Ярослав Галущак: Науковий журнал з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація»: бібліографічне дослідження

В даній своїй праці (дослідженні) хочу розкрити для читачів зміст та основу наукового журналу з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація» (повна назва) та підсумувати здобутки наукового журналу за п’ять років його існування.

Для подальшого викладу матеріалу вважаю, що необхідно розкрити (розшифрувати) на основі загальноприйнятих визначень назву журналу для повного розуміння піднятої в ньому наукової проблематики та цілей досліджень. Отож, буду розшифровувати (розкривати) буквально кожне слово назви журналу.

Отже, Карпати – гірська система на сході Центральної Європи на території України, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Сербії та Австрії. Ця велика гірська система простягається від околиць м. Братислави (Словаччина) до ущелини Залізні Ворота (Румунія) на 1500 км, утворюючи в сторону України опуклу дугу, що замикає в собі Середньодунайську рівнину (низину). Загальна площа становить приблизно 190 тис. км. км.

Карпати – унікальна гірська система, один з основних вододілів Європи між Балтійським і Чорним морями. Від р. Морави на заході до р. Серет на сході, від р. Дністер на півночі до річки Дунаю на півдні, до ущелини Залізні Ворота, що відокремлюють Карпатські гори від Балканських гір.

Орографічно (від грецького орос – гора, графос — пишу) виділяють Західні Карпати, Східні Карпати (частина з яких так звані Українські Карпати), Південні Карпати, так звані Трансільванські Альпи, Західні Румунські Карпати і Трансільванське плато.

Залежно від розміщення, Карпати поділяють на Західні, Східні та Південні. Західні розміщені на території Польщі, Чехії, Словаччини, частково Угорщини. Східні – Словаччині, Польщі, Західній Україні. Південні – на території Румунії.

Українські Карпати розміщуються на території чотирьох західних областей України: Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька.

Алексей Заводюк: Украинский Хаос – это лучшее противоядие против русского мира

Когда Путин и его адепты говорят, что Украины нет, то они имеют ввиду, что нет вертикали. А вертикаль им нужна для того, чтобы ее можно было сломать. Силой, деньгами, обманом. Не важно как, но сломать. И подчинить себе.

Сейчас же Украина живет в горизонтали хаоса, не давая Путину ни одного шанса на победу. Ибо хаос победить невозможно. И подчинить себе Хаос невозможно. В принципе.

Мы, конечно, когда-то организуемся, проведем реформы и станем организованным обществом. Но не сейчас.

Сейчас наша задача — выстоять в войне с «русским миром». А победить его мы можем только Хаосом.

Хаос – это наше главное противоядие против русского мира.

Почему Путин и его ватная секта так ненавидят Майдан? Да, потому что Майдан – это хаос, который они не то что уничтожить не могут, а даже осознать. Оттого и злоба, и печаль большая. Истеричные метания из угла в угол. Путинские «консервы» бездарно вскрываются одна за одной, но результат только отрицательный.

«Консервы» хорошо работают там, где есть упорядоченность и предсказуемость. Хаос просто перемалывает «консервы» в труху.

Не важно, кто такая Савченко. Какие бы ни были ее истинные мотивы, ничего плохого она сделать не сможет. Хаос не позволит.

Они называют Майдан бардаком. Но это по невежеству. Бардак вполне приличное турецкое слово.

Ярослав Галущак: «Студентські історичні зошити»: короткий бібліографічний огляд-дослідження

 Студентські історичні зошити«Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!» «Отже, веселимося, поки молоді!» Так починають співати свій гімн юні студенти, молоді дослідники, наступна нова генерація науковців нашої молодої держави – України.

До речі, студент (від лат.) – учень вищого навчального закладу. У Стародавньому Римі та в Середньовічній Європі студентом називали кожного зайнятого процесом пізнання. З організацією в ХІІ столітті університетів термін «студент» застосовували до тих, хто навчався і до тих, хто навчав (викладав) в університетах. А після введення в університетах вчених звань для викладачів (магістра, професора та ін.), студентами стали називати лише тих, хто в них навчається (студіює).

І ще, важливо, університет (від лат.)  — автономний вищий навчальний заклад (ВНЗ). В університеті об’єднується низка інститутів і факультетів для підготовки фахівців високої кваліфікації з точних, природничих та гуманітарних наук. Крім освітньої функції університети («Vivat Academia!») є науковими установами, в яких викладачі («Vivant professores!») спільно зі студентами («Vivant membra quaelibet!») виконують наукові дослідження.

