«Можна Ярослава Грицака вважати лакеєм, навіть зрадником, а можна – тільки слабким істориком. Можна і осуджувати його як за моральні, так і професійні гріхи. Немає сумніву, що його історичні джерела дуже сумнівні, а його заключення дуже часто зовсім без наукових основ. Одначе треба також дивуватися тим людям, а тим більше інституціям, що його називають істориком, а то і професором, а не прямо злісним або замовним байкарем, і дозволяють йому впливати на майбутнє покоління». Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ. («Український погляд», 18.04.2011р.).
Аскольд Лозинський, голова Світового Конгресу Українців, є членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій, а також професійних асоціацій США. Проводить активну роботу по об’єднанню світової української спільноти за кордоном. З цією метою не раз зустрічався з президентами США, України, Польщі. Нагороджений орденом України «За заслуги» та відзнаками організацій українців у світі.
Коли у середині 1960-х років, головним чином, у Канаді та Сполучених Штатах був створений Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), який після утворення Української держави трансформувався у Світовий конгрес українців (СКУ) та поширив свій вплив на європейські країни та на терени держав, що утворилися на уламках колишнього СРСР, його президентом у 1998 р. став Аскольд Лозинський. Він донині обіймає цю посаду. Сьогодні, поряд з УВКР, Світовий конгрес українців (організація представляє українців, які мешкають поза межами України) є ще однією міжнародною організацією, покликаною об’єднувати українців.
Один із сподвижників проведення з’їздів, конгресів і форумів світового українства, надання представниками діаспори допомоги (в тому числі і матеріальної) історичній Батьківщині та вихідцям з неї.
Від редакції. Крім згаданого інтерв’ю і інших подібних заяв привертає на себе увагу стаття Я.Грицака в газеті Конгресу національних громад України «Форум націй», засновником якої є Асоціація єврейських організацій та общин України. Вона має промовисту назву «Мовчання не по-європейськи» («Форум націй», № 11/78, 2008р.), в якій автор висловлює жаль з приводу того, що «Європа не почула досі від України тих ключових слів, які б підтвердили її, України, європейськість. Ними, серед іншого, є слова вибачення за причетність українців до Голокосту. Україна хоче сісти в європейський поїзд, але „зайцем“, не купуючи квитка“». Тобто, вибачтесь, українці, за Голокост, тоді можете йти в Європи, а без цього вам у Європу зась! Неоцинік Я.Грицак не наводить у статті жодного факту, жодного прізвища про участь українців у винищенні євреїв. Може він мав на увазі Дем’янюка, якого в свій час виправдав ізраїльський суд, а тепер його знову судять в Німеччині? «Математично» Грицак допускає, що до Голокосту причетні ніби-то 0,1% українців.
І жодного слова про причетність юдеїв до Голодомору-Геноциду , внаслідок якого загинуло близько 10 млн. українців.
Цинізмом, демагогією, припущеннями, здогадками і бездоказовістю нашпигована всі ця стаття, в якій автор 12 разів вживає ненаукове, неюридичне, вигадане (можна лише здогадуватися ким), заяложене і заслинене слово «антисемітизм», що давно вже набило всім оскому. І «доктор історичних наук» не дає пояснень, що воно конкретно означає. По суті цей вираз можна тлумачити так, що хтось там виступає проти семітів. Але до семітів належить велике число племен і народів. То кого конкретно із семітів Грицак має на увазі, проти яких хтось там виступає? Хто цей народ? І чого це йому, ніби українському (а насправді неукраїнському) історику так болить , так його пече і непокоїть отой міфічно-таємничий і загадковий «антисемітизм»?
(По аналогії ми можемо вжити фразу «антислов’янізм», «антислов’яніст». То проти якого із слов’янських народів ця фраза спрямована? Немає відповіді.).
І за що саме українці мають вибачитися перед євреями?
Яскравим прикладом деструктивних дій Я.Грицака проти українського народу є його недавній вояж до Одеси, де він виступав з лекцією і провів пресконференцію. (Принагідно хотілося б у нього запитати, чому він боїться виступати відкрито у Львові, а їде то в Польщу, то в Одесу, то дає інтерв’ю російській федеральній Агенції?).
Про його поїздку до Одеси докладно описано в статті одесита Олександра Музички «Хто такі українські історики і чого вони хочуть?» («День», 25-26 березня 2011р.).
На думку Грицака, основою для консенсусу роз’єднаного українського суспільства є побудова в Україні т.зв. «мультикультурного багатонаціонального суспільства», об’єднаного в т.зв. «українську політичну націю». Заради цього він припускає можливість федерування України та запровадження двомовності. Йому хотілося б побудувати таку Україну, в якій би Київ розмовляв як Донецьк, але голосував як Львів, але як голосував п’ять років тому, а не як зараз, за «Свободу». І далі, згадуючи Кучму, цей горе-історик вважає, що спроба побудови етнічної нації, де б українці були етнічним ядром, провалилась.
Я.Грицак не сприймає українського села як колиски та бази подальшого розвитку української нації. На одеській пресконференції він чітко наголосив, що концепція українства 19 – початку 20 ст. була законсервована в холодильнику, а потім була, як несвіжий продукт, висунута на світ Божий у 1990-ті роки як основа для побудови української етнічної нації.
Він заперечує героїзацію УПА та провідників ОУН і висловлюється проти увічнення їх в пам’ятниках.
Ні під час лекції, ні під час пресконференції Я.Грицак жодним словом не згадав про таке базове поняття для громадянського суспільства, як права людини з їхньою невід’ємною частиною – національними правами. Він ніяк не може зрозуміти, що ніякого консенсусу між фашизоїдними проросійськими силами та етнічними українцями бути не може і що не можна в наш дім пуска-ти руйнівну двомовність.
Підсумовуючи сказане, можна послатися ще на статтю «Ліберальний неоцинізм» Олега Багана з науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова, опубліковану в газеті «ЗВУ плюс» (3 березня 2011р.), в якій автор говорить про «ліберальний неоцинізм як літературну течію», «обумовлену приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості».
«Ліберальний неоцинізм» має своїх авторитетів: письменників – Ю.Андруховича, О.Ірванця, О.Забужко; літературознавців – Г.Грабовича, Т.Гундорову, В.Агеєву; і своїх ідеологів – М.Мариновича, Я.Грицака, Т.Возьняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди «теоретично» обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму: «трохи скепсису», «трохи бруду», «трохи прагматики»… Цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворився в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартостей, висміювання героїки, паплюження традиції.
Виникають запитання: Чому досі мовчать наші сучасні українські історики-патріоти і не дають належної відсічі ліберальним неоцинікам? Чому вони вичікують? Чому не наступають? Чому поховались? Що, не вистачає сміливості чи патріотичного духу? Чому на це наважився тільки Аскольд Лозинський з-за океану і розповів правду? Чи не соромно нам? Хто буде рятувати націю від руїни? Чому мовчить журнал «Універсум», в склад редколегії якого входить «доктор історичних наук» Ярослав Грицак? Чи подають члени редколегії йому руку? Чому ніде не пишуть, які знання несе Я.Грицак студентам, коли читає їм лекції? Хто допустив його до викладацької роботи? Хто ввів його в редколегію і хто його зупинить? Відповідей немає…
P.S. http://uk.wikipedia.org/wiki/Грицак_Ярослав_Йосипович
Комментариев нет:
Отправить комментарий