Володимир Єшкілєв: Про “довгі стратегії”

Події в Білорусі додали актуальності тим дискусіям, які ведуться навколо стратегій, здатних забезпечити перевагу над фронтально сильнішим ворогом.  Скажімо, зараз ми не можемо перемогти Путіна військовою силою й у перспективі не бачимо обставин, за яких таке стане можливим. Але ми, як суверенна держава, можемо пережити не лише Путіна, але й тих його наступників (найімовірніше – недовговічних та невпевнених), які після нього вестимуть Росію шляхом путінізму. Можемо пережити всі спроби реставрації імперії, а відтак і саму імперію. До того ж пережити не “під віником”, не як “пострадянська консерва”, а наповнюючи наше життя свіжими сенсами, будуючи майбутнє.

Проте стратегії, спрямовані на те, щоби пережити – це так звані довгі стратегії, які вимагають не лише витримки, але й певного способу мислення, що чітко відділяє тривале від минущого, головне від другорядного. А ще їх має підтримати більшість суспільства – це імперативна умова для втілення “довгої стратегії”.

З цим в Україні проблеми. Історично більшість українців усе ще перебуває в тій “парадигмі попа Ларивона”, яка ставить справедливість вище закону, а шаблон (звичаєву модальність) – вище за принцип (дискурсивну модальність). Тобто мислить у таких координатах, які зрозумілі та зручні для обивателів; у межах того світогляду, що описується шаблонами звичаєвої моралі (етики) і передбачає лише “короткі стратегії”. Бо обиватель не розмірковує часовими масштабами, які виходять за побутовий “горизонт сподівань”. Тобто не мислить на період, довший за два-три роки. Бо там, вважає обиватель, “невідомо, що буде”: хтось із родичів захворіє, хтось вийде заміж, когось звільнять із роботи. Тому “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за дальший горизонт часу. Зважаючи на це, свої “короткі стратегії” обиватель не будує на абстрактних цінностях. Його мислення не охоплює довготривалих історичних циклів і не виводить на перший план ті проєкти, які потребують послідовної роботи кількох поколінь. Тривалість історії в його свідомості існує лише у вигляді звичаєвих шаблонів, тобто того, що обиватель вважає “традицією”. Але це не жрецька традиція й не “вічне повернення” до джерел. Це лише механічне (і часто-густо неосмислене) відтворення побутових та суспільних ритуалів.

Микола Рябчук: Від Малоросії до України: українська ідентичність

Чи перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року є витвором малоросійської ідентичності? Чи українцям як пізній нації можна повернутися до попереднього етапу націєтворення і завершити українізацію, розпочату романтиками з Тарасом Шевченком і обрубану Совєцьким союзом? Чому не конфліктують українська та радянська ідентичність між собою і як їх сполучити?

Тези з лекції Миколи Рябчука «Від Малоросії до України: українська ідентичність», проголошеної в Харківському літмузеї.

«Ідентичність» стала не просто популярним терміном – вона стала девальвованим терміном. Про неї говорять всі, кому не ліньки. І це починає очевидно дратувати. На цю тему з’являється багато пародійних і критичних текстів.

Проблема в тому, що люди дедалі більше забувають: ідентичність – це певний стосунок. Це не категорія, яка визначає щось дуже конкретне. Це не вага, не зріст людини. Це не надовго чи назавше. Це те, що визначається. Є таке польське слово – ustosunkowanie. Людина має стосунок до певних речей, до певних символів, до певних категорій. Ці реляційні відносини якраз визначають ідентичність. Ідентичність дуже змінна і плинна. Сьогодні щось одне є більш важливе, завтра – щось інше.

Термін «ідентичність» вперше з’явився в нас 1994 року в перекладі книжки Ентоні Сміта, яка так і називалася – «Національна ідентичність». Десь до кінця 1990-х цей термін поступово проникає в політологію й етнологію. Перед тим його не було.

