Вячеслав Бучарский: Заветный берег Марины Цветаевой

Назавтра после Международного женского 8-го марта 1934 года у передовой  скотницы из села Клушино на Смоленщине Анны Тимофеевны Гагариной,  тридцати одного года, родился третий ребенок, которого назвали Юрием в честь  Георгия Победоносца и Алексеевичем по батюшке. В предместье Кламар под  Парижем русская эмигрантка, мать троих детей Марина Ивановна Цветаева,  сорока двух лет, в ту весну упорно и лирически думала о смерти.
Поэтесса, широко известная в европейской «продвинутой» культуре, жена  белогвардейского офицера Сергея Яковлевича Эфрона, бежавшего из Одессы в  Константинополь после разгрома деникинского воинства, Цветаева в начале  весны 1934 года напряженно трудилась над темами публицистической прозы.  Она написала несколько эссе и заканчивала очерк детской души под названием  «Хлыстовки».
В том мемуарно-художественном произведении МЦ повествовала о сакральных,  то есть таинственных переживаниях гимназистки младшего возраста,  случавшихся с нею в летние дни начала ХХ века в дачной Тарусе Калужской  губернии.
Фантастические образы яблочных браконьеров восставали с придонного слоя  ностальгического колодца души гениальной российской поэтессы. В тарусской  сектантской группировке материнских лет «кирилловну» кликали Богородицей, а  ее вороватого сына Рыжим Христом.

Направления русского космизма

“Возрастающий с каждым годом интерес к наследию русских космистов вызван, с одной стороны, их философскими исканиями исторической «правды» и стремлением к созданию богочеловеческого общества на земле, с другой стороны широким научным охватом тенденций эволюционного развития, исторических перспектив человеческой цивилизации в масштабах Космоса. Такая многоплановая направленность обусловила выделение в космизме двух одинаково сильных и взаимодополняющих направлений религиозного и научноориентированного”1[1].

Архимандрит Сергий (Савельев) (1899—1977): Что же делать? Православие

Совершенно очевидно, что церковное общество находится в глубоком  разделении. Наверху — епископат и привилегированная часть духовенства,  которые тщатся уподобиться духовным сановникам старого мира, а внизу —  народное церковное тело, которое, не видя правды в жизни церкви, отходит от  нее или превращается в равнодушных людей, для которых дорог в церкви  только обряд. Но глубочайшую ошибку делает тот, кто считает, что отхождение  верующих людей знаменует собой отхождение от Бога и от правды Его.  Церковные люди, оставшиеся в церкви и отошедшие от нее, в сердце своем  нерушимо хранят веру в то, что существует святая правда, но она попирается.
Сейчас трудно найти человека, который бы не вздыхал о правде Божией и не  сознавал, что без нее жить невозможно. Но где эта правда, люди не знают.  Души их мятутся, а успокоения своей совести они не находят. И чем больше  усложняется жизнь человеческая, чем больше обнажается сила порока и греха,  тем больше люди жаждут правды, и не земной, преходящей, а правды Божией.
Хотя для многих слово «Бог» неразрывно связано с церковной жизнью, а  церковная жизнь безбожна, все-таки многие сердцем устремляются к церкви и  винят гражданскую власть за то, что она ее угнетает. Другие же решительно  отвергают церковную организацию, хотя имя Божие хранят в своем сердце.

Руслан Делятинський: До питання про діяльність греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії напередодні і в час Листопадової революції 1918 року в Східній Галичині: основні уроки

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР [24, с.10-15; 26, с.7-12; 31, с.79-90; 36, с.37, 39, 40; 37, с.5-16; 38, с.205-223; 39, с.16-29; 40, с.127-134; 41, с.187-236; 43, с.107-113], однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.

Руслан Делятинський: До питання про ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР (1918-1919 рр.)

У статті автор розглядає проблему ставлення греко-католицького духовенства до освітньої реформи в ЗУНР 1918 – 1919 рр. В процесі підготовки освітньої реформи окреслилися два протилежні погляди: з одного боку, радикально настроєні представники учительства виступали за відділення школи від церкви, а з іншого – Станиславівський єпископ Григорій Хомишин та окремі греко-католицькі священики – виступали за збереження інституту катехитів та релігійного виховання у школах. На думку автора, фактична незавершеність освітньої реформи сприяла подальшій підтримці греко-католицьким духовенством української державності.

