1 ноября — День народных славянских будителей

Буди́тели (болг. будители, чеш. buditelé, словацк. buditelia, словен. buditelj, буквально — «пробуждающие») — активисты национального, культурного и языкового возрождения в среде славянских народов, борцы за независимость и единение Славянства.

На протяжении XVII-XIX веков, в эпоху формирования европейских наций, весь славянский мир был разделён между тремя доминирующими в восточной Европе империями: Российской, Австро-венгерской и Османской. Деятельность этих империй во многом была направлена на ассимиляцию подвластных народов. Утрата национальных институтов приводило к потере в первую очередь носителя народной культуры – национального языка, а вслед за ним и целых пластов культурного наследия.

Одним из первых деятелей славянского возрождения был Юрий Крижанич (Juraj Križanić) 1617-1683 гг.б хорватский богослов, философ, писатель, лингвист, историк, этнограф и энциклопедист, выступал за прекращение распрей между славянами католического и православного исповедания, за единство всех славянских народов. Находясь в царской ссылке в Тобольске написал самое главное произведение своей жизни: «Грамматическое изыскание о русском языке (идея всеславянского языка)». Это смелое произведение стало одним из всполохов грядущего возрождения. Имея множество талантов Крижанич был не только мастером пера но и настоящим воином. Получив царское прощение он отправился в Речь Посполитую, где в возрасте 66 лет погиб в битве под Веной во время похода Яна Собеского сражаясь за Славянство против турок-османов.

Василина Семочко: Битва чемпионов

В 546 году до нашей эры недалеко от города Фирей, в долине с названием Кинурия сошлись два войска извечных соперников – Спарты и Аргоса. Когда-то Аргосу удалось победить Спарту и диктовать ей условия мира, но с тех пор прошло уже более ста лет, и спартанцы были полны решимости отомстить за то давнее поражение. Спартанцы не сомневались в своей победе. Войско Аргоса не уступало спартанцам по численности, но превосходство спартанцев в воинской выучке и дисциплине не вызывало сомнения. Но все же воины Аргоса готовы были сражаться за свою родину, в то время как спартанцы пришли на чужую землю.

Битва обещала быть упорной и кровопролитной. Тогда руководители Аргоса выдвинули предложение – пусть бьются 300 лучших воинов с каждой стороны. Битва должна была длиться до полного уничтожения противника, раненых с поля боя ни той, ни другой стороне выносить не разрешалось. Победители получают все. Спартанцы посчитали эти условия выгодными для себя – еще бы с малой кровью одержать победу в этой долгой изнурительной войне, ведь в победе своих воинов у них не было сомнений. Не учли они одного, 300 лучших воинов Аргоса, закаленные ветераны многих битв не уступали спартанцам ни в умении сражаться, ни в храбрости.

Жестокая битва длилась целый день. Раненных добивали безжалостно. Никто не просил пощады. К исходу дня осталось всего два воина. И оба были воинами Аргоса. Они ушли с поля битвы, уверенные в своей победе.

Елена Чудинова: Об евразийской химере

Евразийская химера может заместить сегодня устаревшую коммунистическую. Рецепт до одури прост: взять остатки красной мифологии, замесить на патологическом антиамериканизме, который раздувается сейчас искусственно (никакие США не способны причинить нашей стране такого вреда, какой причиняет собственное правительство), выместить под сурдинку титульное население среднеазиатами, элитизировать кавказцев. Для всего этого нужны до поры и бородачи в косоворотках наподобие Дугина, вещающие о прелестях изоляционизма и готовые показательно скрести любого русского дурака до не то, что татарского, а до монгольского состояния.

Евразийство – востребованная антинациональными силами химера. Некогда отцы нынешних «державников» выдумывали хорошую Орду в прошлом. Теперь политики делают их идейным чадам заказ на новый, в будущем, союз с Ордой, т.е. толкают Россию в объятия исламского мира. Исламский же мир произрос на культуре кочевых племен, символ его – степное растение перекати-поле. Орда не знает Отечества, ей все равно, куда переть, лишь бы было, что грабить.

Ждем Прометея на регистрацию!

Тарас Возняк: Східно-Європейське дежавю

Тема сьогоднішнього зібрання шанованих диспутантів у Цюріху, в самому центрі Європи, на конференції з назвою «Де є Центральна Європа?» — проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Європи. Напевно, хтось її загубив, якщо знову, вже вкотре, шукає. Очевидно, що у переддень найбільшого розширення Європейського Союзу (а Європу я б асоціював саме з ЄС — і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) — до нього ввійде ще десять (!) держав, ця тема більш ніж актуальна.

Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.

Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?

Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.

Д. Зелений: Нові ліві, нові праві і нові анархісти

Сучасний лівий націоналізм спирається на двох незагарпунених буржуазною пропагандою „китів”, а саме: антиколоніалізм („повернення ідентичності”) та антикапіталізм („актуалізована соціальна ідея”) Антиколоніалізм полягає у відродженні справжнього, неспотвореного імперською магією етнічного „Я” суб’єкта, колектива, народу, нації. Сьогодні його прихильники активні у Західній Європі, Південній Америці і трохи в Африці.

Антиколоніальні „рухи за визволення” діляться на дві досить умовні частини: правоспрямовані, тобто на тих, хто апелює до історичної пам’яті і народних архетипів і лівоспрямовані, головною мотивацією котрих виступає класова ідентичність, котра у свою чергу нерозривно пов’язана із національною. Таким чином, якщо перших умовно можна назвати „націонал — соціалістами”, то других, відповідно — „соціал — націоналістами”. Нас, природно, цікавлять останні, позаяк реакційно налаштовані земляки — реваншисти нам не друзі, хоча, правду кажучи — і не вороги. В кожному разі "рідний реакціонер завжди приємніший іноземного революціонера". Лівий націоналізм грунтується на очищеному від ортодоксальної маячні марксизмі, в той час як з’являються замішані на анархізмі, представниками котрої в Україні є група „Бриколаж”, я, і інші невідомі адепти новітньої Н-А доктрини. Про це дещо пізніше, а зараз поговоримо про тих, кого можна назвати лівими націоналістами і чи може лівий бути націоналістом взагалі. Почнемо з кінця — так насправді, лівий (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) і постійна апеляція до інтернаціонаціоналізму, наскільки органічно вони співвідносяться з патріотизмом? Так, саме із патріотизмом, оскільки англомовна калька слова „націоналізм” в перекладі з тієї ж англійської означає „патріотизм”, тобто „любов до Батьківщини” (не плутати з ксенофобією і шовінізмом). Спобуємо, як справжні євреї, поставити зустрічне питання — а чому, власне кажучи, я український (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) не можу любити свою Батьківщину, своїх батьків, свої сім’ю без шанса бути звинуваченим у надмірній „традиційності”, ніби-то не притаманній для справжніх лівих? Хто, як не я і хто замість мене любитиме вищеназване і чому вони? Відповідь проста як уміння їздити на велосипеді — раз навчився і вже не розучишся — раз осягнув і більше не помилишся — немає жодних підстав віддавати ці, зрештою природні і сакральні почуття різним консерваторам від політики, мракобісам, реваншистам, окупантам і імперіалістам. Причому не лише чужоземним, але і своїм теж. Українські ксенофоби (а я переконаний, що попередній жарт про реакціонера-революціонера справжні революціонери зрозуміли) і вітчизняні реакціонери не кращі за російських, польських, румунських, які там ще ходили стежками нашої історії. Різниця між ними лише у тому, що український реакціонер (окупант-реваншист-імперіаліст) поняття потенційне, в той час як будь-який чужоземний — онтологічне. Словосполучення „лівий націоналізм” складається із двох слів. В українській мові це означувальний прикметник і наступний за ним іменник. Насправді жодне із них не визначає, але органічно доповнює інше, недоречне і беззмістовне без слова-супутника.

В нашій семантиці „лівий” — це антикапіталістично налаштований і класово свідомий революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер. В тій же семантиці „націоналіст” — це антиколоніально налаштований той самий, але вже національно орієнтований революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер.

Алексей Широпаев: Кавказ необходимо отделить

 Очевидны три геополитических фактора, делающих Россию империей. Это Украина, Средняя Азия, Кавказ. Первых двух факторов Россия-империя лишилась еще в момент распада СССР. Помнится, освобождение от среднеазиатского подбрюшья приветствовал Александр Солженицын, мечтавший о трансформации России в русское национальное государство. Правда, при этом Александр Исаевич не хотел отпускать Украину, видя в ней, равно как и в Беларуси, всего лишь продолжение т.н. «русского мира» и невольно оставаясь имперцем. Нынешние кремлевские правители гораздо лучше Солженицына сознают имперскую суть российских притязаний на Украину. Они борются за Украину именно как за необходимую компоненту интернационалистской евразийской империи, прикрывая эту борьбу демагогическими разговорами о «русском мире».

