Олег Шинкаренко: Вся без виключення російська культура є смертельно небезпечною

Моя відповідь на питання журналіста бразильської телекомпанії "O Globo" Руана де Суса Габріеля. 

- Яке ваше відношення до російської культури (на початку війни були спроби «скасувати» російську культуру)?

- Скасування російської культури на початку війни було дуже незначним. 

Сьогодні воно значно посилилося, і я впевнений, що завтра вся російська культура в Україні буде ліквідована повністю. 

Справа в тому, що росіяни розглядають свою культуру як зброю і часто повторюють це. Кожна російська книжка - це по суті граната, яка має вбивати. Після захоплення міста Херсона росіяни негайно встановили в його центрі велетенський постер, на якому було написано, що у цьомі місті колись бував російський поет Пушкін, він щось написав про це місто, а отже воно тепер належить Росії. Тепер уявіть собі, що було би, якщо би Пушкін відвідав Ріо де Жанейро і щось написав про це? 

Росіяни вважають, що якщо людина є споживачем російської культури, слухає російські пісні, дивиться російські фільми, читає російські книжки, то вона вже по суті є росіянином, а отже вона проживає на потенційній території Росії, яка має бути завойована. 

Питання полягає лише в тому, наскільки легко її буде завоювати. 

Росіяни вирішили, що Україна буде легкою здобиччю, бо українці споживали багато російської культури і розмовляли російською мовою, а це впливає на свідомість певним чином, бо ти починаєш асоціювати себе із Росією. Тому росіяни подумали: мабуть, українці після читання російських книжок тепер відчувають себе росіянами, а отже вони не будуть пручатися російській армії, а тих, хто буде пручатися, ми проголосимо фашистами і наркоманами і швидко вбʼємо. 

На щастя, вони прорахувалися. 

Але тепер ми ясно бачимо, що вся без виключення російська культура є смертельно небезпечною. 

Якщо ви прочитали хоча би одну російську книжку, росіяни рано чи пізно нагадають вам про це і будуть вимагати повернути борг.  Якщо ви мешкаєте поруч із Росією, то цей борг треба буде повертати життями мешканців вашої країни та її територією.

Кирилл Серебренитский: В мышлении современного политически грамотного обывателя категории расовой стратификации абсолютно преобладают над всеми прочими

1. Угро-финская этнолингвистическая общность - это уральская языковая семья; то есть это - не индоевропейская семья, ну, то есть: угро-финны - не арийцы. 

Славяне, со множество оговорок, допущены в арийское сообщество - на определённых, достаточно суровых, условиях, как дальние сородичи; основные претензии к северо-восточным славянам - это их многовековое скрещивание с разными азиатскими, прежде всего с угорскими и финскими, расовыми субстратами. 

Угро-финны же - нет, это точно не Herrenrasse. 

2. Во времена геополитического апофеоза Орды, - XIII - XIV века, - ещё не было современных школьных учебников истории с пёстро-пятнистыми картами, на которых нарисовано множество мелких государствишек, и люди не имели представления о том, что означает "феодальная раздробленность", - просто потому, что в мировосприятии того времени не было никакой раздробленности. 

Политическое мироздание Евразии было неимоверно однородным и целостным, по сравнению с нынешним: это был, в прямом смысле, биполярный мир. 

Существовало две Империи: христианский Рим и языческая Тартария. 

(... здесь я, наверно, должен сделать интеллектуальный реверанс, дабы показать, что не лыком щи хлебаю, и пуститься в рассуждения о том, что не всё так было просто, о том, как эти две целостности дробились на другие целостности, о казусах Капетингов и Роллонидов, об электорах и палатинах, о том, как  византийская Ромея (контр-Рим) трансформировалась в османский Халифат (контр-Орда),  и тд.  Но прошу позволения оставить это на будущее). 

Так, вот: если Орда-Тартария  - это низшая ступень цивилизации, то - известна только одна высшая ступень: это - современная Орде "Римская земля", как именовали эту макросистему русские летописи, - то есть Sacrum Imperium Romanum. То есть - Первый Рейх.  (Второй Рейх - это Германская Империя 1871 - 1918 гг, а что такое Третий - это уже все знают, даже угро-финны). 

То есть, получается: 

* угро-финны - это плохо, потому что они не арийцы, не раса господ. 

