Олег Гуцуляк: Сучасне явище "повернення язичника (варвара)" в цивілізаційно-культурному аспекті

Активізація явищ тероризму у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його сутнісних основ, а не лише віднесення його до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації, Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об'єктів антитерорестичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм.

Той факт, що замість терміну “варварство” іноді використовується “язичництво”, привів С. Аверінцева до висновку, що у середині теїстичних релігій існує “язичництво” як ідея, як неписаний або спокусливий образ неподоланого минулого, котрий дочікується кризи офіційної віри, щоб набути нове життя [3] . У своїй праці “Занепад Європи” О. Шпенглер замість слова “язичництво” у даному випадку використовує “цезаризм”, незалежно від того, чи мова йде про Рим, Китай, Єгипет чи Багдад : “Це повернення зі світу завершених форм до первісності, до космічно - позаісторичного. На місце історичних епох знову приходять біологічні періоди” [4] .
Варіантам такого “повернення язичництва” дав безкомпромісну оцінку М. Бердяєв. Для нього будь-яке повернення людського духа до стану стародавнього язичництва є небезпечним та загрожує людству новим падінням [5] . Саме більшовики, на його думку, - це “язичники”, “варвари”: “Люди старого, хоча й вважаючого себе передовим, соціалістичного світовідчуття відкидаються назад. Вони – консерватори вчорашнього і позавчорашнього дня” [6] , а їхня революція є “всесвітньо-історичною реакцією”, поверненням свідомості назад (“вспять”) до архаїчних форм міфотворчості. Так само оцінювали марксизм-ленінізм учасники французької групи “Соціалізм чи варварство”, серед яких були відомі філософи К. Касторіадіс та Ж.-Ф. Ліотар [7] .

Едуард Юрченко: Традиціоналістська парадигма соціальної модернізації

На початку третього тисячоліття людство зіштовхнулось з глобальними проблемами, які потребують вирішення на концептуальному та практичному рівнях. Особливо це стосується розвинутих країн, що перебувають у стані переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та належать до європейської культурної традиції. Сучасні проблеми, безумовно, є породженням доби індустріального суспільства. Існує два погляди на вирішення цих проблем. Перший побудований на новоєвропейській прогресистській парадигмі і вірі в те, що проблеми будуть вирішені в процесі суспільного та науково-технічного розвитку. Другий спирається на тотальну критику індустріальної доби та аполегетику доіндустріального суспільства.

Обидва ці погляди мають свої вади. В межах першого все менше і менше відповідей на питання, що виникають. А в межах другого не існує реалістичної програми відродження реалій доіндустріальної доби. Тому існує необхідність знаходження концепції третього шляху, яка б подолала недоліки двох перших. На нашу думку, ключ до цього лежить в порівняльному аналізі традиційного та постіндустріального суспільств та у виділенні спільних для них моментів. Це відкриває шлях до відродження позитивних аспектів традиційного суспільства при збереженні життєво важливих аспектів життя людства в наш час та збереження суспільного розвитку в постіндустріальному напрямку. При такому підході процес соціальної модернізації збігається з процесом відродження традиційного суспільства, що дає підстави говорити про традиціоналістську парадигму соціальної модернізації.

Об'єктом роботи є постіндустріальне суспільство, його проблеми та вірогідні шляхи розвитку. Предметом роботи є питання про можливість традиціоналістської парадигми соціальної модернізації та її ключові аспекти. Ступінь опрацювання проблеми на даний момент є надзвичайно низьким, але окремі її аспекти розроблялися в межах концепції третьої хвилі (Тоффлер), постіндустріального суспільства (Белл), кінця історії (Фукуяма), конфлікту цивілізацій (Хантінгтон), філософії "нових правих".

Сьогодні людство зіштовхнулося з цілою низкою проблем. Фактично можна говорити про безліч малих та великих криз в найрізноманітніших сферах життя: економіці, політиці, культурі, екології - буквально скрізь. Всі вони є частинами загальної кризи сучасної цивілізації. Відбувається перехід до принципово нового світу, нового суспільства. Деякі дослідники називають його постіндустріальним (Белл), інші - суспільством третьої хвилі (Тоффлер), або інформаційним суспільством. Яку б назву ми не обрали, зрозуміло, що світ вступає в принципово нову добу. Для позначення цієї цивілізаційної доби ми будемо вживати термін постіндустріальне суспільство.

