Вадим Штепа: Будущая московская революция

202* год. Офицеры Росгвардии лихорадочно роются в кремлевских сейфах и перегружают секретные документы в другие, мобильные сейфы. На улице ждет машина. Старший орет: "Быстрее давайте! Наши держат дорогу до аэропорта максимум полчаса, потом всех сметут!"

Но тут очкастый лейтенант обратил внимание на документ с какими-то иероглифами. Сел, пригляделся: "О ситуации на острове Даманский и нашем отпоре китайской военщине".

- Товарищ полковник, а этот документ тоже грузить? Нас же за него в Китае не похвалят...
- Грузи! Больно умный! Отвечать за него будешь не ты, а этот (нецензурно), который уже улетел...

Действительно, президент покинул Россию еще рано утром. Впрочем, "Россией" это уже не называлось. Сначала провозгласили независимость Соединенные Штаты Сибири, затем - Уральская Республика, затем - поволжская Конфедерация Идель-Урал. Кавказ и Кёнигсберг отвалились моментально, Ингрия и Карелия вели переговоры между собой, но никакой Москве подчиняться уже не хотели.

Для либеральной московской оппозиции такое развитие событий было шоком. Они мечтали о "прекрасной России будущего", которая обязательно наступит, как только в Кремле сменится царь. Но оказалось, что регионам не нужна никакая московская власть в принципе.

И вот тогда возник лозунг Московской республики. Причем московские республиканцы были даже более яростными, чем региональные. Они врывались в "федеральные" министерства и устраивали дефенестрацию чиновников.

Володимир Єшкілєв: Про "Нову Хазарію"

ПРИВИД ХОДИТЬ ЄВРАЗІЄЮ, ПРИВИД ЦАРЯ ОБАДІЇ. КОНСПІРОЛОГИ (ЗДЕБІЛЬШОГО З ПІВНІЧНОГО БОКУ КОНТИНЕНТУ) ЗНОВУ ЗГАДАЛИ ТЕМУ, ЯКУ В МИНУЛОМУ АКТИВНО ЮЗАЛИ РЕСУРСИ НА ШТИБ “РУССКОЙ НАРОДНОЙ ЛИНИИ”. ЗНОВУ В ЗАКРИТИХ ГРУПАХ ГОВОРЯТЬ ПРО “НОВУ ХАЗАРІЮ”. ТЕПЕР ЗА ТЕМУ ВЗЯЛИСЯ НЕ МОСКОВСЬКІ ЧОРНОСОТЕНЦІ, А ТІ, КОГО ПРИЙНЯТО ВВАЖАТИ ЦИНІЧНИМИ АНАЛІТИКАМИ, ФУТУРОЛОГАМИ ТА СОЦІАЛЬНИМИ ФІЛОСОФАМИ.

У VII ст. на руїнах Великого Тюркського каганату виникла степова держава огузьких кочових родів, що контролювала західну частину Великого Степу і торгові шляхи, географічно пов’язані з Каспієм. У 30-х роках VIII ст., після спустошливої війни з Халіфатом, один з кланів правлячої верхівки кочовиків прийняв іудаїзм та поріднився з керівниками могутньої волзької торгівельної корпорації. Так виник Хазарський каганат, яким з 802 до 965 року правили царі з іудейського роду Обадії, хоча офіційно священним правителем залишався тюркський каган з древньої династії Ашина. Хазарія стала не лише пануючою силою на землях між Дніпром і Аралом, вона була ще й своєрідним “щитом” для Європи і Візантії, на півтора століття зупинивши завойовницький марш азійських племен на Захід. Після того, як печеніги і Святослав Київський зруйнували могутність Хазарського каганату, марш відновився.

Пізніше в колах імперських російських істориків сформувався “міф Хазарії” – держави-химери, що панувала на євразійських просторах, обкладаючи даниною не лише купецькі каравани, але й “примучені” слов’янські племена. Боротьбу останніх проти експансії каганату все частіше стали описувати через призму етноцентричної ідеології доби модернізму – як боротьбу молодих волелюбних націй проти “космополітичного монстра”, на чолі якого стояли рабини та єврейські олігархи. Син Гумільова і Ахматової підтримав цей політичний міф своїм гучним іменем.

