Авва Отче, цю чашу мимо пронеси…
Б.Пастернак
Анотація. У статті розглядається типологія комунікативних актів у текстах Нового Заповіту з урахуванням ментально-аксіологічних та морально-етичних регістрів. Виділяються ключові параметри комунікації та їх інтерпретація Ісусом Христом. Крім цього, робиться акцент на християнсько-світоглядних чинниках у формуванні дискурсу євангельських текстів.
Ключові слова: комунікація, комунікативна поведінка, текст, етнокультура.
The article deals with the typology of communicative acts in the texts of the New Testament on the basis of cognitive, axiological, ethical and moral factors. The key thresholds of communication and their interpretation by Jesus Christ are distinguished. The emphasis is given on the role of Christian paradigms participating in the formation of evangelic texts.
Key words: communication, communicative behaviour, text, ethnoculture.
Проблеми, комунікативних актів, соціально-етичних сценаріїв комунікації і дискурсу загалом стали особливо актуальними впродовж останніх десятиліть [9, с. 20]. Така актуалізація є мотивованою і пояснюється революційними процесами у сфері інформаційних технологій, формуванні комунікаційних систем, створенні інтернет-мережі, удосконаленні комунікативної етики, наданні широкого спектра інформаційних послуг, тиражування різних видів та засобів збереження і передачі інформації. Тотальне проникнення телекомунікаційних послуг в усі сфери людського буття – телебачення, радіо, Інтернет, пресу – стало невід’ємним атрибутом життя людини початку ХХІ ст. У зв’язку з цим низка проблем, пов’язаних з комунікаційними системами, культурою комунікації, перестали бути локальними і набули статусу надактуальних. До них можемо віднести явища інформаційних воєн, маніпуляції та зомбування мільйонів через ЗМІ, засмічення інформаційного простору та інформаційний тероризм, вплив на індивідуальну та колективну свідомість та ін. Значною мірою ці проблеми зараз розглядаються та тлумачаться у контексті екології людини, екології культури, філософської антропології [10, с. 36]. Також упродовж останніх десятиліть формується етико-методологічна база нового інформаційного суспільства.
Вивчаючи специфіку формування комунікативних систем епохи інтернету, багато дослідників звертають увагу на необхідність удосконалення законодавства, яке б забезпечило функціонування інформаційних систем; більш глибокого вивчення феномена людини – користувача інформаційним інструментарієм; феномен функціонування морально-етичних норм та визнання їх на загальноцивілізаційному рівні тощо. Про це пишуть як вітчизняні, так і зарубіжні лінгвісти, правознавці, психологи, соціологи, філософи та ін. Більшість із них так чи інакше апелюють до потреби глибшого та системного вивчення культурно-інформаційного простору [7, с. 194]. Очевидними стають проблеми необхідності вдосконалення механізмів формування інформаційного середовища, їх регулювання, регламентація і стандартизація. Ці потреби детермінуються самою дійсністю, а також викликами, з якими зіткнулось людство на поч. ХХІ ст. Окремими сегментами цієї очевидності є інформація про терористичні акти (які стали невід’ємними елементами щоденних новин у ЗМІ; масові заворушення, соціальна нестабільність, намагання окремих країн перекроїти кордони, локальні воєнні протистояння та ін. укладаються в цілісну інформаційну картину, в яку вкомпоновується, занурюється сучасний пересічний інформаційний носій та користувач. Як показує досвід спостережень за цими явищами, наслідком таких впливів є масові психози, тотальна депресія, різного типу залежності (в тому числі наркотична), десоціологізація (втеча від суспільства), інформаційна та соціальна самоізоляція тощо.
Апелюючи до досвіду минулих епох, а також вивчаючи подібні ситуації, які вже спостерігалися в окремих культурах, звернемось до біблійних текстів. Їх цінність у тому, що вони більш ніж дві тисячі років тому пропонували нову релігійно-світоглядну концепцію, нову програму виживання людини (як творіння Господнього), оновлення основних категорій етики, нову модель «homo sapiens», новий світопорядок. Провідниками тієї епохи був зроблений акцент та виписані нові вимоги і стратегії щодо законів формування інформаційного простору. Відповідно до цих законів пріоритетними неодмінно повинні бути моральні якості, соціально-релігійні стандарти, етичні канони. При укладанні будь-якої соціальної мікро- чи макросистеми з будь-якими прагматикою та стратегією в її основу неодмінно повинні бути закладені константи (фундаментальні категорії): порядність, чесність, відвертість, доброчинство, гідність, шляхетність, високі моральні якості, щирість, вірність, надійність, жертовність, доброзичливість, мужність і чистота думок та вчинків [13, с. 21–41].
Не заглиблюючись у релігійні, культурні, економічні, світоглядні, морально-етичні чи ін. деталі, якими характеризувалось давньоіудейське (і будь-яке інше) суспільство; окинувши лише поверхневим поглядом епоху Ісуса Христа, виділимо типову деталь – в епіцентрі всіх інтенцій месії, всі його прагнення та потуги спрямовані на духовні пороки культурно-соціальної моделі. Саме в цьому Христос вбачає найбільшу небезпеку, загрозу, виклики для суспільства як системи і для людства загалом. Тобто не крадії, грабіжники, вбивці та ін. становлять найбільшу небезпеку для суспільства, не з ними перебуває у постійному протистоянні посланець Божий – він веде війну з лицемірами, фарисеями, книжниками, фальшивими та лукавими пророками, митарями, грішниками та представниками інших категорій, близьких до перелічених. У євангельських текстах здійснюється детальний аналіз широкого спектра людських пороків, і в кожному окремому випадку Христос закликає покаятися, наповнити душі чеснотами і повернути своє життя в річище заповідей Божих. Діяльність Христа слід розглядати не лише з позицій соціології, теології чи філософії, а й як тип комунікативної поведінки, комунікативно-інформаційну модель. Йдеться про те, що засуджені Христом (у євангельських текстах) морально-етичні, ментально-аксіологічні категорії асоціюються із вселенським злом, яке необхідно побороти, вилучити з концептуальної картини світу. І це потрібно здійснити засобами комунікативних впливів, оприлюднень, інтерпретацій. Це є першочерговим завданням людства, без виконання якого неминуче настане криза та загибель роду людського. Тут доречно буде звернутися до постулату, що, розвиваючись і вдосконалюючись, людство розвиває і вдосконалює зло – воно з примітивного та очевидного трансформується у вишукане, філігранно опрацьоване та вдосконалене. Поза дискусією і той факт, що в епоху інформаційно-технічної революції воно адаптується, своїми метастазами проникає у найпотаємніші закутки буття, тиражується, блискавично поширюється без будь-яких обмежень, стає важковпізнаваним, латентним, мімікрує. Така тотальність становить ще більшу загрозу для цивілізації.
