INTELLIGENTIA SUPERIOR, VERITAS AETERNA: Розуміння вище, істина вічна

Пошук на сайті / Site search

07.07.2023

Гавейн: Лицар круглого столу

Ґавейн (Gawain) — персонаж легенди про Артура, в якій він є племінником короля Артура та лицарем Круглого столу. Прототип Гавейна згадується під ім'ям Гвалхмай (Gwalchmai) у найдавніших валлійських джерелах. Пізніше він з’являвся в багатьох казках про Артура валлійською, латинською, французькою, англійською, шотландською, голландською, німецькою, іспанською та італійською мовами, зокрема як головний герой середньоанглійської поеми «Сер Гавейн і зелений лицар». Інші твори, де Гавейн є центральним персонажем, включають De Ortu Waluuanii, Diu Crône, Ywain and Gawain, Golagros and Gawane, Sir Gawain and the Carle of Carlisle, L'âtre périlleux, La Mule sans frein, La Vengeance Raguidel, Le Chevalier à l 'épée, Le Livre d'Artus, The Awntyrs off Arthure, The Greene Knight і The Weddynge of Syr Gawen and Dame Ragnell.

У літературі про лицарські романи про Артура Гавейна зазвичай зображують як найближчого супутника короля Артура та невід’ємного члена елітного Круглого столу.

У найвідоміших версіях легенди він є сином сестри Артура Моргаузи та короля Лота Оркнейських і Лотіанських (he is the son of Arthur's sister Morgause and King Lot of Orkney and Lothian. ). Тут його молодші брати (або зведені брати) — Агравейн, Гагеріс, Гарет і сумно відомий Мордред (Agravain, Gaheris, Gareth, and the infamous Mordred). Однак його сімейні стосунки та виховання описані по-різному в різних оповіданнях, хоча вони часто включають історію про те, як Гавейн несвідомо виховувався в прийомній сім’ї в Римі, перш ніж повернутися до Британії, щоб щасливо возз’єднатися зі своїми біологічними родичами. Серед його численних дітей від численних дружин і коханок — «Прекрасний Невідомий» Гінгалайн (the "Fair Unknown" Gingalain), сам популярний герой романів Артура.

У ранніх валлійських текстах Гавейн зображується як грізний, але ввічливий і співчутливий воїн, шалено відданий своєму королю та своїй родині. Його знають як друга молодих лицарів, захисника бідних і нещасних, а також як «Лицаря дівчат» ("Maidens' Knight"), рятівника жінок — у більш ніж одному варіанті теми «Замок дівиці». Інші відомі повторювані мотиви включають його вивчені навички лікування, його спеціальні мечі, серед яких, можливо, знаменитий Калібурн (Ексалібур), і його могутнього бойового коня на ім’я Гіньоле (Guignolet). У пізнішій версії його легенди він володіє надлюдською силою, пов’язаною з циклом дня та ночі, що додає до його вже видатної бойової майстерності та робить його непереможним фехтувальником опівдні, коли сонце на висоті.

06.07.2023

С.О. Тороп: Скифское оружие. Лук и стрелы

Античный историк Аммиан Марцеллин так описал скифский лук: «В то же время, как луки всех народов сгибаются из гнущихся деревьев, луки скифские… вогнутые с обеих сторон широкими и глубокими рогами внутрь, имеют вид Луны во время ущерба, и середину их разделяет прямой и круглый брусок». Скифский лук имел форму, близкую к греческой букве «сигма», и длину 60-70 см (луки длиной до 1 м использовались редко).

Лук скифского типа имел широкий ареал применения и был известен ещё с эпохи бронзы. В Причерноморье он пользовался популярностью уже в начале I тыс. до н.э. В VII веке до н.э. такой лук получил широкое распространение в Передней Азии и на Балканах, где пережил античную эпоху. В первых столетиях нашей эры скифский лук лёг в основу новых типов метательного оружия (например, гуннского лука). Скифский лук был принят на вооружение греками (с конца VI – начала V веков до н.э.), римлянами, среднегерманскими и угорскими племенами. Он стал доминирующим оружием в армиях Византийской империи и Франкского государства. Скифский лук широко использовался до времён Позднего средневековья.

Универсальность скифского лука заключалась в том, что по существу он представлял собой «деревянную пружину» – механизм, в любую минуту практически готовый к бою. Его не приходилось натягивать с нуля – 80% энергии лука были уже «заряжены». Натянуть оставалось оставшиеся 20%. Это делало его незаменимым в бою, как для пешего, так и для конного воина. Поскольку для натяжения такого лука не требовалось большой мускульной силы, он был фактически главным оружием скифских легкоконных отрядов, состоявших из юношей, девушек и молодых женщин.

