Сергій Чаплигін: Республіканський тип свідомості

Коли читаємо Цицерона, ми в його трактаті De res publica звертаємо увагу на те, що ж  допомагає людям мобілізовуватись та робити щось разом для визначення своєї долі.

На розуміння «речей спільних» - res publica.

Цицеронівське визначення res publica означає приблизно наступне: Існує деяка одиниця під назвою populus, і це не будь-який натовп, що зібрався з якогось приводу, а пов'язані тим, що називається по-латині iuris consensu -  деякою згодою в питаннях права. Те, що обв'язує їх всіх разом та об'єднує  в зв'язне ціле.

Конкретно тут - як можна всім нам влаштувати вільне життя разом. Разом приймати правила життя, прийнятні для всіх нас, і потім всім разом починати виконувати ці писані нами правила. 

І тут важливі обидва компоненти – 1.  участь в ухваленні цих законів і правил; та 2. а також їх письмова фіксація.

Коли ж немає спільної згоди та писаного права - то замість res publica інший феномен, який схоплюється італійським терміном cosa nostra. У цій ситуації це теж є справа або річ - cosa (аналог res), тільки справа ця або річ є nostra, а не publica. І ми отримуємо «нашу справа» - коли кілька серйозних і важливих чоловіків починають регулювати життям нашої  громади за своїми власними поняттями. 

У нас сам термін «спільне користування» стійко асоціюється або з «нічиєю власністю», або з комунальною квартирою, або зі  смородом громадської вбиральні.  Відповідно все, що нас всіх об'єднує, має принижене тлумачення. Тому ми не помічаємо, що можливий інший рівень спільного  володіння (а не користування) - рівень, де була б осмислена і можлива публічна дія кожного. 

Ліберально-капіталістичний тип свідомості  пропонує рівність початкових умов – «ми всі беремо участь в одній гонці, ніхто не винен, що ви програли, а переможець на осуджується». Моральний аспект не обговорюється. 

Соціалістично-патернальний тип свідомості (який у нас стверджувався майже протягом усього ХХ ст.)  - нав’язує  рівність результатів, «соціалістичну зрівнялівку», де хтось буде визначати ваші потреби. 

Але справа в тому, що є ще третій тип свідомості, про який говорять республіканці, – це рівність в ступені можливості впливати на спільну справу. Мається на увазі рівність в можливостях по заняттю основних позицій в органах влади. 

А це повертає політиці автентичність її життя. Бо політика - це не вимазування свого опонента брудом під час передвиборчої кампанії, і не боротьба павуків у банці за те, хто буде «пиляти» бюджет. Це - не змагання замовних статей в пресі і не боротьба за переділ власності. 

Політика є тим, від чого і народився сам термін - від «полісу». А поліс завжди протистоїть «ойкосу» (терміну від якого пішло слово «економіка»).

На агору вільні люди йшли вирішувати спільні справи, залишивши господарські потреби вдома, за межами поліса, разом з рабами та ідіотами.

Едуард Юрченко: Експансіонізм України - це справжня мета історії людства

Українці зробили значний внесок в космічну експансію? працюючи на інших. Сьогодні, з Ласки Божої, маємо свою державу та власну космічну галузь.

Завтра, коли  сфера панування Золотоверхого Київа вийде за межі нашої, симпатичної? але замалої для українських амбіцій? планети, чужинці працюватимуть на нас.

Подолання "страху перед простором"? до якого закликав великий Колодзинський? - це не просто про кордони по Волзі та Каспію (їх він як раз вважав природними). Це про справжній Експансіонізм. 

Все лише починається і "совраскі" (савєтскіє рускіє) - це ніякий не "одвічний ворог", а лише одне з нещасних приречених племен, яке мало дурість заплутатись під чоботами українського маршу до панування.

Tamara Hundorova: Жадання теорії

Слухала в Princeton University Gayatri Chakravorty Spivak.  Ця жінка викликає  лише захоплення! Попри те, що їй важко ходити і вік бере своє, вона така ж гостра, активна і тримає аудиторію, як візниця коней. 

Дискусія була присвячена формуванню локального знання і йшлося про англомовний переклад книги латиноамериканського філософа-марксиста  Luis Tapia, в якій він аналізує і відкриває світові ім'я болівійського соціолога Rene Zavaleta Marcado.  Зокрема, всі учасники дискусії і зала намагалися перекласти англійською поняття  "motley society", яке запропонував Завалета. 

І притягальним центром виявилася саме Співак. Вона традиційно підриває усталене та замкнене академічне середовище,  апелюючи до вироблення нових інтелектуальних дискурсів. 

Вона говорила про творення локального знання і його революційне значення для західного інтелектуального середовища. Колись вона ввела Жака Деріда в американський інтелектуальний світ, і це стало поштовхом для нових методологій (і нової моди) на деконструкцію. Її поняття "субальтерна" і його права говорити важко переоцінити для гедерних і постколоніальних студій. Вона фактично підривала західне знання  теоріями, поняттями та іменами, беручи їх із іншого культурного і національного середовища і тим самим розширюючи  епістемологічний горизонт знання. Як вона підкреслювала, важливо  підривати тотальність, продукувати протилежності, відкриватися зовнішньому, щоб народилося нове знання. 

Мене особливо зачепили її міркування про роль іншого / локального / геокультурного / інонаціонального в цих процесах. Цього разу дискусія була організована департаментом  латиноамериканських студій і на ній було мало слухачів. Співак прямо сказала, що якби це була дискусія навколо англомовних авторів чи ідей, то зацікавлення було б більше і людей було б більше. Тим важливіше проштовхувати інакші ідеї, імена, дискурси, взяти з інонаціонального грунту. 

