Слов'янский Вирій (Ірій) - Поля Іару

Вперше назва слов'янського раю згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха: «И сему ся подивуемы, како птица небесныя изъ ирья йдуть». Пізніше Ирій став більш відомий нам під назвою Вирій, рай. Наші предки вірили, що це тепла благодатна країна на заході чи півдні, місце проживання духів предків і душ ще ненароджених людей, зимівлі птахів та інших тварин. Вирій уявлявся як тепла країна, розташована на землях за морем, або на острові. Там панує вічне літо, або ж там літо, коли на інших землях зима і навпаки. Вирій вважався місцем перебування бога Сонця - Хорса (Хора/Гора). У народних віруваннях там також ховається взимку все життя, переховується насіння, посіяне в землю.

Так де ж розташовувався Ирій?

Його локація в мітах давнього Єгипту, адже копти (давні єгиптяни) називали країну мертвих ніяк інакше як - Іару. Іару (Іалу) - заплава небесного Нілу, дослівно, очерети (jar - очерет; .w - множина), «поля очерету» («сехет іару») - місце, в якому праведники, після суду Осіріса, знаходять вічне життя і блаженство.

У 109-му розділі єгипетської Книги Мертвих йдеться, що Іару оточує стіна з бронзи, ячмінь там росте висотою в 4 ліктя, жито висотою в 9 ліктів. Віньєтка 110-го розділу Книги Мертвих зображує поля Іару прорізаними повноводними каналами. За уявленнями єгиптян, померлі виконують в Іару всі сільськогосподарські роботи. Поля Іару - поля раю, ідеал хліборобського народу.

15-ти річчя Музею караїмської історії та культури в Галичі

5 листопада 2019 р. відбулися урочистості та відкриття виставки в рамках святкування 15-ї річниці Музею караїмської історії та культури в Галичі.

На захід завітали почесні гості, нащадки караїмів Віктор Леонович та Шимон Мордкович, наукові співробітники, представники ЗМІ та всі зацікавлені.

Відкрив захід завідувач Музею караїмської історії та культури Роман Рарик. У своєму виступі він коротко розповів про шлях становлення закладу, основні досягнення за час його існування; згадав тих, хто своєю працею творили Музей.

Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять колишнього завідувача музею Ярослава Поташника.

Заступник генерального директора з питань пам’яткоохоронної роботи Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Дідух розповів про перші кроки творення музею, проблемні питання його функціонування та догляду за караїмським зеретом в с. Залуква, висловив подяку за роботу науковим співробітникам та доглядачам музею.

Нащадок останнього галицького газана (духовного керівника) громади караїмів в Галичі Марка Леоновича, його внук Віктор Леонович (тепер мешканець Івано-Франківська) розповів про своє родинне коріння, особливості побуту в караїмських родинах, їхню долі. Також, для музейного фонду ним було передано кілька автентичних документів. Цікаво, що в родині Віктора Леоновича було 5 газанів.

Провідний науковий співробітник відділу фондів Мар’яна Бацвін поділилася спогадами про караїмів, які проживали на терені с. Залуква. За її спостереженнями, кожен з представників маленької громади відрізнявся толерантністю та вихованістю.

Молодшим науковим співробітником Музею караїмської історії та культури Надією Васильчук було підготовано для перегляду присутніх відеофільм про становлення музею від початків до сьогодення.

Важливим моментом святкувань було відкриття виставки під назвою «Останній газан Галича Марк Леонович (1885 – 1940)» - тепер в експозиції для огляду зацікавлених представлено його особисті фотографії, генеалогічне дерево, документи про навчання в школі, свідоцтва про право приватної власності на земельні ділянки, план приватного будинку та ін.

Захід відбувся цікаво і вчергове засвідчив, що музейники Галича активно працюють для збереження пам’яті однієї з унікальних міських громад – караїмів.

Фото - Андрій Стасюк.

Андрій Бондар: Без зими

... Зима – час окупації, який треба перетерпіти, перечекати, бажано без втрат. Фраза "дожити до весни" сповнена екзистенційної тривоги. Сама мова виокремлює зиму як сезон, сповнений ризиків і небезпек. Ніхто не каже "дожити до літа". Бо якщо вже до весни дожив, то й літа діждеш. Тому загалом людям хочеться, щоби зима минула непомітно і безболісно. Але без втрат не виходить: споживання газу в зимовий період – наріжний камінь українського життя останніх десятиліть. Вічні газові схеми, російські претензії й погрози, наявність чи відсутність газу в газосховищах, десятиліттями корумпована вітчизняна політика, газотранспортна система, транзит газу, питання тарифів на газ давно перетворили цю летку субстанцію на вічну тему, велику перепону та гальмо на нашому шляху до якогось іншого, кращого життя.

