Грациан Врембель: Является ли Иисус Христос, истинный Бог и истинный Человек, евреем?

Сколь часто это богохульство слышно средь церковных иерархов. Это же часто повторяется несознательными католиками. А основанием этого высказывания является глаголемое еврейское происхождение Марии, Матери Иисуса Христа.

Утверждение, что кто-то является евреем есть заявление, что сущность данного человека составляют характерные черты еврейской народности. Утверждая, что Иисус Христос – еврей, мы отвечаем на вопрос: «Кто такой Иисус Христос?» Это вопрос о сущности Божественного Лица Иисуса Христа. Сущность есть то, чрез что кто-то является тем, кем есть. Сущность Божественного Лица Иисуса Христа есть Его Божество и Его человечество. Использование определения «еврей» по отношению к Иисусу Христу – недоразумение, ибо этим мы бы сказали, что сущностью Лица Иисуса Христа является еврейская национальность. Разве Иисус Христос оттого Бог, что Он – еврей?

Утверждая, что Иисус Христос – еврей, мы говорим, что Бог – еврей. Есть только Один Бог в Трех Лицах и нет отдельного Бога Отца, отдельного Бога Сына и отдельного Бога Духа Святого, ведь тогда был бы не Один Бог, а три Бога. Хотя Один и Тот же Бог есть Бог Отец, Сын Божий и Дух Святый, ибо Они имеют одну природу, но Сии Три Лица Божий не одно Лицо. Если же согласиться с таким богохульством, что Господь Иисус Христос – еврей, то будучи последовательным следовало бы допустить, что Бог Отец и Дух Святый тоже евреи, ибо все Три Ипостаси суть Один Бог. Это абсурд.

МОЛИТВА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Пречиста Діво Маріє, Мати Божа!
Покровителько української землі й народу1
ти провадила і зберігала наш нарід від зарання християнства впродовж століть.
Ти зберігала і зберегла серед найжахливіших часів іскри Віри, Надії й Любови в нашому народі!
Не дозволь, о Всеблага, щоби повінь зла, що заливає сьогодні цілий світ і Україну, погасила ці іскри. а допоможи, щоб вони розгорілися великим вогнем, великим полум'ям, великим світлом; щоб зогріти душу і серце народу, щоб додали народові сили, відваги, витривалости, щоб підняли його з колін, випростували хребет, просвітили розум, щоб той нарід змагав до Правди, Добра і Краси, і до Єдности, щоби єдиним серцем і єдиними устами славив Предвічне Ім'я Бога отців і праотців наших, Ім'я Отця і Сина і Святого Духа. - Амінь.
І Ти, Святий Архистратиже Михаїле, Патроне Києва, столиці України, Патроне народу й землі української!
Захищай наш нарід і землю українську від усіх ворожих зазіхань, напастей, тож навчи наш нарід бачити все зло, яке нанесла йому чужа, ворожа, жорстока і безбожна влада, і поможи йому позбутися, викоренити це зло.
Поможи, щоб іскри Віри, Надії і Любови, збережені ласкою Пречистої Діви Марії, розгорілися великим полум'ям, великим вогнем, великим світлом, щоб просвітили розум народу і попровадили його до Правди, Добра і Краси і до Єдности, щоб той нарід єдиним серцем і єдиними устами славив і прославляв Предвічне Ім'я Бога отців і праотців наших - Ім'я Отця і Сина і Святого Духа.
Амінь.
Мій Боже! Ти створив мене на Твій же образ і подобу.
Тому, як сонечко зайде, до Тебе знов молитись буду
і буду вдячний/а я Тобі, за те, що дав очей зіниці, щоб бачить
квітку, як цвіте, і сонце, місяць і зірниці...
І чув птаха, як Твоє все славить Ім'я щебетанням, а вірне серденько
моє вщерть виповнив Ти почуванням...
І усміх на моїм лиці Ти дав мені, як ласку з неба
і віру в серці, я зберіг - мені нічого більш не треба...
Амінь.

МОЛИТВА К АНГЕЛУ-ХРАНИТЕЛЮ
"Святый Ангеле, предстояй окаянней моей души и страстней моей жизни, не остави мене грешнаго, ниже отступи от мене за невоздержание мое; не даждь места лукавому демону обладати мною насильством смертнаго сего телесе; укрепи бедствующую и худую мою руку и настави мя на путь спасения. Ей, святый Ангеле Божий, хранителю и покровителю окаянныя моея души и тела, вся мне прости, еликими тя оскорбих во вся дни живота моего, и аще что согреших в прешедшую ночь сию, покрый мя в настоящий день, и сохрани мя от всякаго искушения противнаго, да ни в коем гресе прогневаю Бога. И молися за мя ко Господу, да утвердит мя в страсе Своем, и достойна покажет мя раба Своея милости, аминь".

Необходимые молитвы по-латыни и по-русски

«Молитва необходима для всех людей. Если мы рассматриваем молитву в смысле благоговения перед Богом, то это вполне ясно <…>. Если же рассматривать молитву как прошение о нужных нам благах, то необходимость молитвы вытекает из наставлений Христовых и из примера, данного Самим Спасителем. "Просите и дано будет вам" (Мф. 7, 7); "Бодрствуйте и молитесь, чтобы не впасть в искушение" (Мф. 26, 41). Христос подтвердил заповедь о молитве собственным примером: Он молился за друзей, за Апостолов, даже за Своих врагов <…>. Св. Бернард говорит, что, кроме Бога, нет никого, могущественее человека, который молится» (свящ. С. Тышкевич [SJ], «Католический катихизис», Харбин, 1935, стр. 130, 132). Определенные молитвословия каждый сознательный католик должен знать наизусть, и некоторые из них мы здесь приводим по-латыни и по-русски.