У західній літературі цей термін з’явився десь у повоєнні часи з розвитком політології й соціології і збільшенням уваги до ціннісного аспекту ідентичності. Виникло розуміння, що ідентичність має власне ціннісний аспект. Бо людина ототожнюється з певними цінностями, з тим, що вона вважає важливим. Саме тому ідентичність нам є такою дорогою, і тому ми так за неї чіпляємося. Вона не може бути правильною чи неправильною. Вона є моєю: от я так відчуваю, в мене є така система цінностей.

Мова стає важливою у добу модерних націй. До XVIII–XIX століть, епохи романтизму, ніхто не вважав мову цінністю, що має якесь символічне значення. Це був просто інструмент спілкування.

Сьогодні можете знайти дуже багато людей, які мають ще цю донаціональну свідомість. Які не бачать символічної цінності в подібних речах.

JAPONOPHILIA / ЯПОНОФІЛІЯ

 Japanophilia. Ruch monarchiczny na ziemiach Europejskiej Sarmacji, który doprowadzi do powstania najstarszej dynastii na świecie - Yamato na tronie Międzymorza! Banzai za króla i za kraj!!!

Японофілія. Монархічний рух на землях Європейської Сарматії, що призведе до встановлення найдавнішої династії у світі - Ямато на троні Інтермаріуму! Банзай за короля і за край !!!

MROCZNY BAŁTYK

https://www.facebook.com/groups/143537452509243

ЧОРНЕ МОРЕ ЩЕ ВСМІХНЕТЬСЯ! 

https://www.facebook.com/groups/czornemore

Обидві групи утворюють КОНФЕДЕРАЦІЮ ДО ВЕЛИКОЇ МОРСЬКОЇ ЗІРКИ, об'єднюючи жадаючих відродження монархічного устрою в країнах Європейської Сарматії. 

Але прагнемо не реставрації якоїсь династії, а вважаємо за доцільне запросити на Перестол Заморську Царівну! 

Корона Бильге-кагана

Бильге-каган – правитель Второго Тюркского каганата в 716-734.

Вместе с прославленным Кюль-те­ги­ном, посадившим его на трон, и Тоньюкуком Бильге-кагану уда­лось вос­ста­но­вить мо­гу­ще­ст­во ка­га­на­та, под­чи­нить уйгуров, киданей, кар­лу­ков, от­ра­зить на­тиск Ки­тая и за­клю­чить с ним долгожданный мир (721). В его правление каганат пережил свой золотой век.

По­ми­наль­ный ком­плекс Бильге-кагана – круп­ней­ший среди тюрк­ских – на­хо­дит­ся в уро­чи­ще Ху­шо-Цай­да­м (до­ли­на р. Ор­хон, Мон­го­лия). Воздвигнут в 735, раз­ру­шен ок. 745.

В 2000-2001 монголо-турецкая экспедиция под руководством Д. Баяра обнаружила на территории мемориала Бильге-кагану клад, содержащий более 2000 ценных предметов, в том числе серебряную скульптуру оленя, золотой миниатюрный сервиз и др. Среди находок особенно выделяется украшенная драгоценными камнями 5-лучевая золотая корона.

Игорь Эйдман: Мировая Глубинка против Мирового Мегаполиса

Традиционные политические и социальные маркеры устарели. В современном мире борются не левые и правые, не социалисты и либералы, не пролетарии и буржуазия, а глобальный "колхоз" с глобальным университетским кампусом. 

Мировая глубинка, испуганная глобализацией, крахом традиционных ценностей, патриархальной семьи, индустриальной экономики, национальной идентичности, пошла в контрнаступление на глобальный мегаполис, стремящийся жить в новом мультикультурном, мультисексуальном, постиндустриальном, гендерноравноправном обществе. За Трампа в США, АфД в Германии, Эрдогана в Турции, Орбана в Венгрии, «Право и справедливость» в Польше голосует именно "глубинка". Мегаполисы, наиболее развитые штаты и земли поддерживают их противников - демократов, либералов, социал-демократов, зеленых. Крайний авторитарный, неофашистский вариант «глобального колхоза» – режимы Лукашенко и Путина, ненавидимые в крупных городах и вербующие карателей в глухомани.

