Yuval Noah Harari: WHY UKRAINE IS WINNING THE WAR (Чому Україна перемагає у війні)

З такою назвою декілька днів тому у Financial Times вийшла стаття ізраїльського історика, філософа, професора Єврейського університету в Єрусалимі і великого друга України — Юваля Ноя Харарі (на фото справа), який постійно закликає людство до усвідомленості та критичного мислення.

Широкому загалу він відомий завдяки декільком світовим бестселерам, де простежує шлях людства від минулого до майбутнього. Досліджує, як уявні міфи об'єднали людей у цивілізації («Sapiens»), попереджає про загрозу втрати людської унікальності перед штучним інтелектом («Homo Deus») і аналізує виклики теперішнього і майбутнього — від інформаційного шуму до кризи сенсів («21 урок для XXI століття»). 

Але повернімось до статті:

«Всупереч російській пропаганді, Україна наразі перемагає у війні. Навіть президент США Дональд Трамп, який у лютому 2025 року повчав Володимира Зеленського, що той має поступитися вимогам Росії, бо «у нього немає козирів», цього тижня заявив, що «Україна за підтримки ЄС здатна боротися й перемагати».

Коли у 2014 році почався конфлікт, Україна здавалася абсолютно безпорадною перед російською агресією — Росія легко завоювала Крим і інші частини східної України. Війна перейшла в більш інтенсивну фазу 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення з метою підкорити всю Україну й покінчити з її існуванням як незалежної держави.

Тоді російське керівництво та багато спостерігачів у всьому світі очікували, що Росія завоює Київ і порве українську армію на шматки впродовж декількох днів. Навіть західні союзники України були настільки не впевнені в шансах України на опір, що запропонували евакуювати президента Зеленського та його команду і допомогти їм створити уряд у вигнанні. Але Зеленський вирішив залишитися в Києві й боротися, заявивши: «Мені потрібна зброя, а не евакуація».

Українські сили, що поступалися за озброєнням, приголомшили світ, відбивши російський наступ на Київ. Потім українська армія перейшла в контрнаступ наприкінці літа 2022 року, здобула дві великі перемоги на Харківщині та Херсонщині і звільнила значну частину території, завойованої росіянами в першій фазі їхнього вторгнення.

Відтоді, незважаючи на обмежені здобутки з обох сторін, лінія фронту майже не змінилася. Росіяни намагаються створити враження, що вони невпинно просуваються, але факт полягає в тому, що з весни 2022 року вони не змогли завоювати жодної цілі великого стратегічного значення, такої як міста Київ, Харків чи Херсон.

Валентин Гаденов: Гипотеза "запрета" для человеческой расы выйти вовне

Я всё-таки решился вам написать одну историю моего общения с ИИ трансформером. Я ему рассказал свою гипотезу о том, что мы являемся "законсервированной" расой, которая означает, что возможно на нас влияют извне, чтобы мы не могли выйти во внешнюю реальность и произвести космическую экспансию своей расы, так как мы натуральным образом можем стать территориальными конкурентами для более древних и продвинутых цивилизаций, возможно уже присутствующих в Галактике.

Одним из главных факторов такого "запрета" является факт бесконечных войн человечества на протяжении тысяч лет без видимой остановки, что естественным образом отбирает огромное количество материальных, интеллектуальных и людских ресурсов, тем самым предотвращая обращение внимания за пределы нашего мира.

Вторым фактором является распространение инбридинга при помощи религиозных, культурных и социальных механизмов, чтобы увеличить когнитивную рецессию молодой расы, тем самым тормозя общее развитие интеллекта цивилизации.

И ещё несколько других факторов.

Я спросил ChatGPT, можно ли проверить такую конспиративную гипотезу с помощью статистических открытых данных?

Он ответил, что мог бы показать один из возможных методов определения того, действительно ли действует модель "законсервированной расы" и что для этого не нужно ждать официального раскрытия информации!

Софія Дніпровська: Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності

 Критерії оцінки етнополітичних утворень і суспільно-економічних моделей насправді не така вже й проста справа. 

Найпоширенішим мірилом є багатство народів. Дивимося ВВП, дохід на душу населення, середню зарплату/пенсію, процент жирів у маслі, тощо: у кого він вищий - той і молодець, і взірець для наслідування. 

Проте, в ширшому історичному вимірі ця метода не працює. 

На початку І тисячоліття н.е. Римська Імперія мала в рази вищий рівень економіки, культури й технологій, ніж дикі германські племена. Акведуки, клоаки, рівні дороги, цирки, театри, храми, освіта, наука, література, мистецтво... Але майбутнє все одно було за дикими германцями і та частина Імперії, яка не зазнала германізації, закостеніла, деградувала й накрилася ісламом, який ще більше загальмував її розвиток. 

У середні віки араби, китайці, візантійці суттєво випереджали Західну Європу за рівнем економіки, культури й технологій: порох, компас, папір, шовк, книгодрук винайшли на Сході. Але майбутнє все одно було за Західною Європою, яка з аутсайдера раптом вирвалася в авангард прогресу й завоювала весь світ.

І Сполучені Штати аж до кін. ХІХ ст. були задвірками цивілізації, що не могли похвалитися ні культурним рівнем, ні економічною потугою, а буквально за півстоліття стали державою Намбер Ван. 

Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності, "хто чужому навчався й свого не цурався", бо нічого кращого за цю стратегію людство ще не придумало.

Олег Телемский: Энтропия и путь к её сокрушению

Энтропия. Мы все знаем законы термодинамики. В закрытых системах уровень энтропии неизбежно увеличивается, пока не приводит к тепловой смерти, то есть к равному распределению энергии, а значит — отсутствию какого-либо энергетического потенциала.  

