Чи винні українці у війні?

Максим Розумний

Концепт "провини за війну" з легкої руки Олексія Толкачова опинився у центрі суспільних дискусій. Очевидно, що в популярному дописі він використаний радше як риторична фігура, що називається, "ради красного словца". Але отримав потужний резонанс в колективній психіці.

Насправді, в той чи інший спосіб, пошук винних за війну ведеться всередині українського суспільства постійно і наполегливо. Для когось це Порошенко, а для когось Зеленський, для когось російськомовні, а для когось націоналісти. Хтось бачить причину війни в "ресентименті", а хтось у присутності радянської символіки та/або в намаганні більшості жити мирним життям у період 2014-2022.

За цими звинуваченнями, майже завжди, стоїть чиясь образа або травма, тому їх важко спростувати або взагалі оперувати в цьому дискурсі раціональними категоріями. Тим більше, коли колективними емоціями маніпулюють з політичною або ідеологічною метою.

На жаль, усе це дає ефект. Українське суспільство схильне засуджувати, а не розуміти, впадати у відчай, а не шукати шляхи виходу з кризи. З моральної точки зору, така реакція є зрозумілою, але якщо ми застрягнемо в цій трясовині хворобливої емоційності, то ми ніколи не вийдемо назустріч своєму спільному майбутньому.

Нам потрібна культура відповідальності, а не культура провини.

Andrij Bondar 

Фраза "українці заслужили на війну" в моїй травмованій свідомості еквівалентна фразі "українці не мають права на існування". І я думаю, що в багатьох саме таке враження. Це типовий геноцидний наратив, звичний для практик імперського садо-мазо, який пробують нам згодувати під виглядом внутрішньої, прекраснодушної типу-самокритики: ви винні, тільки ви винні в усьому, а найголовніше в тому, що наважились дожити до сьогоднішнього дня.

Igor Holfman

Війна по суті для нас вітчизняна, антиколоніальна, національно-визвольна. Говорити, що українці "заслужили на війну", це все одно що говорити "українці не заслужили на суверенітет". 

Игорь Эйдман: Необходим канселинг культурфашизма

Канселинг русской культуры - конечно чепуха. Русскую культуру заканселить невозможно, она давно стала неотъемлемой частью мировой. Проблема не в культуре, а в одном сильном деструктивном идеологическом направлении в ней. Я бы назвал его культурфашизмом.

Умберто Эко подчеркивал, что фашизм - "это, по существу, отрицание духа 1789 года (а также, разумеется, 1776) — духа Просвещения. Век Рационализма (фашизмом) видится как начало современного разврата".

Путинский фашизм, как итальянский и немецкий, -  попытка преодолеть наследие эпохи Просвещения, погрузить страну в новое средневековье. Он имеет серьёзные корни в русской культуре, многие (но далеко не все) представители которой отрицали наследие Просвещения и проклинали век рационализма. Вместо этого они, как и итальянские и немецкие фашисты, предлагали культурную архаику, романтический иррационализм и агрессивный национализм.

Первый в ряду кумиров российских культурфашистов - Достоевский (в качестве идеолога). Недаром он сыграл огромную роль в формировании политического мировоззрения Геббельса.

В постсталинское время российская интеллигенция не освободилась от слепого преклонения перед  идео-кумирами, а просто поменяла их. Культурмарксизм потерял своё влияние, но на его место пришёл культурфашизм. Достоевский стал в нём практически тем, чем был Маркс в коммунистической идеологии.

Дань культурфашизму отдала не только т.н. "русская партия", то есть откровенные националисты-"почвенники", но и многие консервативные или даже праволиберальные авторы (например, Максимов и Кублановский).

Одним из кумиров российских культурфашистов стал Солженицын, откровенно призывавший искоренить дух Просвещения: "... Человечество находится в долгом кризисе, который начался триста, а где и четыреста лет тому назад, когда люди откачнулись от религии, откачнулись от веры в Бога, перестали признавать кого-либо над собой и в основу положили прагматическую философию - делать то, что полезно, что выгодно, руководиться соображениями расчёта, а не соображениями высшей нравственности". 

Авторитаризм, по Солженицыну, может быть даже благом, если имеет "первоначально, сильное нравственное основание – не идеологию всеобщего насилия, а православие". Писатель считал, что: "Всё зависит от того, какой авторитарный строй ожидает нас и дальше?". 