В частном благочестии католик имеет право молиться и на латинском языке, и на всяком ином. Впрочем, особо полезно для укрепления католического духа возносить мольбы свои Творцу всяческих по-латыни, на языке Матери и Госпожи всех Церквей, Церкви Римской. При молитве на родном языке католики-традиционалисты большинства стран, из уважения к вере отцов и культурным ценностям своей Родины, страраются использовать традиционные для данной страны переводы, выполенные несколько архаичным языком, игнорируя новые переводы, сделанные после II Ватиканского Собора. Приведенные ниже русские переводы в большинстве случаев взяты из молитвенника для католиков латинского обряда «Господу помолимся» (2-е Издание: Санкт-Петербург, 1912 г.; 4-е Издание: Рим, 1949 г.), с незначительной правкой. Мы принципиально не захотели делать новые переводы, уважая авторитет старины и традиции, а при необходимости правки опирались на старые источники. Естественно, мы игнорируем обновленческие переводы молитв на русский язык, особенно недавно сделанные. (Обращаем Ваше внимание, что первые издания «Господу помолимся» вышли в России, что неизвестно некоторым невежественным людям, любящим разглагольствовать, что этот молитвенник «составили эмигранты»!) Поскольку во втором и четвертом изданиях «Господу помолимся» даны разные переводы Молитвы Господней («Отче наш»), то мы поступили по-своему, дав эту молитву по-церковнославянски, по примеру католического катехизиса: [И. Гагарин SJ, И. Мартынов SJ], «Сокровище христианина или краткое изложение главных истин веры и обязанностей христианина. С присовокуплением некоторых избранных молитв». Париж: в Императорской типографии, 1855. Мы свели воедино два варианта перевода Малого Славословия («Слава Отцу»), имевшихся в «Господу помолимся» (4-е Издание, стр. 6 и 17). Перевод молитвы для «фáтимского Розария» взят из «Молитвенника для католиков латинского обряда», Брюссель, 1979, стр. 92, с исправлением первых слов по «Повести о Фатиме величайшем чуде нашего времени», Брюссель, 1962, стр. 15.

1) Крéстное знáмение (In nomine):
In nómine Patris +, et Fílii, et Spíritus Sancti. Amen.
Во имя Отца + и Сына и Святаго Духа. Аминь.

2) Молитва Господня (Pater noster):
Pater noster, qui es in cælis, sanctificétur nomen tuum. Advéniat regnum tuum. Fiat volúntas tua, sicut in cælo et in terra.
Panem nostrum cotidiánum da nobis hódie. Et dimítte nobis débita nostra, sicut et nos dimíttimus debitóribus nostris. Et ne nos indúcas in tentatiónem: sed líbera nos a malo. Amen.
Отче наш, Иже еси на небесех! Да святится Имя Твое; да приидет Царствие Твое; да будет воля Твоя, яко на небеси и на земли.
Хлеб наш насущный даждь нам днесь, и остáви нам дóлги наша, якоже и мы оставляем должником нашим; и не введи нас во искушение, но избáви нас от лукаваго. Аминь.

3) Апостольский Символ Веры (Credo in Deum):
Credo in Deum, Patrem omnipoténtem, Creatórem cæli et terræ. Et in Jesum Christum, Fílium ejus únicum, Dóminum nostrum: qui concéptus est de Spíritu Sancto, natus ex María Vírgine, passus sub Póntio Piláto, crucifíxus, mórtuus, et sepúltus: descéndit ad ínferos; tértia die resurréxit a mórtuis; ascéndit ad cælos; sedet ad déxteram Dei Patris omnipotentis: inde ventúrus est judicáre vivos et mórtuos.
Credo in Spíritum Sanctum, sanctam Ecclésiam cathólicam, sanctórum communiónem, remissiónem peccatórum, carnis resurrectiónem, vitam ætérnam. Amen.
Верую в Бога, Отца Всемогущего, Творца неба и земли. И в Иисуса Христа, единого Его Сына, Господа нашего, Который был зачат от Духа Святаго, родился от Марии Девы; страдал при Понтии Пилате, был рáспят, умер и погребен; сошел во ад; в третий день воскрес из мертвых; восшел на небеса и сидит одеснýю Бога Отца Всемогущего; оттуда придет судить живых и мертвых.
Верую в Духа Святаго, святую Католическую Церковь, святых общение, оставление грехов, воскресение плоти, жизнь вечную. Аминь.

4) Ангельское приветствие (Ave Maria):
Ave, María, grátia plena; Dóminus tecum: benedícta tu in muliéribus, et benedíctus fructus ventris tui Jesus.
Sancta María, Mater Dei, ora pro nobis peccatóribus, nunc et in hora mortis nostræ. Amen. Радуйся, Мария, благодати полная, Господь с тобою; благословенна ты между женáми и благословен плод чрева твоего, Иисус.
Святая Мария, Матерь Божия, молись о нас грешных ныне и в час смерти нашей. Аминь.

