Дмитрий Межуев: Эстетика социального

Нам преподносят социальность как некую объективную реальность, лишённую эстетического измерения. Конечно, это полуправда, но об этом потом.

Объективность — ложь есть, ибо субъективна, но и субъективность, по сути, и есть объективная реальность, данная нам. И почему мы должны принимать чью то субъективную точку зрения как объективную истину? Господство – элементарный подлог. Эстетика – главная черта индивидуации, в этом специфика субъективного. Сколько людей – столько эстетик, и феномен бездаря и есть человек, раздавленный объективной реальностью субъективного произвола господ.

Так вот, о первой полуправде, откуда берётся миф об объективной реальности? Она, таки, факт, социальная реальность – хаос и анархия, она подобна восприятию телевизионного изображения по обкурке – нирвана. Однако, господа преподносят нам этот хаос бытийственный как некий порядок, что и есть произвол эстетета, как часто можно услышать о эстетическом наслаждении фашизмом, да, видимо, поэтому футуристы и пали в объятия Мусолини. Совращение политикой – всегда совращение эстетикой. Но об этом позже.

Итак, то что социальная реальность хаотична, подтверждает опыт любого удачливого революционера – вся грандиозная и убийственная государственная машина с её армиями полицаев и бюрократов лишь колосс на глиняных ногах. Власть существует лишь до тех пор, пока мы в неё верим.

Главная проблема метафизики – выражение невыразимого, трансцендентного, и это сугубо эстетическая задача. Как видим, это же проблема и социальных дисциплин.

Какова же она, эстетика социального, а не волюнтаризм господ, навязывающих нам свою эстетику, в лучшем случае - эстетику функционализма?

Для ответа на этот вопрос нужно ответить на другой: а что же такое социальность? 

Сознание и телесность социальны, и организованны вокруг инициированных адептов, нечто вроде коранической формулы «Ибрагим был уммою»(Авраам был народом). Как воспринимает этот халиф социальную среду? Как борьбу ангелов и демонов, как мистицизм рая, как магию земли. Итак, социальная философия – это мистицизм, социология –  это демонология.

Эстетика мистицизма – некий богословский наив, когда мы говорим с Господом, словно с человеком, когда говорят реки и деревья и т.п. Сказка антропоморфизма и есть эстетика мистицизма. Да, конечно, это дичайший волюнтаризм и эстетский произвол, впрочем, как и любая политика. Но, всё таки, есть разница между ликом любимой и абстракцией вроде класса? Есть разница между людьми, обретшими лик и достоинство, и абстрактными массами, например, электората?

Абстракции буржуазной метафизики, которыми оперирует и постсовременная социальная наука, в такой перспективе предстают как некая антиэстетика, вроде портрета красавицы, вышедшего из под кисти кубиста. Совращение политическим и есть такая формалистская модернистская эстетика - карикатура на истину мистицизма. Это укоренено в самой природе эстетического как метафоры – омонимии. Грустно только, что эта проблема буквализма в переводе становится реальностью нашего бытия, как, например, тоталитарных режимов ХХ века.

Выводы: Не хочется этого делать, но вдруг это будут читать дураки. «Объективная» реальность общественного бытия – анархия, которая предстаёт перед нами как мистицизм. Имеем нечто вроде анархомистицизма Карелина. Карелин — лишь символ этого понимания реальности, слишком много у него проблем, таким же символом можно считать, например, Карлоса Шакала, символом, не более и не менее. Ну и для совсем тупых, автор называет это явление либертарной религиозностью, и, по его мнению, любая традиция извечно носит либертарный характер: от революции исхода, анархии эпохи судей, свадебных генералов царей, коммунизма первоапостольской церкви к теологии освобождения, христианскому анархизму, квакерству, толстовству…

Марьян Беленький: Еврейское господство закончилось

Марьян Беленький, эстрадный драматург, автор монологов Клары Новиковой, Геннадия Хазанова, Яна Арлазорова, переводчик, журналист

Говорить об этом не принято. Русские об этом не говорят из опасения прослыть антисемитами, евреи – из-за возможных обвинений в нарушении корпоративной этики.

