Елена Герасимова: Прагнення до волi, чи потяг до згуби? (Отзыв на роман О.Забужко “Польовi дослiдження з украЇнського сексу»)

Все они среднего хамского рода.
Матильда.

Так i буду писати двома мовами — рiдною та українською, бо якщо в героЇнi згвалтоване тiло, то в мене — мова…

Вообще-то удивительно: начало собственной творчекой жизни — работа о Кассандре Леси Украинки, где в украинском переводе искажен и сломан категориальный ряд «судьба/рок/доля», — совпавшее с началом этой, оказывается всем знакомой и понятной, архетипической траектории, и вот, в конце — возвращение к текстовому миру — письмо на двух языках о «Польових дослiдженнях з украЇнського сексу» Оксани Забужко. Ну то хай буде так, як є. Якщо вона сказала i спасла свою душу, то може й я, коль скоро начала писать, тоже спаслась.
А под спудом, был в промежутке Набоков, нигде не опубликованная статья о романе «Защита Лужина». Этот роман, как и остальные три, был написан Набоковым там, где он испытывал неотвязное чувство «физической зависимости», которое порождалось не изнутри тела, не в связи с иным языком, а, наверное, глубоко чуждой духовной атмосферой.
Как известно, герой последнего романа Набокова этого периода его творчества («Приглашение на казнь») — Цинциннат никак не мог выговориться, слова покинули еще живое и одухотворенное тело. Возможно в момент казни он обретает новую среду общения, новые смыслы и новый язык. Возможно и то, что текст, пишущийся сейчас на компьютере (переход на украинский — клавиша F 11) — это метафизичекий шаг Цинцинната в момент казни к каким-то новым «Мы».

Ігор Галущак: Товтри: мезозойська Україна

Національний природний парк (НПП) “Подільські Товтри” нещодавно було визнано одним із семи природних чудес України. Й цілком виправдано. Адже природа Подільського краю неповторна. Й головною його прикрасою є цей унікальний заповідник. Товтри в народі ще називають Медоборами за густі ліси-діброви, квітучі галявини та напоєні медом трави на мальовничих схилах.

Розташований він у межах Городоцького, Кам’янець-Подільського та Чемеровецького районів Хмельницької області на площі 261316,0 га (12,5% території області). До речі, за площею національний парк «Подільські Товтри» є найбільшим у Європі.

П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суходолу, завдяки м’якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатими і різноманітними були фауна та флора тодішніх морських глибин. Протягом мільйонів років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водоростей, молюсків та безлічі інших морських організмів. Їх рештки разом з дрібними частинками гірських порід поступово нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши величезний коралово-рифовий бар’єр завдовжки кілька сотень кілометрів.

Коли внаслідок процесів Карпатського гороутворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А замість його залишилося височіти довге пасмо вапнякових гір, яке називають тепер Товтрами.

Ігор Галущак: Маленька Франція у центрі Закарпаття

Закарпатське гірське село Тур’я-Ремета (Перечинський район) відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом cільському листоноші, встановленому більш ніж півтора століття тому. Але є ще одна унікальна відмінність цього села від всіх інших і не тільки в Закарпатті: адже воно є найбільш «французьким» у всій Україні.

Так ось: як стверджують історичні перекази, на початку XIX століття жив в Тур’ї-Реметі шанований чоловік, поштар Федір Фекета. Кожен день виходив він з Тур’янської долини, аби отримати й рознести листи по віддаленим селам Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут інколи більше 30 кілометрів! Весь цей шлях Фекета у будь-яку пору року проходив пішки з важкою сумкою. Одного разу взимку, переходячи річку по льоду, листоноша провалився в підступну ополонку й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, але сам, на жаль, загинув у гірському потоці. На знак подяки й поваги до подвигу поштаря односельці власним коштом й замовили металевий пам’ятний знак на згадку про цю подію. Меморіальна дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, й донині знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній зазначено: IMG_1625«Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». А коли виповнилося 165 років з часу загибелі реметівського листоноші, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам’ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючи з каменя на камінь у гірському потоці.