5) Малое славословие (Gloria Patri):
Glória Patri, et Fílio, et Spirítui Sancto.
Sicut erat in princípio, et nunc, et semper, et in sǽcula sæculórum. Amen.
Слава Отцу и Сыну и Святому Духу.
Как было изначала и ныне, и присно, и во веки веков. Аминь.

6) Молитва, которой Богородица научила детей в Фáтиме:
Domine Jesu, dimitte nobis debita nostra, salva nos ab igne inferiori, perduc in cælum omnes animas, præsertim eas, quæ misericordiæ tuæ maxime indigent.
Господи Иисусе, прости нам наши грехи, избави нас от адского огня, и приведи в рай все души, особенно те, которые больше всего нуждаются в Твоем милосердии.

Исповедание Католической Веры

Введено Папой Пием IV буллой «Iniunctum nobis» от 13 ноября 1564г. на основании решений Тридентского Собора. Дополнено декретом Священной Соборной Конгрегации от 20 января 1877 г. в соответствии с определениями I Ватиканского Собора (эти дополнения в настоящем тексте указаны в квадратных скобках).

Я, NN, непоколебимо верую и исповедую все истины и каждую из них, которые заключаются в Символе Веры, употребляемом Святой Римской Церковью, а именно:

Верую во единого Бога Отца Всемогущего, Творца неба и земли, всех вещей видимых н невидимых. И во единого Господа Иисуса Христа, Сына Божия Единородного, и родившегося от Отца пред всеми веками, Бога от Бога, Свет от Света, Бога истинного от Бога истинного, рожденного не сотворенного, Единосущного с Отцом: Которым всё сотворено. Который ради нас людей и ради нашего спасения сошел с небес и воплотился от Духа Святаго и Марии Девы и стал Человеком. Распят был за нас при Понтии Пилате, пострадал и был погребен. И воскрес в третий день согласно Писаниям. И восшел на небеса и сидит одесную Отца. И опять приидет со славою судить живых и мертвых, и Его Царствию не будет конца. И в Духа Святаго, Господа Животворящего, от Отца и Сына исходящего, Которому вместе с Отцом и Сыном воздается поклонение и слава и Который вещал через пророков. И во Единую, Святую, Католическую и Апостольскую Церковь. Исповедую единое Крещение во оставление грехов. Ожидаю воскресения мертвых, и жизни будущего века. Аминь.

Принимаю Апостольские и Церковные Предания и прочие той же Церкви обычаи и уставы. Также принимаю Священное Писание в том понимании, которого придерживалась и придерживается Святая Матерь Церковь, которой надлежит судить об истинном смысле и толковании Священного Писания, и никогда не буду его принимать иначе, как согласно общему мнению Отцов.

Исповедую также, что есть семь Таинств Нового Завета, установленных Иисусом Христом, Господом нашим, которые необходимы для спасения рода человеческого, хотя не все для каждого из людей в отдельности, а именно: Крещение, Миропомазание, Евхаристия, Покаяние, Елеоосвящение, Священство и Брак, и что таковые изливают благодать; из них же Крещения, Миропомазания и Священства нельзя повторять без святотатства. Принимаю также принятые и утвержденные в Католической Церкви обряды, употребляемые при торжественном совершении вышеуказанных Таинств. Принимаю всё, что о первородном грехе и об оправдании определено и объяснено на Священном Тридентском Соборе.

Равным образом исповедую, что в Святой Литургии приносится истинная, подлинная и умилостивительная жертва за живых и умерших, и что в Святом Таинстве Евхаристии присутствуют истинно, действительно и существенно Тело и Кровь вместе с Душой и Божеством Господа нашего Иисуса Христа, и что вся сущность хлеба обращается в Тело и сущность вина в Кровь, каковое обращение Католическая Церковь называет пресуществлением. Исповедую также, что даже и под одним видом принимается целый и нераздельный Христос и действительное Таинство.

Неукоснительно принимаю за истину, что существует чистилище, и что томящимся там душам приносится помощь заслугами и молитвами верующих. Равным образом верую и в то, что блаженствующих со Христом Святых надлежит почитать, призывать в молитвах, и что они молятся за нас Богу, и что мощи их должно почитать. Непоколебимо утверждаю, что изображения Христа, Богоматери Приснодевы и других Святых должно иметь, хранить и воздавать оным надлежащую честь и почитание. Утверждаю, что Христом в Церкви оставлена власть индульгенций, то есть отпущения временных наказаний за грехи, и что пользование ими для христианского народа весьма спасительно.

Признаю Святую, Католическую и Апостольскую Церковь Римскую яко Матерь и Наставницу всех Церквей; обещаю и клянусь соблюдать истинное послушание Римскому Первосвященнику, преемнику Князя Апостолов Святого Петра и наместнику Иисуса Христа.

Вместе с тем, ни малейше не сомневаясь, принимаю и исповедую всё, что святыми канонами и Вселенскими Соборами, главным образом Священным Собором Тридентским [и Вселенским Собором Ватиканским] было определено и изъяснено, [в особенности о главенстве Римского Первосвященника и его безошибочном учительстве]. Всё же тому противное и все ереси, Церковью осужденные, отвергнутые и преданные анафеме, я также осуждаю, отвергаю и предаю анафеме.

Эту истинную католическую веру, без которой никто не может унаследовать спасения, которую я теперь без принуждения исповедую и храню в сердце целостной и нерушимой, до последнего дыхания моей жизни буду соблюдать и исповедовать, стараясь равным образом, дабы и подчиненные мне, и все, за которыми я буду обязан наблюдать, так же соблюдали ее, были в ней наставлены и исповедовали ее. Я, NN, исполнять всё это обещаю и клянусь. В чем да поможет мне Господь Бог и Его Святое Евангелие.