Советский юмор был еврейским. Советская массовая песня была еврейской. Увы, из песни, как из анекдота, слов не выкинешь.

«Много песен над Волгой пропето, да напев был у песен не тот». Правильный напев был у братьев Покрасс, Матвея Блантера, Исаака Дунаевского, Сигизмунда Каца, Александра Цфасмана, Леонида Утесова, Марка Бернеса, Аркадия Островского, Оскара Фельцмана, Марка Фрадкина, Яна Френкеля, Владимира Шаинского, Яна Гальперина, Аркадия Хаславского… Список придется оборвать, иначе он займет весь этот очерк.

«Русское поле». Слова Инны Гофф, музыка Яна Френкеля, исполняет Иосиф Кобзон в сопровождении оркестра Всесоюзного радио под упр. Вильгельма Гаука. Музыкальный редактор радиопередачи «С добрым утром!» Лев Штейнрайх.

Хасидские мелодии в Израиле человек русской культуры узнает сходу. Это «блатняк», или, как сейчас говорят, «русский шансон». Правда, тексты другие. Тоника-доминанта-субдоминанта. Блатной квадрат. Сюда вписываются мелодии всех песен Высоцкого. «Русские» в Израиле поначалу очень удивляются, услышав в синагоге кантора (хазана), который славит Господа на мотив «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат». А чего тут удивляться. Источник-то один.

Олег Гуцуляк: Короли Галиции и судьба их короны

Отрывок из книги "Тайные короли Святой Руси" (2016 г.)

7 октября 1253 г. — коронация Даниила Романовича в Дорогочине галицкой королевской короной, присланной папой римским Иннокентием IV.

В 1204 г., по сообщению Радзивилловской летописи, легат римского папы Иннокентия III убеждал галицко-волынского князя Романа Мстиславича принять католичество и в дар за это получить от рук папы королевский титул. В ответ на это князь достал из ножен меч и гордо заявил, что надеется только на силу своего меча и не нуждается в защите со стороны папы. На следующий год Роман Мстиславович гибнет, ввязавшись во всеевропейскую борьбу Гвельфов и Гиббелингов, а бояре садят на галицкий престол его четырехлетнего сына Даниила-Ивана.

В начале сентября 1211 г. в Галиче «бояре володимьрьстии и галичкыи и Вячеславъ Володимерьскый и вси бояре володимерьстии и галичкыи и воеводы угорьскыя и посадиша князя Данила на столе отца своего великаго князя Романа во церькви святея Богородица приснодевица Марія» [ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727].   Галицкий летописец сообщает, что в 1214 г. по инициативе Пакослава король Лешко передает волынский город Владимир Романовичам: «Светом же Пакославлим Лестько посла ко Александрови, рекый: «Дай Володимерь Романовичема Данилови и Василькови» [ПСРЛ. – Т.2.– Стб.731]. Но правление Даниила в Галиче до 1238 г. не было стабильно, иногда он терял престол, но собственно с 1230 г. формально юридически становится правителем Галицкой земли, а к осени 1238 г. к его княжеству присоединяются все ранее отпавшие земли. Тогда, как указывает Галицко-Волынская летопись,  «Данило же вниде во град свой и прииде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и обличи победу, и постави на Немечьскых вратех хоруговь свою» [ПСРЛ. – Т.2.– Стб.778].