***

До настоящего времени на территории всего Северного Причерноморья известны находки лишь нескольких целых скифских деревянных луков, поэтому, без сомнения, каждая из них представляет для археологов большой интерес. Так, например, в конце 1960 годов во время раскопок скифского погребения IV века до н.э. на территории Керченского полуострова (в 20 км к югу от Керчи) исследователями был обнаружен один из таких луков. Его древко длиной 64,5 см лежало со стрелами рядом с саркофагом. Это был простой сегментовидный лук, состоящий из трёх деревянных пластин, обмотанных по спирали полоской коры, шириной 1,3-1,5 см. Общая толщина древка составляла 2 см.

Андрей Шуман: О практике "искусственной неисторичности"

 Большинство современных наций неисторичны. 

Проблема в том, что они созданы в XX в. Одни из древнейших политических наций -- США (1783) и Великобритания (1707). 

Много наций создано в начале XX в. -- Турция (1923). Но большинство наций создано в середине XX в. -- Индия (1947), Израиль (1948), КНР (1949). Тем не менее хватает наций совсем молодых -- Украина (1991), Беларусь (1991), Россия (1991). Хотя у них есть некоторая предыстория -- УНР (1917) и УССР (1922), БНР (1918) и БССР (1922), Российская Демократическая Федеративная Республика (1918) и РСФСР (1922). Выводить эти нации из Российской империи нельзя. Эта нация была уничтожена в ходе гражданской войны.

А неисторичность многих наций в том, что не имея истории, они эту историю фальсифицируют, делая свою нацию искусственно очень древней. Индия не была нацией до 1947. На формирование нации сыграли важную роль не столько маратхи, сколько ост-индские компании, которые модернизировали право, позволив сформироваться современной нации. Но в индийском публичном дискурсе индийская нация была единым целым до ост-индских компаний, а те лишь эту нацию угнетали. 

Самым интересным экспериментом в неисторичности была концепция истории в СССР. Чтобы попасть в историю, нужно было пройти проверку. Например, чтобы стать писателем, который войдет в историю, нужно было войти в Союз писателей и т.д. Книги таких писателей печатали не потому, что их покупали, а потому, что печатали именно их, прошедших проверку. И в этом плане самая интересная историческая роль узбекского писателя Хамзы Хакимзаде Ниязи. Его сделали всенародным узбекским культурным деятелем. В 1977-1984 сняли даже телесериал "Огненные дороги" об этом поэте. Но с распадом СССР он исчез. Испарился. Как и не было. Больше такого деятеля в Узбекистане не знают и не помнят, а тогда каждая вторая улица была названа в его честь.

Почему в Индии получается, а в СССР не получилось? В Индии неисторичность -- свойственный индийской культуре тренд ещё с античности. А в СССР этот тренд хотели создать искусственно. Так называемая "искусственная неисторичность". А в таком виде это не работает. Потому что историчность или неисторичность начинаются с живой памяти. С меня и вас. Насильно придуманную историю сделать нельзя.

Андрей Шуман: Феномен искусственной деформации черепа

 Искусственная деформация черепа - довольно распространенная традиция, но у этой традиции обнаруживается только один единственный источник -  докерамический неолит A, ранненеолитическая культура Леванта и северной Месопотамии, X--IX тысячелетия до н.э. Это самый ранний неолит, к слову. 

Затем эту традицию можно обнаружить в очень многих культурах бронзы в Евразии -- от Египта и до катакомбной культуры, а также во многих городских культурах обеих Америк -- от майя и до инков.

На Севере Индии традицию деформации черепа практикрвали эфталиты. Так, на монетах эфталитов правители часто изображаются с вытянутыми черепами. Рустам на росписях Пенджикента изображен именно как правитель эфталитов.

В Африке за пределами Египта традиция формируется очень поздно. В XX в., к примеру, она сохранилась у племени Мангбету.

Сложно сказать, какие были мифологические основания этой традиции. Но, интересно, что она появляется с неолитом. Чаще такой череп был атрибутом воина-аристократа. Как у сарматов и эфталитов.

P.S. Искусственно деформированные черепа найдены в Австралии (Коу-Свомп). Возраст 13000 лет, что ли. Есть некоторые разногласия касательно них, но Дробышевский говорит - да, несомненно, искусственная деформация

Андрей Шуман: Единая мир-система сложилась уже в палеолите

 К концу XIX в.господствующие позиции заняла теория, согласно которой сперва появились некие локальные цивилизации, которые затем вступили в контакт между собой. 

Эту теорию в дребезги разбил мир-системный анализ:  в Евразии и Северной Африке не было отдельных цивилизаций. 

Все культуры образовывали единую мир-систему. А сейчас уже говорят, что эта единая мир-система сложилась аж в верхнем палеолите

Перед нами карта стоянок Граветтской культуры (31 -- 20 тыс.лет до н.э.). Фактически ЕС времен палеолита. 

Отличительная черта -- Венеры с красивыми формами. Причём из кости Венер бережно закапывали, а цацы* из терракоты сразу же разбивали. 