Криза індустріального ладу супроводжується не тільки переходом до постіндустріального етапу, а й пожвавленням сил, що стоять на боці антипрогреситських ідей та є прихильниками доіндустріального, традиційного ладу. Наслідуючи Тоффлера, можна сказати, що сили другої хвилі вимушені оборонятись як від молодих сил третьої хвилі, так і від "агентів" першої хвилі, які в умовах сучасного суспільства дістали "друге дихання". Можна говорити про суперництво двох фундаментальних парадигм, які ми умовно назвемо прогресистською та традиціоналістською. Якщо прогресистська модель зорієнтована на прискорення переходу до нового постіндустріального ладу, то традиціоналістська кличе до відродження традиційного порядку, який в свій час був витіснений індустріалізмом. Прогресисти покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціально-політичного ладу. Позитивне у прогресистів полягає в тому, що, виходячи з соціально-економічних реалій та об'єктивних тенденцій в світі, вони намагаються обґрунтувати свої погляди.

Олег Гуцуляк: Готы и скифы в этногенетических мифах о происхождении сармат, гуннов, тюркютов и славян

С конца V в. и в IV в. до н.э. отдельные племена савроматов начали теснить скифов и переходили Дон. В IV-III вв. до н. э. у савроматов сложились новые союзы племён. Начиная с III в. до н. э. эти новые племенные группы выступали под общим названием сарматов (1). Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. В связи с большим влиянием савроматов на землях Скифии некоторые цари античного Боспорского (Приазовского) царства в первые века нашей эры гордо носили имя Савромат. Славой и происхождением от сарматов гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий.

Но не менее интересно предание о происхождении сармат!

По Геродоту («История», IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ – сарматов (2).  Также Страбон пишет: «... Утверждают, что амазонки живут в соседстве с гаргарейцами в северных предгорьях тех частей Кавказских гор, которые называются Керавнийскими... Гаргарейцы вместе с амазонками, как говорят, поднялись в эти места из Фемискиры (город на Фермодонте), затем, однако, начали восстание и стали воевать против амазонок... Впоследствии, прекратив войну, они заключили соглашение на таких условиях: будут общаться друг с другом только для того, чтобы иметь детей, жить же каждое племя будет самостоятельно» (Страбон, «География», XI, V, 1).

Но готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» рассказывает, что готы изгнали из своей среды неких воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от «лесных духов» (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов, которые и принесли в Европу на своих голубых знаменах золотой знак бога Неба – крест. В «Песни о Хильдебранде» старого гота принимают за гунна. Агафий Миринейский считал германцев-бургундов (Βουρούγουνδοι) гуннским племенем.

Таким образом, приазовские амазонки Геродота – это готки-ведьмы Иордана! А "молодые скифы" Геродота - это "лесные духи" Иордана. А потомством их были именно сарматы-гунны! 

А гуннов и сарматов (алан, роксолан) издавна отождествляли. 

И этот генеалогический контекст ложиться легенда о происхождении всех тюрков (тюркютов). 

Один мальчик, оставшийся в живых от  истреблённых прамонголами-жужанями гуннов (по «Бэй ши» и «Суй шу» – живших на правом берегу Сихай, «Западного моря», т.е. Каспийского моря), осеменил волчицу, но затем молодой человек был убит, а волчица ушла в горный Алтай, где и родила десять сыновей – первых тюркютов, которые назвали себя потомками «гуннов» (от «кун» – «солнце»). Все они выросли, женились на местных (турфанских) девушках и стали главами основанных ими родов. 