Мало кто задумывается, что этот чисто физический закон можно без особых проблем перенести на плоскость психологии и социологии. Ведь не случайно Карл Юнг ввел понятие психической энергии и в своей работе «О психической энергии» подчеркивал, что по всем своим качествам психическая энергия действует структурно так же, как и физическая, только в рамках психики.  

Основа энтропии — это закрытость, изоляция. Энтропийный человек препятствует проникновению в него принципиально новых эмоций, состояний, знаний, точно так же как энтропийное сообщество оказывается изолировано от новых членов.  

Признак нарастания энтропии — чувство удушья, нехватки. Именно потому архетип ужасной матери связан прежде всего с темой удушья. Точно так же как воздух в закрытом пространстве неизбежно кончается, ведя живые организмы к смерти, психический воздух неизбежно заканчивается.  

Интересно, что воля к энтропии (Танатос по Фрейду) выдает себя за волю к жизни. Желание сохранить себя (систему), обрести бессмертие, остаться всегда таким же, как был, неизменным, неизбежно уменьшает энергетический потенциал в сторону нуля. Потому мифологическими символами носителей энтропии являются псевдобессмертные сущности — вампиры, вурдалаки, Кощей Бессмертный. Каждое внешнее влияние изменяет субстанцию, а значит, удаляет ее от актуального статуса кво. Стремление сохранить достигнутое — уже первый шаг к формированию энтропии.  

Чем более закрытой становится система, тем больше возникает разница потенциалов. Открытая система находится в постоянном танце-взаимодействии с окружающей реальностью, поэтому естественным образом может следовать потоку и воспринять те изменения. Более того, такая система зачастую становится провозвестником изменений и даже революционером — просто потому, что, будучи открытой внешним влияниям, своевременно чувствует вектор.  

В основе психологической энтропийности лежит страх. Желая избежать страданий, связанных с изменениями, субъект оказывается в ловушке «удвоенного страдания» и в конце концов разрушается. Нет смысла обманывать себя — новые, внешние влияния могут быть разрушительными, мучительными, катастрофическими. Но изолируясь от них (если речь не идет о временном изолировании с целью перегруппировки), субъект неизбежно столкнется с тем же самым, только в двойном формате.  

Миф о преодолении энтропии — это алхимическая история о старом царе. Старый царь, нуждающийся в обновлении, — это один из любимых сюжетов алхимиков, сюжетов, которые следует интерпретировать как процесс потери связи между коллективным сознанием (индивида или группы) с живительными водами объективного психического. Выбора только два — либо сознание продолжит выстраивать башню из слоновой кости (идентичность вампира — неважно, что данный вампир может питаться исключительно кровью животных) и в конечном счете обрушиться под напором внешних ударов, либо условный «вампир» делает шаг к солнечному свету, а старый царь отдает себя «александрийским целителям», которые убивают, варят, расчленяют, высушивают, хоронят, а потом вновь воскрешают царя, уже в качестве божественного дитя.  

Вот почему идея Эона — Божественное дитя — это не то, что дано всем и в одинаковой степени априорно. Нет, дитя Самости — это то, что должно быть завоевано посредством сокрушения стен энтропийной системы. Примерно об этом пел Джим Моррисон, говоря: «Взорвите стены, пол и потолок, чтобы увидеть все комнаты сразу».

Олег Гуцуляк, Ph.D.: Христианство возникло в сообществе "оскверненных смертью", Антихрист придет из сообщества "благоговеющих перед жизнью"

 Французский психоисторик Филипп Арьес (1914-1984) осуществил на социально-культурной основе танатологический анализ европейской цивилизации (Aries P.  L’Homme devant la mort, Seuil, 1977; Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М.: Прогресс-Академия, 1992. 528 с.). Он  изучал, как менялось отношение к смерти в разные исторические периоды, выявляя, как общество воспринимало смерть и умерших. Его работы показывают эволюцию представлений о смерти, от "смерти всех" в Средние века до "смерти одиночки" в современности. Также Ф. Арьес исследовал, как смерть влияла на структуру общества, роль семьи и индивидуальные переживания людей в разных эпохах.

Если продолжить его подход, то можно предложить нижеследующее.

Назореи

Христианство возникло внутри  сферы, которая напрямую занимается мертвыми и умирающими.  Тема смерти, праведной смерти, воскресения и загробной жизни — это ключевые столпы христианства. Можно предположить, что в сообществе, где эти вопросы были особенно акцентуированы, новая религия, предлагающая ответы и надежду, нашла  благодатную почву, или же, даже, возникла внутри него.

В иудеев для выполнения погребальных обрядов  существовали специальные похоронные братства, известные как "Хевра Кадиша" (иврит חֶבְרָה קַדִּישָא, "Святое общество"). 

Проживали или собирались они возле Иерусалима в Долине реки Кедрон ("Черная, темная, сумрачная",  נחל קדרון, Нахаль Кидрон), известной также как Долина Иосафата (Эмек Йехошафат "Яхве Судья"), потому, что по преданию, во время пришествия Мессии Бог будет судить в ней огнем (Иоиль, 3:2-14). На ней царь Иосафат разбил моавитян (ІІ Хроники 20) и в ней затем сам был похоронен, из-за чего названа "Долина Царская" (2 Самуила 18:18).

