Новые картины художницы Анастасии Фоминой Rimo Zanmo
О художнице можно почитать здесь / About artist Anastasia Fomina Rimo Zanmo - https://mesoeurasia.blogspot.com/2021/08/blog-post_50.html
можно купить в Вашу частную коллекцию или на подарок.
Галерею работ Вы можете посмотреть по адресу instagram.com/rimo_zanmo_artworks
Для связи пишите пожалуйста в Директ или rimo.zanmo.artworks@gmail.com
На цьому заході за участю представників різних країн світу, зосібна обговорювали тему «Порушення свободи віросповідання в окупованому Криму». Ознайомились з документально-інформаційними матеріалами, в яких зазначаються про те, що кримські татари, котрі тривало зазнають репресії з боку московитсько-російської окупаційної влади, їх незаконно утримують у в’язницях, а також забороняють кримським татарам сповідувати свою релігію та ін.
Висловив пропозицію взяти участь в розробці концепції відповідних програм, зокрема Кримської платформи (міжнародний механізм сприяння деокупації півострова, зміцнення європейської та глобальної безпеки), а також посилення боротьби проти російської пропаганди, організації пресконференції та ін.
Крім того, варто зазначити, що пресслужба Представництва Президента України в АР Крим інформує про те, що: «17 березня 1995 року Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку Крим”, що стало визначальним моментом у формуванні правового статусу півострова. Цей законодавчий акт закріпив АР Крим як невіддільну складову частину України, визначивши її повноваження та особливості функціонування в межах унітарної держави. Цього року ми відзначаємо 30-ту річницю цієї історичної події» (https://ppu.gov.ua/press-center/17-bereznia-30-ta-richnytsia-ukhvalennia-zakonu-ukrainy-pro-avtonomnu-respubliku-krym)
Ідея лівих це ідея рівності, а рівняння можливе лише по нижчим. Для лівих сила злочинна, а слабкість праведна за визначенням. Чи було місце в цьому майбутньому у народа - воїна?
Це не гарне гасло це просто констатація факту. Всі нормальні люди розбіглись з наших земель задовго до того як ми лише почали формуватись. Зона фронтіру, зона безперервної війни, унікальне місце яке було цікавим всім загарбникам і як плодючі землі, і як географічна розв'язка.
Війна була для нашого народу нормальним станом, а мир аномалією. Так склалось. Це реальність, подобається вона нам або ні.
Українець по природі своїй хижак. В світі? де рабом бути престижно, а аристократом - соромно, йому місця не було.
Ліва "народницька" інтелігенція приклала титанічні зусилля щоб переконати вовка в тому, що він баран. Вона щиро вірила, що тим самим перетягує наш народ на сторону "добра", яке неодмінно повинно перемогти згідно з законами "прогресу". Так вчили божевільні ліві теорії яких вони нахапались в чужинців.
На щастя "народники" програли. Вони гарненько загадили формальну "українську ідею" й "інтелігентський" рівень культури. Але реальний українець лишився сам собою і його хижа натура чудово проявила себе в 2022 року, коли советська московська корова, яка уявила з себе ведмедя, полізла бодатись.
Світові ліві теж програли, новий світ буде визначатись правом сильного і інструментами формування будуть зброя, фанатизм віри і воля до опору, виживання та панування.
Зараз, нам може здатись, що все навколо погано. Ми можемо бачити, що світові надсили не зацікавлені в нас або відверто ворожі. Нас можуть переконувати, що ми слабкі і в світі сильних нам не вижити (нічого не пропонуючи в якості альтернативи). Нам дійсно буде важко.
Але наш народ призначений для такого життя і саме такого світу. В ньому ми можемо загинути але можемо й перемогти. В світі де народи перетворені в баранів, вовка терпіти не стали б, скільки "демократичними гаслами" не розмахуй.
Неможливо втекти від самого себе. Навіть щє більш неможливо ніж від долі. Отже? будемо просто самі собою й цей шлях сам приведе до перемоги.