* Орда - это низший уровень, потому что высший уровень - это Рейх. 

*** 

... Я. собственно, только вот о чём в данном случае пытаюсь напомнить, - тем, кто ещё этого не осознаёт: современная цивилизация, несмотря на все ритуальные заклинания и жертвоприношения, в практических сферах по-прежнему бурно оперирует категориями расовой стратификации; и - более того: в мышлении современного политически грамотного обывателя эти категории абсолютно преобладают над всеми прочими. 

Это - ну, те самые, да, - постулаты ариософии и расологии, то есть концепции нордической расовой иерархии.

Амвросий фон Сиверс: Патриарх Рувим

Среди всех колен Израиля первородным считался Рувим — сын от Лии. Объяснение лишения сего статуса непонятно и в основном толкуется в нравственном ключе. Контекст же таков: когда «умерла Рахиль, и погребена на дороге в Ефрафу, то есть Вифлем. Иаков поставил над гробом ее памятник. Это надгробный памятник Рахили до сего дня. И отправился [оттуда] Израиль и раскинул шатер свой за башнею Гадер. Во время пребывания Израиля в той стране, Рувим пошел и переспал с Валлою, наложницею отца своего [Иакова]. И услышал Израиль [и принял то с огорчением]» (Быт.35:19-22). Похоже, что при отсутствии отца его посчитали окончательно отделившимся и утратившим власть. Или, что не менее вероятно, посчитали умершим. Похоже, что Рувим ее и захватил, о чем свидетельствуют слова Иакова «ты бушевал, как вода» (Быт.49:4). Переход власти прямо соотносим с переходом гарема вождя к новому  правителю (ср. казус Авессалома (2 Цар.16:21-22), ритуально совершавшего точно то же самое!). Потому вполне закономерно то, что Рувим взошел к Валле как новый господин. При появлении отца он явно добровольно отдал власть и всяечески оправдывался, что явно отражено даже в апокрифическом тексте: «Ибо, если бы не узрел я Валлу, когда купалась она в скрытом месте, не впал бы  я  в беззаконие великое. Захватила меня мысль о наготе женской и  не  давала мне уснуть, пока не совершил я ту мерзость. Когда Иаков, отец мой, ушел к Исааку -  а  были  мы  в  Гадере  близ  Ефрафы  в  Вифлееме - опьянела Валла и лежала непокрытая в спальне своей. Вошел я  и,  увидев  наготу  ее,  сотворил  нечестивое,  а  она  не чувствовала, и я отошел, оставив ее спящей» (Завещание Рувима 3:11-13). Не исключено, что многие считали на тот момент Иакова мертвым. Поведение Валлы отчасти понятно: она омывалась очищением и пила вино в тризне, ожидая, что и ее могут погрести вместе с господином.

В любом случае первородство Рувима никогда не забывалось, к сему колену достаточно долгое время будут тяготеть заиорданские колена.

Efrad Hasanov: Френккардаши

Френккардаши (означает «франки наши братья») — ныне несуществующая этноконфессиональная группа черкесского народа, проживавшая в средние века в Зихии (Черкесии), а также в генуэских колониях в Северном Причерноморье. 

Возникла в результате миссионерской деятельности католической церкви в XII−XV веках и смешанных браков жителей генуэзских колоний черноморского побережья с представителями автохтонного местного населения. 

Своё название данная этнографическая группа черкесов получила от католических монахов-францисканцев, которые занимались миссионерской деятельностью в Зихии. По своей религиозной принадлежности френккардаши были католиками.

В 1475 году Каффа была взята турками. Постепенно турки завладели остальными генуэзскими колониями черноморского побережья. Влияние Католической церкви при турецком владычестве стало постепенно ослабевать. Общины френккардашей оставались без попечения католических священников, часть уехала в Геную, остальные растворились в местном населении.

К концу XVII века потомки генуэзцев и френккардаши растворились среди местного христианского населения, переняв язык и религию крымских греков (румеев и урумов). 