ПСАЛОМ 44 (45)

1 Для диригента хору. На "Лілеї". Синів Кореєвих. Псалом навчальний. Пісня любови
2 Моє серце бринить добрим словом, проказую я: Для Царя мої твори, мій язик -- мов перо скорописця!
3 Ти кращий від людських синів, в Твоїх устах розлита краса та добро, тому благословив Бог навіки тебе.
4 Прив'яжи до стегна Свого, Сильний, Свого меча, красу Свою та величність Свою.
5 І в величності Своїй сідай, та верхи помчися за справи правди, і лагідности та справедливости, -- і навчить Тебе страшних чинів правиця Твоя!
6 Твої стріли нагострні, -- а від них під Тобою народи попадають, -- у серце Царських ворогів.
7 Престол Твій, о Боже, на вічні віки, берло правди -- берло Царства Твого.
8 Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радости понад друзів Твоїх.
9 Миро, алое й кассія -- всі шати Твої, з палат із слонової кости -- струни Тебе звеселили.
10 Серед скарбів Твоїх -- царські дочки, по правиці Твоїй стала цариця в офірському щирому золоті.
11 Слухай, дочко, й побач, і нахили своє вухо, -- і забудь свій народ і дім батька свого!
12 А Цар буде жадати твоєї краси, бо Він -- твій Господь, а ти до землі Йому кланяйся.
13 А Тирська дочка прийде з даром, будуть благати тебе найбагатші з народу.
14 Вся оздоба царської дочки -- усередині, шата ж її гаптована золотом.
15 У шати гаптовані вбрану провадять її до Царя, за нею дівчата, подруги її, до Тебе проваджені.
16 Провадять їх з радощами та потіхою, -- у палату царську вони війдуть.
17 Замість батьків Твоїх будуть сини Твої, -- їх по цілій землі Ти поставиш володарями.
18 Я буду Ім'я Твоє згадувати по всіх поколіннях, тому то народи по вічні віки Тебе славити будуть!

1 Начальнику хора. На музыкальном орудии Шопан. Учение. Сынов Кореевых. Песнь любви.
2 Излилось из сердца моего слово благое; я говорю: песнь моя о Царе; язык мой -- трость скорописца.
3 Ты прекраснее сынов человеческих; благодать излилась из уст Твоих; посему благословил Тебя Бог на веки.
4 Препояшь Себя по бедру мечом Твоим, Сильный, славою Твоею и красотою Твоею.
5 И в сем украшении Твоем поспеши, воссядь на колесницу ради истины и кротости и правды, и десница Твоя покажет Тебе дивные дела.
6 Остры стрелы Твои; -- народы падут пред Тобою; -- они -- в сердце врагов Царя.
7 Престол Твой, Боже, вовек; жезл правоты -- жезл Царства Твоего.
8 Ты возлюбил правду, и возненавидел беззаконие; посему помазал Тебя, Боже, Бог Твой елеем радости более соучастников Твоих.
9 все одежды твои, как смирна и алой и касия; из чертогов слоновой кости увеселяют Тебя.
10 Дочери царей между почетными у Тебя; стала царица одесную Тебя в Офирском золоте.
11 Слыши, дщерь, и смотри, и приклони ухо свое, и забудь народ твой и дом отца твоего.
12 И возжелает Царь красоты твоей; ибо он Господь твой, и ты поклонись ему.
13 И дочь Тира с дарами, и богатейшие из народа будут умолять лице твое.
14 Вся слава дщери Царя внутри; одежда её шита золотом.
15 В испещренной одежде ведется она к Царю; за нею ведутся к Тебе девы, подруги её.
16 Приводятся с веселием и ликованьем, входят в чертог Царя.
17 вместо отцов Твоих, будут сыновья Твои; Ты поставишь их князьями по всей земле.
18 Сделаю имя Твое памятным в род и род; посему народы будут славить Тебя во веки и веки.

Андрій Портнов: Пошуки Центральної Европи в собі й назовні

 Кількість і якість українських просторікувань про европейський вибір не могли не здискредитувати теми. Европейська проблематика в наукових і вуличних розмовах перетворилася на набір цитат і категорій. Одна з найцікавіших серед них – категорія «Центральна Европа», себто, за влучним висловом Карела Косика, «місце, де сперечаються, що значить бути европейцем».

Поділяй і пануй

Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.

 Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.

 Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.

 Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».

Микола Рябчук: Европейські мрії євразійських реалій

Рецензія на: (Олександр Сушко, Наталя Пархоменко (ред.). Європейська інтеґрація України в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства. – Київ: Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, 2003)

 «Україна, – полюбляє приказувати один мій приятель, – це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода». Схоже, подібні настрої опановують нині навіть найзавзятіших прихильників України в европейських столицях – мірою того, як п’ятдесятимільйонна країна дедалі виразніше дрейфує у бік авторитарних евразійських режимів під дедалі бадьоріші декларації свого керівництва про «европейський вибір» та «евроантлантичну інтеґрацію». Цей настрій на Заході називають «Ukraine fatigue», що делікатно перекладається як «утома від України», а менш делікатно – як «знудженість» чи, навіть, «роздратування».