Є ще одна не менш цікава обставина, котра вирізняє це село з поміж усіх інших українських сіл. Адже жителів Тур’ї-Ремети мешканці сусідніх сіл називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню тамтешніх кав’ярень, то в ньому як на диво можна побачити й … традиційну французьку страву «жаб’ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. Справа в тому, що 1816 році вже після битви під Ватерлоо країни-переможниці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили тимчасово вивезти з Франції всіх полонених офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони збираються влаштувати військовий заколот задля ще одного повернення Наполеона до влади. А оскільки найбільш глухим місцем Австрійської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень і відправив сюди свою частину полонених французів, зокрема, й на Перечинщину.

Місцеві краєзнавці дослідили, що серед виселенців опинився й один з таких офіцерів, водночас і дослідник-кулінар, учень знаменитого ресторатора Огюста Ескоф’є. Він і привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’я-реметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до травневої першої грози, оскільки пізніше у їстівної жаби вже починає приростати шкіра до м’яса. А до того воно дуже чисте й поживне, й до того ж дуже легко відділяється.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапки, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. М’ясо залишають і собі, й з вигодою продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу. А перед приготуванням його маринують з часником, сіллю, червоним та чорним перцем.

Ігор Галущак: У танці Сонця слов’яни згадали про дух аріїв

Фестиваль «Етновир» щорічно й вже традиційно стає однією з головних подій святкування Дня незалежності України у Львові. Цьогоріч після трирічної перерви, пов’язаної, насамперед, з відсіччю путінській гунно-монголо-бурятській агресії проти України, місто Лева знову вибухнуло емоціями та поринуло у світ багатовимірного фольклору. Адже з 24 до 28 серпня 2016 року тут зібралися колективи з різних слов’янских країн, щоби продемонструвати колорит свого національного фольклору на цьому міжнародному фестивалі. А головним сюрпризом свята став приїзд до Львова гостей з прадавньої батьківщини всіх слов’ян — етноколективу з Індіїї «Panghat».

Слід зауважити, що Міжнародний Фольклорний Фестиваль «Етновир» відбувається під егідою Міжнародної Ради Організацій Фестивалів Фольклору і Традиційних Мистецтв (CIOFF®) при ЮНЕСКО та Міжнародної Організації Народної Творчості (IOV). Організатор ― Громадська організація «Етновир» за підтримки Львівської міської ради.

«Фестиваль «Етновир» — особливий для нас фестиваль. Кожен колектив, який бере у ньому участь — це традиції, історія, емоції тієї чи іншої братньої нам країни, які кожен фольклорний колектив демонструє крізь призму фестивалю. Цьогоріч у межах «Етновиру» ми представили як традиційні формати, зокрема, марш-паради з нагоди відкриття та закриття фестивалю, концерти колективів-учасників, «баттли» оркестрів, кухню народів світу, так і новий — Етноfashion — показ мод у етнічному стилі від учасників фестивалю. Відтак, переконаний, що ми зробили цих п’ять днів фестивалю справді незабутніми як для львів’ян, так і гостей міста», — зазначає директор фестивалю Андрій Сидор.

Цього року участь у фестивалі взяли колективи «Nikola Tesla» із Сербії, «Ziemia Myślenicka» та фольк-ансамбль «Serencza» з Польщі, ансамбль «Handrlak» з Чехії, вже згаданий «Panghat» з Індії, вокально-хореографічний ансамбль «Галичина», народний ансамбль пісні і танцю «Лемковина», дитячий театр танцю «Левеня» та фольк-бенд «Бурдон». Щодня на площі Ринок відбувалися концерти, фестивальний ярмарок, на якому колективи частували гостей й своєю національною кухнею.

Игорь Галущак: Как Будда «отомстил» Ленину

Подолье принадлежит, пожалуй, к числу наиболее живописных регионов всей Украины. Правда, когда речь идет об этом крае, прежде всего, приходит в голову Каменец-Подольский с его историко-ахитектурным комплексом под открытым небом. Между тем здесь хватает и других достопримечательностей, к сожалению, мало известных широкой общественности. И прежде всего — это дворцово-парковый ансамбль «Самчики» с музеем-усадьбой в одноименном селе восточнее райцентра Староконстантинов. К тому же, как оказывается, Самчики, являются «родиной» украинского «ленинопада».