Судя по результатам выборов в разных странах, электорат «колхоза» - индустриальные рабочие умирающих секторов экономики, жители небольших городов, а также традиционный биржевой и промышленный капитал. Избиратели мирового мегаполиса – жители крупных городов, молодежь, наиболее образованная часть населения, креативный класс и предприниматели из этой среды. Национальные, религиозные, сексуальные и расовые меньшинства вне зависимости от уровня образования и рода занятий в основном поддерживают политические силы мегаполиса, потому что он толерантен к ним и ориентирован на мультикультурализм. Интересно, что богатые и бедные, предприниматели и наёмные работники представлены в обеих группах практически равномерно.

Главные отличия: тип поселения (колличество жителей), возраст и уровень образования. Жители больших городов, молодые, образованные против тех, кто живёт в маленьких городах, возрастных, со средним, средне-специальным образованием.

Мировая глубинка:

В экономике: ориентация на количественные показатели, рост ВВП, прибылей и рабочих мест. Попытка сохранить индустриальный сектор.
В политике: культ сильного национального государства, склонность к авторитаризму и закрытости общества.
В культуре и идеологии: патриотизм, клерикализм, ориентация на традиционные патриархальные ценности, «кровь и почву», сексизм, мигранто и гомофобию.

Мировой мегаполис:
В экономике: ориентация на качественные показатели, долгосрочное повышение качества жизни, решение экологических проблем, помощь нуждающимся, охрану здоровья и жизни людей, развитие креативного, постиндустриального сектора, энерго и ресурсосбережение.
В политике: ориентация на самоуправление, свободное развитие, открытость общества.
В культуре и идеологии: гуманизм, космополитизм, феминизм, экологизм, защита прав меньшинств и мигрантов, светскость, толерантность, мультикультурализм.

Эти два подхода видны во всем, например, в ситуации с пандемией, где силы мировой глубинки пытаются прежде всего защитить прибыли и рабочие места, а мирового мегаполиса - жизнь людей.

Арсеній Яценюк: Потрібен новий план для Східної Європи (стаття в "The Financial Times")

Найбільше, що потрібно сьогодні, - це нова стратегія Заходу для європейського Сходу - тих європейських націй, які незахищені членством в ЄС і НАТО.

Треба створити високого рівня спільну місію США та ЄС на захист свободи і демократії у Східній Європі. Її головним завданням має стати вироблення єдиного бачення, як продовжити процес історичного об’єднання Європи та її звільнення від загроз авторитаризму, зовнішньої агресії та зневаги до свободи людини і народів.

Сьогодні у ставленні до Сходу Європи Захід застосовує формулу дотримання певної «соціальної дистанції», і немає різниці, яку вишукану політичну назву цій дистанції дають, – чи то «угода про асоціацію з ЄС», чи «східне партнерство».

На відміну від Заходу, Росія має цілісне бачення нашого регіону та його важливості. І в Молдові, і в Україні, та Білорусі Москва намагається встановити ефективний контроль і створити нові плацдарми для розширення свого впливу на Захід. Саме так президент Путін бачить шлях до відродження нового Радянського Союзу, якого він так прагне.

Останні події в Білорусі й велика небезпека, що Білорусь опиниться під російським впливом на невизначений період часу, вимагають дій від Заходу та України. Час діяти, а не вагатися.

Насамперед закликаю Європейський Союз поставитися до громадянського піднесення в Білорусі як до невід’ємної частини європейських процесів та європейської перспективи.

Це вимагає перегляду Європейським Союзом ставлення до нашого регіону. Не дивіться на ваших найближчих європейських сусідів з позиції доброзичливого, але екзотичного східного партнерства. Замініть підхід «витягнутої руки» простягнутою рукою.

Adinath Jayadhar: Длительное сопротивление ходу истории невозможно!