Провідні університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову літературу. Залученню студентів до науково-дослідної роботи сприяють студентські наукові товариства («Semper sint in flore!»). Частина з них мають свої періодичні видання, на шпальтах яких студенти публікують свої цікаві ідеї, результати власних досліджень, пропонують амбітні проекти. Це дає можливість молодим дослідникам «засвітитися» в науковому світі, себто викликати до себе інтерес і зацікавлення з боку наукових кіл, подекуди навіть керівників великих проектів (або фірм), можливість навіть отримати грант та надалі просувати свою ідею (дослідження).

Таким шляхом пішли професорсько-викладацький колектив, молоді науковці та студентський актив Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (ПНУС), а саме одного зі структурних його підрозділів – Інституту історії і політології (директор Інституту  — Кугутяк М. В.), започаткувавши в 2010 році публікацію збірника «Студентські історичні зошити». У збірнику вміщуються студентські статті, присвячені різноманітним питанням історії та етнології. А його авторський колектив («Vivat nostra civitas!») складають студенти українських і зарубіжних університетів. Дане видання адресоване для широкого кола читачів, які цікавляться історією рідного краю та зарубіжних держав.

Олег Самородний: Sõru Jazz 2016

В этом году уж в девятый раз на эстонском острове Хийумаа проходил джазовый фестиваль. Основная концертная площадка находится в здании старого, но добротного лодочного ангара в порту Сыру. Отсюда и название фестиваля. Порты, пусть и маленькие, всегда навевают какие-то романтические ощущения сродни джазовым, особенно блюзовым, композициям. Может именно поэтому «Сыру Джаз» столь органично вписывается в неброский островной пейзаж.

Нынешний фестиваль был сориентирован на молодых эстонских джаз-музыкантов, но и о маститых тоже не забыли. Организаторам фестиваля – актерской супружеской паре Гуйдо Кангуру и Пилле Лукин – каждый раз удается составлять разноликую и многокрасочную музыкальную программу.

В этих субъективных заметках отмечу лишь то, что лично меня тронуло. Это совсем не значит, что другие исполнители оказались не столь интересны. Тем более, что на некоторых концертах мне не удалось побывать.

Но в начале чуть-чуть о политике. В какой-то момент на сцену в качестве ди-джея вышел спикер Рийгикогу Эстонии Эйки Нестор, оказавшийся заядлым меломаном и страстным поклонником джаза, в целом, и Сыруского фестиваля, в частности. Тем более, что его летний дом находится в непосредственной близости от Сыру. Председатель эстонского парламента прокрутил публике пластинки со своими любимыми мелодиями. Приняли известного политика тепло и весело, хотя все и понимали, что, возможно, это неожиданное ди-джейство является элементом президентской избирательной кампании Нестора, претендующего на почетный пост главы Эстонского государства.

Очень сильное впечатление произвел эстонско-литовский квартет Heavy Beauty в составе Яака Соояэра (гитара), Хенно Кельпа (бас-гитара), Андруса Лиллепеа (ударные) и литовца Людаса Москунаса (бас-саксофон). Выступление этого коллектива позволило насладиться мягким нежно-ласковым звучанием бас-саксофона, редко используемого музыкантами. Суперзвезда литовского джаза Москунас выжал из этого инструмента максимум возможного очарования. В целом музыканты Heavy Beauty выглядели очень искренними и открытыми, искусно вплетая в свои композиции то блюзовые, то роковые вариации.

Марина Аркатова: Примара зникне — і буде гірше…

Когда вода всемирного потопа вернулась вновь в границы берегов…

З тих пір і почалися всі неприємності людства. Чи то шок від повені позначився, на генофонді. Чи то помилка природи. Але людська субстанція завжди знаходиться у стані війни. Тут вже амбіції «вінця природи» не знають меж, доводячи ситуацію до абсурду.

Наприклад, все та ж росія.

Найбільш кровопролитним військовим конфліктом по праву може вважатися війна росії з Річчю Посполитою 1654-1667 рр., В результаті якої населення Білорусі зменшилася у двічі (!) Однак мало хто знає, що для розв’язання цієї бійні був обраний зовсім абсурдний привід — неточність в офіційному документі. Зокрема, в написанні царського титулу російського царя Олексія Михайловича. Подкормчій Петро Вяжевіч пропустив в зверненні до царя Олексія Михайловича визначення «повелителя всієї Русі».