Одно из мест стоянок этой культуры -- Костенки. Именно в Костенках найдена самая первая игла с ушком в мире. Загадка Костенок в том, что в этом месте были стоянки на протяжении более 20 тыс.лет. Почему их тянуло в одно и то же место, не ясно. Ни ландшафт, ни миграции животных это не объясняют. "Место силы"? 

___

* в буддизме цацы -- глиняные статуэтки для подношений

04.07.2023

Максим Розумний: На глобальному рівні виникає вакуум лідерства, що призводить до "багатополярності" в поганому сенсі - відсутності довіри, відсутності кооперації, відсутності розвитку

Новий керівник фундації "Відкрите суспільство" Сорос-молодший анонсував скорочення персоналу мінімум на 40% по всьому світу і зміщення фокусу діяльності на внутрішню політику (в США).

Схоже, що епоха "експорту демократії" відходить у минуле, так само, як свого часу завершилася доба "будівництва соціалізму".

Америка "зосереджується", так само як вже "зосередилась" Росія. Китаю теж не залишається нічого іншого - у контексті очікуваних економічних, демографічних та внутрішньополітичних проблем. Європі, дай Бог, з внутрішніми викликами якось би впоратись: Угорщина, Польща, мігранти, економічна стагнація, зобов'язання перед Україною...

На глобальному рівні виникає вакуум лідерства, що призводить до "багатополярності" в поганому сенсі - відсутності довіри, відсутності кооперації, відсутності розвитку.

Україна входить у цей новий світ з великими очікуваннями і амбіціями, але в дуже поганих кондиціях.

02.07.2023

Анатолий Несмиян: Педагогический тоталитаризм Стругацких

Миры братьев Стругацких, безо всяких сомнений, можно рассматривать с точки зрения социального мысленного эксперимента по созданию образа будущего. 

В целом будущее Стругацких получилось очень непростым. Никакой либеральной демократии, достаточно жесткие правила и нормы, неявным образом прописанные моральные и нравственные ограничения, которые не допускают никаких отклонений, но при этом для любого девианта, выходящего за рамки ограничений, всегда находится соответствующая его отклонениям область приложения его сил. Лишних людей в мире Полдня нет вообще, а для каждого находится место, где его индивидуальные качества и склонности могут найти наиболее эффективное применение: как с точки зрения его личного роста и развития, так и с точки зрения пользы для общества.

В общем, безрадостная картина как для нынешних либералов, так, кстати, и для патриотической общественности. Им там точно не понравится никому. Для одних там слишком много свободы, для других там ее нет вообще.

Педагогическая рапсодия

Центральной фигурой этого весьма специфического тоталитаризма (а будущее Стругацких однозначно тоталитарно, но при этом очень гибко) является Учитель. Именно с большой буквы, как его и обозначают Стругацкие. Фактически это наставник, который сопровождает ребенка (точнее, небольшую группу детей) от младенчества до взрослого состояния, при этом постоянно поддерживая связь с ним(и) и далее. Эмоциональная связь ученика и учителя гораздо сильнее, чем ребенка и его биологических родителей. Которые тоже присутствуют в этом будущем, но их роль существенно ниже учительской. Ребенок при этом буквально с рождения попадает в систему коллективного воспитания в систему интернатов.

Кстати, в скобках — подобное разделение функционала рождения детей и их воспитания было затронуто в еще одном образе будущего у донецкого фантаста Березина в мире трехсолнцевой вселенной планеты Гея. Где, кстати, будущее тоже тоталитарно, совершенно недемократично и нелиберально ни разу. Скорее, сильно наоборот. Он вывел следствие из подобного разделения — исчезновение традиционной семьи «родители-дети» приводит к всплеску рождаемости и гораздо более свободному отношению к институту брака как таковому. Человек смещает баланс интересов между семьей и личностным ростом в сторону роста. С наших нынешних нравственных и моральных принципов такое будущее неприемлемо и весьма страшновато, но в нем возникает совершенно иное пространство решений, исключающее нынешние противоречия, в том числе и неразрешимые. И, конечно, в этом пространстве возникают свои противоречия.

Так вот о мире Полдня Стругацких. Братья были проектировщиками, а не технологами по отношению к своему будущему, поэтому они не расписывали подробно ни саму фигуру Учителя, ни его функционал, ни структуры подобного образовательного и воспитательного процесса (понятно, что при таком подходе профессия учителя становится не только центральной, но и одной из самых многочисленных, а значит — каста учителей неизбежно будет обладать очень высоким уровнем власти в этом будущем, что неизбежно приводит к возникновению мощной политической силы). Вскользь такие структуры и функционал упоминаются Стругацкими, но без подробностей.

Фигура Учителя возникает в самых ранних произведениях Стругацких, когда они только подходили к описанию мира Полдня. В коротком рассказе «Злоумышленники» цикла «Полдень, XXII век», где описаны как раз детские годы героев следующих произведений — Комов («Капитан»), Сидоров-Атос, Поль Гнедых — Либер Полли и Александр Костылин — Лин, появляется и их Учитель.