Уже через век русские войска под командованием Суворова выселили крымских греков в Приазовье, те крымские греки, которые не хотели покидать Крым, перешли в ислам, став составной частью крымскотатарского этноса

Art Nouveau - Seven Portraits of Mesoeurasian Girls

Софія Дніпровська: Крах світових систем завжди йшов Україні на користь

Першою з головних наших трагедій і причин регулярних поразок національно-визвольних змагань полягала в тому, що з 1648 р. (рік початку Хмельниччини й "за сумісництвом" - рік кінця 30-літньої війни) суверенній українській державі не знаходилося місця в європейській політичній архітектурі - ні в Вестфальській, ні в Віденській, ні в Версальській, ні в Ялтинській. 

Внаслідок чого в моменти національного піднесення ми ніяк не могли знайти собі сильного й надійного європейського союзника і змагалися наодинці з усім світом. Тому крах цих систем завжди йшов нам на користь (хоч і не такою мірою, як нам би того хотілося). 

І не буде перебільшенням сказати, що всі воєнні катаклізми в Європі з поч. Нового Часу були спричинені приниженням Німеччини, експансивними прагненнями Росії і систематичним ігноруванням українського питання. 

Активізація (прибитих Вестфалем) німців у 18 ст. призвела до розділів Польщі, що пригальмувало асиміляцію українського народу і зібрало його у 2 великі фракції під егідою Австрійської і Російської імперії. 

Крах віденської системи, що призвів до І Світової і розпаду РІ та Імперії Габсбургів, дав нам Злуку. І хоча злука була недовгою, саме вона накреслила основні контури майбутньої української держави і дала імпульс другим визвольним змаганням. 

Крах Версалю сприяв збиранню українських етнічних земель у рамках єдиної адміністративної одиниці. А криза Ялтинської - появі окремої держави. 

Тепер нам залишився один крок: від формального суверенітету до фактичного, якого ми через систематичне ігнорування українського питання великими європейськими і світовими державами поки що не отримали. 

І тут головне - не промахнутися і не зробити крок до прірви. В яку нас із задоволенням спихнули б ті, кому ми регулярно псуємо апетит і злотий спокій.

Андрій Бондар: Українська національна ідея стала справою принципу

А ви взагалі усвідомлюєте, дорогі мої, що ми переживаємо найбільший і найпотужніший здвиг українства за всю його історію і що всі ми, властиво кажучи, є його учасниками та безпосередніми винуватцями?

Отакі-от постгеноцидні, типу, й усіляко знедолені кількасотлітньою історією, з Голодомором, Голокостом, сталінізмом, гітлерівською окупацією і брєжнєвською русифікацією в анамнезі.

Нам вистачило 22 роки відносної свободи, щоб сформувати який-не-який суспільний хребет і сформулювати яку-не-яку національну ідею. Тепер її знає кожен і вона єдина для всіх нас, незалежно від персональної ідентичности, мови або релігії: "Геть від Москви!".

Всі, хто з нами - розуміє і поділяє її. Хто не поділяє – не з нами. І тих, хто з нами, дуже багато. І якість тих, хто з нами, набагато вища, ніж у тих, хто не з нами.

З нами відбувається цивілізаційна зміна і перехід. Цю національну ідею навіть ніхто часто не повторює і надто над нею не медитує. Вона – наше повітря і наша щоденна практика. Вона надто для всіх очевидна і надто вистраждана й оплачена кров'ю наших найкращих людей, які впродовж дев'яти останніх років щодня гинуть на війні з росією. Але ми пробилися. Хоч нас знову – який сюрприз! – убивають тільки за те, що ми – українці.

І нам вистачило 22 роки життя у країні, де українців вперше не вбивали і не утискали за те, що вони українці. А комусь не вистачило б і сотні.

Ні, нам несильно сприяли і майже ніяк не допомагали у власній державі, але нас стало достатньо багато, щоб ми могли втриматись у 2013-14 і вистояти у 2022 році, заразивши антиколоніяльними та національно-визвольними ідеями цілу країну.

А тепер наша справа стала справою принципу для Заходу. Тільки тому, що стала справою принципу для нас.

Михаил Евстропов: Триумф безволия

Николай Карпицкий в своём 53-м посте с начала войны заметил, что россия продолжает «спецоперацию» будто бы по инерции: нет какого-то особого военного смысла в том, чтобы бомбить объекты гражданской инфраструктуры и взрывать жилые дома, но россия продолжает бомбить и взрывать, нет особого стратегического смысла штурмовать Бахмут и Соледар, но россия продолжает штурмовать, посылая одну за другой «мясные волны» военных и наёмников, идущих по трупам своих же. Я уже не говорю о том, что в «спецоперации» в целом нет никакого особого смысла, даже экономического, а все попытки каким-то образом «идеологически» её оправдать совершенно убоги и неконсистентны.