Долина Кедрон, глубиной до 1200 м, проходит от северо-западных Дамасских ворот вдоль северных стен города и затем поворачивает на юг и идет вдоль всей восточной стены Старого Города Иерусалима  и отделяет от Храмовой горы Елеонскую (Масленичную) гору и является наибольшим некрополем (בית עלמין бейт альмин "дом вечности", בית קברות бейт кварот «дом гробов»), принимавшим тела на протяжении 5-ти тысячелетй (если не больше). В долине Кедрон расположены  Масленичная (Едеонская) гора, Силоамский водоём (наполняемый из Гихонского источника), гробница Авессалома, Захрии, Иосафата,  Гефсиманский сад ("Масленичный сад") с гробницей Богородицы (а также Иосифа Обручника, Иоакима и Анны, королевы Мелисанды), гробница апостола Иакова ("брата Господнего" и первого епископа Иерусалима),  обитель св. Саввы и др. Новый Завет свидетельствует, что Иисус Христос много раз проходил по долине из Вифании в Иерусалим и обратно. Евангелист Иоанн также говорит о потоке Кедрон в следующих словах: «Иисус вышел с учениками Своими за поток Кедрон, где был сад» (Иоан. 18:1), там он был взят под стражу вооружёнными людьми, преданный Иудой Искариотом. Здесь же находиться Акелдама "Поле крови", купленное Иудою за 30 сребреников (до того на нем хоронили пришлых).

На определенное время 30-километровое русло реки Кедрон, проходящее через Иудейскую пустыню и впадающее в Мертвое море, пересыхало, но  затем наполнялось во время обильных дождей, разливаясь и, как бы, воды омывали (очищали) кости погребенных в долине и уносили часть из них в Мертвое море. Не потому ли это озеро получило такое название?

Члены Хевра Кадиша выполняли все необходимые ритуалы, дав для этого особый обет служения ("назир" – «отделение», «огороженное место», отсюда и название города Назарет). Апостола Павла обвинили в том, что он "предводитель [ереси] Назореев" (Деяния 24:5), т. е. давших особые обеты. Не следует их путать с противоположными  обетами-"назирами" ("не касаться мертвого тела, даже если это близкий родственник"; "не пить вино и напитки из виноградной лозы", "не стричь волосы", Книга Чисел 6:1-21).  Обеты могли быть даны на несколько дней, месяцев, лет или пожизненно. Освобождение он них или окончание завершалось проведением особого ритуала (как правило, символическим состриганием пьяди волос и омовением). 

В иудаизме участие в погребальном ритуале считалось актом благочестия.  Погребение в земле  было предписано, так как тело возвращалось "в прах".  Загрязнение (тум'а) от контакта с мёртвым телом было ритуальным, но оно не делало человека в среде иудеев изгоем; оно устранялось через определенное время путём ритуального омовения ("крещения") - "погружения (в воду)" (иврит טְבִילָה "тевиля", арам. טְבִילוּתָא "твилута", טְבִילְתָּא "твильта", греч. βάπτισμα "баптисма") в реке Иордан (ивр. הַיַּרְדֵּן  ha-Yarden; араб. الأُرْدُنّ  al-Urdun "нисходящая"), вытекающей из под горы Хермон (протекает через озеро Кинерет (Галилейское море), pатем течет на юг по Иорданской долине) и свое течение Иордан завершает, впадая в северную часть Мёртвого моря.  Само Мёртвое море является бессточным водоемом - вода, поступающая из Иордана, Кедрона и других мелких источников, не имеет выхода и испаряется в жарком климате, оставляя позади соли и минералы. Отсюда выражение Иисуса к назореям - "вы - соль земли" (Матфея 5:13), т. е. все последователи Христа должны служить моральным и духовным "консервантом" для мира, предотвращая его моральное разложение (соль была и остается важнейшим консервантом, предотвращающим гниение), и, одновременно, придавать смысл и ценность жизни в этом мире, делая ее "вкусной" (т.е., осмысленной) для других.

В обычной жизни члены братства занимались в основном рыболовлей, так как на время принятия ими обета-"назира" они не могли касаться ни земли, ни живых существ, т. е. не могли заниматься земледелием и скотоводством (кроме свиноводства, мясо и шкуры которых продавали не-евреям). Поэтому не удивительно, что первые христиане-"назореи / назаряне" - это рыбаки (да́яг דַּיָּג), вытягивающие рыбу (даг דָּג) на берег, чтобы она умерла путем надлежащего приготовления (засоливая) к будущему (употреблению). Иисус призвал их стать «ловцами человеков» (Матфея 4:19),

 Аккадское слово для обозначения "мертвой плоти" или "трупа" — это, как правило, pagru или связанные с ним формы, угаритское pgr со значением "труп, тело", древнееврейское peger "труп, мертвый труп". Это слово используется в Библии (Танахе) для обозначения мертвых тел, часто убитых или павших.

Нассалары

В зороастрийских Иране и Армении (затем Армения первой в мире приняла христианство как государственную религию)  отдельно существовали те, кто занимался погребениями - нассалары (поздне-персидское nasа < ср.-перс. nasu < авест. nask "труп" < пра-и.-е. ∗nau / ∗neu / ∗nu "смерть" или "труп" ~ санскр.  nsta "уничтоженный, погибший"; nasu - это религиозно заряженный термин для обозначения источника скверны и это слово присутствует в зороастрийском обозначении демона - Друдж Насуш "демон осквернения"). Их основная обязанность состояла в подготовке тел для погребального обряда и доставке их в дахмы, известные также как Башни Молчания, открытые сооружения, где тела оставляли на съедение грифам и другим хищным птицам. Это было предпочтительным методом погребения, поскольку считалось, что он не загрязняет священные элементы — землю, воду и огонь. После того как птицы очищали кости, их сбрасывали в центральный колодец башни, где они разлагались, а затем прах смешивался с известью (кстати, так часто поступали большевики с трупами своих противников). Эта практика была частью зороастрийской веры, которая уделяла огромное внимание чистоте и способам обращения с мёртвыми, тема смерти была крайне актуальной. Поэтому с точки зрения персов, иудеи, занимающиеся погребениями, считались "нечистыми", а метод погребения (захоронение в земле), принятый у иудеев,  считался осквернением земли.

