Фридрих фон Шеллинг: О научном и нравственном значении университетов

Фридрих Вильгельм Йозеф фон Шеллинг (1775-1854) — немецкий философ, представитель классической немецкой философии. Был близок йенским романтикам. Выдающийся представитель идеализма в новой философии. Ниже размещена лекция Шеллинга «О научном и нравственном значении университетов». Текст приводится по изданию: Шеллинг Ф.В.Й. Лекции о методе университетского образования / Пер. с нем., вступ. ст., примеч. Ивана Фокина. — СПб.: Издательский дом «Mipъ», 2009.

ЛЕКЦИЯ О НАУЧНОМ И НРАВСТВЕННОМ ЗНАЧЕНИИ УНИВЕРСИТЕТОВ

Понятие университетского образования, с одной стороны, указывает на более высокое понятие имеющегося научного Целого, которое мы пытались постичь в его наивысшей идее первоначального знания (в Празнании), с другой стороны, оно ведет нас к особым условиям, при которых сообщают науки и обучают им в наших университетах. Пожалуй, могло бы показаться более достойным для философа набросать независимую картину целого всех наук и показать способ первого познания этого целого как такового, безотносительно к формам современных учреждений. Но я думаю, что в дальнейшем я смогу доказать, что именно эти самые формы также были необходимо вызваны духом новейшего мира и что они будут оставаться, по крайней мере, внешними условиями взаимопроникновения различных элементов образования до тех пор, пока благодаря ему темное их смешение не прояснится до более прекрасных организаций.

Объяснение того, почему знание вообще являет себя во времени, содержится уже в предшествующем рассмотрении. Подобно тому как в конечности рефлектирующее себя единство Идеального и Реального выражается в пространстве как замкнутая тотальность, как Природа, так в Бесконечном это единство созерцается во всеобщей форме бесконечного времени. Но время не исключает вечности, и наука (будучи по своему явлению порождением времени) направлена все же к обоснованию во временном Вечного. Истинное есть то, что подобно справедливому и прекрасному самим по себе вечно по своей природе и, являясь во временном, не имеет никакого отношения ко времени. Временное (временный предмет) относится к науке лишь постольку, поскольку она выражает себя через индивидуума. Но знание само по себе, так же как и действие само по себе, не есть дело индивидуальности (Sache der Individualität).

Владимир Гарматюк: Непреходящий подарок

«Сделай шаг из толпы и Господь заметит тебя».

Эта история не вымышленная, а события в ней дословно подлинные.

В середине 90-х годов летом в одном старом русском городе широко известная в России молодежная рок-группа в праздник «День города» готовила на площади концерт.
Воскресенье. До начала ещё далеко, но народ уже потихоньку начал собираться. Сергей идти на концерт не намеревался, так как там надо было долго стоять…
Ранее до этого дня, лет десять назад поднимая тяжесть, Сергей сильно «потянул» спину. И тогда узнал, что даже собственное тело имеет неподъемный вес. Масса тела может давить на позвоночник так, что нельзя не только стоять, но и сидеть. Придёт болезнь, и сам всё поймешь. Всё когда-то познается впервые. Пройти пару шагов можно было разве что на костылях, не опираясь на ноги. От резкой, как электрический разряд нестерпимой боли в пояснице — в одно мгновение на лбу крупными каплями выступал холодный пот. Несколько дней Сергей лежал, потом кое-как подлечился, но с тех пор боль в спине «прописалась» навсегда. Периодически при неловком движении она возвращалась. И тогда опять на неделю отправлялся на «больничный». Казалось, что теперь, это будет вечной проблемой.
Постоянно лечебные процедуры посещать не будешь. Молодому мужчине как-то неудобно ходить по больницам. Да и пользы от процедур практически не было никакой. С лечением перепробовал всё, что предлагали. Ничего не помогало. Потому частенько приходилось терпеть боль. Надо было постоянно контролировать наклоны, повороты, нагрузку, ходить с прямой спиной, «лавируя, как лыжник на горном слаломе» между приступами боли. Ходить получалось, но наклониться, и поднять груз «не сломавшись» было невозможно. Так было и в тот памятный воскресный день.

Ответ Кадырову от израильского офицера

На редакционную почту пришел ответ одного из наших зарубежных читателей — майора запаса спецподразделения Сайерет Маткал Генерального штаба Армии обороны Израиля. Офицер прочитал заявления одиозного чеченского боевика о готовности «охранять мечеть» и обещает его встретить в Иерусалиме.