Спекулятивною спрямованістю “міф Хазарії” добре лягав на вектор мислення тих дисидентів радянської доби (зокрема й російських), які ненавиділи СРСР за його лівацьку революційну колиску та за зовнішню інтернаціональну атрибутику. І нині примітивні модифікації цього міфу (“Третя Хазарія”, “Другий Київський каганат”) є одними з найулюбленіших у середовищі націоналістів та правих радикалів пострадянського світу. З 2014 року їх активно використовують ідеологи, пропагандисти та симпатики “русского мира”, здебільшого – для дискредитації тих сил на сході України (найперше – в Дніпрі), які свого часу не допустили створення “Новоросії”.

Але теперішня дискусіяне має жодного стосунку до антисемітських екстраполяцій “хазарського міфу”. Гіпермодерний проект “Нової Хазарії” стосується майбутнього тієї території, яку в наші дні займає Російська Федерація.

Костянтин Рахно: Заключний акт КВНізації України

Щодо хору імені Верьовки - дивовижної, мудрої, талановитої людини, фольклориста й співака.

За Радянського Союзу саме ці українські хори, що зворушували слухачів, столичні, міські, сільські, професійні й самодіяльні, виступали осередками легального й напівлегального націонал-патріотизму, гуртуючи вкраїнських людей, нагадуючи їм серед денаціоналізованого міського буття, хто вони є й де живуть, не даючи їм загубитися.

Через це на них найбільше нападалися безрідні космополіти-україножери, звинуваючуючи їх у "малоросійстві" й "шароварщині", примушуючи знічуватися, вивправдовуватися, почуватися чимсь зайвим, непотрібним, пережитковим на тлі "надхненного подвигу радянського народу".

Знищення хорів на Великій Україні й Кубані відбувається невпинно. Десь підмінили, як писав незабутній Ренат Польовий, ветеранськими співочими колективами з відповідним репертуаром. Десь розформували. Десь не дали оновити склад. Витіснили з захопленого загальнолюдьми Українського радіо. Як наслідок, цілі покоління втрачають здатність розуміти народний мелос, навіть у професійній обробці. Так само, як знищена українська естрадна пісня.

А нині - просто заключний акт загальної КВНізації країни, коли у тотальному процесі знищення українства поважному хорові довіряють голосіння карикатурної переробки народної пісні, відводячи роль підспівки, тла для КВНних акторів...

Галина Иванкина: Салют всем космонавтам и физикам!

Есть два типа людей, которым нравится советский мир, причём эти люди неизбежно конфликтуют.

Первых привлекает научно-интеллигентная ниша того периода, классическая музыка по радио, гимназическая форма школьников, полёты и проекты, а других - лучшая в мире колбаса колбаса "по два-двадцать" и "нас, ёпт, все боялись нах", всякая пацанщина, которой, к слову, гораздо больше в РФ, чем в СССР.

Поэтому вовсе неясно, по чему (именно по чему, а не почему) ностальгируют "конкретные мужики" и прочие "портянки".

Да, картина Пименова с огнями МГУ. Салют всем космонавтам и физикам!

Константин Эггерт: Официальная Москва считала, считает и будет считать применение военной силы одним из главных инструментов как международной, так, в сущности, и внутренней политики

Руководство РФ откажется признавать компетенцию международной комиссии по военным преступлениям. Путин продолжает считать войну инструментом для сохранения своей власти.

Владимир Путин намерен порвать с еще одним международным обязательством России. Он направил в Государственную думу законопроект о непризнании компетенции международной комиссии по расследованию предполагаемых нарушений гуманитарного права при вооруженных конфликтах международного характера.

Точнее, об отзыве признания этого органа, сделанного Верховным советом СССР в 1989 году.

Решение вполне логичное, если подходить к нему с мерками Кремля. Ведь из более чем двадцати лет нахождения Путина у власти - на посту президента, затем премьера, потом снова президента - Россия де-факто не воевала (дома или за границей) менее пяти - с 2009 года, когда Кремль объявил об окончании "антитеррористической операции" на Северном Кавказе (более известной как Вторая чеченская война), и до 27 февраля 2014 года.( Свернуть )

Тогда российский спецназ захватил здание парламента Крыма, положив начало аннексии полуострова и затем поддержав сепаратистов в конфликте на востоке Украины, который продолжается до сих пор. Директива "депутатам" покончить с еще одним международным обязательством Москвы очевидно подтверждает: официальная Москва считала, считает и будет считать применение военной силы одним из главных инструментов как международной, так, в сущности, и внутренней политики. Ведь при Путине они неразрывно связаны.

