Василь Голован: Колабораціонізм — практика втрати національної ідентичності

В.П Голован, канд. псих.наук (м. Суми), випускник аспырантури філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

У даній статті В. Голован розглядає колабораціонізм як феномен політичної психології. На думку автора схильність до колабораціонізму вмотивована політичними реаліями, а не етнопсихологічними особливостями українців.

Collaborationism has examined as phenomenon of political psychology. In our opinion, inclination to collaborationism is motivated by political realities of the past, but not by psychological peculiar of Ukrainians.

Проблема колабораціонізму в буденній свідомості українців побутує як вічна. Цей воістинно історико-політико-психологічний феномен не має усталеної традиції вивчення в Україні, оскільки сама спроба наукової рефлексії з цього приводу була позначена нівелюючим інтеннаціоналістським табу радянських ідеологів від гуманітаристики.

Дослідженням колабораціонізму займався ряд істориків: В. Броккдорфф, І.С.Кісельгоф, А.Даллін, М.І. Семіряга, але не політичних психологів, не затребуваних системою донедавна.

Від часу ІІ світової війни співпраця автохтонного населення із загарбниками (франц. collaboration — співробітництво) [1, с. 337] отримала стійку однозначність терміну, — колабораціонізм. Загальновідома добровільна співпраця французів, данців, норвежців та інших народів із німцями за умов окупації останніми їх країн. Оглянувши всю доступну з цього питання літературу, ми не знайшли ні застосування терміну, ні позначуваного ним феномену серед соціально-психологічних особливостей іншого тоталітарного режиму — російського комунізму та процесів у посттоталітарних країнах Східної Європи, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики.

Руслан Делятинський: Особливості розвитку Стансилавівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 рр.)

Радянська мапа західних областей УРСР. 1940 р.

У статті висвітлюється особливості розвитку Станиславівської єпархії як окремої адміністративно-канонічної одиниці греко-католицької церкви в складний період початку Другої світової війни, а саме – під час першої радянської окупації 1939-1941 рр. Автор намагається показати суспільно-політичну позицію, форми суспільної та душпастирської праці Станиславівських єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятшевського, єпархіального духовенства в умовах принципово нової моделі церковно-державних відносин.

Період Другої світової війни став для греко-католицької церкви, як і всього українського народу, часом важких випробувань, які показали її величезний авторитет і визначили її долю у післявоєнні роки. Саме на початковому етапі Другої світової війни розвиток церкви був значною мірою поставлений у залежність нової, цілком відмінної від конституційно-правового регулювання періоду Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі, моделі церковно-державних відносин – періоду радянського тоталітарного режиму, яка визначала специфіку релігійно-церковного життя, суспільну позицію ієрархів і духовенства. Цим і визначається актуальність досліджуваної проблеми.

Руслан Делятинський: Діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в умовах утвердження польського окупаційного режиму (1920-1923 рр.)

Станиславівське воєводство

В сучасній історіографії активно розробляється проблема діяльності УГКЦ у міжвоєнний період, зокрема питання про участь греко-католицького духовенства в боротьбі за збереження незалежності ЗУНР. При цьому основна увага зосереджується на діяльності митрополита А.Шептицького та духовенства переважно Львівської архиєпархії, в меншій мірі – єпископів та духовенства інших двох галицьких єпархій. Тому актуальною може бути спроба дослідження діяльності духовенства Станиславівської єпархії в період утвердження польського окупаційного режиму в Східній Галичині.

УГКЦ підтримала українську державність в Східній Галичині вже з моменту проголошення ЗУНР. З відступом УГА за Збруч в липні 1919 р. почався тривалий період польської окупації. Окупаційна влада одразу розпочала репресії проти українського населення краю, в т.ч. і греко-католицького духовенства. Однак ієрархія та духовенство УГКЦ ще сподівалися на справедливе вирішення східно-галицької проблеми на Паризькій конференції. Водночас польський уряд продовжував добиватися дипломатичної підтримки великих держав, щоб завершити анексію Східної Галичини. Вже в березні 1919 р. уряд призначив своїм генеральним делегатом в краї К.Ґалецького, якому надали всі повноваження колишнього ц. к. намісника. У січні 1920 р. уряд скасував Галицький сейм і крайовий виділ, всю систему самоврядування, призначив старостів і поділив Галичину на три воєводства, а згодом заборонено вживати назви “Галичина” і “українець”, які замінили на “Східна Малопольща” і “русин”.