Я приехал в Израиль 25 лет назад, и эта страна стала моей родиной, за которую я готов отдать свою жизнь. За время пребывания на святой земле я прошел со своими соотечественниками и огонь, и воду и даже медные трубы. И ни разу никому не удалось нас напугать, хотя желающих это сделать было предостаточно.

Не так давно я с большим интересом почитал пафосные заявления Рамзана Кадырова, который позиционирует себя как «Глава Чечни». Хотелось бы напомнить ему, что в 90-е годы он и его отец объявили священную войну русским и убивали их в Чечне. Также Кадыров вместе с Басаевым убивал русских в Буденновске, в результате этого теракта в больнице погибли 147 человек, в основном русские. Затем, уже в 2000-е, Кадыров предал своих братьев по оружию и, продавшись Путину, убивал чеченцев. Получив за свое предательство деньги и власть в Грозном, Кадыров, уже в ранге «героя Российской Федерации» уничтожил еще несколько тысяч своих соратников и бывших друзей — таких как братья Ямадаевы (тоже «герои РФ»).

В 2008 году Кадыров прислал своих верных головорезов в Грузию, чтобы те уничтожали грузинский народ. Лишь приостановление этой войны не позволило кадыровцам разорить Тбилиси. В 2014 году кадыровцы по приказу своего «главы» отправились на Донбасс и принялись убивать украинцев и пытать их на «подвалах», помогая пророссийским сепаратистам. Есть сведения, что они и до сих пор творят свое черное дело в Донецке и других украинских городах. Примерно то же террористы Кадырова делают и в Сирии: грабят, бесчинствуют, убивают и калечат сирийское мирное население, а также бойцов, выступающих против диктатора Асада.

Теперь же, в 2017 году Кадыров, прикрываясь верой, изображая из себя пламенного мусульманина, пообещал приехать в Иерусалим, чтобы воевать там против израильской полиции, а также законов нашей страны.

Приезжай, Рамзан, мы тебя тут встретим! Война с еврейским народом станет для тебя последней. Под предлогом «защиты мечети» ты пропагандируешь настоящую войну против израильтян. Но наш народ никогда не боялся вызовов, тем более – от таких жалких предателей и террористов как ты. Испокон веков было много желающих «сбросить евреев в море» и где они теперь? Сейчас у нас тоже достаточно врагов, поэтому выстраивайся в очередь.

Мой народ всю жизнь борется за свою свободу и никому ничего не прощает. Рамзан, посмотри, как живет и развивается Израиль, и сравни с тем, что ты сделал со своей родиной – Чечней. Ты взял власть обманом и предательством, запугал своих соотечественников террором и репрессиями, отбросив развитие региона в средние века. И если у тебя осталось хоть немного ума в твоей бородатой голове, ты сообразишь, что гораздо лучше заняться налаживанием мирной жизни в Чечне, чем устраивать новую войну в Израиле.

Если же нет, и у тебя не отпало желание ехать в Иерусалим на войну с Израилем, – мы найдем, чем встретить тебя и других таких же бандитов как ты.

Даниэль Г., майор запаса подразделения специального назначения Генерального штаба Армии обороны Израиля (ЦАХАЛ) Сайерет Маткаль.

На фото – боец из Сайерет Маткаль.

Павел Фоменко: В отношении России — стена и ров с крокодилами по всем направлениям

Перевоспитывание России не реально. Она — центр мировой архаики, империализм россиян неизлечим. Россия от своего названия до исходных мифов базируется на ворованном. Притворившись европейцами, только подняв голову, Россия продолжит агрессию.

Изоляция и дальнейший спуск в направлении православия, самодержавия и народности — это не плохо. Это прекрасно. Разные виды не скрещиваются. Уничтожение и разрушение общего контекста с Московией — это самый правильный путь. Стена и ров с крокодилами по всем направлениям.

Пушкин — это пусть и хороший писатель, но чужой. Вот это правильная позиция.

Андрій Бондар: Україна без українського – це Україна з російським

Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.

Вони не хочуть об’єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдота, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. «Проблеми індіанців шерифа не турбують».

Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов’язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.

От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без’язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною.

Для дуже багатьох людей концепт «нація без мови та культури» просто означає націю з іншою мовою та культурою. Означає, але ніколи не називається. І це, як на мене, найбільша пастка. Вони ніколи не скажуть, що хочуть тут панування всього російського, але, воно мається на увазі і стоїть в усіх установках за умовчанням. Бо, за великим рахунком, Україна без українського – це Україна з російським. Адже природа не терпить порожнечі.