 Fatigue – це, власне, те, що почуває кожен, проморочившись певен час із безручковою валізою чи, скажімо, зігравши кілька партій у преферанс із професійним шулером, котрий просто не уявляє собі, що можна грати інакше, і котрого хоч скільки разів виганяй із-за столу, він знову й знову проситиметься назад, нарікаючи на брак досвіду, незнання правил та підступи оббріхувачів із числа так званої «опозиції». Почуття втоми, знуджености та роздратування напрочуд влучно відбилося у знаменитій пораді Хав’єра Солани українським керівникам навчитися грати за правилами, а не гратися з правилами. У перекладі з дипломатичної мови на повсякденну це означає приблизно таке: ми тут в Европі, можливо, й лохи, але не аж такою мірою, аби зовсім не бачити й не розуміти, що ви там під своїм українським столом виробляєте. «Питання про перспективи членства України в Европейському Союзі поки що не стоїть», – підсумували слідом за Соланою його европейські колеґи. Було б, зрештою, дивно, якби це питання раптом постало відносно країни, котра впевнено з року в рік віддаляється від копенгаґенських критеріїв (зокрема щодо демократії, свободи слова, прав людини) замість до них наближатися.

 В цьому контексті книжка під назвою «Европейська інтеґрація України», підготована київським Центром миру, конверсії та зовнішньої політики за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду ім. Стефана Баторія, може видатися чимось із жанру наукової (або й не зовсім наукової) фантастики. Проте вона має ще й зовсім не утопійний підзаголовок: «...в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства». Іншими словами – йдеться про певний проєкт, котрий хоч і виглядає з певних причин утопійним, проте за деяких обставин може виявитися цілком здійсненним. Власне, про ці причини й обставини йдеться у книжці, побудованій як своєрідна анкета з десяти запитань, адресованих тридцятьом «найвпливовішим, найактивнішим, найуспішнішим», як стверджують упорядники, «українським політикам, бізнесменам, науковцям, громадським діячам, інтелектуалам».

 Зрозуміло, що всі ці критерії («впливовости», «активности», «успішности») є досить умовні, а сам добір кандидатур (особливо коли йдеться про «бізнесменів», «громадських діячів» та «інтелектуалів») має вельми суб’єктивний характер. Перед нами зовсім не репрезентативна вибірка, покликана представити – з максимальною об’єктивністю – співвідношення настроїв у суспільстві чи, принаймні, у певному професійному/елітному середовищі. За жанром це радше різновид експертного опитування, що дає матеріял не так для соціологічного, як для політико-антропологічного аналізу.

 Найперше впадає в очі подиву гідна одностайність представників найрізноманітніших українських середовищ щодо самої доцільности европейської інтеґрації для України. Навіть провідник традиційно антизахідної Компартії України Петро Симоненко погоджується з «европейським вибором» як із «устремлінням українського народу досягнути життєвих стандартів передових країн ЕС» [24] і зазначає при тому – цілком слушно, – що все це «стане можливим лише у випадку демократичних перетворень у нашій країні» [75]. Інший, здавалося б, переконаний «антизахідник» Андрій Деркач – керівник одіозного парламентського об’єднання «В Европу разом з Росією», випускник Академії КўБ в Москві (1992), промотор московського православ’я й російського бізнесу, «олігархічний», як кажуть, власник газети «Киевский телеграф» і багато чого іншого – стверджує не більше, не менше:

К. Н. Леонтьев: Средний европеец как идеал и орудие всемирного разрушения

I
[Теперь посмотрим, не подтвердит ли наше мнение сама Европа устами самых знаменитых своих писателей].

Все эти писатели на разные лады подтверждают наше мнение; все согласны в том, что Европа смешивается в действительности и упрощается в идеале. Разница в том, что иные почти довольны той степенью смешения и упрощения, на которой находилась или находится в их время Европа; другие находят, что смешение еще очень недостаточно, и хотят крайнего однообразия, думая в этом оцепенении обрести блаженство; а третьи негодуют и жалуются на это движение.

К первым относятся более или менее все люди умеренно либеральные и умеренно прогрессивные. Иные из них не прочь от крайнего упрощения, но боятся бунтов и крови и потому желают, чтобы равенство быта и ума пришло постепенно.

Таков, например, Bastiat в своих "Harmonies economiques".

Его книга дорога именно тем, что она пошла и доступна всякому. Он говорит: "Мы не сомневаемся, ч го человечество придет ко всеобщему одинаковому уровню: материальному, нравственному и умственному", — и очень, по-видимому, рад этому; желает только постепенности в этом упрощении и формы его не предлагает.

Таков Абу в своей книге "Le progres".

В ней вы найдете тоже очень ясное расположение ко всеобщему однообразию. В одном месте он смеется над провинциальным собственником, который робеет в присутствии префекта, забывая, что префект одет хорошо и живет хорошо на подати, платимые этим собственником; смеется над матерями, которые хотят одеть сыновей своих в мундиры, вместо того чтобы учить их торговать или хозяйничать... (И мы готовы смеяться над мундирами, но не за то, что ими поддерживается хоть какое-нибудь отличие в нравах и быте, а за то, что они пластически безобразны и европейски опошлены.) В другом месте Абу говорит: "Конечно, храбрый генерал, искусный дипломат (un diplomate malicieux) и т. п. полезны, но они полезны для мира в том виде, в каком он есть теперь, а придет время, в которое они не будут нужны". Вот и еще две-три формы людского развития, человеческого разнообразия, психического обособления индивидуумов и наций уничтожаются. Не позволены уже более ни Бисмарки, ни Талейраны, ни Ришелье, ни Фридрихи и Наполеоны... Царей, конечно, нет и подавно. Про духовенство Абу прямо в этом месте не говорит, но он во многих других места своей книги отзывается или с небрежностью, или даже с ненавистью о людях верующих. "Пускай себе кто хочет ходит в синагогу, кто хочет в протестантскую церковь и т. д." Подразумевается: "Это не страшно, с этим прогресс справится легко!"