Видимо, вторичное семантическое значение персидского слова "нассалары" как "смотрители Башни Молчания" было воспринято евреями как буквальное и отсюда возникло ивритское слово "нацары / назореи" - "смотрители башни"  (от "нацар" נָצַר - "охраняющие, оберегающие ")  и "магдалины" - профессиональные плакальщицы у башен молчания (abli migdal hadmama).

 Нассалары / назореи, или "похоронщики", находились на самом низу социальной иерархии именно потому, что соприкасались с "нечистой" мёртвой материей. Их профессия была буквально сосредоточена вокруг самой тревожной темы для человека.

Поэтому именно в такой среде - среди людей, которые постоянно сталкивались с тем, что другие считали нечистым, и которые, возможно, чувствовали себя отверженными, — христианство  нашло первых последователей. В Евангелии от Луки (9:59) Иисус говорит одному из своих последователей: «Пусть мёртвые хоронят своих мёртвых. Ты же, иди и возвещай Царство Божье».  Новая вера, которая утверждала, что само тело Христа было мёртвым, а затем воскресло, могла показаться особенно привлекательной. Она предлагала надежду на искупление и воскресение для тех, кто работал с тем, что, по мнению их общества, не подлежало искуплению. 

Таким образом, мысль не столько о том, что профессия нассаларов и назореев ("хевра кадиша") была причиной, сколько о том, что их социальное положение и постоянное соприкосновение с темой смерти создали благоприятные условия для возникновения и принятия христианства. Они были в той самой «среде, очень обеспокоенной темой смерти». 

Этот  подход помогает нам посмотреть на историю не только как на набор фактов, но и как на процесс, в котором социальные и психологические факторы играют важную роль.

Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Тодор Огуз: Тюркская аристократия и социальная иерархия

У булгар, кыпчаков, узов (огузов) хан (каан) занимал высшее положение. К именам занимающих эту должность, традиционно прибавлялось слово хан-«каан», «кааны»-кровь, род, покровитель, правитель. Хан (каан) избирался из самых способных и достойных, независимого от происхождения, но обязательно из своего народа. 

Жена хана (каана) назывались хатун «катун»-госпожа, которая занимала достаточно высокое положение. Жена хана (каана) имела право присутствовать на собраниях знати, а хан (каан) принимал решения в присутствии своей супруги-хатун (катун). 

После шла кочевая аристократия – «бейи», «беки», старейшины «ак-баш»-белая голова (со значением «ак»-благородный), которые управляли племенными объединениями. Среди них были: «олу-бейи»-великие бейи, «тумен-бей»-бей десяти тысяч, «кол-беи»-бей 12 родов, «кёк-бей»-бей рода. Бейи были высшим сословием общины, степной аристократией, по праву происхождения из рода, особый статус которого в руководстве делами племени считался неоспоримым, освященным согласно традиции. Термин «бей» у древнетюрок использовался в значении князь, господин. 

Обязанности судьи выполняли самые авторитетные «беи». «Бей» осуществлял суд на вечной социальной основе, при этом, участники суда доверяя «бею» справедливость, говорили: «У камня нет корня, у судьи нет родни», а судья отвечал за справедливость решения перед Богом «Тенгри». За преступление должно было следовать возмещение ущерба. Тюрки рождались свободными и тюрем у кочевников не было. 

За каждое преступление должен был следовать штраф - «ёдек». Единицей измерения штрафа был скот, допускалась замена дорогой одеждой и украшениями. За средние деяния обычно применяли «ёдек»-«ат-тул»-лошадь и тулуп. Наиболее часто применяли «ёдек» в сакральной для тюрок цифре девять, оттого он назывался «докуз» и их могло быть от одного до девяти «докузов». Для справки: слово «доказательство» у славян возникло от тюркского выражения «докуз», применяемого при решении споров. Если виновный не обладал необходимым количеством скота, то «ёдек» за него платили его родственники. Если родственники оплатили не весь «ёдек», то виновного наказывали от одного до девяти «докузов» «камчи». Если оплаты не было и это уже было не первое его преступление, виновника изгоняли из аула и это было очень позорным и страшным наказанием. 

По завершению любого дела «бей» совершал обряд примирения - «татулык», при котором потерпевший и обидчик держали кусок кожаной узды по концам, «бей» разрезал его ножом пополам говоря: «Этот спор был разрезан на части, как эта узда». После этого спор и претензии уже не возобновлялись. 

Звание «илик» – правитель носили главы крупных племенных объединений. 

Исключительную роль играл «сюр-баши» - предводитель войска. 

Дальше шли «баши» во главе аулов и главы-старшины, возглавлявшие воинов отдельных семей – «оглан», «олан». 

Прочий люд назывался «кара будай»-чёрная пшеница - это служанки, наёмные работники-«чирак» и пастухи-«чёбан». Тех, кто занимался земледелием называли «тарыгчи», «тары» у кыпчаков означало - пшеница, а у узов (огузов) - просо. 

У древних тюрков никогда не было рабства, даже военнопленный в степи уже не раб, а член рода. 

Не было эксплуатации человека человеком, ибо скот пасётся сам по себе! Один пастух справляется с отарой овец, три табунщика - с табуном коней. Остальные готовились к боевым походам, заботясь лишь «о доблести, о подвигах и славе». 

Поведение и правовые нормы кыпчаков, булгар, узов (огузов) регулировались законом-«йосун», являвшимся носителем традиционности, передававшейся от одного кочевого племени к другому.