Український націоналізм для них неприйнятний у будь-якій формі, натомість передбачена ними альтернатива, як би вони хитро це не маскували – просто інший націоналізм. Націоналізм іншої культури та іншого народу. І цей націоналізм – російський. Хоча вони принципово це заперечуватимуть. Бо його називають не націоналізмом, а оголошують чимось надкультурним і універсальним, певною життєздатною і перевіреною формою культурного життя, яка дозволяє їм триматися в колі своїх московсько-петербурзьких інтересів і жити у світі, абсолютно або частково ізольованому від українського, а будь-які спроби змінити статус-кво на користь українського сприймають як звуження власних інтересів, які вони ніколи не називають національними, хоч саме такими вони і є. Для них шаблоном стало, що саме українське призводить до розколу країни. Не російські впливи, які де-факто призвели до втрати територій, а саме українське є чинником, який начебто все тут зламає, розколе і знищить. Українське – жупел, щось небажане, страхітливе і потенційно небезпечне, що провадить, зрештою, до розколу.

І ця логіка мислення від моїх друзів мені здається, м’яко кажучи, дивною і образливою.

Елена Галкина: К вопросу о русском языке

Американский аналитик Пол Гобл, специалист по этнонациональным проблемам в СССР и на постсоветском пространстве, дал глубокое сущностное интервью «Апострофу», где сказал очень важную вещь:

"Самый большой страх господина Путина – это появление еще одной страны, где основным языком будет русский. Он не может примириться с мыслью, что ГДЕ-ТО МОЖЕТ БЫТЬ СТРАНА, ГДЕ ГОВОРЯТ НА РУССКОМ, НО ЭТО НЕ ЧАСТЬ РОССИИ. Он не понимает, что в современном мире есть много стран, которые говорят на тех же языках, что и другие страны, но это не делает их такими же… Украине следовало бы популяризировать украинский, но не беспокоиться так, как некоторые это делают, насчет наличия и использования русского. Не из-за нервозности России, а скорее потому, что украинцы, я думаю, со временем будут, как и многие в мире, говорить на нескольких языках, а не на одном. И это усилит их национальную идентичность, а не ослабит".

Разовью эту важную мысль.

Путин боится не просто «ещё одной страны». Такая уже есть — Беларусь. Он боится появления нации, которая на русском языке транслирует не православие — самодержавие — народность, а свободу — равенство — братство, и своим примером показывает, что это возможно. Само наличие такой страны в мире разрушит власть «Лубянской народной республики» в РФ, потому что 1/7 часть суши невозможно полностью закрыть в XXI веке, как Северную Корею. Российски режим боится экспансии на русском языке иных ценностей и ролевых моделей, чем те, что навязываются официозом «русского мира». Их главный страх не «Радио Свобода», а свободная страна, в которой говорят на русском и при этом не живут по принципам «правда в силе» и «все умрут, а я останусь».

Ігор Галущак: Лемко-співи просто неба зірвали аншлаг у нічному Львові!

На другий день ХІІІ фестивалю «Ніч у Львові» чисельні відвідувачі мали змогу поблукати середньовічними підземеллями храмів, взяти участь у пішохідних екскурсіях, майстер-класах, відвідати вечірки, концерти, поспівати пісень у форматі open-air, а також вперше у Італійському дворику побачити просто неба виставу «Ромео і Джульєтта» за перекладом Юрія Андруховича.

Проте найбільший аншлаг зібрав захід «Лемко-співи просто неба», адже згуртував на Площі Музейній велику кількість людей, і що приємно – чималий гурт молоді,  котрі співали як відомих, так і рідко виконуваних лемківських пісень посеред  історичного центру Львова.

«Ми звернулися до організаторів фестивалю «Ніч у Львові» з пропозицією провести лемко-співи, запропонували такий цікавий формат, оскільки співи на свіжому повітрі —  доволі-таки гарний вечірній захід, де всі охочі могли поспівати з нами пісень. У нас є невелике коло людей, які люблять і цінують такі вечори, але у межах фестивалю до нас долучилось набагато більше учасників, що для нас було надзвичайно не очікувано та приємно, адже небайдужа молодь долучалась і долучалась до спільного виконання фольклорних скарбів лемківського етносу», — зазначив організатор лемко-співів на Площі Музейній Микола Крупей.