При этом Учитель из мира Полдня — не робот, он может ошибаться, в «Жуке в муравейнике» учитель Льва Абалкина признает свою ошибку в воспитании ученика, но здесь стоит учесть, что он был поставлен в условия, когда власть в лице земных спецслужб не дали ему полную информацию о происхождении Льва Абалкина, и фактически его ошибка носила характер вынужденной. Тем не менее, ошибки в подобной системе возможны, а значит — в ней должен существовать механизм либо сброса таких ошибок (собственно, в «Жуке» Странник «сбросил» эту ошибку предельно брутально, застрелив Абалкина — привет гуманистам из нашего настоящего), возможны и менее летальные способы — тому же Абалкину был запрещен въезд на Землю, и весь сюжет «Жука» построен на том, что этот запрет был нарушен.

Николай Власов: Волчье время

«Волчье время» - так назвал свою книгу о первом послевоенном десятилетии в Германии Харальд Йенер (Jähner H. Wolfszeit: Deutschland und die Deutschen 1945-1955. 2019 ;  Aftermath: Life in the Fallout of the Third Reich, 1945–1955). Автор – не профессиональный историк, а публицист, и его книга рассчитана на массовую аудиторию. Из этого не стоит делать поспешных выводов; Йенер глубоко погрузился в эпоху, изучил множество источников и в результате написал очень интересный и качественный текст. Да, популярный характер этого текста нужно держать в голове, когда возникает искушение обобщить прочитанное; автор, разумеется, порой обращается к наиболее ярким, а не самым типичным эпизодам. Тем не менее, в книге масса интересных мыслей, которыми я в очередной раз хочу поделиться с вами в формате кратких тезисов, не являющихся ни полноценной рецензией, ни тем более конспектом «Волчьего времени».

1. Окончание Второй мировой войны в Европе стало временем несбывшихся прогнозов. У победителей существовало относительно немцев два серьезных опасения, выглядевших в свете имевшегося опыта весьма логичными и обоснованными. Первое заключалось в том, что фанатично сражавшиеся немцы после капитуляции развернут масштабную партизанскую войну. Второе – что в Германии вспыхнет в той или иной форме гражданская война: между виновниками и жертвами нацистских преступлений либо между местными жителями и «пришлыми» (в 1945 году более половины немцев находились вдалеке от своих постоянных мест жительства – беженцы, переселенцы из разрушенных крупных городов и т.д.). К немалому изумлению победителей, ни первого, ни второго не случилось. Сразу же после капитуляции весь фанатизм и желание сражаться до последнего куда-то испарились, а общие послевоенные трудности в значительной степени примирили друг с другом немцев с разными взглядами и прошлым. 

2. Окончание войны сразу же вызвало сильный всплеск преступности, проблемы со снабжением усугубились. Однако самым тяжелым временем стала так называемая «голодная зима» 1946/47 годов. Продовольственные трудности испытывала тогда вся Европа, а немцы в особенности. Оккупационные власти зачастую оказывались не в состоянии обеспечить положенное по карточкам количество продовольствия. Немцы, в свою очередь, воспринимали это как сознательный обман, в британской оккупационной зоне начались «голодные демонстрации», активно распространялись слухи, что победители хотят выморить немцев голодом. Поскольку легально выживать получалось с трудом, пышным цветом расцвели явления, которые знакомы нам в основном по описаниям времен Гражданской войны в России: мешочничество, массовая детская преступность (воровство и контрабанда), коллективные налеты обычных граждан на поезда с углем, отношение к общественной собственности как к «ничейной» - например, многие немцы приобрели привычку выкручивать лампочки в общественных местах. 

3. Все это усиливало тенденцию, проявившую себя сразу после окончания войны: немцы видели в роли жертв в первую очередь себя. Тезис о том, что в послевоенной Германии «молчали о прошлом», не совсем верен – о прошлом говорили часто и многословно, описывая беды, незаслуженно свалившиеся на немецкий народ в лице сначала нацистов, а потом оккупационных держав. А вот о судьбе евреев в Третьем рейхе немцы в пятидесятые годы предпочитали молчать.

29.06.2023

Из дневника Корнея Чуковского

 25 июля 1969 года.

Весь поглощен полетом американцев на Луну. Наши интернационалисты, так много говорившие о мировом масштабе космических полетов, полны зависти и ненависти к великим амер. героям - и внушили те же чувства народу. В то время когда у меня "грудь от нежности болит" - нежности к этим людям, домработница Лиды Маруся сказала: "Эх, подохли бы они по дороге". Школьникам внушают, что американцы послали на Луну людей из-за черствости и бесчеловечия; мы, мол, посылаем аппараты, механизмы, а подлые американцы - живых людей! Благодаря способности русского народа забывать свое вчерашнее прошлое, нынешняя пропаганда может свободно брехать, будто "только при бездушном капитализме могут посылать живых людей на Луну".

