1. Кавари / халісії
Візантійський імператор та історик Констянтин Багрянородний розповів у своєму творі "Про управління імперією" про
громадянську війну (між 800 і 809 рр.) в Хазарському каганаті, що на той час контролював все Поволжя, Північний Кавказ та Лівобережжя Дніпра. Вона була викликана
відстороненням від реальної влади верховних каганів з священного роду Ашинів і переходом її до каган-беків (династії Обадії), що супроводжувалося запровадженням равіністичного іудаїзму в якості державної релігії.
Ця громадянська війна закінчилася
втечею на захід, у причорноморські Печенізькі степи прихильників кагана. Це були в основному т.зв.
тюркомовні "чорні хазари"-шаманісти, хазари-християни (переважно кримські) та
хорезмійці-зороастрійці, що в 712 р. були прийняті хазарськими каганами після придушення повстання Хорезму арабами.
Ці
хазари отримали ім'я "кавари", або
"кабари" (κάβαροι, covares, kavarok), утворювали три роди (клани), об'єднані під началом одного князя. Є свідчення, що
в часі підданства Києва Хазарському каганату у ньому поряд із торгівельною факторією іудеїв перебувала залога із хорезмійців, які поклонялися своєму божеству сонця Хорсу (осетин. xorz «добро», «благо», «хороший»).
Каварів прийняв до себе в якості восьмого племені союз семи угорських племен ("турки", як їх називає Констянтин Багрянородний), що
відкочували тоді з Леведії (Північно-Східне Приазов'я) в
Етелькуз (межиріччя Бугу і Дністра) і
вождь яких був одружений на донці хазарського кагана. В 881 р. "Зальцбурзькі анали" згадують
угорців разом з каварами як учасників облоги ними Кульберга в
околицях Відня. Констянтином Багрянородним зазначалося, що
кавари були найхоробрішими і завжди йшли в бій перед угорцями. У 895 р. угорці і кавари як союзники Візантії та герцогста Карінтія розромили Великоморовську державу Святоплука і вийшли на територію Паннонії (теперішньої Угорщини), але потім зазнали поразки від об'єднаних сил болгар і печенігів.
Можливо, до цього
союзу каварів / кабарів належали й деякі
черкесомовні племена касогів, які, однак, не рушили з угорцами на захід, а залишилися на Північному Кавказі і зберегли як самоназву ім'я союзу племен як
кабарда.
В.В. Бартольд і С. П. Толстов вважають, що слово
"кавар" - це західнохазарська вимова етноніму
"хвар", "ховар" - самоназви іраномовних хорезмійців-вогнепоклонників ("хабр", "гебр"), яка у вимові сарматського племені алан (їхні прямі спадкоємці - осетини) набула вигляду
"хвал", "ховал", "хал" (перехід l < r за рухунок наступного за r голосного i у назві Xvarizm "Хорезм"). В цій вимові у формі
"халісії" (Χαλίσιοι, Khalisioi, Khwalis, Kaliz, Kalasz, Kalaš) зафіксовані писемними джерелами в ХІ ст. на тереторії Угорщини як
особливий народ. Вихідцем з аристократії
халісіїв був угорський король Самуїл Аба (1041-1044 рр.). Його родовід угорські хроніст Симеон Кезаї ХІІІ ст. виводить
від хорезмійців (de gente Corosmina, de Corosminis orta), а саме від
хорезмійської принцеси, дружини володаря гуннів Атілли (Хаби) та їх синів Еда та Едумера (V ст.). На думку дослідників, така трансформація етноніму відбулася тоді, коли до
каварів приєдналися запрошені в Угорщину князем Таксоні (946-972 рр.)
їхні хазарські родичі, яких арабські автори Істахрі та Ібн Хаукаль знають як з
ахідних хазар - "халісів" (al-kh-i.s) або "куласів".
Про
халісіїв, з одного боку, повідомляється візантійським істориком Іоанном Кіннамом (ХІІ ст.), що "… вони
одного сповідання з персами (і хорезмійцями)", тобто
вогнепоклонники, а з другої - що вони "…
управлялися законами Мойсеєвими, та й то не зовсім зрозумілими" (як відомо, т. зв.
синкретичний іудаїзм був поширений саме серед хорезмійців та до-равіністичних хазар).