Бируте Ланге: Ты, Пруссия колыбель величия и скорби…

Непросто начинать рассказывать о Пруссии, об этой древней и до конца не известной земле, ее культуре и вере.
Начала Пруссии уходят своими корнями в глубину веков. Из источников 17 века мы знаем прекрасную, но одновременно и зловещую легенду об основателях прусского святилища Рамувы-Прутянисе и Вейдавутисе. Будто один из них был жрецом, а другой-военным вождем. Они славились своей силой и мудростью, а дойдя до конца свой жизненный путь принесли себя в жертву, бросившись в ритуальный огонь…
Много веков жрецы вайделоты хранили священные тексты, несущие особенные тайны. На праздниках и ритуалах эта земля часто слышала тайные, потрясающие своей глубиной, а зачастую и мрачные, зловещие и трагические песни, завораживающие своей неизведанностью.
Это-песни, что есть голосом земли этой, те, в которых народ отразил свои чувства, скорби, знания, понимания мира и поэзию… Не всем слышна она. Нужно долго-долго искать в себе отзыв, чтобы откликнулась на них твоя земля в тебе-эта таинственная, сумрачная…и скорбная.
Ты, Пруссия колыбель величия и скорби… В сумраке будто видны твои тени, твои сокровища, пронесенные сквозь века. Твоя песнь-плач над усопшим некогда величием, ты для того, что бы напомнить, что есть на свете не только свет , но и иное-те времена когда есть место героизму, скорби, тайнам, молитвам и размышлениям о вечности.
Таким рисуется образ прусского жреца-с нежной чувствительно, поэтичной душой, но готового познать много тяжести..Скорбный и страдальческий путь познания-в начале он горек, но кто прошел его получил большую духовную силу и знания…

Валентина Мазур: Ислам и Япония

На фото: шейх Ибрагим Савада, имам Токийской мечети

Вы читали или слышали когда-либо что некий Исламской политический лидер
или премьер-министр посетил Японию?*
Вы когда-либо сталкивались с новостями, что Король, Премьер-министр Ирана
или принц Саудовской Аравии посетили Японию?

Япония — это Страна, держащая Ислам в страхе.
Япония установила строгие ограничения и на Ислам и для ВСЕХ мусульман
вообще !

Причины:
a). Япония — единственная нация, которая не дает мусульманам гражданство.
b). В Японии запрещено постоянное проживание для мусульман.
c). Установлен запрет на любое распространение Ислама в Японии.
d). В Университете Японии не преподаются арабского языка или другой языка
Исламского государства.
e.) запрещеноимпортировать ‘Коран’, изданный на арабском языке.
f). Согласно положению установленному японским правительством — временную
резиденцию имеют только ограниченное количество мусульман, которые обязаны
строго соблюдать японское Законодательство.
Эти мусульмане должны разговаривать на японском языке и выполнять свои
религиозные ритуалы только в своих домах.
g). Япония — единственная страна в мире, у которого имеется столь
незначительное число посольств Исламских стран.
h). Нет японцев, исповедующих Ислам вообще.
i). Мусульмане проживающие в Японии, являются служащими только иностранных
компаний.
j). Даже сегодня не предоставляются визы мусульманским докторам, инженерам
или менеджерам, посланным иностранными компаниями.
k). В большинстве компаний указано в инструкциях, что мусульмане не могут
получить там работу.
l). японское правительство придерживается мнения, что мусульмане —
фундаменталисты и даже в эру глобализации, они не желают изменить свои
мусульманские законы.
m). мусульмане не могут даже мечтать об аренде дома в Японии.
n). Если кто-либо узнаёт того его сосед является мусульманином тогда весь
район приходит в волнение.
o). Никто не может создать Исламскую ячейку или арабский ‘Mеdrеsе’ в Японии
p). в Японии нет представителей персонала (Sharia) закона.
q). Если японская женщина выходит замуж за мусульманина тогда, она
считается изгоем навсегда.
r). Согласно заявлению г. KomicoYagi (Глава Отдела Токийского Университета)
в Японии бытует мнение, что *Ислам — очень узколобая религия,* и нужно
избегать всего связанного с ней.»
s) Внештатный журналист газеты MohammedJuber совершил поездку по многим
странам после 9/11, включая Японию.
Он выяснил: японцы были уверены, что экстремисты не могли и не смогут
причинить вреда Японии.