Солженицын готов был оставить «вождям Советского Союза» (то есть читай правящей бюрократии) «неколебимую власть, отдельную сильную замкнутую партию, армию, милицию, промышленность, транспорт, связь, недра, монополию внешней торговли, принудительный курс рубля». 

Правящие российские фашисты реализуют многие идеи Солженицына: сохранили авторитаризм на новой православно-патриотической основе, пытаются создать солженицынский Российский Союз, называя его Русским миром, противостоят идейному влиянию «разлагающегося, аморального» Запада. 

Наследие культурфашизма во многом отвественно и за преступной вторжение в Украину.

Целью его было создание чего-то типа Российского союза по Солженицыну, включающего Украину и Беларусь. 

Мысли Солженицына о том, что «огромные просторы, никогда не относившиеся к исторической Украине, как Новороссия, Крым и весь Юго-Восточный край, насильственно втиснуты в состав нынешнего украинского государства» стали оправданием российской агрессии. 

Многие нынешние путинские мантры задолго до него произносил Солженицын: границы между республиками СССР произвольно нарисовали большевики, поэтому они ничего не значат, а Россия на Западе оболгана столетиями. Их объеденяет также презрение к плюрализму, институтам представительной демократии,  осуждение  Февральской и любых революций, восхваление Столыпина.

Идеи Солженицына ("Как нам обустроить Россию" прочитала вся страна) и других культурфашистов: Ильина, Льва Гумилёва, Дугина и т.д. во многом опредилили мировоззрение правящих чекистских образованцев.

Ярослав Калакура: Не маємо права забувати!

 Доречно почати словами знаного письменника і науковця Віктора Жадька : "Не маємо права забувати!".

5 років тому відійшов у Світ Вічності відомий український вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки Май (Михайло) Панчук.

У прощальному слові директор академічного Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Олег Рафальський образно сказав: "Треба вчитися жити без Мая Івановича...". А воно не виходить. Не вистачає його мудрості, прозорливості, стратегічного і критичного мислення, людської доброти, порядності, чуйності, дружньої поради і підтримки

. На його пошану та інших фундаторів новітньої української етнополітології видана книга "Цивілізаційна ідентичність українства" . Добра і світла память!

Костянтин Рахно: Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування

Отже, про норвезький серіал "Fremvandrerne", він же "Beforeigners" Йенса Лієна (2019). Найбільш язичницький телепроект останніх років.

 В останні роки неангломовні країни Європи радують свіжими ідеями в кінематографі. "Емігранти в часі" - одна з них, блискуча за грою акторів і продуманими деталями.

 На сучасну Норвегію несподівано звалюються хвилі мігрантів у часі. Відповідно печерних людей, людей доби вікінгів і людей із ХІХ століття, що вдягаються, як Свирид Петрович Голохвастов, і так само пишномовні.

 За кільканадцять років вони стають частиною норвезького суспільства, засвоюючи мову, технології й елементи способу життя, але при цьому повністю залишаючись собою й створюючи часом ті чи інші проблеми нашим сучасникам.

 І тут, окрім детективної інтриги й численних таємниць, є над чим замислитися. Серіал показує, що сучасним норвежцям співгромадяни з Азії та Африки стали чомусь ближчими за власних кревних предків, до яких поширюється "таймсистська" ненависть у вигляді нападів, ксенофобських написів, вандалізму на кладовищах і знущань. Характерний епізод, коли проти вікінгівської дівчини Алфгільдри, що працює в поліції, її колега, сучасна норвежка, змовляється з вихідцем із Закавказзя чи Передньої Азії. 

 Проте саме ці люди з інших епох мають щось, що розтратили сучасні норвежці. Печерні люди виявляються добрими, чуйними, розуміючими, вдячними, джентльмени з ХІХ століття - спокійними, розсудливими, галантними, вікінги - поетичними, щирими, дружними, вірними, відданими, сміливими, готовими до самопожертви. "Живи без сумнівів і помри без сумнівів!"