28.06.2023

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель - автор "Катехизису для імперіалістів"

Фрідріх Ратцель (1844 - 1904) -  професор Лейпцизького університету, соціолог та етнолог, основоположник антропогеографії  та  політичної географії, засновник геополітики як науки,  

Його геополітичні дослідження не втратили своєї актуальності досі, і, найчастіше, як і раніше, є відправною точкою в аналізі та моделюванні геополітичних процесів.

Ратцель вважається "батьком-засновником" геополітики, хоча сам він використав термін "політична географія". Його головна праця має називу "Політична географія" (1897). (Термін "геополітика" ввів у своїх працях шведський соціолог і політолог Юхан Рудольф Челлен (1864 - 1922), який перебував під великим впливом праць Ратцеля).

Світогляд Фрідріха Ратцеля як вченого формувався під впливом еволюціонізму та дарвінізму, в ідеології він був пангерманським націоналістом.

У своїй ключовій роботі "Політична географія" Ратцель стоїть на позиціях "органіцизму" - методологічного принципу, відповідно до якого ті чи інші соціальні феномени розглядаються за аналогією до явищ живої природи, а специфіка суспільних процесів та відносин роз'яснюснюється згідно закономірностей природних явищ. Для Ратцеля держава є живим організмом, укоріненим на ґрунті. Ратцель стверджує і доводить, що ґрунт є основною та незмінною даністю, навколо якої обертаються інтереси народів. Таким чином, історія народу зумовлена територією, на якій він проживає, та ґрунтом, який він вирощує.(Під словом "ґрунт"  Ратцель має на увазі навколишнє середовище в найширшому значенні цього слова, починаючи з повітря, світла і небесного склепіння і закінчуючи землею, що обробляється та камінням, який вінчає один з найкрасивіших його храмів. Таким чином, будь-яке вивчення будь-якого народу ми повинні починати з ґрунту, на якому він живе і діє і який нерідко служить батьківщиною вже великої кількості поколінь).

Держава є відображенням:

26.06.2023

Іван Гаврилович: Журнал, яких обмаль. «Краєзнавець Прикарпаття» відзначив подвійний ювілей: 40 чисел за 20 років

Видається, що для нас уже звичною стала негативна тенденція, коли одне за одним «вмирають» періодичні друковані видання, залишаючись лише в історії прикарпатської і загалом вітчизняної преси та в пам’яті їхніх постійних читачів – як безповоротні втрати для українського інформаційного і культурно-духовного простору. Причому ця тенденція виразно проявилася ще за кілька років до нинішньої великої війни в Україні, а в час збройного, політичного й економічного протистояння нашої держави масованому вторгненню московитів ще більше загострилась.

Але чи можна списувати на війну як на ще вагоміший аргумент для виправдання плачевного стану вітчизняних друкованих ЗМІ фактичну байдужість до їхньої долі з боку владних структур? Запитання риторичне. Адже сучасна війна має гібридний характер й одна з її невіддільних складових – інформаційна, значення якої важко переоцінити у XXI ст.

Тому так втішила поява 40-го числа «Краєзнавця Прикарпаття», який уперше прийшов до читачів у 2003 році. Тим паче, що йдеться про видання журнального типу, яких в Україні виходить катастрофічно мало – можна перелічити на пальцях однієї руки. Власне, видання було зареєстроване наприкінці 2001-го як регіональний науково-методичний альманах, але це таки журнал за змістом і стилем викладу матеріалів, верстанням, оформленням, періодичністю виходу (раз на півріччя). А якщо сказати коротше – за читацьким «відчуттям»: тематика публікацій не вузьконаукова, а цікава і для широкого загалу, їхня мова доступна, жвава, без якогось нальоту академізму.

Ювілейний номер «Краєзнавця Прикарпаття» представили в ОУНБ ім. І. Франка. А у ключі презентації розгорнули на тематичній виставці «Мій край – моя історія жива» експозицію всіх випущених упродовж двох десятиліть номерів журналу, підготовлену працівницями головної книгозбірні області.

Головний редактор журналу – директор Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор філософії Михайло Косило нагадав основні віхи 20-річного шляху видання, призначеного, як можна виснувати вже з його назви, передовсім для краєзнавців та істориків, але насправді публікації журналу становлять інтерес для всіх, кому небайдужа історія рідного краю в загальноукраїнському контексті і хто її знання розглядає та сприймає як невід’ємну компоненту автентичності й духовності українців. Ось чому й визріла понад два десятиліття тому серед краєзнавців ідея створити свій друкований орган, який допоміг би розвивати краєзнавчий рух на Прикарпатті, популяризував їхні напрацювання й здобутки. Й увесь 2002 р. директор ОДЦТКУМ Михайло Косило разом з головою ОО тодішньої Всеукраїнської спілки краєзнавців Богданом Гаврилівим втілювали в життя ідею з підготовки першого числа журналу. Його редколегію очолив академік Володимир Грабовецький. А попрацювати над художнім оформленням видання запросили знаного художника-графіка Ярему Оленюка.

