Давні автори так описували цю дивну істоту: «… грифони вдійсності мешкають в Індії і шануються посвяченими Сонцю — тому індійські зодчі зображають колісницю Сонця запряженою четвіркою грифонів» (Флавій Філострат, ІІІ, 48); «Люди ловлять грифона і з його пір’я роблять сагайдаки, а з його кігтів — великі кубки» (Тимофій з Гази, «Про тварин», 9 а, 9); «Грипи — особливий вид тварин, мешкає на гіперборейських горах. За своєю зовнішністю вони суть леви, але крилами і головою схожі на орлів, дуже ворожі коням, посвячені Аполлонові; тому і сказано: «вже з’єдналися грипи з конями» (Мавр Сервій Гонгорат, «Пояснення до книги «Буколік» Вергілія»). У «Чистилищі» Данте (ХХІХ) тріумфальна колісниця запряжена саме грифоном (орлина його частина — золота, а лев’яча — біле з червоним, символізуючи дві природи Христа), а св. Ісидор Сивільський у своїх «Етимологіях» трактує грифона як символ Христа, який є лев, бо царює над світом, і він орел, бо вознісся із землі на небо. Також, як розповідає Арістей з Проконнесу (VII ст. до н.е.), грифони стережуть золотоносні гірські масиви та ріки і час від часу «одноокі» арімаспи крадуть їхні скарби. Певні джерела (Ктесій з Кнідоса, Клавдій Еліан, Тимофій з Гази, Конрад Ліконстен, Джон Мандевіль) мешкання грифонів розташовують саме в Індії, що викликано явними зображеннями могутньої арійської птиці Гаруди, символа царя-жерця. Особливо цінувалися магічні чаші для вина, які виготовляли із пазурів грифонів і які можна було отримати в дар тільки за вилікування людиною тяжкохворого грифона.
В європейській середньовічній традиції (Аріосто «Несамовитий Роланд») грифон або гіппогриф є верховою твариною рицаря Руджьєра (Рожера), який рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикута на морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея). Руджьєр осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець чарівний перстень, котрий її захищає. Але далі Анджеліка стає коханою і дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого. Без взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який через ревнощі стає шаленим і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру Родомонтом.
Іранським еквівалентом грифона є собако-птах Сенмурв (Симург, слов’янський Семаргл): «…Гніздо його на Сході, але він присутній і на Заході, — говориться у манускрипті «Сафір-е Симург» («Посвист Симурга»). — Всі зайняті ним, але він не зайнятий ніким. Все наповнене ним; він же порожній від усього. Всі науки — від посвисту цього Симурга, від нього вилучені вони; і дивні інструменти, на подобу органа та інших,— від посвисту цього птаха… Їжа Симурга — вогонь, і кожен, хто прикріпить до свого правого боку його перо, зможе пройти неушкодженим через полум’я. Подув ранкового вітерця — від дихання Симурга, тому закохані і довіряють йому таємницю свого серця і свої приховані думки…». В ісламі (малайська книга «Про Світло Мухаммада»), відповідно, теж присутнє уявлення про священного птаха, створеного Аллахом з містичного предвічного Світла Мухаммада: головою своєю він мав Алі, очима — Хасана і Хусейна, шиєю — Фатіму-сірійку, руками — Абу Бакара й Омара, хвостом — Аміра Хамзу, спиною — Аббаса і ногами — Хадіджу ал-Кубру. Створивши його, було проголошено, що іон буде плавати по десять тисяч років в кожному з семи морів (пізнання, доброти, терпіння, розумності, думки, співстраждання, світла). З крапель Світла, які впали з очей, вух, носа, з плеч і рук птаха, Бог створив 124 тисячі пророків, 30 апостолів, 4 архангели, перо і скрижалі долі, престол і сім небесних кіл, Сонце, Місяць, вітер, воду, вогонь, дерево життя, дерево туба, печать Сулеймана (Соломона) і посох Муси (Мойсея). Від Адама містичне Світло зійшло до Сифа, від Сифа — до Муси. В даному контексті космогонія тотожна арійській — ведичному творенню каст людства з різних частин Пуруші та авестійським світлом благодаті-«фарно». Одночасно в поемі «Шахнаме» Симорг є тотемом могутньої династії Сама, вихователь богатиря Заля, батька Рустема.
Цей образ Симурга-Грифона відроджений у багатстві своїх атрибутів іранськими суфіями — послідовниками Шіхаба ад-Діна Сухраварді (1155-1191; не слід плутати його зі значно пізнішими месопотамськими засновниками суфійської школи ас-сухравардійя), рух яких постав арійською («аджам»-«не-араби; іранські етноси») відповіддю на арабізм ісламу. Симург стає символом створеного під опікою правителя сирійського міста Алеппо ал-Маліка аль-Захіра, сина Салах-ад-Діна, таємного братства («іхван») представників різних релігійних традицій, стурбованих збереженням основ Премордіальної Традиції — «Охоронців Божественного Логоса (аль-Каліма)», заснований «прабатьком мудреців» Гермесом, який розділив братство на дві гілки «мудрості» (гнозису, маріфа) — «західну» та «східну». До «східної» він відносив героїв «Авести» — царів-мудреців Гайомарта, Ферідуна і Кай-Хусрау, а також Заратустру. Їх продовжувачами на грунті ісламу були суфії-проповідники містичного екстазу: ал-Бістамі (пом. 874 р.), ал-Халладж (пом. 922 р.) і ал-Харакані (пом. 1034 р.). «Західну», або «грецьку» гілку представляли Асклепій, Емпедокл, Піфагор, Платон та мусульманські містики Зу-н-Нун ал-Місрі (пом. 861 р.) і Сахл ал-Тустарі (пом. 896 р.).
Проявитися у повній силі «Орден Золотого Грифона» не може з причини тимчасової прихованості її «Імператора» (певним чином пов’язаного з церковною традицією апостола Андрея Первозванного), «Нового Зігфріда», «Хельгі Аватари», але заявляти про своє існування і здійснювати діяльність більш відкрито вже може в зв’язку з явленим світові знаменням — приходом «Кіра нового віку» Атаульфа Істрійського (20.4.1889 — 30.4.1945).
Також дочірними до «Ramses Pharao» (і вірніше, його ступенями/градусами) є:
1) ложа «Братство Венери (Фрейї) / Сірійської богині» (Варвари, Амалії) -«Товариство Вріль» — «Орден Восьмикутної Зорі» (A—Mor, Leliwa, Re—Che), що заснована на сексуально-тантричній концепції нівелювання аналогічної оккультної практики «Мемфіс Міцраїм», працюючи не на «раціональному» рівні, а через посередництво уяви за допомогою еротично забарвлених символів та ритуалів (знаходячи їх навіть збереженими у таємних братствах Малайзії, Полінезії та Японії, які використовують для цього «хентай»), апелюючи й до християнського «умілєнія» перед красою жіночого тіла та шлюбного союзу, створених Творцем. Ініційовано орден було Афродітою Пандемос (Іштар/Астарта), котра від Ареса народила Гармонію, котрій було подаровано чарівне намисто (пор. з аналогічною японською традицією про намисто Аматерасу). Саму містерію Ордену описав у „Фаусті” масон „стразбурського посвячення” Гете (1749-1834), де апофеозом виступає саме „гармонія”, в основі якої лежить „відчудженість”, а її символом — грот, в якому міститься самостійний світ („Там, в альтані, світ є цілий, / Гай і луки, гори й ріки… / Там глибини незглибині”). Іншими словами, пропонується, як це не парадокально, звільнитися від чуттєвої, фізичної природи, як це досягли герої Гете Фауст та Гелена в естетичній царині, позбувшись від її фатальної необхідності: „… Не лише Фауст знаходить спокій — Гелена звільняється від докорів сумління і почуття провини, а також від небезпеки з боку войовничого чоловіка… Метафізичний план твору твору диктує, що стан естетичної гармонії не може бути тривалим! … повною мірою людина може вивищитися над фізичною природою („цариною необхідності”) лише в наступному — „моральному стані” (тобто на рівні вчинку)…, це і є істинний стан свободи, … та шлях до свободи … лежить саме через красу… до моральності („практичного розуму”), від споглядання насолоди до діяльного прагнення, від царини необхідності до царини свободи… Шиллеровій самовтішеній естетичній гармонії споглядання Гете протиставляє неспокійну моральну гармонію прагнення: вона й була втілена в образі Евфоріона (сина Фауста і Гелени, — О.Г.): „Бій — нині оклик мій, / До перемоги стій!”… Загибель Евфоріона і зникнення Гелени пробуджують Фауста від „естетичного сну”. Він відкриває для себе нову істину. Вона — не у споглядальній насолоді високою красою, а в діяльності…: „Я влади прагну, володінь / Діла — ось суть; а слава — тінь”… Засліплення має той важливий смисл, що тепер Фауст пориває зі світом анархічних спокус і життєвої емпірії, зі „свободою від” і зосереджується тільки на … „свободі для”, свободі як умови власної екзистенції — „волі як життя” („Freiheit wie das Leben”)… У невтомній діяльності не окремий індивід, а лише рід у своїй сукупності (тобто в безкінечності) досягає стану повної свободи…” [2];
2) орден «Червоний Дракон» (Dragon Rouge), діяльність якого спрямована на прояснення факту, що «… існують як темна, так і світла сторони буття, котрі не мають нічого спільного ні з добром, ні зі злом, ні з людськими поняттями моралі взагалі» [3]. Ставиться за основу розвиток («еволюція») суб’єктивного сприйняття Всесвіту аж до рівня т.зв. особистості «Mega Therion» (що невірно з грецької перекладається опонентами як «Великий Звір» і спрофанований не маючими нічого спільного з орденом «сатаністами»). Вважається, що екзотеричним варіантом ордену є церква курдів-єзидів (Yezidis) з їх ритуалами пошанування грішного через любов до людей Ангела-Павича (Мелекі Тауз), але вже прощеного Всевишнім;
3) орден Трапеції (інколи – „Орден Галльської Трапеції”, «Джорджіно»), який одержимий ідеєю безсмертя і практикує обряди, пов’язані зі скульптурами, світлом, численням та людською кров’ю, через що серед обивателів вони користуються дурною славою «вампірів» (не слід плутати з однойменним «Орденом Трапеції» — службою безпеки в ложах А. Кроулі). Саме злам розумових бар’єрів, що існували у свідомості людей Середземномор’я протягом тисячоліття античної історії, Орден ініціював шляхом викопування, переміщення, розчленування мертвих тіл, тобто практикою пошанування святих у вигляді їх мощей, перетворюючи могилу у вівтар, зруйнував традиційну межу між світом живих і світом мертвих, зробив могили і мертві тіла місцем зустрічі світу земного і світу потойбічного [4]. На Орден також покладена місія нівелювання злочинних експериментів (т.зв. „проект Ліканія”, «Т-вірус», «Еон Флакс») ордену „Мемфіс Міцраїм” над людиною та її особистістю. Серед безпосередніх адептів Ордену — Гонгора-і-Арготе, Лессінг, Людвіг Баварський, Гарсія Лорка, Жан-Батіст Бокасса, Мілен Готьє та ін. Надзвичайно багато членів ордену були інтербригадівцями і боролися на боці республіканців в Іспанії, у французьких макі, італійському та грецькому Рухові Опору, в латиноамериканських революційних організаціях, однак за певних умов боротьби з агентами впливу «Мемфіс Міцраїм» вони були й в загонах ультраправих («червоні фашисти» Муссоліні, «ескадрони смерті» у Гватемалі та Гондурасі).
