Владимир "Яроврат" Фролов: Оркизм как наступательное евразийство (ордынство) 2.0, или Русская (евразийская) цивилизация — это курганская цивилизация

Предисловие редакции: Публикуемый здесь текст небезызвестного сетевого контркультурного публициста, более известного как «Яроврат», грешит, конечно, весьма «своеобразной», в духе «культуры времён апокалипсиса» Адама Парфри, стилистикой. Разумеется, что кому-то его содержание может показаться чересчур оскорбительным, ибо выводы, сделанные в нём, не лишены излишней резкости. Однако в сём тексте можно обнаружить и некое рациональное зерно. Несомненно, что на обновлённое евразийство 2010-х годов оказывают самое серьёзное влияние мифологемы совсем нерадостного прошлого. В своё время выдающийся русский религиозный философ Николай Бердяев писал о «Руси Святой» и «Руси Звериной». И это его утверждение как никогда актуально и сейчас, ибо именно от нас — и только от нас!!! — во многом зависит, КОГО МЫ ПОРОДИМ — прекрасного вольного Скифа, идущего во Вселенную, или же очередного Большого Брата, перед деяниями которого померкнут все ужасы «1984». Так будем же учиться мудрости, ибо великим мудрецом был скиф Анахарсис. В МУДРОСТИ, но отнюдь не в крикливости и эмоциональности наше спасение!

Русь и русские — это две разных категории. И эти категории не этнические, а социальные. Россия вообще страна социальная, здесь этничность на десятом месте по сравнению с социальным статусом.

Русь — это дружина, т.е. силовики, комиссары.

Один из общепринятых вариантов перевода слова «русь» — «гребцы» (т.е. плавающие реками; в отличие от «ходящих под парусом» в морях, — ред). То есть «ездящие на БТРах», если в современном варианте.

Русские же — это собственность силовиков. Холопы. Русский — это прилагательное: — Ты чей, холоп? — Я русский!

Т.е. русы (или, собирательно, русь, русня) — это профкорпорация воинов, в то время как русские — это их техническая обслуга: бурлаки для таскания лодей, учёные-оружейники в шарашках, ремонтная бригада БТРов, техники для заливки ядовитого гептила в ракеты и т.д.

Руслан Делятинський: Розвиток адміністративно-канонічної структури Української Греко-Католицької Церкви від Берестейського собору до сучасності (1596 – 2006 рр.): постановка проблеми

Проголошений у 2002 р. верховним архієпископом Любомиром Гузаром курс на здобуття патріархального устрою Української Греко-Католицької Церкви1, що був закономірним актом після тривалих змагань за його визнання2, не тільки відкрив нові перспективи її розвитку, але й поставив перед єпископатом і духовенством низку нових вимог щодо удосконалення та розширення адміністративно-канонічної структури Церкви. Одним із засобів вирішення цієї проблеми постійно діючі Синоди єпископів УГКЦ визнали утворення нових єпархій в структурі Церкви, для чого 1996 р. навіть було створено синодальну комісію територій нових єпархій3. Вже після офіційної легалізації УГКЦ 1989 – 1991 рр. в її структурі залишалося дві єпархії – Львівська та Івано-Франківська. Враховуючи нові потреби розвитку Церкви, у 1993 р. було створено чотири нові єпархії – Коломийсько-Чернівецьку, Самбірсько-Дрогобицьку, Тернопільську та Зборівську, у 1996 р. – Києво-Вишгородський екзархат; у 2001 р. – Донецький та Одеський екзархати, у 2004 р. – Херсонсько-Кримський екзерхат4; Патріарший Синод єпископів УГКЦ 13 – 20 вересня 2006 р. розглянув „питання, пов’язані з обсадженням єпископських престолів там, де бракує правлячих архієреїв, і в місцях, де потрібні єпископи-помічники”5. Таким чином, розширення мережі єпархій в УГКЦ вимагає детальнішого вивчення фахівцями з канонічного права та істориками Церкви передумов, потреб та механізму створення нових єпархій як основної одиниці адміністративно-канонічної структури Церкви.
Слід зауважити, що в сучасній історіографії історії УГКЦ порушена проблема розглядається в кількох аспектах:

Аношонь Тумай: Образ Великой Матери

Если у греков из морской пены и солнечного света рождена Афродита, то у эрзян это Анге-патяй — Богородица небесного и земного пантеона, и старшая сестра Человека.