Зауважимо, що навіть при бажанні перерахувати всі регалії російського государя було надзвичайно складно.

У підсумку в червні 1654 року було розв’язана війна, в результаті якої населення Білорусі скоротилося з 2,9 млн. Чоловік до 1,4 млн.

Зрозуміло, що забудькуватість писаря стала лише формальним приводом для оголошення війни.

Ще задовго до фатальної помилки росія готувалася до наступу: вже в березні 1653 року Патріярх Никон благословив царя на цей похід, і добре озброєні війська лише чекали команди. Однак царські посіпаки все ж мали проявити більшу кмітливість і вигадати для війни привід вагоміший.

Через 362 роки, майже такий самий фінт росія повторює з Україною. Тільки привід для війни ще більш абсурдний. Генетичний.

Гени, то є страшна річь . 83 роки тому «батько всіх народів» заморив голодом кілька мільйонів корінних жителів України. Натомість привіз російську голоту без роду племені. Якби хтось тоді знав, чим обернеться це для України.

Нащадки цієї голоти за 83 роки перетворили колись квітучий регіон в депресивний.

Ярослав Галущак: Вставай Україно Велика, або «Вставай страна огромная»!

В даній своїй праці (статті), як і в двох попередніх («День Європи в Україні…» та «Чому в НАТО?»), я буду («я урочисто клянусь») оперувати-послуговуватися загальноприйнятими в Україні визначеннями, поняттями, фактами і образами для розкриття дійсних історичних реалій. Отже, почнемо.

І знову Россія (Звідки ця назва? Не знаєте?). І знову Москва (Масква – від слова Гнила ріка, а за нею Неглінка). І знову Красная (Красівая, чи може від крові) площадь (а за нею – Болотная). І знову чути ординські (Ординка) тулумбаси. Бум-бум-бум! Бам-бам-бам! Ура-ура-ура! Бряц-бряц-бряц! І знову чути брязкіт зброї. І знову весь світ з напругою вдивляється, що на цей раз черговий московський цар (імператор, генсек, президент) викотить на Красную площадь. Ні це не уривок казки. Це об’єктивна історична реальність, яка повторюється з року в рік, десятки років. Це воєнний парад в Москві до Дня Побєди 9 Мая.

А буквально через півтора місяця «Вставай страна огромная…» («мы все скорбим от неожиданности»). Це день нападу (22 червня 1941 року) Німеччини та її сателітів на Радянський Союз («на Родіну»). А чи це був дійсно рівноправний союз, чи чергове московське квазіутворення, розглянемо іншим разом. А так, зчепилися в кривавій борні два світових агресори. Два неймовірні «монстри» (почвари).

А ще в цей період (травень-червень) проводиться величезна кількість тематичних концертів (обов’язково – Кобзон), пишеться громада статей, демонструється багато хронікально-документальних та кіно-телефільмів про війну. І так десятки років. З року в рік. Кажуть «ето нас об’єдіняєт», «етім можно об’єдєніть і сплотіть».

Ярослав Галущак: Чому в НАТО?, або Якби були в НАТО, то не мали б АТО!

У даній своїй статті, як і в попередній («День Європи в Україні: свято єдності, усвідомлення дійсності, напрямки руху»), я знову буду послуговуватися тільки загальновідомими та прийнятими в Україні офіційними даними, усталеними поняттями, шаблонами та узагальненнями.

Отже, як відомо, Україна є незалежною (з 1991 року), європейською країною (географічний центр Європи знаходиться в Україні), яка рухається (згідно зовнішньополітичного курсу) в напрямку інтеграції з іншими європейськими країнами – членами Європейського Союзу.

А що ж таке Європейський Союз?

Європейський Союз (Євросоюз, ЄС, англ. European Union, EU) – це економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані в Європі. Площа – 4 325 000 кілометрів квадратних. Населення – 508 200 000 чоловік. Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія). Девіз – Єдність у різноманітті. Прапор – синє полотно із 12 золотими зірками по колу. Гімн – «Ода до радості» (слова Ф. Шиллера, музика Л. Бетховена). Валюта – євро у 18-ти країнах єврозони та 10 національних валют.