Теперь Вы знаете почему …

*Секрет Счастья — в Свободе, Секрет Свободы — в Храбрости*.

Союз татарской молодежи «Азатлык» резко осудил вышедший в российский прокат фильм «Орда»

По мнению «Азалтыка», фильм «в резко негативном свете» показывает татарскую нацию и может сформировать у зрителей негативное к ней отношение. Представители организации намерены обратиться в прокуратуру и Следственный комитет с требованием признать фильм экстремистским. «Азалтык» считает, что показ фильма должен быть запрещен, а авторы привлечены к к уголовной отвественности.

«Во-первых, в фильме татары показаны как очень грязный народ: все татары не мытые, грязные, с черным телом, руками, в каком-то жире или масле; одевают грязную одежду, лохмотья. Во-вторых, татары показывают как безжалостных, ужасных убийц, что не соответствует действительности, — говорится в заявлении. — В-третьих, в фильме употребляются следующие выражения о татарах: «бес пожаловал поганый», «что за народ такой, дикий, неразумный народ», в татарском городе «как давно не видел человеческого лица» и т.д. В-четвертых, татар показывают какими-то варварами, дикими, не цивилизованными».

Представители «Азалтыка» пишут, что фильм «Орда» разжигает межнациональную рознь и может негативно казаться на отношениях между татарским и русским населеним страны.

«Мы считаем, что данный фильм был создан для того, чтобы очернить и оклеветать татар, чтобы еще больше взрастить комплекс неполноценности, чтобы у зрителей, а в первую очередь, у самих татар появилось стеснение за свою нацию. Цель фильма – унизить татарскую нацию в глазах самих татар», — сказано в заявлении.

Исторический фильм Андрея Прошкина «Орда», получивший две награды на летнем Московском кинофестивале, вышел в прокат в конце сентября. Создание фильма финансировала кинокомпания «Православная энциклопедия». Действие картины происходит в 1357 году, когда митрополит Московский Алексий, почитаемый как чудотворец, отправляется в столицу Золотой Орды, чтобы излечить мать хана Джанибека Тайдулу от слепоты.

Валерия Седова: Феномен мифологического трикстера — протагониста

«… И вот я вижу как передо мной он танцует на розовом кусте, его гибкость просто уничтожает понятие о тяжести… Вверх, вниз… Вверх вниз. И вот он чертит 72 имя бога нашего и бога своего, как прекрасно льется музыка, он светится…
Его появление всегда сопровождалась самым волшебным запахом, который человек не может создать, это запах высшей сущности, что может переходить в физический план. Сегодня передо мной Джокер, вчера Тот со «Изумрудной Скрижалью», завтра он наверняка просто превратится в бабочку, такую нежную и таинственую и просидит весь вечер у меня на плече, как всегда нашептывая Слова Истины».

В мифологии часто наблюдается тенденция изображать колоритный персонаж местами с неадекватным поведением, который пытается навредить, помешать, или просто совершить зло ради свого же наслаждения. Если сегодня миф — всего лишь исторический пережиток, мы можем спросить, почему он не исчез в прошлом и почему его влияние чувствуется на более высоких уровнях цивилизации, даже там, где в силу наивности и гротескности трюкач уже не играет роли того, кто «доставляет удовольствие». Но во многих культурах его образ кажется подобным старому руслу реки, по которому все еще течет вода. Это лучше всего показывает факт, что мотив трюкача проявляется не только в мифической форме, но также присущ ничего не подозревающему современному человеку, когда он чувствует себя игрушкой в руках «случая», который парализует его волю и действия своим откровенно злым умыслом. Мы тогда говорим о «вещах, приносящих несчастье», «заколдованности» и «зловредности» объекта. Здесь трикстер представлен противоречивыми тенденциями бессознательного и в некоторых случаях — подобием второй личности детского или подчиненного характера.
Любого культурного человека, который ищет совершенства где-то в прошлом, должна удивить встреча с фигурой трюкача. Он — предвестник Спасителя и, подобно ему, бог, человек и животное вместе. Он одновременно недочеловек и сверхчеловек, животное и божественное создание, чья главная и наиболее вызывающая характеристика — бессознательность. Именно благодаря ей он отстранен от своих (очевидно, человеческих) собратьев, которые показывают, что он пал ниже их уровня сознательности. Он настолько не осознает себя, что его тело не составляет единства и руки борются одна с другой. Даже его пол факультативен, несмотря на его фаллические характеристики: он может превратиться в женщину и рожать детей. Из своего пениса он производит всевозможные виды полезных растений. Это соотносится с изначальной природой Создателя, поскольку из тела Бога сотворен мир.