За легендою, начебто, ініціювала в європейській традиції сам орден народжена з крові фаллосу Урана (Сатурна) та піни Океану Афродіта Уранія, посвятивши в нього кіпрського володаря Пігмаліона та його дружину Галатею, а головні храми Ордену — у місті Пафос на острові Кріт та на острові Кіфера.
За «внутрішніми» письмовими джерелами існує версія, що «Орден Галльської Трапеції» представляє собою т.зв. «Анархів» — повсталих членів ордену «Мемфіс Міцраїм» (у термінології ордену Трапеції «Мемфіс Міцраїм» виступає як «Камарілла», який утворюють сім з 13 «кланів» т.зв. «Червоного Роду» і був реформований у кінці Середедньовіччя; для непосвячених пропонуються казочки про дані клани як «бруха/сови», «гангрели/бродяги», «тореадори/естети», «вентру/володарі долі», «носферату/емпати», «тремери/чародії», «малкавіани/оракули» і «кайтіффи/недопосвячені»), який складався проти наявних у цьому ордені тиранії і людиноненависництва, проти тенденції «Старійших Ієрархів» видавати як «жертовних агнців» молодших за ієрархією на розправу профанам (з метою відволікти увагу та знімати напруженість у суспільстві), інколи завуальовано подаючи це як виконання жертовного ритуалу відправлення «посланця/прохача» до світу богів. Відповідно, «Анархи/Орден Трапеції» розглядаються вірними заповітам свого першозасновника Каїна, якого Ліліт посвятила у «Містерію Крові» і разом з ним прийняла в Орден ще Трьох Великих членів, які, проте, вже свавильно навернули ще членів, з яких 13 перетворилися у кровожерливих вбивць та тиранів і стали відомі як «Антеділувіани«. Обурений Каїн, який вважав за неможливе ображати створений Богом світ існуванням сповідників містерії, призупинив дію т.зв. «Шести Традицій Каїна», якими регулював ситуацію в Ордені (прихованість, володіння, потомство, відповідальність, гостинність, страта посвяченого), чим заборонив «створення потомства» і спільно зі своїми «означеними» дітьми і внуками («метузела«) відокремився у першоствореному місті, де посвячені і непосвячені у «Містерію Крові» мирно співіснували. Проте чародійство одного з нащадків Каїна призвело до катаклізму і захоплення влади в ордені дітьми Антеділувіан, які отримали дари та прокляття своїх батьків і віру в те, що в грядучому наступить апокаліптична Гієна, коли першостворені Антеділувіани повстануть із безодні і «пожеруть» як звичайне людство, так і молодших адептів «Камарілли» («Мемфіс-Міцраїму»). Відповідно «Камарілла» поширює про «Орден Трапеції» брехливі плітки як про секту «Саббат» (як два клани «лазомбре/lasombre/маніпуляторів» та «цімісце/tzimisce/чародіїв-інтелектуалів»), що, начебто, проповідує «відкрите володарювання вампірів над людством». Насправді ж «Саббат» (начебто, члени клану «лазомбре» вміють викликати «живу темряву», надавати їй форму і володарювати нею, ототожнюють їх з іудаїстами, які поклоняються традиції творення големів; «нейтрали»-«асаміти/найманці, переважно в країнах ісламу», «клан Сета/Змія», «джованні/некроманти-фінансисти», «равнос/цигани», «інкону/відлюдники, переважно переховуються у монастирях та ашрамах») та «лінії крові», як от «ахрімани/гінократи-шамани», «баалі/дияволопоклонники-ваалісти», «кроваві брати/солдати», «дочки какофонії/півун’ї», «гаргульї/воїни», «каесід/вчені», «нагараджа/канібали», «самеді/зомбі» та ін.) штучно створені самими послідовниками «Камарілли/Мемфіс Міцраїм» для дескридитації «Ордену Трапеції» та маніпуляції тими членами, якими заволодіває сумнів і наявне прагнення до індивідуальності та людської гідності.
Щонайперше орден «Короля-Сонця» («Ramses Pharao«) протистоїть темній жрецькій консорції, котра символізується «Зеленим Драконом«, або просто зеленим кольором (зелені барви рукавиць, зелений плащ з червоним хрестом у капеланів ордену тамплієрів, наприклад). Свого часу, 24 січня 1906 р. російський посол у Римі Муравйов подав у своє міністерство текст постанови масонської ложі «Розум»: «…Ложа «Розум», посилаючи братське вітання новій російській масонській сім’ї, котра мужньо розпочинає своє існування …, висловлює побажання, щоб нова масонська ложа, котра вийшла з народу, і стоїть за народ, швидко отримала можливість здійняти свій зелений прапор (виділення наше, — О.Г.) над звільненим людством і благородно відплатити за незчисленні жертви теократичної реакції» (Цит. за: [5]). Під зеленим драконом мається на увазі близькосхідний «Смарагдовий Урій», біблійний «Мідний Змій» (зелені дракони, «Рю», наприклад, зображенні як «охоронні» на гербі самостійного тібетського королівства Бутан, яке виконує місію охоронця шляху до Шамбхали на відміну від «єретичних», на їх погляд, тібетських ламаїстів). Також на езотеричному рівні свідчення про протистояння двох орденів, начебто, зафіксоване в «Пісні про Роланда«:
Могуч эмир, пред ним несут «Дракон»,
С ним Тервагана знамя, Мухаммеда,
И Аполлина идол нечестивый.
Вокруг гарцуют десять хананеян,
И зычный клич пронесся по дружинам:
«Пусть служит верно богу Аполлину —
Кто обрести души спасенье хочет!» (235);
Увидел Карл «Дракон» — эмира знамя,
Увидел он знамена Мухаммеда … (239);
Эмир зовет на помощь
Своих богов проклятых: Аполлина
и Мухаммеда, бога Тервагана (253).
Тут слід додати, що в даній поемі ісламська Кааба передана як «Прецьоз» (Preciuse) — клич воїнів еміра та ім’я меча самого еміра, що контамінується в уявленні езотериків одночасно зі смарагдовим каменем, «смарагдовим Урієм»-«Зеленим Драконом» та «смарагдовою скрижаллю» Гермеса Трисмегіста («Тричівеликого»).
В християнській традиції розповідається про те, як «наречену Ісуса» Маргариту-«Перлину» Антіохійську в темниці проковтнув Дракон, але хрест в її руках змусив дракона розверзстися і вона неушкодженою вийшла назовні, і не дивно, що цю найпопулярнішу святу, разом з такою ж святою Катериною, покровителькою науки та філософії, та святим Христофором Лікійським в 1969 р. було виключено з католицького церковного календаря.
Загальноприйнято, що „ … у допотопні часи полюсом світу була (зоря) Альфа (сузір’я) Дракона. У грецьких міфах Дракон обернувся довкола Північного Небесного Полюсу. „Пополь-Вух”, священна книга майя, описує священного Змія Гукамаля, аналогічного Кнефу єгиптян… Мексиканський зміємог Вотан описується мешкаючим у підземеллі, як і шумерські змієбоги та індуські Наги. „Махабхарата” і „Рамаяна” оповідають про контакти ранніх аріїв з нагами, напівбожественними істотами з людським обличчям та тілом дракона…” [6]. Хранителями даної традиції з премордіальних часів вважаються, за Г. Віртом, індіанські юто-ацтекські племена, які є нащадками тих америнідських племен, котрі першими вийшли із гроту „Семи печер” (тобто із попередньої ініціальної традиції) гинучої арктичної прабатьківщини людства (Туле, Арктогеї) для збереження заповітної традиції.