Володимир Горбач: Марш-кидок

Імперії руйнуються через перенапруження сил. Найчастіше – під час воєн. І внаслідок воєн. Особливо, воєн на виснаження, які тривають неспівмірно довго як для досягнення поставлених перед ними цілей.

Наслідком такої війни є зменшення загального багатства в імперії і скорочення суспільних благ. А відтак – загострення конкурентної боротьби за внутрішні ресурси між різними політичними, економічними, військовими та й просто суспільними групами. А у випадку РФ ще й між кримінальними кланами.

Виступ Євґєнія Пріґожина – мав саме таку природу. Багатомісячний рефрен «Гдє боєпріпаси?!» - це саме про ресурси, яких завжди менше ніж хочеться, і які розподіляються «несправедливо», бо дістаються іншим, а не тобі.

Боротьба за ресурси створює напруженість не лише на фронті, а й в тилу. А тил на Росії – це різні кланово-станові, але однаково злочинні угрупування. Це створює додаткову напруженість у відносинах між ними, суперечність інтересів, бо обсяг ресурсів зменшується, а апетити і кількість груп - збільшується.

На 16-у місяці того що у нас називають широкомасштабним вторгненням, внутрішня напруженість і суперечності у ворожому таборі дійшли точки кипіння. Нерви – це теж ресурс, психологічний. Думаю, що внесок у зрив даху наших ворогів таких стратегічних ІПСО, як нагнітання тривоги через очікування українського контрнаступу, теж був доволі суттєвим. Бо довготривалим…

Зміна стратегічної ситуації спонукає нас до оновлення нашого словника, яким ми описуємо реальність. Широкомасштабне вторгнення вже неактуальне. Воно захлинулося ще минулого року, а остаточно вичерпало свої ресурси і пояснювальну силу у битві за Бахмут. Відтепер можна вести мову про широкомасштабне відторгнення окупантів, визволення України. А український контрнаступ вже варто усвідомити як наступальну операцію. Це вороги зараз обороняються і пробують контратакувати…

До закінчення війни буде важко переконати наших західних партнерів чи перенавчити іноземних журналістів що «українська криза» давно закінчилася (як внутріполітична ще влітку 2014 року). Але треба спробувати переконати політиків і навчити світові медіа, що відтепер розпочалася російська криза, внутрішньополітична і загалом системна. В московській історичній традиції це називається Смутою. І триватиме вона років 10, не менше. Розкладення чи розпад тіла імперії з усіма витікаючими наслідками для оточуючого світу. Тліючі внутрішні конфлікти конаючої імперії утилізують навіть ті ресурси, які ще залишатимуться на момент закінчення війни.

І так, марш «вагнерят» на Москву хоч і завершився «кидком» спецслужб, усе ж відкрив вікно можливостей для швидшого завершення війни. Як перший удар по цілепокладанню імперії (розширення і відновлення). Пріґожин у своєму першому перед початком путча відео спростував положення офіційної кремлівської міфології й тези пропаганди про причини початку й необхідність цієї війни. Про те, що жодне НАТО Росії не загрожувало і ніяких нацистів в Україні не було. Про те, що кількість втрат є в рази більшою за ту яку уявляють собі росіяни. І найголовніше, він озвучив вголос тезу, що Росія може припинити війну тільки шляхом виведення своїх військ з території України. 

Ця думка не відразу буде почута й усвідомлена в імперії, особливо, після «кидка» маршу Пріґожина, але вона вже прозвучала для усіх активних учасників процесу: політиків і офіцерського корпусу. Головним був не фізичний марш, а вторгнення в інформаційний простір РФ. Тепер все можливе і нічого не заборонено.

24.06.2023

Олег Однороженко: "За миръ с аннексіями и контрибуціями"

Початок чергової «смути» в РФ провокує небезпідставні сподівання на колапс військової машини Кремля та швидке закінчення війни. Щоб не сталося ближчими днями та тижнями, в настроях українців вже зараз явно присутнє відчуття близької Перемоги.

Якою має бути ця Перемога?

Вихід ЗСУ на старі УРСР-івські кордони 1991 року? Повалення Путіна та нові-старі обличчя в Кремлі? Тривалі, й гарантовано безперспективні, перемовини з ними про «відшкодування збитків від агресії», під «дбайливим» наглядом колективного Заходу? Чергове «перезавантаження» РФ-ії? Перебудова 2.0 – «ліхіє 20-є» 2.0 – Путін 2.0 – вторгнення в Україну 2.0?