Коли йдеться про дискусії на українську тематику, то по великому рахунку слухати приходять самі українці, або публіка, переважно повязана з Україною. Звичайно, якщо це політичні дискусії, ситуація трохи краща. Безперечно і те, що в ситуації нинішньої російсько-української війни інтерес є значно ширший. Але яке українське ім'я (не політика, а філософа, мислителя, вченого) може викликати зацікавлення західної інтелектуальної публіки, тим більше якось революціонізувати його? Думаю, це зробили слова і явища, пов'язані з Україною, як наприклад Чорнобиль, Голодомор, Євромайдан. 

Але чи можемо ми знайти ідеї, імена, які можна було б "вкинути" в західний дискурс, щоб розпочати дискусію, діалог, відкрити новий епістемологічний горизонт? Звичайно, це питання риторичне. Причому справа не лише в тому, чи є достойні. Але це мусить бути так запакована ідея і бути запропонованою такою людиною, відомою у світі,  щоб бути почутою - притягальною/екзотичною/актуальною.  Я говорю саме про знання, теорію, методологію. Оце жадання теорії, про яке говорила Співак, продукування знання, його циркулювання та трансфер є надзвичайно цікавими процесами. Зрештою, це також питання деколонізації, яка мусить заторкувати і нашу неприсутність у західному інтелектуальному дискурсі.

Алекс Доля: Меч Жанны д'Арк

 Монах аббатства Сен-Дени и летописец Жан Шартье в своей «Хронике» рассказывает, что во время подготовки к походу на осажденный врагами Орлеан Жанна неожиданно потребовала, чтобы послали людей в церковь Сент- Катрин-де-Фьербуа с письмом к тамошним священникам, в котором она объясняла, что за алтарем этой церкви хранится меч. Удивленные священники действительно обнаружили там меч и передали его Жанне. На поиски меча отправился один оружейных дел мастер из Тура, а священнослужители церкви Сент-Катрин- де-Фьербуа подарили Жанне ножны, равно как и жители Тура. Таким образом, у нее было двое ножен: одни из алого бархата, другие из золототканой материи.

На судебном процессе в Руане, Жанну спросят о том, как она узнала, что в этой церкви был спрятан меч, и запротоколируют следующий ответ Жанны: 

— Этот меч лежал в земле, весь проржавевший, и на нем было выгравировано пять крестов. Я узнала, что меч находится там, от своих голосов, но никогда не видела человека, который отправился за ним. Я написала священнослужителям этой церкви, чтобы они были так любезны отдать мне этот меч, и они мне его послали. Этот меч был неглубоко зарыт в землю... Как только меч был найден, священнослужители потерли его, и ржавчина легко отпала... 

Тот факт, что меч был найден за алтарем, закопанным, в целом не является чем-то необычным. В те дни солдаты обычно оставляли свои мечи или доспехи в знак благодарности после битвы. Существует множество легенд о том, кто мог оставить этот меч. Одна из версий гласит, что он принадлежал Карлу Мартелу, деду Карла Великого, остановившего мусульманское вторжение в Европу. Есть две версии этой легенды. Согласно первой Карл Мартел основал церковь Святой Екатерины де Фьербуа и что он тайно закопал свой меч для следующего человека, которого выберет Бог, чтобы найти его и спасти Францию. Вторая версия гласит, что он оставил его там в качестве подношения после своей победы в Туре.

Как выглядел наверняка этот меч мы не знаем, более того, мы даже не знаем как точно выглядела Жанна. Единственное ее изображение созданное при жизни прикрепляем второй картинкой. Автором ее является Клеман Фокемберг.

Александр Волынский: Варварство, цивилизация, гуманизм и дегуманизация: их подлинные сущности и место в истории человечества

Мобилизационная  модель  развития  требует  не  только  постановки  целей, но  и  стратегии  их  достижения. В России  и  в Украине  сегодня  усиленно  размышляют  над  целями  и  стратегиями. Теорий огромное число. Проблема состоит только в том, что критерий истины - это ПРАКТИКА, и нет иного способа проверить теорию, кроме внедрения её в жизнь.

Методологическая проблема общественных наук состоит в многофакторности моделей, в обратных связях, т. е. сами изменения могут породить ситуацию, которую модель учесть не могла. Из-за этого и рухнула плановая экономика.

Россия хочет быть как США и Китай, не имея человеческого капитала США и Китая. Не имея ресурса "мягкой силы", Россия применяет "жесткую", используя огромные запасы оружия, в том числе и ядерного, и готовность большинства русских отдавать свою жизнь государству. Собственно эта готовность и составляет главный человеческий капитал России. Даже не особо отвлекаясь на теоретические абстракции, Путин все делает правильно - использует тот ресурс который есть - углеводороды и "пушечное мясо". 

Внушить самим себе и всем вокруг, что война - это единственный способ решения всех проблем, т. е. вернутся на уровень ВАРВАРСТВА, - вот путь России. Проблема варваров - это отставание в технологиях, но их можно купить или украсть. Веками варвары пользовались знаниями цивилизаций и у России есть ядерный зонтик. Если не получится этот наскок на цивилизацию, тогда можно уйти в лес, поднакопить силы и снова в атаку. Тут нет критерия:, кто - добро, а кто - зло. Для варвара любая цивилизация - это отчуждающие схемы, превращающие человека в деталь машины. 

С точки зрения Запада оптимальный способ борьбы с варварами - это нанять других варваров. Тут  открывается  прекрасная  возможность  для  Украины.

