«… Східнокарпатський регіон є західною, крайньою частиною Великого Євразійського Степу (Хінгано-Карпатського, довжиною біля 8000 км), який був ареною великих міграцій. Особливо давніх номадів Сходу. Наприкінці шляху їхніх західних переселень та військових вторгнень до Європи стояли Карпати. Вони відігравали роль «великої природної стіни» і водночас «воріт у Європу», де була побудована багатоешелонова система з «Довгих валів». Зокрема Римом і Болгарією, а потім поновленаранньодержавними утвореннями даного регіону… Через Східнокарпатський регіон проходили численні міграції також народів Європи – як із півночі, так і з півдня та заходу. Все це перетворювало тоді його на велику етнокультурну й етнополітичну контактну зону, яка в окремі кліматичні періоди характеризувалася значною густотою населення. У цю справді «благодатну землю»прагнули дійти й поселитися десятки давніх племен і народів з Європи та Азії. Окремі з них навіть зафіксовані історично в самих назвах Карпат, зокрема як гори Ріпейські, Певкінські, Бастарнські, Сарматські, Венедські, Угорські, Руські тощо. Загалом у Східнокарпатському регіоні давнє населення належало до чотирьох історико-географічних ареалів: Східносередземноморського, Центральноєвропейського, Східноєвропейського і Євразійського Степу Все це наклало відбиток на історичну долю його населення… Ця велика етнокультурна контактна зона вплинула і на надзвичайну різноманітність та своєрідність численних етнографічних груп населення регіону. Вони відображають як окремі давні, так і особливо пізньосередньовічні традиції, набуті в процесі цих переселенських і міграційних рухів…»
***
Казахи бережно хранят и передают от поколения к поколению свои традиции и обычаи. Многие из них уже не используются в современных реалиях, но бережно хранятся в народной памяти. Однако есть и такие, что в силу различных причин уже практически затерялись в веках. Сегодня всё же вспомним одну из них – Көгентүп. Эту древнюю традицию мало кто знает, не говоря уж о её исполнении.
Тем не менее Көгентүп позволяет ещё раз убедиться, что в непростые времена кочевой жизни в казахском народе всегда были заложены уважение к близким, семейным ценностям, своей истории и искренний интерес к судьбе детей.
«Көгентүп» – это подарок ребёнку от близких родственников в виде ягнёнка, козлёнка или жеребёнка. Обычно кого-то из этих животных вручали ребёнку, впервые приехавшему в гости. Это считалось своего рода пожеланием с надеждой на успешное будущее нового члена семьи, в первый раз переступившего порог дома. Мол, пусть в зрелом возрасте у этого человека будет достаток во всём.
***
Традиция в искусстве
Знаменитая домбристка Дина Нурпеисова рассказала музыковеду Ахмету Жубанову историю создания её кюя «Көгентүп»: «У задушевной моей подруги Кербез было большое стадо овец, а за стадом ягнят ходил малолетний сынишка табунщика. Однажды весной, когда впервые петляли ягнят и по обычаю должны были подарить одного из них какому-нибудь мальчику, я подсказала Кербез, чтобы она отдала ягнёнка этому маленькому пастушонку. Как я слышала, он постоянно напевал чистым детским голоском какую-то очень грустную песню.
Мальчик, каким-то образом разгадав, что и я замешана в этом деле, сначала подошёл со словами благодарности ко мне и только потом к Кербез. Я попросила, чтобы он спел ту песню, которую поёт, когда бывает один. Сначала он смутился, однако не стал заставлять себя упрашивать и согласился спеть.
Оказывается, это была песня под названием «Ақ қозы» (Белый ягнёнок). Пастушок услышал её год назад от своей недавно умершей матери. Название песни соответствовало и её содержанию. В ней говорилось о тяжёлой доле белого ягнёнка, мать которого съел волк… Мальчик пел с большим чувством, очень проникновенно. Всё это так запало мне в душу, что я сочинила кюй «Көгентүп» и посвятила ему».
Комментариев нет:
Отправить комментарий