Ведь именно здесь вблизи неспешной реки Иква, между покрытых кувшинками озер и прудов чудом сохранилась почти в первозданном виде жемчужина архитектурного стиля ампир, наверное, единственная такая в Украине. Этим чудом подоляне обязаны полковнику Петру Чечелю (1754 — 1843), гайсинскому старосте, который в конце XVIII века приобрел в Староконстантиновском уезде несколько сел (в том числе и Самчики), где и обустроил свою резиденцию. Чечель решил не только построить здесь дворец, но и вписать его в ландшафт по всем правилам парковой архитектуры. Для развития поместья он пригласил в глушь Подольского края лучших тогдашних архитекторов, зодчих, художников, паркетчиков, столяров. А потом стараниями наследников Чечеля Самчиковский парковый ансамбль превратился в маленький украинский Версаль.

Игорь Галущак: Как казак приобщил к кофе всю Европу

Несколько лет назад в Львове уроженцу села Кульчицы, что на Львовщине, Юрию Кульчицкому установили памятник, который сегодня вызывает особый интерес многочисленных зарубежных туристов. Ведь именно он более трех веков тому назад основал в Вене кофейную традицию, которая достаточно быстро получила повсеместное распространение, сначала в немецкоязычных странах, а затем и на всем континенте.

Между тем Юрий-Франц Кульчицкий (1640 — 1694) навсегда вошел в европейскую историю, как храбрый воин и один из спасителей Вены во время турецкого нашествия во второй половине XVII века. Благодаря проведенному им блестящему разведывательно-диверсионному рейду в тылу противника и была получена бесценная информация о реальных силах врага и планах его наступления. Поэтому объединенное войско Европы получило возможность разгромить огромную турецкую армию с наименьшими потерями под австрийской столицей в знаменитой битве европейских народов 12 сентября 1683 года под руководством польского короля Яна III Собеского. Кстати именно он и убедил других европейских монархов, если они не привлекут к военной кампании подразделения запорожских и донских казаков, то Европу в противостоянии с Оттоманской Портой ожидает неминуемое поражение.

Пам'ятник_Кульчицькому_(Львів)Поэтому Юрий Кульчицкий в одном ряду с казацкими полковниками Палием, Апостолом, Булыгой, Вороном и Искрой и принял предложение присоединиться к этому сражению. Однако среди других он выделялся тем, что знал врага, как никто другой. И имел на то все основания, поскольку перевоплотиться для разведывательной необходимости, например, в турецкого офицера или купца, мог без труда! А за заслуги Кульчицкий, который решил после битвы выйти на покой, по его собственной просьбе получил от благодарных австрийцев не слишком понятное для них тогда вознаграждение: все захваченные у врага запасы кофе в зернах (около 300 мешков).

Ирина Хрусталёва: Дети «индиго»: предтечи антихриста?

А знаете ли вы, что появились в простых семьях детки особенные? Буйные, мятежные, непослушные, к наказаниям равнодушные. Воздействовать на них ничем невозможно, кроме всестороннего потакания всем их прихотям и желаниям.

Переведите его в другую школу!

Феномен этот чрезвычайный был впервые замечен в США. Вот что пишет журнал «Новый век» за февраль 2005 года: «В центры здоровья и психологические консультации по всему миру стали обращаться растерянные родители с жалобами на своих детей: с ребенком, дескать, невозможно наладить нормальное общение. Не учится, не слушается, на воспитательные меры не реагирует, неусидчив, взбалмошен, трудно находит контакт с одноклассниками, уроки его просто не интересуют».

Психологи ставили неподдающимся ученикам диагноз СДВГ — «синдром дефицита концентрации внимания» + «гипервозбудимость» и лечили психотропными таблетками. Преподаватели же ограничивались лишь советом: «Ваш ребенок — исчадие ада, поэтому переведите его в другую школу». Шум поднялся тогда, когда обследования этих детей выявили, что они не дебилы, а обладают высоким интеллектом, они хорошо образованны, зачастую и за рамками школьной программы.