Олег Гуцуляк: Митраизм в Тюркском мире

Непосредственные параллели между фактами в митраистских мистериях и в сказаниях некоторых тюркских народов (в языках которых имеется слова, происходящие от имени Митры: тувин. маадыр, mādɨr, хакас. матыр, matyr «герой, бесстрашный, героический, доблестный, отважный», др.-уйгур. madar «чудовище, демон»[i]) обнаруживает У. Алпулы, интерпретируя их именно как описание этапов инициации:

«… В хакасском сказе про мальчика Ак Кoбека записанном Н. Ф. Катановым в Арыковом улусе у устья р. Камышты, на левом берегу р. Абакан говориться, что некий чиновник Кoтэн-пег обнаружил босого и обнаженного мальчика идущего по снегу, который перевалив за гору остановился у родника (хара суг – черная вода), обросшего ракитовыми кустами. На плече у мальчика – острый меч, который разрезал ему плечо и из раны течет кровь на землю. Мальчик называет своё имя – Ак Кoбек и отправляется на поиски своего бело-голубого коня. Взойдя на вершину высокого таскыла мальчик лег спать на меч. Когда он проснулся, то рядом с ним появился белоголубой конь с одеждой, обувью и прочей амуницией. Спустившись с горы Ак Кoбек находит в белой степи две реки, которые он перепрыгивает и даёт им названия: Абакан и Кем (Енисей) … На наш взгляд в данном мифе можно обнаружить некоторые элементы присущие митраистским мистериям. Перед нами явный инициатический Путь Героя, первоначальная стадия которого начинается со спуска в «пещеру» или «схождение в Ад», инициатическую смерть. Как отмечает М. Элиаде в некоторых традициях герою проникающему в Чрево Земли, Преисподнюю для начала необходимо освободиться от своей одежды… В митраистских сценах посвящения мы также видим обнаженного миста (miste; «новопосвященный в мистерию» от др.-греч. μυστικός «закрытый») с завязанными глазами…

Микола Бандрівський: Відродження оборонних городищ

Сьогодні відроджують оборонні городища: не бутафорні, а реально необхідні під час бойових дій!

На фото - укріплена база курдів в Сирії (наші дні), при спорудженні якої неусвідомлено використано фортифікаційні прийоми з минулих епох:

1-розміщення укріпленого пункту на ландшафтній домінанті з відкритою територією довкола, яка добре прострілюється;

2-обведення довкруги глибоким оборонним ровом, який переходить у вал з ескарпованим крутим схилом;

3-із внутрішнього боку площадки городища, впритул до валу, вбудовані "вогневі точки", праобразом яким могли служити наріжні оборонні вежі;

4-прохід до городища через вузьку "в"їздну браму" з двох боків контролюється підсиленими розрахунками;

5-основна умова виживання будь-якого городища: водопостачання, у даному випадку, мабуть вирішена за допомогою артез. свердловини.

Схожі, за конструктивними особливостями, оборонні споруди виникали, впродовж кількох тисячоліть, у різний час на різних територіях і, навіть, на різних материках. І ніякого зв"язу (скажімо, традиції спорудження таких фортифікацій) між тими культурами/спільнотами, не було.

Спорудження таких об"єктів було продиктовано життєвою необхідністю конкретного моменту, а логіка і хист військових будівничих кожному з них підказувала те, де, найоптимальніше, звести таку оборонну споруду. І ніяких інших способів, як тільки оточити оборонний пункт, по периметру, глибоким ровом з валом чи укріпленою кам"яною стіною, людство відтоді ще не винайшло.

Отож, підручники з військової тактики і стратегії - то одне, а польові умови, в яких опинився отой підрозділ курдів - то зовсім інше.

У даному випадку жодних "закономірностей розвитку" тут не простежується: курди, не маючи жодного уявлення про голіградські чи ранньослов"янські оборонні городища, відтворили у своїй сирійській пустелі, майже точну копію того, що ми розкопуємо у нас на Північній Буковині, Галичині чи на Волині. Звідси й висновок: необов"язково знати традиції фортифікаційного мистецтва, а достатньо лише того, щоби опинитися в умовах, коли, за всяку ціну, мус вижити... От тоді, й обкопуєш місце своєї дислокації. ровами з валами.

Прости, Грета, нас неразумных! Sorry, Greta, we are foolish! Entschuldigung, Greta, wir sind dumm!

Все смеялись над озабоченностью Греты по поводу выбросов парниковых газов в атмосферу.
- Теперь все значительно сократили выброс газов.