Андрій Богданович: Академічна порівняльна міфологія

 **Порівняльна міфологія не піддається тим же критеріям науковості**, що і точні природничі науки, такі як **фізика** чи **хімія**.

Проте це **не означає, що вона “не наука”**. Вона просто підпадає під **іншу епістемологічну категорію** — гуманітарну або герменевтичну.

---

## 🧭 Яким критеріям піддається порівняльна міфологія?

### 🔹 1. **Інтерпретативність (герменевтика)**

* Замість строгих експериментів і повторюваних результатів, як у фізиці, тут діє **інтерпретація текстів, образів, символів**.

* Критерій науковості: **послідовна, логічно обґрунтована інтерпретація**, яка відповідає контексту й культурному середовищу.

> Наприклад, при порівнянні індоєвропейських міфів про грім (Зевс, Тор, Перун) оцінюють не точність формули, а глибину структурної аналогії.

---

### 🔹 2. **Порівняльний метод**

* Центральний інструмент — **зіставлення міфів, мотивів, сюжетів, образів** у різних культурах.

* Науковість тут визначається:

  * **Системністю підходу** (не довільне порівняння, а чітка типологія),

  * **Фіксацією джерел** (на що саме спирається дослідник),

  * **Історичною обґрунтованістю** (чи можливі були контакти/спільні джерела).

> Наприклад, Жорж Дюмезіль порівнює індоєвропейські трифункційні моделі (царі-священики, воїни, виробники) в індійських, римських, скандинавських джерелах.

---

### 🔹 3. **Філологічна доказовість**

* Багато міфологів (як Вяч. Іванов, Томас Баррингтон, Дюмезіль, Уоткінс) працюють на перетині з **індоєвропеїстикою**, де ключову роль грає **лінгвістична реконструкція**.

* Наприклад, спільний індоєвропейський корінь *dyeu-* ("світло/бог/небо") допомагає зв’язати **Зевса, Дьяуса, Юпітера і Дієваса**.

> Лінгвістика тут виступає як інструмент "експериментальної перевірки" гіпотез — аналог наукового методу у гуманітарній сфері.

---

### 🔹 4. **Культурна контекстуальність**

* Інтерпретація має враховувати **культурний, історичний і соціальний контекст**, а не бути довільною фантазією.

* Наприклад, не можна ототожнювати будь-якого змія з "хаосом" без перевірки, що саме цей символ означав у конкретній традиції.

---

### 🔹 5. **Фальсифікованість гіпотез**

* Як і в науці, гіпотези в порівняльній міфології повинні бути **відкриті до критики, уточнення або спростування**.

* Якщо з’являються нові тексти чи археологічні знахідки — теорії переглядають.

---

## 📚 Порівняльна міфологія ≠ вигадування подібностей

На відміну від “популярної” міфологізації (на кшталт Данікена чи фентезійних історій), **академічна порівняльна міфологія**:

* працює з **джерелами (текстами, фольклором, епосом, мовою)**,

* застосовує **методи аналізу — лінгвістичний, структурний, типологічний, семантичний**,

* має **чітку наукову традицію** (наприклад, школа Дюмезіля, школа Еліаде, структуралісти, постструктуралісти, археоміфологи).

---

## 🧠 Формулювання для академічного контексту:

> **Порівняльна міфологія не є наукою в емпіричному розумінні природничих дисциплін, однак вона відповідає критеріям гуманітарної науковості: систематичність, аргументованість, джерельна перевірка, методологічна послідовність та відкритість до ревізії.**

Андрій Богданович: Коли міф працює: чому навіть сумнівна історія може воювати

Коли міф працює: чому навіть сумнівна історія може воювати

Історики досі сперечаються, де саме була Аратта — легендарна прадавня держава, згадана в шумерських текстах. Одні припускають, що вона могла розташовуватись десь на території сучасного Ірану. Інші — що її слід шукати десь у Причорномор’ї, на теренах сучасної України. Є й ті, хто вважає саму ідею — вигадкою, що ніколи не мала під собою реальних підстав.

Але байдуже, що думають академіки.

Бо поки історики сперечаються, на фронті воює батальйон "Аратта" — українське бойове з'єднання, яке черпає свою силу саме з цього символу.

Історична точність тут — не головне. Важить ''образ'', який об'єднує, надихає, надає сенсу.

 🔥 Сила не в фактах, а в уяві

Це приклад того, як навіть непереконлива історична концепція може мати глибокий суспільний ефект, якщо в ній є романтизм, героїка, почуття зв’язку з чимось більшим і давнішим за нас самих.

Історія як наука вимагає джерел, хронології, контексту, фальсифікації. Але історія як культурна пам’ять живе за іншими законами — законами емоції, символу й уяви.

Середньовічний романтизм, козацькі перекази, народні легенди — все це далеко не завжди витримує академічну перевірку, але чудово працює як мобілізуючий наратив. Особливо — в часи, коли суспільство потребує опори, віри, ідентичності.

 ⚖️ Де проходить межа?

Це не означає, що ми повинні підміняти історичну правду зручними вигадками. Але й відкидати силу "неакадемічної історії" теж не варто.

Бо є концепції, які не витримують критики, але надихають на дію. І є академічні істини, які не зворушують ні душі, ні серця.

Питання не в тому, чи була Аратта на території України. Питання в тому, що означає "Аратта" сьогодні для тих, хто під цим іменем іде в бій.

Інколи романтизований міф здатен більше, ніж наукова концепція. Він не завжди каже: "Ось як було", — але він точно каже: "Ось ким ми можемо бути".

І, можливо, в часи війни це важливіше.