Когда-то Спарта была мощной державой, затем её государственный уклад устарел, и Спарта сдулась. Есть закономерность: по ходу времени человеческая цивилизация во многом изменяется. Сначала в Европе сгинул фюрер, а затем рухнула власть компартии.

Правительства ряда государств сопротивляются переменам, их сила – в недоразвитости народных масс граждан их стран. Однако эти народные массы, пусть и медленно, но развиваются. И когда они разовьются достаточно – старорежимные системы рухнут и так называемые «национальные лидеры» и всевозможные вожди канут в прошлое. Вата вымрет, ведь нынче даже гопники уже не те дикари, какими были предыдущие поколения гопников.

Наглядный пример – белорусы, долгие годы являвшиеся воплощением покорнейших совков. За 26 лет люди, их менталитет и общество развились, стали более современными. А государственный строй адекватно времени не развивался. И к 2020 году он осознался белорусами как устаревший, неадекватный. Рано или поздно диктатура рухнет: она перестала соответствовать современному менталитету и экономике.

Рухнет и неофеодализм РФ. Так как он пусть и нео-, но всё же – феодализм, а таковой в 21-м веке не может существовать длительное время. Даже в такой исламской теократической монархии, как Саудовская Аравия, женщины из года в год обретают новые права. Поэтому в постсоветских странах людей с менталитетом крепостных и менталитетом совков из года в год будет всё меньше. И однажды криптомонархия и клепто-феодализм просто не смогут существовать, также как птицы не могут жить под водой, а рыбы – летать по небу. Поэтому все мои знакомые, стоящие за вождизм, «скрепы», Сталина и тоталитаризм – являются классом людей, который неизбежно вымрет. Они обречены на вымирание, и никто их от этого не спасёт. Длительное сопротивление ходу истории невозможно!

Те из русскоязычных людей, кто говорит «у нашей страны особый путь, противоположный пути Запада» - не понимают: это не особый путь, это бесплодная, обречённая на провал попытка остановить неумолимый ход времени. Русскоязычное пространство - это не Китай. И я вангую, что даже Китай своим укладом жизни рано или поздно сомкнётся с Западом.

Кто-либо мне скажет: «Но ведь вы живёте ещё более архаичной жизнью теоцентрического клана и в 21-м веке вымирать не собираетесь!» Я отвечу так: во-первых, моя жизнь идеологически не связана с государственным строем страны и его идеологией, а жизнь ваты – связана. Время неумолимо: строй рухнет, его пропаганда сгинет. Все его вожди рассыплются в пыль или «переобуются», подобно тому, как коммунистические шишки перекрасились в демократов-капиталистов, чтобы не оказаться за бортом корабля.

Во-вторых, теоцентрический клан тантриков строится на осознанности всех клансменов, развивающих и культивирующих в себе божественность. Пожалуй, только это способно в 21-м веке образовывать устойчивый оазис архаики и гармонично вплетать его в полотно современной жизни.

Костянтин Рахно: Останній салют, командоре!

Пішов на іншу грань Великого Кристалу Владислав Крапивін - він писав фантастику, пригоди, психологічні повісті про підлітків. Він завіграшки творив цілі світи, у яких хотілося жити.

Я не можу назвати його суто дитячим письменником, хоча моє дитинство було осяяне його книгами і я досі хочу монету з його книги. Він не був простим і розважальним. Один з останніх великих митців слова, блискучий прозаїк і першокласний поет, романтик моря і узбережжя, оборонець сміливих і зухвалих відчайдухів, він був дуже нерадянським за вдачею. Його ніцшеанських героїв легше було уявити поряд із Врангелем і Колчаком, навіть Родзаєвським, аніж у шоломах із кривавими зірками. Часом вони навіть походили зі Східної Прусії, містечок із німецькими назвами. Вони не вчили рішучості, а демонстрували її.