 Разом з тим, фільм є підкреслено проязичницьким, бо головна героїня є "щитоносцем Одина", учасницею язичницького опору кровожерному королеві Олафові Товстому, якого потім проголосять святим і створять його масовий культ - аж до хреста на норвезькому прапорі. І в нашому часі опиняється не лише її бойова подруга, козир-дівка Урд, але також їхній вождь, відважний і дуже добрий Торі Собака, що в битві при Стікластадірі 1030 року особисто вбив Олафа. І йому доводиться нелегко в лицемірному, толерантному далеко не до всіх, побудованому на доносах і цькуванні, позбавленому совісті, честі, гідності сучасному суспільстві, що прикривається ворожою йому релігією. Гріх воно може вибачити, а от справжню чоловічість? 

Не зламатися, вистояти проти ницості та підлості й гідно пройти через усі випробування - ось справжній виклик для переселенців із минулого. І в цьому їм допомагає віра у їхніх богів. Характерно, що асатру зображується як звична для норвезького суспільства, хоч і не загальноприйнята річ: "Хочете поговорити про бога нашого Одина, й те, що він може принести у Ваше життя?"

Chairman of the Government of Independent Tatarstan in exile Rafis Kashapov will take part in the International Conference on INDEPENDENT CIRCASSIA

 Chairman of the Government of Independent Tatarstan in exile Rafis Kashapov will take part in the International Conference on INDEPENDENT CIRCASSIA.

Гражданин Кыргызстана Алмаз Кудабек уулу заявил о создании тюркоязычного батальона «Туран», который воюет в составе вооруженных сил Украины

Игорь Эйдман: По заветам "талантливого человека"

Наша мониторинговая группа мониторит теперь путинскую пропаганду, направленную на русскоязычных в Германии, в ежедневном режиме. Результаты мы выкладываем в специальном телеграм-канале. Некоторые первые очевидные выводы публикую здесь. https://t.me/monitoringfakenews

Российская пропаганда чётко следует заветам доктора Геббельса, недаром  Путин, не скрывая своего восхищения,  называет его "талантливым человеком":

"Пропаганда, по существу, всегда должна быть простой и без конца повторяющейся. В конечном счете, самых существенных результатов во влиянии на общественное мнение достигнет только тот, кто способен свести проблемы к простейшим выражениям и у кого хватит смелости постоянно повторять их в этой упрощенной форме, несмотря на возражения интеллектуалов".

Именно так  работает российская пропаганда. Все мировое проблемы она сводит к простейшим схемам и выражениям, обращенным к самым примитивным инстинктам толпы. В любой ситуации пропаганда создаёт образ врага и возбуждает к нему ненависть, добиваясь с помощью этого своих целей.

Цель 1. Разрушение общественной поддержки западного единства, североатлантического стратегического союза.

Методы: Апеляция к конспирологическому сознанию, к традиционному антиамериканизму, особенно в левой и ультраправой среде.

Образ врага: США как мировое зло, источник всех войн и бед. США якобы лишили Германию независимости и используют её в своих эгоистических целях. Именно они заставляют Германию поддерживать Украину и вводить санкции против России, вопреки интересам немцев.

Цель 2. Подрыв доверия населения к основным институтам немецкого общества. Повышение популярности пророссийских деструктивных сил. Дестабилизация ситуации в Германии.

Методы: Апеляция к архаичному племенному сознанию и клерикальной морали, национальным, сексистским и гомофобным комплексам. 

Образ врага: Германские политические институты, которые поддерживают инокультурных мигрантов и сексуальные меньшинства, а белых гетеросексуальных мужчин якобы дискриминируют. Разжигание ненависти к мигрантам и ЛГБТ. Мигрантофобия, ксенофобия, гомофобия под флагом защиты традиционных национальных и (или) христианских ценностей. Конспирологические кострукции о заговорах "аморальных" элит.

Цель 3.  Формирование негативного отношения к помощи со стороны Германии Украине  и украинцам.

Методы: Апелляция к кошельку - помощь Украине и санкции против России бьют по карману жителей Германии. Апелляция к "пацифистским настооениям" - поставки оружия Украине якобы продлевают войну.

Образ врага: Руководство Украины и лично Зеленский, украинские беженцы. Они подаются как нацисты, наркоманы, американские марионетки, паразиты на теле Германии и т.п.

Цель 4. Усиление поддержки русскоязычными жителями Германии путинской России.