Первое научное издание, в котором определялись модели поведения «новых» детей, — это книга американского психолога Нэнси Энн Тэпп «Как цвет помогает лучше понять твою жизнь» (1982 г.). Она не сомневалась, что Индиго — это компьютеризированные дети, которые в своих поступках руководствуются больше головой, чем сердцем. В возрасте трех-четырех лет малыши понимают компьютер так, как не могут иные взрослые. Это технически ориентированные дети. Идеи Нэнси попытался научно подтвердить и развить американский психолог Ли Кэрролл. На специальных приборах и по особой методике психолог зарегистрировал, якобы, «ауру» детей Индиго. Кэрролл утверждает, что Индиго — чрезвычайно одаренные существа с совершенно иной программой на нашей планете. Причем сами дети об этом прекрасно знают. Уже в раннем детстве они уверяют окружающих, что в этом мире у них есть чрезвычайно важная миссия. Все эти детишки практически уверены в своем высшем предназначении и частенько «побаливают» манией величия.

Беседа с интертрадиционалистом: Интервью Олега Гуцуляка журналу «Новая Спарта» (2016, № 2, с. 6-20)

Олег Гуцуляк – кандидат философских наук, доцент кафедры философии и социологии Прикарпатского национального университета им. В. Стефаника (Ивано-Франковск, Украина), директор интернет-портала «Огонь Прометея» (http:// www.mesoeurasia.org), автор книг «Адепт», «Поиски сокровенного царства», «Рим и Карфаген: битва продолжается», «Философия украинской сущности» и др., активист на поприще интертрадиционализма и правоконсервативной социокультурологии.

Н.С.: Здравствуйте. Хочу поблагодарить вас, за то что согласились ответить на некоторые вопросы, которые интересны нашим читателям и конечно же нам, редакторам молодого инфо-проекта «Новая Спарта». В начале, хочу затронуть тему, про которую сейчас не говорит только ленивый, а именно тему массового цветного нашествия в Европу. Я не являюсь сторонником всяческих теорий заговора, но наблюдая за происходящим, невольно складывается впечатление, что весь этот разрушительный для европейских народов процесс, кем-то регулируется. Сложно поверить, что миллионы людей, в одно и тоже время, вот так просто оставили свои дома и поехали за сытой жизнью на европейский континент. Не менее сложно поверить и в то, что всевозможные правозащитные фонды, прямо или косвенно лоббирующие интересы т.н. беженцев, действуют без какой-либо координации и помощи извне, а их деятельность основана на чистом альтруизме. 
Теперь собственно вопрос. Как вы думаете, европейский миграционный кризис, начало острой фазы которого пришлось на 2015 год, является хаотичным явлением спровоцированным боевыми действиями, голодом и нищетой, либо же за этим кризисом стоят определённые структуры. Если на ваш взгляд, потоки беженцев, деятельность правозащитных фондов и различных леволиберальных групп координируется, то кто стоит за всем этим и какой интерес/интересы преследует?

– В определенном смысле – да, за многими событиями нашей реальности стоят определенные структуры. Хотя они сами и «не выходят на улицу», однако манипулируют массами и массовым сознанием как напрямую, так и косвенно. Что я имею ввиду? Естественно, кто-то видит во всем происки латентных структур («Кварты» и «Квинты», регулярных и нерегулярных масонов, «малых народов» внутри «больших народов» и др.)… В чем-то они даже будут правы.
Но, думаю, сегодня на первый план истории выходит тотальная борьба за власть между, с одной стороны, представляющим еще индустриальный уровень развития производительных сил, государственно-монополистическим капитализмом в форме «Государства» и, с другой стороны, находящимся уже на постиндустриальном, нанотехнологическом и информационном уровне, финансово-корпоратократическим капитализмом в форме «Корпорации». Глобальным корпорациям не выгоден именно государственно-бюрократический вариант управления экономикой, им не нужны государства, границы, ограничения вообще, им не нужны религиозные или социальные обязательства (особенно, когда в связи с «деиндустриализацией» Запада и перенесения производства с страны «третьего мира» появляется часть населения – масса работников, включая и средний класс, – которую «нет смысла эксплуатировать»), соответсенно – не нужно и само «общество» (и в первую очередь – «гражданское общество»). Первым, кто открыто это выразил, была «железная леди» наступающего глобализма: «Такой вещи, как общество, не существует. Есть отдельные мужчины, отдельные женщины, и есть семьи»…