Саме Сухраварді претендував на те, що у його вченні об’єдналися ці обидві гілки «мудрості» («правої» та «лівої»). Також він вважав, що «таємниці ал-гайб» — «прихованого» (мугаййабат) доступні через містичну інтуїцію (заук), божественне одкровення (кашф), уві сні, коли душі людей не під тягарем турбот та думок «світу очевидного» (алам аш-шахада). Ці таємниці постають у вигляді «накреслених рядків», «голосів» та «образів». Відповідно до цього у «Братстві охоронців Логосу» визнається неважливим ініціальний «сілсілат ал-барака» («ланцюг благодаті»), який передає ініціальну традицію та святість від засновника ордену до наступника, від вчителя до учня (іноді ініціація може здійснюватися без випробувального терміну та ангелом, святим або духом померлого шейха, або ж якимось магічним предметом, як от чаша чи камінь (Грааль), і тоді такий учень називається «увайса», за іменем йєменського сучасника Мухаммеда Увайса ал-Карані, ініційованого духом самого Пророка після його смерті), бо «благодать» (барака) дарується будь-якому містикові безпосередньо Богом («ал-маджзуб ал-муджаррад»). Містики-муджтахіди (перс. «муджтехід», тур. «мюджтехід») не мають рангів, їх соціальний та релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня містичного осягнення та містичних вправ («зікр», «хатм», «сама»).
На езотеричному ж, прихованому рівні «Орден Золотого Грифона» («Ramses Pharao«, «Орден серця», «Therion«) є насправді організацією імперської синтетичної функції, яка утворює конспірологічну оккультну Тріаду, урівноважуючи і гармонізуючи («Holy Royal Arch») обидва протистоячих Ордени — «Мемфіс Міцраїм» («Орден Лівої руки») та «Пріорат Сіону» («Орден Правої руки»). Щоправда, як один, так і другий висувають в якості альтернативи власних «посередників» — відповідно «Орден Зеленого Дракона» (Amphyreus) та «Орден Вищих Невідомих» (Superior Inconnu). Парадокс в тому, що для обох останніх людина філософськи осмислюється як Мікрокосмос у Макрокосмосі (і її символом є Пентаграма — «Пломеніюча Зоря») [7], в той час як містично-філософська доктрина «Короля-Сонця» розглядає людину як Макрокосм, що тимчасово (і з певною місією) перебуває у Мікрокосмі.
Аналогічно орден «Лівої руки» відстоює теллурократичний (континентальний) принцип геополітики, а «Правої руки» — талласократичний (морський, торгово-колоніальний).
Орден „Правої руки” виступає носієм принципу „андрогінності”, а „Лівої руки” — гінекократії з її „теплотным притяжением почвы”, прагненням до суто біологічної пролонгації, розчинення особистості у родовій стихії: «И жена бе облечена в порфиру и червленицу, и позлащена златом и камением драгим и бисером, имущи чашу злату в руце своей полну мерзости и скверн любодеяния ея» (Откр.: 17; 4).
У візіонерсько-фентезійній доктрині ордену «Лівої руки» («Мемфіс Міцраїм») відповідає Феанор, а «Правої руки» — Галадріель (Нервен, «Діва-Муж»).
Аналогічну Тріаду Р. Генон наводить в Каббалі, де дерево Сефірот складається з двох колон — «правої», Милосердя, Доброти, Світу і «лівої», Строгості, Правди («Дім Правди», Beith-Din), Суду (відповідно два аспекти Господа: Шаддай-Яхве — «Шаддай» («Всемогутній») —ім’я бога Авраама, Яхве («Я Той, Хто Є») — ім’я бога Мойсея, і Єлохім [8]-Саваоф, «Шемот рабба», ІІІ, 6). Синтезом же цих двох колон Сефірот є Шехіна (Shekinah) [9], «покоющаяяся сутність» («Сукка», 53а). Вона разом з ангелами зійшла з небес, сховалася у «заповітному місці» (!) — «місторім» і там проливала сльози над загибеллю Ієрусалимського Храму («Хагіга»,5б; «Берахот», 59а). Свого часу саме Шехіна обвінчала у Раю Адама і Єву («Ерувін», 18а). Під впливом гріха Адама Шехіна залишила землю і замешкала на першій сфері неба (Велон, «завіса перед світилами»), далі під впливом гріха Каїна — на другу сферу (Ракіа, «місце, де прикріплене сонце») і т.д. аж доки не досягла сьомого неба (третя — Шехакім, «місце священних каменів, що мелють манну небесну»; четверта — Зебул, «небесний храм, де архангел Михаїл приносить жертву Богові»; п’ята — Меон, «замешкання ангелів»; шоста — Махон, «місце дощу і граду, снігу і туману»; сьома — Аработ, «скарб справедливості, благоволінь та роси воскресіння», «Хагіга», 12б). І тільки сім праведників (Авраам, Ісаак, іаків, Леві, Кегат, Амрам і Мойсей) своїми доброчинностями повернули Шехіну з неба на землю і вона замешкала у Скинії.
Але якщо сама Шехіна «видима» тільки у світі Трансцендентному, її фактичним проявом («слава Шехіни») і посередником («малакі»-«ангел») між світами є Метатрон (Metatron), якому Бог дав від своєї величі шістсот тисяч миль в довжину і тисячу у ширину («Хагіга», 15а). Вважається, що саме Метатрон мається на увазі у визначеннях «Ангел лику Його», «Князь Світу» («Шар ха-олам»), «Священник» («Кохен ха-гадол»).
Герметичний гностицизм Агриппи Неттесгейського Тріаду розглядає як зруйновану тепер гріхопадінням ідеальну єдність космічних субстанцій (ангелів-планет-елементів-сторін тіла-звуків-кольорів-муз-чуттів):
ПРАВА СТОРОНА:
права нога/вухо (Цафкіель/Престоли-Сатурн-Чібіс-Каракатиця-Кріт-Свинець-Онікс/Карбункул-Соль-Блакитний-Ассафтіда (сірка/скаммоній і всі погані запахи) -Полігімнія-Уява;
права рука/ніздря (Самаель/Сили-Марс-Гриф-Щука-Вовк-Залізо-Алмаз/Онікс-До-Червоний-Перець (перець і всі гострі запахи) –Кліо-Слух;
серце/праве око (Рафаель/Власті-Сонце-Лебідь-Тюлень-Лев-Золото-Карбункул/Хризоліт-Ре-Помаранчевий-Ладан (кориця і всі чудові запахи) – Мельпомена-Зір;
ЛІВА СТОРОНА:
голова/ліва ніздря (Цадкіель/Господства-Юпітер-Орел-Дельфін-Олень-Олово-Сапфір/Берил-Ля-Синій-Шафран (і всі інтенсивні запахи) -Терпсіхора-Глузд;
статеві органи/ліва ніздря (Ханіель/Начала-Венера-Голуб-Харіус-Козел-Мідь-Ізмарагд/Яшма-Мі-Жовтий-Мирт (сандалове древо і всі м’які запахи) –Ерата-Нюх;
ліва рука./рот (Міхаль/Архангели-Меркурій-Лелека-Кефаль-Мавпа-Ртуть-Агат/Топаз-Сі-Фіолетовий-Мускат (сандал, мастік) –Евтерпа-Смак;
ліва нога/око (Габріель/Ангели-Місяць-Сова-Морський кіт-Кішка-Срібло-Хрусталь/Сердолік-Фа-Зелений-Алоє (камфора і менструальна кров) –Талія-Дотик;
ЦЕНТР:
мовлення (Офанієль/Херувими-Зоряне небо-Ізмарагд-Уранія-Мислення);
слава (Серафими/Метатрон-Першодвигун-Сапфір-Калліопа-Пам’ять).
Езотерична доктрина Тарот знає також дану істинну функцію «Ордена Золотого Грифона» («Короля-Сонця»): «… розкажемо про сьому нумеровану карту, названу Колісницею … На ній зображений воїн-переможець, увінчаний короною та сидячий на колісниці, котру тягнуть чорний та білий сфінкси або коні. Зоряний навіс колісниці підтримується чотирма стовпами. Ця карта означає величного, який їде в колісниці творення. Екіпаж сонячної енергії, відміченої сімкою,розкриває таємницю семи планет, котрі є колісницями сонячної енергії, що торжествуюче здійснюють свій шлях у висоті. Чотири стовпи, підтримуючі навіс, символізують чотири могутності, на котрих тримається світ, котрий символізує зоряний навіс. Величний тримає скіпетр сонячної енергії, і його плечі прикрашені півмісяцями — Урім і Туммім. Намальований на колісниці сфінкс презентує таємну і невідому силу, за допомогою котрої переможний правитель рухається неперервно через різні частини всесвіту… Зверніть увагу: щоб рухатися шляхом творення, величний використовує як чорних, так і білих сфінксів. Іншими словами, елементи і Шляху правої руки, і Шляху лівої руки… Масони вважали, що людина в латах на колісниці означає сходження третього ступеня посвячення до четвертого. І що тільки на цій останній пошукач здатний удостоїтись прилучення до таємниць Всесвіту…» [10].