Методы: Апелляция к чувству национально-культурной обособленности, общим обидам на коренное население и власти. Создание в русскоязычной общине атмосферы осаждённой крепости, ощущения дискриминируемого меньшинства, защитить которое может только "великая Россия".

Образ врага: Немецкие власти, которые якобы "обижают" русскоязычных.

Отдельная информационная кампания ведётся также против "Зелёных", как наиболее последовательной антипутинской партии в Германии.

Андрій Денисенко: Україна-мати! Щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою

Україна-мати!

Знаю, що багато друзів мене не зрозуміють.

Але я маю це сказати.

Україна-мати - це не лише концепт у продовження наспіву «Батько наш - Бандера».

Україна-мати для всіх українців!

З усіх куточків Батьківщини і з усіх світів поза нею.

Не зважаючи на політичні погляди та ставлення до сталевої постаті на печерських пагорбах.

Бо створена вона скульптором-українцем за українські гроші на українській землі, розгорнута лицем до Москви і є символом захисту нашої землі.

Україна-мати для всіх, включно з Києвом, у котрому поставлена і котрий є мати городів руських!

Мати для дітей Божих і Дажбожих.

Живих і мертвих, і ненароджених.

Мати для антів, венедів і склавинів.

Мати для полян, деревлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян, бужан і білих хорватів, для скіфів, сарматів, неврів і балтів - для всіх батьків й матерів нашого народу.

Україна-мати - не лише для українців.

Але й для усіх наших справжніх братів-словʼян, предки яких вийшли з цієї землі й які підтримують нас під час лютого випробування війною, даючи прихисток біженцям, боєприпаси та зброю для війська та голоси в усіх міжнародних структурах.

Мати для хорватів і сербів, босняків і чорногорців, прабатьківщина яких є у нашому Прикарпатті; для болгарів та їхніх 7 словʼянських родів; для поляків, чиє провідне племʼя - поляни - родом із Придніпровʼя; для чехів, чий пращур Щек разом із пращуром хорватів Хоривом є братами нашого Кия та сестри їхньої Либеді.

Україна-мати для християн, язичників, буддистів, юдеїв і мусульман. Для всіх, чиї молитви у цей час на межі життя і смерті - за неї!

Для русинів й насправді руських, а не московських.

Для нащадків псковитян, тверичів, новгородців й усіх, хто боровся з вирощеним Ордою левіафаном і визнає великокняже першородство України-Русі та великого Києва.

Україна-мати - для всіх індоєвропейських народів, які з українських степів розійшлися цілою Євразією.

Для всіх, хто живе, будує і народжує на цій святій землі.

Україна - на межі світів!

Україна - щит і меч Вільних Народів Великого Заходу в боротьбі з останньою людожерською диктатурою.

Україна-мати для кожного з нас - для всіх наших мрій про майбутнє без несправедливості, насильства та московського Мордору.

Слава Матері-Україні! Слава ЗСУ!

Дмитрий Быков: Чекизм как изуверская секта

Дмитрий Быков в Гостиной  "Несите Стулья" 6/23/2023

Диляра Тасбулатова: Эскиз обобщенного портрета среднего россиянца

 Главные здесь - охранники, менты, какое-то невнятное начальство, мелкое и крупное, какие-то бабы при должностях, хамки несусветные, ну и прочие. Причем они все повязаны между собой коррупцией - все в доле и все под колпаком, а под ними - затаенно агрессивный тихий "электорат", состоящий из нищих, ни о чем не думающих, покорных и при этом как-то затаенно агрессивных людей, постоянно обижающихся на весь мир, не ладящих при этом между собой, равнодушных, живущих изо дня в день, не умеющих сочувствовать (ну в целом), не реагирующих на мои разговоры о пытках, издевательствах, например, в тюрьмах, социально очень пассивных (даже у неплохих не злых главная присказка - а че от нас-то зависит?), с очень странными взаимоотношениями в семье, страшно необразованных, не имеющих ни малейшей потребности в культурных развлечениях (летом на даче пашут зачем-то, потом урожай не съедается), имеющих самые дикие представления о мире, экономике,  других странах (а где лучше-то? - постоянная тоже присказка), ни о чем не беседующих кроме быта и пр. 