Игорь Галущак: Праздник Ивана Купала на «Белом озере»

Традиционно на базе реабилитационно-оздоровительного комплекса Ривненской АЭС «Белое озеро» местные полесские жители отмечали колоритный народный праздник, в котором переплелись традиции и языческие, и христианские – праздник Ивана Купала.

Масштабное действо, организованное при поддержке администрации электростанции руководителями и воспитанниками творческих кружков Дворца культуры им. Леси Украинки РАЭС, создало для всех отдыхающих особую атмосферу волшебства и таинственности, воссозданную давними обычаями украинского народа. Ежегодно на берегах озера — жемчужины Полесья неизменно проходит празднование купальской ночи, которая приходится с 6 на 7 июля.

Множество участников захватила детская театрализованная программа «Ой выйди, выйди Водяной», где ведущие-аниматоры развлекали присутствующих оригинальными историями и разнообразными конкурсами. Много желающих собралось и для участия в мастер-классе от художницы ДК РАЭС Снежаны Пасемчук по изготовлению сувенирной продукции, идущей от давних народных промыслов. Яркое обрядовое мероприятие сопровождалось зажигательными выступлениями хореографических коллективов, а также волшебными песнями народного любительского фольклорного ансамбля «Полещуки».

А представительницы прекрасной половины человечества имели возможность приобщиться к конкурсу по плетению цветочных венков, которые после захода солнца они пускали на воду. Продолжилось мистическое действо хороводом вокруг купальского костра, в котором сжигались главные персонажи праздника — чучела Купала и Марены. К костру соломенных чучел привезли на украшенной старинной деревянной телеге. Позже через это кострище перепрыгивали все желающие, проходя, таким образом, своеобразный ритуал очищения.

Ігор Галущак: Українська «сакура» зацвіла у Винниках у липні!

У містечку Винники, що біля Львова, в обителі Святого священномученика Зиновія зацвіла… вишня. А цвіт на дереві біля вже стиглих ягід вишні у своєму саду побачив владика Лев-Зиновій Колісник, архієпископ, настоятель цього монастиря. До речі, це вже третє вишневе цвітіння у цьому році.

Зазначимо, що садівничі дива в тамтешній обителі трапляються часто: у цьому саду, який місцеві мешканці називають “райським”, дерева тут цвітуть по декілька разів на рік, а у каплиці Різдва Пресвятої Богородиці при монастирі мироточать ікони, а біля них зцілюються недужі…

Нині багато люду приходить до владики Лева-Зиновія Колісника з різними проблемами, життєвими негараздами та проханнями. Він допоміг багатьом з них та здійснив безліч зцілень. За словами владики, це все відбувається за допомогою молитви до Господа Бога, який відкриває йому болі та проблеми людини, дає способи їх вирішення. Віра в Бога, щира сповідь, любов до ближнього, — ось ключі до вирішення наших проблем. Після спілкування з владикою Зиновієм люди наповнюються щастям та благодаттю. “Всі ці дива Господні Всевишній посилає нам для роздумів, для смирення”, — каже Лев-Зиновій Колісник.

Симор Гласс: Маат Алетейя Яхве Истина

1.
В свое время Витгенштейн пришел к простой мысли, что словами нужно внимательнее пользоваться, что иногда они означают совсем не то, что вы думаете, что думаете, а иногда и вовсе ничего не означают.
Так вот — бог.
Когда кто-нибудь говорит бог, он как правило имеет в виду бога Авраама-Моисея, который из ничего создал все.
Это по поводу этого бога ведутся жаркие споры существования его или несуществования.
Мы — монотеисты, даже атеисты, агностики и прочие.
Однако, если мы будем исходить из допущения, что конвенция всемогущего единственного бога, не есть (не только) результат мистического откровения, а есть результат интеллектуальных усилий людей, собственно придумавших этот концепт, потому что идея монотеизма вовсе не очевидна, а требует долгой истории метафизического мышления, и слово бог, которое мы теперь привычно употребляем в вышеописаном смысле, имело совсем другое значение, до монотеистической революции, назовем это так, мы должны будем попытаться ответить на вопрос что оно (-слово бог-) значило до этого и как стало возможным прийти в результате к концепции монотеизма и что она, на самом деле, означала.
Собственно, мы должны ответить, что значит понятие бог, в его историческом развитии.
Не углубляясь слишком далеко и слишком подробно, скажем, то что имеет непосредственное значение для нашей темы, а имено — о той гипотетической крайней, непосредственной предпосылки, из которой возможно было вывести монотеизм, интеллектуально-лингвистически-исторические причины предшевствовавшие возможности монотеизма.
Исторический факт в том, что монотеизм «открыл», «придумал» Эхнатон.
Что бы это не означало.
Значит здесь и нужно искать.