Александр Шведов: Россия не может являться преемницей исторической Руси

"Россия не может являться преемницей исторической Руси!". Такое мнение в ходе круглого стола в УНИАН на тему «Что такое “Русский мир” и кто такие “русские”?» выразил российский журналист Александр Шведов.

Он отметил, что нынешняя Российская Федерация не может называть себя и являться правопреемницей Руси, а по сути на самом деле является частью бывшей монголо-татарской Золотой Орды.

А.Шведов пояснил, что после распада Орды ее часть, которая теперь является российской территорией, получила независимость. Однако, подчеркнул журналист, процесс своеобразной «люстрации» тогда так и не был проведен, и к власти в новом государстве пришли правители с прежней восточной деспотичной ментальностью.

«Если народ изгоняет иностранных оккупантов, то обязательно должен произойти процесс очищения от коллаборационистов, представлявших прежнюю власть или сотрудничавших с ней. В России этого не произошло», – сказал А.Шведов.

Журналист подчеркнул, что все попытки навязать концепцию «Русского мира», с которыми так часто в Украину приезжает патриарх РПЦ Кирилл, неправомерны. По его словам, «этот мир на самом деле является не Русским, а Российским, а точнее — Ордынским».

По мнению А.Шведов, настоящие герои русского народа – это те, кто боролся против Орды во всех ее исторических проявлениях. В частности, сказал журналист, таковыми являются украинский гетьман Иван Мазепа, который боролся с российским царем Петром I, и главнокомандующий Украинской повстанческой армии Роман Шухевич, который боролся с российским тираном Сталиным.

Организатор круглого стола адвокат и правозащитник из Москвы Евгений Архипов обнародовал декларацию «Русского мира», которую поддержали российские и украинские журналисты, историки, правозащитники, принявшие участие в заседании.

В декларации констатируется, что «Русский мир» есть духовная реальность, наследующая Киевскую, Галицко-Волынскую, Литовскую Русь, Великий Новгород, Псков, вольное Казачество». В то же время, «воинствующее ордынское евразийство/азиопство на протяжении веков являлись и являются смертельными врагами Русского мира».

«Русскому народу следует быть готовым к обретению независимости в форме добровольного содружества «в семье вольной, новой», – считают авторы декларации.

Игумен Пётр (Мещеринов): Митрополит Антоний и общинная жизнь

Выступление на презентации книги Андрея Зайцева о митрополите Антонии в  библиотеке-фонде «Русское зарубежье» 12 мая 2009 г.

Среди многих граней творчества митрополита Сурожского Антония – а под  творчеством я понимаю не только его проповеднические труды, но и само  созидание церковной жизни – ярко выделяется его способность объединять  людей в подлинную общину. В наших условиях сегодня многими сознаётся  необходимость того, чтобы приходская жизнь становилась жизнью общинной.  Но в реальности мы сталкиваемся с тем, что в наших храмах «просто  прихожане» к общине не готовы. Не считаться с приходским устройством нельзя  – ведь не выгонишь из церкви просто «ходящего в неё» живущего в соседнем  доме человека. Но и общины нужны. И вот в некоторых храмах (и их не так уж и  мало) пастырскими усилиями и желаниями прихожан общины начинают  созидаться. Результат, однако, редко бывает удовлетворительным; всё как-то  не ладится… Разобраться с данной, очень актуальной сегодня, проблематикой  нам поможет владыка Антоний.

Виктрор Каменев: Демократия с точки зрения теории пассионарности Льва Гумилёва

Есть вещи несомненные, например, что сегодня мы живем при демократии. Также несомненно, что нет общего мнения о том, что же это такое, демократия сегодня. Вряд ли кто будет спорить, что бесчисленное множество определений «демократии» говорит о некоторой размытости ее смысла. Поэтому нет нужды их перечислять, не будем вдаваться также в историю вопроса.

Куда интереснее, как выглядит сегодня демократия в общественном мнении, в глазах народа?

Общепризнанными представляются здесь два положения:

1. Демократия – это, конечно же, власть, причем власть не народа.

2. Общественное мнение также соглашается с расхожей мудростью, принадлежащей якобы Черчиллю, что демократия очень плоха, но ничего лучшего, в смысле общественного устройства, человечеством пока не придумано.