Кто же ему нужен?

Ігор Каганець: На нашій землі зачинається Боголюдство (інтерв'ю)

Ігор КАГАНЕЦЬ (псевдонім - Миро Продум), головний редактор журналу "Перехід - ІУ", завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України. Він - випускник Івано-Франківського інституту нафти і газу, автор книг "Нація золотих комірців" (1994) і "Психологічні аспекти в менеджменті" (1997), багатьох наукових публікацій.

- Пане Ігоре, в чому полягає мета вашого журналу?

- У створенні науково - світоглядної бази для переходу України до нової екологічної ніші, тобто до якісно вищого рівня стосунків між людиною та Богом, іншими людьми, природою й техносферою. Йдеться , по суті, про формування на наших теренах нової раси, яка створить відповідну цивілізацію. Цей проект називається "Золота Стежка", а його керівник - президент Українського клубу, що діє в Києві, Юрій Збітнєв.

- А чому перехід позначено такою латинською цифрою?

Тому , що процес, який уже розпочався, в історії еволюції Гомо сапієнс є четвертим. Перехід - І завершився формуванням раси перших людей - неоантропів - приблизно 40 тисяч років тому. Перехід - ІІ привів до формування осіб другого психоінформаційного рівня - до так званих європеоїдів - бореалів (кроманьйонців). Це відбулося на теренах Північного Надчорномор'я приблизно 25 тисяч років тому. Перехід на наступний - третій рівень відбувся приблизно 8 тисяч років тому завдяки формуванню на цій же території нової раси, яку називають арійською або, що не зовсім коректно, індоєвропейською. Це сталося в умовах гострої глобальної кризи, викликаної катастрофічним потеплінням на теренах Європи і одночасним похолоданням в Азії.

Нинішня ж криза, яку переживає світ, має завершитися формуванням раси четвертого рівня (мудрої і праведної), яку ми умовно називаємо "новими арійцями". Сказане вище - не фантазії, а наслідок критичного осмислення великого масиву історичних фактів. Ви можете особисто в цьому переконатися, ознайомившись із працею "Арійський стандартт" у другому числі (за 2000 рік) нашого журналу.

- Чим нова раса відрізнятиметься від сучасного людства?

- Нинішні земляни належать до рас усіх трьох рівнів. Але в ньому вже є й особистості, здатні сформувати расу-4. Зовнішньо вони майже не відрізняються від представників попередньої раси. Річ у тому, що еволюція людини чимраз більше переходить з площини фізичної у психічну й духовну, тому нова спільнота відзначатиметься передусім вищою свідомістю, вмітиме поєднувати свою волю з волею Божою (приклад Ісуса Христа, котрий, по суті, став її провісником), кращою організованістю і потужнішим інстинктом пізнання. Щодо фізичних параметрів, то четверта раса буде здоровішою завдяки більш природному способу життя, зокрема правильному харчуванню. Відповідно вона буде вродливішою.

Жан-Марі Ле Пен: Проти демонтажу націй

(Interview mit FN-Chef Jean Marie Le Pen: Gegen die Demontage der Nationen)

40 років тому в паризькому Єлисейському палаці французький президент Шарль де Ґоль та бундесканцлер Конрад Аденауер підписали німецько-французький договір про дружбу. Цим самим було проголошено кінець багатовіковому суперництву та «спадковій ворожості» обидвох країн. І вже тоді лунали заперечення т. зв. «атлантиків». В німецько-французькому союзі вони вбачали небажані сумніви в американській претензії на лідерство. Ця тема залишилася актуальною і сьогодні. Про це – розмова з головою французьких правих Жан-Марі Ле Пеном.

– Пане Ле Пен, у тридцятирічній історії Національного Фронту 2002-ий рік разом з участю НФ-кандидата в другому турі французьких президентських виборів залишиться в пам’яті як рік непередбаченої несподіванки. Цей надзвичайний успіх спричинив у політичних противників справжні «тижні ненависти» проти Вас. Чи Ви очікували, що це буде настільки інтенсивно?

– Чесно кажучи, ні. У минулому ми завжди стикалися між двома турами виборів з т. зв. «республіканським фронтом», що, зрештою, не заважало нашим кандидатам робити значні кроки вперед і здобувати від 30 до 35 відсотків, а часом й 49 відсотків голосів. Але такий методично і ретельно оркестрований опір був неймовірний. Побачити вільних мулярів пліч-о-пліч з єпископами, крупних капіталістів пліч-о-пліч з профспілками – це було особливе видовище.