Олена Семеняка: В Літературному Клубі відбулась лекція Марка Седжвіка

5-го липня 2017 р., в київському лекторії нашого літературного клубу пройшла лекція, про яку багато хто й не мріяв — розмова про традиціоналізм із професором Марком Седжвіком (Mark Sedgwick). Лекція була на тему: «Рене Генон та Юліус Евола: як езотеричне стає політичним», але під час обговорення коло питань природно розширилось за межі оголошеної теми.

Професор Орхуського університету досить детально розглянув погляди на політичне та духовне в Генона та Еволи, віднайшовши точки дотику. Багато в чому для розуміння контексту поглядів та праць філософів вдавався до зазначення біографічних деталей. Не оминув також лектор трактувань традиціоналістів іншими сучасними мислителями та зазначив послідовників і прихильників філософів традиціоналізму. Відео лекції буде обов’язково!

Дякуємо всім, хто прийшов та став частиною цієї непересічної події! Більше вогню!

Ігор Галущак: У Львові готуються до VI Конгресу Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань

У столиці Галичини Львові 24-26 серпня відбудеться VI Конгрес Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань. Цьогоріч Конгрес відбуватиметься під знаком 70-ї річниці сумнозвісної Акції «Вісла» (1947 р.). Мається на увазі рік кульмінації депортації українців з етнічних земель у Польщі, передусім із Лемківщини.

Зазначимо, що конгрес відбуватиметься за підтримки Львівської обласної державної адміністрації, Львівської обласної ради, Львівської міської ради та Благодійної організації «Фонд братів Дубневичів». А чисельні делегати представлятимуть українські лемківські громади семи країн світу: Організацію Оборони Лемківщини (США), Об’єднання лемків Канади, Об’єднання лемків (Польща), Союз русинів-українців Словацької Республіки, Союз русинів-українців Сербії, Союз русинів Хорватії та Всеукраїнське товариство «Лемківщина».

«Проведення цього конгресу у Львові є знаковою подією, оскільки саме тут проживають тисячі лемків, нащадків депортованих в 1944-1947 р. р. з українських етнічних територій у Польщі. Також останніми трагічними до України роками саме до Львова та області переїхало жити багато лемків з тимчасово окупованих територій Донбасу. І саме у Львові з’явився перший екскурсійний маршрут «Лемківськими місцями Львова», — розповідає голова Світової Федерації Українських Лемківських Об’єднань Софія Федина.

Додамо, що представники СФУЛО у світі систематично відстоюють і захищають не тільки інтереси етнічних лемків, але й загалом інтереси України та світової української спільноти. А останні кілька років вони також активно задіяні у допомогу бійцям АТО, біженцям із тимчасово окупованих територій та відбудови постраждалих від війни регіонів.

Ігор Галущак: Львівська «Аколада»: — Достойно є!

Днями із Болгарії до Львова повернувся добре відомий в Галичині та поза її межами творчий колектив — Народний камерний вокальний ансамбль «Аколада» Народного дому «Просвіта» Національного університету «Львівська політехніка». Співочий гурт був учасником представницького ХІV міжнародного фестивалю православних піснеспівів «Свята Богородице – Достойно є», котрий проводився у болгарському місті Поморіє.

Загалом у цьому духовно-вокальному святі взяли участь понад тридцять творчих колективів європейських країн, які представляли хоровий спів у трьох номінаціях: церковні хори, східні співи, змішані і однорідні хори або ансамблі. Україну на фестивалі репрезентували шість хорів, серед яких був і вокальний ансамбль «Аколада», котрий тривалий час очолює кандидат технічних наук, доцент кафедри автоматизації теплових та хімічних процесів Львівської політехніки Володимир Савицький (хормейстер ансамблю – Алла Павлик). Програма виступу «Аколади» була доволі складною і включала як обов’язкові твори, так і твори за довільним вибором. Львівські вокалісти виконували й твори болгарських композиторів Д. Христова, П. Дінєва та П. Чеснокова. Крім того, публіці вони представили й твори українських композиторів А. Веделя, М. Вербицького, Л. Седляка, Д. Вихлара.