Тантрична доктрина теж має уявлення про цю Тріаду. «Нетра-тантра» (ІХ,11) визначає відповідно її складові («шляхи» – «марг») як «дакшина» (праве), «вама» (ліве) і «сіддханта» (встановлене), котрі представлені трьома маніфестаціями Шіви — Бхайрава, Тумбуру і Садашіва, але поряд з тріадою як супутні їй присутні шість традицій («амная»), що асоціюються з богинями [11]: східна амная — Пурнешварі, південна — Нішешварі, західна — Кубджіка, північна — Калі, верхня — Трипура і нижня — Ваджрайогіні (буддійська, яка є не-істинна, а існує для зваби ворогів істинних традицій). Проголошується, що не було єдиного центру, з якого одна тантрична традиція поширювалася б якимись «колами», а в різних частинах майже одночасно виникали окремі «школи», які центрувалися довкола якогось основоположного тексту Традиції, і ці школи впливали одна на одну, перекриваючи, повторюючи або дублюючи версії т.зв. «додаткових» одкровень, відмінних від більш раннього ведичного об’явлення («шруті»).
В якійсь мірі уявлення про Тріаду потрапляє у грецьку міфологію, де центральним, урівноважуючим принципом виступає Асклепій, вихователь мудрого кентавра Хірона. В «Міфологічній бібліотеці» Аполлодора говориться, що Асклепій отримав від богині Афіни кров, котра витекла з жил Горгони і використовував ту кров, котра витекла з лівої частини її тіла, людям на погибель, а ту кров, яка витекла з правої частини тіла, для спасіння людей. Зевс злякався, що люди можуть рятувати один одного, запозичивши у Асклепія його вміння, і вразив того блискавкою [12]. За це Аполлон, батько Асклепія, винищив циклопів, які викували Громовержцеві його зброю. Проте незабаром Зевс розкаявся і воскресив Асклепія, чим виконалося пророцтво дочки Хірона Евіппи про те, що Асклепій стане богом, помре, але потім йому знову повернеться божественність, тобто він двічі повторить свою долю. Образ Асклепія, який тримає чашу, обвиту змією, Зевс помістив серед зірок.
«Мемфіс Міцраїм» (і «Зелений Дракон») та «Пріорат Сіону» (і «Вищі Невідомі» + Орден Трапеції + Орден Восьмикутної Зорі) початково «…належали до Ієрархії так званих «Вогнених Драконів Мудрості», Дхіан-Коганів, відповідаючи Агнішваттам, Пірі, Марутам і Рудрам взагалі, будучи потомством Рудри, їх батька, тотожного Богові Вогню», «… названих пізніше «Синами Вогненого Туману» [13], «Наші Спасителі, Агнішватта та інші «Сини Полум’я Мудрості» — уособлені греками в Прометеї» [14], «… кастою Магів, … котра виховала першого Заратустру…, запрошених … як священнослужителі Сонця, в храм, побудований Самба, можливим сином Крішни… Вся ця розповідь викладена в Бхавішія Пурані. Стверджується, що Самба, після свого зцілення Сонцем (Сур’я) від прокази, побудував храм і посвятив його цьому Божеству. Але коли він забажав знайти благочестивого браміна для виконання в храмі вказаних ритуалів і прийняття дарів для Бога, то Нарада — цнотливий Аскет … — порадив йому не робити цього, бо Ману заборонив брамінам отримувати плату за здійснення релігійних ритуалів. Тому він спрямував Самбу до Гаурамукха (Білий Лик), Пурахіта або жерця сім’ї Угразени, царя Матхура, котрий повинен був вказати йому, кого ліпше покликати. Жрець спрямував Самбу запросити Магів, шануючих Сур’ю, для виконання цього обов’язку. Але через те, що він не знав місця, де жили вони , то Сур’я, саме Сонце, спрямовує Самбу в Шака-Двіпа, за межами соленої води. Тоді Самба вирушає в дорогу (пор. з мандрами Гільгамеша та Теймураза, — О..Г.), скориставшись послугами Гаруди, Великого Птаха, носія Вішну та Крішни, котра й переносить його до Магів … Маги суть Маги Халдеї, і їхня каста і культ були народжені в найранішій Атлантиді, в Шака-Двіпа, безгрішній… » [15].
Гностики ототожнюють цих початково єдиних „Вогненних Драконів Мудрості” із „Змієм” («Нун») своїх передань — втіленим посланцем Мудрості-Софії в саду Едем до першого свого адепта — Єви (продовження природи свободи в людині), для них „Змій” – це „вічний Христос”, „меч любові”, „сяйво істини”, який відкрив людям природу Світла і матерії, дав Пізнання (Гнозис) цього світу: „Хто пізнав світ — знайшов труп, і хто знайшов труп — світ недостойний його”. Сила „Змія” — не тільки пізнати світ, але й не прийняти його, а духовною сутністю „Змія” виступає „Утішитель” („Параклет”), котрий єдиний може пробудити „іскру Світла” у матеріальних тілах.
Початково орден «Ramses Pharao» зароджується, згідно з теософською традицією, як організація «древніх Ієрофантів» — «Аргіянатх» в Аргхіаварші «Землі жертвопринесень»: «… є таємною назвою тої області, котра простягається від гори Кайласа до самої пустелі Шамо… Айрьяна-Варседія зороастріан, як місцевість, тотожна з нею. Тепер говорять, що вона знаходилася між озером Аральським, Балтістаном і Малим Тібетом; але в давні часи протяжність її була більш обширна…» [16]. Іншими словами, мова може йти про Євразійський степ і що певним чином охоронцями землі «древніх Ієрофантів» є посвячені в релігію Отця Неба північні іранці (массагети і сармати) та тюрки і монголи («… Sulde — позначення субстанції, котра захищала власний соціум і жахала та перемагала чужий, іконографічне вираження котрого на даний історичний період — сокіл, що, як відомо, пов’язано з сонцем» [17]; у елліністичній традиції — «Therion»).
«… Перша хвиля переселення племен індоєвропейської мовної спільності заполонила долину Ніла між 3600 — 3500 рр. до н.е. Ось як описує ці події грецька міфологія: Океан і Тетіс породили сина Інаха і дочку Мелію. Інах перетворився у головну ріку Арголіди (тобто Аргіянатхи, а не реально історичної грецької Арголіди, — О.Г.). Інах і Мелія породили Форонея та Егіалея. Країна, котрою правив Егіалей, отримала назву Егіалея. Він помер бездітним (це явна паралель на Каїна та Авеля, тільки Інах-Єнох тут їх батько, а не син Каїна, — О.Г.)… І Фороней … навчився застосовувати вогонь, … заснував і населив перше торгове місто — Форонею (це паралель першому містові каїнітів Єнох, — О.Г.). Він став поклонятися Гері … і породив сина Апіса та дочку Ніобу … Ніоба і Зевс породили сина Арга (! — О.Г.). Арг заснував однойменне місто… Арг і Евадна … породили синів Екбаса, Піранта, Епідавра і Кріаса… Екбас породив Агенора. Агенор породив Арга Панопта (Всевидячого)…. Арг (син Ніоби, а не Арг Панопт, — О.Г.) та Ісмена … породили сина Іаса/Інаха/Пірена. Іас/Інах/Пірен породив Іо, котра стала жрицею храму Гери. Зевс зійшовся з Іо, обернув її в білу телицю і наказав Гермесові викрасти її в Гери. Ревнива Гера приставила до неї всевидячого Арга (сина Інаха …). Гермес вбив Арга каменем і відрубав його голову з метою викрасти Іо для Зевса (це тотожне переказу про перемогу ведичного Індри над Врітрою і звільнення священних корів-вод, — О.Г.). Гнівлива Гера наслала засуху на Арголіду …, наслала також гедзя на білу телицю, котра, рятуючись від овода, втікла з країни. За нею вирушило воїнство куретів … вона прийшла до ріки Ніл, де повернула собі попередній вигляд і народила на берегах Ніла, в низинах біля міст Ісей і Бусіріс, сина Епафа, зачатого від Зевса. Мстива Гера попросила куретів заховати Епафа, але Зевс в гніві перебив куретів (тобто «загинула» певна консорція жерців, яка прибула в Єгипет, — О.Г.). Безвтішна Іо … виявила Епафа у жінки біблоського царя, котра викормила і виховала Епафа. Іо з Епафом повернулися до Нілу (тобто перша місія жерців виявилася невдачною, проте їх чекав успіх у Фінікії, звідки вдруге прибули до Єгипту, — О.Г.), де вона вдруге вийшла заміж за Телегона, який царював тоді над жителями долини Нілу. Телегон усиновив Епафа…. Епаф зацарював над жителями долини Нілу, одружився на дочці Ніла (Апіса), німфі Мемфіді (! — О.Г.), та заснував місто Мемфіс (! — О.Г.). Епаф і Мемфіда народили дочку Лібію. Від шлюбу Лібії та Посейдона народилися близнюки Бел і Агенор (це явно символи Верхнього і Нижнього Єгипту, — О.Г.). Бел … породив близнюків Єгипта і Даная, синів Кеея і Фінея, а також дочку Дамно … Агенор, также спершу царюючий … саме в Дельті (! — О.Г.) … [породив] сина Кадма …[,] прекрасну Європу і сина Кіліка (епонім Кілікії, південної Анатолії; Агенор, маючий двох дружин, також генеалогічно тотожний Ламеху, маючому двох жінок, Кіліку, епоніму Кілікії з її родовищами міді, тотожний Тувалкаїн-коваль і мідних справ майстер, а його сестрі Ноемі/Наамі (іврит «Красуня»; Буття, 4:22; згідно з каббалістичною «Зохар» народилася з боку Тувалкаїна, з нею блудодіяли «сини божі» Аза і Азазель і вона стала матір’ю демонів; ~ викрадена Зевсом в образі бика Європа ! — О.Г.). Пізніше Бел вигнав Агенора та його нащадків з долини Нілу … Курети, які прийшли з Арголіди слідом за Іо, власне й принесли в долину Нілу свої культи богів та обожнених героїв. 1. Культ священної телиці Іо …, по дв.-єгип. Нут … 2. Культ священного Апіда … , він же Епаф …, пізніше Хапі …, він же … Ба Осіріса, … Ка Птаха. 3. Культ бога Зевса в образі яструба-перепелятника, … пізніше бог — … «Гор Великий». 4. Культ бога Аїда … Осіріса … 5. Культ бога Посейдона … Сета … 6. Культ богині Гери … Хатхор … 7. Культ богинь Гери і Гестії в одній особі (Іо), пізніше Ісіди … 8. Культ богині Деметри … Нефтиди … 9. Культ Астерії … Лето … Анукет. 10. Культ героя Арга Панопта, пізніше Арсафес (… Хрішіф, … Харшафе), ототожнений еллінами з Гераклом. Окрім того, нащадкам Іо приписувалося традицією заснування міст Ісея, Бусіріса, Мемфіса (Єгипта), Хемміса, а також утворення ранніх держав у долині Нілу … Пелазги довідалися імена богів в долині Нілу й рознесли по всьому Середземномор’ю. Але особливу роль у справі освоєння єгипетського богословського спадку відіграв знаменитий Орфей … Кожного ранку Орфей підіймався на вершину гори Пангеї, щоб привітати молитовним співом світанок, і шанував там Геліоса, котрого називав Аполлоном …» [18].