Крапивін перекладався українською, але недостатньо. Екранізації, може, й були, але щось невиразне. Його любили мільйони, навіть захистилося кілька дисертацій, але офіціоз його не помічав. Десь він не вписався в демократичний сталінізм так само, як не вписувався в тоталітарну перебудову з ліберальним брежневізмом. Його забракне багатьом, але путінсько-навальнівська Росія, мабуть, не помітить його втрату...

Хто така "Моксель"

Чому “Страна Моксель”? Тому що за історичними даними іноземних істориків Московія називалася країной Моксель, а місцеве фінське населення весі, мері, мокши, муроми, мещери – народом Моксель.

Цьому залишив свідчення посол посол короля Франції Людовика IX до хана Сартака – Вільгельм де Рубрук. Він відвідав країну Хана Сартака (сина Хана Батия) і її столицю Каракорум в 1253-1254 рр. Ось, що він записав:

“На північ від цієї області (за Перекопом – уточнює Володимир Белінський) лежить Руссія, яка мала повсюди ліси; вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїда”. Танаїд чи Танаїс, як відомо, - це Дон. Володимир Белінській в своїй книжці пише, що Вільгельм де Рубрук узнав це на місці з особистих бесід в ставках Сартака і Батия.

Про землі і народ майбутньої Московії Рубрук також мав інформацію: “Ця країна за Танаїдом дуже красива і має ріки і ліси. На північ (від ставки Сартака, де перебував Рубрук всерпні 1253 р. – орієнтовно це зараз північний схід Воронежської області – пояснює Володимир Белінський) знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, чисті язичники. Міста в них немає, а живуть вони в маленьких хижах в лісах. Їхній володар і більша частина людей були вбиті в Германії (в поході Батия в Європу в 1240-1242 рр. – пояснює Володимир Белінський)... В достатку є у них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них живуть інші, що називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс (це – мордва, пояснює В.Белінський), і вони – Саррацини (мусульмани - пояснює В.Белінський). За ними знаходиться Етілія”.

Як відомо, Етілія або Ітіль – це Волга. Сумнівів немає, запевняє Володимир Белінський, бо “великоросійські історики” Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх “Історіях” підтвердили факт входження в 1253 р. “Ростово-Суздальських княжеств” до володінь хана Сартака, сина Батия. Вільгельм де Рубрук в 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського та Азовського моря до північних міст країни Моксель, куди дійшли коні татаро-монголів в 1238 р. Жили в “країні Сартаха” в ті роки, окрім татарських племен, тільки “два роди людей”: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани). Вже значно пізніше, стараннями “великоросійських істориків” з’явилася назва – “Ростово-Суздальська земля”.

Мордва під назвою Морденс і Меря під назвою Меренс вперше згадуються готським істориком Іорданом в 6 ст. нашої ери як автохтонні племена, які жили в міжріччі Оки і Волги. 

Мокша – етнографічна група мордви, як пояснюється у Великій Радянській Енциклопедії. Там же можна прочитати, що Мордва ділиться на дві групи – Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Мещера і Мурома – давні, також фінські, племена, споріднені племенам Мордви, що жили на берегах Оки.

Perspectives on Intermarium From Across the Atlantic: A New Way Forward

As we promised, the Pan-European dialogue with our American allies continues.

Perspectives on Intermarium From Across the Atlantic: A New Way Forward

"... In its purest form, America is authentically a Pan-European nation. While America has developed an attitude and identity that is distinct from Europe, these differences are no more than those delineating fathers from sons. Regardless of nominal distinctions, we are forever connected by history and blood.

... Our metapolitics must be global, because today, the attack is global. Starting now, the way forward is one in which we no longer work in a purely national context. We are facing an attack on European culture, traditions, and economics on a global scale. With this in mind, we must understand that the winning response is a united response. We must recognize that Eastern Europe is culturally the healthiest part of our modern world, and by securing our allies’ mission we will inspire and build the model that Western societies can follow. Our brothers have shown us that this is the only path to restore our culture, traditions, and values. Intermarium will be the shield against subversion, progressive conquest, and subjugation."

