Олег Покальчук: Порівняння розвитку українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча

... Наша культура століттями перелаштовувалася в такий спосіб, що в неї запхнули найбільш деформовані частини християнської культури й найпотворніші інструменти впливу світської влади. Виховання хохляцтва, яке співами й танцями розважає панів у поміщицькому театрі «гопака та чарки», — це як існування «домашніх негрів» у американській культурі. Був консенсус хамів щодо такої соціальної поведінки, але були й правильні люди з шаблями.

Так от, про мечі. Хочу порівняти розвиток українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча. (Наперед перепрошую за орфоепію, коли щось не так. Я вивчав японську мову дуже давно, а катаною рубав хіба що бур’яни на городі й новорічну ялинку в травні.)

Процедура називається «тамахагане». Складання й обробка шарів сталі різної якості, аби створити меч зі збалансованими характеристиками гостроти та міцності.

Процес охоплює такі кроки:

Вибір сировини. Використовували різні типи руди з високим і низьким вмістом вуглецю. Це давало змогу досягнути балансу між міцністю та гостротою.

Тут — про демографію та генетику. В історичному анамнезі ми мали три касти, якщо узагальнити Донцова й Шевченка (котрий Тарас Григорович). Донцов говорив про козаків і гречкосіїв, Шевченко — про козаків і свинопасів. Хоча аграрний бізнес і тваринництво — трохи різні речі, узагальнимо, що є козаки та «інші» хороші люди, але ні разу не козаки.

Виготовлення брусків (конкетан). Руду плавили й перетоплювали у форми для створення брусків криці «конкетан». Кожен конкетан мав різний вміст вуглецю, а також інших домішок.

Це про наші війни й катастрофи. І не лише про локальні. Кожна національна катастрофа радикально змінює склад суспільства та спосіб подальшого існування. Після Першої й Другої світових воєн, після здобуття Незалежності в національні форми відливалися люди з дуже різними, іноді протилежними уявленнями про майбутнє України. Але вони там застигали.

Складання шарів. Конкетани різного складу та якості розрізали на пластини, потім складали їх одна на одну. Шарування робили, аби створити різні властивості сталі на різних ділянках меча.

Тут маємо справу з кадровою політикою різних режимів і влад. Хтось погоджувався інтегруватися, а хтось випадав у металеву тирсу, хоч іноді з яскравими іскрами. Але випадав назавжди. Напевно, кожен із вас іноді собі думав, як би повелися ті чи ті відомі люди, якби дожили до наших часів. І щира відповідь не завжди приємна.

Петро Шуклінов: Занепад Трантора

Нацистський режим у Москві вустами потішного алкоголіка окреслив нову мету російського нападу на Україну - знищення української держави, "навіть якщо на це підуть десятки років". Все йде за планом, тобто. Просто плани змінились. І тепер планів немає.

Українські плани натомість не змінювалися. Весь світ стежить за тим, як наступає Україна та повертає один населений пункт за іншим. За словами командування, на жаль, наступ йде не за графіком – це очевидно. Але ініціатива в руках ЗСУ – це також очевидно. Щирість України підкуповує.

"Або ми, або вони" - каже на це російський дурак. Але його завдання, так бачиться, озвучувати те, що вголос сказати людям із кріслом не належить. Цілком інакше ці слова звучать, якщо подумати, чому їх взагалі довелося вимовляти. Особливо, якщо подивитися на дату - увечері того ж дня, коли Україна "знов перейшла червону межу".

Знищення недоторканного Ту-22М3 – потенційного носія ядерних зарядів, невразливих ракет Х-22 – це дещо нове. Удар за 700 км від кордону України. Удар по ядерній тріаді. Цей літак належить до стратегічної авіації та існує в обмеженій кількості, вироблений у СРСР. Збирати такі Ту-22М3 можуть на Казанському авіазаводі, де з часів советстької окупації досі лежать кілька корпусів без нутрощів. Не вдаватимуся в деталі, але на сучасні літаки немає ні технологій, ні людей. І простіше (швидше) зібрати літак методом канібалізму – знімаючи деталі зі старих бортів та збираючи з них франкенштейна. Те, що зараз росіяни роблять і з цивільною авіацією. Московська верхівка, розуміючи, що справа пахне погано, кинула на Казанський авіазавод $400 млн із Фонду національного добробуту, недоторканних запасів. З тією метою, щоб у терміновому порядку ремонтувати советські літаки, які використовують для обстрілів України. Літаки, звісно, зношуються від щоденного використання. А тепер один чи два з них повністю знищені – і це буквально для них катастрофа. А для нас подвійний привід привітати себе. Адже українська армія таки навчилася збивати Х-22 – своєрідним способом.

Що на цьому тлі залишається робити Росії, як не визнати очевидне? Перемогти Україну не вийшло. Ініціатива у руках ЗСУ. Ядерна тріада почала скорочуватися.

