«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
Всё детство, которое у меня закончилось вместе с перестройкой и распадом Союза, Наум Коржавин для меня оставался автором одного очень важного стихотворения, представлявшего целую череду неразрешимых вопросов, над которыми я периодически думала в течение где-то половины своей детской жизни.
Это, конечно, «Зависть» про Сенатскую площадь, имена соучастников и настоящих женщин.
Сначала, на рубеже школьного возраста, я с ним встретилась, полюбила за революционный романтизм и выучила.
Уже в школе обнаружилось, что выучила неверно — я читала «НИЧТО нас не вызовет на Сенатскую площадь», а надо «НИКТО».
Было совершенно непонятно, зачем там «никто». Мне казалось, что это текст застойной эпохи, то есть его писал взрослый человек, который сам должен выходить на площадь, а не ждать, пока его кто-то выведет.
Спустя ещё какое-то время выяснилось, что написал его Коржавин в 19 лет, и шёл 1944 год, то есть время со всех сторон страшное, о чём уже рассказали пытливым детям журналы «Огонёк» и «Новый мир». Как мог юный поэт в заваленную трупами эпоху жалеть, что у него не будут выпытывать имена соучастников?
Я так и не поняла, догадавшись только, что в чёрно-белом мире эта задача не решается.
А вскоре тот советский мир рухнул, и детство прошло, и из него родился новый мир, а потом ещё один, и мы вышли на площадь, но не на ту, а потом началась война, и все предыдущие миры рассыпались вдребезги.
Но на площадь всё-таки надо выходить.
Самим.
Наум Коржавин — Зависть
Можем строчки нанизывать
Посложнее, попроще,
Но никто нас не вызовет
На Сенатскую площадь.
И какие бы взгляды вы
Ни старались выплескивать,
Генерал Милорадович
Не узнает Каховского.
Пусть по мелочи биты вы
Чаще самого частого,
Но не будут выпытывать
Имена соучастников.
Мы не будем увенчаны…
И в кибитках,
снегами,
Настоящие женщины
Не поедут за нами.
1944
Комментариев нет:
Отправить комментарий