В сучасній історіографії історії ЗУНР присвячено вже чимало досліджень, в яких розкрито взаємозв’язок українського національно-визвольного руху в підросійській та підавстрійській частинах України, події Листопадового зриву, формування державного апарату й органів влади на місцях, об’єднання УНР та ЗУНР, законодавча діяльність УНРади, розвиток суспільно-політичного життя тощо, проаналізовано причини поразки національно-визвольного руху та наслідки для розвитку національного життя у міжвоєнній Польщі. З’явилися нові дослідження, в яких розробляються проблеми політичного проводу ЗУНР (загальна характеристика та історико-біографічні розвідки), участі різних соціальних груп (в т.ч. греко-католицького духовенства) у державотворчих процесах, змісту і характеру суспільних перетворень тощо [25, 258-273].

Руслан Делятинський: Релігійна політика Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 — липень 1919 рр.)

Проблема церковно-державних відносин, актуальна в незалежній Україні може бути вирішена тільки із врахуванням уроків історичного минулого. Це вимагає, зокрема, більш ґрунтовного дослідження релігійної політики українських урядів часів визвольних змагань 1917–1920 рр. В сучасній українській історіографії зроблено вже перші спроби в цьому напрямку [25; 44; 45], зокрема висвітлено питання релігійної політики щодо православної церкви та розвитку церковного життя в періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, розкрито в цьому контексті ставлення політичних діячів до греко-католицької церкви. Сучасні українські дослідники М.Литвин, К.Науменко, М.Кугутяк, М.Гайковський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів, О.Єгрешій висвітлили участь греко-католицького духовенства в УНРаді та органах місцевої адміністрації, роль інституту полевих духовників в УГА, ставлення галицьких єпископів до української державності [27; 28; 30; 31; 33; 34; 35; 37]. Проведені дослідження дають змогу погодитись із висновком, що “греко-католицизм як теорія і практика національно-релігійного життя органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства” [36, с.83]. Однак окремі питання залишилися мало вивченими. Метою даної статті є об’єктивне висвітлення проблеми релігійної політики в ЗУНР, з’ясування її впливу на суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицької ієрархії та духовенства.

Авигдор Эскин: Израиль как манифестация традиционализма

Вечером будем праздновать День Иерусалима. Сорок два года назад Израиль вышел на Шестидневную войну, в ходе которой были освобождены Иудея, Самария, Газа, Синайский полуостров, Голаны и Восточный Иерусалим.

А понимаем ли мы значимость этих слов, которые пишем и произносим уже спокойно и буднично? После двух тысяч лет изгнания Израиль становится независимым еврейским государством и расширяет свои границы вточь как написано в Книге Книг. Боюсь, мы и эти слова произносим банально.

Но смотрите же и увидим, как потухли глаза римского папы при посещении Израиля. Почти две тысячи лет они твердили, что не вернет Г-сподь народ свой на Землю святую, покуда не примем мы их веру. Они возводили костры инквизиции и устраивали погромы, а мы две тысячи лет упрямо повторяли: «Врёте. Мы вернемся». И мы вернулись, победив в споре, длившемся около двух тысячелетий. Римский папа знает хорошо, что значит с теологической точки зрения возрождение Израиля. Творец истории постановил, что не только нынешний Бенедикт, но и все его предшественники верили в ложное и проповедовали ложь, когда обрекали избранный народ на скитальничество вследствие приверженности вере отцов.

Протрите глаза и задумайтесь над тем, что есть истинный традиционализм. Это он противостоит всем видам светского язычества, и не победить нам без него либерального зверя в себе и в нашем мире.