Яка ж мета Євросоюзу і чому туди так щиро прагнуть потрапити українці? А мета така. Це створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав-членів (спільна зовнішня політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта).  Це створення політичного союзу (спільна зовнішня політика, оборона). А також, впровадження спільного громадянства. Мета ЄС – підтримувати мир, свої цінності, добробут своїх народів. Він заснований на принципах поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини тощо.

Диалог об Империи и Царстве

Материал любезно предоставлен порталу Алексеем Назаревским (Восток — 73): 

Олег Владимирович Залесов С-87, небополитик:

Но пока дорогой Мохаммәт Минач улы Миначев со словом «империя» всячески борется! Если дорогому Не нравится как все устроено у нынешнего Местоблюстителя Престола — так и говорите: сегодняшняя Московская Власть разрушает наше будущее и настоящее так и вот так. Татарам (или консервативной сознательной их части, тут называйте точнее кому) противно это и вот это.

А то лично у меня от Ваших коротких записок в голове короткое замыкание: «чем же Империя татарам-то не нравится? Строили, строили».

С большим уважением ко всем Неравнодушным.

Дмитрий Турыскалиевич Мадигожин:

Историческая справка

«Империя» — неудачное слово для наших дней. Это древнеримский термин, означающий просто власть или однозначное и одностороннее повеление власти, а изначально прозвище «император» было почётным званием римского военачальника.

Россия не была империей до Петра I, а была царством. При Петре стали копировать Запад, в том числе и латинскую терминологию. Петр отказался от официального титула царя и стал императором.

А царём он быть не захотел, потому что этот титул был унаследован от Золотой Орды, хана которой русские и называли царём. Причём этот титул вовсе не искажение «Цезаря» подобно «Кесарю».

Игорь Задорин: Евразийского союза не будет без общей идентичности

— Возможно ли в принципе формирование в Евразийском союзе наднациональной, так называемой мета-идентичности?

— Евразийского союза не будет, если не будет сформирована мета-идентичность. Успех ЕС был во многом связан с тем, что сложилась мета-идентичность «европеец», которая для многих стала важнее национальной идентичности. Только это гарантирует успех любой «империи» – признание человеком любой национальности, гражданином конкретной страны важности своей принадлежности к мета-конструкции. В противном случае империя разрушается. Это справедливо сегодня для любой современной империи – и Североамериканской, и Китайской, и строящихся, но неудачно – Исламской и Латиноамериканской.

Евразийский союз должен породить свою мета-идентичность, иначе он не сложится как устойчивое образование, останется на уровне таможенного союза. А это будет нестабильная конструкция. В современном мире, как оказалось, экономическая переориентация происходит быстро.

— Как может сформироваться мета-идентичность Евразийского союза?

— Вот тут мы уже дошли до вопросов, на которые мне трудно ответить. По всей видимости, должны быть порождены символы, которые признаются важными для всех участников Евразийского союза. Поиск этих символов и высоких смыслов – отдельная специальная задача.

У объединения Европы такой символ был – «общий рынок» и принципиально невоенная (мирная) конкуренция – это ведь поначалу была почти религия, порожденная двумя разрушительными войнами. Бизнес, политические институты, рядовые граждане – отчаянно боролись за этот идеал, не подвергавшийся сомнению. Что может стать такими же суперценностями и «религией» для Евразийского союза, я не знаю. Это предстоит найти.

Не зная, как построить новую мета-идентичность, я, пожалуй, скажу, как ее не надо строить.

Принято считать, что национальная идентичность во многом строится на истории. У меня есть большие сомнения, что в современном мире история может служить надежным фундаментом для построения мета-идентичности. Потому что в современном информационном пространстве присутствует история многих веков, и она скорее конфликтная, нежели объединяющая. Если раньше получалось что-то в историческом прошлом подретушировать, то сейчас это уже не удается никому.

На чем была построена советская мета-идентичность? Именно на том, что в один момент грубо, резко, можно сказать в отдельных случаях варварски, взяли и убрали всю Историю «до», которая была признана разделяющей народы. А все общее и объединяющее было отнесено в будущее. «Светлое будущее» было религией и базой, на которой строилась советская наднациональная мета-идентичность. А когда этот «образ будущего» был дискредитирован, вместе с ним был дискредитирован и СССР. И затем уже каждый отдельный государствообразующий народ занялся формированием своей собственной гражданской идентичности, которая в большинстве случаев формировалась как национальная. И тут естественно все обратились к истории, после чего «развод» только ускорился, поскольку в истории все сразу нашли столько всего конфликтного и разделяющего, что даже породило своеобразные исторические войны.