Андрій Богданович: Латинська християнська цивілізація та її еволюція

 🏛️ 1. **Римська цивілізація: на індоєвропейській основі**

* Рим був спадкоємцем **індоєвропейської культури** — тієї ж, що породила грецьких арістоїв, індійських кшатріїв, германських вождів.

* Його структура трималась на:

  * **військовій доблесті** (virtus, disciplina),

  * **честі та обов’язку** (fides, pietas),

  * **ієрархії та патріархаті**,

  * **пошані до предків і закону**.

* Це були **традиційні цінності "аристократичного індоєвропейського світу"**.

Коли Римська імперія занепала (V ст.), вона вже втратила цілісність цих цінностей — **замість вірності й мужності з’явились бюрократія, страх, економічна залежність**, а війська часто складались із найманців.

---

## ⚔️ 2. **Варвари приходять — і приносять ті самі цінності**

* Германці (готські, франкські, вандальські племена) мали дуже схожий **етос честі, сили, вірності вождю** — майже "освіжений варіант" того, що Рим втратив.

* Вони **не хотіли знищити цивілізацію**, вони прагнули **стати її спадкоємцями**.

  * Теодоріх (остготи), Аларіх, Хлодвіг (франки) — усі намагались **вписатись у римську спадщину**.

* Але вони **не мали бюрократії, права, адміністративної традиції**, і не могли відтворити складну державну машину імперії.

👉 Тож спершу настав **час зменшення масштабів**: локальні королівства, фрагментація влади, нестача грамотності.

---

## ✝️ 3. **Церква — міст між Римом і варварами**

* **Християнська Церква (особливо Західна)** зберегла римську культуру, латину, книги, освіту.

* Варвари прийняли християнство — спочатку аріанське (готські племена), а потім католицьке (франки).

* Це був **цивілізаційний компроміс**: воїни з племінним етосом + духовна структура Риму.

👉 Саме через цей синтез виникла **латинська середньовічна Європа**:

* феодальна,

* войовнича,

* релігійна,

* правова (на основі римського права),

* але вже інша за суттю.

Владимир Емельянов: "Лосев и я": этапы развития культуры

Это такое мурчание под названием "Лосев и я"

Что сделал Лосев? Он аккуратно перевел русскую религиозную философию от метафизики к философии культуры.  Зачем все эти тома? У него это называется  эстетикой, потому что материалом служат категории выразительности. 

Лосев вычертил график нарастания и убывания идеального в магистральной линии культуры. От античности до эпохи Возрождения идеальность нарастает. А с эпохи Возрождения убывает, теснимая материальностью. 

Лосев выделяет восемь формаций: 

общинно-родовой древний Восток с культом сил природы; 

античность, в которой сменяются культ природы, культ человека и культ числа; 

христианское средневековье с культом Бога как Абсолютной Личности; 

Возрождение как переход от Абсолютной Личности к субъективно-человеческой; 

капитализм как торжество субъектности и субъективности;

социализм как обезличивающий коллективизм; 

анархизм - строй Каббалы и сатанизма, в котором убивается и личность, и коллектив, а на смену им выходит культ тела, желаний и вседозволенности; 

и последняя фаза, чаемая Лосевым, - теократия, спасение всего в Боге. 

[За скобками оставляю политическую эволюцию Лосева - врага большевиков-троцкистов в 20е годы и союзника большевиков-сталинистов с конца 30х. В обе эпохи он считал главными врагами монаха западный каббализм и сатанизм. Переход большевиков на патриотические позиции примирил Лосева с ними].

Это абсолютно ясная конструкция и работа для группы. И действительно, появляется группа по этому проекту. Сам Лосев пишет античность, эллинизм и Возрождение. Затем Бычков пристраивает к этой схеме Византию и древнерусскую эстетику. И еще правее Михайлов пристраивает новоевропейскую германскую эстетику. Затем опять включается Бычков и пишет неклассическую эстетику авангарда. Чего не хватает? Правильно, пристройки слева.

И вот тут появляется ваш покорный слуга и предлагает доклассическую эстетику. Начинается мой этап работы, результатом которого пока стало следующее:

1. Лосев ошибся, считая древний Восток общинно-родовым. Общинно-родовыми являются примитивно живущие сообщества. А ранние города знали развитую социальную иерархию и не знали понятия рода.

2. Лосев ошибся, полагая, что идеальное было достижением античности. Все развитые культуры бронзы имеют представление об идеальном как о небесном, возвышенном и законообразном. Категории идеального связаны с частями и функциями организма. Первыми идеалистами были шумеры.

3. Представление о материи и материальном возникает только в железе, в осевое время. И оно связано с выведением наблюдателя из картины мира, с позицией созерцателя, с разделением на сцену и зрительный зал. Лосев и Тахо-Годи гениально додумались до того, что для античного человека жизнь - это сценическая игра. Но не могли еще понять, что игра не первична, что ей предшествует ритуал. Материя же видна только из театра, и теория появляется только вместе с театром.

4. На древнем Востоке все категории мироощущения связаны с ритуалом и культовым календарем. Для бронзы древнего Востока характерна коллективная реакция на смену явлений года, а для железа - уже антропологизация календаря, представление человека как года.

5. Древний Восток был важнейшей существенной стороной христианства, с которой боролся иудаизм. Вся литургика христианства имеет месопотамские корни.

6. Древний Восток стал активно влиять на европейско-христианский мир с конца 19 века. А к началу 21 века он стал уже одним из способов самоидентификации западной цивилизации. И стал объектом ненависти для ислама.

7. Нарастающее влияние древнего Востока содержит в себе мощное средство для нарастания нового типа идеальности, который только оформляется и который я пока называть не буду.