Не треба бути видатним знавцем «чорних лебедів» аби побачити цілком очевидне – на колективному Заході саме такий сценарій вважають і найбільш ймовірним і, що найгірше, – найбільш бажаним. Україна заплатила страхітливу ціну – сотнями тисяч життів, спаленими містами, зруйнованою економікою – лише за те аби Захід вкотре дав «шанс» Московії вижити, перезавантажитися і розпочати все заново.

Останні півтора роки ми зі здивуванням і обуренням слухали маніакально садистські наполягання Заходу аби Україна чинила спротив збройній агресії виключно зі зв’язаними за спиною руками – без можливості перенести війну на територію країни-агресора, без права завдавати критично значимих ударів по ворожій інфраструктурі, врешті – з вкрай обмеженими засобами, що їх скаредні західні фарисеї видавали недостатньо та невчасно, супроводжуючи все це блюзнірськими повчаннями.

Пропонований нам «максималістський» варіант – з відновленням кордонів 1991 року та наданням такої-сякої допомоги на повоєнну відбудову, з одночасним збереженням РФ-ії в її нинішніх кордонах і статусі – це аж ніяк не встановлення справедливості, щоб там про це не думали наші західні «партнери». 

Це ні що інше – як пряме та безпосереднє заохочення і Москви, й інших геополітичних почвар, на зразок КНР, Ірану чи Туреччини, до нових актів агресії та геноциду. Бо якщо за злочини агресору платити новими шансами та перезавантаженнями, а жертві – порціями нотацій про емпатію, то агресивні війни та акти геноциду стануть регулярними та буденними, попри колективні завивання колективного Заходу про «ніколи знову» та «ХХІ століття на дворі».

РФ-ія має зазнати не просто поразки на полі бою, з відкочуванням на вихідні позиції. Її віроломство, підлість, цинізм та звірства мають бути покарані в максимально жорстокий спосіб, як це робилося в ті, недалекі ще, часи, коли в цивілізованому світі ще пам’ятали, що таке Честь та Гідність, дотримання угод та безоглядна підтримка союзників. 

Якщо на Заході про це забули, то історична місія України голосно нагадати, як саме мають виглядати Перемоги та покарання міжнародних злочинців. Українці несуть на собі весь тягар ІІІ світової війни, сплачуючи своїми життями за спокій і безпеку інших цивілізованих країн. Тому в питанні «як нам вчинити з переможеною РФ-єю» важить лише наш голос.

Наша пропозиція має бути гранично ясною та наполегливою, такою від якої неможливо відмовитися. РФ-ії має бути завдано максимально болючої та принизливої поразки. Такої щоб це викарбувалося в пам’яті мешканців колишньої РФ-ії на покоління вперед. Щоб навіть сама думка про «відновлення колишньої величі» викликала у тамтешнього населення страх і огиду. 

Україна може забезпечити саме таку Перемогу, але нам потрібна вся зброя та всі технічні засоби Заходу, якщо вже він сам вирішив на цю війну боягузливо «не з’явитися».

23.06.2023

Вадим Штепа: Россия: в дрейфе от традиции через анти-традицию к контр-традиции

Есть такая историческая теория, с позиций традиционализма Рене Генона. 

В 1721-1917 гг. слово "Россия" было традиционным. Тогда многие европейские страны были империями, и Россия не была исключением. 

В 1918-89 был период анти-традиции. Слово "Россия" фактически исчезло под аббревиатурой РСФСР.

А с 1990 года наступил период контр-традиции. Слово "Россия" возродилось, но теперь стало означать страшную историческую пародию, которая угрожает всему миру.

22.06.2023

Станислав Кукарека: Почему Дацюк не понимает Украину

 Дацюк конечно умный дядька. Но с другой стороны в нем как в капле воды отражается вся трагедия нашей интеллигенции... (Сергій Дацюк "Що таке Україна?" https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/648fdd4eb48a1).

В чем тут проблема? В том как и любой нынешний интеллектуал Дацюк стремится так или иначе "вести в светлое будущее", хоть сапогами-то запихать таки "народ" (что "недонация", как он утверждает) на хоть какой-то "светлый путь". При этом он как-то подозрительно умалчивает о том, собственно, какой путь он на сегодня видит "светлым". Это отдельная проблема, к которой я еще вернусь (быть может), но мы пока "про сапоги". 

Итак, весь этот довольно длинный текст он посвятил животрепещущему описанию украинского национального консерватизма, того что "ни мытьем, ни катаньем" никому так и не удалось "направить нас на верный путь", что его огорчает. И что он хочет изменить. 

Оно понятно, он "элита", авангард интеллектуальный, и потому естественно должен вести покорные стада в каком-то благотворном направлении, одному ему понятном. Тут его можно понять, и это, кстати, старая история про роль интеллигенции, что бушевала не только в совке, но и задолго до совка. Короче - постсоветская трагедия, и даже построссийская.  Но есть нюанс, ведь совка-то уже нет, и РИ тоже. То, что когда-то украинцы не ринулись там "в едином порыве", это уже не упрек, а скорее комплимент. Если о прошлом. 