Й отак собі думаєш наївно: а якби не було такої зими, то, може, б і життя наше склалося по-іншому?

Приблизно п'ять місяців з дванадцяти ми проводимо без сонця – по суті, в напівсутінках – тому плентаємося у хвості світових індексів щастя й тішимося призовими місцями в європейських рейтингах самогубців. Інша наша фраза "скільки там тої зими" – іронічний оберіг, пошук світла в кінці тунелю. Бо насправді тої зими завжди понад міру – з листопада по квітень. Навіть коли вона лагідна і не така жорстока. Іноді здається, що дві наші революції 2004 і 2013-2014 років не останньою чергою були протестом духу життя проти фатальної передвизначеності цієї вічної російської зими, бажанням зламати прокляття прописаного долею географічного сусідства й подолати невблаганну монотонність календарного циклу.

Тож не дивно, що переможний характер цих революцій – примарний, бо природа, в широкому розумінні, бере своє. Ми начебто перемагаємо, але завжди не до кінця. Бо російська зима, як завжди, наступає, географічне сусідство – невиліковне, календарний цикл – одноманітний. Вода – мокра, Москва – столиця їхньої батьківщини, після осені настає зима. І з усім цим треба якось давати раду і якось жити. Снігопади, мороз, каша під ногами, крига, вітер у всіх шпаринах, а ти живи і борсайся, пробуй якось цю зиму одомашнити, приборкати, не дозволяй їй себе вбити, доживи до весни, а там якось буде.

Тому нам потрібні "три празники в гості" – без них ніяк не обійтись. Неможливо без Різдва, без народження надії в царстві цілковитого мороку й холоднечі...

Роман Бончук: Чому Джокер

Тому, що безжанровість сягнула певної межі, за якою, звісно, феномени браку, дефіциту та неповноцінності. Якщо неповноцінність є лишень наслідком неправильності композиційної й суто архетипічноі - з браком складніше. Інерція ринку та ринкових законів доволі проста: або ти домовляєшся із піратами, або вони грають в латентний тероризм. Тероризм є наслідком Подрібнення та виокремлення: гравців дедалі більшає, застави зростають, людей помирає більше, усього стало в дефіциті значно масштабнішим: варити метамфітамін стало мистецтвом, на кшталт варіння кабалістами та алхіміками якогось еліксиру десь в підвалинах Праги...

Причина в розбалансованісті в тому, що світ стає алогічно успішним і перемогу світового рівня розробляють два-три айтішніка-диверсанта з картбланшем із рівнем доступу Дельта.

Були припущення, що трансформація Часу в нову парадигму розкриється в Силі Магії: тобто усі аномально надприродні мутагени із сумним минулим зроблять із своєї Трагедії НовуФормулу Успіху - ось вам ДЖОКЕР, не пікова дама, не чорна діра чи Кротова, не машина часу чи ще щось там від НАСА чи британських аферистів, а проста деформація Власної травми в площину соціального ніби порядку. Чорні сили заволодіють світом - і, зрештою, на темному тлі краще мала б засяяти уся споконвічна божественне краса: діяння харизматів, відродження драконів та динозаврів, чаклунів та магів, які мають силу геофізичної зброї, а не простої ебонітовоі палиці.

Хоча Джеймс Джойс, на якому ніби завершилась література, як свого часу на Гегелі зупинилась філософія, пророкував нашу Еру в грі айтішніків та юристів. Юристи матимуть силу Нового Виправдання старим злидням - зрештою є ж якісь закони і вони зрештою для когось пишуться, але тільки ось в Україні закон пишуться для Латентного тероризму, тобто Варрава знову в статусі праведника. Не будемо з цього робити ще одну депресивну сторінку - просто споглядаємо.

ДЖОКЕР - це зрештою розмінна константа. ДЖОКЕР - це форма сучасного Спінози: ми створюємо нового бога - СИМУЛЯКРА. Джокера виправдають, бо він похитне заскорузлі жорна Умовного балансу. Того балансу, який нам дешифрували Бодрійяр, Фуко, Лакан й навіть Славой Жижек. Жижек ще той ДЖОКЕР.