Весь текст Нового Заповіту зорієнтований на оцінку, аналіз та інтерпретацію мисленнєво-комунікативних, інтелектуально-поведінкових специфік первосвящеників, книжників та фарисеїв. Їх спосіб мислення, аморальність комунікативної поведінки – в центрі уваги Ісуса Христа та його учнів, а також об’єкт непримиренної боротьби. Бо саме в цьому представники нової віри вбачають найбільшу загрозу людству. Тож комунікативна поведінка фокусується, поміщається в епіцентр усієї наративної системи Нового Заповіту. Комунікація тут тлумачиться як форма самореалізації, простір буття, як невід’ємна умова існування людини етичний кодекс, а також як середовище, в якому, на жаль, існує, розвивається, вдосконалюється зло.
Якщо звернутись до текстів Євангелія і виокремити зазначені категорії та розглянути їх у контексті новітніх семантико-семіотичних теорій (у контексті семантичних полів зокрема), то відкривається ізометрично-голографічна картина, в якій цілісно висвітлюються ці категорії, і отримуємо змогу їх аналізувати, інтерпретувати, виявляти основні детермінанти, функції, зв’язки. Більше того, такі дослідження дають змогу вивчати різного типу екстраполяції, сприймати у різних часових та просторових форматах, у тому числі в контексті українських соціокультурних процесів.
Отже, за визначенням лексикографічних та ін. джерел, фарисеї – це «відома секта, пиха та лицемірство були їх характерними рисами» [11, т. ІІ, с. 231]. Їм був властивий «моральний формалізм», який полягав у неухильному, зовнішньо формальному або показному виконанні моральних правил…» [6, с. 82–83].
У новозавітних текстах комунікативній поведінці фарисеїв приділяється багато уваги, тому вони у текстах найчастіше фігурують як опоненти Христа.
Саме фарисеї поряд із книжниками, первосвящениками є лицемірами, носіями найбільш негідних людських рис – це вміла демонстрація своєї релігійної приналежності, імітація щирості релігійних уподобань, які є лише маскою, зовнішнім антуражем, який маскує внутрішню нещирість, негідність, брехливість. Звертається Ісус до фарисеїв і книжників: «Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, коли ви злі? Бо чим серце наповнене, те говорять уста… Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь Судного дня!..» [12, с. 22]. Невід’ємною рисою фарисеїв є лукавство. Як етична, лінгвосоціокультурна та наратологічна категорія воно тлумачиться як «невідповідність слів, учинків справжнім переконанням…» [4, с. 488]; [7, с. 200]. Тобто схильність до послуговування зовнішньо вірними, вдавано правдивими та щирими словами (текстами), за якими маскуються фальш, нещирість, прихований обман. Ісус, звертаючись до книжників та фарисеїв, говорить: «Роде лукавий та перелюбний шукає ознаки (чуда, божественних ознак) – та ознаки йому не дадуть» [12, с. 22].
Специфікою комунікативних сценаріїв є вдавана правильність, імітація щирості та вірності релігійним канонам у той час, коли їхні думки, вчинки, прагнення, прагматика є діаметрально протилежними, – «не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст» [12, с. 27]. І тоді «учні його приступили і сказали йому… – знаєш, що фарисеї … спокусилися?», і тоді Ісус відповів учням своїм – «залиште ви їх: це сліпі поводирі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого – обоє в яму впадуть». І ще каже Ісус: «бо у них що виходить із уст, те виходить із серця…, а з серця виходять лихі думки» [12, с. 27].
Христос постійно закликає та застерігає учнів своїх, а також усіх тих, хто його слухав, стерегтися слів (текстів) фарисеїв (також саддукеїв, книжників, лжепророків та ін.), бо немає віри їхнім словам, мова їхня є «лжива», і відводять вони думки, слух, серця слухачів своїх від істини, оплутують думки слухачів як павук павутиною, і слухач не в змозі збагнути, де істина, а де неправда – «і тоді зрозуміли вони, бо Він не казав стерегтися їм розчини хлібної, але фарисейської … науки». У текстах Євангелія дається визначення фарисеям (і книжникам) – … бо говорять вони, та не роблять того! – тобто дволикість та повна розбіжність і невідповідність слів та справ, слова їхні не мають жодної ваги, але попри це прагматика, меркантильність, утилітарність є очевидними, бо – «учинки свої вони роблять, щоб бачили люди; … і люблять вони передніші місця на банкетах, … і передніші лавки в синагогах…» [12, с. 39]. І далі акцентує увагу фарисеїв і емоційно засвідчує – «горе ж вам…, що вдовині хати поїдаєте і напоказ молитесь довго…». У притчах Ісус намагається у різний спосіб розтлумачити гріховність фарисейства (та лицемірства), проілюструвати боговідступність, антизаконність та неетичність фарисейської поведінки (дволикості): «горе вам … фарисеї, що даєте десятину…, але найважливіше в Законі відкинули: суд, милосердя та віру…, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині вони повні здирства та кривди» [12, с. 40]. У такий спосіб Христос акцентує увагу на тому, що не лише зовнішність (форма) повинна бути досконалою, а й зміст повинен відповідати (формі) та ідеї, тобто бути чистим, досконалим – «…фарисею, очисти спочатку середину кухля, щоб чистив був назовні!.. так і ви, – назовні здаєтеся праведними, а всередині повні лицемірства та беззаконня» [12, с. 400].
Для фарисеїв (як і для книжників та первосвящеників) пріоритетними є не віра, про що вони постійно засвідчують, а їх соціальний та матеріальний статус. Заради свого соціального становища вони йдуть на будь-які хитрощі, лицемірство, підступність. У тлумаченні Ісуса Христа, вони становлять найбільшу загрозу для релігії та суспільства. Таке оголення істини, розкриття їхньої сутності викликає у них неабияке обурення, спротив, і за це вони спрямовують на Ісуса вістря своєї люті, ненависті, антагонізму. В епізоді, де Христос зцілює чоловіка з «сухою рукою», фарисеї, усвідомлюючи свою безпорадність та духовно-релігійну невідповідність, неповноцінність, вирішують убити Христа, бо це єдиний шлях, який дозволить уникнути поразки та загальнонародної ганьби, – «фарисеї ж негайно пішли та з іродіянами раду зробили на Нього, – як Його погубити» [12, с. 55].
Ще однією типовою формою комунікативної поведінки фарисеїв є наклеп. Часто у ситуаціях, коли їх поведінка, задум, наміри розгадані та прилюдно розкритиковані, вони вдаються до різних хитрощів, але найчастіше послуговуються наклепами, плітками та іншими видами дезінформації. Такі форми комунікативної поведінки стають органічною та невід’ємною рисою цієї категорії Христових опонентів [3, с. 490–491].
Христос найчастіше називає фарисеїв лицемірами, оскільки їхні думки та вчинки зазвичай розходяться зі словами – мова, мовлення (всі види комунікативної поведінки), слова виконують виключно імітативну функцію. Так, скажімо, на зауваження фарисеїв щодо миття рук перед обідом Христос відповідає, що можна дбати про чистоту тіла, але занедбати душу. Чисті руки перед їдою – це важливо, але сумління та совість – важливіше – «що з людини виходить, – те людину споганює, … бо з лихого серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завиднющеє око, богозневага, гордощі, безум…» [12, с. 62].