А если о будущем, то тоже интересно: ведь объективно нет "светлой дороги". Цивилизационный кризис на дворе, и "запад", кстати, в кризисе. Все эти вот российские поползновения в имперскую архаику и всякие исламские фундаментализмы - это как раз реакция на кризис. Нет, это не выход из кризиса, а только лишь реакция (довольно глупая), но светлой-то дороги нету объективно. Ну и куда бежать? А главное - зачем?

Довольно интересна тут его полемика с Грицаком, где начинает он вот просто "в бубну". Мол, не сложилось Украине быть державой, нет у нее дескать вундервафель, нет ядрен-батона и завоеваний до Камчатки и потому это глобальный фейл

Ну с точки зрения институционализма (как самоценности) - это понятная позиция. Однако сам контекст и историческая ретроспектива несколько тут однобоки. Давайте разбираться. 

Вот есть такой народ, евреи. Которые примерно так от Флавия (Иосифа) и аж по вторую половину века двадцатого даже войны никакой завалящей не выиграл, империи не создал, вундервафель не накопил. Однако не исчез. И даже более того. Народ тот тоже многие критиковали за консерватизм излишний и злоупотребление традициям, они отвергли христианство новомодное (как минимум многие из них), застыв в архаике иудаизма. И ведь не только там критиковали их, но их всячески дискриминировали, репрессировали, депортировали и даже геноцидили. И шо?

«... Ми стоїмо зараз біля початку гігантського вселюдського процесу, до якого ми всі прилучені. Ми ніколи не досягнемо ідеалу ... про вічний мир у всьому світі, якщо нам ... не вдасться досягти справжнього обміну між чужоземною й нашою європейською культурою» (Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова (1992) // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика: вибрані твори / пер. з нім. - Київ: Юніверс, 2001. - С. 193).
* ИЗНАЧАЛЬНАЯ ТРАДИЦИЯ - ЗАКОН ВРЕМЕНИ - ПРЕДРАССВЕТНЫЕ ЗЕМЛИ - ХАЙБОРИЙСКАЯ ЭРА - МУ - ЛЕМУРИЯ - АТЛАНТИДА - АЦТЛАН - СОЛНЕЧНАЯ ГИПЕРБОРЕЯ - АРЬЯВАРТА - ЛИГА ТУРА - ХУНАБ КУ - ОЛИМПИЙСКИЙ АКРОПОЛЬ - ЧЕРТОГИ АСГАРДА - СВАСТИЧЕСКАЯ КАЙЛАСА - КИММЕРИЙСКАЯ ОСЬ - ВЕЛИКАЯ СКИФИЯ - СВЕРХНОВАЯ САРМАТИЯ - ГЕРОИЧЕСКАЯ ФРАКИЯ - КОРОЛЕВСТВО ГРААЛЯ - ЦАРСТВО ПРЕСВИТЕРА ИОАННА - ГОРОД СОЛНЦА - СИЯЮЩАЯ ШАМБАЛА - НЕПРИСТУПНАЯ АГАРТХА - ЗЕМЛЯ ЙОД - СВЯТОЙ ИЕРУСАЛИМ - ВЕЧНЫЙ РИМ - ВИЗАНТИЙСКИЙ МЕРИДИАН - БОГАТЫРСКАЯ ПАРФИЯ - ЗЕМЛЯ ТРОЯНЯ (КУЯВИЯ, АРТАНИЯ, СЛАВИЯ) - РУСЬ-УКРАИНА - МОКСЕЛЬ-ЗАКРАИНА - ВЕЛИКАНСКИЕ ЗЕМЛИ (СВИТЬОД, БЬЯРМИЯ, ТАРТАРИЯ) - КАЗАЧЬЯ ВОЛЬНИЦА - СВОБОДНЫЙ КАВКАЗ - ВОЛЬГОТНА СИБИРЬ - ИДЕЛЬ-УРАЛ - СВОБОДНЫЙ ТИБЕТ - АЗАД ХИНД - ХАККО ИТИУ - ТЭХАН ЧЕГУК - ВЕЛИКАЯ СФЕРА СОПРОЦВЕТАНИЯ - ИНТЕРМАРИУМ - МЕЗОЕВРАЗИЯ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ - ЛИГИ СПРАВЕДЛИВОСТИ - ДВЕНАДЦАТЬ КОЛОНИЙ КОБОЛА - НОВАЯ КАПРИКА - БРАТСТВО ВЕЛИКОГО КОЛЬЦА - ИМПЕРИУМ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА - ГАЛАКТИЧЕСКИЕ КОНВЕРГЕНЦИИ - ГРЯДУЩИЙ ЭСХАТОН *
«Традиция - это передача Огня, а не поклонение пеплу!»

Translate / Перекласти