Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

За замовчуванням визнається, що будь-яка особа, яка займається вивченням історії, має природню схильність до свідомої чи несвідомої глорифікації та своєрідного ушляхетнення історії власної країни. До такої, хоч і природньої, але явно суб’єктивної постави цілковитим контрастом виглядатиме позиція дослідника, який з цицероновим красномовством заходиться розвінчувати «міфи» та «стереотипи», шпетити «несправжніх героїв» і скидати «забронзовілих ідолів», оскаржувати знакові пам’ятки у «неавтентичності» й піддавати гіперкритичним оцінкам події та явища, з подальшим їх «розвінчуванням» або й запереченням. Такий підхід у багатьох апріорі викликає довіру – ще б пак! український історик («український», щоправда, часто лише в сенсі «політичному») «набрався сміливості» кинути виклик «усталеним поглядам», переступив через власне національне его, показав зразок «неупередженості» та «наукової об’єктивності». І чим вищим буде градус кипіння праведного гніву у такого борця з «псевдопатріотичними вигадками», тим із більшою довірою сприйматимуть його «незаангажовані висновки». 

Насправді ж рівень фахової некомпетентності, заангажованості, заідеологізованості, агресивності та сектантства у турбо-деконструкторів загалом на порядок вищий ніж у наїв-патріотів. Попри це, до них воліють прислухатися і не надто критикувати навіть у суто наукових середовищах, бо ж мовляв – ними, на відміну від «патріотичних фантазерів», рухає цілком «шляхетна мета» – боротьба з «міфами та упередженнями». 

Антипатріотична постава «руйнівників міфів», втім, є ні чим іншим як купівлею такої собі моральної індульгенції – раз особа наважилася кинути виклик «націоналістичним інсинуаціям», то за визначенням її погляди та висновки «мають рацію». Особливо цінно, коли така особа не має за собою україножерського бекграунду на зразок Бузини. Тоді перед нами вимальовується «статечний представник української інтелігенції», який подолавши у собі національні стереотипи та упередження, несе «чисте й не засмічене шкідливим патріотизмом знання» в маси. Його наукові висновки та результати досліджень (найчастіше таки – інтерпретацій) вже не зовсім і годиться піддавати критиці та верифікації, адже такий дослідник вже й так має алібі щодо своєї «неупередженості», «зваженості» та «об’єктивності». Як то навіть незручно сумніватися в нещирості, заангажованості чи некомпетентності такої «порядної людини», що наважилася «відстоювати правду» всупереч обставинам і пануючим в «офіційній науці» наративам. 

Таке відчуття апріорної вищості – допінг, що й говорити, надто потужний та спокусливий. Заперечуй публічно якийсь черговий «шароварницький міф», скинь з п’єдесталу чергового «національного ідола», і ось ти вже не недоучка з «найпрогресивнішого ВУЗу країни», в активі якого хіба що пара-трійка статей на «Likбезі» чи в «Гілеї», а «респектабельний вчений», що може сміливо вдягти на себе тогу «об’єктивного дослідника» й повчати непосвячених ex cathedra, в святому переконанні своєї моральної вищості супроти «патріотично стурбованих». Особливе задоволення для споживачів цього допінгу настає тоді коли з «незаангажованих» однодумців складається сектантське коло «причетних» (наприклад, «київський цех істориків» – за влучним визначенням одного з моїх давніших опонентів), що легко здатне увімкнути зграйний інстинкт і колективно вчепитися в горлянку «не в міру патріотичного» опонента. Ось тут вже повний набір призів – і визнання «колег по цеху», і натовпи шанувальників із «непосвячених» декадентів, і можливість легко розправитися або просто відмахнутися від «надокучливих опонентів» – «Ну про що з цими ретроградами взагалі говорити? Не патріотичні ж байки з ними обговорювати». Звісно що – гендер із поппером не дозволяють. 