Такое тихое болото, унылое, тоскливое, какое-то тупо бесстрастное, иногда вскипающее совершенно не аргументированной ненавистью к кому бы от ни было, к кому прикажут и расскажут. Взгляд блуждающий, куда-то поверх, скучающий. Даже формально образованные, собираясь, несут какую-то бытовую херовину, одно и тоже, о парковках например или длинно рассказывают, куда ходила и кого увидела. Непрошибаемая стена. 

Ко мне до недавнего времени (ну например, я же странная для них) относились неплохо хотя крутили пальцем у виска. Я для них очень странный человек, который может помочь, но зачем-то ругает власть. 

Власть же для них сакральна - не понимают что их же и грабят, вскидываются, защищают ее (Россия всё вытерпит! - а зачем терпеть, не понимают), любят лозунги и заклинания ("щедрая душа", "матушка Русь и пр.), верят колдунам, желтой прессе, опасаются евреев, презирают гастарбайтеров (хотя живут почти так же ужасно), боготворят Сталина, уважают Вову, ну и так далее. 

Таков эскиз обобщенного портрета среднего россиянца.

И вдобавок еще: об истории имеют представления из желтой прессы (типа Сталин уничтожал только врагов народа), НЕ ЖАЛЕЮТ (и это часто!) погибших от репрессий предков, вздыхая, что мол так надо было (!!!) и приговаривая - а че перестройка лучше штоле? И щас столько же было жертв (???!!!). Все беды - от девяностых, Сталин выиграл войну, ну и так далее...

Чергова непоправна втрата для України

Чергова непоправна втрата для України. 

Костянтин Миколайович Тищенко (31.07.1941 – 23.07.2023) – доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу КНУ імені Шевченка, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i схiдного мовознавства, перекладач, полiглот, який володів понад 50 мовами. Знавець арабської, фінської, баскської, перської. Засновник єдиного в світі Лінгвістичного музею.

Добра, чуйна, надзвичайно шляхетна старосвітська людина, залюблена в українське слово та таємниці топоніміки, в український фольклор і класичну літературу, у рідну Глухівщину та її говірки з загадковими дифтонгами. Його серцю були близькі Персія з її зороастрійцями, Осетія, Земля басків, Єгипет, Туніс, Таврійський півострів із генуезькими назвами вітрів. Блискучий оповідач, він міг, наприклад, процитувати вірш грузинською, а потім власний віршований переклад його. Найдивовижніші його ідеї, які він викладав з неперевершеним науковим хистом і які викликали подив у профанів, знаходили потім несподівані підтвердження. З ним завжди було про що поговорити...

В Україні він був відомим, але незатребуваним. В іншій країні його багатомовні студенти стали б елітою мовознавства, літературознавства, дипломатії. Започатковані ним напрямки перетворилися б на цілі наукові школи. Його наукові праці часто ігнорувалися чи зазнавали остракізму від глузливих невігласів. Тому його наукова діяльність була прикладом особистої мужності й жертовності. Костянтин Миколайович дуже вразливо переживав руйнування реформаторами української науки, звуження її горизонтів, закриття кафедр, а разом з ними - цілих напрямків у гуманітаристиці. Він не поділяв ліволіберальні цінності й не боявся про це писати. Він любив Україну і вірив у неї...

Порожнеча більшає... Україна порожніє...

Павел Шехтман: Русь не имеет античного фундамента, она заимствовала "вершки без корней"

Обратите внимание, что в допетровские времена на Руси вообще не имели представления о феномене полиса. Историю видели как историю царств и царей на основе византийских хроник и книги Даниила.

В отличие от Запада, где в школах обучались на аутентичных античных текстах. На Руси, благодаря Кириллу и Мефодию, аутентичной греческой традиции вообще не знали, а знали только переводы того, что было интересно средневековому уму, т.е. патристика и т.п. 

Поэтому мне смешно когда всерьез принимают риторическую похвалу Ефросинии Полоцкой, что она была очень учена изучила все Платоновы словеса, что-то в этом роде. Мол это показывает что в Полоцке 12 века читали Платона а не то что в Полоцке 12 века читали византийских авторов, упоминавших Платона.

Когда богослужение на мертвом языке, всяко приходится изучать грамматику и уж затем все, что связано с языком, а когда на общепонятном - зачем? 