Я не призываю повторять антиисторический метод большевиков. Но для формирования мета-идентичности надо радикально менять дискурс, уходить от разбирательств завалов Прошлого к строительству общего Будущего. В этой связи закончу фразой из «Так говорил Заратустра»: «Не то, откуда вы идете, пусть составит отныне вашу честь, а то, куда вы идете!».

Беседовал Вячеслав Сутырин

Вице-президент МА «Мезоевразия» Ферхад Туранлы награжден медалью «За новые достижения».

Вице-директор Института стратегического анализа нарративных систем (ИСАНС) и вице-президент МА «Мезоевразия» Ферхад Туранлы награжден медалью «За новые достижения». Поздравляем!

Шановні друзі, колеги та співвітчизники!
Вельмивдячний за Ваші щирі вітання у зв’язку з нагородженням мене медаллю «За нові досягнення» («ПОСТУП» / «TƏRƏQQİ»). Висловлення різноманітних думок та позитивних «голосувань» з різних країн світу є ,очевидно, свідченням певною мірою суспільного визнання моєї професійної та громадської діяльності.
З повагою,
Ферхад Туранли

Əziz dostlarım, məsləkdaşlarım və soydaşlarım!
TƏRƏQQİ medalı ilə təltif olunmam munasibətilə təbriklərininzə görə dərin minnətdadlığımı bildirirəm. Bununla əlaqədar çeşitli ölkələrdən söylənilən müxtəlif müsbət fikirlər, insanın cəmiyyətdə peşəkar və ictamai fəaliyyətinin müəyyən dərəcədə tanınılmasına və qəbul edilməsinə dəlalət edən amildir.
Hörmətlə, Fərhad Turanlı

Dear friends, colleagues and compatriots!

I thank you from the bottom of my heart for your very sincere congratulations with awarding me with the Medal «The Advance» («TƏRƏQQİ»). Your various ideas and positive comments expressed in this regard, as well as voting, from different countries of the world makes me hope in actual social recognition to some extent of my professional and public activities.
Sincirely yours,
Ferhad Turanly

Ярослав Галущак: Сторінками альманаху «Краєзнавець Прикарпаття»: бібліографічне дослідження

У наш новітній час, коли Україна на даному етапі своєї історії ось уже 25 років стверджується як незалежна держава поглиблюється й духовно-культурний потенціал як всієї країни, так і її регіонів. У суспільному житті посилюється роль історичної науки, краєзнавства, історичного краєзнавства в осмисленні багатовікової минувшини, тобто розуміння закономірностей і тенденцій внутрішнього розвитку в загальноукраїнському і регіональному контекстах. Краєзнавство, історичне краєзнавство відіграє величезну роль в розчищенні, відновленні, наповненні джерел національної пам’яті, відживленні, зміцненні та активізації національної свідомості на локально-регіональному (крайовому) рівні.
Г.С. Дем’янчук у своїй праці (довершеній його синами) «Українське краєзнавство: сторінки історії» (2006) так написав про роль краєзнавства: «Краєзнавство, як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства, відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних та природничих наук; постачальник «місцевих фактів» для узагальнень у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області».

Ярослав Галущак: Академік Володимир Васильович Грабовецький (1928-2015): біографічно-бібліографічне дослідження наукового шляху (пам’яті вченого)