Десакралізація, десінгуляризація, деанігіляція - що завгодно й феномен нового еліксиру та нової Чорної чуми, і найголовніше - нового ковчегу: ми є залежними від Джокера, який керує фрегатом під назвою Україна. Такий вже той мінливий час - ми знову в юдейський пастці. Зло є необхідною складовою усього доброго й милосердного. ДЖОКЕР несе хаос й не порядок, але є шанс зрозуміти зрештою, що ж насправді ми накоїли. Але дивно, усе зроблено не нашими руками...

Мансур Кучкаров: Долганы - полярные тюрки

Долганы сформировались на Таймыре лет 200 тому назад, путём смешения якутов с тунгусскими народами. Фактически, это якутско-эвенкийская смесь с преобладанием якутской составляющей. Внешне долганы, хотя и говорят на одном из якутских языков, больше похожи на эвенков. В них нет тяжеловесности, они стройны и легки в движениях. При этом для них характерен довольно озорной и подвижный склад психики. Кстати, долганские девушки славятся своей привлекательной внешностью.

В течение продолжительного времени народ существовал безо всякого названия, предпочитая обозначаться по своему роду или месту жительства. В советское время их причисляли к якутам, но сами якуты выделяли их с особую группу. В конце концов, прижился эвенкийский термин «долган», что можно условно перевести, как «занимающий особое положение внутри группы».

Проблемами долганского языка озаботились относительно поздно. Во всяком случае, письменность создали только в 1970 году, а первая книга на долганском появилась тремя годами спустя.

Исторически долганы исповедовали шаманизм, но со временем от русских переняли православие. Русские, правда и сами к этому времени исповедовали, скорее, двоеверие, чем собственно православие, а при переходе к долганам православие еще больше обросло языческими чертами. Получилась религия, в которой православные персонажи уживались с языческими, и  населяли они, три яруса мира, по которым перемешался  шаман, и священникам такие обряды они  не доверяли.

Золотая Орда - это общее прошлое!

По словам директора Института востоковедения им. Р.Б. Сулейменова Дербисали Абсаттара (Алматы, Казахстан), именно в золотоордынскую эпоху уходят истоки формирования многих тюркских народов евразийского региона: ногаев, татар, казахов, башкир, каракалпаков, узбеков, тюрков Северного Кавказа и Крыма. Это единая история, единые корни. Разговоры о том, что кто-то больше претендует на Золотую Орду (есть такие заявления и среди татар, и среди казахов), будут уже не наукой, а политикой. Это общее прошлое.

Профессор Сегедского университета Мария Иванич (Венгрия) приоритет отдаёт Крыму, в котором долгое время сохранялась золотоордынская государственность, о чём свидетельствуют различные памятники этой эпохи. При этом правом считаться наследниками могут пользоваться десятки народов.

В свою очередь крымский историк Эмиль Сейдалиев считает, что золотоордынское наследие невозможно делить. И практически каждый регион, населённый тюркскими народами, в равной степени что-то унаследовал от империи.

Авраам Шмулевич: Апокалипсис Потопа и Вавилонской Башни для современного человека

Обычно мы все – и простые граждане и политики – воспринимаем человечество (то есть самих себя), как каких-то олимпийских божеств, пребывающих вечности. Биологическая форма, в которую отлит человек, представляется нам неизменной и несменяемой. Однако, это очевидно не так – Homo Sapiens изменяется, подобно прочим зверям полевым, птицам небесным и гадам морским, населяющим нашу планету. Достаточно вспомнить ту же пресловутую акселерацию.

Очевидно, что естественный отбор и прочие влияющие на изменения факторы как действуют сегодня так же, как они действовали в палеолите.

Так куда движется человечество как биологический вид?

Согласно опубликованному некоторое время назад исследованию британских медиков и социологов женщины с высшим образованием в полтора раза чаще остаются бездетными. Вероятность того, что женщины с университетскими дипломами останутся бездетными, на 50% выше, чем у женщин, решивших не продолжать образование. Те, кто все же становятся матерями, рожают первого ребенка примерно в 29 лет, то есть на 5 лет позже, чем женщины с менее высокой квалификацией. В результате увеличения доступности высшего образования меньшее количество женщин будет заводить детей, поскольку эти женщины заняты карьерой и у них уходит больше времени на то, чтобы найти мужа или партнера, а когда они наконец устраиваются, у них часто возникают проблемы с зачатием.