Мечислав Фіглевський: Собор святої Софії в Римі як продовження і розвиток традицій київського сакрального мистецтва

Відомо, що у вітчизняній релігійно-філософській і богословській думці Софія асоціюється з біблійною Премудрістю Божою. Саме Софія давала назву першим християнським храмам в Україні-Русі, знайшла відображення у богослужінні, храмовій архітектурі, іконописі.»Кожен храм,- відзначає один із відомих релігєзнавців,-це величний хорал в архітектурі.Увесь свій творчий геній видатні архітектори світу поклали на те, щоб храми Божі, де славиться Він, Його ім’я, Його діла, були домінуючими з естетичної точки зору будівлями в кожному, хай навіть найменшому населеному пункті. А мистці, у свою чергу, старалися розмалювати ці храми такими творами, яких не знає щонайбагатший музей світу».

До недавна історики вважали, що собор був закладений Ярославом Мудрим у 1037 році. Останнім часом в ряді видань з»явилися припущення /цієї думки, наприклад, дотримується професор  Надія Нікітенко/, що будівництво величного храму розпочав і майже завершив  батько Ярослава- хреститель Русі Володимир Великий. Недавно було виявлено сенсаційну знахідку, завдяки якій аргументів у прихильників «офіційної» теорії  має істотно поменшати. Ледь помітний напис, надряпаний на фресці св. Василя Великого в Георгіївському вівтарі Софії Київської майже тисячу років тому, на думку вчених, дозволяє встановити точну дату будівництва собору — на два десятки років раніше, ніж зазначено в літописах!

Фёдор Мамонов: Новое «чудо на Висле» обязательно будет!

16 августа 2016 исполняется 96 лет со дня контрнаступления польской армии под Варшавой. Красная армия Троцкого-Тухачевского-Ленина-Сталина была разгромлена сверхчеловеческими усилиями польских и союзных им белых русских и украинских войск.

Примечательно, что в отражении красного нашествия на Польшу принимали участие целых две русских армии: Третья Русская (сражалась под Львовом вместе с украинцами) и Русская Народная Добровольческая (после заключения мира между Польшей и РСФСР совершила рейд в Белоруссию).

Кроме того, немалую роль в оттягивании советских войск с польского фронта сыграла Русская Армия барона Врангеля в Крыму.

А за день до «Чуда на Висле» на Тамбовщине заполыхал огонь народной войны – началось Тамбовское крестьянское восстание против комиссародержавия.

Таким образом, истинная, национальная Россия была союзницей польского народа в его борьбе против советских оккупантов.

В свою очередь, воззвание маршала Пилсудского от 5 июля 1920 гласило: «Сражаясь за свободу свою и чужую, мы сражаемся не с русским народом, а с тем порядком, который, признав законом террор, уничтожил все свободы и довел страну до голода и разорения. Не русский народ тот враг, который бросает все новые силы в бой: этот враг — большевизм, наложивший на русский народ ярмо новой и страшной тирании. Он хочет и нашей земле навязать свою власть — власть крови и мрака».

Обратив вспять безликий и жуткий поток красноармейской биомассы, поляки спасли не только Польшу, но и всю Европу. Победа большевистской орды означала бы смерть Европы, смерть культуры, смерть морали, смерть Бога (в сердцах людей). За то, что в небо всё ещё взметаются шпили готических соборов, за то, что европейский ландшафт не изуродован «беломорканалами», а площади европейских столиц не украшают уродливые советские памятники орденоносным палачам – за всё это мы должны благодарить польского (а также русского, украинского) солдата.

После прихода к власти в 2015 г. консервативной партии «Право и Справедливость», Польша вновь стоит в авангарде борьбы с мировым злом.

Сегодня эта мученическая страна пытается пройти между двумя чудищами – Сциллой лево-либерального Евросоюза и Харибдой неосталинистской РФ.

Глубоко верующему, аристократичному по своей природе польскому народу чужд как либеральный маразм Брюсселя (массовая миграция, гей-парады, феминизм и т.д.), так и советский реваншизм Москвы (возрождение советских методов управления, культ хамства и насилия, тотальная деградация под лицемерной маской «традиционных ценностей»).