Но Украина, равно как и Средняя Азия – это уже все-таки заграница. Главной составляющей, задающей имперский характер России, сегодня остается Северный Кавказ (уточним, что речь идет, разумеется, не о новоиспеченном Северо-кавказском федеральном округе, в состав которого по непонятным соображениям включили Ставрополье; мы ведем речь о национальных образованиях Северного Кавказа).

Вспомним, с чего началась реставрация имперской парадигмы после крушения СССР – с Чеченской войны, развязанной Ельциным под ура-патриотическими лозунгами. Именно эта война положила конец надеждам на трансформацию России в нормальную федерацию, состоящую из равноправных субъектов, в том числе из русских субъектов. Борис Николаевич бросил русским кость имперского патриотизма и увильнул от подлинного решения русского вопроса в России. Ельцин, решив пойти по проторенной властной дорожке и стать очередным российским царем, ухватился за Чеченскую войну вполне закономерно: как уже сказано, Кавказ – последний фактор, делающий Россию империей. Характерно, что понимание этой данности наблюдается и со стороны клановых элит Северного Кавказа. Неслучайно путинский ставленник Рамзан Кадыров заявляет, что именно Северным Кавказом держится единство «всей России», подразумевая, естественно, Россию-империю. Надо сказать, что в результате чеченских войн, стоивших потоков крови русских солдат, и Кремль, и Чечня достигли взаимовыгодных результатов: центральная власть «доказала» необходимость своего существования в качестве гаранта пресловутой целостности страны, а Чечня получила возможность неограниченного дотационного паразитирования за счет русских регионов Эрэфии. Одна лишь маленькая деталь: к русским интересам ни то, ни другое не имеет никакого отношения.

Кремлю необходим Северный Кавказ, ибо его наличие в составе России оправдывает существование огромной репрессивной чекистско-ментовской машины и, главное, само существование Кремля как центра власти. Именно фактором Северного Кавказа сегодня держится москвоцентризм российской государственности. В свою очередь Северному Кавказу необходим Кремль как источник дотационных вливаний, льгот и всевозможных правовых послаблений. О масштабных коррупционных схемах, связывающих столичное чиновничество и северокавказские элиты, я уж и не говорю…

Очевидно, что главный вопрос России – русский вопрос – не может быть решен до тех пор, пока сохраняется имперский характер российской государственности. А он будет сохраняться, пока в составе России пребывает Северный Кавказ, который, как и Кремль, кровно заинтересован в сохранении существующего положения дел.

Как известно, Национал-демократический альянс настаивает на переучреждении Российской Федерации путем образования в ее составе нескольких русских республик. Только таким образом русские в России обретут национальную, государственную и политическую субъектность. Однако исходным условием переучреждения Российской Федерации остается конституционный вывод из ее состава национальных республик Северного Кавказа.

Пора, наконец, честно и открыто признать культурную, ментальную, психологическую несовместимость русского народа, да и других народов России, с феноменом Северного Кавказа, этим рассадником дикости, преступности и хаоса. Криминальные группировки кавказцев, как метастазы, распространились по русским и другим российским регионам, насаждая мафиозные отношения, провоцируя межнациональную напряженность, создавая постоянную угрозу терроризма. Цивилизационная несовместимость русского народа с Северным Кавказом очевидна, и сколько еще требуется трупов русских парней, чтобы вполне осознать эту аксиому?!

Похоже, убийство москвича Егора Свиридова переполнило чашу терпения.

Недавние протестные выступления русских футбольных «фанов» - что это? «Расизм» и «нацизм», как уже поспешили заявить многие наши демократы? Кем-то управляемый процесс? Или реальные ростки гражданского общества, прямой демократии снизу, как это было недавно в подмосковном Хотьково? Помнится, еще весной 2007 года я обозначил два главных протестных вектора: первый это, условно говоря, «Кондопога», т.е. русский национально-освободительный протест, а второй вектор – протест демократический – выражался тогда в «Маршах несогласных», все более набиравших силу. Я настаивал, что если эти векторы сомкнутся в едином протестном усилии – система хрустнет, как пустой орех в челюстях крокодила. Тогда, в силу взаимной предубежденности и стереотипов это не произошло, в результате чего градус общественно-политического протеста в России вскоре упал почти до нуля. Сейчас опять обозначились те же два вектора, и на этот раз надо бы оказаться на высоте задач времени. Их решение – в зрелом и адекватном национал-демократическом синтезе, в зрелых и адекватных акциях ненасильственного массового гражданского сопротивления.