В герменевтичній традиції ці два ордени «Мемфіс Міцраїм» та «Пріорат Сіону» — «Лівої руки» («Змій Зла«) і «Правої руки» («Дракон Добра«) [19] — символізуються «двома дамами» — Ваджет (кобра) і Некбет (гриф), символів Нижнього і Верхнього Єгипту, покровителів міст Бхуто в дельті Нілу та Некхеб біля Едфу, які відігравали найвизначнішу роль у додинастичному Єгипті і розташовані на іншому березі Нілу, навпроти Некхена — столиці адептів бога Гора («шемсу-гор»; ст.-єгип. «некхен» — «місто сокола» греки переклали як «ієраконполь» — «місто яструба», а саме хамітське слово «гор (хар, херу)» близьке арабському «хуру» — «сокіл»; сам фараон іменується титулом «Сильний Бик Гора»). Також, як вважають «герметики», до ордену „лівої руки” був посвячений Мойсей, який виступив для іудеїв як адепт „мідного (зеленого) змія”, а орден „правої руки” серед арабів ініціював пророк Мухаммед (САВС), символ чого є „бурак” („кінь-блискавка”).
В епоху фараонів кожний цар включав імена цих «дам» у своє п’ятичленне ім’я. Одночасно фараони та їх сестри-дружини, як зауважує Д. Рол, належали до еліти клану «ірі-пат» («один з нащадків Пата»), тобто біблійного Іафета, грецького Япета, ведичного Пра-Джапаті та ацтекського Пататекутлі). Етимологічно Япет < дв.-єгип. jpt «те, що відокремлене від решти», «ззовні» (в той час як брат Ноя Нір < дв.-єгип. hnrj «те, що виокремлене, але включенням у певне коло», «в середині»), Сім («семіт») < дв.-єгип. smd «край, маргінали» (їм антитеза — shwt «крайні», «братство»).
Клан «ірі-пат», начебто, шумерського («дільмунського», «серпопардського», тобто «довгошиїх леопардів», зображених на маніфестаційних палетках фараона Нульової династії Нармера) походження (до нього, наприклад, належав мудрець і архітектор Імхотеп, син Птаха, — творець концепції пірамід як таких, будівничий ступінчастої піраміди Джосера, намісник Нижнього Єгипту, верховний жрець сакрального міста-саду Іуну — «Геліополя» і бога сонця Атума, похований у Анехтауі), в той час як тубільні єгиптяни — до кланів «хенеммет» (Верхній, Південний Єгипет, символи — біла корона, лілія-«сешен», яка насправді росте в природніх умовах лише на північ від гори Кармел, а в Єгипті лише культивувалася; бик Верхнього Єгипту — Бухіс, який є душою Монт-Амон-Ра) та «рекхіт» (Нижній, Північний Єгипет, символи — червона корона, лотос-«некхебет», бик — Апіс, який є душею бога Птаха) [20]. У Верхньому Єгипті поклонялися також баранячоголовому богові лівійського походження Амону, в той час як тубільне населення Нижнього Єгипту поклонялося богові Ра (Ре).
Завоювавши в 751 р. до н.е. Єгипет, кушитський цар Кашта змусив лівійського правителя Нижнього Єгипту Осоркона ІІІ зробити його дочку вищою жрицею «відновленого» об’єднаного культу Омон-Ра, що формально дало право Кашті на трон. Син Кашти Піанкхі (який, проте, називав своїм батьком бога Птаха, який «знаходиться на південь від своєї стіни», тобто Єгипету, оскільки сама ця грецька назва означає «помешкання Птаха») звільнив весь Єгипет від лівійських царів і об’єднав велич Двох Земель, оголосивши резиденцією Напату, в 1200 км на південь від Гераклеополісу, де, в свою чергу, засів принц Тефнакхт.
Для протистояння «варварам-кушитам» (і це при тому, що Куш вже тисячу років був під культурною домінантою Єгипту і став Меккою для будь-якого єгиптянина в умовах окупації варварами-лівійцями) та їхньому синкретичному культові «любов Ра» прихильники сепаратиста Тефнакхта проголосили в древній столиці Єгипту Мемфісі, «відпочатковому помешканні Шу» (біля якого славні піраміди древніх династій на плато Гізе) власний культ з власною жрецькою консорцією — «жерці чистоти (!) богів«, апелюючи до релігії благочестивого часу фараона Тутмоса ІІІ (1521 — 1473 рр. до н.е.), котрому допомагали дванадцять чоловік — дев’ять братів та три сестри (явно сакральний символізм чисел !), в той час як кушитські фараони апелювали до більш архаїчної благочестивої традиції 2440 р. до н.е., коли за царювання V династії виникло т.зв. «Братство Світла» і яке спробувало встановити своє домінування над всім Єгиптом в часи фараона Ехнатона (власне наймані кушити-нубійці становили особисту «опричну» гвардію цього фараона).
Проголосивши себе засновником нової (XXV) династії, кушит Піанкхі, цар Об’єднаного Єгипту, залишив володарів Дельти Нілу у спокої після того, як останній лівійський цар Осоркон IV капітулював, а принц міста Саїсу Тефнакхт попросив милості. Проте з часом опоненти кушитського фараона підняли повстання на чолі з тим же Тефнакхтом, а після його смерті — його сином Бекенренефом. Під час заколоту Піанкхі помер, але його брат Шабако жорстоко розправився з суперниками, закопавши їх вождя живцем у землю. Столицю було перенесено з Напати у столицю Верхнього Єгипту стародавні Фіви, центр культу Амона, Шабака дочку свою проголосив верховною жрицею Омона-Ра, а жерці мемфіського храму Птаха в 720 р. до н.е. сформулювали на основі аналізу давніх текстів особливий Мемфіський теологічний кодекс (т.зв. «тексти Шабака» або «чорний камінь № 498 Британського Музею») для протистояння консорції «жерців чистоти богів» (вони пізніше зробили з цього каменю жорна!), де розповідається про своєрідний «соломонів» суд бога Геба: він розділяє Єгипет між синами своєї дружини Нут: Сетові дістається Верхній Єгипет, а Осірісові — Нижній, а після того, як Осіріс «втонув» («Тексти Пірамід», 959, розповідають про боротьбу Сета і Осіріса і що саме Осіріс першим напав, бо в нього були «великі ноги та широкий крок»; пор. з ведичним переказом про кроки Вішну і його боротьбу з царем світу Балу), а Сет почав претендувати на частку брата, владу над Нижнім Єгиптом передають синові Осіріса Гору. Але згодом Геб своєю волею бажає передати весь Єгипет під владу внука і тому починається боротьба між племінником і дядьком, внаслідок чого перемагає Гор, втративши ліве око, і стає «об’єднувачем обох земель», а сакральним місцем як місце поховання Осіріса стає Мемфіс (ном Стіни). Примирила Сета і Гора богиня Ісіда, і Сетові була відведена роль „атланта” — „підтримувача” південнішого сузір’я Оріона (тобто він став групою зірок Гіади в сузір’ї Тільця). Начебто, в часі IV династії внаслідок прецесії відбувалося на небі зміщення на північ сакральної демаркаційної лінії, що розділяла небо Верхнього та Нижнього Єгипту (а отже, внизу так, як і наверху) [21].