Досить часто доводиться читати, що люди шукають вітчизняну історичну прозу. При чому частина читачів бідкається що новітня українська жанрова література в занепаді, хоча за останні 20 років було створено вагомий перелік історико-пригодницьких романів та історичних детективів (ретро-детективів), проте чималий відсоток з них справді лишається маловідомим, навіть для людей що регулярно читають. Тому пропонуємо всім охочим разом з укладачами розширити свої літературні обрії, відкрити нові імена українських письменників, що змальовують жорстоку та водночас величну історію рідної Батьківщини.
Слід нагадати, що вперше реєстр художньо-історичної літератури уклав журналіст УНІАН Олег Крук близько 2015 року. Ось що писав першоукладач: «Думаю, що цей своєрідний путівник у морі української історичної літератури стане в пригоді і школярам, і студентам, і викладачам, і любителям літератури та історії, всім, кому не байдужа доля України… упорядник не претендує на завершеність: кожен зацікавлений може розширити список на власний розсуд».
Однак потрібно відмітити, що первісний варіант Олега Крука, містив літературні твори російських авторів, а також деякі праці написані в радянські часи, які негативно дивилися на існування української державності. Тому частину творів зі списку було прибрано, так само як театральні поеми, віршовані та науково-популярні праці.
Згодом перелік творів значно розширив фахівець із вітчизняної історичної прози Микола Бичков, додавши понад 100 нових праць низки талановитих митців: Г. Гороженко, О. Зененко, А. Кокотюхи, Ю. Винничука, В. Краса та багатьох інших. Активно долучився до редагування реєстру й український письменник Дмитро Воронський. Спільними зусиллями й було створено оновлену версію реєстру (станом на березень 2025 року), в якому українські митці пишуть про українську історію, хоча він далеко не повний і в нього потрібно додавати нові праці.
На нашу думку, Крук хотів створити саме реєстр творів історичної прози українських авторів, які писали саме про українських персонажів, або про історичні події, що переважно відбувалися на теренах України в її сучасних кордонах.
Варто торкнутися питання критеріїв відбору до цього списку, до реєстру переважно була включена прозова історична література звісно допускаючи у межах розумного ухил у містицизм, або незначний ухил в піджанр наукової фантастики – альтернативна історія. Утім загалом фентезійні чи фантастичні історичні праці у список не включалися, для них треба створювати окремий реєстр, так само як і для нонфікшену. Всі хто бажають, можуть самостійно відредагувати та оновити цей перелік прописавши інші критерії відбору.
Підтримайте Україну, вітчизняну історію, мову та культуру! Читайте українське, бо воно того варте!
XVIII-V ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Григорій Бабенко – «Люди з червоної скелі»
Олександр Мироненко – трилогія «Україна: початок великого шляху» повісті «На світанку», «Повернення на Батьківщину», «На шляху до величі».
IV ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Василь Кожелянко – «Третє поле»
ІІІ ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Юрій Хорунжий «Мелодії кам’яної гори», «Перша обсерваторія»
Вадим Карпік – «Останній Арій»
VI СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Валентин Чемерис – «Ольвія»
Іван Білик – «Дикі білі коні»
Вадим Карпік – «Крез»
Володимир Жмир, Юрій Хорунжий – «Гонитва за мостом» (інша назва «Скіфи»)
Дмитро Білий – серія «Дивовижні пригоди скіфа Атея»: «Таємниця щита Таргитая», «Подорож до міста мерців», «Шлях срібного яструба»
V СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Іван Білик – «Не дратуйте грифонів»
Юліан Опільський – «Гарміоне»
Григорій Бабенко – «В тумані минулого»
Юрій Хорунжий – «Скіфова журба»
Ігор Кравченко – «Переселенці»
Валентин Чемерис – «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»