Итак, Кавказ надо отделять. Не «замирять» по-ермоловски, ибо на таком «замирении» спекулирует империя, стремясь продлить свое существование, и не задабривать дотационной данью, а именно отделять – раз и навсегда. Пусть они там, у себя, живут по-своему, как умеют: рубят руки ворам, сажают на кол, побивают камнями неверных жен, режут друг другу головы – но, повторяю, У СЕБЯ, за рубежами хорошо укрепленной с нашей стороны границы. Мы ДРУГИЕ и хотим жить по-другому, по-европейски, а не по законам горских тейпов. Пора лишить кадыровых возможности паразитировать на русском и других народах России. Пора лишить путиных возможности спекулировать на смердящем имперском патриотизме. Пора покончить с преступной смычкой чекистов и дикарей.

Гелфорд Джон Маккіндер: Географічна вісь історії

Коли у віддаленому майбутньому який-небудь історик наважиться досліджувати часи, у які ми зараз живемо, і захоче більш коротко їх означити, як це робимо ми сьогодні відносно династій Древнього Єгипту, то цілком можливо, що останні чотириста років він назве «епохою Колумба» і скаже, що завершилася вона відразу після 1900 року. Сьогодні стало тенденцією говорити про географічні дослідження як про щось практично завершене. Вважається також, що географію варто звести винятково до ретельного огляду і філософського синтезу. За чотириста років об’єкти на географічній карті світу набули вірогідних і точних обрисів, і навіть у районах обох полюсів експедиції Нансена і Скота значно зменшили можливості для нових і неймовірних відкриттів. При цьому початок XX сторіччя визначається як кінець великої історичної епохи, причому це стосується не лише її досягнень, якими б великими вони не були. Місіонер, завойовник, фермер, гірник і, нарешті, інженер йшли буквально слідами мандрівників, от чому можна з впевненістю сказати, що світ у своїх найбільш віддалених межах був відкритий уже до того, як ми почали говорити про його фактичне політичне освоєння. У Европі, Північній і Південній Америці, Африці й Австралоазії навряд чи знайдеться місце, де можна привласнити ділянку землі. Таке можливо хіба що в ході війни між цивілізованими і напівцивілізованими державами. Навіть в Азії ми стаємо, очевидно, глядачами останніх актів п’єси, початої вершниками Єрмака, казахами, а також мореплавцями Васко да Гами. Для порівняння ми можемо співставити епоху Колумба з попередніми століттями, навівши таку її характеру рису, як експансія Европи, що не зустрічала практично ніякого опору, тоді як середньовічне християнство було загнане в рамки невеликого регіону, і йому постійно загрожував напад варварів ззовні. Відтепер же, у післяколумбову епоху, нам доведеться мати справу з замкнутою політичною системою, і цілком можливо, що це буде система глобального масштабу. Усякий вибух суспільних сил, замість того, щоб розсіятися в навколишньому незвіданому просторі і хаосі варварства, відгукнеться голосною луною на протилежній стороні земної кулі, так що в підсумку руйнуванню піддадуться усі слабкі елементи в політичному й економічному організмі Землі. Існує велика різниця між попаданням снаряда в яму і його попаданням в закритий простір, між жорсткими конструкціями великої будівлі або корабля. Можливо, хоча б часткове розуміння того факту, відволікаючи, врешті-решт, увагу державних діячів у всіх куточках світу від територіальної експансії, змусить їх до боротьби за узгоджену креативну діяльність.

Васильченко А. : Ирминизм: концепция истории человечества по Вилигуту

Вилигут официально занимался разработкой идеологии «крови и почвы». Если бы это соответствовало действительности, то могло бы стать одним из самых громких открытий, касающихся истории Третьего рейха. Почему? Дело в том, что под арийцами и сверхлюдьми Вилигут подразумевал нечто совершенно иное, нежели было предписано расовыми законами нацистской Германии. Вайстор видел в арийцах те духовные сущности, которые пришли на Землю тысячелетия назад с Луны. Тогда они могли осознанно, по собственному желанию возвращаться на свою далекую родину. Арийцы, о которых говорила национал-социалистическая идеология, были для него в лучшем случае «кандидатами» на это высокое звание. Истинными арийцами они могли стать лишь после того, как смогли бы вернуть давно утраченные способности.