В сузір’ї відомих вчених, краєзнавців Прикарпаття яскравою, потужною, «Полярною» зіркою світить ім’я видатного вченого, історика, академіка Володимира Грабовецького.
Людини, яка присвятила себе історичній науці, дослідженню історії Прикарпаття, навчанню та вихованню студентів, підготовці цілої плеяди українських науковців, прищепленню молодому поколінню інтересу до історії України та свого рідного краю.
Людини, яка зростала при трьох окупаційних владах, а більшу частину свого життя прожила в умовах партійно-тоталітарного радянського режиму, безперервного тиску на інтелігенцію, нищенню її, особливо західноукраїнської, яка зуміла зберегти свою українськість, автентичність, свій «тихий» патріотизм.
Доля, життєвий і творчий шлях вченого, педагога, громадського діяча є цікавою і повчальною в суспільному і виховному аспектах. Це доля людини, яка вибрала свій шлях, поставила собі мету і наполегливо, протягом усього свого життя, рухалася до неї.
Народився Володимир Грабовецький 24 липня 1928 року в селищі Печеніжині Коломийського повіту Станіславівського воєводства, в сім’ї ткача Василя Дмитровича та Гафії Федорівни Грабовецьких.
Злидні та бідність панували в багатодітній сім’ї (Володимир був сьомою дитиною). Але, незважаючи на важкі матеріальні й суспільні умови польської окупації, сім’я Грабовецьких зберігала українську культуру і традиції.
Батько, Василь Дмитрович, був стрільцем «Гуцульського куреня» УГА в 1918-1920 роках. Боровся в її складі в «листопадові дні» 1918 року під Львовом, а потім на Великій Україні, служив паламарем при церкві, провадив активну громадську й культурно-просвітню діяльність. Саме він прищепив малому Володимиру любов до історії та до книг.
В 1934-1939 роках Володимир здобуває в Печеніжині в «Рідній школі» та «утраквістичній повшехній польській школі» (двомовній) початкову освіту.
В 1939 році, коротко, до приходу «перших совітів», успішно здавши вступні іспити (без допомоги батьків), навчається в Коломийській українській гімназії.
В 1940-1941 роках він уже є учнем радянської коломийської середньої школи №2.
В 1942-1944 роках, під час німецької окупації, навчався в Малій духовній греко-католицькій семінарії, де зустрічався з архієпископом Йосипом Сліпим та митрополитом Андреєм Шептицьким.

Галина Дземан: Про археолога Прикарпаття та Буковини Богдана Петровича Томенчука (біобібліографічний аспект)

Вивчення історії рідного краю займає провідне місце у дослідженнях науковців Прикарпатського університету імені В. Стефаника і є пріоритетним напрямком розвитку історичного краєзнавства в нашому вузі. Одним з них є Томенчук Богдан Петрович — кандидат історичних наук, доцент є відомим спеціалістом в галузі археології, історії та туризму. Автор численних наукових публікацій, присвячених проблемі державотворчих та містотворчих процесів на території Галицької землі, а також проблемам транскарпатських і трансєвропейських шляхів.
Народився Богдан Петрович 3 вересня 1950 р. в с. Ценява Коломийського району Івано-Франківської області. В 1971–1976 рр. навчався на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З 1970-х рр. спеціалізувався по археології, проходив щорічні стажування у археологічних експедиціях Чернівецького державного університету та наукових закладах Києва і Москви. Особливо плідною стала багаторічна співпраця із Західноукраїнською експедицією Ленінградського державного Ермітажу. Набутий досвід дав можливість самостійно керувати археологічними експедиціями, спочатку Чернівецького, а потім Івано-Франківського краєзнавчого музеїв, де протягом 1976-2000 рр. працював науковим співробітником та завідуючим відділом археології.
Наприкінці 1990 рр. Богдан Томенчук починає працювати в Прикарпатському університеті. Свої перші лекції з археології та культури Галицької землі він прочитав студентам художнього факультету, там же викладає спецкурс «Археологічна консервація та реставрація». Пізніше Богдан Петрович продовжив свою роботу на філософському факультеті, де викладав курси біблійної та церковної археології. А 1998 року Б. Томенчук починає працювати в Інституті історії і політології, спочатку на кафедрі всесвітньої історії, а в 2005 році займає посаду доцента кафедри етнології і археології. У 2002-2009 рр. Б. Томенчук успішно поєднує викладацьку роботу з діяльністю наукового співробітника і члена Польового комітету Інституту археології НАН України ( м. Київ). З 2006 року Богдан Петрович очолює також за сумісництвом відділ археології Науково-дослідного інституту історії, етнології і археології Карпат, є заступником директора. В інституті веде такі науково-дослідні проблеми, як транс карпатські шляхи ( міграційні і торгові), середньовічні городища і замки.
Під час роботи в музеях Богдан Петрович здійснив велику кількість археологічних розвідок та експедицій. Було відкрито десятки археологічних пам’яток – різночасових поселень, городищ, виробничих комплексів, давніх поковань тощо. Крім розкопок, які здійснювались у рамках розробки наукових тем, Богдан Петрович проводив охоронні археологічні дослідження в Маняві, печерно-скельному комплексі в Бубнищі, Івано-Франківську. Зокрема, в історичній частині обласного центру Прикарпаття досліджено рештки Галицької брами Станіславської фортеці.