Елена Кузнецова: Магия номада (интервью с Едилем Хусаиновым)

Как всякую знаменитость, Едиля Хусаинова легко узнают в лицо и по голосу. На сцене сосредоточен и будто прислушивается к себе: взгляд иcподлобья, неизменная лисья шапка, старинные инструменты, которые он меняет, как фокусник, и, наконец, гипнотизирущее зал горловое пение. За кулисами же — открытый, веселый, сверкающий улыбкой и модной нынче бритой головой идеальной формы. Используя спортивную терминологию, можно сказать, что он — артист международного класса: если нужно представить страну за рубежом, хватает одного Хусаинова: тут и национальный колорит, и умение сыграться с любыми составами музыкантов, с любой техникой. Без преувеличения можно сказать, что он стал таким же брендом, как Золотой человек из Иссыкских курганов. Впрочем, тому есть свидетельство — золотая статуэтка «Алтын Адам», которую он получил как Человек года в 2006-м. Мы разговаривали с Едилем Хусаиновым в начале декабря в знаменитом токийском Сантори-холле перед гала-концертом, которым завершался Фестиваль культуры Казахстана в Японии.

— Едиль, вы человек известный и успешный. А что вам нужно для полного  счастья?

— Слава Аллаху, у меня есть все — я же не зря бренд. За свой бренд я получаю  соответствующие деньги. Живу нормально, не люблю что-то просить. И видимо,  это устраивает власть предержащих: когда надо, меня выдергивают, а как  только заканчивается поездка, никого больше не волнует, чем я дышу.

Я сам себе и менеджер, и продюсер. Никто не позвонит и не скажет: «Ты ведь  представляешь страну, может быть, тебе надо что-нибудь?»

Алдар Горбунов: Туран: пространство образов

Стараниями российских и казахстанских ученых впервые издан  историко-географический атлас, содержащий собрание старинных карт, текстов  и памятников культуры далекого прошлого. Полное название этого труда под  редакцией С. Примбетова и Н. Искакова — «Атлас Туран на старинных картах:  Казахстан, Центральная Азия, Прикаспий, Приуралье, Западная Сибирь,  Восточный Туркестан, Бадх, Хорасан. Образ пространства — Пространство  образов». Он выпущен специалистами Института географии Казахстана по  заказу Министерства охраны окружающей среды.
Уникальность издания в том, что до сих пор в мире не было опубликовано ни  одного обобщающего труда, посвященного картографии Турана и старинным  картам Казахстана как базовой части этого пространства. В нем приводятся  неизвестные широкой общественности карты тюркского мира от древних времен  до наших дней и в картографическом выражении показаны географическая и  этнокультурная трансформация пространства нынешнего Казахстана.
Представлены карты Турана и Восточной Европы, составленные античными  авторами. Основное внимание здесь обращено на картографические материалы  Птолемея. Правда, не приведена древнейшая из известных — карта Геродота (V  век до н. э.), на которой впервые было показано Каспийское море в виде  замкнутого водоема. После него многие античные авторы рассматривали Каспий  как залив Северного океана (Эратосфен — III в. до н. э., Помпоний Мела — I в. н.  э.) И только Птолемей (II в. н. э.) повторил Геродота, отобразив Каспий в виде  озера-моря. Здесь же находим сведения о тюркских племенах и карту их  передвижения в I — начале II тысячелетия н. э. из Монголии и с Алтая на  пространство Турана. Детально показано расселение тюркских племен и пути  их миграции во II, IV, V и VI веках нашей эры.

Рафаэль Безертинов: Боевое искусство тюрков

Боевое восточное искусство, как истинно народное, не имеет своего идеализированного автора. Предположительно, оно сформировалось на рубеже III–II вв. до н. э., когда столкновения народов Великой Степи с Китаем были наиболее сильны и активны.
В эту эпоху китайцы достигли особых успехов в освоении техники и науки. Тогда же ими была освоена технология обработки железа. Началось быстрое совершенствование военного оружия и теории военного искусства. Появились новые виды оружия – самострелы и арбалеты, у которых дальность полета стрелы превышала 600 шагов. Военные ученые в ходе войн обобщали методы войны с кочевниками в многочисленных военных трактатах. Появились школы воинских и боевых искусств.
Военное превосходство, достигнутое на основе общего развития производительных сил, количественный перевес позволили китайцам перейти в наступление. Они стремились создать мировую империю путем завоевания соседних народов и насаждения в их среде китайской культуры в ее конфуцианском варианте. Были покорены Корея, Индокитай и часть кочевых тибетских племен. Однако война с хуннами (тюрками) на севере не только оказалась неудачной, но и повлекла за собой полное экономическое истощение Китая. Великолепно экипированные армии, укомплектованные отборными воинами, руководимые очень способными полководцами, либо терпели поражения, либо не могли закрепить с трудом достигнутый успех. Хунны остановили китайскую агрессию, и китайцы не смогли осуществить свою программу – добраться до Европы.