Саме з кушитським Єгиптом іудейський цар Ієзекія, як про це розповідає біблійна «Книга Царств», вступає в союз проти Ассірії. Обложеному ворогами Ієрусалиму цар Шабако направив на допомогу багатотисячну добірну армію (свого часу пророк Мойсей одружився на кушитці,»Книга Чисел», 12). Саме в ніч напередодні вирішальної битви, як про це розповідає Біблія, сталося чудо — Ангел Господній вразив ассірійську армію Сеннахеріба, вбивши 15 тисяч чоловік, внаслідок чого в 701 р. до н.е. ассірійці поспішно залишили Палестину. В результаті взаємоконтактів між кушитами-хамітами та іудеями-семітами (наприклад, у Мемфісі існувала стародавня іудейська колонія) виникає новий етнос, який, проте, під тиском люто ворожих до них ассірійців, змушений був мігрувати на батьківщину прабатьків, де отримали назву «фалаша» («вигнанці»), «чорні євреї» і поселилися в Ефіопії в горах на північ від озера Цана. Вони розмовляють на одній з хамітських мов, не знали давньо-іудейської мови, не святкують Пурім, не дотримуються приписів Талмуду та Мішни. В Х ст. фанатична цариця-«амазонка» фалашів Юдіт («Вогонь») з вогнем і мечем пройшлася по Ефіопії, руйнуючи храми, вбиваючи монахів та священників, обертаючи в рабство християн.
Коли Шабако через п’ять років помер, його трон успадкували сини Піанкхі: старший Шебітку та молодший Тахарка (біблійний Тіртак), але ще через п’ять років Шебітку вмирає і молодий Тахаркха залишається сам на троні у Фівах. Його царювання розпочалося в 690 р. зі щасливого знамення — потопу (безпрецедентний розлив Нілу до 90 метрів), який не тільки змів із землі пацюків та інших паразитів, а призвів до рекордного урожаю та хвилі народної радості з приводу зацарювання нового правителя, якого благословляють боги. Для боротьби із сепартистами Дельти з їх консорцією жерців „чистоти богів” та культом «червоного (рожевого) Анх» Тахаркха переносить резиденцію в саму Дельту і звідти веде активну зовнішню політику, внаслідок чого проти Ассірії повстають Тір і Сідон. Але невдало, бо завдяки верблюдам ассірійська армія Асаргаддона переходить Синайську пустелю, розбиває своєю залізною зброєю авангард єгиптян, озброєний бронзовими і латунними мечами, списами та стрілами, і бере у змові із принцами Дельти столицю Мемфіс, захопивши дітей і гарем царя. Сам цар вдало рятується (хоча на переможній стеллі Тахарка зображений у вигляді полоненого, якого ведуть за кільце, продіте через губу). Ще декілька раз Мемфіс переходив до рук ворогуючих сторін, аж доки Тахаркха не помер у віці 64 років в 666 р. до н.е., воюючи з сином Асаргаддона Ашшурбаніпалом. Його трон успадкував племінник Танветамані (Тенуат-Амон), якому перед цим приснився сон про те, як дві змії піднялись по обидва боки від нього. Він коронувався в Напаті, здійснив паломництво до храмів острова Елефантина, його зустріли як тріумфатора у Фівах, він вигнав заколотних принців з Мемфісу знову у Дельту.
Тут в місті Саїсі укріпився фараон Псамметіх І, якому вдалося відкупитися від скіфів, які були запрошені кушитами на допомогу в боротьбі з Ассирією. Під час цієї боротьби загинув улюбленець ассірійського царя Ашшурбаніпала мемфіссько-саїський правитель Нехо і в Саїсі зацарював його син Псамметіх ІІ (595-589 рр. до н.е.), а потім внук Апрій (589-570 рр. до н.е.), на боці яких воювали грецькі (мілетяни) та карійські (лідійські) найманці і з якими Псамметіх ІІ здійснив похід у Нубію, засвідчений Геродотом (ІІ, 161) і єгипетськими джерелами. На острові Елефантина збереглися грецькі написи, зроблені грецькими найманцями. Згодом фараона Апрія скидає бунтівний воєначальник Амасіс, якого підтримали греки, але в 525 р. перський цар Камбіс розбиває Амасіса і завойовує Єгипет. За цих умов XXV (Кушитська) династія вже не змогла повернути собі Єгипет, але правила в Куші (Мерое, між П’ятим і Шостим порогами) ще понад тисячоліття (66 нащадків Танветамані).
Нова роль кушитів в історії Єгипту розпочинається з 250 р. до н.е., коли цар Ергаменес і п’ятеро його наступників встановили неймовірно дружні стосунки з новими правителями — грецькою династією Птолемеїв, яка зуміла на певний час придушити «осине гніздо» — т.зв. «мемфіських змовників». Після експедиції в Куш римських легіонерів намісника Єгипту Гая Петронія (20-ті рр. до н.е.), де їм сміливо протистояла цариця-«кандаке», країна ще триста років процвітала, але зрештою в 350 р. її завоював ефіопський володар Аксуму (Шеби) християнин Езана, але сам народ кушитів, не бажаючи приймати нову віру, під проводом своєї цариці полишає батьківщину і, за деякими даними, мігрує на захід аж на 900 км від Нілу, де їх частина відома під іменем «каджідді», а інша — «дарфури». Ремісників, торговців та воєначальників кушитів радо приймає Східна Римська імперія, яка, проте, постійно плутає їх з ефіопами (шеба) і певну їх частину розселює на кордоні з закавказькими царствами (звідси свідчення про «ефіопів Абхазії»), а іншу — в Дакії та Паннонії. Найвірогідніше, вони стали визначатися на Балканах як «темні люди» («чорні, як смола»): копт. qmj.t «смола» > «кмети» – «чорні люди, слуги» (звідси й інші реалії: копт. jnk займен. «я» > «інок»). Цікавим є той факт, що скрізь кушитів-«ефіопів» супроводжувала священна тварина, яка з часом витіснила з біологічної ніші європейську куницю, — кішка (нуб. kadis «кішка» > лат. cat(t)us, укр. «кіт»), в той час як по-грец. hailoyros, але куниця зберегла в давньо-грецькій ностратичне визначення священної тварини (hiktis) [22].
Також не слід забувати, що реформа кушитських фараонів в часі тотожна із виникненням Риму як такого і що власне їх езотерична традиція «любов Ра» перебувала у «гностичному» спілкуванні із традицією расенів (тусків, етрусків, тіренів): «… Ромул поховав Рема і своїх вихователів на Ремонії і зайнявся розбудовою міста. Він викликав з Етрурії людей, котрі дали йому ретельні свідчення та поради стосовно застосованих в даному випадкові релігійних обрядів і правил, як це буває при посвяченні в таїнства» (Плутарх, «Життєписи. Ромул», ХІ). Лукумоном був саме Тарквіній Древній, засновник етруської династії царів у Римі (616-509 рр. до н.е.), син корінфянина Демарата, який отримав посвячення в Етрурії, а потім переселився в Рим, де став мужем знаменитої пророчці Танаквіл. Він став засновником страхітливого для майбутніх римських істориків-республіканців культів потойбічних божеств на чолі з Дітом та його батьком Мантуєм (від його імені походить латин. mundus «заглиблення»), а палац царя (Регіум) вмістилищем жахливих чуд. Зокрема, як і єгиптяни, етруски будували собі при житті гробниці, встановили неймовірне свято, під час якого необхідно було вбивати немовля тощо. Цікавим також є звичай етрусків, за яким на краях поховальних урн-каноп розташовувалися зображення голів грифонів, покликаних оберігати від злих сил попіл померлих, а кришки цих урн вінчала фігурка жінки в довгому до пят одязі, з довгою косою за спиною «а ля вріль», з піднятою правою рукою в «арійському» салюті, а ліву з браслетом на лікті притиснула до грудей, звернувши до неба широко розкриті очі [23].
Ця група альбанських посвячених-етрусків (лукумонів) з гострими чорними бородами утворила в Риму трибу Luceres («світлі»), сабіняни — Tities (від імені сабінського царя Тіта Татія), а власне римляни — Ramnes. Виникає особливий римський орден — Курія, члени якого іменуються «кардиналами» — маючими право закривати або відкривати cardo — ворота в інший світ. Це цілком в дусі античності Європи. Наприклад, у елліністичному світі виникають клуби (асоціації) з власними храмами, котрі об’єднували представників різних полісів для задоволення релігійних або професійних потреб (клуб Ергетів у Афінах, Епіктетів у Фере), зокрема для натуралізації чужоземців та їх релігій і ремесел у полісі. Крім того, ряд масонських традицій вважає, що наступний цар Риму етруск Нума Помпілій в 715 р. до н.е. удосконалив організацію «будівельників мостів», які мали своїм покровителем Діоніса і прибували в Італію з центрів своїх навчань в Сирії та Лівані, і організував колегії зодчих. Надалі члени цих колегій мандрували за римськими легіонами, споруджуючи скрізь мости, дороги, акведуки, храми, амфітеатри тощо [24]. Вважається, що саме латинське слово «майстер» («магістр») походить від етруського імені Мастарна, яке носив римський цар Сервій Туллій (VI ст. до н.е.), який встановив майновий ценз, розприділив політичні права, ввів військовий обов’язок, обвів Рим безпечними фортечними стінами. Саме Мастарна Сервій Туллій був підступно вбитий, на його місце прийшов тиран Тарквіній Гордий, якого, зрештою, римляни вигнали і скасували владу царів, встановивши в себе республіку.