О демократии, кроме Черчилля, высказывались и другие великие умы, например, Эммануил Кант: «Демократия есть неизбежно и деспотия». Добавим, что в таком случае это самая лицемерная деспотия, ибо она утверждает, что лишена какого-либо деспотизма, как дьявол, который всегда утверждает, что его нет.

Руслан Делятинський: Особливості суспільно-політичної діяльності духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в контексті політики «доконаних фактів» польської адміністрації Східної Галичини у 1921 році

Станиславівський єпископ Григорій Хомишин (1904-1945)

Становлення польської влади в Східній Галичині у 1921 р. відбувалося в умовах гострого суспільно-політичного напруження, спричиненого боротьбою за збереження української державності. Значну роль в цих процесах відіграла греко-католицька церква. Незважаючи на значну увагу до цієї проблеми багатьох вітчизняних дослідників, зокрема А.Васьківа, О.Єгрешія, В.Марчука, М.Москалюка, І.Пилипіва, В.Перевезія та інших [23; 24; 25; 26; 27; 28; 29; 30; 32; 34; 35; 36; 37; 39], окремі її аспекти залишаються невисвітленими.
Метою даної розвідки є показати особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в період закріплення і легітимізації польської влади в Східній Галичині у 1921 р. Для цього необхідно конкретизувати особливості релігійно-церковної політики польського уряду, з’ясувати політичну позицію єпископа Г.Хомишина та духовенства під час проведення перепису населення, окреслити особливості зародження “угодовського” напрямку в контексті розвитку ідеї “нормалізації” українсько-польських відносин.

Міхед Павло: Про майбутнє української русистики

Павел Михед - доктор филологических наук, ведущий научный сотрудник Института литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины (г. Киев). Главный редактор международного межвузовского сборника «Гоголеведческие студии».

Открыт новый сайт «История русскоязычной литературы Украины» http://irliua.primordial.org.ua. Здесь можно ознакомиться с концептуальными материалами, сборниками материалов конференций, фотографиями, результатами анкетирований и интервью. Проект осуществлен Отделом славянских литерату Института литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины и  Центром Востока и Запада «Мезоевразия».

Протягом кількох останніх років у періодичних виданнях і на наукових зібраннях я піднімав питання про шляхи розвитку та завдання української русистики. Не можу пожалітись на відсутність уваги з боку колег та наукової громадськості до цієї проблеми. Питання слухалось на секції гуманітарних наук НАН України. Були як прибічники, так і опоненти виказаних ідей. Що зрозуміло, бо будь-яка спроба змінити ситуацію у мовно-гуманітарній сфері українсько-російського діалогу постійно наштовхується на відчутний опір. Іноді мовчазний, а часом і досить грімкоголосий. Правда, опонування не вийшло на сторінки наукових та популярних видань і мало переважно характер усних публічних виступів на наукових конференціях і форумах та на захисті дисертації, в якій йшлося про інтерпретацію творчості Миколи Гоголя крізь призму національної русистики. Потреба в такій дискусії назріла, але вона, ймовірно, що і не відбудеться. Є на те багато причин.

Віталій Креслав: Нова стратегія — Україна чи «революція»?

Дедалі частіше чую звуки: «Встань, убий, помри, віддай душу за Націю!». Хто вони, ці революціонери? Які мотиви їх закликів? Хто будуватиме майбутнє після нас? Демографічна криза з’їдає українські сім’ї, в країні сотні тисяч пенсіонерів, хворих та безробітних, немає підгрунтя і перспективи для нащадків, а українцю далі підсовують — він їсть. Причому, чимало підлітків, охочих до гасел і барикад, дійсно вірять, що стануть новітніми революціонерами — здобудуть «свободу» і «незалежність» для своєї держави. На жаль, я чую звуки грози, грози котра надходить, котра змете і нас самих, якщо ми не опам’ятаємося…

Ставати на одну лінію фронту із ворогами, які перевершують нас втричі за силою, кількістю, зброєю і підступністю — не самогубство? Не будьмо як Гітлер, одержимий і проклятий «перемогою»… Вермахт помирав на полі бою з голоду, холоду та безсилля, але Фюрер рвав вперед. На жаль чи на щастя, цей ричаг зламався і ми знаємо чим усе скінчилось. А скільки козацьких голів полягло на полі бою за своїх гетьманів, скільки воїнів ОУН-УПА запропало у холодних снігах Сибіру? Чи вибороли вони Батьківщину?