Авторы 12 века знали просто то, что был такой мудрец Платон. И может пару цитат из него, вроде как наши современники - "в мире мудрых мыслей".  

Для жителя средневековой Руси диалог Платона - китайская грамота. Совершенно другой мир. Во всех отношениях. Даже и по жанру, он ищет поучения, а ему дают диалог. 

В этом корень всех проблем, которые мы ощущаем в русской культуре: у нее нет античного фундамента, мы заимствовали "вершки без корней". 

А своих корней тоже нет, в отличие от, скажем, японцев. Европа унаследовала наследство более развитой цивилизации, все что она носила было на вырост. А на Руси все было сшито прямо впору, что поначалу было очень удобно, а потом стало жать.

Анатолий Несмиян: Бюрократический Голем рвется к глобальной власти

В продолжение темы о международной бюрократии, осознавшей себя, как социальной силе и проводящей преобразование мирового пространства «под себя».

То, что чиновничество существует с момента появления государства, а государство как таковое и может быть маркировано по появлению особой социальной группы чиновников, сомнений не вызывает. 

Однако тысячи лет чиновники не являлись и не могли являться субъектом исторического процесса, оставаясь инструментом правящих классов. 

И только в середине 20 века произошел качественный скачок, принципиально изменивший ситуацию — вначале в отдельных странах, затем и на глобальном уровне. Что стало причиной скачка?

В 1987 году Андрей Лазарчук, как он сам говорит, за один вечер на раздолбанной пишущей машинке «Москва» написал статью, которая прошла через целую серию редакций, правок и в конце концов каким-то чудом была опубликована, но только в 2001 году попала в уже существующий молодой российский интернет, где и осталась. Статья называлась «Голем хочет жить» и описывала современную бюрократию в терминах и определениях квази-живой структуры информационного Голема.

Големом как интересной логической и теоретической задачей, люди занимались и интересовались достаточно давно, однако ценность статьи Лазарчука в том, что он, пожалуй, впервые сумел от теоретических рассуждений «на тему» обосновать практическое рождение Голема на примере советской бюрократии и даже привел примерный срок его рождения — начало 50 годов 20 века.

Голем, как любой живой (и квази-живой) организм, всегда проходит через классические стадии преджизни, рождения, развития, угасания и умирания. Бессмертных не существует, поэтому любой родившийся Голем также смертен и так же, как и любая жизнь, умрет.

Для начала есть смысл понять, что вообще такое Голем.

Андрій Бондар: Наш гнів проти ворогів – це гнів інтернаціоналістів

Остання стаття Дубинянського в УП – маніпуляція, в якій правда і неправда розподілені приблизно в однакових пропорціях. І де неправда (наприклад, повна відсутність якихось соціологічних даних, які ним лише "уявляються") маскується під прекраснодушне моралізаторство, що зводиться до перевіреного наративу "подвійного геноциду". 

Саме так було в Руанді, яку автор наводить як приклад, за яким неодмінно в нас мусить усе повторитися.

Саме там, у Руанді, після геноциду тутсі 1994, було вкинуто (здебільшого католицькими ієрархами – але не тільки) схожий, "рятівний" ("об'єднавчий") наратив про те, що, виявляється, був "інший геноцид" – уже тутсі проти хуту. Тоді як в тих подіях втрати хуту і тутсі були приблизно 1 до 9. Смерть понад 100 тисяч хуту була реакцією на те, що вони перед тим влаштували по всій країні кількадесят "бабиних ярів" для тутсі. Ну, реально, були місця, де за один-два дні від мачете, мотик і палиць хуту гинуло по 50 тисяч тутсі (наприклад, у Мурамбі). 

І штука в тому, що цей "подвійний геноцид" (або "уявний геноцид"), пропагований нашим улюбленим автором нібито як прекраснодушна пересторога ("ми не мусимо уподібнюватися до своїх ворогів") на шляху до омріяної ним євроінтеґрації (де так само будуть рахуватися з носіями великої культури проханова і прілєпіна і зазирати їм у їхнє імперське гузно), вже сьогодні виглядає як спроба врівноважити страждання ката і жертви. Зробити ката ще більшою жертвою, ніж ми. Бо ось, бачте, ми обов'язково колись дійдемо до того, що захочемо їсти їхніх дітей. І це після десятків тисяч викрадених цими людоловами українських дітей на Півдні та Сході!