Удивительная черта России - это систематическое уничтожение всех моделей цивилизованного поведения внутри социума. Человек, ведущий себя рационально, не считается ментально русским. Даже науку русские числят некой магией, а ученых - волшебниками. Но  в  русской  политике  нет волшебства, зато  есть  перманентное  насилие. Кто  в  этом  виноват? Русская  история. Цивилизация  тоже  применяет  насилие, но  суть  цивилизации - это  универсальные  механизмы  демонстрации  власти  через  институции. Русские  смеются, когда  им  говорят, что  на  Западе  человек  свободен, ведь  там  огромное  число  норм, правил, стандартов  и  законов, "тут  не  стой, туда  не  плюнь". Вот  в  России  на  любые  правила  можно  наплевать, так  кто  свободней? Поскольку  правила  не  работают,  приходится   опираться  на  личные  взаимодействия, на  симпатии  и  антипатии, фобии  и  желания. Закон  что дышло, куда  повернул – туда  и  вышло, вот  главный  принцип  русской  свободы.

Русские  любят  обвинять  Запад  в  двойных  стандартах. Это  правда. Запад  четко  отделяет тех  кто  живет  по  ПРАВИЛАМ  ЦИВИЛИЗАЦИИ и тех  кто  живет  по  ПОНЯТИЯМ  ВАРВАРСТВА. Иногда  Запад  пытается  цивилизовать  варваров, но  редко  когда  такой  опыт  удавался. Народ  может принять  цивилизацию, только  если  к  этому  есть  достаточные  основания, главное -  невозможность  продолжать  жить  в  варварском  состоянии, не  по  моральным, а  по  экзистенциальным  причинам. Охотники  и  собиратели, неолитические  скотоводы  и  земледельцы  переходили  к  цивилизации  не  от  хорошей  жизни. Города  в  Месопотамии  возникали  там, где  людей  почти  не  было, зато  был  отвратительный  климат  южных  болот, которые  надо  было  осушать, так  было  и  в  Китае. В  Египте  государство  появилось  только  после  того,  как  высохла  Сахара  и  жизнь  прижалась  к  долине  Нила. Греки  вынуждены  были  отселять  лишние  рты  в заморские   колонии, а  римскую  цивилизацию  создали  этруски, мигранты  из  Малой  Азии, в  тесной, зажатой  между  морем  и  варварами-кельтами  Италии. Хотя  Римская  Империя  пала  под  натиском  варваров, она  оставила  им  Церковь. Христианство  и  Ислам, Конфуцианство  и  Буддизм, Индуизм и  Иудаизм -  вот  носители  цивилизации  в  Средние  Века.  Капитализм  восстановил  государственноцентричную  модель  цивилизации. Сегодня  цивилизация  сосредоточена  в  мегаполисах  и  бюрократиях, но  как  и  в  эпоху  Античности,  она  переживает  кризис: у  цивилизации  не  хватает  ресурсов  поддерживать  саму  себя     Капитализмом.

Варваров  цивилизовывали  империи  и   имперские  религии. Что  сегодня  может  заменить  государство  и  религию? Так  и  хочется  сказать – НАУКА, но  это  ошибка. Наука - это  только  метод  получения  знаний. Цивилизация  активно  использует  знания, но  и  варвары  могу  использовать  знания  и  даже  развивать  науку, хотя  и  методом  постоянной  кражи  достижений  цивилизации (кстати, не только путем кражи, но и смелого, неограниченного традицией эксперементирования: именно варвары-кельты являлись творцами новых вещей, rerum novarum, которые от них охотно перенимали римляне и значительно затем усовершенствовывали, - РЕД.). Кроме  науки  цивилизация  опирается  на  трансцендентные  принципы. Гегель  понимал  СВОБОДУ  как  НЕОБХОДИМОСТЬ. Для  цивилизованного  человека - это  понятная  диалектика, а  для  варвара - это глупое  противоречие.

В  основе  новой  глобальной  цивилизации  должен  лежать  ПРИНЦИП ГУМАНИЗМА. ГУМАНИЗМ - это  не  красивая  мечта, а  насущная  необходимость. БЕЗ   ГУМАНИЗМА   МЫ  ВСЕ  УМРЕМ.  Гуманизм - это  не  жалость, не  надо  путать  его  с  эмпатией  и  альтруизмом. Гуманизм - это  признание  бытия  отдельной  личности  и  всего  человечества  высшей  ценностью. Карл  Маркс  считал  Коммунизм  именно  формой  ГУМАНИЗМА. Цивилизация  отчуждает,   цивилизация  есть  противоположность  ГУМАНИЗМА, отсюда  все теории  о  "благородном  дикаре", восхищение  "могучими  варварами", культ  героев, поиск  "естественного  состояния", анархизм. Но  варварство  тоже  не  желает  слышать  о  ГУМАНИЗМЕ  просто  потом, что  упивается  насилием. Сталинский  коммунизм тоже   оказался  погруженным  в  насилие  и  никак  не  соответствовал  определению  Маркса, но  после  Второй  Мировой  ГУМАНИЗМ  стал  активно  обсуждаться  и  на  Западе  и  в  СССР. К  сожалению,  поколение,  наблюдавшее  ужасы   войны,  ушло, а мир  погружается  в  новую  волну  отчуждения  и  насилия.