Считается, что бог имеет мужское начало. Он — Отец, Творец всего сущего. Однако, первые дошедшие до нас изображения бога имеют ярко выраженную женскую сущность. На основе предпринятых музеем эрзянской культуры исследований эрзянской графики попробуем разобраться в этом феномене. Наши современники знают ничтожно мало о жизни и представлениях предков в глубокой древности. До сих пор бытуют ошибочные представления о первобытных бродячих племенах, стаде полудиких людей, у которых одна забота — как прокормить себя. Они лишены какой-либо общественной организации, нравственных правил, морали и устоев. Но, оказывается, это совсем не так.

Люди всегда были людьми. Сущность человека является неизменной. То существенное, без чего нельзя обойтись и сейчас, требовалось человеку для нормального устроения жизни и в то отдаленное доисторическое время. Конкретнее, это материнская любовь и забота. Орнаменты, которые пришли из глубокой древности, для непосвященных — это тайна. В них разнообразная символика, мифические образы, также своеобразные ритуальные обращения к богу, духам – покровителям и человеку. С помощью знаков, символов предки составляли целые послания и молитвы. В них философские представление о природе и сущности человека. В этих древних изображениях нет ничего лишнего, ни единой праздной линии. Каждый символ несет сакральную магию, каждая черточка свое значение, являются словом, фразой, выражением известных понятий. Ряды орнаментов — это связная речь, последовательная мелодия, предназначенная не только для глаз, но и для души, ума и чувств.

Самые распространенные орнаментальные знаки — круг, квадрат, ромб, треугольник, зигзаг, линия, точка. Это простейшая геометрия. Именно они и есть набор графических средств, несущий тайный смысл. Если изображение в виде круга все народы связывают с диском солнца, то для эрзян это еще и замкнутое время-бесконечность. Квадрат — жесткое определение места-плоскости, ромб связан с движением-ростом-рождением. Точка внутри ромба — семя жизни, посев жизненного поля. Зигзаг-линия — жизнь во времени. Плакаты эрзянской графики, которые изготовил музей, демонстрируют высокий уровень знаний предков о природе, не уступающий мышлению современного человека. Объединяет нас глубиной и разнообразием духовной близости нить преемственности культуры, а не технические достижения человечества. В любую эпоху согревало человека тепло материнской заботы и ласки, мудрость сочувствия и понимания.

Мать-богиня. Она объединяет вокруг себя семью, детей, сородичей. Она — хранительница рода. В мировоззрении первобытного человека существовала идея великого материнского первоначалия. Олицетворением стала Великая Мать-богиня жизни. Скульптурные примитивные изображения «венер» верхнепалеолитической эпохи есть олицетворение материнского начала. Эти скульптурки-идолы были вытесаны из камня, и распространены на огромной территории от Франции до Урала, они удивляют единообразием стиля, словно создавались единым мастером по одним и тем же правилам. Круглая голова без лица, без ступней ног, подчеркнутость половых органов, больших грудей и выпуклого живота, крутых бедер. На шар головы ученые не обратили должного внимание: она линией делится на две половинки, а это важно, чтобы понять сакральный смысл статуэтки. Шар — это диск солнца, линией разделенный на две половинки. Верхняя половинка мужская, нижняя женская, образующая подол женской фигуры со всеми атрибутами плодородия. Символ совокупления Ра и Ма. В графике изображения от диска отходят лучи, они образуют квадрат — пространство «мастор».

 У эрзян это изображение Масторавы — богини земной поверхности. Шар — солнце, женская фигура-земля. В гимнах Ригведы, признанными самыми древним поэтическим памятником, Небо и Земля предстают супружеской парой. Все индоевропейские народы воспринимали небо и землю как отца и мать. В эрзянской мифологии Инешкипаз, Нишке, вершина, Творец, Отец всего сущего – его графический символ – кольцо вокруг восьмилучевой звезды. Это ни что иное, как вершина времени в движении, рождающая жизнь. Небесная Мать – Анге-патяй, созданная из воды и солнечного света, диск солнца, разделенный по горизонту надвое. Графически изображается в виде опускающихся лучей на землю, трансформирующихся в квадрате Мастора-Земли в духов-покровительниц стихий. Предполагаю, что принцип совокупления солнца – Ра и земли – Ма, заложен в Египетских пирамидах. В определенный день года Солнце подымался и вставал точно по центру в вершине пирамиды. Начало этого дня Инечи, великий День (Новый Год).