IV СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Валентин Чемерис – «Смерть Атея»
I СТОЛІТТЯ ДО НАШОЇ ЕРИ
Іван Білик – «Цар і раб»
ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ
Юліан Опільський «Під орлами Роми»
І-ІІ СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ
Валентин Тарасов – «Чеслав. В темряві сонця»
III СТОЛІТТЯ НАШОЇ ЕРИ
Теодор Микитин – «Поклик серця»
IV СТОЛІТТЯ
Юрій Хорунжий – «Розбрат»
V СТОЛІТТЯ
Олександр Курись – трилогія: «Шлях Вітра. Слов'янська сварга», «Шлях Вітра. Візантійська віхола», «Шлях Вітра. Гунська круговерть»
Іван Білик – «Меч Арея»
Володимир Малик – «Князь Кий»
VI-VII СТОЛІТТЯ
Дмитро Міщенко – трилогія: «Синьоока Тивер», «Лихі літа ойкумени», «Розплата»
VIII СТОЛІТТЯ
Валерій Чмир – «Росичі»
Антін Лотоцький – «Наїзд обрів»
Дмитро Білий – «Вершниці Власти»
IX СТОЛІТТЯ
Раїса Іванченко – «Зрада, або Як стати володарем»
Дмитро Міщенко – «Сіверяни»
Наталена Королева – «Легенди старокиївські»
Петро Угляренко – «Князь Лаборець»
Анатолій Кралицький – «Князь Лаборець»
Лесь Качковський – тетралогія – «Вибір князя Аскольда», «Рюрик з роду Ск'єльдунгів», «Олег – імператор русів», Х ст. «Ігор – володар Руси»
882-912 – ще Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв "Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавіна"
Издательская аннотация:
Что заставляет Россию упрямо прокладывать пути к концу истории? Поздно, лишь в XVIII веке, явившись на европейскую сцену и не найдя на ней своего особого конструктивного призвания, она торопится первой опустить занавес, угрожая погрузить мир во тьму. Книга рассматривает тектонические сдвиги нашего времени, когда оптимистичный сценарий «конца истории», предложенный Френсисом Фукуямой, сталкивается с новой, катастрофической реальностью. Война России с Украиной и Западом — цивилизационный раскол, который освещается здесь в широкой культурно-исторической перспективе. Прослеживаются пути трансформации «русского мира» в антимир, раскрываются его основные грани: антибытие, антивремя, антисоциум, антимораль, антиязык... Исследуется природа шизофренического фашизма и новой апокалиптики, вобравшей в себя государственное православие, архаический культ почвы, войны и смерти, евразийскую ненависть к Западу, черты нацистской идеологии. Политические события служат предметом философского, культурологического и лингвистического анализа, опирающегося на обширный материал СМИ, наследие русской литературы и интеллектуальную историю.
Писатель Михаил Шишкин об этой книге: «Эта поразительная книга не только объясняет метафизику политической чумы, природу «антимира» и цивилизационной катастрофы, в которую Россия может втянуть человечество. Эта книга даёт надежду русской речи, возвращает достоинство русскому слову».
Купить - https://www.amazon.com/Перед-концом-истории-русского-антимира-ebook/dp/B0DTJCZKHJ
"ПРО ВИЗНАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЗЛОЧИННОЮ, ОКУПАЦІЙНОЮ І ТЕРОРИСТИЧНОЮ ДЕРЖАВОЮ, ЩО НЕ МАЄ ПРАВА НА ІСТОРИЧНЕ ІСНУВАННЯ"
З метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії державотворення Русі-України та упередження подальшої війни Російської Федерації проти Української держави і її народу, дбаючи про благо Вітчизни та боронячи суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України, а також зважаючи на необхідність утвердження міжнародної історичної справедливості, постановляємо:
1. Визнати Російську Федерацію за злочинну, окупаційну й терористичну державу, що незаконно виникла на теренах давньої Русі-України у вигляді загарбницького улусу Монгольської імперії.
2. З огляду на державний переворот 1999 року в Російській Федерації спеціальних служб КГБ, визнати сучасну російську владу незаконною і таку, що не має будь-яких законних прав на існування.
3. Зважаючи на тоталітарний і незаконний характер політичного і державного устрою Російської Федерації розпочати боротьбу за звільнення усіх її підневільних етносів і народів від окупаційної влади Кремля.