Опыт, этот критерий  истины, показывает, что пока  "жаренный  петух  не  клюнет"  мировые  элиты, тогда  они  не  осознают  необходимость  ПРИНЦИПА  ГУМАНИЗМА  и человечество  будет  катиться  к  своей  погибели. Ужас состоит  в  том, что  никто  не  будет специально хотеть  гибели  человечества. Вот  Путин  совсем  не  хотел  начинать  ВОЙНУ, он  продолжает  проводить  СВО, но  ведь  вышла    ВОЙНА. Так  и  человечество  погибнет  потому, что  эгоистичные  правители  эгоистичных  народов  сожгут  планету.

Тут  надо  заметить, что  ГУМАНИЗМ - это  тоже  вид  эгоизма, но  эгоизма  видового, просто  надо  всех  людей  признать  людьми, вне  зависимости  от  их  расы, класса, гражданства  и  пола. У  меня  создается  стойкое  ощущение, что  главным своим   врагом  русские  сегодня  считают  вовсе  не  либералов, а  именно  ГУМАНИЗМ. Дегуманизация  врага - это старый  прием, но  в  России  врагами  объявлены  все  противники  СВО.  Поскольку   именно  "пушечное  мясо" - это  главный  козырь  России, то  и  к  СВОИМ  отношение  катастрофически  жестокое. Дегуманизация  России  превращает  ее  в  главную  угрозу  существования  человечества.

Юрій Микитенко: Античність у творчості Тараса Шевенка

На малюнку -  Monumento di Taras Shevchenko,  оригінальний пам'ятник, який зображує Тараса Григоровича Шевченка в образі римського патриція, урочисто відкритий у 1973 році перед греко-католицьким Собором святої Софії в Римі. Автор монумента — італійський скульптор Уго Мацеї. За задумом автора пам'ятника, письменник зображений оратором, який, піднявши руку, звертається до присутніх.

Антична (від лат. antiquus — давній) або греко-римська (також — класична) література хро­нологічно приблизно охоплює VIII ст. до н. е. — V ст. н. е. Вона включає літературу Давньої Греції та Риму, започаткувала в Европі головні літературні роди й жанри, драматичні — трагедію (Есхіл, Софокл) і комедію (Аристофан), поетичні — епічну поему (Гомер, Вергілій), ліричну поезію (Алкей, Сапфо), байку (Езоп, Федр), прозу — роман, повість, новелу (Лонг, Петроній, Апулєй), а також філософію, естетику, риторику, мистецтво й архітектуру, точні і природничі науки. 

Внаслідок активної колонізації басейнів Середземного та Чорного морів, воєн, які вели грецькі полісні держави та об'єднані сили, а пізніше походів Олександра Великого (Македонського) та інвазій Риму і Візантії, ареал греко-римського культурно-політичного впливу дуже широкий: від Британських островів на Заході до Персії й Індії на Сході, від Єгипту на Півдні до Руси і Скандинавії на Півночі.

Україна періоду княжої доби (Київської Руси) рецепіювала античну культуру прямо й опосередковано. Відомо, що окремі твори Аристотеля вивчали книжники і цитували у своїх творах, але головним шляхом стала візантійська агіографія, апокрифи, науково-природничі твори, дидактична література, збірники афоризмів тощо. Особливо популярним був збірник афоризмів, порад та коротких оповідань „Пчела", перекладений наприкінці ХІІ ст. з грецької, де, крім цитат із Біблії, візантійських авторів, містяться цитати, посилання, т. зв. мудрости античних письменників і філософів. Особливе значення мали послання „отців церкви" (патристика Василя Кесарійського, Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Григорія Назіанзина), які не лише формували візантійську християнську літературу, але й творили нові жанри, зокрема полемічну промову, теологічний трактат, тлумачення на Біблію (ексегезу), проповідь, похвальне слово (панегірик) та ін. Їхні твори, а особливо полемічні послання, спрямовані на боротьбу з „єресями" та залишками поганства, стали джерелами античних знань, які завдяки їм не були забуті в Середні віки. Візантійські гимни, хорали, піснеспіви містили елементи античної ме­трики, загалом версифікації та поетики. Чимало перекладних та ориґінальних давньоукраїнських повістей „Про Варлаама та Йоасафа", „Про Олексія, чоловіка Божого", „Александрія" та інші включали сюжетику та мотиви античности, збагачуючи українську літературу і фольклор. У періоди Ренесансу та Бароко античність поширювалася в Україні переважно як західноевропейський варіянт, через латинську поезію, прозу, релігійні, філософські, поетичні, риторичні трактати.

Галина Водяк: Про значення мови у питаннях етногенезу

Етногенез - це безперервна історична тяглість людей, мови та культури на певній території. Стосовно України усе це ми можемо простежити з часів енеоліту та бронзової доби з наступними нашаруваннями. 

Але в науці існує консенсус, який радше нагадує змову, аби вважати наш етногенез від часів трипільської цивілізації казково-романтичним дилетантством. Але це  питання неоднозначне...

Ми чомусь маємо не виділятись з ряду інших країн Європи з історією їхнього етногенезу, адже там усе почалось з раннього середньовіччя. Що почалось?.. 

В ранньому середньовіччі почався етнополітико генез деяких країн, пізніше християнізація  Європи, а не етногенез. Якщо в Англію прийшли англи, сакси, юти десь на початку нашої ери (5 ст.),  то це лише етногенез англійців загалом, а не кельтів. Пракельтські племена там з часів бронзової та залізної доби, проте, якщо остаточно втратять свою мову, то ні про який ірландський або шотландський етногенез й мови не можна буде вести. Те ж саме з білорусами. В історичній перспективі з втратою мови вони можуть зникнути, як етнос, розчинитися в імперії, а з часом втрати будь-яку суб'єктність, навіть ту формальну і мінімальну, яку мають сьогодні. 