Хотя среди женщин, родившихся в 1950 году, бездетной осталась каждая десятая, эксперты считают, что одна из пяти женщин, родившихся в начале 1960-х, вероятно, не будет иметь детей.

Двадцать процентов - это очень большой показатель, этого достаточно, чтобы изменить развитие вида. Кроме того, согласно другим исследованиям, чем меньше уровень образования родителей, тем, в среднем, больше в семье детей.

То есть, в развитых обществах идет очень жесткий отрицательный естественный отбор на уровень интеллекта – именно особи с низким уровнем интеллекта имеют наилучшие возможности передать свои гены наибольшему количеству потомков. А если к этому прибавить стремительное накопление (в результате успехов медицины) генов, почти несовместимых с нормальным физическим выживанием – картина получается еще более удручающей.

Вшанування пам’яті Олега Лишеги, приурочені до його 70-річчя, – найбільша вдячність за унікальний голос і мелос

На Прикарпатті відбулися заходи, приурочені до 70-річчя поета унікального голосу та мелосу, перекладача, драматурга, скульптора Олега Лишеги, який народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці. На жаль, наш відомий друг і товариш не дожив до цієї дати – 17 грудня 2014 року відійшов у засвіти, але вшанування цих уродин яскраво і шляхетно засвідчило, що найбільшою вдячністю за його багатогранний і яскравий талант може бути наша пам’ять. Презентація книжки спогадів про Олега Лишегу «Полум’я відігріє пам’ять», яка вийшла у львівському видавництві «Піраміда» відбулися в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника та в обласній науковій бібліотеці ім. І Франка за участі письменника Василя Габора, літературознавця Тараса Пастуха, художника-дизайнера Андрія Кіся, художнього подружжя Тетяни та Валерія Шаленків.

Люди, які добре знали Олега ділилися своїми спогадами про нього, починаючи ще зі студентських часів, розгортали перед присутніми сувій минулого, з якого поставали найяскравіші і найтрагічніші віхи життя Олега Лишеги. Зокрема знайомство з таким культовими постатями, як Григорій Чубай та Віктор Морозов, участь у самвидавчому часописі «Скриня», за яку, власне, він і був виключений з Львівського університету, де вчився на англійській філології… Потім служба в армії та вчителювання в Бурятії, повернення до Львова, переїзд до Києва. І хоча приватне та особисте життя налагодилося, але офіційна заборона на публікації протривала до 1988 року. У 1989 році виходить перша книжка Олега Лишеги «Великий міст». Потім були інші книжки, стипендія Фулбрайта, переклади на українську Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат, та інших, премія Нью-Йоркського ПЕН-клубу – міжнародної неурядової організації, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів…

МЕТАВСЕЛЕННАЯ СВЕРХНОВОЙ САРМАТИИ (Сарматы — Сарматизм — Неосарматизм — Футуросарматизм)

Сотворение добра есть улучшение будущего.

Николай Рерих

Кто я? Один из вас.
Мальчишка, играющий брызгами Звёздного Моря.
Олесь Бердник

Что зиждется - останется,
Что рушится - во тьму!
Всё прочее - покается
Вселенскому уму...
Олег Гуцуляк

Мезогея-Сарматия - Белая глина Срединной Земли

Мир наш родился на рассвете (или, что вполне вероятно, незадолго до
рассвета, ибо никто о том не ведает), когда на заметно побледневшем, бархатистофиалковом небосклоне начали таять одна за одной серебристые блёстки звёзд
ранней, пряно пахнущей травами и спелыми яблоками, осени. 

Он распустился подобно цветку. Однако в прелести его не было ничего вызывающего. По
сравнению с другими, куда более роскошными и пёстрыми, цветами он смотрелся
очень уж невзрачно. И, всё-таки, было в его юной красоте что-то удивительно
притягательное и завораживающее. Цветок нашего, только что народившегося,
ещё не наречённого, мира засмеялся чистым переливчатым смехом ребёнка
(Маленького Принца?). И было в смехе том что-то от мелодии, чья простота и
совершенная гармония проникали глубоко в душу и изгоняли из её пределов
погибельную стужу середины зимы и одиночество первобытного мрака. 