4. Кабінету Міністрів України, Міністерству Оборони України, Збройним Силам України разом із Національною академією наук України, Національною академією правових наук України, Національним інститутом стратегічних досліджень забезпечити підготовку напрацювання Стратегії боротьби з Російською Федерацією та звільнення її підневільних народів, захисту, збереження та популяризації історії Русі-України, затвердити цю стратегію, а також здійснити заходи з її реалізації, проведення відповідних наукових досліджень.
5. Ця Постанова набирає чинності з дня його опублікування.
Голова ВРУ Руслан Стефанчук.
24 лютого 2025 року.
Існує 2 види осягнення прийдешнього: прогноз і пророцтво. Прогноз — це логічний аналіз доступних спостереженню фактів на основі відомих нам законів. Пророцтво — це інтуїтивне прозріння, спалах підсвідомості, блискавичний контакт із Богом. Прогноз — це OSINT, пророцтво — це inside. Прогноз носить раціональний і варіативний характер: може бути так, а може — ось так, із ось такою долею ймовірності, і ось чому. Пророцтво — туманне й інваріантне. Прогноз — корисний інструмент для оптимізації процесу прийняття рішень. Пророцтвом скористатися неможливо, бо якби можна було зазирнути наперед і щось там перемінити, провидець бачив би якусь іншу картину, або ряд картин, а він бачить тільки одну.
Людство інтуїтивно це розуміло і закарбувало в своїх міфах, казках і легендах. Батьки Едіпа й Паріса, наслухавшись трагічних попереджень, поспішили спекатися проблемних нащадків, але ті все одно приперлися в місто й наробили біди. Фетіда, взнавши, що її син загине під стінами Трої, гартувала його чи то в Стіксі, чи в то окропі, але забула намастити п’яту — от туди і влучив злий Рок. Скільки не міняй коней, а приймеш ти смерть від коня свого, як передбачали волхви, скільки не топи попа у річці, а він один вернеться живим із походу, як пророкували русалки. Скільки не ховай від принцеси веретенце, а вона все одно його десь надибає, вколеться і впаде в анабіоз...
Бо нитка нашої долі міцно вплетена в загальну канву світобуття, і всі події, які з нами відбуваються — від народження до смерті — запускають череду інших подій, і.т.д, і.т.д., і спроба її подовжити чи потягти в інший бік руйнує картину світу, яку окремий індивід своїм обмеженим, суб’єктивним зором не в змозі повністю осягнути.
Уявіть: сходили ви до провидця/ворожки і вони вам навіщували перемогу і добробут. Але перемога одного — це поразка другого, а наш добробут в умовах обмеженості ресурсу стоїть на чиїсь нестачі. І цей хтось теж сходив до ворожки, і взнав своє майбутнє, і підстелив собі соломки. І тоді вже він буде на коні, буде купатися в золоті і славі, а ви — на землі, в пилюці. Як вам такий варіант? Якщо кожен зможе зазирати в майбутнє і смикати прядиво у свій бік, мойри такого наплетуть, що всім буде кепсько.
І в принципі, щоб передбачити, що чекає людину, не треба бути провидцем. Бо в підсумку ми всі помремо. Хтось раніше, хтось пізніше. І бажанням зазирнути в майбутнє рухає потаємне прагнення уникнути біологічної смерті. А це — неможливо. Все, що ми можемо — це давати гідні відповіді на виклики долі. Кожна така відповідь — це сходинка в Небо, де мешкають герої й подвижники, митці і мудреці, які відповіли на всі квести і пройшли всі левели перш, ніж їх уразила стріла часу...
«Повість минулих літ» — це перша в Київській Руси пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Руси, містить оповіді про виникнення слов'янської староукраїнської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.
За зразками «Повісті минулих літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.). У сукупності три літописи називають «Літописом Руським» — великою книгою про події часів Київської Руси у світовому контексті до XIII століття.
"Повість врем'яних літ з богом починаєм. Отче благослови. Повість врем'яних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідси пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю".