Відтак авторитетне журі міжнародного фестивалю відзначило надзвичайне духовне піднесення, емоційне та майстерне виконання церковних піснеспівів вокалістами Львівської політехніки. Добре слово на їх адресу промовив і почесний гість фестивалю Митрополит Слівенскої метрополії Йоанікій, котрий побажав львів’янам та всім хористам Божої милості і Його благодаті.

Ярослав Галущак: Станиславів – Станіслав – Івано-Франківськ у дослідженнях прикарпатських науковців й краєзнавців

У цьому (2017) році виповнилося 355 років моєму місту. Місту, в якому я народився через 300 років після його заснування, й прожив 55 років життя. Місту, яке перейменували зразу після мого народження (1962 року). Значить я — корінний франківчанин. І свою статтю присвячую моєму рідному Івано-Франківську.

Історію Івано-Франківська, другого після Львова великого адміністративного, економічного і освітянського центру Галичини, умовно можна розділити на вісім (8) періодів, які знаменують собою віхи історії та розвитку міста:

1) Перший польський період (Речі Посполитої) — середина XVII-1772 р. Для підсилення галицького напряму оборони Польщі, у межиріччі Бистриць стратегічно було обрано місце закладки модерної на той час фортеці, названої на честь старшого сина, засновника фортеці-міста, графа Андрія Потоцького Станіслава. 7 травня 1662 року Станиславівська фортеця і цивільне поселення отримують міські привілеї на щоденні торги і ярмарки. А наступного року (14 серпня 1663 року) польський король Ян Казимир юридично підтвердив місту Станиславову самоврядування за Магдебурзьким правом (даним привілеєм був передбачений і герб міста – відчинена міська брама з трьома вежами);

2) Австрійський період — 1772 – 1918 рр. Внаслідок поділу Польщі, Галичина увійшла в склад Австрійської монархії. 25 жовтня 1772 року у місто вступили австрійські війська і створили його гарнізон. Станиславів став центром округу. У 1801 р., внаслідок погашення великих боргів, м. Станиславів було вилучено з власності родини Потоцьких і передано Австрійській державі. У 1867 р. Австрійська монархія, згідно нової конституції, стала називатися Австро-Угорською. Імперія була поділена на повіти. Станиславів став повітовим центром. Закінчення Австрійського періоду знаменується Першою світової війною, революційними ситуаціями, революціями в Європі, розпадом імперії, локальними й громадянськими війнами, утворенням нових держав;

Ярослав Галущак: Праці Ігора Ярославовича Райківського на сторінках наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису «Галичина» (до 50-ліття вченого)

Ігор Ярославович Райківський народився 24 червня 1967 року в м. Івано-Франківську. У 1984 році на «відмінно» закінчив Івано-Франківську СШ № 2, а в 1992 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника. Отримав диплом з відзнакою. У 1992-1995 роках навчався в аспірантурі на кафедрі історії України Прикарпатського університету.
У 1996 році І. Райківський успішно захистив кандидатську дисертацію в Інституті Українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові. А в 2014 році у тому ж інституті успішно захистив і докторську дисертацію.
З вересня 1996 року вчений працює на кафедрі історії України асистентом кафедри, старшим викладачем. В 2002 році І. Райківському присвоєне вчене звання – доцент кафедри.
Протягом 2003 – 2008 років І. Райківський працює вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника для захисту кандидатських дисертацій за спеціальностями «Історія України», «Етнологія».
У березні 2007 року І. Я. Райківського обирають завідувачем кафедри історії України Інституту історії, політології і міжнародних відносин ПНУС, яку він очолює по сьогоднішній день, протягом 10 років.
Сфера наукового зацікавлення вченого – політична історія України, український національний рух ХІХ – першої половини ХХ століть, українсько-польські стосунки того ж періоду.
Ігор Ярославович є автором понад 130 публікацій, включаючи монографічні видання та статті в періодичних виданнях.
Ознайомившись коротко з біографією, науковим шляхом та сферою наукових інтересів вченого, переходимо безпосередньо до теми даного дослідження, а саме до публікацій І. Райківського в часописі «Галичина».У 1997 році засновується і починає друкуватися всеукраїнський науковий культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина». З того ж таки 1997 року Ігор Ярославович починає працювати в даному часописі на посадах відповідального секретаря, члена редколегії. Тобто вчений брав безпосередньо участь у заснуванні даного наукового періодичного видання.