Впрочем, один очень проницательный писатель-фантаст превосходно описал нечто похожее:

«...И возник золотой зародыш звука. Так явился мир. И обратились мысли
Хранителей к сотворению Мира. И в чистой области мысли стала вибрировать,
сама в себе отражаясь, долгая гласная и заключалось в ней полное описание
Мира. И породила интерференция этих вибраций грубую материю Мира. И была
эта материя просто сферой воды и воздуха, содержащей внутри капельку
тверди. И сотворили Хранители человека и положили ему на лоб свою печать, и
сотворили они женщину той же расы и положили ей на лоб тоже печать. Из
белой глины срединной земли сотворили Хранители эту расу и благословили ее
знаком своим. И стала эта раса служить Хранителям. И мириады людей этой
расы творили мир сей по воле Хранителей...» (Пол Макоули «Корабль Древних»)

Мир наш родился из золотого зародыша звука. И белым-бела, словно

девственный снег на неприступных, открытых всем стихиям, вершинах гор, была
глина нашей срединной земли, где мы впервые открыли глаза и произнесли первое
слово.

Наша Срединная Земля. Междуземье. Мезогея. Сарматия. Белая Глина... 

Сарматы — лишь одно из бесчисленных имён наших и, быть может, наше подлинное имя совсем иное. Осталось только вспомнить его и произнести.

Великая Сарматия - «опоясанная мечом»

Документально засвидетельствованная история земной Сарматии начинается приблизительно со II века до н.э. Античные европейские и восточные историки упоминают их в своих трудах. О Сарматии пишет именитый географ и историк Птолемей. Благодаря Страбону нам стали известны сарматские племена, носившие звучные воинственные имена — роксоланы, аорсы, сираки, аланы и языги. «Враг, сильный конём и далеко летящей стрелою, разоряет... соседнюю землю», - так позже, в самом начале новой эры, описывал неистовых сарматских
конников опальный римский поэт Овидий, отправленный в ссылку на задворки Римской Империи.

Художник Заясайхан Самбуу.

Oleksandr Matyas: Завтра будет - не для всех, но будет

Печальными и странными событиями богата эта осень.

Всего не мало - вплоть до претворения безумия в самую плоть нашей - вынужден сказать - общей реальности.

Якутский шаман Саша возвращен в Якутию и предварительно признан психически нездоровым;

сжег себя светлый человек, удмуртский ученый Альберт Алексеевич Разин;

 в Чечне арестовали за колдовство женщину, чему вроде бы порадовалась чеченская общественность;

неизвестно кем убитая девочка стала сакральной жертвой, от которой у российских умственных низов раздулись ноздри,

хотя эти низы, кажется, совершенно не волнует сбитый на смерть шестилетний мальчик, в организме которого обнаружен алкоголь во вполне себе взрослой дозе.

А над страной простерся самодовольный властитель, к сожалению обреченный на род бессмертия для нашей, общей с ним, ближайшей истории.

И Навальный выглядит уже много приличней Зюганова.

А на вопрос, что же будет завтра невозможно дать ответ, кроме того. что завтра будет - не для всех, но будет.

Вот и символ росистории на этом ее трагическом этапе - Шаман Александр Прокопьевич Габышев - попал уже на обложку "Нью-Йорк Таймз", но самый верный, пожалуй, его портрет для будущей агиографии вот этот - в аэропорту после похищения: одинокий человек, беззащитный перед судьбой и ее палачами, ждет своей участи - с достоинством и некоторой печалью - нашей тоже общей печалью.

Étienne Roda-Gil: La Makhnovtchina

Слова французької пісні «La Makhnovtchina» на мелодію української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коней» були написані у 1960-их роках Етьєном Рода-Жілем – поетом і письменником, автором пісень й одним із співавторів опери про Велику французьку революцію «Ça ira», близьким до анархо-синдикалістів. Він народився 1941 року в родині республіканських активістів родом із Каталонії, які емігрували до Франції після остаточної перемоги ультраправого режимуФрансіско Франко.

La Makhnovtchina

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Tes drapeaux sont noirs dans le vent
Ils sont noirs de notre peine
Ils sont rouges de notre sang

Par les monts et par les plaines
Dans la neige et dans le vent
À travers toute l’Ukraine
Se levaient nos partisans.