Ми ж на нашу землю в основній своїй масі не прийшли ані на межі нашої ери, ані пізніше. А безперервний розвиток та формування української мови гіпотетично можна підтвердити з часів трипільців. Такі наукові розвідки є. В бронзову добу з наших теренів вийшли носії індоєвропейських мов, а предки українців тут залишились. І вдруге заселили  Східну Європу та Балкани вже в першому десятилітті нашої ери. 

Формування мови є стрижневим елементом. Без своєї мови етнос - не етнос, а лише політична одиниця, різнонаціональна нація без основного етносу. Такі нації з часом чудово розчиняються в імперіях.

 Тепер виникає велике запитання, наприклад, етногенез румунів вести з часів їх безпосереднього проживання на рідній землі, чи з часів зміни своєї мови з дако-фракійської  на імперську римську, точніше романську мову? Але це їхня справа, як трактувати свій етногенез. У нас такої зміни не було.

 Українська мова своїм коріння сягає часів енеоліту та бронзової доби з певними трансформаціями в часи  античності  та деякими середньовічними запозиченнями, зокрема й тюркськими. Те ж саме стосується генетичних витоків основної частини населення наших теренів. 

Ще один чинник етногенезу - це історія, а саме усвідомлення тяглості від певних історичних народів і етнополітичних формацій у межах етносу, який декларує своє право на окремішність. Тобто, ви не зберегли мову свого народу з давніх часів, але зберегли історичну пам'ять та якісь особливості культури. Така собі геокультурно-геополітична ідентичність.

Цікавими в питаннях етногенезу є французи. Але й там роблять акцент на мову. Французи - латиномовні  нащадки кельтомовних галлів та германців, які сьогодні через сучасну національну строкатість перетворились в інклюзивну націю з акцентом на обов'язкове володіння французькою мовою і асиміляцію меншин до французьких культурних цінностей. Сьогодні друга за кількістю носіїв у них арабська мова. Але якщо ти громадянин Франції, значить ти француз, який насамперед володіє французькою мовою. Це ототожнення у них закріплене на рівні законодавства. 

Українці НЕ настільки національно строката нація, наскільки імперсько змоскальщена. Та й сучасна російська мова - це штучне койне і це не мова Русі, це ані церковнослов'янська, ані тодішня розмовна...  

Права національних меншин треба враховувати і поважати, але русифікованих українців маємо повертати до їх національних джерел лагідно з боку взаємоввічливості та нелагідно з боку цілеспрямованої державної політики.  А поліетнічним потрібно  визначатись зі своєю національною ідентифікацією. 

 Кожен громадянин України є українцем, якщо й не етнічним, то політичним, і він зобов'язаний володіти українською мовою.

Светлана Лурье: Культура в "мире, который во зле лежит", или К вопросу о новой грядущей цивилизации

Культура нашего времени – десятых годов XXI века – переходная. Это культура перехода в иную цивилизацию. Переход этот может что-то остановить, а нет, так современные изменения в культуре, накапливаясь, переведут ее в иное качество. Это качество связано с принципиально иным взглядом на человека, принципиально иной антропологией, которая господствует в обществе. Этот взгляд (я назову его основанным на примате эмпирического человека, человека, как он есть со всеми его страстями и пороками, ограниченными только некоторыми условными социальными рамками) имел мощное философское обоснование в прошлом, но философы его породившие поклялись бы, что не имели в виду такое в результате. И действительно, они не имели.

Начнем наши рассуждения с одного методологического замечания. Как мне представляется, дьявол кроется в коннотациях, а именно: идеи, являющиеся фактами общественного сознания, выступают не сами по себе, а в определенных ассоциациях. Поясним. Одна идея влечет за собой другую, логически с ней непосредственно не связанную, но которая по привычке мышления, сложившейся в ту или иную эпоху, мыслится в совокупности с первой так, как если бы одна действительно следовала из другой. Приведу такой пример. Во второй половине XIX века многие молодые люди загорались благороднейшей идеей служения народу. Но у очень многих из них эта идея связывалась с прогрессистскими идеями, что на практике вело к революционизированию народа. В принципе идеи прогрессизма и служения народу сами по себе не связаны, но дух эпохи состоял в том, что они ассоциировались. Теперь же сам прогрессизм породил ассоциации, от которых рад был бы избавиться.

Так и проблемы нашего времени так же связаны с ложными ассоциациями идей. Много говорят об обществе потребления, массовой культуре, которые отучают-де людей думать. Но массы народа и в любую эпоху не много думают. 

Другое дело, что в стабильные эпохи они живут в рамках традиций, порой достаточно глубоких и умных, на которые люди опираются. Но бывают эпохи, когда традиции рушатся. Наступает безвременье. Как правило, безвременье – это очередная смута, после которой прежняя традиция, видоизменяясь, укрепляется, происходит эволюция общества. Иногда это смена эпох, апофеоз чего-то – например, Декаданс, Римский мир периода упадка с последующим крахом, – после которого происходит смена цивилизаций. Но! Новая цивилизация тогда вызрела не на основании идеологем, гулявших среди разлагающегося общества поздней Римской империи, а вызрела почти незаметно в ее недрах как форма культуры, позднюю античность с ее свободой нравов и агностицизмом полностью отрицающая. 

Сейчас – иначе!

Olexander Zhukov: "Русский мир" - это мир гомеостаза

Руководитель специальных проектов Института социально-экономических проблем народонаселения РАН, ответственный секретарь Научного совета по вопросам гендерного равенства Президиума РАН Елена Кочкина:

«... Русский мужчина с раннего детства попадает в негативную социальную матрицу, которая противоречит биологическому инстинкту самосохранения. Мальчикам уже с детского сада внушают, что они всем по кругу должны - родителям, Родине, семье, жене.