The entire insightful essay by Paul Ult is available at intermarium.org.ua

Марат Цагараты: О мамонтах

Вот ведь, правильно говорят: "Век живи - век учись... ".

С детских лет у меня вызывали интерес эти гигантские "мохнатые слоны". Думал что всё знал о мамонтах, ан нет.

Оказывается на земле существовало множество разных видов этих удивительных животных.  Они заселяли Северную Америку и почти всю Евразию. Среди этих видов были настоящие гиганты. Как, например, Сунгирский мамонт достигавший 4,7 метров в холке и веса в 12-13 тонн, или американский Императорский мамонт почти 4 метров в холке и весом до 10 тонн... Они казались настоящими великанами даже по сравнению с самым распространенным Шерстистым мамонтом который был в холке 2,8 -3,5 метра и достигал веса 5-7 тонн, что уж говорить о таких малышах как мамонты с острова Врангеля у которых самцы едва достигали 1,9 роста.

Кстати, оказывается не все виды мамонтов были шерстистыми. На некоторых видах степных мамонтов шерсти было не больше чем на молодых индийских слонах.

О! И представьте себе что современные индийские слоны намного ближе по происхождению к мамонтам, нежели к современным африканским слонам.

Ученые палеогенетики всерьез говорят о возможности синтезирования недостоющих фрагментов ДНК мамонтов на основе цепочек днк индийских слонов и возможности скорого клонирования мамонта.

А еще узнал, что характерный горб мамонта образован не позвоничными отростками, а имеет ту же природу и назначение, что и горбы у верблюдов.

Я был просто уверен что мамонт был повсеместно уничтожен охотниками мезолита и палеолита, а оказалось что изолированная на острове Врангеля популяция мамонтов - сохранялась до начала 18 века до нашей эры, т.е. до бронзового века.

Ну и под завязку своим названием "Мамонт" обязан небольшому народу манси, на языке которого «Манг Онт» - означает "земляной рог". Именно так манси называли вымываемые паводками из под земли бивни этих животных. А когда животное классифицировали, название из русского языка попало во все другие (например латинское "Mammuthus" и английское "Mammoth").

Змей Горыныч - это мамонт!

Автор рисунка - Пётр Модлитба

Прямобивневый лесной слон (Palaeoloxodon antiqus) - вымерший вид рода африканских слонов. Обитал в Европе, в среднем и позднем плейстоцене (781-50 тыс. лет назад). 

Анализ ископаемой митохондриальной и ядерной ДНК Palaeloxodon antiquus показал, что его ближайшим родственником из ныне живущих слонов является вид лесной слон (Loxodonta cyclotis), живущий в Африке на территории бассейна реки Конго.

Cлон был 3,9 метра в высоту и имел длинные, слегка изогнутые вверх бивни. Его ноги были слегка длиннее, чем у современных слонов. Предполагается, что у этого слона язык был длиной 80 см.

Борис Александрович Рыбаков связывает фольклорные сюжеты о сражении со Змеем Горынычем с палеолитической охотой на мамонта следующим образом:

«1. Чудище огромно и непомерно сильно. Оно не крылато.

2. Оно „хоботисто“, или у него несколько голов на длинных шеях.

3. Схватка с чудищем происходит у Калинового моста, иногда чудище бывает прикрыто этим мостом.

4. Обязательной чертой схватки с чудищем является огонь (огненная река); иногда чудище само извергает огонь.

5. Своих противников чудище „вбивает в землю“».

Борис Рыбаков. «Язычество древних славян» (1981)

«... Не думаю, что будет большой натяжкой признать в этих сказочных приметах чудища обрисовку древнего мамонта (или мамонтов), загнанного огненной цепью загонщиков в ловчую яму, в подземелье, замаскированное ветками кустарников (калины). Длинношерстные мамонты, прорываясь сквозь „огненную реку“, могли и сами быть носителями огня. Охотники, загнавшие мамонтов в яму, должны были окончательно одолеть их, распарывая чрево, пронзая копьями, забрасывая камнями. Мамонты же хватали охотников хоботами и, вероятно, действительно „вбивали в землю“».