Au Printemps les traités de Lénine
Ont livré l’Ukraine aux Allemands
A l’automne la Makhnovtchina
Les avait jeté au vent

L’armée blanche de Denikine
Est entrée en Ukraine en chantant
Mais bientôt la Makhnovtchina
L’a dispersée dans le vent.

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui combattait en Ukraine
Contre les rouges et les blancs

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui voulait chasser d’Ukraine
À jamais tous les tyrans.

Щодо мелодії самої пісні та знайомства Етьєна Рода-Жіля з нею, на жаль, не збереглося жодних згадок. Ми можемо лише висунути гіпотези, з огляду на біографію та політичні погляди самого Етьєна і його батьків: чи то знайомство з піснею відбулося вже у Франції через контакти з анархістами-махновцями, емігрантами з України та їх нащадками, чи ще на фронтах Громадянської війни в Іспанії — для прикладу, у 1938 році у кривавих боях на Каталонському (Арагонському) фронті брала участь піхотна добровольча Українська рота інтербригад імені Тараса Шевченка, що складалася з українців і білорусів, громадян Другої Речі Посполитої. Сам підрозділ входив до складу XIII польської інтернаціональної бригади імені Ярослава Домбровського як 4-а рота батальйону імені Хосе Палафокса (2 польські, 1 іспанська, 1 українська і 1 єврейська роти).

За однією з версій, автором слів був Іван Негребицький, вчитель й учасник Махновського руху з Полтавщини. Наприклад, краєзнавець Віктор Яланський у книзі «Нестор і Галина, розповідають фотокартки», виданій у 1999 році, наводить розповідь дружини Нестора Махна Галини Кузьменко про Івана Негребицького.

Махновщина

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Гей, степами й долинами,
Крізь сніги та буревій,
Ген, по рідній Україні
Партизани йшли у бій.

Як весна прийшла і Ленін
Україну німцям здав,
Восени Махно наш батько
Ворогів та й розігнав.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Йшов Денікін на Вкраїну,
Було чути спів панів.
Налетіла Махновщина
Та й побила між степів.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Проти білих і червоних
В бій іде наш партизан.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Буде гнаний з України
Кожен пан, цар чи тиран.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір — наші кривди,
Кров червона на полях.

Кирилл Серебренитский: Киев, улица Панькивська, дом-музей академика Михайла Грушевского

Нет ни одного концептуального историка, который не породил бы полемики. Я не знаток наследия Грушевского, он просто один из персонажей моей книги. Одно я знаю точно: Михаил Грушевский жил и работал в двух Империях в эпоху, когда европейская наука достигла апогея своего развития, то есть в те времена, когда историки могли заблуждаться, но не имели возможности осознанно лгать. Чуть позже мир накрыла марксистско-савецкая зловонная тьма, в которой господствует до сих пор агрессивная гносеологическая ложь. Мне достаточно того, что труды Грушевского способствуют укреплению независимости Украины, и, таким образом, косвенно содействуют процессу когнитивной десоветизации России.

Киев, улица Панькивська, дом-музей академика Михайла Грушевского. Директор - Светлана Панькова: два часа - удивительно легкая, стройная, отчетливая беседа: разные направления у нас, но язык общий - ей точно так же жизненно важны и жаждуще интересны академик Михаил Грушевский и его семья, дворяне Грушевские, как мне - король Джоакино Наполеоне Мюрат и его семья, принцы Мюрат. Ну, разница, конечно, наличествует: у пани Светланы есть музей в центре Киева, а у меня нет ничего .Возможно ли будет сотрудничество - пока не знаю, точка пересечения - зыбкая, трудно сказать, выдержит ли она беспокойную тяжесть проекта.
....

Светлана полтора десятилетия роется в переписке (гигантской) Грушевского, в ворохах его рукописей, осязаемо сохраненных и гипотетически исчезнувших, - но не помнит ни одного упоминания имен принцессы Мюрат и графов Голуховских з Голухова герба Лелива.
Но: вроде бы уже наметились некие очертания новой детективной интриги.

Грушевский с юности тщательно вел дневники, ежедневно, неутомимо. Но сохранилось их не так много, меньше половины. Годы, которые нужны мне - с 1895го, - зияют пустотами. Именно там должны быть отмечены встречи и, возможно, разговоры Грушевского - с теми, кого ищу я: граф Агенор Младший з Голухова Голуховский, министр иностранных дел Австро-Венгрии, и его жена, принцесса Анн Мюрат, правнучка короля Джоакино. Дневники эти вполне могут лежать, сыреть или пылиться, где-то в

Москве. Там Грушевский выживал, в советской железной клетке, в последние годы.