16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич, руський князь із династії Рюриковичів (Володимировичів). Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів — Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став Великим Князем Київським. Тоді йому виповнилося 60 років.
Зміна монархічної династії в Київський Руси за престижними інтересами князівської сім'ї з Володимировичів на Мономаховичів мала бути представлена в історії, як початок слов'янської руської державності Великого Київського Князя Володимира Мономаха - засновника князівської гілки Мономаховичів, тезоіменитих нащадків.
Для цього була допущена фальсифікація початкового літопису Нестора-літописця, який вже помер в 1114 р. За наказом Володимира оригінал "Повісті минулих літ" в 1116 р. з Феодосієвого Печерського монастиря був перенесений до Видубицького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, який за доручення Володимира почав редагування літопису, вніс до тексту певні зміни, зокрема применшив історичну вагу київського князя Святополка Ізяславовича (династія Володимировичів), натомість виділивши історичну постать Володимира (династія Мономаховичів).
Цей Сильвестрівський (Видубицький) варіант тексту «Повісті минулих літ» був включений до складу літописного зведення, яке переписав чернець Лаврентій у Суздалі в 1377 році. Тому цей список назвали Лаврентіївським (Суздальським) варіантом тексту "Повісті минулих літ", вже без імені автора Нестора, в якому героічна епоха руської державності раннього середньовіччя була викреслена з історії східних слов'ян.Але в 1118 р. один з ченців Видубицького монастиря створив новий список, що призначався для Мстислава Мономаховича, сина Володимира Мономаха. Це зведення зберігалося в Іпатському монастирі і віднайдено на Волині, звідси й походить назва — Іпатський (Волинський) список. Саме цей список зберіг ім'я основного упорядника «Повісті минулих літ» — Нестора.
Несторів літопис за Іпатським (Волинським), також зміненим, списком 1118 року, на відміну від Лаврентіївського (Суздальського) списку, має виразне українське походження; зразки української фразеології, української орфоепії, а також української лексики. Більшість діалогів в Іпатському списку передана фактично давньоукраїнською мовою. На жаль, оригінал "Повісті минулих літ" Нестора-літописця до нас не дійшов.
Так в основному джерелі історії Київської Руси, головному державному літопису - "Повість минулих літ", який до нас дійшов в переписаних списках - в Іпатському (Волинському) і Лаврентіївському (Суздальському) списку, утворення Київської Руси - середньовічної Руської держави та її назву Нестор пов'язує із запрошенням на князювання в 862 р. до новгородських слов'ян - норманських варягів.
В России, Китае, Иране, Северной Корее "глубинное государство" победили и воюют с "глобалистами", "сионистами", "империалистами", "гомосексуалистами".
В реальности обе силы добивают социал-либеральный проект в пользу корпоративно-фашистского.
Человеческое мышление основано на символических формах, на системах производящих символы, проще - на языке. Символические формы бывают очень разными - математика, геральдика, мифы, общая теория систем, поэзия, танец, естественные науки, социальные науки, философия, блатной жаргон. Единство конкретного набора символов обеспечивает коммуникацию, ибо смысл символической формы в передаче информации внутри сообщества. Чтобы освоить набор символов, надо тратить силы и время. У большинства людей нет времени и сил на освоение сложных символических форм, поэтому, чтобы быть понятыми, политики и пропагандисты используют самую простую символическую форму - миф.
Есть в философии категория "отчуждение". Фромм в 1955 году пишет: "Отчуждение, каким мы видим его в современном обществе, носит почти всеобщий характер; оно пронизывает отношение человека к своей работе, к потребляемым им вещам, к государству, к своим ближним и к самому себе. Человек создал мир рукотворных вещей, какого никогда не существовало прежде. Он разработал сложное общественное устройство, чтобы управлять созданным им техническим механизмом. Однако все созданное им возвышается и главенствует над ним. Он чувствует себя не творцом и высшей руководящей инстанцией, а слугой Голема сделанного его руками. Чем могущественнее и грандиознее высвобождаемые им силы, тем более бессильным он чувствует себя как человеческое существо. Он противостоит себе и своим собственным силам, воплощенным в созданных им вещах и отчужденным от него".