Валерія Сєдова: Езотерична концепція виховання і духовного розвитку людини за вченням «Живої Етики»

Велика увага в навчанні Живої етики приділяється внутрішній роботі людини над собою, її самовдосконалення та еволюційному розвитку для досягнення «Вищих Світів». Робота над собою починається з позбавлення від негативних якостей і звичок, тому що саме ці натхнення  «Пітьми»  відокремлюють людський світ від «Вищих Сфер».

Наприклад, потребує подолати злобу, сумніви, недовіра, нетерпіння, лінь й інші негативні якості, виключити хулу на ближнього і блюзнірство на вищу Силу, як породжуює «чорне полум’я», пожираюче «світлу ауру», звільнитися від почуття власності «досвідом життя і  шануванням Ієрархії».

Іншим суттєвим аспектом етичного вчення Агні-йоги є перетворення життя через утвердження загальнолюдських цінностей, через культурну дію, яка буде спільнию для всього людства незважаючи на різноманіття звичаїв, вірувань і мов.

Згідно з ученням Агні-йоги, слідування етичним принципам являє собою головний засіб для духовної та фізичної еволюції людини і людства.

Вчення Агні-йоги передбачає віру в реінкарнацію. Людина вважається продуктом тривалого еволюційного розвитку через багато перевтілень в різних особистостях протягом мільйонів років. Нашарування цієї величезної кількості неусвідомлюваної інформації утворюють в глибинах духу людини «сплячу мудрість».

Валерия Седова:Сакральная мудрость герметической философии Древнего Египта

Сегодня становится очевидно, что древнеегипетский миф и представление о мире лежат в основе всей европейской культуры, включая Старый и Новый завет. Влияние Египта на ветхозаветную традицию, конечно же, не по описанию «мрака египетского». Согласно эзотерическим воззрениям «Свет Египта» — это прежде всего те знания, которые принес иудейскому народу Моисей, посвященный в тайну сокровенных египетских мистерий. Не менее малое влияние страны Кемет и на христианство, которое глубоко вобрало египетскую доктрину о сохранении тела после смерти, переделав ее в идею телесного воскрешения. Мощное влияние Египта и его мистико-религиозных и философских максим герметизма проходит сквозь призму эзотерических и экзотерической парадигм.
Оккультные знания принято делить на основные две ветви: — восточную, связанную с индоарийской духовной традицией, на которую, непосредственно опирались позже теософские доктрины, а также на западную, которая берет свое начало от Халдеи, Ассирии, Вавилона, Египта. Эта западная эзотерическая основа что является базисом для оккультизма и является герметизмом. Сама же герметичная философия может быть разделена на раннюю, духовную науку Египта, что именно сопряжена с Тотом-Гермесом (Гермес Трисмегист), а также позднюю науку, что стала базисом для многих средневековых орденов и тайных братств. По мнению современного исследователя эзотерических проблем Е.Варшавського, поздний герметизм представляет собой некоторую компиляцию нескольких направлений-«египетского политеизма, иудейского и христианского монотеизма, а также греческого идеализма». 
Основатель учения герметизм, носит имя Тот (егип. Тау; Тотх) Египетский, позже, в эпоху правления основанной Александром Македонским династии Птолемеев во взаимодействии с греческой культурой, получил имя Гермес.
Тот-Гермес являлся легендарной личностью, а также и много плановым божеством.

