Олександр Маслак — це рідкісна людина. Багато згадують його високі професійні якості, принципову ідейну позицію (консерватор), колосальний об’єм знань і персональний внесок у розбудову Інтермаріуму. Друзі та близькі згадують Особистість.
Знаково те, що він загинув, повертаючись з Варшави після конференції «Стратегія співпраці країн Міжмор’я в умовах гібридної війни». Знаково й те, що на останній зустрічі перед його від’їздом, де також були друзі його юних літ — Едуард Юрченко та Олександр Алфьоров — Сашко показував нам їхні спільні старі фото, над якими ми по-доброму сміялися. Хто б з нас тоді повірив, що ця зустріч є прощальною…
Так ось, саме його вірність ідейним принципам підносила його в моїх очах над іншими. Й хоча наша «ідеологія» не співпадала на всi 100%, в особі цього духовного аристократа, що надихався постаттю Фрідріха Великого, втратило все українське суспільство, не кажучи про націоналістичний рух. Усі просвітницькі проекти, які ми планували разом з Олександром (політклуб, вільний університет, сайт і багато чого іншого), тепер втілимо у життя з потроєним завзяттям.
Останнім часом він завершував свої книжки про Шевченка та історію України з фокусом на 20 ст. (на замовлення дружнього австрійського видавництва). У передмові до другої з них він зауважив, що викладає з точки зору якості політичних еліт, які бралися за розбудову української державності. Я сподіваюся, скоро обидві праці побачать світ.
З не менш унікальним Олексієм Курінним трохи інша, але настільки ж символічна історія. Хоча й боролися за спільну справу, ми, бувало, сперечалися, а на початку Майдану навіть посварилася (через ЄС: він за, я проти, з чого почалася конвертація міжнародних знайомств УТК в Інтермаріум та Пан’Європу). Я називала його «нацдемом», що віддає всі сили на боротьбу за «українство», не переймаючись питаннями геополітики та економіки, а він, із точністю до навпаки, вважав, що правий поворот у світі для мене важливіший за країну. Але казус у могилянці (де ми з Сашком були на боці Олексія без жодних вагань), за його власним зізнанням, розставив все на свої місця, і ми почали підготовку до співпраці.
Якраз після повернення Олексія з Варшави ми планували розпочати боротьбу за його право захищати дисертацію в рідному університеті. Під час поїздки Сашко пояснював йому нашу стратегію діалогу з поляками (а Олексій зі своїм насправді дуже солідним міжнародним, експертним та медійним багажем мав масу власних креативних пропозицій). Тепер же знову залишаюсь сам на сам із відчуттям натхненної, але прощальної розмови перед його від’їздом до Варшави…
Наш табір сильно втратив. Упевнена, також в особі друзів, які їздили з ними до Польщі. Але тепер у нас є нові сили та обов’язок, скріплений сумом та усвідомленням вселенської несправедливості, залізною рукою скерувати нашу нову українську спільноту у правильне русло…
Знаково те, що він загинув, повертаючись з Варшави після конференції «Стратегія співпраці країн Міжмор’я в умовах гібридної війни». Знаково й те, що на останній зустрічі перед його від’їздом, де також були друзі його юних літ — Едуард Юрченко та Олександр Алфьоров — Сашко показував нам їхні спільні старі фото, над якими ми по-доброму сміялися. Хто б з нас тоді повірив, що ця зустріч є прощальною…
Так ось, саме його вірність ідейним принципам підносила його в моїх очах над іншими. Й хоча наша «ідеологія» не співпадала на всi 100%, в особі цього духовного аристократа, що надихався постаттю Фрідріха Великого, втратило все українське суспільство, не кажучи про націоналістичний рух. Усі просвітницькі проекти, які ми планували разом з Олександром (політклуб, вільний університет, сайт і багато чого іншого), тепер втілимо у життя з потроєним завзяттям.
Останнім часом він завершував свої книжки про Шевченка та історію України з фокусом на 20 ст. (на замовлення дружнього австрійського видавництва). У передмові до другої з них він зауважив, що викладає з точки зору якості політичних еліт, які бралися за розбудову української державності. Я сподіваюся, скоро обидві праці побачать світ.
З не менш унікальним Олексієм Курінним трохи інша, але настільки ж символічна історія. Хоча й боролися за спільну справу, ми, бувало, сперечалися, а на початку Майдану навіть посварилася (через ЄС: він за, я проти, з чого почалася конвертація міжнародних знайомств УТК в Інтермаріум та Пан’Європу). Я називала його «нацдемом», що віддає всі сили на боротьбу за «українство», не переймаючись питаннями геополітики та економіки, а він, із точністю до навпаки, вважав, що правий поворот у світі для мене важливіший за країну. Але казус у могилянці (де ми з Сашком були на боці Олексія без жодних вагань), за його власним зізнанням, розставив все на свої місця, і ми почали підготовку до співпраці.
Якраз після повернення Олексія з Варшави ми планували розпочати боротьбу за його право захищати дисертацію в рідному університеті. Під час поїздки Сашко пояснював йому нашу стратегію діалогу з поляками (а Олексій зі своїм насправді дуже солідним міжнародним, експертним та медійним багажем мав масу власних креативних пропозицій). Тепер же знову залишаюсь сам на сам із відчуттям натхненної, але прощальної розмови перед його від’їздом до Варшави…
Наш табір сильно втратив. Упевнена, також в особі друзів, які їздили з ними до Польщі. Але тепер у нас є нові сили та обов’язок, скріплений сумом та усвідомленням вселенської несправедливості, залізною рукою скерувати нашу нову українську спільноту у правильне русло…




