Рафаель Лемкін: Класичний приклад радянського геноциду — винищення української нації

Дорогі друзі, брати та сестри, куми та побратими спом’янімо всіх невинно убієнних, замордованих страшним, штучним Голодомором українців, наших знаних і незнаних родичів, родаків наших, засвітімо свічу пам»яті, нагодуймо голодних, передаймо пам’ять про цю траґедію нашим дітям і борімся, щоденно борімся за ту справжню Україну. За Україну з людським обличчям, гарним і вродливим, яку хотіли забрати в нас більшовики, яку не дають повернути нам недолюдки і «дядьки отєчества чужого». Будьмо і пам’ятаймо!

Рафаель (Рафал) Лемкін – автор концепції геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів. Чи знають послідовники Сталіна, що одним з головних рушіїв подвижницької праці цього Великого Гуманіста в царині запобіганню знищення народів було якраз осягнення ним страхіть масового знищення українців, яке він згодом обґрунтував як типовий зразок геноциду?! Рафал Лемкін народився 1900 року на Гродненщині. В 1920-х рр. вивчав філологію та право у Львівському університеті. Після захисту докторської дисертації у Гайдельберзькому університеті Лемкін працював помічником прокурора у Бережанах, потім викладав у Варшаві. Як бачимо, майбутній корифей міжнародного права формувався в лоні українського міжвоєнного лихоліття й борні.

Руслан Делятинський: Участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії у формуванні української адміністрації (липень-серпень 1941 року)

Автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в західних областях України, пов’язаних із початком радянсько-німецької війни. На початку війни, у липні – серпні 1941 р., суспільно-політична ситуація складалася на користь формування української адміністрації, яка, однак, невдовзі виявилася тимчасовим явищем. Автор акцентує увагу на суспільно-політичних поглядах окремих представників греко-католицької ієрархії та духовенства Станиславівської єпархії, які підтримали Українську державу в червні – серпні 1941 р.

Актуальність проблеми полягає в тому, що Греко-Католицька Церква у Східній Галичині з другої половини XIX ст. активно включилася до українського національного руху, значною мірою впливаючи на формування національної ідеї та української державності у першій половині ХХ ст. Особлива роль у цих процесах належала греко-католицьким ієрархам. Наприклад, у 1848 р. Головну Руську Раду очолив єпископ Г.Яхимович[i]; митрополит А.Шептицький у 1914 р. навіть розробив свій проект відродження Української державності, у 1919 – 1923 рр. – активно підтримував ЗУНР, хоча 1925 р. мусив присягнути на вірність Польській державі на підставі статей Конкордату, а в липні 1941 р. видав пастирський лист з нагоди Акту проголошення Української держави[ii]. Своє бачення державотворчого процесу мав і Станиславівський єпископ Г.Хомишин[iii]. Суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицького духовенства зазнали значної еволюції протягом другої половини XIX – першої половини XX ст., коливаючись від австрофільства і москвофільства до активної культурно-просвітницької праці на ґрунті національної ідеології та створення католицьких консервативних партій (зокрема, КРНС, УКНП, УХО і т.п.), в цілому підтримуючи державотворчі процеси[iv]. Таким чином, ієрархія та духовенство Греко-Католицької Церкви на різних етапах історичного розвитку підтримували і впливали на український державотворчий процес. Однак, ця проблема не може трактуватися однозначно[v], оскільки у кожному конкретному випадку ієрархи та духовенство виявляли власне бачення національної ідеї та державного будівництва, часто відмінне від державницьких концепцій українських політичних партій.

Руслан Делятинський: До питання про передумови та процес канонічного заснування Станиславівської єпархії УГКЦ (1772-1885 рр.)

Івано-Франківська (Станиславівська єпархія УГКЦ (з 1991 року): карта

Проблема оптимізації канонічної адміністративно-територіальної структури Української Греко-Католицької Церкви, яку єпископат вирішував під час роботи постійно діючого Синоду єпископів УГКЦ протягом 1991 – 1997 років1, сягає своїм корінням ще в попередній історичний період, коли обговорювалося питання про відновлення історичної Галицької митрополії у 1805 – 1807 рр. та створення Станиславівської єпархії у 1885 р. Однак, якщо в сучасний період цю проблему порівняно легко вирішують шляхом канонічного створення нових єпархій, то в той час її розв’язання було довготривалим. Особливо яскраво це виявилося на прикладі канонічного процесу утворення Станиславівської єпархії.