17 июня 1928 года Вилигут ознакомил Вернера фон Бюлова с одним из своих пророчеств, которые называл «хагалритами». Это «пророчество» во многом напоминало сагу «Кембра», которая датировалась 4-5 веками нашей эры и описывала богатство утраченных древнеарийских воззрений. В ней рассказывалось о кимврах — народе Вилиготов, проживавших в свое время на территории нынешних Тироля и Баварии. Последние остатки этого германского языкового анклава вели борьбу за свое существование в провинциях Северной Италии — Вероне и Виценте. Многие из кимвров были латинизированы.

Что же говорилось в пророчестве Вилигута? Род Кемберов (кимвров) был наследником древних, сущностей аса, а само слово «кимры» переводилось не иначе как «проростки аса». Их называли еще "детьми света" (очевидное влияние гностицизма). Перелом в судьбе детей света произошел, когда они стали заключать браки с детьми камня. Результатом стало то, что дети света полностью очеловечились и стали приземленными, материальными. Другая «хагалрита» рассказывала о развитии отдельных детей света и последующем их распространении среди человечества. Их очеловечивание проходило в несколько этапов:

Ален де Бенуа: Консервативна „культурна революція”

Коли стикаєшся з політичною та економічною полемікою, яка зараз розгортається на Заході, найперше визначення, що спадає на думку, це тотальність. Ми опинилися перед тотальною полемікою. Я маю на увазі не те, що вона має тоталітарний характер (хоча тоталітарна спокуса, на жаль, часом таки існує), але те, що вона дедалі більше стосується як до сфер власне „політичних”, так і до сфер, які раніше прийнято було вважати „невтральними”. Річ у тім, що ще нещодавно різноманітні фракції та партії протистояли одна одній лише в суто політичних питаннях (коли йшлося про соціяльні інститути, систему управління, економічну систему), тоді як инші фундаментальні галузі суспільного життя становили предмет консенсусу. Питання про сім’ю переглядалось рідко, не ставилась під сумнів важливість школи, медицини, психіятрії і т. ин. Врешті, вважалось, що згода може і повинна базуватися на наукових істинах, тобто на істинах, набутих шляхом логічної дедукції або шляхом експериментального методу. Тепер ситуація цілком змінилась, і ми зіткнулися з тим, що предметом дискусії є не лише певні форми влади та управління, але і базові структури самого суспільства: „очевидність” викривається як „конвенція”, крок за кроком проголошується, що немає різниці між чоловіками та жінками, що авторитет батьків перед дітьми нічим не виправданий, що психічно хворі – нормальні, а нормальні люди – божевільні, що медицина частіше робить хворих, ніж лікує їх, врешті, що наукові факти не повинні розцінюватися відповідно до ступеня їх правдивости, а відповідно до особливого роду „істинности”, тобто відповідно до їх бажаности з точки зору модних ідеологій. За таких умов значною мірою змінюється саме поняття політики. Часто кажуть, що „політика захопила все”. І це правда. Але стверджувати цю „абсолютну політизацію” – означає водночас визнати, що „політика” вже не здійснюється в її традиційних місцях. Инакше кажучи, можна поставити питання: чи розігрується ще досі основна ставка на арені „політичних інтриг”? Чи не будуть електоральні змагання радше нагодою виміряти політичну результативність більш дифузної дії, дії „метаполітичного” типу, що виходить далеко за межі партійного кола? Власне кажучи, це питання про культурну владу, яка посіла своє місце паралельно з політичною владою і яка, певною мірою, є більш фундаментальною.

Факт, який віднині потрібно вважати остаточним, полягає в тому, що невтральности не існує. Якщо мовчиш, це означає, що ти просто віддаєш владу тим, хто говорить. Сам факт належности до тієї чи иншої інтелектуальної школи, філософської чи релігійної доктрини, факт голосування за одну партію, а не за иншу, дотримання професійних ідей – передбачає зайняту позицію, яка може розповсюдитись на всі галузі знань та активности. Світ невтральний лише поза межами людини, оскільки за її межами світ не здатний мислити. В людських суспільствах, навпаки, ніщо не невтральне: лише людина створює сенс, і вона є людиною тільки стосовно до того, чому вона надала сенс.