8. Новый тип идеальности не позволит вернуться к прежней идеальности и старому теократическому средневековью. Но он, несомненно, поведет за собой новую идеационность, как сказал бы Питирим Сорокин.

"Intelligentia superior, veritas aeterna" ("Розуміння вище, істина вічна")

 Девіз "Intelligentia superior, veritas aeterna" ("Розуміння вище, істина вічна") — це не просто красиві слова. Він втілює саму суть наукового пошуку, особливо в таких гуманітарних дисциплінах, як етнологія, історія, філософія.

Цей вислів підкреслює, що шлях до пізнання проходить не через сліпу віру чи догми, а через глибоке розуміння. Слово "Intelligentia" тут означає більше, ніж просто інтелект. Це здатність бачити за межами очевидного, аналізувати, співставляти та усвідомлювати складні взаємозв’язки. В етнології це означає прагнення зрозуміти культуру, традиції та вірування народу не з позиції стороннього спостерігача, а з позиції того, хто заглиблюється в їхню суть.

Друга частина девізу, "veritas aeterna", нагадує, що кінцева мета будь-якого наукового дослідження — це пошук вічної, незмінної істини. Вона може бути прихованою, її може бути важко знайти, але вона існує. У контексті етнології, ця істина — це розуміння природи людини, її культурної спадщини та історичного шляху.

Таким чином, девіз "Intelligentia superior, veritas aeterna" є закликом до постійного, невтомного пошуку істини через глибоке розуміння, визнаючи, що саме в цьому процесі і полягає справжня цінність наукового пізнання.

Pro Aris et Focis («За алтари и очаги»; "За вівтарі і вогнища")

Pro aris et focis («за очаг и дом») и Pro Deo et patria («за Бога и отечество») — две латинские фразы, использовавшиеся в качестве девиза многих семей, воинских полков и учебных заведений. 

Pro aris et focis буквально переводится как «за алтари и очаги», но античные авторы использовали его для выражения привязанности ко всему самому дорогому, а более идиоматически переводится как «за очаг и дом», поскольку латинский термин aris обычно относится к алтарям домашних духов (ларов) и часто используется как синекдоха для обозначения семейного очага. В этом смысле знаменитый римский оратор и юрист Цицерон использует это выражение, чтобы подчеркнуть важность этой темы в своём философском труде «De Natura Deorum» (3.94)

Семейный девиз

Pro Aris et Focis — девиз многих семей, таких как Бломфилды из Норфолка, Малвихиллы из Ирландии, Уэйты из Шотландии, частного клуба в Австралии, Объединённого клуба военнослужащих Квинсленда и военных полков по всему миру, таких как Миддлсексский йоменский полк в Великобритании, Королевский Квинслендский полк в Австралии и Викторианский стрелковый полк в Канаде. Во Франции, во время Французской революции, этот девиз взял себе Анри дю Вержье, маркиз де Ла Рошжаклен, генерал-аншеф Католической и Королевской армии в Вандее - «Pour nos autels et nos foyers!» («За наши алтари и наши очаги!").

Тайное общество

Pro Aris et Focis — название тайного общества в Брюсселе в 1789 году, которое готовило Брабантскую революцию против австрийского императора Иосифа II. Лидером общества был Жан-Батист Верлой. Однако это общество (Соединённые Бельгийские Штаты или Verenigde Nederlandse Staten) просуществовало недолго, с 1789 по 1790 год.

Девиз учреждений

Формальное прекращение существования «оранжевой» военной Гражданской гвардии в Харлеме и создание нового «Патриотического народного ополчения» под названием «Pro Aris et Focis» (1787 г.). 

«Pro Aris et Pro Focis» — девиз 71-го полка добровольцев штата Нью-Йорк, «Американской гвардии», который был сформирован незадолго до Гражданской войны и участвовал в ней, а также действует практически до настоящего времени. Штаб-квартира находилась в старом здании Арсенала на углу 34-й улицы и Парк-авеню в Нью-Йорке.

«Pro Aris et Focis» — девиз школы «Academia San Jorge», школы для учащихся 12-го класса в Пуэрто-Рико. Этот девиз изображён на гербе и логотипе школы. Школа расположена в Сантурсе, Пуэрто-Рико. 

Pro Aris et Focis — девиз колледжа Марицбург, средней школы в Южной Африке, и этот девиз изображён на гербе школы. 

Это один из девизов Бристольского университета. 

Андрій Богданович: Те, що не змогли кочівники, здійснили київські князі

Упродовж століть безкраї ліси й болота Полісся залишалися майже недоступною фортецею. Там, у міжріччі Прип’яті, Десни й середнього Дніпра, жило слов’янське населення — вільне, децентралізоване, розсіяне по хуторах і невеликих поселеннях, як листя в лісі. Ці землі не підкорив жоден із великих завойовників стародавнього світу. Скіфи, гуни, авари, хозари — всі ці сили оминули їх . І не тому, що не хотіли — а тому, що **не могли**.

### 🔹 Земля, яка не терпить ярма

У степу легко завоювати: простір відкритий, народ кочовий, все вирішує швидка кінна атака. У лісі — зовсім інше. Там не проїде армія, не пронесеться кіннота, не вистоїть обоз. Замість битв — засідки. Замість великих міст — маленькі родові громади. І головне: **як тільки приходить ворог — люди відходять. У глиб лісу. До річок, до боліт. Відступ — як форма свободи**.

Це — інша модель опору. Не фортеця, яку тримають до останку. А простір, у якому влада — це не командування, а присутність. І присутність чужинця тут довго не трималася.