В России одним из главных факторов, разрушающих мужчин, является... институт брака. Неженатые мужчины живут дольше женатых, что совершенно неоспоримо доказывает статистика. Это связано с тем, что русские женщины в массе своей воспринимают мужчин не как равных партнеров, а как расходный материал, из которого надо по максимуму выжать все блага, а затем поменять на другого, более свежего. И очень мало мужчин находят в себе силы противостоять этой агрессивной общественной морали. В большинстве они уходят в алкоголизм и другие саморазрушающие паттерны поведения».

Тут надо добавить, что мужчину как расходный материал воспринимают не только женщины, но и начальство из самих мужчин. В идеале такой мир (Русский Мир) стремится к минимуму мужчин, а также молодёжи. Это мир гомеостаза. Очень ярко он проявился на Донбассе, где буквально за 8-9 лет он превратился в территорию пожилых женщин-бюджетниц и старух. Это – идеал Русского Мира.

Этот же Институт РАН по одному из своих исследований сделал дополняющий вывод:

«Выявлена закономерность гендерных распределений в сфере труда, связанная с её U-образной формой, при которой мужчины преобладают в крайних группах, т.е. на самых высоких и самых низких позициях, а женщины – на средних».

В таком "русском мире" есть альфа- и омега-самцы (верх и низ в рангах), а бета-самцов (середняков) – очень мало. Роль бета-самцов, как фактор, удерживающий общество, исполняют в России женщины.

Batodalain Dorje: Мандухай Цецен Хатан

Мало кто знает, но самым эпичным и крутым персонажем истории монголов после Чингисхана является эта девушка - Мандухай Цецен Хатан. 

Железной рукой восстановила центральный (монгольский) улус Чингизидов, возвела на трон истинных потомков Чингисхана и правила долго и счастливо, если можно назвать счастливо - долгий и тяжелый путь борьбы. 

На мой скромный взгляд, равнозначна по мощи самому Чингисхану, не было равных ей людей по преданости Родине, человек который жизнь положил, что бы её народ был свободным.

Василина Семочко: Історія етноніму "українці"

          ... Українці є досить унікальним народом, який за свою історію з певних причин декілька разів змінював назву своєї національності. Взагалі ж випадки зміни народом самоназви у той час, коли сам народ продовжує існувати, трапляються досить рідко.

     ... Уперше термін «українці» фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайка, а також боротьбі з татарами.           В першій половині XVII ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.           Це був ще не етнонім, і тим більше не самоназва, а лише територіальна назва всіх жителів прикордоння — «України», незалежно від національності.

          Спричинили ж перетворення терміну «українці» на самоназву події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території власне України Гетьманської держави.           Саме відтоді термін «українці» поступово утверджується як етнічна назва жителів цих теренів, зокрема Середньої Наддніпрянщини і Лівобережжя (але не всієї України в сучасному розумінні).    В універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів з’являються назви «народ украйно-малоросійський», «народ український».           Натомість термін «українці» в етнічному розумінні зустрічаємо у листі невідомої особи до Івана Виговського 1657 р., в листі архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Михайла Лежайського до боярина Артамона Матвєєва 1675 р.

          Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. етнонім «українці» використовують у своїх літописах, поряд із термінами «русь»/«русин», Григорій Граб’янка і Самійло Величко. У XVIII—XIX ст. термін «українці» поширюється серед населення як етнонім, проте тільки як регіональний.           Зокрема Яків Маркович у «Записках про Малоросію» (1798 р.) вказує, що Україною вважається територія «між реками Остром, Супоєм, Дніпром і Ворсклою», «від чего й тамошніх жителів називають українцами».

          Починаючи з першої половини ХІХ ст., українська інтелігенція (Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Михайло Драгоманов та ін.) починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім, на противагу витісненому на Наддніпрянщині і Лівобережжі дією російських офіційних властей етноніму «русини». Її зусиллями етнонім «українці» поступово поширюється по всій території України.           Однією з вагомих причин прийняття українською інтелігенцією нового етноніма була монополізація Росією (Московією) давньоруської спадщини і неможливість ефективно протистояти цьому в умовах відсутності на той час в українців своєї державності.

          Тим часом етнонімічна назва «українці» була дуже вдалою, оскільки поєднувалася зі славним козацьким минулим і вже побутувала як один із регіональних етнонімів.

Кирилл Серебренитский: Крапивин, Грин и Казанцев как потомки польских наполеоновских офицеров

...нет, ну надо же: и Крапивин! 

(... имею же и я иногда право на восклицательный знак?). 

Только вчера обнаружил. 

... вот в этом и кроется мистерия - безмолвная, бесчеловечно ироничная; 

в таких вот сплетениях архивных орнаментов, переходящих, если всматриваться правильно, в метафизические криптограммы. 

... Тот самый Крапивин, Владислав Петрович. 

Википедия монотонно бормочет: 

"...отец - Пётр Крапивин - родился в феврале 1903 года в Пултуске в семье бедных польских дворян...". 

 В том самом "Уральском следопыте", от 14 октября 2021 года - статья "Тайна семьи Крапивиных". 

( Через год после кончины: литератор умер 1 сентября 2020 года). 

Статью опубликовала Лариса Крапивина, - "командор детской парусной флотилии «Каравелла», яхтенный капитан, член Союза журналистов России, кандидат педагогических наук, почётный работник сферы молодёжной политики РФ". 