Валерія Сєдова: Дзогчен — тібетське вчення про початковий стан буття

Філософія Тибету базується на вченні Дзогчен. Дзогчен не можна вважати релігією, в ньому не потрібно ні в що вірити — він пропонує людині спостерігати саму себе і виявити свій справжній стан. Як вважається у вченні Дзогчен, людина функціонує на трьох взаємопов’язаних рівнях: тіла, мови, або енергії, і розуму.

Навіть той,  хто  стверджує,  що ні в що не вірить, не зможе сказати, що не вірить у самого себе, у власне тіло! Воно становить опору нашого єства, а можливості і проблеми тіла явно відчутні.За своєю суттю Дзогчен — це вчення про початковий стан буття, яке являє собою початкову невід’ємну природу кожної людини. Увійти в цей стан означає відчути себе таким, який ти є, центром Всесвіту, проте мова тут йде не про звичайний егоцентризм. Звичайна егоцентрична свідомість — і є та сама клітина обмеженості і двоїстого бачення, яка не дає нам осягнути свою власну справжню природу — простір початкового стану. Зрозуміти це початковий стан означає осягнути вчення Дзогчен, а функція передачі вчення Дзогчен полягає в тому, щоб донести цей стан від того, хто його реалізував, тобто зробив реальним те, що було колись лише прихованою можливістю, тим людям, які ще залишаються в полоні стану подвійності. Навіть сама назва Дзогчен, що означає «Велика Досконалість», вказує на самовдосконалення цього стану, спочатку чистого в своїй основі, де нічого відкидати або приймати. Для того, щоб зрозуміти початковий стан і ввійти в нього, від нас не вимагається інтелектуального знання, пізнань в галузі культури або історії.

Валерія Сєдова: Феномен трансгуманізму як мікроеволюції людини і проблема людської свободи

Трансгуманізм — це міжнародний інтелектуальний та культурний рух в підтримку використання науки і технологій для вдосконалення людських розумових та фізичних можливостей. Рух розглядає аспекти людського існування такі як інвалідність, страждання, хвороби, старіння та недобровільна смерть , як необов’язкові та небажані. Трансгуманісти покладаються на біотехнології та інші передові технології для розв’язання  проблем пов’язаних з людським здоров’ям та розумовим розвитком. Ця новітня течія передбачає оптимізацію людських можливостей фізичних та розумових й наряду з інформаційно-технічним розвитком.

Символом трансгуманізму є H+ (раніше >H). Трансгуманізм часто використовуються як синонім до «покращення людини». Хоча перше відоме вживання терміну датується 1957, сучасне значення є продуктом 1980-тих, коли футуристи в США почали організовувати те, що пізніше виросло в рух трансгуманістів. Трансгуманісти передбачають, що люди зможуть колись перетворити себе в істоти з настільки розширеними можливостями, що заслужать звання «постлюдини». Тому іноді трансгуманізм називають «постгуманізмом».Також на даний момент футурологія займається вивченням питання про ідею часу та простору, який розглядається через призму трансгуманістичних ідей розвитку людини.  Критерій просторовості в деякій мірі піддається дифузії,через елемент зміни та розширення свідомості. Питання полягає в наступному: як саме людина майбутнього буде сприймати час та простір, коли в її організмі значно прискоряться органічні процеси, збільшиться віковий поріг а також,навіть в деякій мірі зміна у фізіології, а саме ріст людини?  Як саме змінена генетика повпливає на людську еволюцію?