Кажется, у этой инерции в российском контексте есть ещё одно, более узнаваемое имя — «стабильность», которое вовсе не означает прочности и уверенности. «Стабильность» определяется негативно: ничего нового или даже особенного не происходит, продолжается всё тот же сон. Причём продолжающееся состояние может быть сколь угодно дискомфортным — неважно, — главное, чтобы продолжалось всё то же. Всё новое воспринимается скорее как катастрофическое. Ещё не так давно желание сохранить «стабильность» часто сопровождалось присказкой «лишь бы не было войны», что в итоге замкнулось в монструозный парадокс: «война? — ну ок, пусть идёт, лишь бы не было войны!». Иначе говоря, сама эта инерция как раз и приводит к максимально катастрофическому результату. И ситуация была бы просто смехотворной, если бы при этом они не убивали людей.

Фрейд видел в навязчивом повторении того же самого проявление элементарного «влечения к смерти». Оно не сводимо к принципу удовольствия (т.е. не имеет частно-экономического смысла) и представляет собой что-то вроде «органической косности» жизни, стремящейся вернуться в исходное, доорганическое (т.е. неживое) состояние. Сама формулировка «влечение к смерти» подчёркивает деструктивный характер инерции (повторение — это путь к распаду), но сбивает с толку в том отношении, что мы невольно начинаем представлять смерть как объект этого влечения. В каком-то смысле, оно вообще лишено объекта и не позволяет никакому объекту удержаться, его можно определить только негативно. Поэтому не следует путать его с желанием умереть: желание уничтожения собственной субъектности уже предполагает субъектность, влечение же к смерти располагается на более элементарном уровне, оно неинтенционально. Забавным образом, это негативное инерционное влечение в никуда как раз и оказывается решающим фактором современной российской политики.

Милана Левицкая: Собирая свой ковен: заметки про квир, магию и власть

В начале декабря мы собрались на мероприятие «Собирая свой ковен» поговорить о том, как связаны квир и магия. Это был разговор об отношениях власти, которые связывают эти два мира — через опыт стигматизации. Мы обсуждали, почему эзотерика может быть для кого-то стратегией сопротивления и откуда растут ноги у шейминга наших «странных» увлечений.

Зачем нам нужна магия: границы и визы

Есть много разных определений магии, но все их можно объединить в такое: это практика, которая связана с верой, что мы можем контактировать с реальностью, большей чем наше посюстороннее бытие. С чем-то, что мы не можем проверить или доказать опытным путем.

У людей в разные периоды истории была потребность как-то оформить свой эмоциональный и интеллектуальный опыт, связанный с поиском смысла жизни. Мы можем описать это предельно широкой категорией “духовного опыта”: что-то, что не вмещается в функциональные сценарии нашей жизни. Опыт, к которому сложно поставить вопрос “зачем”. Очень часто — не только в предшествующие эпохи, но и сегодня — это аффективный опыт.

Магическое мышление — это осознание и ощущение границы между обыденным и трансцендентным (“потусторонним”). Человек осознает наличие такой границы, и через какой-то экзистенциальный или аффективный опыт вдруг осознает, что ее можно пересечь. Но там, где есть граница, есть и опасность. Переход границы — это всегда тревожно.

С какими опасностями связана граница и пограничное пространство?

Тарас Лютий: Клопоти з постмодерн(ізм)ом

Суперечки про постмодернізм, здається, давно відгули, пристрасті довкола нього вляглися, а всі зацікавлені особи вже спрямовують запити на пошуки до нових «ізмів», які мали б заступити попередні. 

Але, виявляється, все ще є чимало тих, кому кортить поквитатися з постмодернізмом, звинувативши його мало не у злочині.

Книжка журналістки Гелен Плакроуз і колишнього математика Джеймса Ліндсея «Цинічні теорії. Про гендер, расу та ідентичність і чому вони згубні для нас усіх» фіксує момент, коли лібералізм наражається на небезпеку з боку постмодерної теорії, яку автори наділяють ознаками авторитарної ідеології. 