Мілан Кундера: Трагедія Центральної Европи

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

П. В. Иванов: Сотериологические аспекты митраизма

Одним из примечательных явлений религиозной жизни Римской империи во II-IV вв.  н. э. было широкое распространение мистериальных культов ориентального генезиса, что свидетельствовало о кризисе не только греко-римского политеизма, но и всего античного миросозерцания. Греко-римские боги не были ни "внемлющими", ни сочувствующими. Граждане полиса, а затем подданные империи признавали традиционных богов до тех пор, пока они были гарантами хотя бы относительного спокойствия и благополучия. Подданный гибнущей империи жаждал утешения в мирских невзгодах и надежды на спасение и обретение бессмертия  в мире ином. Только те религиозные учения, которые имели сотериологические аспекты могли иметь шансы на популярность и быть востребованными.  Подобным запросам в полной мере отвечало и христианство, и ряд восточных культов, среди которых митраизм, отличающийся, по образному выражению Рамсея Макмиллана, "особым динамизмом".

Поскольку митраизм принадлежит  к категории религиозных культов, лишенных собственной  сакральной  литературы, то реконструкция его идеологии и культовой практики возможна на основе анализа  комплекса источников, значительную часть из которых составляют эпиграфические и иконографические памятники.

Космологические и астрологические аспекты занимали в митраизме значительное место, но Митра привлекал верующих не столько возможностью познать истоки мироздания и его законы посредством приобщения к мистическому знанию, сколь надеждой на преодоление смерти,  воскресение и обретение индивидуального бессмертия. В римском митреуме "Санта Приска" Мартен Фермазерен фиксирует надпись, которая читается как" Сила Митры превосходит смерть".

Антонін Лієм: Зауваги щодо центральноевропейської ідентичности

Чому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій?

Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність.

Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору.

Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія.

Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу.

Олег Гуцуляк: Апологія зброї: Режі Дебре і його теорія партизанської колонни

"Протест - це коли я говорю: ось це та ось це мені не подобається. Опір - це якщо я докладаю зусиль, щоб те, що мені не подобається, більше не повторювалося".
УЛЬРІКА-МАРІЯ МАЙНХОФ (1934-1976)

Учнем відомого французького філософа-неомарксиста Луї Альтюссера був Режі Дебре (Реже Дебре, Debrey), автор спершу незначних публікацій у французькій пресі про розвиток революційних процесів у Латинській Америці. В 1965 р. Дебре відвідує Південну Америку, зустрічається з партизанами різних країн континенту (зокрема, з Че Геварою Дебре познайомила героїня латиноамериканського революційного руху, німкеня з НДР під псевдо “Таня”) та випустив у 1967 р. книгу “Революція в революції ?”, котра стала помітним явищем у ідеологічному житті лівого руху та маніфестом багатьох радикальних груп тих років. У цій книзі Дебре говорив від імені латиноамериканської революційної соціології, внутрішньо асоціюючи себе з історичними подіями та ходом теоретичного розвитку на континенті.

В 1967 році Дебре організовує партизанську армію для початку повстання в Болівії, був взятий у полон на полі бою та засуджений військово-польовим судом до 30-річної каторги, але згодом новий, вже ліберальний болівійський уряд випускає його з тюрми. В ув”язненні Дебре написав короткі “Зауваги” (“Апунти”), після амністії поселився у Чілі, де видає книгу “Чілійська революція: Розмови з Альєнде” в 1971 році. Після приходу до влади уряду Піночета Угарте Дебре повертається до Франції, публікує "Апологію зброї" та виступає в ролі експерта з латиноамериканських проблем Соціалістичної партії Франції, а в часі президентства соціаліста Франсуа Мітерана стає його радником з міжнародних проблем.

Власне Реже Дебре винайшов термін "ДЕМОФАШИЗМ" для позначення основної політичної характеристики латиноамериканської ситуації вцілому. Вказуючи на бюрократизацію панівних реформістських партій, Дебре зробив висновок про їхнє переродження в олігархію та тиранію. Дебре заперечував усіх лівих, бо вони вросли у буржуазну політичну систему, є політично несамостійними, відзначені тавром європейського міметизму, браудеризму та географічного фаталізму.

Майбутню революційну війну (а її тепер успішно веде мексиканська революційна армія команданте Маркоса, учня Дебре!) він вбачав схожою на війни часів Сімона Болівара, заперечував легальну боротьбу, бо “революціонери не повинні давати остаточний бій на чужій території – території буржуазної представницької демократії”.

Внутрішній рушій революційних змін в Латинській Америці, задаючий їм прискорений ритм та визначаючий їх своєрідні форми, для Дебре – це демографічна динаміка більшості країн континенту: приріст населення драматизує ситуацію, не дає можливості чекати революціонерам. Цим зумовлюється і розрив між поколіннями революціонерів, бо “якщо вік половини венесуельців не перевищує 21 року, то ці молоді люди не знають старих лідерів і хочуть йти за тими, хто бореться з ними плече-в-плече”.

Теорія “революції в революції” Дебре (відома також під іменем “теорія партизанського вогнища”, чи “фокізм”) виходила з абсолютного протиставлення збройних шляхів боротьби мирним формам політичної дії. 