Дубинянський малює "етнічних росіян" як уявну жертву українців – і тут я підходжу до головної, магістральної, неправди тексту Дубинянського: він малює українців русофобами за етнічною ознакою. Мовляв, за рівнем ентофобії ми нічим не ліпші за росіян. 

Але це найбільш грандіозна і кричуща маніпуляція, бо українці ставляться до росіян не за ознаками їхньої етнічності, а за ознаками їхньої імперськості та хворобливої агресивності, вираженої в конкретних діях, які вже сьогодні – після Бучі та Маріуполя з Херсоном – можна кваліфікувати як геноцид українського народу. На що й натякають висунуті звинувачення МКС, разом із ордерами на арешт путіна і львової-бєлової. 

І це ще огидніше в контексті сьогодення, коли нам навіть не дозволяють стріляти по їхній території. Для нас ворог – будь-який представник країни ворога, який виступає за елімінацію українців, підтримує або замовчує її і заперечує право українців на їхню державність, самостійний розвиток і культуру. Без жодної різниці, хто він етнічно – бурят, вологодець, кадировець, осетин, самарець, москвич чи калмик.

Тому наш гнів проти них – це гнів інтернаціоналістів: нам байдуже, яка в них тече кров, якої вони релігії, культури чи мови. Бо ми теж тут далеко не всі етнічні українці і ходимо до різних церков. Нам важливо одне: що в них чорні, невиліковні душі, сповнені до нас патологічної ненависті просто тому, що ми наважилися бути собою і бажаємо жити у своїй країні без них. Ось природа нашого ресентименту.

Тому не варто плутати звичайну імперську хуцпу з європейськими цінностями. І вестися на ці наративи не варто. Бо те, що пише сьогодні Дубинянський, абсолютно нічим не відрізняється від провідного кремлівського наративу про "геноцид русскоязычного населення Юго-Востока Украины". 

Відмінність лиш у тому, що Дубинянський нас застерігає від того, що в голові Путіна вже давно відбулося. Просто тому, що він і думає так само, як Путін, і належить з ним до одного світу, де сумління дозволяє такі чудеса мисленнєвої еквілібристики, як "уявний геноцид". Для Дубинянського і Путіна це очевидно. А для мене очевидно, що маніпуляторів потрібно виводити на чисту воду.

Ольга Навроцька: Подолати власну меньшовартість

Я цими днями постійно думаю про те, що в нас все одно сидить оця меньшовартість. Типу ми ще недостатньо круті, недостатньо демократичні, недостатньо такі, як треба світу. 

І я маю що на це сказати. 

Це недобиті залишки рабської психології, сторіччями нав‘язанної нам московським болотом.  

Ми -  круті, ми - розвинуті попри всі зусилля оскаженілих сусідів, ми - розумні і дуже винохідливі, ми - сміливі і віддані, ми добрі. 

Ми - нація, велична, давня, ми колиска багатьох народів і культур. 

І я думала, що  війна це прояснила у головах більшості, але реакція на Іпсо з вдячністю показала, що ніт. Багато хто підхопив цю тему і почав займатися самобичуванням. 

І головний аргумент це наша корупція… друзі,вона є, і зараз на тлі війни ця дикість набрала шалених обертів, бо в нас насправді хаос, хаос  війни і цим користуються ті, у кого немає совісті і це не національна ознака. І це завжди було у всіх війнах. І будь ласка, згадайте країни НАТО такі, як Італія наприклад. Там немає корупції ? Та що там Італія, Німеччина, багато представників якої їли з руки болота. А ООН? Не це наша найскладніша вада, не це причина затягування з вступом до великих союзів. 

Тільки скажений сусід є нашою самою великою проблемою. І так, колись Київ Москву хрестив, але викормили цього сучасного монстра усім світом. 

Тому досить посипати голову попілом, досить вважати себе не гідними великої мовчазної військової допомоги. 

Бо якщо фортеця Україна не втримається, увесь світ полетить ік чортам собачим, і вони це теж розуміють. І тому допомогають, і  будуть допомогати. Бо ми допомагаємо їм жити нормальним людським життям, в той час коли самі живемо в пеклі.