Руслан Делятинський: Регулювання правового статусу Греко-Католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни 1920-1921 рр. (на прикладі Станиславівської єпархії)

Проблема взаємовідносин Церкви і держави, яка є однією з найбільш актуальних і в наш час, набувала особливого загострення в кризові періоди історії українського народу, коли зміна державно-політичного режиму приводила до порушення попереднього взаємозв’язку цих двох суспільних інституцій і вироблення нових принципів їх співіснування. Особливо гостро такі зміни переживала православна церква, характерною ознакою якої дослідники називають цезаропапізм і сервілізм – підпорядкування інтересам держави, перетворення церкви в ідеологічне знаряддя імперської політики [17, с.220, 229-230; 27, с.334]. Проголошення й реалізація принципу відокремлення церкви від держави, актуального і в незалежній Україні, в цілому не відмінила необхідності регулювання цього роду взаємовідносин. На думку політолога М.Байрака, в сучасних умовах вкрай необхідним є “подолання відчуження між Церквою і державою, що означає поглиблення відносин між державою і релігійними організаціями, підхід до “церковної проблематики” як до загальнодержавної в контексті активного сприяння трансформації Церкви в повноцінну соціальну інституцію” [36, с.81].

Руслан Делятинський: Становище та діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр.

Кафедральний собор Святого Воскресіння Христового Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Після вимушеного відступу УГА за Збруч 16 липня 1919 р. Галичина опинилася під військовою окупацією Польщі, однак її політично-правове становище залишалося невизначеним і відкривало «перспективу боротьби за реалізацію права на самовизначення» [25, с.153]. Тому початковий період польської окупації можна розглядати як продовження боротьби за українську державність, в якій взяли участь всі національно свідомі верстви українського народу, в т.ч. греко-католицьке духовенство.

У сучасній історіографії чимало досліджень присвячено діяльності УГКЦ у міжвоєнний період [див.:21, 22, 24, 26-30, 32]. Однак мало уваги звернено на діяльність ієрархії та духовенства УГКЦ на початку польської окупації. Тому актуальною є спроба розглянути діяльність греко-католицького духовенства у 1919-1920 рр. на прикладі Станиславівської єпархії.

УГКЦ підтримала уряд ЗУНР вже з перших днів, тобто «греко-католицизм органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства» [32, с.23]. З липня 1919 р. розпочалася дипломатична боротьба за відновлення незалежності ЗУНР. Державний Секретаріат Ап.Столиці планував у липні 1919 р. звернутися з протестом проти зловживань польських військ, однак не реалізував свого наміру через погрози глави уряду І.Падеревського розірвати дипломатичні зв’язки [22, с.14].

Тим часом, у Галичині польський уряд увів надзвичайний стан. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, восени 1919 р. число заарештованих українців перевищило 100 тис., із них — понад 1тис. священиків [11, с.5; 25, с.154]. Із цих священиків в серпні 1919 р. «лише… декого випущено з табору інтернованих, але їх рівночасно конфіновано» [14, с.258-259; 36, с.15].

Віталій Креслав: Традиціоналізм як шлях відродження української нації

Ми живемо у дуже складний час, в час переосмислення багатьох догм, час духової скрути. Порохом покрилась традиція, люди втратили міцність і віру в себе, в своє життя. Втратили зв’язок з природою. Прагнення принизити і образити переважає над прагненням припинити чвари, порозумітись, доповнити одне одного. Відсутність поваги до батьків і старших, неадекватність, непередбачуваність у діях — стають основними рисами нашого народу. Дерево роду гниє, а епоха відунів-предків, що колись так славетно існувала на українських землях — кудись запропала. Україна відрізана від світла, від часу своїх традицій… Як неможливо розсікти на шматки жодною зброєю сталь, так неможливо розсікти чи спалити вогнем дух «народу, що вгору йде», об’єднаний єдиним звичаєм-вірою, що увіковічнена в священних прадідівських законах та книгах праотців. Безвольні ж народи будуть перемелені у цьому млині. Народ, який не знає минулого — немає право на майбутнє.

Кирилл Серебренитский: Не идеология, но эстетика!