Прохання, настанови, накази, веління, різні форми імперативу (як експліцитного, так і імпліцитного), інакше кажучи, форми комунікативних програм, джерелом яких є фарисеї, неодмінно наділені дволикістю, нещирістю, підступністю, заздрістю, демагогічністю тощо. Ісус закликає всіх стерегтися фарисейських повчань та настанов, жодної довіри не повинно бути їхнім словам, обіцянкам, молитвам, повчанням та ін. [12, с. 63–64].
Фарисеї разом із книжниками часто інспектують Ісуса, прискіпливо слухають його слова з метою впіймати на хибах, помилках, неточностях чи відступах від канонів віри іудейської. Христос у свою чергу не є опонентом віри як такої, лише заперечує дволикість, нещирість, фальшивість поведінки, молитви, комунікації чи в обрядовості загалом. Вони ж постійно докоряють Христові боговідступництвом, відходом від іудейських традицій, порушенням закону, на що Христос відповідає влучними фразами (які стали афоризмами), притчами, ідеальними формулами, істинність та результативність яких не викликає сумніву – «і вони вислали деяких із фарисеїв та іродіянів до Нього, щоб зловити на слові Його…, – Ісус, знавши їх лицемірство, сказав їм: «Чого ви мене випробовуєте? Принесіть мені гріш…» [12, с. 71].
В Євангелії від Марка в главі ХІІ подається визначення фарисейства та застереження щодо нього: «… стережіться тих, хто любить в довгих одежах проходжуватись…, – у них перші місця на прийняттях, – бо вони вдовині хати поїдають і моляться довго напоказ…» [12, с. 72].
Характерною рисою поведінки фарисеїв є те, що їм властиво скрупульозно дотримуватись обрядовості, прийнятої у тогочасному Ізраїлі. Але ортодоксальність в обрядовості, як і всі інші комунікативні (соціально-комунікативні) акції, є також удаваною, нещирою. Так, у главі VІ Євангелія від Луки йдеться про те, що Ісусові разом з його учнями фарисеї закидають недотримання святкування суботи, коли вони з учнями зривали колосся, проходячи полем. На це Христос відповів, згадуючи історію Давида, і довів у такий спосіб, що не є гріхом робити (працювати) у святий день – необхідну справу – це не святотатство [12, с. 90].
На Оливній горі Христос, проповідуючи, звертає увагу на марнославство, яке властиве фарисеям і книжникам. Дорікає тим, що вони люблять почесті та славу, яких не заслужили: «горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні» [12, с. 91].
Лицемірство повчань (мовлення фарисеїв та книжників) є важковпізнаваним, його важко виявити і легко переплутати із щирістю та істинністю сказаного. У цьому і криється основна небезпека та підступність. Але фальш їхніх слів так чи інакше вийде на поверхню і буде засуджена. Загроза її лиш у тому, що, поширюючись у натовпі, вона рецептується, вживається у дискурс, органічно вплітається у мовну картину світу і стає нормою – невід’ємним елементом буття – «стережіться розчини (повчань) фарисейської, що є лицемірство…, бо немає нічого захованого, що не відкриється…» [12, с. 104].
Фарисеї, книжники, законники та інші вірні служителі віри іудейської, які формально дотримувались обрядовості, часто ставали безсилими перед аргументами Ісуса. І хоч вони були фахівцями у галузі винахідливості щодо пошуку аргументів на захист свого способу життя, але не знайшли слів, щоб заперечити Христові: «…увійшов до дому одного з фарисейських старшин і запитав він у фарисеїв, чи оздоровляти у суботу годиться, чи ні!.., на що Христос відповів, – коли осел або віл упаде до криниці, то хіба він не витягне зараз його дня суботнього? – і вони не могли відповісти на це» [12, с. 108].
На тлі інших опонентів Христа фарисеї, книжники та первосвященики знаходяться у найбільш радикальній опозиції. Якщо митарі, грішники та простий люд дослухаються до слів Христа, то фарисеї є найбільш непохитними та непримиренними. У діалозі з ними Христос завжди отримує перемогу, вони не в змозі встояти перед силою його аргументів. Коли вони дорікнули Христові тим, що він приймає грішників, їсть з ними, п’є і сидить за столом (за давньою іудейською традицією «сидіти за столом» означає високий ступінь довіри та поваги, це глибоко інтимне дійство), а це не було дозволено в Давньому Ізраїлі, Ісус на це відповів притчею про загублену вівцю [12, с. 110].
В аксіологічній системі фарисеїв, книжників та первосвящеників домінуюче місце посідають матеріальні цінності, соціальний статус, хоча вони покликані служити Богові і бути перед ним чистими та щирими. Такий дуалізм, роздвоєність комунікативно-мисленнєвої та соціальної поведінки є невід’ємною рисою цієї категорії давніх іудеїв – «чули все це й фарисеї, що були сріблолюбці, та й стали сміятися з нього…» – Христос відповів – «…ви себе видаєте за праведних перед людьми, але ваші серця знає Бог», що означало, що істина вища за все, настане день – і цим «божим слугам» доведеться нести відповідальність за своє лицемірство.
Христос пророкує неминуче покарання тим, хто у своїх помислах, словах, учинках поводиться як фарисей чи книжник. Про це йдеться у притчі «Про митника та фарисея», де заключним силогізмом є: «кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто понижається, той піднесеться» [12, с. 114].
Фарисеї боялися втратити свій авторитет у народу. Ісус Христос і його учні своїми проповідями несли істину, і вона була очевидна. Спостерігався різкий контраст між двома типами комунікації, і фарисеї звернулись до Христа з проханням наказати апостолам, щоб замовкли. На це Ісус відповів: «кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме». Ця метафора вимагає тлумачення: йдеться про те, що їхні слова – це слова самого Бога, вони є істинними, і саме за ними – спасіння людства [12, с. 117].
Ісус часто звертає увагу учнів своїх та тих, хто були слухачами, на те, що бути лукавим, «дволиким, брехливим, заздрісником – це великий гріх, який неминуче буде покараний». Прості, пересічні люди, слухаючи фарисеїв і не впізнаючи брехні в їхніх словах, мимоволі ставали співучасниками, носіями та поширювачами цієї фальші. Більше того, фарисейська нещирість є багатоликою та різноманітною. Її не можна брати на озброєння. Її слід уникати і, як сміття, вимітати зі свого дому.
Намагання фарисеїв повсюдно дискредитувати Христа завжди завершується повним фіаско, а авторитет Ісуса стає ще більш очевидним та визнаним. Що важливо – Христос, як Соломон, завжди знаходить дієву та унікально вірну формулу, щоб перемогти в поєдинку з невірними. Яскравим прикладом є притча про грішницю. У ній Христос короткою фразою обеззброює розлючений натовп, і вислів «хай перший на неї той каменем кине, хто без гріха» [12, с. 141] стає унікальною формулою та афоризмом.
Прості, пересічні мешканці Іудеї є легким та зручним «матеріалом» для маніпуляцій. Інколи до них приходить прозріння і вони вітають Христа, йдуть за ним, слухають його та визнають слушність його слів. Але вони, як і більшість представників роду людського, є слабкими та розгубленими. Під впливом повчань фарисеїв, книжників, учителів закону вони піддаються маніпулятивним впливам, перемагає груба сила, а істина програє. Вища мудрість та правда стають уразливими, ранимими, неспроможними захиститися, і зло перемагає. Найбільш яскраво перемога зла над добром представлена в тій частині Святого Письма, де Христос в’їжджає в Єрусалим і більшість населення зустрічає його, встеляючи дорогу пальмовими гілками, – (Вербна неділя). Зустрічають як Месію, переможця, героя, особу з неперевершеним авторитетом. Але мине лише кілька днів, і вони ж – ці самі іудеї, очолювані первосвящениками, прийдуть до палацу Понтія Пилата і будуть вимагати його страти [12, с. 147].
Крім уже названих недоліків, фарисеї прагнуть слави, бути в центрі уваги, приймати на свою адресу похвалу, якої вони, безперечно, не заслуговують. Марнославство – це безпідставні та невиправдані слова похвали, виключно вербальне підтвердження їх мудрості, величі, досконалості, унікальності. Власне, у середовищі книжників та фарисеїв марнославство є актуальним, поширюваним, запитуваним. Цим часто Христос дорікає своїм опонентам з числа книжників та фарисеїв: «бо любили вони славу людську більше, ніж славу Божу» [12, с. 150].
У текстах Нового Заповіту поряд із фарисеями опозицією до Ісуса Христа, його учнів є первосвященики та книжники. Вони поряд із фарисеями, митарями, лжепророками, грішниками формують семіотичний ряд. Їх соціальний, релігійно-обрядовий статус є дещо вищим, але за принципом своєї ментально-комунікативної поведінки вони є близькими. Більше того, первосвященики та книжники уподібнюються між собою та до інших подібних соціальних категорій не лише за поведінково-комунікативними, а й за ментальними, аксіологічними, релігійно-світоглядними, соціально-сценарійними ознаками. Фактично як опозиція Ісуса Христа вони формують єдиний фронт, єдину лінію нападу. Тому в текстах Нового Заповіту часто представлені словосполучення – «і підійшли до нього книжники і фарисеї», «і стояли тут первосвященики та книжники» та ін. Також у текстах часто знаходимо: «не будьте такими, як оті лицеміри», «стережіться фальшивих пророків», «полохливі ви маловіри», «і зійшлися багато митників та грішників», «ласун та п’яниця він приятель митників та грішників», «роде зміїний! Як ви можете мовити добре, коли ви злі?», «так і буде лукавому роду цьому», «підійшли фарисеї та саддукеї», «постраждати від первосвящеників та книжників» та ін. Тобто поряд із фарисеями ядро опозиції Христові формують книжники, первосвященики, митарі, лжепророки, грішники, лукаві, лицеміри… Тож книжники та первосвященики – це досить близькі, але попри все різні соціально-релігійні категорії. Книжники – це «учителі закону…», «клас осіб, які присвятили себе вивченню та тлумаченню іудейського закону», «законники» [5, с. 255]; [11, т. ІІ, с. 265–288]. Тоді ж, як первосвященики – старші лідери, провідники священиків…, в останні роки іудейського царства на цих посадах були люди з вкрай низькою мораллю та пороками. Таким, наприклад, був первосвященик Каяфа [11, т. ІІ, с. 66].
Слід зазначити, що Христос часто, узагальнюючи, називав усі ці категорії лицемірами. Лицемірство, блазнювання, імітація чеснот, удавання чесної та щирої віри і молитви, привселюдна награна щирість, публічне декларування вірності релігійним ідеалам, хитрування, обман, жадібність та заздрість властиві тим представникам суспільства, які б мали бути взірцем чеснот, – книжникам та первосвященикам. Це означає, що будь-яка форма їхньої вербально-комунікативної поведінки (молитви, клятви, обіцянки, прохання, настанови, сповідь, заборони, застереження, заклики, доповіді, проповіді, комунікативні адресації, ствердження і т.п.) є чи не найбільшим гріхом, якого важко позбутись. Можливий лише один-єдиний шлях – це пристати на шлях катарсису, очищення, сповіді, позбутись лицемірства і стати щирим в усіх проявах своїх. Бо у фарисеїв та книжників навіть покаяння, звернення до Бога у молитвах та ін. – все є фальшивим, бо «немає щирості у тих словах та чистоти душевної». В окремих випадках опоненти Христа стають на шлях щирої спокути, каяття. Тому Христос перманентно звертається до них з проханням покаятись та стати на шлях істинний.
Ісус неодноразово звертає увагу своїх учнів на незаконність, підступність та гріховність книжників і фарисеїв, які він вбачає саме у мовомисленні, в комунікативній поведінці, у специфіці оприлюднення інформації. Специфіка полягає в тому, що вони (фарисеї і книжники) послуговуються (користуючись сучасною термінологією) піар-технологіями – збирають на площах, ринках, у синагогах великі натовпи і виголошують перед ними свої фальшиві промови, а також намагаються спаплюжити Христа, його учнів та прибічників. Вони (фарисеї та книжники) очевидно знають те, що маніпулювати, впливати, спрямовувати настрої маси завжди простіше, ніж однієї особи. Тому натовп є невід’ємною складовою більшості епізодів відкритого конфлікту з Христом. Також Ісус загострює увагу своїх слухачів на тому, що його опоненти часто послуговуються напівправдою, яка в основі своїй є більш небезпечною, ніж неправда.
Весь земний шлях Ісуса Христа – це боротьба з лицемірством, фарисейством, лукавством. Усі його проповіді, настанови, діалоги, притчі – це своєрідні інструкції на застереження всього людства від хибного, гріховного шляху. Від дволикості та лицемірства слід відмовитись і облаштовувати своє життя, «ставши на путь істини», і не впустити в реалії свого життя те, що руйнує світ людини, – світ, який був створений Богом і первинно був ідеальним. Але одні з перших форм комунікативної девіації – брехня, обман, підступність, хитрування – мають місце в епізоді комунікації змія з Євою: переконання, вплив на її свідомість, спокуса, спонукання, щоб переступити волю Господа і скуштувати яблуко з дерева пізнання добра і зла.
Книжники, фарисеї та первосвященики формують соціокультурну єдність тогочасного Ізраїлю. Їх об’єднує однотипність комунікативної поведінки. Імітативність, гра на аудиторію, показна правильність та щирість, лицемірство руйнують усе духовно-культурне надбання попередніх поколінь, нівелюють вчення пророків, той закон, без якого неможливо організувати стабільну державно-економічну, культурну, духовну системи. Лицемірство, як зазначалось, вище, є найбільш яскравою, домінантною рисою ментально-комунікативної поведінки опонентів Христа. Він бачить варіативність лукавства, багатогранність та адаптативний потенціал і закликає всіх: «коли чиниш милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди…» [12, с. 11]. В цьому епізоді він закликає до скромності, чемності у своїй комунікативній поведінці. В цьому істина, а не в тому, щоб займатися самопіаром – оприлюдненням своєї жертовності, бо така поведінка не має нічого спільного з жертовністю та служінням Господу.
Лицемір у давньогрецькій культурі та мові за своєю семантичною структурою є близьким до «актор», «облудний», «лукавий», «ошуканець», «не є справжнім», «той, хто вдає, грає, прикидається», «той, хто не є істинним», «той, хто насправді є іншим».
Проповіді, монологи, діалоги Ісуса Христа різко контрастують з комунікативною поведінкою його опонентів: «бо навчав він їх, як можновладний, а не як ті книжники» [12, с. 14].
В окремих випадках деякі книжники, митарі та інші опоненти Христа бачили його беззаперечну перевагу, покидали своїх одновірців та йшли за Христом – «і приступив один книжник та й до Нього сказав: «Учителю, я піду за Тобою…» [12, с. 15]. В окремих епізодах фарисеї, книжники, митарі не спроможні заперечити істинності слів Христа, визнають його праведність та істинність і називають його Учителем. У тодішній Іудеї це був один із найвищих титулів. Христос у свою чергу закликає їх до роботи над собою – продовжувати очищуватись, вимітати з душ своїх лицемірство. У деяких випадках він називає їх «роде невірний», «лукаві», «лицеміри ви», спонукаючи до того, щоб остаточно очиститись від лицемірства. Бо пристати до Христа, його ідей, визнати праведність слів та вчинків – цього недостатньо. Стати однодумцем Христа – це процес: очищення, катарсису, зміцнення віри. Він звертається до них, закликає до нової моралі та етики: «горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, але найважливіше у Законі покинули: суд, милосердя та віру» – лепта матеріальна важить мало, якщо не долучити до неї лепту духовну.
У текстах Нового Заповіту порушуються питання філософського характеру, хоча вони не завжди сприймаються як такі. Про це свідчить, зокрема, вже згаданий епізод про вимитий кухоль. Вимитий ззовні вимагає чистоти внутрішньої – форма і зміст повинні бути у гармонії. Найчастіше формою виступають слова, мовлення, тексти (засоби репрезентації), і вони можуть бути досконалі за формою, але бути в конфлікті зі змістом, якщо вони (слова) сказані не щиро, без істинних чистих інтенцій.
Досить часто істина в текстах асоціюється з простотою, щирістю, відвертістю. Лицемірство – це награність, театралізація, вдаваність, фальшивий пафос. Христос простотою та щирістю своїх слів перемагає своїх опонентів, і вони визнають свою поразку та безпорадність. Вбивство, фізичне знищення Христа у цьому протистоянні стає для книжників та фарисеїв єдиним шляхом перемогти – «зібралися в домі первосвященика…, і радилися, щоб підступом взяти Ісуса й забити».
Кульмінацією протистояння двох моделей світу, концептуальних картин світу, в якому маніфестується роздвоєність, дволикість, підступність усіх, хто були в опозиції Ісуса, є епізоди – Вербна неділя та історія зради Ісуса і передачі його на суд іудеям, а також прохання іудеїв відпустити Варавву, а Христа піддати смертній карі. Не Варавва – грабіжник та душогуб – є небезпекою для ізраїльтян, а Христос, бо закликає до милосердя, доброчинства, духовної чистоти, щирості, любові. В цьому іудеї побачили небезпеку та руйнування устоїв держави та віри.
Вступаючи у перманентний спаринг з книжниками та фарисеями, Христос здобуває перемогу, а його вороги зазнають поразки та ганьби. Вони дотримуються букви закону, що неодмінно декларують, а Христос у своїх монологах пропонує нові правила існування, новий закон, і в основі його – не формальне дотримання норм, а щира любов. Це і є нова модель не лише філософсько-релігійної доктрини, а й мовленнєво-комунікативної поведінки. Тому притчі та інші фрагменти тексту Нового Заповіту є не лише апологіями нової віри, а й пунктами нового закону буття, нової етики та моралі.
Основною ознакою промов Ісуса є віднайдення унікальних та ідеальних за формою, змістом, композицією і силою ілокутивних реакцій – притч, міні-історій, порівнянь, метафорики, алегорій та інших пропеїстичних засобів. У результаті їх застосування отримується максимальний ефект. Така форма комунікативних акцій обеззброювала та знімала всі маски з опонентів Христа. І, як було згадано вище, зазнаючи постійних поразок у комунікативних дуелях, первосвященики, книжники та фарисеї змушені перейти до наступної форми протистояння – фізичного знищення: «…первосвященики й книжники, і шукали, як Його погубити, бо боялись Його…» [12, с. 70]. Христос часто наголошує на тому, що настанови вчителів закону здатні отруїти інформаційне середовище, їхні слова не дають зцілення і не сприяють духовному спасінню, а є першопричиною тотального, вселенського зла: «…багато людей залюбки слухали його…», – а він закликав стерегтися книжників та фарисеїв і повчань їхніх.
Як уже зазначалося, вершиною цинізму первосвящеників та книжників є передача Ісуса в руки правосуддя та наполегливі вимоги його страти. Прокуратор Понтій Пилат не знайшов вини у вчинках Христа і мав намір відпустити його, але поступився під тиском іудейських провідників та самих іудеїв і, щоб уникнути бунту та народних заворушень, наказав стратити Ісуса, а Варавву відпустити. Першопричиною такого рішення та мотивацією поведінки первосвящеників були заздрість авторитетові та непереможності Христа і страх втратити свою популярність серед громадян Іудеї. Соціальний авторитет Христа невпинно зростав, а його повчання ставали «глобальною мудрістю», універсальними формулами поведінки. Пилат сказав: «… хочете – відпущу вам Царя Юдейського? – через заздрощі первосвященики підмовили натовп, щоб краще відпустив їм Варавву» [12, с. 77]. Для остаточного не лише фізичного, а й морального знищення Христа вони з нього глузували, коли він помирав на Хресті, і запитували, чому він себе не врятує. В такий спосіб вони намагалися отримати сатисфакцію, задоволення від своєї перемоги.
Книжники, фарисеї та первосвященики дорікають Ісусові за його зневагу до текстів закону, традицій, обряду, Бога. Богозневага у тогочасній Іудеї була тяжким гріхом. Але при аналізі комунікативної поведінки та своєрідному дискурс-аналізі стає очевидним те, що насправді опоненти Христа були лжесвідками – лукавими і фальшивими. Для них релігія, віра, обряд, храми були зручним пристановищем, не просто засобами виживання, а умовою і середовищем існування, зоною комфорту. Але Христос опонує їм і стверджує, що його слова не є богозневага, а лише боротьба з людськими моральними недугами: «храм мій – це храм для молитви». І він досить символічно виганяє з храму тих, хто в ньому торгував.
Сила комунікативних тактик та стратегій Ісуса є очевидною, і його противники (а це саддукеї, митарі, грішники, сріблолюбці, фальшиві пророки, маловіри, п’яниці, одержимі похіттю, раби та ін.) вимушені визнати його правоту та перевагу. Інакше кажучи, з точки зору дискурсології, наратології та неориторики він виступає «ідеальним оратором».
Поряд із первосвящениками, книжниками та фарисеями опозиціонерами Ісуса часто є митарі (митники). З точки зору релігієзнавчих, лінгвокультурних, соціологічних та ін. студій митарі дещо несподівано та не зовсім логічно укладаються у запропонований ряд. Цей алогічний структурний елемент на перший погляд викликає низку запитань та вимагає додаткових інтерпретацій. Така алогічність викликана тим, що поряд із митарями в тогочасній економічній, етнокультурній та державній системі були десятки та сотні інших подібних (і на перший погляд рівнозначних) професій, посад, видів діяльності, які формували цілісну державно-економічну модель давнього Ізраїлю чи Риму. Але в цьому випадку Ізраїль епохи Ісуса Христа (на початку нашої ери) слід розглядати як унікальну, самодостатню, ієрархізовану та внутрішньо впорядковану систему, де роль митаря виділялась в окрему та специфічну категорію. І ця специфіка полягала в тому, що Ізраїль тієї епохи був провінцією Римської імперії. В державно-економічній системі того періоду роль митаря (збирача мита, податків) була дуже важливою. Від неї залежали успіх та виживання економічної системи.
Для Римської держави було надактуальним налагодити високоефективний та безперебійний збір мита з провінцій. Однак збір податків самими римлянами був малоефективним. Та коли функцію збирачів мита виконували самі ж іудеї, то результативність була неймовірно високою. Пояснюється це тим, що утаїти будь-які матеріальні цінності, будь-яку форму діяльності перед своїми співвітчизниками було неможливо. Більше того, митарі-іудеї не лише сповна наповнювали казну Римської імперії, а й отримували особисту «мзду», бо мали можливість особистого збагачення. Митарі, яких обирали з числа самих іудеїв, і податкова (митна) система стали тяжкою кабалою для жителів земель ізраїльських. Тому митар у текстах Євангелія та в очах пересічних громадян є не ким іншим, як зрадником, морально опущеною людиною, людиною без гідності, яка не заслуговує жодної поваги, людиною лукавою, одержимою скупістю, підлим сріблолюбцем [5, с. 322]. Митарі вели паразитичний спосіб життя, це своєрідне запроданство та манкуртизм. Їм не властиві почуття патріотизму та бажання служити своєму народові. Характерним було і те, що митарів в Іудеї була велика армія, а ще більша кількість хотіла стати митарями, але такої кількості не потребувала римська митна система. Це означало, що іудеїв, готових зрадити свою батьківщину, які прагнуть служити чужинцям, готових наживатись на злиднях та горі своїх співвітчизників, була значна кількість. Що число тих, хто готовий до морального падіння заради грошей, хто готовий збирати мито (часто це був справжній грабунок) навіть зі своїх найближчих родичів, було дуже велике. Тож співвітчизників, які зазнали морального падіння чи були готові до нього, в Ісуса Христа була значна кількість. Тому у фокусі протистоянь, боротьби, антагонізму в євангельських текстах опинилися саме митарі. Вони часто стають символом підступності, зрадництва, лукавства, мізерності, ницості, моральної деградації, гріховності. В устах Ісуса слово «митар» чи звертання «митарю» звучить як «зраднику», «підлото». Хоча, на відміну від первосвящеників, митарі не є безнадійною соціальною категорією. Інколи він з ними обідає, зустрічається, запрошує до дискусії. Митар у текстах Святого Письма – це згусток негативу, але його інколи можна спрямувати у вірне життєве русло. У текстах Євангелія представлені словосполучення, де поряд із «митарем» другим компонентом виступають «грішники», «маловіри», «фарисеї» та ін. – «Ісус сидів при столі у домі, ось зайшли багато митників і грішників, і вони посідали з ним та його учнями» [12, с. 16].
Христос проявляє милість та терпіння, толерантність до митарів. Вони не є в його розумінні константною опозицією, як, скажімо, книжники чи первосвященики (хоча він закликає проявляти милість і до них, вірить у можливість спрямування їх на «путь істинний»). Христос стверджує, що вони є лише одержимі духовними недугами, але ці недуги є виліковними. Тому він часто закликає до покаяння, духовного очищення. Митарі (на відміну від книжників) в окремих випадках покидають своє ремесло і приймають віру Христа: «… і митарі визнали Божу волю за слушну – і охрестились Івановим хрещенням» [1, с. 1273]; «…фарисей так молився… – дякую, Боже, що я не такий, як інші, … як цей митник…, а митник здалека стояв та й казав … – Боже, будь милостивий до мене, грішного…» [1, с. 1294].
Опозицію Христові формують також маловіри. Цією номінативною одиницею Христос маркує майже всіх оточуючих, навіть своїх учнів, дорікаючи у слабкості духу та браку віри [1, с. 1206]. Крім маловірів, у текстах Святого Письма представлені такі номінативні одиниці: «законовчителі», «законники», «фальшиві пророки», «раби», «рід зміїний», «сріблолюбці» та ін. Вони разом із вищезгаданими категоріями об’єднуються і складають цілісну, системну опозицію новій етиці, моралі, релігії, яку пропагує Христос. Крім лицемірства та лукавства, їм властиві цинізм, пиха, заздрість, богозневага, жадібність, підступність, дволикість, брехливий осуд, марнослів’я, словесна патетика на тлі духовної вбогості. Весь земний шлях Христа – це боротьба з цими недугами, заклики до радикальних змін своєї морально-етичної та комунікативної конституції, моделі поведінки. Він закликає: «… як молитеся, не показуйте зайвого, як ті погани, – бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство» [12, с. 11].
Як бачимо, в переліку Христовій опозиції є і раби. Ця категорія вимагає окремих коментарів. Раби в текстах Євангелія поділяються на дві полярні групи. З одного боку, це низький соціальний статус; те, що заслуговує на зневагу та докори; моральне падіння; мізерність та дріб’язковість своїх інтенцій; відсутність соціокультурних програм; маловагома і маловартісна статистична одиниця; низькі моральні цінності; моральне падіння та деградація. З іншого боку, є символом слухняності, чемності, відданості; визнання домінування (зокрема Бога); прагнення вірно служити (раб Божий). В кожному окремому епізоді, де йдеться про раба, рабиню, рабів чи рабство, слід визначити, які саме ознаки (специфіки) детермінують цей номінатив, як позиціонується ця номінативна одиниця у дискурсі загалом. Раб як соціокультурна та ментальна складова проходить через весь текст Старого та Нового Заповітів. І Христос закликає до зневаги, неприйняття цієї соціальної та світоглядно-комунікативної моделі (оскільки вона часто асоціюється з моральним падінням): раб – поганий, підступний, лукавий, хитрий, узалежнений та ін. З іншого боку, бути «рабом вірним», «рабом Божим» – справа почесна, заслуговує на повагу [12, с. 42–43]. Аналогічного семантичного наповнення набуває у текстах Святого Письма така соціоментальна та культурно-історична категорія як «цар», «царство», «царі», «царювати», «царський». В окремих випадках це «лідер держави», «поважний», «наділений чеснотами», «високо достойний», «очільник системи», «благородний», «сповнений авторитету, мудрості», «високоякісний» та ін. В іншому – це «одержимий кар’єризмом», «страх втратити свій статус», «ненаситний у своїх прагненнях», «… той, хто маніпулює масами», «спраглий до влади та матеріальних цінностей», «жорстокий до своїх підлеглих» (наприклад: Цар небесний, Соломон, Давид та цар Ірод). Відповідно до цього модель соціальної (чи вербальної) поведінки, помисли, вчинки, міра відповідальності можуть позиціонуватись у шкалі від максимально негативного до максимально позитивного.