Maximuss18: Вечный москаль

  ..И ты шагнёшь сюда - оттуда,  
 И ты убьёшь - себя, вот эту!..
 Алексей Широпаев "Раса"
 
  В продолжение начатой здесь и здесь темы хотелось бы ещё раз повторить что разговор о сионизме я завёл не с целью подробного пересказа истории этого движения, а для того чтобы обратить внимание на некоторые проблемы русского национализма и с помощью аналогий показать возможные направления его развития. Тем же, кто заинтересовался непосредственно историей лучше заняться её изучением самостоятельно (разумеется при помощи первоисточников). Вполне вероятно что получится найти какие-то параллели, оставшиеся мной не замеченными, ибо, на самом деле, параллелей куда больше чем может показаться на первый взгляд. Главное уметь их видеть. А для этого нужно смотреть на предмет в том числе и образно, не зацикливаясь на частностях. Ведь если не заострять внимание на религиозно – культурологических особенностях, то можно увидеть и в сионизме не только идею построения еврейского государства, но и просто пример успешного национально – освободительного движения. Движения, суть которого заключается в возврате народа на его историческую родину, чтобы жить там в соответствии со своими историческими традициями и верованиями. Иными словами это практическая реализация принципа организации человеческого общества, когда во главу ставится сочетание таких понятий как кровь, почва и дух. Именно то, о чём так любят порассуждать всевозможные w.p. – идеологи. С той лишь пикантной разницей, что впервые это сделано представителями очень нелюбимой ими национальности.

     При этом стоит понимать, что не смотря на всю свою уникальность и своеобразие, еврейский народ был, да и по сей день является, не чем – то запредельным и противоестественным, а лишь обычным народом, который состоит из простых людей, со свойственным им достоинствами и недостатками, желаниями и способностями, страхами и устремлениями. Народ, который развивается в соответствии с вполне объектиными законами природы и общества, справедливыми и в отношении других народов. Так что и особенности «национального характера», культуры и традиций евреев не возникли из ниоткуда, а развились благодаря конкретным историческим условиям, в которых им некогда довелось существовать. Логично предположить, что и какой – либо другой народ в следствие длительного воздействия схожих факторов способен приобрести подобные качества. Как положительные так и отрицательные. Да, действительно, в национальном характере евреев полно негативных черт и совершенно не обязательно быть закоренелым антисимитом чтобы это понимать. А если говорить о состоянии еврейской диаспоры начала прошлого века, то для его описания, пожалуй, наиболее удачно подойдёт высказываение Владимира Жаботинского: «…еврейская нация в данное время «ненормальная» и «нездоровая», и вся система отношений в диаспоре противоречит воспитанию нормального и здорового гражданина. За две тысячи лет рассеяния еврейский народ потерял способность направлять все свои стремления на выполнение одной целенаправленной цели, отучился действовать, как одна нация, потерял способность защищать себя с оружием в руках в случае опасности. Он привык больше орать, чем действовать; беспорядок и отсутствие организации, небрежность стали привычными для него в общественной и личной жизни». 

Павел Зарифуллин: Дугинское евразийство умерло. Да здравствует евразийство!

Беседа с бывшим руководителем ЕСМ Павлом Зарифуллиным

Несколько дней назад агентство Интерфакс, а вслед за ним все основные информационные СМИ РФ опубликовалисообщение о самороспуске Евразийского Союза Молодежи (ЕСМ). ЕСМ был создан в 2005 году как молодежная структура в рамках «Международного евразийского Движения», возглавляемого Александром Дугиным. Основателем и бессменным руководителем Союза был Павел Зарифуллин, на протяжении всего периода существования политического нео-евразийства он являлся одной из ключевых фигур движения. Он же подписал «Приказ №50 Имперской Сетевой Ставки евразийского Союза Молодёжи о закрытии нашего проекта». Однако вскоре Интерфакс и остальные СМИ дали опровержение, со ссылкой на принадлежащие Дугиным ресурсы, опровержение, сообщив, что Зарифуллин уже не является членом организации. Впрочем, и в опровержении бывшими соратниками «была высоко отмечена роль главы Федеральной Сетевой Ставки Павла Зарифуллина, в деле развития ЕСМ в предшествующие годы». Как выяснилось, в рядах нео-евразийцев некоторое время произошел раскол и пути руководителя евразийского Союза Молодежи и лидера Международного евразийского Движения разошлись. История раннего периода карьеры Дугина как бы повторилось вновь. Тогда он с группой сторонников покинул НБП, руководителем которой являлся вместе с Лимоновым. Павел Зарифуллин создал новое евразийскую организацию: движение евразийцев-народников — Международное движение по защите прав народов. Безусловно, данное событие являет собой этап в истории евразийского движения. Самое время сейчас подвести некоторые итоги, вспомнить о том, как развивалось нео-евразийство, поговорить о его прошлом и перспективах.