Голем - это мифологический символ. На иврите "гелем" - это "сырье", пражский раввин создал из глины защитника для гетто, который восстал против своего творца.
Но почему это Отчуждение возникло? Кто виноват и Что делать?
Буквально дослівно: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав".
Послідовність подій була така:
У 1918 році Польща встала на шляху української незалежності.
У 1921 році Польща Пілсудського та Росія Леніна розділили між собою українські землі у Ризі. Решту шматків "українського пирога" дісталася Румунії та Чехословаччині.
Потім були десятиліття геноцидної політики Кремля стосовно українців, яка коштувала нам мільйонів життів. І два десятиліття польської асиміляційної політики, яка була спрямована на тотальне зачищення усього українського на підконтрольних землях заселених українцями Галичини та Волині.
І під нацистською окупацією стався вибух. Нікому в Україні не приходить в голову виправдовувати масові вбивства поляків. Але не треба робити з українців націю вбивць!
Українці є не більшими вбивцями, ніж поляки. У цій історії українські діти Сагриня чомусь не є жертвами геноцида.
Майже 30 тисяч українців убили поляки у цій кривавій історії. Але Сагринь - це не геноцид. А от українці - геноцидники.
Президент Дуда вимагає від українців спокути більшої, ніж від росіян. Ви не почуєте у польському пердвиборчому дискурсі про провини росіян, або нацистів: тільки про українців.
Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за свої гріхи перед поляками? Ні.
У Варшаві за пару днів у листопаді 1794 року російські війська перерізали за різними оцінками від 20 до 30 тисяч поляків. Чи ви колись чули у цій передвиборчій компанії, що треба визнати цю різанину геноцидом і вимагати від росіян спокутувати цей геноцид?
Протягом "Польської операції" НКВД 111 тисяч поляків було розстріляно. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за цей геноцид перед поляками? Ні.
Протягом кількох місяців навесні 1940 року були без суду розстріляні 22 тисячі польських військовополонених офіцерів. Чи сьогодні ми чуємо якісь заяви польських політиків, що Росія має розрахуватися за ці вбивства поляків? Ні.
Протягом кількох днів на початку серпня 1944 року у Варшаві в районі "Воля" нацисти знищили поляків більше, ніж загинуло поляків на всій Волині за весь час нацистської окупації. Чи польські політики вже проголосували за визнання геноцидом вбивств поляків нацистами у Варшаві і кожного року нагадує про цю подію семовими резолюціями? Ні.
Це аморально - спочатку встати на шляху незалежності української державності, а потім коли ця держава виборола цю незалежність та продовжує боротьбу за свою державність від ворогів, - пред'являти голові цієї держави моральні рахунки за наслідки власних помилок в минулому: якби Польща не окупувала українську Волинь у Галичину - тих жахливих подій просто не було б. Хронологічно перша причина цього конфлікту - це помилкові рішення Юзефа Пілсудського у 1918 році.
Абсолютна більшість причин польсько-українського конфлікту народилися у кордонах польської держави міжвоєнного часу. Але поляки не готові визнавати свої помилки на окупованих українських землях.
А от повоєнні етнічно українські люди витворюють такий легальний патріотизм, який будується на цілковитому поділянні комуністичних ідей і разом з тим - на безумовній любові до рідної землі, етносу й мови. Туди вписуються і дворяни типу Рильського, і колишні петлюрівці Смолич, Панч, Довженко, Тичина, Яновський, Антоненко-Давидович, Сосюра, і люди з Західної України різного віку з дуже різним, але нерадянським минулим (той же Павличко, Крип"якевич, Козланюк, Лінтур тощо). А головне, виникає нове покоління, що не мало такого нерадянського минулого й писало свою українську рапсодію вже з чистого листа й щиро. Воно мало амбіції, високі запити, почуття власної гідності, в тому числі й національної.