А. Шаронов: Народ Эрзя и Русь: в фокусе русского неславянина

Народы идут по разным дорогам истории: столбовым, просёлочным, по  бездорожью. Их судьба зависит от времени возникновения, географической  среды, соседей, генофонда, количества населения, других факторов, от  Провидения, которое, в сущности, определяет всё. Народ Эрзя изведал все  виды дорог. До 1237 года он жил в системе национальной государственности, в  первой половине 13 века — в составе Пургасовой Руси (восточная её часть),  которую летописец мыслил как одно из русских княжеств. Мирное его  существование сопровождалось военным противостоянием с соседними  княжествами, а с 1237 года – с монголо-татарами, что препятствовало  нормальному мирному развитию. Однако он исполнил свое историческое  предназначение, о чем со всей определенностью свидетельствует его  героический эпос «Масторава» как художественное выражение  этно-исторического и государственно-политического сознания народа.
В 8-13 веках Эрзя с родственными ей по происхождению и языку Мерей,  Муромой, Мещерой, Мари, Весью, Голядью была расселена на Волге по  верхнему и среднему её течению, по Оке, Цне, Суре, Мокше, озеру Илмеру  (Ильменю), занимала территории, где возникли Ярославское,  Владимиро-Суздальское, Рязанское, Московское, Тверское, Нижегородское  княжества, Булгарское и Казанское царства. В 8-9 веках значительная часть  эрзян проживала в составе Новгородского княжества, в лице Чуди и Мери  приняла участие в призвании варягов, в создании Древнерусского государства  и русской азбуки, на которой написаны некоторые берестяные грамоты (Россия:  Иллюстрированная энциклопедия. – М.: «ОЛМА Медиа Групп», «ОЛМА-ПРЕСС  Образование», 2006. – С. 64). В 882 г. Чудь и Меря (Эрзя) приняли участие в  походе Олега на Киев и таким образом стали в числе других русских племен  создателями Киевской Руси. Новгородские русы (князь, его окружение,  дружина), придя на Днепр, частично ассимилировали местное население в  языковом и цивилизационном отношении, ибо находились на более высоком  уровне общественного развития. По свидетельству «Повести временных лет»,  древлене, северене, радимичи, вятичи пребывали в диком состоянии: «живяаху  звериным образом, живуще скотьскы, убивааху друг друга и ядяху все нечисто»  (Софийская первая летопись старшего извода (Полное собрание русских  летописей. Том шестой. Выпуск 1. – М.: Языки русской культуры, 2000. – I-VIII).  Киевская Русь, будучи производной от Новгородской этнической и  государственной традиции, не теряла связи с собственно русскими  (эрзяно-мерянскими) землями. В начале 11 века сын великого Киевского князя  Владимира Святославича Глеб княжил в эрзянском (русском) городе Муроме, а  другой его сын Борис княжил в Ростове, населенном родственной Эрзе Мерей.  Следующий сын Владимира Святославича Ярослав Мудрый основал в финских  землях города Юрьев (Эстляндия) и Ярослав на верхней Волге (земля Мери и  Эрзи), что указывает на то, что по истечении более ста лет после захвата Киева  Олегом русские князья продолжали считать себя представителями  меряно-эрзянского и чудского мира. Этим фактором объясняется появление в  XI-XIII веках и других русских городов и княжеств в эрзяно-мерянском мире  (Владимиро-Суздальское, Рязанское, Московское и др.).

Элери Битикчи: Тенгри Эл – Божественное государство тюрков

В любой государственной идеологии в прошлом подчеркивалось, что государственное устройство и его порядок копирует порядок божественный. Кочевое государство тюрков является моделью мироздания, нарисованного тенгрианством (Тайтени) в основе которого лежит:
дуализм божественного и дуального материального, созданного и функционирующего благодаря божественному
Это определяет не только божественное происхождение души, единобожие – вследствие ассоциации божественного с Вечным Небом, но и такие вещи как первичность божественного и вторичность материального, что и является основой для иерархичной структуры Вселенной и копирующей ее модели государства.

