«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
— I Раннедревнемерянский период (1 тыс до н.э.–V в. н.э.) — Merens. Зарождение мерян (merens) и мерянского языка, финно-угорские корни и трехфункциональная идеология наших вечных предков — кунд, мер, палех (семья, община, племя). Культура волго-клязьменских «дьяковцев» и протогосударство «рязаноокцев» на Средней Оке;
— II Позднедревнемерянский период (VI–IX вв.) — Саравареш и Ростов. Протогосударственность Сарского града, Великий Волжский путь, Северная конфедерация племен, изгнание скандинавов и призвание Рюрика;
— III Ранненовомерянский период (X – XII вв.) — Меря и Русь. Мерянская племенная автономия в рамках раннего Древнерусского государства, крещение, прерывание мерянской государственной традиции, исход наиболее непримиримых представителей племенных элит и народа в Меровию, начало складывания меряно-балто–славянского (древнерусского) симбиоза, начало киевской колонизации Ростовской земли;
— IV Средненовомерянский период (XIII – XVI вв.) — Меря, Орда и Москва. Грозные события XIII-XV вв., нашествие Батыя, отделившее меря от других финно–угорских народностей, связи с которыми поддерживали мерянскую культуру. Мерянская племенная знать полностью русифицируется. Основное культурно-языковое ядро мери смещается в Костромское Заволжье, где возникает симбиотическая меряно-древнерусская культура Галич-Мерьского княжества, в рамках которого происходит частичное возрождение мерянской государственной традиции. Участие мери в гражданской войне XV века на стороне Юрия Дмитриевича и его сына Шемяки, Московско-Казанских войнах, в желании сохранить и защитить свою самость. Опричнина, продолжение закабаления мерянского народа;
— V Поздненовомерянский период (XVII – 1730/50 г.) — Меря и Царство Романовых. Участие мери в событиях Смутного времени, в Расколе и Разинской войне которая была последним организованным выступлением мерянского народа. Угасание старомерянского языка, возникновение посмерянских арго в Заволжье;
—VI Постмерянская эпоха (1730/50 г. – 2000 г.) — Меря, Империя Готторпов и СССР. Эпоха связана с существованием великорусских постмерянских локо– и социолектов, т.е. диалектов и арго бывшей мерянской территории, включивших в себя пережитки мерянского языка, а также многочисленных духовных течений и парахристианских сект возникших на постмерянской почве Верхневолжья. А также с возникновением на базе потмерян развитой общественно-корпоративной системы, помогавшей им выжить в условиях чуждой им имперской государственной системы, и по сути своей противостоящей последней. «Старшие», «пОмочь», «общак» — всё это изобретения поздне-мерянского / постмерянского общества, комплексная институциональность которых в массах сохранялась вплоть до начала второй половины XX века. Отдельные их элементы оставались встроенными в некоторые низовые общественно-корпоративные структуры до 1980-ых годов;
— VII Новомерянская эпоха. (2000 г. – сегодняшнее время). Мерянский этнофутуризм. Это клеймо-эпоха ещё не написано. Оно пишется сейчас: началась эта эпоха с распада Советской Империи в 1991 году, периода нескольких десятилетий свободы, позволившего меря выбраться из бездны исторического забвения, возвратиться к исполнению своей миссии, к своему достойному месту среди народов России. Начало возрождения мерянского языка и мерянского народа (109 мерян переписи 2020 года). Вот это седьмое клеймо и должно стать клеймом деколонизации.
Комментариев нет:
Отправить комментарий