Об этом и о многом другом Аврааму Шмулевичу рассказывает сам Павел Зарифуллин — и свидетель, и участник недавней истории.

Авраам Шмулевич —Ты стоял у истоков политического нео-евразийства в новой России, долго работал с Дугиным. Расскажи, как развивалось евразийское движение.

Павел Зарифуллин — С Дугиным я познакомился в 1996 году. В Национал-Большевистской партии, которую они создали с Лимоновым, меня привлекли именно программные принципы евразийской идеологии (тогда они там были). В 1998 году мы с Дугиным организовали конференцию в Казани «Общеевразийский национализм» (программная статья с таким названием была у Николая Трубецкого). Тогда это было совсем не модно, страной правил Ельцин и отмороженные либералы, евразийство было чуть ли не запрещённой идеологией. Теперь мало, кто это помнит.

Лимонов тоже проявлял интерес к евразийству тогда, поэтому я и сотрудничал с НБП в обычной «нацбольской манере»: например, сорвал визит Сороса в Татарстан.

Когда у Лимонова с Дугиным произошёл раскол, они оба предложили мне работать с ними. Лимонов даже приехал специально ко мне в Казань. Я тогда сказал ему, что мы будем вместе работать, если официально программой НБП будет евразийство. Он тогда отшучивался: мол, это по факту итак, мол, программа — это чепуха, главное действие. Я так не думал.

Дугин, наоборот, дистанцировался от национал-большевизма и, во многом с моей подачи, ударился в евразийство. Так как он может, в своей манере: горячо, ярко, по выражению Лимонова мысля, «так, как жуют мясо».

Дугин стал в 1999 году советником Селезнёва и начал печатать приложение к «Завтра» — «евразийское вторжение».

Тогда же я познакомился с Верховным муфтием мусульман России Талгатом Таджуддином, он оказался нашим единомышленником, благодаря ему (реальному ВИПу) мы получили билет наверх — евразийство стало центром притяжения не только интеллектуалов-маргиналов, но и истеблишмента. Я переехал в Москву и сходу нашёл контакты в руководстве Администрации Президента, людей, которые были готовы помочь зарегистрировать и институализировать евразийство в России.

Ганс Ф.К. Гюнтер: Психічні якості динарської раси

Динарські люди мають зовсім інший психічний склад. Ті, хто спостерігав за австрійською армією під час світової війни, відмічають надійність, хоробрість, гордість і почуття честі цих людей. Німецькі селяни Каринтії, Штирії, Тіролю і південної Баварії, високі, короткоголові, вузьколиці, з орлиними носами і могутньою фігурою, живуть поруч з людьми східної раси, але суттєво відрізняються від них. Ріль у своїй "Природній історії народу" (том 1,1856), описуючи жителів Верхньої Баварії, людей з "грубою, могутньою фігурою", з "безсумнівним художнім інстинктом", валькуватих і незграбних, несвідомо зображував динарську расу. Груба, войовнича сила характерна для переважно динарських албанців, на це у свій час звернув увагу Байрон.

Динарську людину відрізняє особливе почуття честі і любові до рідного краю. Переважно динарські жителі Каринтії були єдиними німцями, що після загального краху в 1918 році взялися за зброю, щоб захистити свою батьківщину від ворога. Любов до батьківщини і гордість нею відрізняють людей динарської раси серед всіх народах, де вона представлена. Динарські селяни Тіролю склали кістяк борців проти Наполеона і на пам'ятниках в австрійських Альпах ми бачимо динарські обличчя. Туга за батьківщиною особливо притаманна динарцям. У Росії цим особливо відрізняються українці, і Україна - переважно динарська область. Авантюрист Казанова згадує про нерозважну тугу за батьківщиною переважно динарських словенців; він і сам був схильний до ностальгії і, судячи з його портретів, мав динарську домішку.