Вселенская организация эля

Легендарный Огуз и его наместник сбалансировали свое государство, чтобы получить крепкую, вечную, копирующую вселенскую, структуру (beŋgü el – ‘вечное государство’). Этот числовой порядок также показывает порядок подчинения в их государстве: 1 → ½ → ⅓ → ¼ (направление субординации). Четыре племени (Qayï, Qajat, Alqaraulï, Qaraujlï) одной ветви подчиняются главе бёлюка (Kün) = [¼], три ветви (Kün, Aj, Julduz) подчиняются главе крыльев (Buzuq) = [⅓], два крыла (Buzuq and Uçuq) под началом одного кагана (Oγuz Qaγan) = [½]. Эта система в генеалогии туркмен записанной Рашид ад-Дином Фазлулах Хамадани.

Элери Битикчи: Седентаризм в исследовании кочевников (на примере дебатов о кочевом государстве)

Прежде всего, надлежит знать, что в каждом поясе Земли существует отдельное [друг от друга] население, [одно] оседлое, [другое] кочевое. 
Рашид ад-Дин Хамадани

Становление национальных историографий в постсоветской Центральной Азии неразрывно связано с колониальным прошлым, когда доминирование включало в себя не только властные отношения, но и сферу знаний. Для исследования кочевников было (и есть) характерно явление, описываемое здесь как седентаризм, когда многие вопросы теории, касающиеся кочевников, рассматривались (и рассматриваются) в уподоблении с развитием оседлых народов и с точки зрения науки, созданной оседлой (западной) цивилизацией
Современные исторические исследования не ограничиваются методами, методологией или теориями, они также касаются эпистемологических проблем, которые позволяют нам лучше понять природу нашего взгляда на собственное прошлое. Сегодня в странах, где титульное население ассоциирует себя с кочевым прошлым, в официальной историографии преобладает взгляд на собственное историческое наследие с точки зрения оседлой цивилизации. Теория государства, социально-политических отношений, которая была разработана в рамках оседлой цивилизации и на примере развития оседлых народов применяется для изучения, описания и объяснения исторических процессов в кочевой среде. В данной статье я постараюсь показать, каким образом это явление, которое я описываю как седентаризм, стало возможным.

А. С. Мирбадалева, Н. В. Кидайш-Покровская, С. М. Мусаев: Эпос Манас. Вариант Сагымбая Орозбакова

Сагымбай Орозбаков

Родился в 1867 г. в местности Кабырга Иссык-Кульской области. Его отец Орозбак происходил из рода саяк, был талантливым  музыкантом-сурнайчы. С. Орозбаков в молодые и зрелые годы жил в местечке Кочкорка Нарынской области. Будучи профессиональным  сказителем, он содержал свою семью на те средства, которые, разъезжая по разным областям Киргизии, получал от людей за исполнение  «Манаса». Сагымбай – современник известных манасчи Балыка, Кельдибека, Чонбаша (Нармантая) и его учеников Тыныбека, Найманбая, от  которых перенял высокое мастерство исполнения эпоса. «Манас» начал исполнять в пятнадцать лет, обучившись у манасчи Чонбаша. До этого  был известен как сочинитель и исполнитель  лирических и шуточных песен, причитаний. Исполнял всю трилогию: «Манас», «Семетей» и «Сейтек».
С. Орозбаков среди народа прославился как сказитель наиболее объемного варианта эпоса «Манас», отличавшегося сюжетной полнотой и  высокой художественностью. Его вариант среди ученых-фольклористов считается классической версией киргизского героического эпоса. Умер С.  Орозбаков в 1930 г. в Кочкорском районе.
Следует отметить важную роль в сборе материала известного фольклориста-собирателя Абдыкаима Мифтахова. Родился в 1892 г. в селе Насибаш  Салаватского района Башкирской АССР. В 20-е годы учительствовал в городах Таласе и Каракол, где организовал кружок любителей-собирателей  киргизского фольклора, включавший более 40 человек. Фольклор киргизов и башкир А. Мифтахов начал собирать с 1916 г. Он первый открыл  манасчи Сагымбая Орозбакова, начав от него записывать «Манас» в 1922 г. Затем планомерную работу по записи «Манаса» поручил продолжить  Ибраиму Абдырахманову, который осуществлял запись варианта С. Орозбакова с 1922 по 1926 гг.
Вариант Сагымбая Орозбакова складывается из ряда самостоятельных сюжетных линий, объединяющих группу  сюжетно завершенных эпизодов.  Это так называемые циклы, органично связанные друг с другом, при соответствующем их логическом распределении последовательно  раскладывающие эпическую биографию богатыря Манаса.