( Это супруга сына писателя, - которая, похоже, сейчас утвердилась на крапивинском наследии, как Екатерина Великая).

В статье - уточнение:  "В роду Крапивиных смешана польская и русская кровь.... До октябрьской Революции все семьи, в том числе и дворян, были многодетные...  Петр Фёдорович Крапивин родился 6 февраля 1903 года (по новому стилю) в городе Пултуск на реке Нарев в 60 километрах к северу от Варшавы. Его родители: Фёдор Амвросиевич и Фёкла Войцеховна Крапивины – по происхождению из обедневших польских дворян". 

Разумеется, тут уже - некоторый сбой: Крапивин - фамилия не польская, мягко говоря. Но "польские дворяне" несомненно, присутствуют, - через бабушку писателя, по имени Фёкла, - т есть Тэкла, - и прадедушку, по имени Войцех. 

Кирилл Серебренитский: Лакей, Экскурсант и Варвар как типы исторического мировосприятия

... современное историческое мировосприятие можно представить как некий треугольник, образуемый тремя позициями:

ранне-советское (восприятие Угрюмого в Лакейской, Passé simple);

поздне-советское (восприятие Любопытного в Музее, Passé composé)

и пост-советское (восприятие Варвара на Руинах, Passé antérieur). 

В каждой позиции есть свои преимущества. 

Посетитель Музея - это пуанта наиболее привлекательная во всех отношениях, по-своему почтительная, порой даже бережная, - хотя, впрочем, это бережность, с которой ворона относится к какой-то блестящей штуке, подхваченной унесённой в гнездо неведомо зачем: нечто красивое, но несъедобное. Экскурсант приятно скользит по поверхности Былого, и ощущает себя не просто знатоком, но и обладателем всего. что есть в музее, - ведь это для него, для Посетителя, собственно, все эти музеи и выстроены. И не задумывается  о том, что эта поверхность так гладка и гостеприимна - потому, что это не само Прошлое, а толстое запылённое стекло, - не соединяющее, а, на самом деле, отделяющее. 

Подглядывающий Лакей - это роль хороша тем, что она - живая, неспокойно-егозливая, жгуче-сопричастная; для этой роли - в отличие от Посетителя, - Прошлое не в прошлом, и даже, строго говоря, прошлого вообще нет; для Лакея не существует третьего измерения - Глубины Времён; для него прошлое сплющено в текст, в страницу, которая нужна только потому, что чем-то полезна для настоящего. Лакей не может усидеть в зрительном зале Истории; он всегда -  за кого-то и против кого-то, даже если речь идёт о бронтозаврах и атлантидах. Такой исторический надзиратель - остро приметлив, потому что не равнодушен; но неравнодушие его - злое, беспокойное, оскаленное. 

Барин непрерывно раздражает лакея не каким-то там социальным неравенством ( ....- да ничего подобного:  весьма часто Лакей и ощущает себя, и действительно является гораздо более респектабельным и комфортно устроившимся, чем барин - ...); 

суть противостояния в том, что Лакей и Барин - это непримиримые конкуренты: они обитают в одном пространстве, пользуются одними вещами, но и пространство, и вещи, и самую суть общей вещепространственности видят совершенно по-разному, разными глазами. Лакей всегда лучше Барина знает всю барскую жизнь, и каким Барину быть надлежит, и негодует в ярости - не потому, что он сам не Барин,  а потому, что Барин не соответствует лакейскому представлению: именно в этом для Лакея - невыносимая неправильность, оскорбительное беззаконие.  

Варвар - не отворачивается от Прошлого скучающе, как может показаться на первый взгляд; руины для Варвара чрезвычайно порой привлекательны,  весёлую охотничью жадность пробуждают; и прежде всего тем, что эти нагромождения - пустынны, здесь никого нет, и, может, никогда никого и не было; Варвар предполагает, что здесь может быть что-то такое, чем стоило бы заняться, - клады какие-нибудь там, и просто - ничейное необитаемое место, которое почему бы и не  захватить; 

Варвар, в отличие от Лакея и Экскурсанта, -  не ощущает какого-то высокомерия, модернистского превосходства  над прошлым; ему вполне достаточно того. что он, Варвар, жив, а эти, былые, все эти доспехи и  мощи, портреты и скелеты, - мертвы. 

Пинхас Полонский: Песах и свобода слова

1. Один из параметров выхода на свободу - это свобода слова. Мудрецы дополнительно толкуют слово “Песах” как  состоящее из двух слов - “пэ-сах”, буквально - “уста говорящие”. Ведь право свободно “говорить”, возможность самовыражения - это важнейший параметр  свободы.

2. Возможность вербализации переживания является одним из параметров выхода на свободу.  Человек, который зажат - внешне, давящей диктатурой властей Египта; или же внутренне, отсутствием необходимых адекватных слов – такой человек не свободен. Возможность полноценного самовыражения - один из параметров свободного человека. И поэтому большое значение в праздновании Песаха имеет именно “рассказ об Исходе“: мы не только переживаем Исход, но и рассказываем о нем. Вербализация не только помогает осознать, помогает прочувствовать, помогает передать следующим поколениям - но и позволяет создать понятийный аппарат, с помощью которого человек обдумывает окружающую жизнь.  И “рассказ об Исходе“ столь важен именно потому,  что он создает определенный понятийный аппарат, поддерживаемый традицией, с помощью которого можно адекватно анализировать проблемы еврейской жизни  в окружающем мире.

3. Это и называется "нарратив" - "рассказ о мире, внутри которого мы сами и через него смотрим на мир".