Безсумнівно, динарська кров визначає те особливе почуття власної гідності, що відрізняє селян альпійських областей Німеччини й Австрії. Сильна домішка динарської крові віддаляє баварців від північних німців. Кров східної раси, перемішана з нордичною, скоріше сприяла подоланню розходжень між північними німцями, з одного боку, і баварцями й австрійцями, з іншої.

Динарські люди пишаються своєю своєрідністю, дотримуються традиційних звичаїв. В австрійських Альпах жителі кожної долини мають свій діалект, свої особливості будівництва будинків, свої звичаї. Творча своєрідність відрізняє ці місцевості від тих, де переважає східна раса. Для переважно динарського населення України характерні барвисті костюми, прикраси будинків і предметів домашнього побуту, догляд за садами, любов до своїх пісень - усе це риси динарської душі.

Динарскій расі, як і нордичній, властиві войовничі нахили і здібності. Про переважно динарських чорногорців говорять, що вони люблять свою батьківщину, що вони витривалі, сміливі, "природжені солдати". Прекрасними солдатами були у світову війну також французькі й італійські горці.

Олег Фомин: Традиционализм - это не то, что вы думаете

В 1945 году помимо Великой Победы случилось быть ещё двум знаменательным явлениям. И хотя они попервоначалу оказались в тени главного события года и даже остались незамеченными широкой общественностью, но в дальнейшем определили картину мира едва ли не в большей степени. Точнее, Победа над странами Оси сказывалась в течение последующего полувека, а те два только начинают сказываться.

Первое из этих двух - книга философа-неопозитивиста и идеолога либерал-демократии англо-саксонского типа Карла Раймунда Поппера "Открытое общество и его враги", ставшая в самом скором времени после выхода в свет библией современного мира. Открытое общество в терминологии Поппера -информационное общество американского типа, которое (по Попперу) должно быть спроецировано на весь остальной мир.

То есть весь мир должен жить по этой американской модели. Наиболее часто употребимые определения и понятия из словаря либерал-демократов вполне совершенно описывают значимые ценности открытого общества: рынок, права человека, рационализм, прогресс, гуманизм.

Впоследствии идеи Поппера были развиты целым рядом философов, экономистов и социологов: таких, как Фридрих фон Хайек, Жак Аттали, Френсис Фукуяма. Они говорили о грядущем "порядке денег", о "конце истории", о необходимости перехода к мондиальному (всемирному) порядку с Соединёнными Штатами во главе.

Олесь Маслак: Політичні ідеології і «постіндустріалізм»

Коли ми говоримо про постіндустріальне суспільство, потрібно чітко зрозуміти те якими є головні чинники, що формують структуру і сутнісний характер цього явища. Для цього бодай побіжно треба з'ясувати характер суспільних процесів, що почалися після Другої світової війни і досягли піку свого розвитку з початком XXI століття. Дати загальні характеристики як "образу" суспільства в цілому, так і окремих чинників які впливають на його розвиток. Виходячи із цього ми можемо зрозуміти те, які трансформації відбуватимуться з владою і політикою у ХХІ столітті.

Згідно Карла Шмітта підставою для розуміння поняття "політичного" є різке протиставлення у системі координат "свій - чужий". У модерну епоху головним критерієм такого протиставлення було протистояння політичних ідеологій. Саме за прихильністю до тієї чи іншої політичної ідеології здійснювалася ідентифікація когось або чогось у цій системі координат.

Загалом під ідеологією, слідом за оксфордською «Енциклопедією політичної думки», ми розуміємо певну символічну систему вірувань, що подає чітко сформульоване, ціннісно навантажене й директивне тлумачення світу, що постає у процесі переходу від традиційного до модерного суспільства з автономною політичною сферою. Ідеологія покликана була замінити собою релігію, як основний критерій інтерпретації як фізичного, так і соціального світу. Також саме ідеологія стала головним засобом легітимації соціальних і політичних інститутів.

Тобто ми можемо стверджувати, що формування і розвиток політичних ідеологій є характерною рисою саме індустріального модерного суспільства. Сам термін ідеологія народився у революційній Франції наприкінці XVIII століття.  У процесі розвитку модерного суспільства відбувається поступовий процес нівеляції, «самоподолання» політичних ідеологій. Лібералізм де-факто перемігши у 1989-91 році, на межі ХХ-ХХІ століття «подолав сам себе», перерісши у своєрідний «неомакіавелізм». На зміну ліберальній демократії, прийшла ліберальна «неторкатія».