Отказ от признания компетенции международной комиссии по военным преступлениям - это часть более масштабной картины выдавливания норм международного права из российского законодательства. Оно началось решением ручного Конституционного суда и его председателя Валерия Зорькина о необязательности исполнения решений Европейского суда по правам человека.

Михаил Ефремов: Стих про Пу ...

Ярослав Золотарев: Закроет ли Путин интернет?

История попыток контроля за Интернетом в России. Тенденции и перспективы.

Николай Абаев: Небесный и земной путь Белой Лебедицы

НИКОЛАЙ АБАЕВ - НЕБЕСНЫЙ И ЗЕМНОЙ ПУТЬ БЕЛОЙ ЛЕБЕДИЦЫ 

Формат А4, цветная вклейка с постером на развороте
Фотохудожник: Юрий Извеков
Со-Авторы: Роман Лебедев, Егорий Годунов
Скульптура (слева на обложке): Тана Сарбугу
Фотограф постера: Татьяна Пиче-оол
Фотограф: Олег Жук
Редактор: Ильяс Мукашов

По вопросам приобретения >
телефоны: +79245547370 и +79834346323
e-mail: kol-bugra@yandex.ru

Возможна отправка из Улан-Удэ через Почту России.

Ташим Байджиев: портрет репрессированного кыргызского пантюркиста

Ташим Байджиев (1909-1952) — кыргызский ученый-манасовед, обвиненный в пантюркизме, панисламизме и буржуазном национализме, стал жертвой сталинских репрессий в начале 50-х годов XX века.

Ташим Байджиев родился в 1909 году в селе Тенгизбай в Прииссыккулье. Рано лишился отца. Окончив школу, в 1927 г. поступил в Киргизский педагогический техникум. С 1931 — инспектор Народного комиссариата просвещения, позже директор Гульчинского детского дома, завуч Джалал-Абадского педагогического училища.

Занимался организацией первых школ на юге Киргизии, создал (в соавторстве с З. Бектеновым) первые учебники по киргизской литературе и языку, первый орфографический словарь киргизского языка.

С 1936 по 1940 обучался на русском отделении филологического факультета Киргизского педагогического института (ныне Киргизский национальный университет имени Жусупа Баласагына), во время учебы по идеологическим мотивам отчислялся из института, но был восстановлен.

С 1940 по 1942 и с 1944 по 1949 — заведующий сектором фольклора и эпоса «Манас» в Институте языка, литературы и истории Киргизского филиала Академии наук СССР.

В 1942 назначается проректором Пржевальского учительского института, но вскоре ушел на фронт. Участник Великой Отечественной войны, принимал участие в боевых действиях, в 1944 из-за тяжелого ранения, демобилизован из армии.

С 1949 по 1950 работал преподавателем Киргизского государственного пединститута.

Активный член литературного кружка «Кызыл учкун» («Красная искра»), объединявшего первых киргизских писателей и послужившего основой для организации Союза писателей Киргизстана.

В 1950 по обвинению в «буржуазном национализме» был арестован, приговорен к 10 годам лишения свободы и заключен в Песчаный исправительно-трудовой лагерь (Карагандинская область).

Алекс Репин: Кошмар конца Бронзового века

Материала про катастрофу бронзового века очень много, авторов тьма. Так что стоит задача написать концептуально и очень кратко, что признаться не так просто - это же интереснейшая эпопея, где за 50 лет было разрушено всё, что создавалось за две тысячи лет! Даже гибель минойского Крита за 300 лет до этого не имела таких последствий - его дело продолжили микенские ахейцы, безболезненно поглотив и пеласгов и минойцев.

В первую очередь надо сказать, что это вовсе не коллапс производства бронзы, хотя ее дефицит во время смуты дал старт железному веку. Наоборот, ее производство успешно развивалось с 3000 тыс. г. до н.э. по 1200 г. до н.э., когда катастрофа набрала силы. Да, закончилось олово в Греции, в Хризейской долине возле Дельф (опять жрецы-торгаши!), в Киликии и горах Тавроса Малой Азии. Но финикийцы открыли месторождения олова в Британии и горной Испании, а в Месопотамию оно всегда доставлялось из Бадахшана вместе с лазуритом.

За это время выросла производительность пахотного земледелия в 50(!!!) раз, несчастных женщин с деревянными мотыгами наконец заменили мужики с бронзовым плугом: население только Египта выросло до 5 млн человек.  Из бронзы делалось решительно все что нужно: ножи, топоры, пилы, наконечники копий и стрел. Пилы и топоры были нужны для производства морских кораблей, которые были эффективней "кораблей пустыни", верблюдов, в 200 раз (по грузоподъемности и срокам жизни).