Щоправда, темрінологічно вони не розрізняють добу (постмодерн) і її мистецько-інтелектуальні напрями (постмодернізм), змішуючи все докупи. Ба, навіть різних теоретиків, дарма, що дехто з них навіть не вживає цього терміну, сміливо зараховують до «постмодерністів». Одначе важко бодай уявити, що Фуко, Дельоз або Дерида охрестили б себе постмодерністами. Тоді як Ліотар написав розвідку, в якій справді фігурує слово «постмодерн». Тимчасом Бодріяр узагалі закликав «забути Фуко». 

Отже, цей неоформлений різнорідний інтелектуальний тренд автори іменують «постмодернізмом», указуючи на складності, пов’язані з його визначенням. Серед причин виникнення постмодерних ідей вони вказують наслідки двох світових воєн, розчарування в марксизмі, кризу і занепад релігійного та наукового світогляду, неоднозначне сприйняття модерних (просвітницьких) категорій, як-от універсалізм і прогрес, розвій популярної культури та масового споживання, проблеми людської суб’єктності тощо. Недовіра до цих уявлень і явищ спричиняє, на думку авторів, уже не просто спотворений скептицизм, а цілий занепадницький нігілізм або підступний цинізм.

Святой Полководец Саркис

4 февраля Армянская Апостольская церковь отмечает Праздник Святого Полководца Саркиса.

⛪ Святой полководец Саркис - один из величайших святых. Вместе со своим сыном Мартиросом и четырнадцатью воинами он погиб во имя христианской веры.

🤍 Распоряжением Католикоса Всех Армян Гарегина Второго праздник Св. полководца Саркиса провозглашен Днем благословения молодых.

🥨 В ночь перед праздником Св. Саркиса молодые едят соленый блин, после этого ничего не едят и не пьют и ожидают откровение во сне: кому предназначена какая невеста (или жених).

🏇 К этому дню относится еще один обычай: поднос с мукой из жареной пшеницы ставят на крыше или на балконе и ждут следа копыта коня Св. Полководца Саркиса. Согласно легенде, Св. Саркис должен с ангелами пролететь над домами. И если в подносе с мукой оставит след от копыта своего белого коня (символ чистоты и беспорочности), то в этом году исполнится мечта влюбленного юноши или девушки.

Микола Бандрівський: Львівський Арджуна (про язичницького бога на будинку, навпроти Українського католицького університету у Львові)

Львів мабуть ніколи не перестане дивувати своєю екзотикою. Чомусь, гості міста швидше вловлюють ті нюанси його неповторності, повз які не раз байдуже проходимо ми - львів’яни.

Багато з нас знає корпус Українського католицького університету на вулиці Мушака. А от, чи звертали ви увагу на будинок навпроти, зокрема на торцеву його частину? Ні? То тоді при нагоді придивіться. Запевняю вас – отримаєте дивовижний емоційний допінг…

Коли я вперше помітив це велетенське химерне зображення висотою більше двох метрів, то був мало не шокований від несподіванки. Як так? У фешенебельному районі Львова раптом… абсолютно язичницький персонаж! І то де – навпроти корпусу УКУ, в якому у міжвоєнному часі знаходилася римо-католицька гімназія, а потім греко-католицька богословська академія.

Щоб далі не втомлювати вас різними історіями, які пов’язані із зображенням цієї войовничої людиноподібної химери у захисних лускатих обладунках, скажу коротко: автором цього барельєфу, який постав тут у 1913 році, є Владислав Яроцький, а архітектори – Генрик Заремба і Мартин Хшановський. Ці фахівці назвали свій барельєф коротко і влучно: «Війна». Справді, дивлячись на оскалену пащеку і войовничо розставлені ноги та загрозливо підняті руки, ніякої іншої асоціації – окрім війни – це зображення не викликає.

Кого ж, ті митці, на ньому відтворили?

На мою думку, тут зображений Арджуна – герой давньоіндійського епосу Махабхарата, про якого є також багато написано у Бхагават-Гіті, яка була створена близько 500 років до народження Христа. Саме Арджуна вважається індусами втіленням бога Індри. Як і на справжніх скульптурах Арджуни, львівський персонаж тримає у правій руці стрілу, а у лівій – лук. І, як й на автентичних давньоіндійських зображеннях, львівський Арджуна представлений зі зміями, які звиваються довкола його горла.