Элери Битикчи: Манас и идеология

В стране манкуртов, и манасчи манкурт.

По приблизительной оценке в стране от 10 до 50 тысяч человек, которые так или иначе претендуют на связь с космосом, с Манасом, с духами земли и предков, считают себя ясновидцами, целителями, на короткой ноге с Богом или вечностью. Существует до 500 платных мазаров, где у шайыков можно от 10 сомов купить земную благодать. Небесная благодать стоит немного дороже.
Существуют сотни мечетей и церквей, где священнослужители работают во имя Бога и оказывают услуги по, как они говорят, Им же утвержденному тарифу.
Телевизор разваливается от людей, получивших небесное откровение по истории киргизов, утверждающих о богоизбранности нации, и которые в знак подтверждения своей правоты ссылаются на авторитет русских и европейских историков, которые подделывали историю, так как историю пишут победители. Каждую неделю появляются люди, получившие информацию из глубин космоса и, возможно, даже напрямую от Самого, утверждающие, что киргизы являются арийцами, несмотря на то, что глубины космоса отлично знают, что арийская теория — это историческая фальсификация, раскрученная учеными некогда расистской Европы и фашистской Германии (в настоящее время Европа, за исключением России, отказалась от приписывания всего и вся арийцам). Неслучайно что они бегут в телевизор, ведь там сидит «пророк тенгрианцев» — [бывший] коррупционер. Подобное тянется к подобному.
Когда-то у киргизов считалось, что человек, имеющий контакт с сакральными силами, обречен на пожизненное страдание, его дар зачастую похож на проклятие, потому как очень трудно человеческим разумом понять разум вселенский…

Дмитрий Резниченко: Радикальная филология (к недавнему дню украинской письменности и языка)

Я – русскоязычный в быту, к тому же полукровка, с восточной Украины. Что не мешает мне поддерживать дружеские отношения с самыми махровыми бандеровцами, — теми самыми, которые «ненавидят всё русское», и готовы запрещать, ущемлять и лишать исконных прав. Почему они спокойно жмут мне руку и не порываются покрошить на борщ?
Потому что языковой вопрос в Украине – политическая позиция.

Я не отрицаю права страны на собственных героев, отвечаю тем же языком, на котором ко мне обращаются – такой малости за глаза хватает, чтобы снять все конфликты. Более того, у меня есть друзья, которые украинским не вполне владеют, и чтобы не выглядеть смешными, говорят на русском в самых «укрофашистских» компаниях — и ничего, представьте себе, никаких претензий. Достаточно просто не залупаться.

По сути, на водоразделе «в» или «на» стоит отношение к независимой Украине как факту. Если человек мямлит что-то типа «по правилам русского языка правильно писать на…», это означает, что у человека всего-навсего кишка тонка заявить прямо: Да, я против независимой Украины, «ненавижу и стремлюсь уничтожить» ©.

Руслан Делятинський, о. Назарій Бедрій: Єпископ Іван Прашко (1914 – 2001) — апостольський екзарх українців-католиків Австралії, Океанії та Нової Зеландії (1958-1982 рр.)