Цагараев Марат Асланбекович, Председатель правления Национального историко-этнографического общества Алании «Уасамонга», кандидат политических наук (Великая Осетия, Владикавказ)
Конец четвёртого века ознаменовался страшными по своей жестокости событиями послужившими толчком к началу перекроившего карту античной Европы, «Великого переселения народов».
Неуёмное племя гуннов устремило свои конные потоки на земли аланов. Аланы стали первым из европейских народов, испытавших на себе дикую экспрессию вырывавшейся из-за Волги, гуннской орды.
Изнурённые многолетним противостоянием аланы и надолго остановленные ими в своём движении на запад гунны, в конце концов, заключили военный союз и обрушили свой поток на враждебную аланам, соседнюю державу готов Эрманариха. Аланы Предкавказья сохранявшие контроль над своими землями, не будучи увлеченными гуннами на запад, послужили ядром в формировании Алании Кавказской.
Старый Эрманарих собиравший силой меча под свою власть различные германские, сарматские, славянские и финнские племена Восточной Европы, покончил жизнь самоубийством, видя неизбежный крах своей державы. Его преемник Витимир из царского рода Амалов, не долго противостоял натиску союзников. Он был убит в одной из битв и власть над готами перешла к военным вождям готов - дуксам Сафраку и Алатею.
Судьба государства готов была незавидна. Часть готов подчинилась гуннам, другие же бежали на земли Рима, в спешке бросая своё имущество. Туда же устремились гунны и аланы. Марцеллин описывая эти события, сравнивал готских беженцев с песком, который поднимается под дуновением ветра в пустыне… В 375 году значительные массы готских беженцев, в основном вестготы, предприняли попытку пересечь границы Римской империи, вынужденные терпеть и налоговое бремя римского государства и беспредел чинимый его гражданами в отношении новых поселенцев. Ответом на римский произвол стали скорые мятежи готских поселенцев. В короткое время все приграничные провинции Рима, уже были охвачены хаосом и грабежами производимыми небольшими отрядами объединившихся готов.
Военное союзничество гуннов и алан было не прочным. Достигнув Паннонии и Нижнего Дуная в середине 70-х годов IV века, выйдя на границы Римской империи, интересы бывших союзников разошлись. Для алан начинается период новых краткосрочных союзов, и военных походов за раздел и контроль над богатыми провинциями Рима. Небольшая группа алан, проникшая на территорию Римских провинций вместе с вестготами, принимает активное участие в битве при Адрианополе, на стороне готов. В 378 г. римские легионы, во главе которых стоял сам император Валент, потерпели поражение. Сокрушительный удар войскам императора нанесла аланская конница, заставшая врасплох фланг римлян, смявшая его и обратившая в паническое бегство. После победы под Адрианополем, где погиб император Валент а римская армия потерпела страшное поражение, аланы в составе коалиции вестготов и гуннов предпринимают попытку захватить Константинополь.
Той, хто воював, мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов «у ліс». Тому, що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям. Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому що ними були їх близькі та родичі, а й тому що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки «села» не стане «лісу».
Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля на те, аби знищити взаємну довіру між повстанцями і населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп, вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників. Це було не просто в середовищі, де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення, тому продовжували тиснути. А ще - поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними.
Спершу вербовка здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно, щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість - ні. Але ніхто, крім чекістів, не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців - просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали - страчували, аби інші не відважувалися на таке. З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. «Хлопців з лісу» почали боятися на селі. Тим паче, що часто ті, хто вбивали справді були не «нашими», а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА.
Поступово параноя паралізувала нормальний звʼязок між мешканцям одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.
Памʼятаймо: Москва, як ніхто, вміє ділити, щоб нищити.
В Повести временных лет призвание Рюрика датировано 6370 г. Пересчитывая с классического Константинопольского летоисчисления, русские историки XVIII века получили 862 г. по Р. Х.