---

### 🔹 Але з лісом впорався не кочовик, а князь

І ось, у X столітті, з’являється сила, яка діє не прямим мечем, а **інфраструктурою**. Київські князі — поморсько-варязького походження, зі своїми бойовими традиціями, але з чітким розумінням, що **влада — це не просто перемога, а системне підкорення простору**.

Вони не входили в ліси, аби знищити громади. Вони **будували міста на їхньому краю**. Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч — усе це були **вузли влади**, які не стільки панували, скільки **притягували**. Через них ішли торгівля, данина, нова віра, князівські адміністрації.

Там, де кочовик бачив болото, князь бачив ресурс. Не золото — а люди. Не здобич — а потенціал.

---

### 🔹 Підкорення без бою

Князі Русі не будували фортець у кожному селі. Вони **інтегрували території через міста**. Це було розумне розширення влади: через дари, договори, погрози, а подекуди — й каральні походи. Але навіть коли меч діставався з піхов — то не для війни з народом, а для покарання непокірного племені (як у випадку з древлянами після вбивства Ігоря).

Це була **не імперія заліза, а імперія впливу**. Міста, як магніти, тягнули до себе довколишні поселення. Вождям давали статус, хрестили, одружували з княжнами. Воїнів набирали у дружини. А простим людям — відкривали шлях до ринку, ремесел, нового життя.

---

### 🔹 Той самий ліс — але інша політична географія

У результаті, те саме лісове Полісся, яке трималося століттями вільним від степових завойовників, **стало частиною Русі — не через катастрофу, а через еволюцію**. Це була **тиха інкорпорація**, м’яке вростання в нову систему, де князь уже не виглядав як чужинець, а як «наш володар».

Він був ближчий, ніж степовий хан. Він будував церкви, збирав данину, давав захист від печенігів. Він не знищував лісову автономію — а **перетворював її на частину ширшої політичної картини**.

---

### 🧩 Висновок

> Те, що не могли зробити кочові імперії — здійснила **урбанізована, адаптивна, політично раціональна Русь**.

> Вона не ламає світ лісу — вона **перетворює його на свій тил**.

І в цьому — одна з унікальних сторінок східноєвропейської історії: коли **влада приходить не з палаючим мечем, а з містом, церквою і полюддям**, і саме це виявляється ефективнішим за будь-яку орду.

Андрій Богданович: Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса

 - **Свобода відступу: слов’янська культура лісу проти кам’яного ідеалу поліса**

У військових культурах античності не було нічого гіршого, ніж **відступити**.

Гопліт, громадянин грецького поліса, стояв у строю пліч-о-пліч з іншими, прикритий щитом сусіда, прикриваючи наступного. Його місце в фаланзі — це не лише тактика, а й **його соціальний статус, обов’язок і честь**. Відступ — це не так маневр, як **моральна поразка**.

Але є й інший погляд. Погляд з лісу.

---

### Відступ як стратегія свободи

Серед слов’ян раннього середньовіччя не було полісів із кам’яними мурами.

Їхні поселення не будувались із розрахунком на **героїчну оборону до останнього меча**. Їхній природний захист — **ліси, ріки, болота**, які утворювали складну, маневрену, майже невидиму оборонну систему. І головне — **відступ тут не був зрадою, а частиною тактики виживання**.

Коли нападали кочівники або війська імперії, слов’яни **не обов’язково вступали в лобове зіткнення**. Вони відступали — **щоб повернутися пізніше**, обійти, атакувати з флангів, перехопити в лісі, підпалити обоз. Вони **не віддавали себе просторові ворога** — вони *змінювали простір під себе*.

---

### ⚔️ Гопліт і ефеб: два світи

У грецькому світі існувало чітке уособлення воїна:

* **Гопліт** — це важкоозброєний піхотинець, громадянин, який тримає стрій. Він пов'язаний із землею, містом, передбачуваністю.

* **Ефеб** — це юнак, який проходить військове виховання, частіше в легкому спорядженні, мобільніший, ближчий до скаута або пельтаста (легкоозброєного воїна).

Ці два типи — **гопліт і ефеб** — уособлюють **напругу між стійкістю і маневром**, між честю стояти до кінця і гнучкістю молодого розвідника.

Слов’яни — радше **культура ефебів**, але не в сенсі віку, а в сенсі **психології руху, гнучкості, мобільності**.

Їхній воїн — це **не той, хто тримає позицію**, а той, хто знає, **де і коли відійти, щоб повернутись сильнішим**.

---

### ⚖️ Поліс — тягар обов’язку, ліс — простір можливості

У полісі — вся система побудована на тому, щоб **утримати межу**. Тут є стіна, суд, рада, агора. Ти — частина механізму. Якщо він ламається — все падає.

У слов’янському селищі — ти **частина лісу, роду, течії**. Якщо з’являється загроза — **відступаєш не тому, що слабкий, а тому що не прив’язаний**.

Тут **сила — в зміні позиції, а не в її фіксації.**

---

### Військова психологія: стояти чи відступити?

**Гопліт** вірить у честь строю. У нього **немає простору для маневру**, бо його свобода — це лінія.

**Слов’янський воїн** вірить у простір. У нього **немає зобов’язання стояти на смерть**, бо його свобода — це **рух**.

Те, що для гопліта є зрадою (відхід з лінії), для слов’янина — **проява мудрості**: вижити, зберегти родину, знайти інший спосіб перемогти.

---

## Висновок: хто сильніший — той, хто стоїть, чи той, хто може відійти?

Свобода не завжди в тому, щоб тримати меч до останнього.

Часом свобода — це **відступ як право**,

відступ — як **вибір**,

відступ — як **перевага того, хто не втратив зв’язку з землею, лісом, рікою — і собою.**