Все смеялись над тем, что Грета не ходит в школу.
- Теперь все не ходят в школу, в университет и на работу.

Все смеялись над тем, что Грета не летает на самолётах.
- Теперь никто не летает на самолетах, не ездит на поездах и на морских судах тоже.

Все смеялись над тем, как Грета, не будучи специалистом, высказывается на тему экологии и климата.
- Теперь все, не будучи специалистами, высказываются на сложнейшие темы вирусологии и эпидемиологии.

Все смеялись над экспрессивностью Греты.
- Теперь все стали экспрессивными.

Все смеялись над тем, что Грета нервничает.
- Теперь все стали нервными.

Все смеялись над страхами Греты.
- Теперь все очень боятся.

Прости их, Грета, ибо не ведали что творили...

Владимир Ткаченко-Гильдебрандт: Возвращение тамплиеров (Трамп против католиков)

Артем Корсун: Когда же наступают критические времена

Ещё в самом начале пандемии, я сидел и пытался понять, что общего у лидеров по числу заболевших. Иран. Корея. Италия. Испания. Ныне к ним прибавились США (In god we trust). Ничего общего ни в культуре, ни в традициях, ни в уровне жизни.

Есть единственный параметр, который их объединяет - зашкаливающая религиозность, в этих странах % верующего населения намного выше, чем в других.

В Израиле среди религиозных больше заболеваний, потому что был праздник Пурим. Они собирались своими большими семьями и друг друга перезаражали. Плюс они не сильно слушают светские власти и карантин хуже соблюдают. А сегодня с утра попалась интересная статистика по городам Израиля (http://xprt.co.il/news/6332). В лидерах - Иерусалим (Город Золотой в Святой Земле) и небольшой Бней-Брак. Именно там прошла та самая Чёрная Свадьба. Как там пел Высоцкий: "Молились строем - не помогло".

В Корее разносчиком стал как раз член секты - т.наз. "пациент 31". 

Китай не атеистическая страна, на уровне официальной религии у них конфуцианство, основанное на почитании предков и данных ими обычаев. Но Китай в данном списке отсутствует по другим соображениям - он первоначальный очаг эпидемии. Понятно, что в очаге заболеваемость будет выше, чем в других местах.

Кажется, мы имеем наглядный пример эволюции в действии. Одна из теорий отмечает, что эпидемия затронула регионы на 40-й широте. Ниже вирус не выживает, т.к. при повышении температуры воздуха выше 26 градусов не выживает. Но 40-я широта интересна ещё и тем, что это страны не затронутые эволюционными изменениями во время Малого Ледникового Периода. В этом поясе можно было выживать сохраняя привычный уклад жизни и дикие верования.

Бог очень хорош для спокойных времён, для неспешной беседы за рюмочкой чая о различных толкованиях тёмных мест в Августине.

Когда же наступают критические времена:

- Что мы говорим Богу?

- Не сегодня. 

Костянтин Дорошенко: Долгое Средневековье может быть бесконечно долгим. Выйти из него возможно лишь персонально

Термин «Средневековье» возник из желания человека отделить себя от предыдущих поколений, взбунтоваться против порядка, почитания и наследования праотцов, поставить индивидуума выше Бога в качестве великой идеи. Концепция, в которой человек становится центром бытия, впрочем, делает всякую науку наукой о человеке. И заставляет науку историческую сосредоточиться на человеческом сознании и воображении в том или ином времени. Отсюда возникает понятие «менталитет», которое французская школа «Анналов» исследует уже почти 90 лет.

Понимание менталитета доказывает, что в разные века в разных географиях люди вкладывали не одинаковое значение в одни те же слова, что опровергает вульгарную идею о неизменности человеческой психики. Одновременно поддавая серьезному сомнению психологически выгодную нам версию смены исторических формаций, прогресса.

Представитель школы «Анналов» Жак Ле Гофф предлагает «долгое, очень долгое Средневековье, фундаментальные структуры которого медленно развиваются от ІІІ до середины ХІХ столетия. Тогда промышленная революция, господство Европы, настоящий рост демократии (античный полис был лишь очень ограниченным ее прообразом) создали действительно новый мир, несмотря на непрерывность определенного наследия и постоянство определенных традиций» [1].