В таких условиях остаётся надеяться только на новое «Чудо на Висле». И оно обязательно будет…

Іван Миронюк, Роман Смеречанський, Олександр Каглян: Цікава знахідка римських монет

Іван Миронюк, Ігор Коваль: Свинцеві пломби княжої доби з літописного міста Биковен

Олег Самородний: Viljandi Folk 2016

В небольшом городке Вильянди на юге Эстонии уже в 24-й раз прошел фестиваль этно-музыки, собравший рекордное количество (более 300) музыкантов из 25 стран, что в два раза больше, чем обычно. Был превзойден и предыдущий рекорд посещаемости. В этом году концерты Вильяндиского фолка посетили почти 25 тысяч человек.
Нынешний Вильяндиский фолк-фестиваль был включен в программу EBU Европейского радио. EBU – это крупнейшее в мире объединение общественно-правовых медиаканалов, в который входит и Эстонская радио- и телевизионная компания. На практике это означает, что концерты, проходившие на двух сценах, записывались и эти записи передавалась для трансляции на радиостанциях других стран Европы. Также впервые часть концертов транслировалась в прямом эфире одной из эстонских радиостанций и Эстонским телевидением.
Просто физически было невозможно посетить все 80 концертов. Опишу то, что я сам видел и слышал.
Музыканты эстонского ансамбля Lepasere много и удачно экспериментируют с самобытными инструментами, некоторые из которых они сами и придумывают. Этнические ритмы тепло воспринимаются зрителями, которые почти сразу пускаются в задорные национальные пляски.
Трио Torupilli Juss и квартет Schönberg объединились в почти оркестр, играющий традиционную музыку двух эстонских островов — Хийюмаа и Рухну. Эти два, если можно так выразиться, тематических коллектива созданы в честь легендарных эстонских музыкантов позапрошлого столетия: волынщика Юхана Маакера — с Хийюмаа и скрипача Элиаса Шонберга – с Рухну. Оба музыканта, игравшие на деревенских праздниках, оставили богатое музыкальное наследие, открывающее широкие возможности для виртуозного экспериментирования нынешним молодым исполнителям, бережно сохраняющих музыкальную связь времен.Ансамбль Jebi из Кореи состоит из очень серьезных молодых парней, играющих на национальных корейских акустических инструментах, без малейшей примеси современной электроники. Было довольно интересно и познавательно послушать традиционные музыку и песнопения с Корейского полуострова.
Квартет Estbel — две эстонские девушки и два бельгийских парня – с помощью великолепных вокальных данных и виртуозного владения волынкой, скрипкой, свирелью, гармошкой, гитарой и мандолиной сумел создать музыкальную поволоку магического реализма. В эту поволоку органично вплеталась самые разнообразные музыкально-вокальные композиции как сдержанные из Скандинавии, так и взрывные – с Пиреней.

Специалисты в области абхичары

Ардханаришвари Адикали (в миру Адриана Ратмирская) – специалист в области абхичары, включая предсказательную Шри Матрику. В течение 5 лет обучалась у Адинатха М. Джайадхара.

В 2016 году завершила курс обучения в Бхайрава-Кали ашраме на Коста Дорада, Испания, сдала тесты и экзамены на «отлично» и получила посвящение в уровень профессиональной практики теургии абхичары и оракула Шри Матрика.

Ведёт очный приём клиентов в Барселоне, Испания, а также приём клиентов посредством Интернета. Контактная страница: https://www.facebook.com/adriana.ratmirskaya
Телефон: +(34) 629 82 04 76
Почтовый ящик: Ardhanarishvari@gmail.com

Акхилешвари (в миру Динара Камзина) – специалист в области предсказательной Шри Матрики. Успешно прошла предварительную подготовку в Индии, после чего, на протяжении 2 лет обучалась у Адинатха М. Джайадхара предсказательной абхичаре.

В 2016 году завершила курс обучения Шри Матрике в Бхайрава-Кали ашраме на Коста Дорада, Испания, сдала тесты и экзамены на «отлично» и получила посвящение в уровень профессиональной практики оракула Шри Матрика.