Валерія Сєдова: Сутність містичного осягнення світу

Спочатку містикою (від грец. mystikos – таємничий) називалися сакральні релігійні практики, метою яких було досягнення екстатичного досвіду одкровень за  допомогою безпосереднього спілкування надчуттєвого з божественним початком всіє світобудови і з самим Богом істинним. Також містикою називалися релігійно-філософські вчення, які виправдовують і осмислюють містичні практики. Здебільшого містичні практики вийшли з архаїчних  культів, використання яких мало своєю метою розчинення в момент ритуального дійства кордону, між психологічно замкнутим світом окремо взятої людини і сакральним світом покровителів богів і духів предків (сутностей).
Естафету містичних практик перехопили різні медитативні практики, в яких людина могла стикнутися в екстатичному переживанні з Абсолютом. Мета, результат і кульмінаційний момент сакрального діалогу людини з Богом, наприклад, в християнському містицизмі, розуміється як одкровення згори, споглядання істини і надчуттєве осяяння душі милістю Божою.
Такі переживання складають суть містичного досвіду внутрішнього зіткнення з таїнствами всесвіту. У цьому сенсі містиком слід називати людину, яка прагне перебувати в стані одкровення якомога більше і чим частіше, практично щодня, використовуючи магічні практики.

Тарас Чухліб: Гетьман Хмельницький — це український Джордж Вашингтон

«ПОЛЬСЬКИЙ ПРЕМЬЄР-МІНІСТР ПОМИЛЯЄТЬСЯ, АДЖЕ ГЕТЬМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ – ЦЕ УКРАЇНСЬКИЙ ДЖОРДЖ ВАШИНГТОН!», — зазначив в інтерв’ю польській газеті «РІЧ ПОСПОЛИТА» український історик Тарас Чухліб

З пропозицією прокоментувати висловлені нещодавно прем’єр-міністром Польщі Матеушем Моравецьким знання давньої історії України головний редактор газети «Річ Посполита» Богуслав Хробот звернувся до відомого українського історика, співробітника Інституту історії України, доктора наук Тараса Чухліба.

— Пане Тарасе, нещодавно польське та українське суспільство було збурене словами прем’єр-міністра Польщі Матеуша Моравецького про те, що гетьмана Богдана Хмельницького можна порівняти з вождями націонал-соціалізму Гітлером і Гімлером… Як Ви можете прокоментувати його висловлювання?

Доктор Тарас Чухліб: Відверто кажучи, дуже здивований такою викривленою історичною пам’яттю поважного державного діяча сучасної Польщі… Очевидно, польське суспільство та його інтелектуали дадуть гідну оцінку поганим знанням з давньої історії польсько-українських стосунків свого очільника. Адже сьогодні кожен український школяр знає, що гетьман Богдан Хмельницький у 1648 році розпочав боротьбу за відновлення незалежності Русі та у результаті багатолітнього збройного спротиву заснував Українську державу, яка була відроджена спочатку у 1917 — 1921 роках, а потім – у 1991 році й існує до цього часу.

Олег Гуцуляк: Мирослав Капій: пророк країни блакитних орхідей

В Косові на цвинтарі біля церкви св. Василія Великого, неподалік могили-пам’ятника борцям за волю України, є скромна могила з написом на табличці: “Тут спочиває Капій Мирослав Дмитрович. Педагог, поет, перекладач. 5/V-1888 — 24/ІІІ-1949. Вічна йому пам’ять”.

А на будинку Косівської СШ №1 та на будинку, де мешкав М.Капій, у 2001 році встановлені пам’ятні таблиці на його честь.