Сергій Чаплигін: Етапи історії незалежності України: з 1991 року було встановлено не незалежність держави українського народу (нації), а незалежність колоніальної адміністрації від метрополії

Щороку, на День Незалежності, пригадуються події минулих років:

24 серпня 1991 року Україна була проголошена незалежною державою. 

Однак незалежність здобула не Українська Нація, а колоніальна адмiнiстрацiя. 

Проголошення незалежності стало актом перемоги колоніальної адміністрації над силами національно-визвольної революції.

Колоніальна адміністрація не побажала встановлювати державу Україна правонаступницею визвольних змагань українського народу. Правове поле вона створила через копіювання правотворчості Московії (СССР) та через запозичання окремих норм західних країн. Жодної адаптації законів до звичаєвого права українського народу не було зроблено. Було знехтувано моральним законом та традиціями українського народу як засадами правової системи. 

Відповідно була створена відсторонена від реального суспільства держава.

Але попри внутрішню суперечливість Акту Проголошення Незалежності, подія 24 серпня 1991 року була безумовно позитивним кроком на шляху національного унезалежнення українського народу. 

Референдум 1 грудня 1991 року встановив державну незалежність України i обрав Президента, якого уповноважив захищати суверенітет держави.

Але колоніальна адмiнiстрацiя, проголошуючи незалежність України, не мала наміру підпорядковуватись волі українського народу. Народ для неї залишився лише фактором легітимації її влади.

Як видно з подальшої історії відмова влади від ядерного статусу держави, мораторію на атомну енергетику, знищення звичайної зброї, що здійснювалася на вимогу США i НАТО, втручання в кадрову та в економічну політику з боку урядів США, Євросоюзу та Московії, нафтогазовий диктат Московії, інвестиційний диктат МВФ, нарешті московсько-українська війна та iншi факти квазісуверенностi влади, то сумніву немає, що національно-визвольна революція не завершилась і досі.

Але повернемося до подій, що передували 24 серпня 1991 року. 

На останньому етапі історії Радянського Союзу його розвалювала декілька груп сил: нацiоналiстичнi рухи та націонал-демократична опозиція в поневолених націях, Єльцинський уряд московщини та антиімперська часитна московитської демократії, а також партійно-державна бюрократія союзних республік.

Найпотужнішою серед поневолених націй була Українська. 

В українському середовищі було два бачення щодо боротьби за незалежність України: революційна та еволюційна.

Революційну лінію представляли націоналісти, еволюційну – націонал-демократи.

Революційна лінія, представлена націоналістами, виходила з наступного:

Олександр Черненко: "Козак Мамай"

В історії української культури особливе місце займає сюжет, що зображує запорозького козака, який сидить під дубом, грає на бандурі та щось наспівує. Цього сюжету не знає мистецтво жодного із сусідніх нам слов’янських народів. Водночас в Україні цей образ із часів козацької старовини набув надзвичайної популярності. Із часом за подібними творами закріпилася узагальнена назва "Козак Мамай".

Дослідників завжди цікавило питання: чому картину, на якій зображено українського козака, названо чужомовним ім'ям Мамай. Найвідомішою людиною, що носила це ім'я був татарський тумен-баша з половецького роду Мамай Алаш Кият. Його нащадком був князь Богдан Глинський, який теж називав себе Мамаєм. Богдан був призначений намісником Великого князя Литовського у Черкасах і відзначився набором перших козацьких загонів з українців, які з 1492 року вирушали в походи на південь. Саме Богдана Глинського і називають найвірогіднішим прототипом персонажу картини.

Картина «Козак Мамай» набула значного поширення в XVIII—XIX ст. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в скількох варіантах, повтореннях і копіях.

Найчисельніші колекції цього твору зберігають та експонують Національний художній музей України, Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» та Дніпропетровський історичний музей ім. Дмитра Яворницького.

Олександр Черненко: Південноукраїнська середньовічна держава Кримське ханство

У 15 столітті південні українці після успішного союзу з Русь-Литвою та спільної перемоги над монголами встановили власну державу – Кримське Ханство. Вони підкорили частину колишніх монгольських володінь, зокрема їх васалом було невелике Московське князівство, яке регулярно сплачувало данину аж по 1700 рік. 

З часом Кримське Ханство переорієнтувалось на нову потужну силу – Османську імперію. В ті часи це була нормальна практика, це називалось «тактика балансу сил». Вся тогочасна Європа була поділена на сотні невеликих держав, герцогств, князівств і королівств, і всі вони регулярно воювали чи утворювали союзи з сусідами. Коли хтось один ставав занадто сильним, його слабші сусіди тимчасово об’єднувались, навіть забуваючи власну ворожнечу, та спільно давили того, а потім знову розривали союз щоб перегрупуватись вже проти нового потенційно небезпечного ворога. 