Но в чем суть прогресса? Почему, с точки зрения не механических изменений благосостояния, но человеческого сознания, мы можем говорить о продвижении? «Что мыслили люди этого века такого, чего раньше не мыслили, такого, что даже было немыслимым?», — спрашивает уже о ХХ столетии французский философ Ален Бадью [2]. «По сути с какого-то момента век увлекся идеей изменить человека, создать человека нового. Это правда, идея эта витает среди фашизмов и коммунизмов, монументы которых даже чем-то похожи: статуя пролетария на пороге освобожденного мира или образцовый ариец Зигфрид, побивающий драконов упадка. Творение нового человека всегда приходит к тому, что нужно уничтожить человека прошлого», — отвечает он [3].

А тут — внимание! Концепция нового человека, построения нового, окончательно справедливого мира — что это, как не сверхчеловеческая идея? Реальный человек — снова средство, в центре — великая идея. Бог умер, да здравствует Бог!

Сергій Чаплигін: Людина спочатку вбила бога, а тепер стала обтяжливою й для себе…

В деяких північноамериканських штатах, віднині ще більше “збільшені права жінок” – аборт можна робити в любий період вагітності. Навіть за хвилину до народження дитини. При цьому враховується лише думка “носія плоду”.

Не будемо аж дуже гнівно висловлювати щодо цього своє обурення. Адже ж ми з вами, свого часу, сприйняли саму ідею абортів, чим зрадили священне право на життя заради “прогресивних цінностей”.

І, взагалі, які можуть бути моральні обмеження в світі переможного лібералізму, де ми вже не маємо права комусь вказувати що можна робити, а що не можна…

Але якщо йти за ліберальною ідеологією, що “людина є вільною тільки тоді, коли може сказати “ні” всьому, чому завгодно”, то будемо логічними до кінця – скажемо “ні” навіть тій свободі, яку нам пропонують ліберали.

В ХХІ столітті мірою речей виступає вже не звична нам людина, а новий суб’єкт лібералізму – пост-людина. Таке собі випадкове ігрове поєднання частин людини.

Тому ми вже звикли бачити себе зі сторони. Поки що в комп’ютерних іграх у вигляді віртуального клона де відбувається зустріч “себе” з “собою”.

І мережева дивідуальність нами вважається вже нормальною.

Тому нас вже не дивує, що деякі об’єкти можуть бути більш реалістичними ніж ті, що є в житті. Спочатку зі шкірою, волосям, губами, очами, персами, талією почав працювати фотошоп, потім пластичні хірурги. Це ми назвали таким солодким словом "ґламур".

Тому нашим дітям вже викладають, що людина істота цілком соціальна і стає чоловіком або жінкою внаслідок “експлуатації” чи “поганого виховання”. І якщо змінити соціальні установки то кожен знайде свій ґендер. Тому іноді ми вже не можемо розрізнити хлопчика від дівчинки. Бо “аsexue” – стиль молодіжної моди, є концептуальним обгрунтуванням ґендерних теорій. Тому ми маємо в соцмережах в друзях якихось Анжел, які насправді є Васями, яким мати одну стать нудно (покищо – віртуально). Тому звичайними подіями вже є гей-паради, одностатеві шлюби та трансґендерні операції (які за мірою спрощення процедури, як виявляється, вже можна періодично змінювати).

Новини вже нам розповідають:

В. Г. Иванченко: Алтайская традиция Змея

В который раз, встречаясь с сочетанием «змеиной» темы и Алтая, да и просто проезжая Змеиногорск с его крупнейшим рудником или место строительства другого монстра – знаменитой Катунской ГЭС – Еланду (от алт. Jалаңду имеющий змей), поневоле вспоминаешь все, что известно об этом существе в мире мифа. Вот кое-что из этого ряда.