Грушевский, как оказалось, особенно любил Италию, много по ней разьезжал, писал путевые заметки. Бывал в Неаполе. То есть: уже поэтому он мог искать встречи с правнучкой Неаполитанского короля, когда бывал на родине жены, в Скале над Збручем.

... Переписка Грушевского, кстати, тоже, оказывается, издана далеко не вся, вышел только седьмой том.

- А думаю, должно быть томов пятьдесят, - сказала Светлана Панькова мечтательно.

Игорь Эйдман: Историческая миссия России: фейковые крестоносцы и их король Крысиное Сердце

Не случайно, что официальные идеологические цели Кремля в гибридной войне было поручено провозгласить командиру ее передового отряда. Глава Службы внешней разведки Сергей Нарышкин заявил: "Историческая миссия России состоит в том, чтобы удержать Европу от отрыва от христианской традиции и попыток сотворить «дивный новый мир»".

Российские власти давно хотят продать себя европейцам в качестве неких новых крестоносцев во главе с богобоязненным королем Владимиром Крысиное Сердце, возглавляющим поход против безбожных либералов, мигрантов и «гомосеков».

Дело в том, что в современном мире происходит крупнейшее со времен прошлой Холодной войны политико-идеологическое столкновение. Консервативная, националистическая, клерикальная глубинка пошла в контрнаступление на космополитичный, светский, толерантный мировой мегаполис. Нью-Йорк и Лос-Анджелес, Варшава и Стамбул, Берлин и Париж противостоят глобальной провинции.

Трамп, Орбан, Эрдоган, Качиньский, иранские муллы держатся у власти, опираясь прежде всего на глубинку. АфД в Германии и Национальный фронт во Франции при ее поддержке активно рвутся наверх. Крупные города голосуют за либерально-лево-зеленых, глубинка за националистов-традиционалистов. Так было в последние годы в США, Германии, Франции, Турции, Венгрии, Польше и т.д.

Путинские власти решили оседлать реакционную волну и использовать ее для разрушения современной западной демократии. С этой целью они начали позиционировать себя защитниками традиционных христианских ценностей во всем мире. И надо сказать небезуспешно. Правые радикалы в Европе считают Путина своим единомышленником, а Москву — Меккой традиционализма (как коммунисты в середине 20-го века).

Парадокс в том, что эта идеологическая игра основывается на обмане, имитации, фальшаке. В самой России нет не только консервативного, религиозного морального большинства, но даже патриархально-традиционалистской глубинки, которая есть в США, Польше или Турции. Религия и традиции наглухо зачищены большевиками и уже не в состоянии возродиться, сколько бы власти не натыкали церквей на один квадратный километр российской территории.

Софія Дніпровська: Еталонний українець

Уже почалося: не той українець, що у вишиванці, а той, що...

Це давно обкатана енелпешна стратегія штучно звуженого вибору.

Еталонний українець - україномовний, з діда-прадіда, не цурається вишиванок і шароварів і народних пісень. Відмінний фахівець і патріот.

Решта - типу україномовний жлоб/анархіст/москвофіл, або русскоговорящій укрАінєц - це відхилення від норми.

І сперечатися з приводу того, яке відхилення краще - значить займатися маніпуляціями.

А хто вважає, що українець з діда-прадіда, який спілкується державною мовою і не цурається вишиванок-шароварів і народних пісень, не може бути відмінним фахівцем, патріотом і державником - той крипторасист, який вважає українців неповноцінними.

Колективну свідомість нації беруть у лещата.  З одного боку - дегуманізація національних лідерів (бджоляр, пасічник, манна каша, кондітєр). З другого - дегуманізація народу (малароси, вишивата, самі, все самі, святий наріт, тощо). Таким чином розривається зв'язок між масами і елітами, сіється взаємна ненависть, презирство і відчуження.

І на місце запльованого національного лідера ловко пропихується якась криворожа моніка нєважнокакойнациональності. А з народу викреслюються "неправильні українці" і підміняються "хорошими" неукраїнцями, які більші патріоти, ніж деякі "вишивані товаріщі".