Історія Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) в незалежній Україні стала об’єктом прискіпливої уваги вітчизняних істориків, релігієзнавців, богословів, які докладають чимало зусиль для відтворення об’єктивної картини розвитку УГКЦ від Берестейської унії до сьогодення. Внаслідок цього опубліковано узагальнюючі дослідження з історії УГКЦ, авторами яких були, зокрема, А.Васьків[1], о. С.Кияк[2], о. Г.Лужницький[3], В.Марчук[4], о. І.Мончак[5], єп. С.Мудрий[6], В.Пащенко[7], єп. А.Сапеляк[8]. Серед великого розмаїття спеціальтних досліджень привертають нашу увагу ті, в яких розглядалися проблеми розвитку організаційної структури УГКЦ, історії її окремих єпархій, діяльності ієрархів, авторами яких, зокрема, були вітчизняні дослідники І.Андрухів[9], В.Бадяк[10], М.Гайковський[11], Б.Головин[12], о. Б.Ґудзяк[13], о. М.Димид[14], О.Єгрешій[15], о. О.Каськів[16], о. І.Луцький[17], О.Лисенко[18], О.Недавня[19], І.Пилипів[20], І.Я.Скочиляс[21], І.Б.Скочиляс[22], Н.Стоколос[23], Я.Стоцький[24], О.Турій[25], І.Химка[26] та багато інших. Аналізуючи цей спектр наукових досліджень, можна відзначити загальну позитивну тенденцію – всебічна увага до різних аспектів розвитку УГКЦ в Україні. Тим часом, мусимо зауважити, вітчизняні дослідники ще мало уваги приділяють розвитку організаційних структур та релігійного життя українців-католиків поза межами батьківщини – в українській діаспорі, де на сьогодні УГКЦ об’єднує, за офіційними даними Патріаршої курії, понад 1,5 млн. віруючих греко-католиків у країнах Європи, Північної і Південної Америки та Австралії[27].

Валентин Лагетко: «… Сміх цей зродили сльози»: феномен М.В. Гоголя

Гоголезнавство на сьогодні є досить вагомою частиною загального літературознавства. Феномен М.В. Гоголя разом з тим і сьогодні досліджують і будуть досліджувати. І це добре. Але не добре, що почастішали “торги” з приводу Миколи Васильовича – чий це письменник? Хоча усім своїм способом буття, своєю творчістю, своїм заповітом (“Авторська сповідь”) Гоголь проголосив: “я русский человек”. Здавалося б, це ж найпростіше для зрозуміння; для письменника його знаряддям праці є мова (“душа народу”, за висловом М. Рильського), якою він послуговується в побуті та пише свої твори.
Та не все так просто з цього боку, знову чуємо: “…у чому ж справжня причина, що український геній став російським письменником?” (всі підкреслення наші, – В.Л.). У колоніальному становищі нації, мови, в моно центричності імперії, чи відторгнення генія зумовлене також і специфікою питомого реципієнта? В такому разі, чим детермінована ця специфіка?” [1].
Спробуємо подивитися на “специфіку реципієнта” по-новому, відомо, що освіта в Російській імперії була російськоцентричною. Гоголь навчався в Ніжинському ліцеї (гімназії, інституті вищих наук), що заснований князем Безбородьком, який в уряді Катерини П був канцлером (про таких, як він, Пушкін у вірші “Моя родословная”(1830) писав: “… князья … из хохлов”), для дітей збіднілого дворянства, таким був і Гоголь, який навчався на казенний кошт.
Після закінчення навчання (червень 1828 р.) він разом з О.С. Данилевським (другом гімназійних літ) у грудні 1828 р. вирушив до Петербурга. Чому? Бо Петербург, столиця, там Пушкін. Те, що Гоголь, навчаючись в Ніжині, захоплювався поезією Пушкіна теж знаємо. В листі до батька (вересень-жовтень 1824 р.) Гоголь писав: “Ви писали про одну нову баладу і про Пушкіна поему “Онєгіна”; то прошу вас, чи не можна мені їх надіслати? Чи нема у вас яких віршів?; то і ті надішліть” [2]. А ось інше свідчення. Г.П. Данилевський, свого часу відомий романіст, пише: “Пристрасний поклонник (сучасною мовою фан. – В.Л.) усього високого та витонченого, Гоголь на шкільній лаві ретельно переписував для себе на найкращому папері, з малюнками власного виготовлення, поеми, що друкувалися на той час, “Цигани”, “Полтава”, “Брати-розбійники” та розділи з “Євгенія Онєгіна” [3].

Ярослав Гнатюк: «Український джміль» як цивілізаційний парадокс та опис траєкторії його аномального польоту

Відомий факт, що відповідно до законів аеродинаміки джміль не мав би літати, однак він літає. Це парадокс джмеля. Так само відповідно до інтерпретативних моделей цивіліології як теорії цивілізацій Україна не мала би існувати, однак вона існує. Це парадокс «українського джмеля» [1, c. 9].