Я досі не встановив, хто ж був замовником цього незвичайного і войовничого барельєфу, які наміри керували тим, хто задумав і оплатив це далеко не дешеве «задоволення». Отой таємничий замовник львівського Арджуни ніби точно щось знав більше про війну, оскільки замовив його створення за рік перед початком кривавої Першої Світової, в якій і Львів і вся Галичина більше року спливали ріками крові…

о. Ігор Пелехатий: Історія Почаївської чудотворної ікони Пречистої Богоматері

ПОЧАЇВСЬКА БОЖА МАТИ, ЗІШЛИ з НЕБА УКРАЇНІ ЛАСКИ й БЛАГОДАТІ!

Історія Почаївської чудотворної ікони Пречистої Богоматері починається наприкінці ХVІ ст. - у 1597 році. Саме в цьому році, ікона Почаївської Богоматері прославилася першим чудом.

ІСТОРІЯ ЧУДОТВОРНОЇ ІКОНИ

Досліджуючи історію цього чудотворного образу, слід зазначити, що невідомо ким і коли вона була намальована. Знаємо лише те, що в 1559 році цю ікону подарував грецький митрополит Неофіт великій землевласниці Анні Гойській. Митрополит Неофіт прибув на Русь-Україну з Константинополя, щоб збирати пожертви на церковні потреби. Можливо, що він був навіть слов'янського походження, на що вказують написи слов'янськими буквами на іконі. Очевидно, що дідичка пані Гойська, як жінка глибоко побожна, дала щедру пожертву митрополитові. За це він подарував їй ікону Божої Матері та одразу ж поблагословив її. З відходом митрополита Гойська помістила цю ікону в своїй приватній молитовній каплиці. Не один раз після того вона зауважувала, що з неї виходить часом якась неземна ясність. Також Матір Божа з Дитятком на руках декілька разів їй снилася. Появлення світла з ікони підтверджували і слуги п. Гойської. Роздумуючи над всім цим Гойська здогадалася, що це є чудотворна ікона. Вона порадила своєму братові Пилипові Козинському, котрий був сліпий від народження, щоб він молився перед іконою і просив про повернення йому зору. Він довго молився і сталося чудо! Пилип прозрів! Тоді п. Гойська вирішує віддати цю ікону найближчому монастиреві, при якому була церква Успіння Пречистої Богородиці.

На знак подяки за оздоровлення брата, меценатка наділила монастир землею та великою сумою грошей на розбудову монастиря. Перенесення чудотворної ікони з домашньої каплиці п. Гойської відбулося дуже урочисто. У цій події брав участь Луцький єпископ, багато священників та незчисленний набожний народ. 14 листопада 1597 року п. Гойська зробила запис, згідно з яким вона віддала «для отців Василіян гору, ліс, багато полів та сіножаття», та призначила давати на монастир десяту частину усього врожаю в Почаєві. До речі це непоодинокий випадок в історії українського християнства, коли князі та заможні люди жертвували десяту частину своїх доходів на церкву. Це підтверджує здогад про те, що вже в ті далекі часи жертводавці добре знали зміст Святого Письма, в якому написано, що кожний повинен віддати десяту частину від своїх заробітків на церкву.

Чудотворна ікона Почаївської Матері Божої намальована оливною фарбою на червоній, смоляній, грубій, кипарисовій дошці. Такі кипариси ростуть на Балканах, у Палестині та в Італії. Розміри ікони: висота – 29 см., ширина – 24 см.. Малюнок зображує Богородицю, що тримає на правій руці Сина. Ліва рука утримує хустину, якою прикриває ногу і плечі Дитятка. Голова Матері нахилена до Сина. Ліва рука Спасителя покладена на плече Матері, а правою - благословляє світ. Лице Матері надзвичайно гарне, але затінене смутком.

Костянтин Рахно: Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів

Пішов у Вирій Дмитро Павличко. Один з останніх Великих Поетів. 

Він прожив складне життя і часто в минулому писав не те, що ми зараз хотіли б бачити. Але цей гріх є і в багатьох тих, хто записався в дисиденти та нонконформісти.