Но вся серия начальных дат ПВЛ дана Нестором по болгарской («старовизантийской») эре, то есть по какому-то болгарскому хронографу. Дело в том, что 6370 г. болгарской эры соответствует 6373 г. по константинопольской эре, то есть имеется в виду 865-866 г. по Р. Х.
Время призвание Рёрика и прихода его на Русь определяется по трем независимым источникам:
– Археологически датированный слой тотального пожара Ладоги, предшествующий приходу Рёрика (ок. 865 г.) и найденный в Ладоге в куче послепожарного строительного мусора рунический стержень.
– Пересчитанное по болгарской («старовизантийской») эре известие о призвании Рёрика указывает на 865–866 г.
– Сообщение Бертинских анналов о мобилизации, объявленной императором в связи с ожидаемым нападением Рёрика Ютландского и данов (867 г.). Нападение не состоялось, а Рёрик просто исчезает из поля видимости западноевропейских хронистов. Зато в Ладоге появляется Рюрик.
Мои публикации этого сюжета:
А. Ю. Чернов. ВЕЩИЙ ОЛЕГ: КРЕЩЕНИЕ И ГИБЕЛЬ // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Відповідальний редактор Микола Литвин (УКРАЇНА: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Випуск 20: НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича). — Львів, 2011. С. 699–726.
А. Ю. Чернов. ПРОБЛЕМА 6360: Рудименты старовизантийской хронологии в русском летописании // Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2012. Вип. 6. С. 19–36. (Републикация в Староладожском сборнике. Вып. 10. СПб, 2013. С. 288—303).
Кликабельная ссылка - https://nestoriana.wordpress.com/2017/09/05/problema_6360/
Андрей Чернов. ПРОБЛЕМА 6360
Рудименты старовизантийской хронологии в русском летописании[1]
Расширенную бумажную публикацию нижеследующей статьи см. в журнале: Княжа доба: історія і культура / [відп. ред. Володимир Александрович]; Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2012. Вип. 6. С. 19–36.
Русло древнерусского календаря изобилует порогами, омутами и мелями. А порой и топляками. Внешне все гладко, но чтобы плыть по этой реке времян, мало усвоить, что до 1700 г. в России был принят счет от Сотворения Мира и по византийскому канону первым днем года считалось 1 сентября[2], а помимо этого, «книжного», существовал еще и «мартовский» год, начинавшийся на полгода позже византийского сентябрьского, и год «ультрамартовский», на полгода опережавший византийское новолетье.
Известно около двухсот различных эр, утверждавших, что от Сотворения до Рождества Христова прошло от 3483 до 6984 лет. Наибольшее распространение получили четыре эры:
– александрийская, с разницей от Р. Х. в 5492/5493 г.;
– антиохийская, с разницей в 5500/5501 год[3] (называют и иные значения);
– болгарская («старовизантийская»), с разницей в 5505/5506[4] лет;
– константинопольская («византийская»), с разницей в 5507 лет (для января и февраля мартовского стиля); 5508 лет (для марта – декабря мартовского стиля, января – февраля ультрамартовского стиля и января – августа сентябрьского стиля); 5509 лет (для марта – декабря ультрамартовского стиля и сентября – декабря сентябрьского стиля)[5].
Проект осушення Середземного моря, ініціатором якого був мюнхенський пацифіст, архітектор Баухаузу, культурний філософ і агент Інституту Герман Зоргель (1885-1952).
Це рідкісне перше видання архітектурної монографії, основою якої була ідея монументального проекту дамби в Гібралтарській протоці. Там дамба довжиною 35 кілометрів мала опустити та осушити Середземне море і таким чином призвести до меліорації прибережної смуги. Довгострокова мета полягала в тому, щоб об’єднати континенти Європи та Африки, щоб утворити новий континент «Атлантропа». Тоді турбіни всередині дамби повинні забезпечувати всю Європу енергією.
Сьоргель загинув у дорожньо-транспортній пригоді; його геополітичний мегапроект залишився утопічним баченням дуже дивного майбутнього.
(с) The Institute for the Scientific Study of Human and Non-Human Phenomena.