Борис Рыбаков. «Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи» (1963).

Борис Хорев: Исторический прототип сказочного Ивана-царевича

У​ Ивана-царевича был реальный прототип —​ князь Иван Молодой, сын Ивана Третьего от первого брака с тверской княжной (а не с Софьей Палеолог).

Во-первых, у обоих был брат Василий. Над​ Иваном​ Царевичем​ сказочный Василий издевался. Ивану Молодому он был конкурент. И именно провасильевской​ /​ софьинской партии молва приписала отравление Ивана Молодого. Историки указывают только на то, что Софье и Василию это было выгодно. Официальная же версия смерти —​ подагра.

Во-вторых, оба были женаты на Еленах. Реальный Иван был женат на Елене Волошанке (приходилась родственницей Владу "Цепешу" Басарабу ака графу Дракуле). Сказочный —​ на Елене Прекрасной​ /​ Василисе Премудрой /​ Марье Моревне. Обратите внимание, что молва приписывала реальной Елене оккультные практики и связь с книжниками (эта версия обыгрывается​ в сериале «Софья Палеолог») —​ отсюда вполне логичные прозвища​ Премудрая и Морев(н)а (Морева - дочь Смерти, связующая два мира колдунья то ли из степи, то ли из-за моря). Плюс имя​ Василиса​ происходит от  греческого слова «императрица», что может говорить о влиянии на образ Софьи Палеолог,​ что также роднит сказку с реальными событиями из жизни Ивана Молодого.

В-третьих, Иван Царевич спасает царское золотишко. Доподлинно известно, что в 1497 году люди из​ провасильевской​ партии​ в ходе борьбы с партией сына Иван Молодого (который​ к тому времени 7 лет как умер) Дмитрия​ попытались выкрасть царскую казну, но им это не удалось —​ Иван Третий все раскрыл. Возможно, имя отца могло наложиться на сына (как Владимир Святой слился с Владимиром Мономахом во Владимире Красном Солнышке).

В-четвертых, Иван Царевич во многих сказках умирает от руки брата Василия. Про противостояние придворных партий я уже написал. Здесь замечу, что партия Василия и его матери состояла на много процентов из итальянцев, греков и молдаван (опять же в сериале это показано). Если учесть, что то ли отравленного, то ли больного подагрой Ивана Молодого лечил Леон Жидовин (дал голову на отсечение, что вылечит Ивана —​ в результате и потерял ее), то во всем виноваты евреи и гастарбайтеры.

Базовую информацию взял в передаче «Час истины. Василий III Иванович» со слов​ историка​ Максима Емельянова-Лукьянчикова.

Тимур Кораев: Немножко этнологического юмора

Устойчивое фольклорно-песенное речение "аты-баты, шли солдаты" отражает древнейшую память о военных союзах атов и батов и их совместных походах в разные уголки Старого света под началом ком-батов и в составе строй-батов (ср. "бат-я[ня]" = отец-командир c аффективно окрашенным окончанием -ня).

Выродившиеся воинские ритуалы атов и батов легли в основу искусства акро-батов, а их забытые технические достижения отложились в названии бат-арей (баты арийские) и бати-скафов (баты скифские), например. Отсюда же получил свое имя австралийский вом-бат (см. БРЭ: "Спо­соб­ны ва­лить боль­шие де­ре­вья").

«Дикий Сад» - край кіммерійців

У середмісті Миколаєва, на високому березі, там, де зливаються води Південного Бугу та Інгулу, є унікальне місце – городище стародавніх кіммерійців. Поселення "Дикий Сад" - єдиний у степовій частині нашої країни археологічний пам'ятник високорозвинутої культури епохи пізньої бронзи, який до того ж був містом-портом ще у часи єгипетських фараонів.