За що його, уродженця Тернопільщини, шанують косів’яни? Адже мешкав він тут лише останні чотири роки свого життя. Він був учасником національно-визвольних змагань 1918–1920 років. Провінційний учитель, він чимало літ змушений був працювати на польських етнічних теренах. Під час польсько-українського конфлікту 1944 року він і його дружина (до речі, польського походження) та дочка Святослава ледве врятувалися, засуджені на смерть польським підпіллям…

Костянтин Рахно: Чвезі: доевропейська біла раса в Африці між історією та мітологією

Mt Baker, seen from Irene Lakes, Uganda

У різних народів Африки існував різний ступінь усвідомлення історії, різне її відчуття. Одні вважаються народами з особливо сильним розвинутим відчуттям історії; в інших народів місце історії може посідати анонімний культ предків. Учені спеціяльно цікавилися питанням про ставлення африканців до історії. Відзначаючи, що їхня точка зору психо-соціологічна, а не гносеологічна і що вона стосується ставлення африканців до історії й історичних документів, уникаючи співставлення їхніх суджень із науковою об’єктивністю, вони стверджували, що відчуття історії найбільш розвинене в суспільствах із центральною владою чи сильним феодалом на чолі, що мають ґріотів-генеалогістів і необмежений вплив у суспільстві із соціяльною нерівністю. І навпаки, розрізнені групи, позбавлені ґріотів-генеалогістів, мають лише ґріотів-трубадурів і егалітарні структури, відносини всередині яких функціональні й інституціоналізовані; тут майже відсутнє суперництво й цікавість до віддаленого минулого, розповіді про яке ігноруються [Thomas Louis—Vincent. De quelques attitudes africaines en matière d’histoire locale (introduction à une psycho—sociologie de la connaissanse historique) // The Historian in Tropical Africa: Studies Presented and Discussed at the Fourth International African Seminar at the University of Dakar, Senegal, 1961. – London: Oxford University Press, 1964. – P.  358-359].

Таким чином, усні традиції різних народів Африки мають різне ставлення й стосунок до історії й залежать від концепції історії (сформульованої чи несформульованої), котра склалася в даного народу. Ступінь усвідомлености чи необхідности закріплення в пам’яті якогось явища був відмінним у різних регіонах, і тому багато африканських свідчень про історію лише приблизно перекладаються (за сучасного рівня знань) на мову европейської науки. Близькість деяких традицій до европейського розуміння історії буває оманливою, й дослідники часом забувають про необхідність усебічної критики джерел. Крім того, розповсюджене уявлення про існування в Африці ґріотів-архівістів поширюється й на ті райони континента, де є лише ґріоти-трубадури, й тоді історики намагаються інтерпретувати міти, легенди й казки, використовуючи методику тлумачення справжньої історичної традиції. Тим більше, що фольклор дійсно містить дуже цікаву інформацію. Скажімо, вже перші дослідники відчували в Уґанді неафриканські культурні елементи, вважаючи, що вони походять із розвинутих цивілізацій Старого Світу, наприклад, Стародавнього Єгипту, Абіссинії, Риму чи Аравії, чи завдячують довгим хвилям міграції з Азії до Африки. Ця думка довгий час лишалася незмінною. Найбільш вражаючим доказом упливу котроїсь стародавньої, тобто неафриканської цивілізації, була державність, яка не могла, на думку тогочасних учених, виникнути сама по собі, а також складна система неписаного права та урядування, що з незапам’ятних часів превалювала в Уґанді. Цікаво, що численні предмети матеріяльної культури й елементи культурної практики уґандійців притягувалися в якості свідчень зв’язків між Стародавнім Єгиптом і районом Великих Озер [Reid Andrew. Ancient Egypt and the Source of the Nile // Ancient Egypt in Africa. – London: Cavendish Publishing, 2003. – P. 60-65, 73-74]. При цьому прибічники дифузії не припускали, що може йтися не про зв’язки, а про єдине джерело запозичення обома регіонами. Цікаво, що за умови дослідження цієї проблеми зринають факти, котрі химерним чином перегукуються з легендою про Атлантиду та припущеннями атлантологів про розселення звідти вцілілих носіїв високої культури, а також із циклом фантастико-пригодницьких романів Едгара Райса Берроуза й оповідань Роберта Говарда про чорну Африку.