Андрей Шуман: Адживика, джайнизм и буддизм

Вначале была школа адживика вроде иудаизма. Потом возникли джайны, вроде самаритян, и буддисты, вроде христиан. А именно, дело было так.

1) С 400 г. до н.э. в долине Ганги начинается большая урбанизация. Как следствие, общество резко богатеет. Уровень жизни резко возрастает. Но есть "народники", те, кто призывает уйти назад в деревни из городов, уйти в народ. Это адживика или шрамана.

2) Ранний джайнизм и буддизм мало отличались друг от друга. Но так получилось, что именно лидеры буддизма решаются на интересный шаг - проповедь среди тех, кто не является индоариями совсем. И они основывают свои миссии, главным образом, среди следующих народов: разных ираноязычных племён и государств (сака, камбоджа, пахлава, кирата и т.д.), греческих государств (явана, сака) и дравидских стран (дравида). Миссии оказываются крайне популярны. А вот джайны за пределы индоариев никогда не выходили, принципиально. Такие самаритяне, отрицающие возможность прозелитизма.

3) Буддизм в итоге покинул пределы индоариев и ушёл бродить по свету - как христианство покинуло иудаизм и также бродит по свету. А без этого решения лидеров буддизма 3-2 вв до н.э. буддизм был бы сейчас вроде джайнизма - буддисты были бы только из разных каст варны вайшья, а общая численность буддизма по всей Индии не превосходила бы 7-8 миллионов человек.

Интересно, что толкнуло лидеров буддизма основать миссии за пределами поселений индоариев?

Николай Карпицкий: Рождение шамана

Человек предчувствует, если его ждет ад после смерти, даже если он атеист. Тем более если этот человек тиран, во власти которого всё, кроме одного – смерти, и эта смерть отнимет всё, что он имеет. Многие боятся смерти, но у тирана страх смерти достигает степени инфернального ужаса. Поэтому Сталин, несмотря на свой показной атеизм, бредил бессмертием. Поэтому Путин так боится шамана Александра. Ведь Александр Габышев сказал то, в чем боялся признаться Путин: «Ты боишься ада!».

На самом деле никакой живой шаман не может изгнать Путина в ад. А вот шаман в голове самого Путина может. Поэтому шаман Александр не поехал сразу в Москву, а начал свой путь пешком. Когда же его арестовали, то именно тогда восстал настоящий шаман в голове Путина, который начинает свой путь не в физическом теле по дорогам Сибири, а через разумы других людей. Именно в сознании людей он набирает силу, чтобы выполнить свою миссию. Путин не понял, что живой человек, который шел из Якутска в Москву – всего лишь символ настоящего шамана в его собственной голове, и арестовать его невозможно. Его поход только начинается.

Ярослав Гнатюк: Кліоетика для української спільноти

Сьогодні різні форми суспільної свідомості української спільноти позначені протистоянням і конфліктністю. У культурній свідомості наявний конфлікт між православною і католицько-протестантською цивілізацією, у релігійній свідомості – між православ’ям і греко-католицизмом, московським і київським православ’ям, в мовній свідомості – між українізацією і русифікацією, в історичній свідомості – між актуальним минулим і сучасною інтерпретацією, у політичній свідомості – між євразійською орієнтацією і євроатлантичною інтеграцією, в утопічній свідомості – між комунізмом і націоналізмом та націоналізмом і лібералізмом. Водночас в українській спільноті сьогодні присутнє розуміння і усвідомлення того, що доба панування утопії, утопічної свідомості, утопічного мислення, або ідеології, ідеологічного мислення в українській історії безповоротно пройшла. Настала доба культури. Ідеологію, ідеологічне мислення, а також кореляційні з ними утопію і утопічне мислення, в сучасному українському суспільстві поступово має заступити культура і культурологічне мислення. Такою повинна бути стратегічна відповідь українського суспільства на виклики сучасної доби.
  Підстави для побудови наведених висновків дає сама донедавна пануюча в українському суспільстві та його академічних спільнотах марксистська філософія історії, яка ототожнює культуру з ідеологією. Сьогодні лише потрібно зробити обернення цієї тези та замінити ідеологічне мислення культурологічним, стару ідеологію – новою культурою. Це обернення слід здійснити у марксистському стилі. Воно має бути подібне на обернення діалектичного методу Г. Гегеля, здійснене К. Марксом. Лише наслідуючи марксистський стиль, можна звільнитися із полону марксистських ілюзій. Вихід у цьому випадку схожий на..вхід.
  Нова культура для України насамперед постає єдністю історичної, політичної і правової культури. У цій єдності історична культура є культурою ставлення до минулого, політична культура – культурою політичного діалогу, а правова культура – культурою розв’язання соціальних конфліктів із позиції верховенства права. Інструменти розвитку політичної і правової культури уже існують. Це політична і юридична етика. Інструмент для розвитку історичної культури поки що не створений, але його необхідно створити. Цим інструментом має стати кліоетика.
  Кліоетику (від грецьких слів Кліо – Муза історіописання та етика – вчення про мораль) можна охарактеризувати як вчення про моральне ставлення до колишнього досвіду сучасного суспільства та моральну відповідальність за оцінки і цінності минулого. Саме вона здатна звільнити спільноту від комплексу вини і психотравм, отриманих у минулому, забезпечити примирення і консолідацію суспільства.