От первых династий Фараонов, по крайней мере, любая власть претендовала на очистительное сокрушение устаревшего мира и обновление мироздания. Любая, на выбор, эпоха — это эпоха революций. Гуго Капет действовал не менее радикально и жестоко, чем якобинцы, и свержение Каролингов воспринималось так же катастрофически-инновационно — как изгнание Бурбонов. Любой путч стремится объявить себя революцией, разумеется, — окончательной: мол, уж теперь-то! Даже в странах, где обыденные перевороты случались почти ежегодно (например, Парагвай 1920х-40х или современная Мавритания) — каждый новый диктатор претендовал на роль идеологического лидера, более или менее умело.

Никогда в истории ни одна идеология не выдерживала столкновения с политической практикой.

Марксизм одержал фантастическую интеллектуальную победу в 1900х, — благодаря своей кажущейся твердокаменности, мололитной основательности, — в сравнении с прочими концепциями. Но как только марксисты захватили власть в России — «Капитал» полетел в сторону, идеократы, для которых идеология была единственным оправданием их безумно неограничеснной власти. — начали заполошно метаться на арене праксиологии (всемирная пролетарская революция, — стоп, пока военный коммунизм, — ах нет, пока давайте НЭП, — нет, всё-таки коллективистский военный социализм, — ой, нет, (немцы наступают): советский национал-социализм: братья-сёстры, мы же с вами русские-прерусские, даже немножко таки православные, — ан нет (немцы разгромлены): всё-таки военный социализм с прицелом на коммунизм, хотя и державный, и мы не русские, а советский многонациональный народ, — нет, всё-таки пролетарская революция, но — в Африке и Индокитае, а коммунизм в 1980ом, — и тд, через новоленинскую перестройку до святорусско-антисионского дугино-прохано-квачко-калашниковистского монархо-сталинского неочучхеизма включительно).

Дмитро Барышев: Икона Спас Нерукотворный

Образ Иисуса Христа имеет огромное значение в жизни каждого христианина. Бог Своей милостью послал Сына Своего Единородного, чтобы спасти человека. Христос через Свое воплощение стал центром истории, то есть периода подготовки людей к Его пришествию и периода принятия Его спасительной проповеди. Он в Своем воплощении стал истинным и совершенным человеком и, таким образом, примирил грешного человека с всеблагим Богом. Как человек Иисус Христос воспринял полную человеческую природу и уподобился человеческому роду во всем, кроме греха. Так, перед Его Нерукотворным образом молятся о прощении и отпущении грехов, об исцелении от болезней, о наставлении на путь праведный, о придании жизненной силы в борьбе с трудными жизненными обстоятельствами.

«Acheiro-poietos» (не руками сотворённая, нерукотворная). Такое название возвращает к христианской традиции, которая рассказывает о подлиннике иконы, возникшем сверхъестественным способом. В основе истории о св. Мандилионе (св. полотне) лежит предание Авгаря: Князь Едесский Авгарь V мечтал об изображении Спасителя, в то время, когда Христос еще ходил по земле. Авгарь послал ко Христу своего художника Анания, но картину написать не удалось. Ананию не удалось достаточно близко приблизиться ко Христу во время проповеди. Но Господь попросил принести воду и убрус (холст, полотенце). Он умыл лицо, отер его убрусом, и на нем, чудесным образом, отпечатлелся Его Божественный Лик. От этого изображения возник легендарный отпечаток на глиняной доске, скрывавшей Мандилион со времён идолопоклонства в Едиссе, до попытки (в 545 г.) персидского царя Хозры захватить город. Кроме того, известно, что Нерукотворный Образ неоднократно давал с себя точные отпечатки.

Адинатх Бхайрав: Мафия: древние ценности в современную эпоху

Если бы мафия имела в себе еще и мистическую, духовную идеологию, тропу самосовершенствования для мафиозных кланов и племен, можно было бы поставить данную структуру в пример массе современных общин. Чем реальный мистик-неодиночка или клановый воин отличается от лоха? 1) Прежде всего тем, что достижение цели для него главное. 2) Он содержит в порядке сначала себя, затем свою семью, через это помогает другим семьям содержать в порядке свой клан и через это контролирует свой район.

Если община мистиков мала — она должна представлять собой семью. Стоит на пару поколений забыть о роде, племени — эта гигантомания на данном этапе неуместна.

Надо подыскивать своим детям правильных супругов и учить детей находить таковых супругов и воспитывать их в соответствии с стандартами семьи. Посему каждый из нас заинтересован в том чтобы на свете были семьи, исповедующие мировоззроение близкое нашему.

Вот два неадекватных социума: