Відсутність широти мислення та концепції розвитку, ставить перед українцями невигідний вибір. Або влитися до складу «Русского мира», або асимілюватися в Європі на рівні гастарбайтерів.
Криза жанру
Читаючи патріотичну пресу, не обов’язково маргінальну, і національно свідомих публіцистів, складається враження, що прихильники української незалежності, у повному її розумінні, грають у теніс в одну сторону. Нам подають, а ми — відбиваємося.
Приблизно така ж технологія діє на адресу західних партнерів: ми подаємо дружні позиви, а вони — летять у глухий ліс.
За двадцять років незалежності українці добре навчилися тільки одному: критикувати й викривати російський імперіалізм.
Скільки статей написано й переписано щодо утопічності імперії, як форми існування держави в сучасному світі? Скільки перекладів західних авторів зроблено? Скільки коментарів українськими аналітиками й політиками дано щодо ірраціональності концепції «Русского мира»? Будь то радянський, великодержавний, східнослов’янський, або православний проект?
Відповідь: величезна кількість.
Міць «Русского мира»
Але в північних сусідів перед нами є суттєва перевага. Вони мають свій проект розвитку, нехай ірраціональний, експансіоністський, а ми — ні.
Заради об’єктивності варто зазначити, що концепція «Русского мира» не зводиться до тонкої брошурці, а регулярно наповнюється інтелектуальними розробками російських мислителів.
На підтримку концепції вибудовується розгалужена інфраструктура. Глобальним промоушеном займається однойменний фонд. Йому допомагає величезна кількість інших фондів, які поділяють подібні цінності. Зокрема, Російський фонд культури.
Не без підтримки Кремля, але й не без сторонньої ініціативи, «Русский мир» обліпили незліченні «мозкові центри». Інститут країн СНД, фонд стратегічної культури, фонд «Політика», фонд історичної перспективи, фонд «Спадщина Євразії», фонд «Єдність в ім’я Росії», та безліч інших.
Зі свого боку, і Російська православна церква хоче також включитися в процес формування концепції російської цивілізації, активно «розкручуючи» Всесвітній російський народний собор.
Транслятори «Русского мира»
Журнали «Русский мир» і «Однако», видавництво «Європа» та інші медійні продукти, покликані ретранслювати широкому колу інтелектуалів напрацьовані здобутки російської думки.
І верхівкою айсберга, що працює на рівні міжнародних еліт, є Рада із зовнішньої й оборонної політики, журнал «Росія в глобальній політиці» та ініційований ними Міжнародний дискусійний клуб «Валдай». До цього переліку ще варто додати видання «РИА Новости», Russia Profile, The Moscow Times.
Варто відзначити, що «Валдай» об’єднує не тільки російських, але й всесвітньо відомих експертів. Наприклад, політологів-міжнародників Аріеля Коена, Александра Рара, Роберта Блеквілла, журналістів Річарда Бістона, Стефана Вагстіла та інших.
Їхнє завдання — поліпшувати імідж Росії за кордоном.
Будівельники «Русского мира» розуміють небезпеку маргіналізації ідеї. Тому вони всіляко шукають контактів з впливовими західними інтелектуалами.
Тому активно наближають до себе авторитетних фахівців: нагороджують державною нагородою Стівена Коена, або влаштовують часті відвідування Росії Генрі Кіссінджером.
Гідно себе представляють на міжнародній арені експертної й російські геополітики.
Так, керівник уже згадуваної Ради із зовнішньої й оборонної політики Сергій Караганов, входив до складу експертів провідної американської організації керівних кіл Ради з міжнародних відносин. А в 2005 році, за версією провідних аналітичних журналів Foreign Policy, США, і британського The Prospect, він увійшов до списку 100 найвпливовіших інтелектуалів у світі.
«Русский мир» може артикулювати свої концепти на найвищому рівні, тим самим доводячи їх життєздатність і доцільність.
Хуторянство української еліти
Вузькість мислення проукраїнської інтелектуального середовища залишає зовсім небагато місця для маневру корабля під назвою «Україна».
У російських провідних виданнях із геополітики й глобальних стратегій ви зможете знайти низку статей про міжнародні інтереси Росії.
Тут і про «дружні стосунки» в Африці та Азії, і про перспективи співпраці в Латинською Америкою. А ще — про вірогідність виходу російської зброї на нові ринки й досягнення вітчизняних учених у західних лабораторіях. І обов’язково — про їхнє бажання повернутися на батьківщину. Або ж просто оповідання про реалізацію спільних із Росією проектів.
Українські ж видання в сотий, якщо не тисячний, раз, пояснюватимуть доцільність вступу до НАТО, життєву необхідність інтеграції з ЄС і безперспективність зближення з ЄЕП, ОДКБ та ЄврАзЕС.
Зі спілкування з одним колишнім вітчизняним дипломатичним працівником в Аргентині, я дізнався дещо цікаве.
Наприклад, що українська зброя може сміливо потіснити американських конкурентів на латиноамериканському ринку, а кубинці досі з позитивними емоціями сприймають слово «українець».
З розмови з іншим спеціалістом — виніс тезу, що українське зерно конче потрібне на азіатських ринках, а саме, у Пакистані та Афганістані.
Але в нас, чомусь, головна тема для обговорення — це НАТО і Євросоюз.
Чому україноцентрична еліта не намагається проаналізувати та розробити стратегію позиціонування України на просторі СНД ?
Наприклад, у якості неупередженого миротворця? Або про реалізацію геостратегічного потенціалу країни в Східній Європі та Прибалтиці? Чи є резон боротися за українські геополітичні інтереси в Африці та Латинській Америці? Чи можемо ми пропонувати «послуги» з надання боєздатного миротворчого контингенту в зони конфлікту тощо?
Або в черговий раз будуть голосити з приводу відсутності підтримки для українського книговидавця та автора.
Краще б публікували дослідження: а де і яка саме українська книга буде користуватися достатнім попитом?
Адже від регулярного ниття складається оманливе враження. Мовляв, українська книжка, справді, настільки неконкурентоспроможна, що вимагає регулярних дотацій. Годі вже зображати її в якості беззахисної «червоної капелюшки».
Покажіть її велич, гідність і неповторність! Тоді й у читача в самій країні буде зовсім інший ставлення.
У нас чомусь так люблять захоплюватися чужими досягненнями й не помічати своїх.
Вже набридло читати, чути й бачити про «web 2.0 диво Обами» або «іранської революції в Twitter`e «. Зате всі чомусь дружно ігнорують найрезультативнішу інтернет-кампанію із просування Києва в новій версії всесвітньо відомої гри «Монополія».
Релігія як індикатор некомпетентності
Вузькість мислення проявляється навіть у розумінні та відображенні релігійної тематики.
Таке відчуття, що крім розколів, єдиної помісної православної церкви, та боротьби за храми — більше немає важливих тем, які безпосередньо впливають на розвиток держави.
Ми навіть чітко не уявляємо: а що буде після гіпотетичного об’єднання?
Сусідній Росії, до речі, розкол між РПЦЗ і РПЦ не заважав реалізовувати власне православне бачення світу. Подальше об’єднання стало лише етапом у наступному просуванні православної цивілізації.
У нас же концепція «Київ — другий Єрусалим» поки в загальних і туманних рисах.
«Цього року православні і католики святкують Великдень разом», — саме ця заява говорить про обмеженість та необізнаність у релігійних процесах, що точаться в країні.
Мало, хто знає, що Україна за кількістю баптистів посідає друге, після Великобританії, місце в Європі. Ніхто не здогадується, що за кількістю зареєстрованих в країні громад протестанти мають 25 відсотків!
А в «істинно-канонічної православної» Донецької області протестантських громад більше ніж православних.
Сьогодні Україна вже навіть не центр для місіонерської діяльності, а форпост для розповсюдження своїх місіонерів до країн СНД, Азії, зокрема, в Індію, та в африканську Кенію.
І чому ніхто не аналізує, як можна використовувати протестантський рух для зростання потенціалу країни?
Якщо не вистачає достатньо освіти й знань, то зверніться до «передових» американців. В авторитетному журналі TIME можна знайти список найвпливовіших євангельських лідерівMost Influential Evangelicals in America, і підхід в оцінці духовних лідерів при визначення 100 впливових людей світу, куди регулярно потрапляє баптистський пастор Рік Уоррен. Або прочитати одну з основних статей про роль і вплив церкви на міжнародні відносині «Божа країна?» (Gods country?) Уолтера Рассела Міда на сторінках Foreign Affairs.
Не варто забувати, що саме український протестантизм цивілізаційно зв’язує Україну із Заходом, у чому й посягає важливість його місії.
Примусити до історії
Ми пускаємо всі свої інтелектуальні сили та обмежені ресурси на історичні баталії з Росією. Не беремо до уваги, що самій же Росії ресурси дозволяють займатися одночасно кількома напрямками.
Одержуємо, час від часу, локальні перемоги на фронті історії, коли розбираємо наше минуле. І терпимо повні поразки на фронті перспектив розвитку, при розгляданні нашого майбутнього.
Насильно вганяємо себе до свідомості «обложеної фортеці» — що є не найкращою зброєю в геополітичних іграх.
Ми повторюємо невдалий приклад наших східноєвропейських сусідів, які регулярно сваряться між собою: Словаччина з Угорщиною, Угорщина з Румунією, Румунія з Болгарією та Угорщиною…
І, від невміння домовлятися та будувати взаємовигідні й рівноправні союзи між собою, являємо собою справжніх геополітичних маргіналів.
Як підсумок, можна зробити узагальнюючий висновок.
Ми постійно ставимо українську людину перед свідомо програшним вибором. Або тупиковий «український проект», або відносно сформована концепція «Русского мира».
Тому українцям потрібні не суперечки з Росією, а власний, без зовнішнього співавторства,глобальний проект і стратегічне бачення своєї ролі у світі. Так, як це зробили Норвегія, Фінляндія, Польща, Південна Корея.
Такий «український проект» дозволить затвердитися Україні як незалежній державі, і зайняти гідне місце в сучасній цивілізації.
Комментариев нет:
Отправить комментарий