Також саме в цей час, який К. Ясперс назвав «вісьовим часом«, у світовій історії «… відбувалася, — як зауважує Р. Генон, — реадаптація «першозданної традиції» в стосунку до умов «залізного віку» (наприклад, саме тоді виникає кельтський гальштат). В Китаї вона характеризується розділенням єдиного до того часу «традиційного вчення» на дві гілки: езотеричну — даосизм і екзотеричну — конфуціанство; в Індії — породила буддизм з його запереченням релігії Вед, неприйняттям кастової системи і проповіддю настільки ненависної Генону «моралі»; на Заході, в країнах Середземномор’я — співпала із зародженням натурфілософії» [25].
Дослідження К. Найта і Р. Ломаса прояснюють сутність «Братства Світла«, до традиції якого («любов Ра») апелювали кушити. За їхніми результатами виходить, що масонські ложі зберегли несвідомо сам ритуал інтронізації глави Братства — фараона (народження нового «живого бога», пов’язаного одночасно з похованням попереднього фараона) або, вірніше, факт його реформи, викликаної втратою знання про ритуал реінкарнації — перетворення спадкоємця престолу на «живого бога»-царя (міфологічно — народження Ісідою царя Єгипту Гора-Амона Ра від померлого Осіріса, тобто Гор — «син вдови»). Сталося це тоді, коли гіксоський володар Нижнього Єгипту, який захопив Мемфіс і при якому управителем був біблійний патріарх Йосиф Красивий, син Іакова/Ізраїля, спробував вивідати таємницю ритуалу інтронізації фараона у представника ХVII династії, який царював у Фівах (Уїс, Південне місто). Спроба була неуспішною з причини вбивства агентами Йосифа (масонський Юбело, Юбела і Юбелу, а узагальнено — Юви) тридцятилітнього фараона Секененра Тао ІІ (Секненра/Сакнан-Ріа Таа), прозваного «Безстрашним» і протистоянню якого гіксоському володарю Апопі у єгиптян існувала спеціальна повість-казка (мумія Секененра демонструє власне ті ж три рани, що були нанесені, згідно з переданням масонів, великому майстру-архітектору Хіраму Абіфу; мумія містить також сліди часткового розкладу, отже, тіло було бальзамоване не одразу ж після смерті, а згідно з переданням масонів, вбивці тіло Хірама закопали під кущем білої акації і його довгий час розшукували; сама мумія знайдена в тому ж похованні, що й молодша на кілька сотень років мумія фараона Рамзеса ІІ; окрім того у деяких ритуалах масонів Хірам іменується як Аймон/Аймен/Амен/Беннейм, що явно натякає на імена на фіванського бога Амона і каменя піраміди Бенбен) [26].
Начебто непрямим свідченням про причетність євреїв до вбивства фараона є слова вмираючого патріарха Іакова про синів від Лії: «Симеон і Левій — то брати, їхня зброя — знаряддя насильства. Хай до їхньої змови не входить душа моя, і нехай не прилучиться слава моя до їхніх зборів, бо вони в своїм гніві людину забили, а в своїй сваволі вола копит позбавили… Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо вона! Поділю я їх в Якові, і їх розпорошу в Ізраїлі!» (Буття, 49:5-7). Як відомо, померлі патріархи Іаків та Йосиф були забальзамовані, тобто поховані аж ніяк не за єврейським звичаєм (Буття 50:2,26). А той факт, що «… став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосифа» (Вихід, 1:8) свідчить про прихід до правління іншої династії Нового царства, ворожої до євреїв.
Після загибелі фіванського фараона його сини Камос (Ка-масі) і Яхмос І (Ах-масі; 1584-1559 рр. до н.е.), під благословінням своєї мудрої матері-вдови Яххотеп/Ах-хатпі очолили визвольну війну, яка призвела до того, що гіксосів — західносемітських воїнів-пастухів — було назавжди вигнано з Єгипту, а війська повстанців вторглися як у Палестину, так і північну Ефіопію (яка була союзником гіксосів) з її прославленими золотими родовищами. Ударну ж силу армій Камоса і Яхмоса складали найманці з південних земель (кушити/нубійці), широко почали застосовуватися колісниці та кіннота. Розбивши гіксоського правителя Апопі, який в єгипетській міфології став зображатися демонічним змієм Апопом, якого перемагає бог сонця Ра, Яхмос переміг і військо заколотників на чолі з Тетіаном/Ататі-Ана, образ якого, найвірогідніше, став символізувати принципових богоборців і потрапив у античну традицію як «титан». Вже внук Яхмоса Тутмос І (Дхут-масі; 1538-1525 рр. до н.е.), син сестри фараона Аменхотепа І, вогнем і мечем пройшов всю Палестину і Сірію і вперше зіткнувся в кровопролитній війні з державою індоаріїв Мітанні, яку розгромив і встановив прикордонний стовп на середньому Євфраті. Тутмос остаточно порвав з тисячолітньою традицією поховання царя в піраміді, гробниця була споруджена у великій таємниці в гірській ущелині, в так званій «Долині царів», що на захід від Фів. Тутмосу І належить така відвага, як проголосити наступним фараоном свою дочку Хатшепсут.
Коли внук Тутмоса І вищезгаданий Тутмос ІІІ (тронне ім’я — Манахпірйя; 1503-1491 рр. до н.е.), народжений наложницею Ісою (Ісідою), займав незначний ранг серед жрецької консорції храму Амона і не мав шансів на престол, як свідчить генеалогічна легенда, був обраний самим богом на царство цікавим чином: під час церемонії в залі Кедрових колон ідол Амона у храмовому човні, якого проносили повз молодого Тутмоса, настільки став важким для несучих його жерців, що вони змушені були його поставити на землю, і це було розцінено як знамення. Даний мотив цілком схожий з тим, як раптом став важким біблійний Ковчег Заповіту. Ставши за допомогою жерців Амона на двадцять років співправителькою Тутмоса ІІІ, фараон(-ка) Хатшепсут (1525-1503 рр. до н.е.), круглолиця жінка з видовженими очима і ледь орлиним носом, відправляє за вимогою оракула храму Амона першу велику експедицію в блаженну країну Пунт для добування її скарбів. Це цілком подібно до експедиції царя Соломона, споруджувача ієрусалимського храму, у країну Офір за її скарбами для храму.
Як ми вже зазначали вище, саме Тутмос ІІІ десь 1500 р. до н.е. заснував (або реформував) мемфіську консорцію «жерців чистоти богів» (вона стала опонувати «Братству Світла», до якого апелювали кушитські фараони). Саме цю консорцію у довколоезотеричній літературі зазвичай називають «Великим Білим Братством» («пра-ілюмінатими»), а багато шарлатанів від окультизму взагалі ототожнюють «Братство Світла» і «Велике Біле Братство»: «… На середину терміну його (Тутмоса ІІІ, — О.Г.) правління вавилонські втікачі (начебто, прихильники вавилонського царя-реформатора Намму, преслідувані його племінником Егнаном ІІ, — О.Г.) та їхні єгипетські послідовники згуртувалися довкола секти, яка сполучала містику з наукою й називалася тоді Великим Білим братством… Велике Біле братство розгалузилося на різні гілки, котрі, як і раніше, об’єднувалися між собою, попри географічну відстань і плин часу. Золота його гілка закорінилася в Індії та на півдні Китаю, Червона гілка — на півночі Африки, на півдні Італії та на її островах, де через багато століть налагодила контакт із представниками нового грецького мислення і проникла до нього, так само, як Зелена гілка — до таємних арабських і палестинських сект. Ядро Великого Білого братства, що, як і колись, підтримувало стосунки із Золотою, Зеленою та Червоною гілками до виникнення християнства, ба й по тому, перемістилося до Риму й закорінило там своїх важливих людей… Секта асасинів … підлегла Великому Білому братству… Зростання арабської імперії надало Великому Білому братству змогу розповсюджувати свої знання, що їх вони черпали в усіх віддалених куточках тогочасного цивілізованого світу … й перекладали їх західноєвропейськими мовами. Цей аспект є дуже вагомим для розуміння походження ілюмінатів, оскільки вони … належать до внутрішньої гілки Великого Білого братства, яка наголошувала на науковому пізнанні й на такій меті, як контроль над політичною, економічною та військовою владою, знехтувавши натомість доти найголовніші складники секти — езотеричні поняття і практики… Укорінившись … братство спробувало ствердити своє панування … над діяльністю масонів і розенкройцерів, і це йому вдалося наполовину … Ані на мить не можна забувати, що справжня мета секти … полягає в ще дужчому зміцненні своєї і так уже поважної влади і впливу … рішуче здійснювати контроль над людністю й позбавлятися установ і організацій, що є перепонами до цієї найвищої мети …» [27].
Проблему появи «архітектурної теми» в даному контексті переказу про вбивство Секененра/Ахірама слід, як на нашу думку, пов’язувати з тим фактом, що саме син Секененра цар Яхмос І як засновник нової ХVIII династії (1584 р. до н.е.) став щонайперше титулувати себе «фараон» («пір-а/пер-о») — «великий дім», яке з часів Середнього царства позначало тільки царський палац. Перемога синів, внуків і правнуків Секененра над Ефіопією, Палестиною, Сирією та Мітанні і щорічні данини з них неймовірно збагатили Єгипет. Це щонайперше відбилося на зодчестві. За царювання Тутмоса І починається та гігантська будова, котрою Фіви хотіли віддячити і звеличити свого бога Амона («Заповітний, Сокровенний») як дарителя перемог і покровителя імперії. Головне місце шанування Амона у Фівах — це Карнакський храм (Апа-сауа). Високі, гостроверхі грановані стовпи (гранітні обеліски), дві величезні подвійні кам’яні башти (пор. з масонським двома стовпами!) з воротами посередині (пілони), подвір’я з рядами величезних царських споруд, які виросли перед древнім храмом, наочно свідчили про міць і багатство Нового царства. Споруджувачем храму був великий майстер Інені.