Його характер можна описати у такий спосіб: Україна – окраїна цивілізацій – західної та православної. Саме тому українське суспільство розламане між ними. Кожен з його уламків ідентифікує себе із певною регіональною цивілізацією: Західна Україна із західною цивілізацією та її центром – Західною Європою, Східна Україна із православною цивілізацією та Росією як її центром. Але ідентифікація з центром – Західною Європою чи Росією послаблюється ідентифікацією із переферією – Західною або Східною Україною, її побутом і традиціями. Така подвійна і різновекторна ідентифікація й спричинена нею опозиція між цивілізаційною інтеграцією і регіональним сепаратизмом з одного боку та територіальним патріотизмом і національно-державною консолідацією з іншого забезпечує відносоно стабільне існування України. Ця стабільність підсилюється енергетикою обох цивілізацій – західної і православної. Власне вона й утримує в політичній єдності й територіальній цілісності Україну як самоорагнізовану систему. Нею певною мірою пояснюється парадоксальний характер «українського джмеля».

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або «Мандрований град» в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик, який і стінами Кремля та Хотина заволодів і свою Дульцінею проміняв на тютюн та люльку… Наполеона Бонапарта теж підіймали на глум за похід у Єгипет (акт замилування традицією хрестових походів). Але наслідком його став Розетський камінь та дешифрування давньоєгипетських ієрогліфів…

Олег Гірник, священник: Греко-католицизм як субкультура: перспективи «Теології Визволення» чи апокаліпсис «Rадикальної Gотики»?

Лімінальність як феномен греко-католицизму

Унікальність українського греко-католицизму полягає в тому, що він на церковному рівні сприймається маргінальним у відношенні одразу до двох центрів імперської могутності: Риму і Москви. Для представників Римо-католицької церкви, греко-католики є «неповноцінними католиками»; для представників православія, уніяти – «неповноцінні православні». «Потеряли Православие, не стали католиками», так прокоментував «трагедію уніятства» американський православний богослов Александр Шмеман (Дневники, 1973-1983).

Український греко-католицизм – це Церква аутсайдерів католицизму і православія одночасно. За умови стабільності релігійних центрів, до церкви-аутсайдера ставляться як до невдахи: на неї не зважають, сприймають як ракову пухлину на тілі міжцерковного екуменічного діалогу, котру необхідно видалити. «Апостольський Римський Престіл під впливом і властю урядовців Римської Курії, може і в доброму намірі, взяв в 1970-х роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше для тієї частини нашої Церкви і Народу, що залишились у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми перекладали Папі Павлу VI, не брано до уваги.

Єпископ УГКЦ Софрон Мудрий ЧСВВ: Це буде знак побіди Христа над атеїзмом

Минулого року в Івано-Франківській Теологічній Академії відбулися урочисті заходи на відзначення декількох ювілейних дат: 125-ліття заснування Івано-Франківської (Станиславівської) єпархії УГКЦ, 20-ліття виходу з підпілля духовної семінарії та 10-ліття заснування Теологічної академії. Ці ювілеї стали доброю нагодою для виходу книги «Івано-Франківська Теологічна Академія УГКЦ: традиції та становлення». Уже в процесі підготовки до друку книги в авторів виникла ідея доповнити її шляхом публікації актуальних інтерв’ю з «першими особами» цього закладу богословської освіти УГКЦ.

Пропонуємо вашій увазі розмову з ректором Івано-Франківської Теологічної Академії єпископом-емеритом Івано-Франківської єпархії УГКЦ  Софроном Мудрим ЧСВВ.

— Владико Софроне, у 1994 році Ви були призначені ректором Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту. До того моменту Ви були ректором Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. Який конкретний досвід з Риму Ви змогли використати тут?
— Я дякую Божому Провидінню та ординарієві Івано-Франківська Софронові Дмитерку, що він появився в Римі, де я перебував майже 40 років. В той час у 70-річному віці відпускали мене на пенсію до Америки, а він просить протоархимандрита і мене, щоби конче приїхав в Україну і допоміг зорганізувати катехитично-теологічний інститут. Я дуже радо сприйняв цю пропозицію.
Катехитично-теологічний інститут на той час – то була така scholа аmbolаntаe, або «ходяча школа», бо не було приміщень, зате багато студентів – близько 800. Вони мали класи по різних інституціях і готелях. Ректором інституту був владика Іриней Білик, якому я став тоді до помочі. Він мав призначення їхати до Риму на поглиблення богословських студій, тому я перейняв цілий провід.