Годі й говорити, до яких наукових і суспільних наслідків таке соцзмагання із «заперечення міфів» та «скидання ідолів» призводить. Заміна зваженого наукового дослідження галасливим «іконоборством» дезорієнтує суспільство, сіє в ньому зневіру та підозрілість. Ще важчими є наслідки для науки. Критерієм «істинності» стає не глибина наукового аналізу, обсяг залученої джерельної бази, комплексність дослідження чи ґрунтовність висновків, лише – максимальні «неупередженість та незаангажованість», тобто – градус антипатріотичної риторики. Якщо щось можна піддати сумніву чи запереченню, навіть без жодних на те підстав, це обов’язково буде піддано оскарженню. В такий спосіб з історії вилучаються цілі пласти джерел (як не «надто достовірних»), явищ (як не «до кінця зрозумілих»), подій (як таких, що «невідомо чи відбулися») чи постатей (як не «вартих уваги» чи взагалі «легендарних»). Мені не раз доводилося дебатувати з «руйнівниками міфів», і мушу визнати – довести наїв-патріоту, що історія не потребує зайвого прикрашання, незрівнянно легше, ніж турбо-деконструктору, що гіперкритицизм це такого ж роду фальсифікація історії, що й її літературне домислювання. Патріотичні фантазери домальовують в книзі історії неіснуючі сторінки, руйнівники ж міфів – живцем видирають з цієї книги сторінки цілком справжні. 

Вступивши в дебати, скажімо, щодо автентичності «Слова о полку Ігоревім», можна не сумніватися, яку позицію «руйнівник міфів» займе апріорі – його вибір буде зумовлений не силою аргументів різних сторін дискусії, не фактичною стороною справи, а лише світоглядно-політичними переконаннями. Те саме стосується й будь-якої іншої дискусійної проблеми – хоч меча «коваля Людоти» чи достовірності інформації давніх літописів, хоч проблем українського етногенезу, нашої державної традиції чи культурної тяглости, хоч оцінок Хмельниччини чи Гайдамаччини.

Наголошую – тут взагалі не йдеться про слушність інтерпретацій, достовірність гіпотез чи аргументованість висновків. Для деконструктора його негативіські висновки будуть визначені наперед вже самим його світоглядом, його бажанням довести й собі й оточуючим власну «неупередженість». Вони не будуть зумовлені фактами чи результатами досліджень. «Слово» за визначенням буде «підробкою», а меч «коваля Людоти» – «міфом», історія України починатиметься «щойно у 1991 році», а гайдамаки ж звісно «не воины – разбойники, воры. Пятно в нашей истории...». Доводити турбо-деконструкторам зворотнє цілком безперспективно – картину світу в їх голові це не змінить ні на йоту. Максимум чого можна досягти – під вагою доказової бази, що доведе неслушність їхніх «сумнівів», вони просто почнуть послідовно ігнорувати сам предмет обговорення, хіба іноді відпускаючи дурнуваті жартики на кшталт – «ну да, ну да, Украйна родіна слонов». 

Тож скандал навколо вилучення меча «коваля Людоти» з експозиції НМІУ випадковим епізодом може здатися лише на перший погляд. Насправді ж за ним стоїть значно ширша проблема – одержимість частини навколонаукового середовища й «окормляємого» ними кола шанувальників шалом «руйнування міфів», «шаровароборства» та «скидання з п’єдесталів». Цей хуйвенбінівський погром під гаслами боротьби з «національними міфами та упередженнями» матиме важкі наслідки як для суспільства, так і для науки та нашої культурної спадщини. От хтось направду здивований, що особа, що дала дозвіл на руйнування 200-літнього будинку на Подолі, належить до того ж «клубу розгніваних деконструкторів», що й п. Фьодор Андрощук?.. Але це вже інша історія, що потребує окремого розгляду...

P.S. А щодо справжнього рівня «фаховості» п. Фьодора Андрощука див. обставини чергового (буквально вчорашнього) скандалу, щодо експонування у підпорядкованому йому музеї відвертих фальшивок.

P.P.S. А ось ще один представник із того ж «клюбу» деконструкторів, цього разу зі Львова – ТВО керівника управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Гєоргій Корнєєв, він же – новоспечений хабарник, шанувальник днр/лнр, і звісно що – активіст «Автономного опору», це такий собі деконструкторський аналог «київського цеху істориків», але з львівською пропискою...