Інший зодчий Сененмут (Санна-мауа) спорудив цариці Хатшепсут друге чудо єгипетського зодчества — її поминальний храм, і він же керував зведенням храмів в Карнаці та Луксорі з величезними гостроверхими обелісками (стовпами). Одночасно він (за походженням син нечиновних батьків, приближений Хатшепсут ще до її інтронізації) був жерцем бога Амона (у Фівах) і головним жерцем бога Монту (в Геліополісі/Ана Манте), управляючий господарством (житницею, угіддями, ткачами) цариці і вихователем, разом з братом Сан-Міном, її дочки Нефрури. Як тільки цариця померла, вся гільдія її сановників, архітекторів та жерців зазнала страшного гоніння з боку прихильників Тутмоса ІІІ, і вони частиною втікають в Палестину. Фараон Тутмос ІІІ через два роки після свого самостійного царювання розпочинає завоювання непокірних Палестини, Сірії, Фінікії та Мітанні, опір яких очолило священне місто Кадеш (що на Оронті). В Ездраелонській долині біля міста Мегіддо (саме там, де нас очікує грядуча апокаліптична битва між воїнствами Добра зі Злом) розбиває повстанців і бере в облогу місто на сім місяців, після чого те здається на милість фараона. На всій території знову повернутих земель Тутмос ІІІ споруджує храми на славу і велич Амона і найбільше оздобрює храм у Фівах. Наступники фараона всіляко продовжували його політику, зокрема в Луксорі теж був спруджений храм, аналогічний фіванському. Відомі імена двох архітекторів-близнюків, які керували спорудою храму, — Гор і Сет.
Славнозвісними наступниками були і фараон Аменхотеп ІІІ, період правління якого в 38 років був своєрідним «золотим віком» династії та для будівництва храмів Амона, і його син, відомий фараон-реформатор Аменхотеп IV (Ехнатон; 1424/1419-1407 рр. д н.е.), за наказом якого архітектор і «розпорядник слуг бога всіх богів» Пареннефер спорудив у Фівах храм «Дім Атона». Наступний «Дім Сонця» було вже споруджено в новій столиці Ахетатоні («Горизонт Атона», біля теперішнього міста Ель-Амарна). Він складався з двох величезних споруд всередині прямокутної огорожі, витягненої в довжину на відстань 800 м. Один двір йшов за другим, будучи розділений подвійними баштами, а священною частиною вважався задній храм, який називався «Двором сонячного каменю» (пор. з мотивом каменю в масонському храмі).
Дивно, але невдовзі після своєї інтронізації Аменхотеп IV приймає ім’я «Єдиний для Ра», а його палац отримує назву «Тріумф на небосхилі». Це більш ніж дивно, адже в палацах з такою назвою проводилося зазвичай свято «Хеб-сед» на честь відзначення тридцятиліття царювання фараона, тобто тоді, коли вважалося, що є небезпека для життя фараона і необхідне його «відродження», для чого проводилася повторна інтронізація (і свято «Хеб-сед» проводиться на п’ятий рік царювання), після якого фараон приймає ім’я Ехнатон («Корисний Атону»). Незабаром проголошується, що єдиним царем Єгипту є лише Сонце, «Шу, який є Атон» [28] (Шу — бог повітря, простору між небом і землею, зображався Шу-Атон, переважно, чоловіком, який стоїть на одному коліні з піднятими руками, якими підтримує небо над землею, тобто виконує ту ж функцію, що й Атлант грецьких міфів; дв.-єгип. sw «порожнеча, світло»), а офіційною емблемою сонця стає диск зі змією (урієм) та променями-руками. Як вважає О. Морозов, реформа Ехнатона була викликана природним явищем — вибухом вулкану Санторін біля острова Кріт, який власне й знищив мінойську цивілізацію. Вибухи були чутні на відстані тисячі кілометрів, а гігантські хвилі-цунамі та хмари вулканічного попелу з окисами і сульфатом заліза, закриваючі сонячний диск, цілком досягали і приморської частини Єгипту та підкорених йому земель в Сирії та Палестині, викликаючи панічний жах населення і безсилля традиційних релігійних ритуалів, спрямованих на приборкання стихії. Про що й розповідалося фараонові [29]. Що зрештою, і відбилося у традиційному масонському ритуалі: «Брат, — запитав вчитель, — чого ти хочеш? — Я хочу Світла!».
Також цікавим є той факт, що раптом багато наближених до фараона Ехнатона сановників починають визначати себе «сиротами» (воєначальники Маї та Рамсеса, верховний жрець Амона Панехсі, хранитель скарбниці Сута, верховний бог Атона Туту і багато інших), чого не було в попередні часи. Частина з них попала пізніше в немилість ще за життя фараона, але решта після його смерті знайшла порозуміння з ворогами релігійної реформи — жерцями богів Амона і Птаха. Столицю, проте, було повернуто не до Фів, а до Мемфісу, давньої столиці бога будівництва Птаха і фараонів-будівельників пірамід та храмів сонцю. Як відомо, саме тут спорудив гробницю Джосеру архітектор Імхотеп (І-ма-ха-тап), якого після смерті тут шанували як бога лікування і під царюванням «Тосортроса» (тобто Джосера) і єгипетський жрець Манефон у своїй праці з історії Єгипту згадував про винахід саме єгипетським Асклепієм (богом лікування у греків) будівництва з тесаних каменів. Тим самим, у післяреформенний період відбулася спроба зняття всіх тих суперечностей, які виникли з ходом історії в духовній культурі (втрата ритуалу реінкарнації фараона та ексцеси протистояння жрецьких гільдій).
Іншими словами, в часі вступу Єгипту у бронзовий вік значну роль почала виконувати консорція жерців-сонцепоклонників, одним з обов’язків яких було й володіння мулярським та архітектурним мистецтвом, а підкорення Єгиптом Палестини та Фінікії призвело, звісно, і до знайомства ханаанеян та євреїв з ним, а також із супровідними ритуалами.
1. Дугин А. Звезда невидимой Империи (О Жане Парвулеско) // http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/dugin-parvulesco.htm
2. Шалагінов Б.б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. – Харків: Ранок; Веста, 2003. — С. 267—278.
3. Plotnikov A. To Mega Therion // Music of Astral Spheres. – 2000. – N1. – P.4-5.
4. Браун П. Культ святых, его становление и роль в латинском христианстве. – М.: РОССПЭН, 2004. – 207 с.
5. Аврех А.Я. Масонство и революция. — М.: Политиздат, 1990. — С. 235.
6. Архив Ордена Ansuzgard // http://www.loveyourace.front.ru/ansuz.html
7. Дугин А. Г. Комментарии к «Трактату о микрокосме» Базиля Валентина // «Милый ангел».— М., «Арктогея», 1991. — С. 105
8. у івриті ступені порівняння в відсутні і вища якість передається через посередництво множини. Атеїстичні ж невігласи розгорнули теорію, що слово Елохім «Боги» свідчить про політеїзм євреїв.
9. Д’Альвейдр Сент-Ив, Генон Р. Оракулы Великой Тайны. Между Шамбалой и Агартой. — М.: Эксмо, Яуза, 2005. — С.242.
10. Кульский А. Миссия розенкрейцеров. — К.: АСК, 1999. — С. 32—33.
11. Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука, Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.116.
12. Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. — С.117, 118.
13. Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.360, 410.
14. Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.530.
15. Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.414 — 415.
16.Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.535, 538.
17. Скрынникова Т.Д. Идеи «Сокровенного сказания» о власти в летописях XVII в. // Mongolica: К 750—летию «Сокровенного сказания». — М., 1993. — С.165
18. Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету. — М.: Эксмо, 2003. — С.341—347, 367—368.
19. Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4—х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.36.
20. Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли … / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С.388—389.
21. Бьювэл Р., Джилберт Э. Созвездие Ориона и фараоны Египта. — М.: Вече, 1996 / Пер. с англ. // http://chudesa.by.ru/Piramids9.htm
22. Завадовский Ю.Н. Лингвистические и культурные влияния народов внутренней Африки на Древний Египет // Древний Египет и древняя Африка: Сборник статей, посвящённых памяти ак. В.В. Струве. — М, — С. 31.
23. Соколов Г.И. Искусство этрусков. – М.: Искусство, 1990. – С.53.
24. Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. — С.223.
25. Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. — С.63.
26.Найт К., Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки Иисуса. — М.: Эксмо, 2006. — С.135-207, 447.
27. Шандель Р. Між да Вінчі та Люцифером: Чому Ватикан заборонив книжку «Код да Вінчі» / З іспан.. — Харків: КК «КСД», 2006. — С. 208-214.
28. Рубинштейн Р.И. Атон // Мифы народов мира. — Т.1. – С.122.
29. Морозов А. Загадка культа Атона // Наука и религия. — 1990. — №3. — С.36-39.
Комментариев нет:
Отправить комментарий