Володимир Єршихін: Лірика (виставка живопису в Центрі сучасного мистецтва Івано-Франківська. 6.06. 2016)

«Лірика (грец. lyrikуs — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, нарівні з епосом та драмою, родів мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричний настрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).»

«Осмислювати сутність людського буття» – одне з найголовніших призначень мистецтва, та в цьому відношенні все мистецтво є певною мірою лірикою. Але картини цієї серії до осмислення «сутності буття» мають дуже віддалене відношення, а сама назва серії, безумовно, має іронічний підтекст. Серія не обмежена певною тематикою чи кількістю картин. Я давно почав працювати над нею, та продовжую роботу і сьогодні. Мене цікавлять у цій серії ті межі картини, які утворюються при зіткненні різних смислових, часових та стилістичних контекстів. Взагалі я вважаю, що все сучасне мистецтво – це, в першу чергу, мистецтво роботи із контекстом. У цій серії традиційні назви картин у поєднанні з іронічними сюжетами та експресіоністичною манерою виконання дають можливість по-новому подивитися на картину, яка, на відміну від живопису, швидше жива, ніж мертва.

Володимир Єршихін
Київ, 25 травня 2016 року

“Lyric (from the Greek “lyrikуs”, the adjectival form of lyre) is one of three categories of art, along with drama and epic, where the substance of being is comprehended in the form of an aestheticized emotional experience. In a figurative sense, lyric may mean a lyrical mood or style (emotional, exciting, sensitive, inclined to express feelings, emotions, contemplation).

“To comprehend the substance of being” is one of the paramount purposes of art. In this respect all art is lyric to a certain extent. However, paintings of this series have little to do with “comprehension of the substance of being”, and the title of the series has an underlying ironical message. The series is not limited by a specific topic or the number of artworks. I started working on it a long time ago, and continue working on it today. My particular interest in this series is a possibility to explore different facets of an artwork that appear with the collision of various semantic, stylistic and time contexts. In general, I believe that all contemporary art is first and foremost the art of working with a context. In this art series traditional titles of artworks combined with an ironical theme and an expressionist manner of execution make it possible to look at an artwork from a new angle, at an artwork, which is, contrary to painting, rather alive than dead.

Volodymyr Yershykhin,
Kyiv, 25 May 2016
Подобається
Подобається
У захваті
Ха-ха
Овва
Сумно
Злість

Центр сучасного мистецтва Івано-Франківська https://www.facebook.com/csmstanislaw/

Ярослав Галущак: Михайло Іванович Головатий (1943 – 2016): краєзнавець, історик, журналіст, громадський діяч: біографічно-бібліографічне дослідження (пам’яті дослідника)

В сузір’ї краєзнавців Прикарпаття цікавою, своєрідною, незвичайною зіркою світить ім’я Михайла Івановича Головатого. Нашого земляка, краянина, міщанина, франківчанина. А також краєзнавця, історика-аматора, журналіста, інженера, співака, громадського діяча, патріота Станіславова / Івано-Франківська. Людини непростої, незвичайної, цікавої долі.

Народився Михайло Головатий 22 січня 1943 року в селі Братишів Тлумацького району Станіславської / Івано-Франківської області (Україна) в сім’ї українських патріотів. В 1950 році сім’я Головатих, за допомогу воїнам ОУН-УПА харчами і медикаментами, за спротив колективізації, була депортована (як спецпереселенці) на Сибір, на північ Томської області в посьолок Бєлий Яр (Росія), де трудилися в лісовій промисловості.

Освіту юний Михайло Головатий здобував за місцем заслання. У 1960 році в п. Бєлий Яр він отримав атестат про середню освіту. А в 1965 році закінчив Томський інститут автоматизованих систем управління і радіоелектроніки. У 1965-1972 роках працював за фахом інженером-конструктором у місті Омську.
Але Михайло Іванович завжди мріяв про Батьківщину. Не зважаючи на великі «сибірські» зарплати, він вирішив повернутися на Прикарпаття.
В 1972 році в Івано-Франківську М. Головатий влаштовується працювати на завод «Промприлад», де пройшов шлях від інженера до завідувача сектору СКБ (конструкторського бюро).