Перші розкопки тут почав іще в 1927 році видатний український археолог та історик Феодосій Камінський. Він "відкопав" у цьому місці великий старовинний бронзовий казан.

Власне кажучи, це поселення виникло на зламі білоозерської і кіммерійської культур, з точки зору академічної науки його населення можна вважати протокіммерійцями. За словами багаторічного керівника розкопок, археолога-ентузіаста, старшого викладача Миколаївського Національного університету ім. Сухомлинського Кирила Горбенка, мешканці "Дикого Саду" займалися землеробством, скотарством і рибальством. А ще у них були сильно розвинуті ремесла, такі як металообробка, ткацтво, гончарство, а також обробка каміння і кісток.

"За однією з гіпотез, перші мешканці цього поселення прийшли сюди з прикарпатського регіону. Як мінімум, між "Диким Садом" і Прикарпаттям існували сталі торговельні зв'язки, бо сировину для бронзових виробів привозили саме звідти, про що свідчать дані хімічних аналізів. Цей напрям діяльності був одним з основних для місцевих майстрів. Вони забезпечували бронзовими сокирами, ножами та браслетами всю територію Північного Причорномор'я. Кілька років тому, на городищі було знайдено своєрідний скарб – кілька бронзових сокир та інших виробів з цього сплаву. Їх загальна вага трохи перевищувала 3 кг. Та на той час їх цінність була такою значною, що з нею навіть не співставні нинішні 3 кг. золота. Для них це вартувало стільки, скільки для нас 3 млрд. доларів", - із захопленням розповідає Кирило Горбенко.

Слід зазначити, що це городище умовно поділялося на кілька "мікрорайонів". На протилежному від городища березі річки Інгул археологи знайшли північний форпост "Дикого Саду". На самому березі річки була цитадель. З тилу її захищав дуже крутий береговий схил, із двох боків йшли глибокі балки, а між ними був викопаний рів глибиною 3 і завширшки 5 метрів. 

Цитадель – найстаріша частина поселення, тут мешкала переважно еліта. "У "Дикому Саду" належність до верхнього прошарку суспільства не передавалась у спадщину. Щоб до нього увійти, потрібно було мати власні здібності. Насамперед, ішлося про володіння ремеслами, тобто місцеву еліту формували ремісники найвищої кваліфікації. Так, у цитаделі археологи знайшли будиночки гончаря і м'ясника", - розповідає Горбенко.

З часом навкруги цитаделі виросло передмістя. Ззовні воно також було захищено ровом. Тут жив "середній клас", хоча там були будинки і представників елітних верств, зокрема помешкання майстра, який відливав бронзові вироби. А за зовнішнім ровом розташовувався посад – найбільш пізня частина поселення. Ця околиця була заселена простими людьми. 

Фортифікаційні споруди "Дикого Саду" призначалися не тільки для захисту від зовнішнього ворога, вони також захищали спокій еліти від своїх бідніших співгромадян.

Це городище проіснувало приблизно 300 років, далі життя у ньому згасає. "Чому зникло це поселення? Бо люди перейшли до кочового способу життя, в основному, через кліматичні зміни. Повітря тут стало більш сухим, і, як наслідок, у Північному Причорномор'ї лісостепова зона стає степом. Відтак, землеробство вже не могло прогодувати місцевих мешканців.

Саме перехід до кочівництва і вважається моментом виникнення кіммерійців. Хоча, зрозуміло, що у часі цей процес розтягся, як мінімум, на сотню років. І, до речі, саме в цей період на даній території відбувся технологічний злам: перехід від бронзи до заліза", - запевняє археолог.

Поселення "Дикий Сад" зробило свій внесок і в формування кіммерійців як народу, а він був першим відомим нам із тих, які жили на теренах України. Найбільш ранні письмові згадки про кіммерійців належать Гомеру, він у своєї "Одіссеї" писав: "Там країна і місто мужів кіммерійських…". Також про кіммерійців йдеться у Біблії, і в ассирійських хроніках.