Ведёт очный приём клиентов во Флоренции, Италия, а также приём клиентов посредством Интернета. Контактная страница: https://www.facebook.com/dinara.kamzina
Телефон: + (39) 371 18 39 247

Олег Гуцуляк: Конспірологічна сутність Ордену Золотого Грифона (з книги «Пошуки заповітного царства», 2007 р.)

… Але найцікавішим є той факт, що існує нелегальна органцізація «друзів Шотландського майстра» — "Ramses Pharao", „орден Короля-Сонця”, яка призводить до того, що зсередини нівелює всі геополітичні домагання «ір-регулярної» ложі «Мемфіс Міцраїм». Символом «друзів Шотландського майстра» є «Золотий Грифон»,  який у стародавньому Єгипті та мінойському Кріті символізував солярний принцип монарха. Однак у Західній традиції, за Жаном Парвулеско,  він же —  "Червоно-Коричневий Єдиноріг", Licorne Mordore, де франц. mordor — «червоно-коричневий із золотим відливом» (символ фінальної есхатологічної коронації алхімічним золотом Традиції) [1]. Сам Жан Парвулеско (нар. 13.9 1929, Румунія) як командор д’Альтвілла (або Тоні д’Антремон, Сільванус Репробатус, «таємний протектор Полярної Зорі») є емісаром цього ордену як серед вищого сановного екзотерично стурбованого  світу… У грифона, зазначалося у папірусах, «дзьоб сокола, око людини, тулуб лева, вуха, як у риби, і хвіст змії», що символізує могутність  та суперечливість тварин  всіх чотирьох стихій, але головним з’єднує у собі якості птаха і звіра, Неба і Землі, добра і зла. У греків він — поряд з лебедем — їздова тварина бога гіперборейців Аполлона та неодмінний супутник богині Немезіди — він їм допомагає неминуче і люто карати лиходіїв. Також зображався зі стрілою Аполлона у пащі.

Давні автори так описували цю дивну істоту: «… грифони вдійсності мешкають в Індії і шануються посвяченими Сонцю — тому індійські зодчі зображають колісницю Сонця запряженою четвіркою грифонів» (Флавій Філострат, ІІІ, 48); «Люди ловлять грифона і з його пір’я роблять сагайдаки, а з його кігтів — великі кубки» (Тимофій з Гази, «Про тварин», 9 а, 9); «Грипи — особливий вид тварин, мешкає на гіперборейських горах. За своєю зовнішністю вони суть леви, але крилами і головою схожі на орлів, дуже ворожі коням, посвячені Аполлонові; тому і сказано: «вже з’єдналися грипи з конями» (Мавр Сервій Гонгорат, «Пояснення до книги «Буколік» Вергілія»). У «Чистилищі» Данте (ХХІХ) тріумфальна колісниця запряжена саме  грифоном (орлина його частина — золота, а лев’яча — біле з червоним, символізуючи дві природи Христа), а св. Ісидор Сивільський у своїх «Етимологіях» трактує грифона як символ Христа, який є лев, бо царює над світом, і він орел, бо вознісся із землі на небо.  Також, як розповідає Арістей з Проконнесу (VII ст. до н.е.), грифони стережуть золотоносні гірські масиви та ріки і час від часу «одноокі» арімаспи крадуть їхні скарби. Певні джерела (Ктесій з Кнідоса, Клавдій Еліан, Тимофій з Гази, Конрад Ліконстен, Джон Мандевіль) мешкання грифонів розташовують саме в Індії, що викликано явними зображеннями могутньої арійської птиці Гаруди, символа царя-жерця. Особливо цінувалися магічні чаші для вина, які виготовляли із пазурів грифонів і які можна було отримати в дар тільки за вилікування людиною тяжкохворого грифона.

В європейській середньовічній традиції (Аріосто  «Несамовитий Роланд») грифон або гіппогриф є верховою твариною рицаря Руджьєра (Рожера), який рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикута на морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея). Руджьєр осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець чарівний перстень, котрий її захищає. Але далі Анджеліка стає коханою і дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого. Без взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який  через ревнощі стає шаленим і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру Родомонтом.