Дмитро Корчинський: Портрет грядучого Цезаря

Україна - це вершник без голови. Уже кілька сторіч вона скаче по колу і приміряє на свої плечі все, що валяється при дорозі. Десять років незалежності мало що змінили, проте час ілюзій уже минув. Навіть найнаївніші починають розуміти, що п'ятдесят мільйонів українців нині неспроможні висунути продуктивної національної еліти. Усі, хто тиняються коридорами влади, - це звичайні, нудні, сірі люди, які завчили напам'ять кілька правильних слів "на державній мові". Ми наперед знаємо, чого від них чекати, що вони скажуть і чим усе це закінчиться. Ми самі їх обрали на виборах і нам нічим себе утішити. Ми - причина власної апатії та несмаку. Утративши потенцію до бунту, ми натомість добре опанували культуру підпорядкування начальству і його наслідування. При цьому якість об'єктів наслідування, тобто українських керманичів, визначається нами ж самими. Ми втратили здатність вибирати прогресивних, талановитих лідерів, а тим більше генеральних реформаторів. Адже у нас вибирає більшість, і обов'язково - схожих на себе. Отож природно, що люди, схожі на цю більшість, є телепнями вищого ґатунку. Вони концентрують негативні властивості нації, і мало не все, що вони чинять, здатне тільки погіршувати задавнені хвороби її (нації) душі і тіла. Таким чином, українці потрапили в зачароване коло власного слабоумства і ризикують вічно пристосовуватися до його руйнівних наслідків.

Не все, однак, так безнадійно. Порочне коло, що утворилося, можна розірвати. Але це під силу лише тій людині, яка розуміє, що нам потрібний не парламент, а лікар-реаніматор. Діючи у режимі одноосібного керування, ця людина має зламати усю ситуацію. Україна зараз конче потребує можновладця-диктатора, свого національного Цезаря, незалежного від результатів недолугого "народного волевиявлення". Психологічний портрет і дії цього диктатора повинні, гадається, укладатися у єдино можливу схему.

Наталія Литвин: Звироднення Європи і поява новітніх етносів

На початку червня 2002 р. культурологічна фундація «Європейський гуманітарний інноваційний інститут» (м.Трір) оприлюднила прогноз змін у народонаселенні і культурній географії Європи на найближчі 150 років. Прогноз базовано на еволютивній комп’ютерній моделі CNMP-Algar, розробленій німецькими програмистами у 1999-2000 роках. Інтернет-анонс інституту повідомляє, що кількість варіантів і факторів впливу, врахованих прогностичною моделлю, не має прецедентів та аналогів.

Згідно прогнозу, найбільші зміни у кількості і складі народонаселення Європи за найближчі півтора століття відбудуться у Франції і в Східній Європі. Вже у 2080 році кількість неєвропейців у Франції складе 55-60%. А ще 10—13% громадян Франції кінця ХХІ століття будуть належати новій етнічній спільноті – афроєвропейській, рівень консолідації і впливу якої дозволить говорити про нову, «кольорову» західно-європейську націю із значним ресурсом життєздатності і порівняно швидкою динамікою народжуваності.

На той час всі традиційні європейські нації будуть мати, за висновками аналітиків, стабільну демографічну від’ємність і, як наслідок, перестаріле населення, неспроможне якісно сприймати виклики часу. Коментатори цього прогнозу говорять про те, що через 50 років Європа породить новий феномен – «народності» виключно міського типу мешкання, із синтетичними (безфольклорними) культурами та мішаними, переважно сленгово-функціональними, говірками. Зародки таких «народностей» (у «пролетарських» передмістях Парижу, Марселя, Відня, Лондону) вже досліджуються етнографами. Вони передбачають, що расові та національні зсуви приведуть до поступового видозмінення європейського психокультурного ландшафту в бік недемократичних, замкнених і кланових афро-азійських культурних і релігійних систем. У 2150 році, за цим прогнозом, кількість мусульман у Західній Європі перевищить число практикуючих християн.

Щось подібне, але з більш «жорсткою» динамікою, очікує також Східну Європу. Прогноз CNMP підтверджує здогадки про катастрофічне збезлюднення слов’янських країн у найближчі 40-70 років і появу на їх території ненаселених «екологічних дір» на кшталт Чорнобильської зони. Не виключено, що одна з цих «дірок» охопить теперішню Донеччину і значний шмат Луганщини [так і сталося з 2014 р.].

Росію очікує масове переселення китайців і зкитайщення спочатку Сибіру (через 60-80 років), а потім виникнення на рубежі ХХІІ століття багатомільонного єврокитайського етносу із сильною присутністю реліктової російської культури. Російська мова може значно збагатитись китайською і тюркською лексикою. Великі російські міста стануть етнічними «реакторами», де масова гібридизація виплавить нові динамічні і, не виключено, войвничі суб-етноси з імперською культурною ментальністю.

Україна у найближчі 150 років може відбутись як територія «етнічного транзиту» єврокитайців на Захід. Процес поступового розселення монголоїдної раси Європою призведе до «вимивання» слов’янського населення з території сучасних України і Молдови (а можливо і з території Балкан). На землях України поступово виникнуть три етнокультурні зони: «єврокитайська» на сході, «причорноморська» (багатоетнічна), з гібридизованою культурою, яка описується терміном «постімперський релікт» і «карпатсько-поліська» (переважно слов’янська за генезою) з сильним впливом глобальної англомовної та єврокитайської культур. За рахунок такого «транзиту», населення українських міст (особливо причорноморських) різко зросте між 2040 і 2080 роками. У цей період не виключені етнічні конфлікти за володіння ресурсами і транспортними артеріями. Крим може стати частиною вищевказаного російсько-китайського етнічного поля.

Андрій Шкiль: Україна як царство дрiмоти

Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Европи i чекали “самостійности”. Господь не витримав цього знущання i здійснив диво. Вдоволені результативністю свої релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання i благополуччя. При цьому нас не лякає час i швидкоплинність життя. Ми поводимося, мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою. Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінности. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи із усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все “знаючи”, ми перебуваємо у постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.

Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.