Змея – символ, связанный и с небесным огнем, и с подземным миром. Змея – также знак времени. В германской мифологии змея («червь») среднего мира как главное воплощение космического зла играет основную роль в предстоящей гибели мира. Сходным образом в египетской эсхатологии прабожество Атум в конце мира должно вернуться в виде злой змеи Урей в хаос, из которого оно некогда возникло. У казахов и тюрков Западной Сибири змей Аждарха живет в пещерах и сторожит сокровища. Порой одаривает и людей. Змей Аврага Могой у монгольских народов заключен в подземной крепости богатырем, завалившим пещеру скалой. В конце мира он должен освободиться. Возле алтайского села Тигирек жители могут показать вам пещеру, из которой в древности иногда выползал ящер. Пещера так и называется: Ящур.

Змея часто сливается со своим антагонистом – птицей. В наши дни возрождения державного орла России (на старом гербе попирающего змей) следует помнить, что старообрядцы прошлого века трактовали этот символ по-своему. «Орел уже несет змей антихристовых» – говорили они.

Три точки выступают символом змеи еще и потому, что змеям часто приписывают обладание третьим глазом. Трехглазость змеи отражает способность «видения» (усиление через умножение). Ближайший мифологический родственник змеи – дракон. Греческое слово drakon имеет связь с глаголами drakein (смотреть) и derkomd (гляжу снизу). В новозаветном Апокалипсисе дракон – сатана. Змеи вообще часто сливаются с драконами. 

Со змеей часто связано число «семь». Алтайский Эрлик имеет семь «железноголовых, черных сыновей». В Индии Сурья, бог дня, изображался восседавшим на семиглавом змее. В «Махабхарате» Агни семь раз поджигает лес, где обитают змеи-наги. 

Один из знаков змеи – дуга, из-за чего со змеей часто отождествлялась радуга, которая во многих примитивных мифологиях предстает существом опасным и злобным. Советский серп и молот, таким образом, по символическому содержанию тождествен оккультному посоху, обвитому змеей.

Уяснив эти закономерности, можно связать со змеей и традицию, которую передал из недоступного нам источника Р. Генон. Согласно ей, семь инициаторских «антитрадиционных» центров, называемых «башнями Сатаны» расположены на Земле в порядке, напоминающем серп, в виде дуги, окружающей Европу. Крайняя «башня сатаны», соответствующая рукоятке серпа, по Генону, находится на юге Западной Сибири, то есть на Алтае. Именно здесь существует разрыв между мирами, откуда в последние времена хлынет античеловечество* – орды Гогов и Магогов.

В. Г. Иванченко: Река змеи. Тайная Сибирь и рождение Новосибирска

Юг Западной Сибири - место таинственное. Новосибирск - северный форпост этих территорий. Меня всегда волновала загадка этого города без корней, возникшего ни с того ни с сего, точно на границе южной горной системы и северной низменности. Исторические, геополитические, экономические причины его быстрого развития не укладываются в рамки только рациональной логики. Выросший в одночасье, этот город мгновенно обогнал старые и заслуженные Омск, Барнаул, Томск. Тому были свои причины и крылись они в другой, сакральной, географии.

Летом 1926 г. известный художник и эзотерик Николай Рерих посетил со спутниками Горный Алтай. В этой экспедиции его особенно интересовала легенда о скрытой стране Беловодье, распространенная среди алтайских старообрядцев в течение 19 века. Немедленно после возвращения с алтайских гор Рерих направился в Новосибирск (так с февраля 1926 г. официально именовался Новониколаевск), где пробыл ровно неделю, с 27 августа по 3 сентября.

Чем привлекла ориентального мистика неказистая новостройка? Был он прогрессист, в духе нынешнего "нью эйджа", и предрекал Сибири великое будущее. Но этим дело не ограничивается. Что-то было еще, до поры для меня неясное. Известная и не раз переизданная книга Н.К. Рериха "Алтай-Гималаи", в которой о Новосибирске ни слова, имеет вид отрывочных путевых заметок, на деле представляя собой эзотерический текст, доступный лишь посвященным. Первый абзац главы "Алтай" заканчивается в этой книге следующей фразой: "Великая Обь - родина жены и змея". Смысл ее темен, но человек, помнящий содержание "Откровения Иоанна", увидит здесь реминисценцию апокалиптического сюжета о жене, бежавшей от змея в пустыню. Змей пустил следом воду, но земля расселась и поглотила ее. Исследователь старообрядческих течений вспомнит, что этот сюжет настойчиво повторяется в списках "Путешественников", повествующих о пути в Беловодье.