Окреслена проблема вже стала предметом наукового дослідження й відображена у ряді публікацій, зокрема, владики доктора Софрона Мудрого ЧСВВ, о. П.Мельничука, В.Полєка, В.Марчука, Р.Делятинського2.Однак досі невирішеними залишилися такі питання: 1) які зовнішні та внутрішні фактори виявили потребу “помноження ієрархії” в греко-католицькій церкві; 2) чому до 1850 р. вказували різні міста (Городенка, Снятин, Тернопіль) як на можливий центр нової єпархії та які фактори вплинули на вибір Станиславова; 3) чому канонічний процес утворення Станиславівської єпархії, започаткований у 1850 р., затягнувся аж на 35 років. Отже, метою даної статті є спроба додаткового аналізу передумов і канонічного процесу утворення Станиславівської єпархії.

Ігор Пилипів, Руслан Делятинський: До питання про греко-католицьких капеланів в Українській Повстанській Армії (1942-1946 рр.)

Капличка УГКЦ в Чорному лісі, споруджена в 1990-х роках. Фото 2007 року

 На підставі аналізу джерел й історіографії автор намагається обґрунтувати позицію греко-католицьких ієрархів та участь окремих представників духовенства в Українській Повстанській армії.

Проблема капеланства в Збройних Силах на сучасному етапі включає практичний та історико-теоретичний рівні: на першому – як запровадження у Збройних силах України – позитивно сприймається командним складом і духовенством, але потребує законодавчого закріплення і опрацювання, зокрема, в рамках „Стратегії розвитку Української Греко-Католицької Церкви”[i]; на другому – передбачає вивчення досвіду діяльності українських капеланів, зокрема, в армії Австро-Угорської імперії, легіонах Січових Стрільців, Українській Галицькій армії, дивізії СС „Галичина” німецького вермахту та Українській Повстанській армії. Цій проблемі присвячено чимало досліджень істориків[ii], але залишилися і дискусійні питання. Так, питання капеланства в УПА, яка у свій час викликала гостру полеміку на сторінках преси[iii], потребує детальнішого вивчення. На жаль, поки-що відсутнє комплексне дослідження проблеми участі греко-католицьких священиків у формуваннях УПА. Слід зауважити, що радянські дослідники, ґрунтуючись на „висноквах” органів НКВС та НКДБ за 1944 – 1946 рр., саме “співпрацею уніатського духовенства з українськими буржуазними націоналістами” обґрунтовували „закономірність” ліквідації УГКЦ 1946 р.[iv]. Водночас у вітчизняній історіографії поширена теза про те, що рішення про ліквідацію УГКЦ у Москві прийнято тому, що ієрархи УГКЦ не зуміли зупинити збройний опір УПА[v]. Отже, проблема співпраці греко-католицького духовенства із підпіллям УПА потребує детальнішого вивчення.

Степан Возняк: Антропоцентризм філософської думки України: ретроспективний погляд

Дослідники філософської думки України одностайні в тому, що однією з найхарактерніших її особливостей є людинознавчий, екзистен­ціальний, етико-гуманістичний характер. Це зумовлено тим, що в силу історичних причин функцію філософів професіоналів тут перейняли сво­єю творчістю поети й письменники. Це стосується, як вважає один із дослідників історії філософії І.Мірчук, філософського мислення усіх слов’янських народів. На його ж думку, в силу цієї обставини філосо­фія змушена була змінити свій загальний характер, поставивши в осере­док своїх міркувань не чисту абстрактність, не логіко-гносеологічну проблематику, а “насамперед людину і її долю, людське життя і його сенс” [1,719].

Антропоцентризм, можна, на нашу думку, вважати головною парадиг­мою філософії України на всьому її історичному розвитку. Проте форми його вияву мали-конкретно-історичний характер, залежали як від             соціокультурних чинників, так і від саморозвитку   людини, її місця і ролі в системі суспільних відносин, а відповідно і від  філософського осмис­лення її сутності.