Столітня війна між землями Англії та Франції, Сенгоку Джідай, коли воювали князівства на японських островах, Тридцятилітня війна що захлиснула германські, чеські та інші європейські землі... Коротше кажучи, можна зрозуміти що в той період через кожне покоління визначались нові союзники та вороги і все йшло знову. Не було єдиних Італії, Німеччини та інших країн у сучасному розумінні. Тож наша історія тут абсолютно нормальна. Якщо певний час історія Флоренції, Риму, Генуї та Венеції, йшла окремо, якщо історія Пруссії, Саксонії та Баварії йшла окремо, з їх княжими та королівськими династіями, то і у нас певний час в Степу була Гетьманщина, на заході Річ Посполита, а на півдні Кримська держава. Тож і гетьмани, і королі, і кримська династія Ґераїв – це наші історичні постаті, яких слід вивчати разом.

Про світ, який об'єднався заради України!

 

Andriy Yermolenko до Дня Незалежності України виготовив серію плакатів! Про світ який об'єднався заради України! 

Cкачати в гарній якості можна тут >>>

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Олександр Висоцький: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?»

До нас тільки зараз, як до жирафа, почало доходити, хто ми є. 

Ні, підказки і натяки демонстративно були розкладені повсюдно, але ж ми такі скромні, такі толерантні, такі поступливі, такі меншовартісні і віктимні, що аж сліпі.

А чи ставили ми собі питання: «Як так сталося, що народ «кріпаків» зайняв найбільшу та найродючішу територію в Європі?» Україна розміром приблизно, як Британія, Румунія і Польша разом узяті.

Яким чином «сільська» мова, «малоросійськоє нарєчіє, которого нє сущєствуєт» має сукупно до мільйона слів??? 

Перші українські слова (мед і страва) були записані Пріском Панійським у таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України в 448 р. н.е.

Як в «маленькую культуру» вмістилися 200 000 народних пісень, велика національна кухня, орнаменти, обрядовість, архітектура, колосальний живопис, перші в Східній Європі академії і книгодрук, стародавні літописи і кобзарство, гумор, театр Корифеїв і «Березіль», музика Веделя і Березовського, Сковорода і Вернадський? Такої «маленької» культури вистачило б на десять народів.

Як вийшло, що предки «молодої держави, якій всього лише 30 років», брали столицю Візантії Константинополь ще в 907 році, знищили Хозарський каганат 968 році, спалили османський флот у 1615 році, палили передмістя Москви 1618 року? 

І це лише верхівка верхівки айсбергу.

Мене особисто НЕ дивує фантастична сила українців, продемонстрована в останній рік. Українці були такими завжди. Нам про це кричать історія і пам’ять поколінь. Просто ця пам’ять до нас повертається надто повільно.

Ми, як гидке каченя, що виявилося лебедем і полетіло з курятника меншовартості. 

І нам треба терміново навчитися ЛЮБИТИ і ПОВАЖАТИ себе, як це роблять нормальні незакомплексовані народи. Бо ми не кури, а лебеді, і батьки наші лебеді, і прапрадідіди були вільними та прекрасними! 

Вони високо літали і в курниках не жили. 

Це треба знати і пишатися!

У будь-якій незрозумілій ситуації пишайся Україною!

Це обгрунтовано. 

Я перевіряв. 

Антін Мухарський: Фемінізм - це смішно

 Стоїть в парку у Стрию
Файная статуя
Ой була я феміністкой
До першого х..я
(народний фольклор)

А тепер розлого поясню власну позицію щодо сучасних (західних) форм  фемінізму. Насправді смішних і штучно культивованих в країні, де умовна Антоніна Іванівна з Золотоноші (кремезна як статуя зі стрийського парку у Львові роботи Корчового) називає умовну Станіславу Лесіївну  "х...ньой с зєльонимі волосамі". Дарма, що обидві дами, лишень, протилежні  полюси явища ім'я якому український матріархат. 

В 20-му столітті по наших територіях  прокотилися 4 війни. Дві світові, дві національно-визвольні. Мільйони войовничих пасіонарних чоловіків загинули. Їхні функції перебирали на себе жінки.  В українській родині головною майже завжди була  ВОНА - мати-берегиня - основа усіх соціальних інституцій. Батько - лишень номінальний голова. Почесний президент. Якого можуть забрати на війну, вбити бандити, звільнити з роботи... Він  може піти кудись вдалечінь за мрією, забухати від тоски (бо дружина з дітьми вигризають мозок), вчинити самогубство, раптово померти від інфаркту-інсульту. Чоловіків в Україні шанують виключно в гробу. Бо живий чоловік - категорія небезпечна та тимчасова. Козак Мамай. Повіявся і шукай вітра в полі. В той час як жінка -  категорія вічна. Стабільна константа. Митці  її оспівують, фіксують, надихаються. Скільки ви чули пісень про тата чи дідуся? А про маму? Навіть українське воїнство молилося і молиться Божій Матері. Так отож...