Еще два места в главе "Алтай" привлекут наше внимание. Упоминание о предсказанной неведомо кем последней битве людей, должной случиться на берегах Катуни и Бии (истоки Оби). И вскользь помянутое загадочное исчезновение картины автора "Зов змея", написанной незадолго до трансазиатского путешествия.

Покидая Новосибирск, Николай Константинович обещал вернуться. Не получилось. Только в 60-х годах его сын Юрий передал завещанные городу 60 картин. А незадолго до смерти Н.К.Рерих написал картину "Град обреченный", изображающую городские стены, обвитые чудовищным змеем.

Олена Семеняка: Коронавірус: конвергенція катастроф і урок…Рихарда Ваґнера

Коронавірус змушує замислюватися про цілий спектр питань від найконкретніших до найабстрактніших: від гігієнічних масок до макроекономічного аналізу, від дистанції у чергах магазину до віртуалізації культури, економіки й сфери розваг, від «коронавірусу в голові» чергового нардепа до майбутнього людської цивілізації.

Його вже охрестили «вірусом глобалізації», тобто де-факто симптомом хворої планети і, залежно від рівня апокаліптичних настроїв, першою чи останньою ланкою у «конвергенції (збігу і взаємопідсиленні) катастроф», яку передрікали світу автори на зразок Гійома Фая.

Справді, чого варті виступи місцевих жителів китайських «чайнатаунів» (кварталів) проти припинення сполучень із Китаєм після появи перших інфікованих в Італії або хештеґ # JeNeSuisPasUnVirus (# яневірус), розтиражований мас-медіа на знак протесту проти «расизму» й «ксенофобії» урядових перевірок іноземців, передусім китайців, на COVID-19. Тепер такі статті чомусь не видно. Інший приклад – відомий гірськолижний курорт Ішгль у Тиролі, Австрія. Уже 5 березня Ісландія попередила австрійський уряд про позитивний тест на коронавірус, діагностований у лижників, що повернулися звідти. 7 березня ті самі результати отримала Норвегія, потім Німеччина. Тим не менше, тільки 10 березня Австрія закрила зону ризику, зокрема, бар, звідки, як виявилося, вірусом заразилися сотні туристів, потім поширивши його по всій Європі. Причому 8 числа авіалінії ще працювали без обмежень, а весь Тироль пішов на карантин аж 18 березня. Тобто, говорячи про вірус глобалізації, не забуваймо про невіддільний вірус надприбутків.

Учорашній (22 березня) землетрус у Загребі магнітудою 5.3 бали за шкалою Рихтера, який призвів до смерті і серйозних руйнувань, у тому числі шпилю Загребського кафедрального собору, хорвати точно сприйняли як лиховісний знак і нагромадження цих катастроф на практиці. Важко не згадати думки пізнього Ернста Юнґера про «титанічне», «антеївське» занепокоєння Землі, що проявляється у все більшій кількості землетрусів, генній, статевій, ядерній інженерії, зникненні видів рослин, тварин, норми біологічного батьківства і все активнішому біополітичному втручанні у, здавалося б, незмінні образи творіння.

Як українка, я не можу оминути локальної специфіки коронавірусного виклику, яку коротко можна описати як ерзац-карантин – власне, черговий «ерзац» у всіх починаннях чинної влади. Якщо й не в плані напівзаходів, які усе-таки тяжіють до повноцінного надзвичайного стану, зупинки руху транспорту і заборони покидати домівки без потреби, то в плані абсолютної відсутності дорожньої карти попередження проблем і компенсації збитків, зумовлених таким ерзац-карантином. Схожа ситуація уже постала перед світом з початком екологічної істерії колективної Ґрети Тунберґ, яка, керуючись благими намірами, профанізує проблему і створює карикатуру на її вирішення, наскільки смішну, настільки же і небезпечну. Символом дій «команди професіоналів» можна вважати автотури священиків МП з кадилом і хоругвами вулицями Черкас, що таким чином «освячують» і, за сумісництвом, напевно, «дезінфікують» місто і громадян.