4. Свобода самовыражения понимается в иудаизме не только как право личности (как обычно понимается свобода слова в западной культуре),  а как потребность народа. Иным словами национальный организм имеет как потребность в том, чтобы люди внутри национального организма имели свободу самовыражения (“Вышли из Египта“), так и в том, чтобы имелся адекватный общенациональный понятийный аппарат.  Если этого нет, то национальный организм не может функционировать. И поэтому необходимость вербализации,  и обмена идеями, и обдумывания общенациональным организмом окружающих событий является важнейшей частью  нашего выхода на свободу, нашего Песаха сегодня. Без этого еврейский народ не сможет продвигаться и действовать в окружающем мире.

5. Это и есть еврейский смысл фразы "мы не рабы. Рабы немы".

6. Сегодня в Израиле свобода слова очень сильно урезана. Это выражается как в законах, которые сильно ее ограничивают ("никого не обижай" оборачивается в "не говори о проблемах"),  так и в отсутствии свободы открывать новые телерадиостанции и вести их как хочешь, и в государственной поддержке крайне тенденциозно-левых СМИ. Всё это не дает возможности обсуждения проблем, и очень сильно мешает национальному развитию.

7. Сам процесс выдвижения юридической реформы очень сильно раздвинул границы свободы слова в Израиле. Вдруг стало возможным критиковать судебную систему, чего раньше все опасались. Это уже благотворное ее влияние на нашу жизнь. Также планируется очень правильная реформа медиарынка.

8. В Америке свобода слова несравненно более высокая, чем в других частях Западного мира. Не в этом ли причина того, что все инновации за последнее пол-столетия приходят из Америки, а Европа не создает новых идей, т.е. находится в глубокой стагнации? 

9. В наше время выход из Египта - это прежде всего выход из тех чудовищно ограничивающих рамок которые элиты навязывают обществу (на словах - ради сохранения порядка, а на самом деле ради сохранения своей власти).  

Хаг Пэ-сах самеах!

Андрій Бондар: "Русская вєсна" починає пожирати своїх дітей в ситуаціії "очікування варварів"

Росіяни просто нетямляться від очікування українського контрнаступу, ввімкнувши якусь невидиму машину самопожирання. Страх наростає, набуває гігантських масштабів і, здається, почав проникати в усі пори цього безумного Левіафана, чи то пак Левіятана. 

І от з'ясовується, що шкіра в цього крокодила не така вже й груба. Бо всередині він, як їжак – рожевий, м'який і смердючий. І – о Боже! – беззахисний... Він не відчуває провини і ніколи її не відчує, але щось схоже на страх відповідальности за скоєне в ньому прокидається. Тому їх кидає навпереміну то в жар ядерної війни, то в холод нищівної поразки і розпаду, то в плаксиві й капризні стани у стилі якогось прілєпіна. Кидає тому, що найчутливіші з них тепер якщо не розуміють, то здогадуються: їх не захистить ні путін, ні русскійхрістос (тм), ні ядерна бомба, ні навіть дальокій товаріщ сі.

Це починає діяти так званий "закон бумеранга". В росії може не діяти перший закон Ньютона, Загальна декларація прав людини і міжнародне право загалом, але річ у тому, що бумеранг придумали давно і не на Заході. Є основи, що існували в цьому світі ще задовго до скрижалів Мойсея. Наприклад, сліпий фатум і невидима помста.

"Пастучалась в дом боль нєзванная" – вони нарешті починають підозрювати: русская вєсна починає пожирати своїх дітей. І це тільки петинґ, чи то пак розминка. Їхня піхва по байкраках ще навіть не почала нестися, а їм уже так сильно погано. Адже вони тепер не знають, куди тікати і де ховатися. Тепер у них нервові гойдалки, "всьопропало", недоладні смикання, абсурдний хаос і пошук винних. 

А новизна ситуації в тому, що той, хто останні 23 роки призначав винних, поволі сам переходить у статус винного. Поволі, але переходить.

Події в Росії схожі на сюжет якогось шаленого порнотрилеру: казковий герой усіх зумів довести до збудження, але нікого, зрештою, не задовольнив. Ба більше, число незадоволених і ображених лише множитиметься серед цих "подпольних чєловєчьков", одні з яких і далі за інерцією здихатимуть на фронтах, а інші заганятимуть образу на весь світ у всі можливі щілини своєї підтоптаної душі через безнастанний ресентимент і постійні хилитання між статусом володарів світу і статусом парій цього ж світу.

І от коли Росія одного ранку прокинеться зі шваброю в путінській гузиці й уся "вєлікая наша страна" застинєт в траурном убранствє, у них почнуться такі ломки, що живі позаздрять ненародженим. Це буде фарсовий і кумедний, але сталінізм, бо скотитися в оскотинення в їхній ситуації – найлегший зі шляхів. Він не потребує ні ресурсів, ні зусиль, ні стратегії, ні державної мудрости. Йому вистачить інерції, апатії та страху.

Думаю, якщо далі так піде, то до реального українського контрнаступу, коли би він не розпочався, доживуть не всі члени найвищого керівництва рф. Ще ж не варто забувати, що на носі дєнь побєди – перший і останній сакрал для всього цього племені, що якраз і ламається в ці доленосні часи. Росії потрібна буде сакральна жертва – винний, уособлення поразки останнього року. Я не здивуюсь, якщо... І ви не дивуйтесь. 🙂

Страх наростатиме разом з ура-патріотичним угаром. Неймовірний коктейль – підозра, страх і угар. І український контрнаступ 9 травня.