Також слід заакцентувати увагу на такій морально-етичній категорії і типологічній особливості соціально-комунікативної поведінки, як заздрість [4, с. 298]. У текстах Святого письма це термінопоняття вживається досить рідко. Нечасто Христос апелює до цієї категорії, але вона неодмінно присутня, є компонентом концептуальної картини світу (відповідно і моделі поведінки). Заздрість у біблійному дискурсі (як етико-психологічна категорія) – це ураження, своєрідний морально-психологічний комплекс, соціоментальне злоякісне новоутворення, яке проявляє активність на індивідуальному та колективному рівнях, стає традицією, наповнює духовно-культурний простір, органічно вплітається у свідомість усіх соціальних рівнів, стає компонентом картини світу. Заздрість («завидюще око») є невіддільним психоемоційним переживанням усіх опонентів Ісуса, канонізованою у середовищі фарисеїв формою свідомості та поведінки, про які не прийнято говорити та засуджувати. Христос, називаючи опонентів лицемірами, лукавими та ін., апелює і до заздрощів, оскільки це переживання є похідною, органічно єдиною, рівнозначною формою духовного недугу. Із заздрістю необхідно боротись, викорінювати, очищатись (притча про Каїна та Авеля) [1, с. 11].
Таким чином, узагальнюючи досвід спостережень за типологічними відмінностями комунікативних актів, за їх етнокультурними, соціопрагматичними, аксіологічними параметрами та їх маніфестацією у текстах Нового Заповіту можна зробити висновки, що широкий спектр типологічних відмінностей експлікує багатошарову, ієрархізовану духовно-світоглядну картину світу давніх іудеїв. При її детальному розгляді висвітлюється системна природа з чітко окресленим центром (ядром), периферією та проміжковою (перехідною) зоною. В епіцентрі знаходиться протистояння, конфлікт між соціокультурним, ідейно-світоглядним, аксіологічним комплексом (який репрезентує традицію давніх іудеїв) та яскраво вираженою новою формою моралі, етики, системи цінностей, концептуальною картиною світу, яку репрезентує Ісус Христос. Згідно із сюжетом Святого Письма, він вступає у жорсткий спаринг з культурно-світоглядною (ментальною) традицією, засуджує її, визначає як головне зло, найбільшу загрозу людству. Без принципових та радикальних змін (перезавантаження), без змін базових критеріїв моралі, етики, комунікативно-поведінкових сценаріїв (тут: книжників, фарисеїв, первосвящеників та ін.) перспективи у людства немає. Саме найбільшим гріхопадінням (з точки зору Ісуса Христа та його одновірців) є не душогубство, грабунок, злодійства різного ґатунку, а лицемірство, фарисейство, лукавство, заздрість, зарозумілість, дволикість, брехливість, лжепророцтво, обман, марнослів’я, розбещеність, цинізм, облудність, пияцтво, спраглість до соціального визнання, фальшивість, нещирість (думок, слів, молитви), показна (вдавана, інсценізована) відданість вченню пророків чи ін., акторство (єхидство) у стосунках зі світом та Богом, метливість (колабораціонізм) з метою перемоги чи збереження соціального статусу, підступність, зловживання своїм соціальним статусом (становищем), вдавання, боягузтво, ханжество, маскування своїх лихих задумів під благочестя, підлабузництво, блазнювання, фальшива демонстрація щирості, любові та відданості є тяжким гріхом, боговідступництвом та богозневагою [2, т. І, с. 767–768; 2, т. ІІ, с. 821–822].
Діяльність Ісуса Христа, пророків та апостолів спрямована передусім на подолання цих соціально-психологічних та ментально-культурних недуг. Страх Ісусових опонентів перед потребою жити за новими законами, перед оприлюдненням їх справжнього внутрішнього світу, перед необхідністю радикально змінити весь інформаційний простір (комунікативну культуру), перед потребою повного перезавантаження комунікативних традицій (ментальної форми буття) призвів до кульмінації – Христос був підданий тортурам і страчений. А мотивацією його знищення, сформульованою та написаною на табличці і прикріпленою над його головою (інакше кажучи, стаття кримінальної відповідальності), була – «Ісус Христос – цар іудейський» [1, с. 1229].
Специфіка долі Ісуса Христа ще й у тому, що з точки зору історії як глобального процесу це не є надзвичайне явище, адже в усі часи та епохи, як відомо, страчували багатьох людей за різні провини і без провини. Мотивація їх страти була різною. Доля Ісуса Христа могла загубитися в історії, розчинитися у вирі історичних подій і не стати знаковою. Але відповідно до пророцтв, до текстів Старого та Нового Заповітів історія Ісуса Христа виходить на іншу орбіту, стає потужним дисонансом існуючим традиціям, спрямовує розвиток людства у нове річище – виписує новий кодекс, нові закони буття.
Як показав історичний досвід, більшість глобальних криз, агоній, колапс культур є епохами великого безбожжя і безвір’я, епохами морального падіння та тотального загнивання систем, духовної деградації та розпаду. Стагнація соціальних систем, асиміляція та зникнення народів часто є наслідком морально-етичного тління, є наслідком тих процесів та явищ, на яких Христос робив особливий акцент і від яких застерігав людство. Досвід спостережень за кризовими процесами минулого та сьогодення дає право говорити про повну відповідність, абсолютну доречність усіх настанов, зауважень, застережень, закликів, наказів та різного роду імперативу Ісуса Христа. Навіть за умов абсолютно атеїстичних установок слід визнати слушність та повну рецептурну відповідність учень Старого та Нового Заповітів. У них базовою програмою для людства є безкомпромісна потреба зміни пріоритетів, корекція дискурсу, впровадження нової етики і моралі, запуск програм повної реконструкції інформаційного простору, реорганізація концептуальної картини світу, в епіцентрі якої слід помістити любов та вищі моральні цінності, – це умова виживання людства.
Список використаної літератури
1. Біблія, або Книга Святого Письма / Біблія. – М.: Вид-во Моск. Патріархату, 1988. – 1523 с.
2. Бурячок А. А. та ін. Словник синонімів української мови в ІІ т. / А. А. Бурячок. – К.: Наукова думка, 1999–2000. – Т. І, 1028 с.; т. ІІ, 955 с.
3. Венедикт Архімандрит. Біблейська історія / А. Венедикт. – СПб.: Товариство пам’яті ігумені Таїси, 2011. – 712 с.
4. Великий тлумачний словник сучасної укр. мови / Великий тлумачний словник сучасної укр. мови. – К. – Ірпінь: Перун, 2004. – 1440 с.