Илья Рейдерман: Дух – тот же иммунитет, только на другом уровне

Двадцать первый век начался с событий 11 сентября. Сейчас он продолжается эпидемией коронавируса. У обеих событий одна и та же отталкивающая физиономия. смерти. Со смертью приходится бороться – и с коронавирусом, и с мутирующим вирусом исламского терроризма. 

Но не обречена ли такая борьба сама по себе на неудачу – если мы при этом не ищем и не находим основополагающие смыслы? Борясь со смертью, думаем ли мы о жизни, о том, что с ней (давно же) случилось, о том, какой она может и должна быть?

Оба события выявляют одно и то же: тотальное обесценивание человеческой жизни, удешевление, инфляцию.

Перефразирую старый анекдот. Ночью стучат в дверь, и спрашивают выглянувшего хозяина: Здесь живёт Рабинович? – Нет, Рабинович здесь не живёт. Разве это жизнь? Вот сосед не четвёртом этаже – тот действительно живёт! Поднимаются на четвёртый этаж. Долго стучат. Никто не открывает. Вышедшие на шум соседи объясняют: он здесь больше не живёт! Его вчера ночью забрали!

Итак, никто не живёт. Люди формально (ещё) живы, но не живут. Впрочем, они ещё и не умерли. Но признаков не только духовной, но и элементарной душевной жизни, не наблюдается – одна работающая на автомате психофизиология.

Когда философы и психологи в относительно спокойные (вегетарианские) времена говорят об этом – кто же их принимает всерьёз?

Не говоря уже о том, что мёртвые не слышат живых, мёртвые теснят живых.

Максим Жих: О происхождении сербов

Порой история как будто нарочно так формулирует перед исследователями свои загадки, так нарочито задаёт противоречащие друг другу подсказки, уводящие мысль в противоположные стороны, словно не хочет, чтобы тайна когда-нибудь была надёжно разгадана. Одной из таких тайн, подсказки в решении которой расходятся в разные стороны, является происхождение сербов, точнее, самого их имени.

С одной стороны,имя сербов имеет прекрасную внутриславянскую этимологию. По мысли Г.А. Ильинского, этноним сербы связан с украинским присербитися – "присоединиться, пристать, привязаться" (от глагола сербити – "связывать, цеплять, соединять"), общеславянским пасерб – «пасынок» (русское пасерб; пасербка, пасербица – "падчерица"; украинское пасерб; болгарское пасерб; польское раsiеrb). Серб – изначально "человек, который является членом родового союза" или задруги, в отличие от пасерба (образование, параллельное pa-synъkъ – "пасынок", pa-dъkterica – "падчерица" и т.п.) – "незаконного или вообще неполноправного члена того же союза (задруги)". 

С тем же кругом понятий связывал этноним сербы и Х. Шустер-Шевц, который обратил внимание на русское диалектное сербáть – "хлебать" и сопоставил его с древним обычаем молочного родства. Согласно Х. Поповской-Таборской славянский этноним сербы происходит из того же слова, что и кашубские sĕrba и sĕrbizna, которое имело первичное значение "сосать, лакать". Изначально понятие сербы означало тех, кто сосал молоко одной и той же матери и было термином семейного родства, который затем вторично был расширен до "племенного" названия в значении "члены одного рода (общности)". Г.Ф. Ковалёв отметил, что вероятными следами этого древнего значения слова сербы являются белорусское сябры/сябар, и заимствованные из восточнославянских языков латышское sebrs эстонское sōber – "друг" [1].

С другой стороны, у античных писателей начала н.э. упоминаются в описаниях Сарматии некие Σέρβοι, servi Sarmatorum и подобные этнонимы, ведущими в иранскую или в индоарийскую этноязыковую среду Северного Причерноморья. И по мнению ряда учёных [2], славянский этноним "сербы" восходит именно к этим, сармато-аланским "античным сербам" и перешёл в славянскую этнонимию в ходе их славянизации в эпоху великого переселения народов (*sьrbъ, *Sьrbi <— Σέρβοι, Serbi).

Какая же из этих двух основных теорий происхождения имени сербов (внутриславянская или иранская) верна? Окончательно сказать вряд ли когда-нибудь получится...