Він часто надто близько підходив до суєти світу сього, вникав у те, що можна було оминути й краще написати щось про любов до України, про ліс, про природу, про птахів і тварин. Як і Петро Толочко, Борис Олійник та Мирослав Попович, він, на превеликий жаль, утратив шанс стати таким солідним позапартійним моральним авторитетом нації, якому б прощали певну старорежимність, несучасність поглядів, як ми прощаємо нашим дідусям і бабусям, і водночас до якого б дослухалися. Але не тим, хто обожнює сервільних і неукраїнськихйого судити.

Просто, на відміну від тих усіх одноденок, він мав Дар. Дар жорсткий, сильний, аполонічний, такий, що обпікає. Вони забудуться. А він залишиться.

Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі, як правда, сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
Язики отруйні і брехливі
Вогняним мечем пообтинай.
Проколи серця товсті й ліниві
І гноївки випусти Дунай.
Всіх вельмож — рабів німих і подлих —
Скинь в геєну, а слова хули —
Потурнацький, безголовий мотлох —
На вогнях оновлення спали.
Дай нам силу ідолів знімати
З п’єдесталів чорної олжі,
Бурити казарми й каземати,
Де виймають душу із душі.
Не введи в спокусу мсти і слави,
Вкинь в палющу хижу ненасить
Мудрості і знамено криваве
Дай нам не соромлячись носить.
Поклади нам сонце на зіниці —
Променем туди, де непроглядь.
Хай підносять очі люди ниці,
Хай в незрячих більма погорять.
Мислям нашим дай ясне поліття,
А поетам — спину, що не гнесь.
Дай нам пам’ять на тисячоліття,
Непокору і любов на днесь.
І не одпусти нам ні на йоту
Борг, забутий в клекотах забав;
Сплатимо його із крові й поту,
Тільки од лукавства нас позбав.
Да святиться слова блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь.
1965

Стиг Викандер: Майя и алтайские языки: относится ли группа языков майя к алтайской семье

Даже имея очень поверхностное знакомство с языками майя, поражаешься числу очевидных схожестей как в словаре, так и по структуре с алтайской языковой семьей. 

Так, самая знаменитая птица Центральной (и Южной) Америки называется tucan, которое напоминает турецкое doğan, древнетюркское togan, «сокол».

Самым крупным животным Нового Света в доиспанскую эру был tzimin – «тапир», как мы называем его, пользуясь южноамериканским словом. Может возникнуть соблазн сравнить его с калмыцким и монгольским temen (маньчжурское temen является заимствованием из монгольского): турецк. deve «верблюд», якутск. taba «северный олень», и спекулировать о вариациях temen: taba, tzimin: tapir. 

Майянское kaxnak «ремень, кушак», выглядит очень похожим на турецкое kasnak «ободок, обруч». Майянское chal означает «скала», турецкое çal «откос». Майянское tzekil и турецкое çakıl оба означают «галька». Майянское yax означает «зеленый», турецкое yeşil, куманское yaş имеют то же самое значение. 

Таким образом, мы могли бы продолжать перечислять многие из подобных поверхностных схожестей, которые, с точки зрения результатов сравнительной алтайской лингвистики или по другим причинам, не имеют никакой реальной ценности, как минимум с точки зрения определения языковых связей майянского. Они всего лишь являются примерами случайных схожестей, с которыми всегда сталкиваешься, сравнивая два неродственных языка, несмотря на разницу в расстоянии или время между ними. Всегда можно встретить десятки подобных «поразительных» схожестей, подобных перечисленных нами. 

Есть схожести другого типа, которые могут представлять определенный интерес, но конечно не помогают нам в плане определения исторических связей. Так называемые звукоподражательные или имитационные формы часто очень схожи в своей фонетической форме в совершенно неродственных языках. Так, если мы находим, что «сосок груди» называется на языке майя im, то нет смысла сравнивать его с турецк. emzik, emcik «сосок», с глаголом emmek «сосать», поскольку майянское слово еще ближе к финскому «imea», которое не должно сравниваться с турецк. emmek для поддержания урало-алтайской гипотезы. В той же семантической сфере у нас есть цельтальское chu, означающее «молоко» и «грудь», но нет смысла приводить, к примеру, турецк. süt, поскольку в санскрите есть слово chucuka «сосок», и с другой стороны, испанское слово chupar означает «сосать», слово из языка киче tzub имеет то же значение. Конечно же, все эти слова - имитационные, из языка матерей и нянек.