Ярослав Гнатюк: «Дух капіталізму» і «привид комунізму» на сцені української історії

Екстраполюються результати осмислення раціоналізації західного суспільства традиційного типу із предметної галузі західноєвропейської філософії і соціології у проблемне поле філософської україністики. Моделюється структура історичної дії, елементами якої є етика праці, спосіб виробництва і форма власності, шляхом інтерпретації соціокультурної формації як релігійно мотивованої економічної практики для вивчення і розуміння українського суспільства та його історії. 
Ключові слова: соціокультурна формація, модель структури історичної дії, православний феодалізм, католицький феодалізм, східноправославний феодалізм, західноправославний феодалізм, протестантський капіталізм, квазіправославний комунізм, правослваний квазікапіталізм. 

Опрацювання досвіду осмислення історичного переходу західної цивілізації від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму в західноєвропейській філософській і соціологічній класиці та застосування його результатів, враховуючи те, що трансформаційні переходи від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму і від радянського комунізму до глобального капіталізму певною мірою подібні між собою, для розуміння сучасного українського суспільства уявляється важливим і перспективним завданням філософської україністики соціогуманітарного спрямування. Цей історичний перехід, який супроводжувався зростанням раціональності усіх сфер західноєвропейського суспільного життя, десакралізацією природи і піднесенням західного світу, зазвичай називають раціоналізацією. Спричинені раціоналізацією західного суспільства традиційного типу, його культури і виробництва соціальні зміни та їх наслідки привернули увагу і викликали зацікавлення практично усіх західноєвропейських філософів та соціологів. Західне суспільство перехідного чи трансформаційного типу перебувало у полі зору  Г.Гегеля, К.Маркса, О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Ф.Тьоніса та багатьох інших дослідників.

Ярослав Гнатюк: Людська реальність як цілісність в українській філософській традиції

У суспільному бутті сучасної України спостерігається протистояння західних і східних регіонів. Воно має історичний характер і постає у вигляді низки зіткнень між католицько-протестантською і православною цивілізаціями, протестантським капіталізмом і православним феодалізмом, Європою і Євразією, Україною і Малоросією, галичанством і малоросійством, свідомою українською і простою радянською людиною. Звідси уявлення про дві України, або дві культури і  цивілізації   в Україні. А в суспільній свідомості сучасної України відбувається світоглядна й ідеологічна війна між матеріалізмом та ідеалізмом, комунізмом і націоналізмом, радянізмом і європеїзмом. Саме тому суспільне буття і суспільна свідомість сучасної України надзвичайно поляризовані.
  За таких обставин не тільки Україна повинна бути для українців, але й, навпаки, українці повинні бути для України. Між Україною як системною цілісністю і українцями як цілісними істотами чи людьми-особистостями має існувати метафізична відповідність, духовна симпатія і душевна спорідненість. Масштаб України як цілісного утворення і масштаб особистості українців, особливо масштаб мислення їхніх лідерів, мають значною мірою відповідати один одному, максимально повно збігатися між собою. Тільки Україна як ціле і українська людина-особистість як цілісність можуть забезпечити буття один одного. Таким чином, ідея самотворення і саморозвитку української людини-особистості як ідеологічний проект сучасної України повинна стати сучасною українською національною ідеєю, а принциповий антропонаціоцентризм засадою її філософії.