5. Дьяченко Г. Полный церковнославянский словарь / Г. Дьяченко. – М.: Изд. отдел Московського патриархата, 1993. – 1120 с.
6. Єрушевич Г. Д. Логіка та етика / Г. Д. Єрушевич, Я. Г. Мельник. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2016. – 120 с.
7. Крысько В. Г. Социальная психология / В. Г. Крысько. – Минск – Москва: Харвест ЛСТ, 2001. – 687 с.
8. Левицкий В. В. Семасиология / В. В. Левицкий. – Винница: Нова книга, 2006. – 312 с.
9. Мельник Я. Пролегомени до українського дискурсу / Я. Мельник, Н. Криворучко. – Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпатського ун-ту, 2012. – 260 с.
10. Мечковская Н. Б. Язык и религия / Н. Б. Мечковская. – М.: Агентство «ФАИР», 1996. – 352 с.
11. Никифор Архимандрит. Библейская энциклопедия / А. Никифор. – М.: Типография А. И. Снегиревой, 1891. – Т. І, 494 с.; т. ІІ, 408 с.
12. Новий Заповіт / Новий Заповіт. – М. – К.: Гедеон, 1988. – 462 с.
13. Рождественский Ю. В. Словарь терминов, Мораль. Нравственность. Этика / Ю. В. Рождественский. – М.: Флінта, Наука, 2003. – 88 с.
14. Шкіцька І. Ю. Маніпулятивні тактики позитиву: лінгвістичний аспект / І. Ю. Швіцька. – К. Видавничий дім Дмитра Бурого, 2012. – 436 с.
Найбільше зло для України
Мій добрий знайомий, молодий учений – філософ з Івано-Франківська Ярослав Мельник прислав свою публікацію про Іудею епохи Ісуса Христа, яка, за його ж думкою, є публікацією про сучасну Україну. Це зовсім не віддалене від суті міркування, хоч власне про Україну автор говорить небагато. Висновок про спорідненість давніх писань з ситуацією в нинішній Україні автор робить на підставі основоположної суті Нового завіту і ролі Сина Божого. Біблія, Євангеліє, Псалтир, праці видатних учених – теологів (Брянчанінова, зокрема) дозволяють популярно пояснити проблему віри і конфліктів, розв’язувати які, точніше: наставляти людей відповідним чином і мав посланець Бога.
Що стало, сучасною мовою, «предметом турбот» Ісуса Христа з часу появи його в Іудеї? Що вважав він злом, з яким боротися слід в першу чергу? Усім добре відомі гріхи, описані в канонах, що читаються перед сповіддю і причастям вірянами: злодійство, помста, перелюбство, п’янство і т.д. Це все можна виправляти через очищення душі, вважав Учитель (наперед прошу пробачення за навмисну примітивізацію суті). Найбільшим злом є лицемірство, фарисейство, удавання щирої віри і молитви…, а як наслідок від того – заздрощі, жадоба, обман, мстивість… Хто ж був носієм того справжнього зла з позиції Ісуса Христа? Книжники, первосвященики, провідники священників, – ті, що букву Старого Завіту ставили вище змісту, а присвоївши право тлумачення Святого Письма (на наш час, узурпувавши владу і простір комунікацій), вивищували себе над масою, насаджували те, що роз’єднує людей, породжує заздрість, імітацію віри, дволикість, себто те, що полегшує утримання влади, але не дозволяє організувати стабільну економічну, культурну, духовну системи суспільства, організувати державу.
Автор публікації абсолютно правий, накладаючи аналіз давно минулих подій на сьогодення України. Підстав для того наша дійсність дає на кожному кроці і щодня. Більше того, вибух сучасних комунікативних можливостей створює для фарисеїв і книжників необмежений простір для маніпуляцій, їх тиражування, що, напевне, не міг передбачити і Всевишній.
Візьмемо для прикладу захоплення храмів, міжконфесійні сутички на цій підставі. Хіба за спинами тих, хто вривається в не свій храм не видно наставників – «книжників» у церковних мантіях? Так само за спинами молодиків у балаклавах причаїлися фарисеї від влади та певних політичних угрупувань? А один з очільників фарисеїв просторікує через екран «…одна країна, одна віра, одна мова…», – як про основу унітарності. Основу для країни, в якій більше 100 етносів, приблизно скільки конфесій, мов, діалектів і т.д., більше 350 партій (щоправда, здебільше лжепартій). Нагадаю, до речі, частині фарисеїв, що ст. 10 Конституції про державність української мови і права інших мов я ставив на голосування 17 (!) разів, дбаючи разом зі всіма депутатами ІІ скликання – справжніми державотворцями – про перспективу країни і єдність суспільства. Те, що сьогодні відбувається з владним ставленням до мови, порушує Конституцію, вадить злагоді в суспільстві і унітарності держави. (В Індії, зокрема, ніхто не сумнівається в унітарності країни при наявності 8-ми державних і більше 20-ти офіційних мов. Справа, очевидно, не в статусі мови, а у відповідальності владців за розвиток країни і права людей.)
Чим, як не узурпацією влади фарисеями, можна пояснити відсутність коаліції в парламенті, вакансії головного банкіра, міністрів АПК, охорони здоров’я, фіскальної служби, кадрове блокування функцій ЦВК, Рахункової палати, Конституційного Суду? Чим виправдати захмарні винагороди керівників державних інституцій при злидарюванні більшості голодного, холодного, залишеного без надії на медичну допомогу населення? Все це – наша сучасна українська Іудея, де «книжники» кричать про успіхи, а на правду поширюється табу.
Велике лукавство спостерігається щодо більшості розрекламованих реформ: медичної, пенсійної, адміністративно-територіальної, судової, земельної… Їх об’єднує одне – вони антиконституційні. І чим більше віддалені вони від змісту Основного Закону (отже, і від можливості відстоювати свої права людині), тим більше вправляються в словоблудстві фарисеї при владі – «митарі» в устах Ісуса Христа. Та навіть з ними Він вважав можливим вести мову, перевиховувати. Він мав на те небагато часу, бо за Його спиною вже була ухвалена страта Христа, продуманий шлях на Голгофу.
Здається, що в України іще менше часу, вона страчується свідомо. Страчується керованими ззовні фарисеями, яким український храм – всього лише місце для торгів. Торгів Україною.
P.S. Чи є вихід з нинішньої ситуації? Як подолати чи хоч зменшити вплив фарисейства? Відповідь давно відома, – змінити систему влади, починаючи те ухваленням уточненої редакції чинної Конституції, проект якої опублікований чотири роки тому.
Коли самоврядність буде справжньою, не фальшивою, як нині, тоді вплив фарисеїв на людину нею не сприйматиметься. Бо вона, відповідаючи сама за себе і за державу, звірятиме істинність слова і дійства власною совістю. Це якраз шлях до очищення, катарсису, умова спасіння, чого для людей прагнув Творець.
О. Мороз
Голова Верховної Ради України
ІІ і V скликань
Комментариев нет:
Отправить комментарий