В моїй колекції понад 1500 (півтори тисячі) народних картин 30-60 років минулого століття. І знаєте який сюжет найпопулярніший? "Ховайся Петре з Наталкою, йде мати з качалкою". 

Українська фолк-опера "Запорожець за Дунаєм" містить купу сцен з возвеличенням жіночої агресії та булінгу істот чоловічої статі. Цей спосіб поведінки Одарки (головної героїні опери) як єдиновірний перебрали на себе  мільйони українських жінок.

І це вже я не кажу про сімейний канон "Кайдашевої сім"ї", за мотивами якої знято геніальний серіал.

Жінки гучні, галасливі, скандальні...

В той час як українські чоловіки здебільшого самітники-мовчуни. Справжні козаки-характерники.  Ну буває, що переїбуть когось  з безпорадної люті через знецінення та фізичну агресію  з боку матріархальної більшості. Та жити таким  недовго.  Середня тривалість  життя чоловіків в Україні на 15 років менша від жіночої.  А у воєнні часи і уявити страшно...

Нема в світі більш фемінізованої країни ніж наша. Пересічний чоловік в Україні - розходний матеріал. Сировинний придаток до самки.  Героїчна, але безправна, мовчазна істота, приречена на моральне та фізичне знищення.  

Як переслідується історіософська концепція Юрія Шилова

У 1969 р. археолог Б.М. Мозолевський спробував пояснити людське жертвоприношення в одному із доскіфських курганів пониззя Дніпра. 

Тема отримала розвиток в дослідженнях Ю.О.Шилова, який на 1983-1995 роки закріпив своє відкриття тут арійського варіанту Спаса. 

Відкриття, разом із монографією «Прабатьківщина аріїв» (Київ, 1993 і 1995; укр. набір щез у видавництві, рос. видання було частково конфісковано), було відторгнуто колегами із ІА НАНУ (публікації протоколів обговорення та ін. див. у ж-лі «Археологія» 1996, № 2 та у другому виданні «Прабатьківщина аріїв»» М.-К.-Мн., 2013). 

Напередоденні виставки у Ватикані старожитностей Аратти (Ursulescu N., Dergacev V., Shilov Y. Cucuteni–Trypillia : а Great Civilization of Old Europe // Catalogue. – Rome–Vatican, 2008) на Києвщині у с.Трипіллі було відкрито народний Музей «Аратта – Україна» (див. у монографії: Shilov Y. Ancient Нistory of Aratta–Ukraine. – L.– N.Y: Amazon, 2015). У 2012 р., за правління IV Президента, Музей знищив корупціонер із ВРУ. Ідеологічну підтримку руйнації «антинаукового закладу» забезпечили (відповідною конференцією у Фонді Української культури) провідні фахівці з того ж Інституту археології Національної Академії наук України: директор, вчений секретар, головні трипіллязнавці ІА НАНУ. (Відповідне становище у Болгарії висвітлено у публікаціях 2010-2014 років С. Попова).

Особливо допікали роботі Ю.О. Шилова та створеного за його участі (на чолі з О.С. Поліщуком, почасти А.В. Гайдамакою) Музею такі з отих фахівців: В.В. Отрощенко, Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко іже з ними. Ці особистості мають зберегтися в історіографії України не тільки їхніми вкладами в позитив археології, але і як конкретні руйнівники зазначеного вище шансу вітчизняно-планетарного масштабу. 

Про початок такої руйнації я попереджав (дирекцію та Вчену Раду, на загальних зборах співробітників ІА НАН України) ще в 1995. У моїй заяві (має бути у протоколі від 14.02.1995, опубліковано в Додатку до ІІ видання «ПА») говорилося про шкідливість прагнення колег «закрыть актуальнейшее научное направление, проводимое не мною одним, и не в одной Украине, территория которой является хранилищем научно-культурных сокровищ мирового значения – но освоение которых тормозится, таким образом, в ущерб всему человечеству.  Первобытный отдел Института вправе отказаться от обсуждения моей монографии, но такой шаг должен носить характер научной полемики, а не бесчестной интриги. Данное официальное заявление должно, на мой взгляд, упредить события – не дать предстоящему заседанию Отдела 22.02 вылиться в вышеозначенную интригу (уже обозначившуюся упомянутой выше листовкой {связанной с конфискацией и закрытием издательства «ПА»}). Отдел, а вместе с ним Ученый совет и руководство Института не должны позабыть, что на карту ставится не так судьба монографии и проч. Ю. А. Шилова, как престиж Института, Национальной Академии наук Украины, самой Украины». 

НІ, НЕ ДОСЛУХАЛИСЯ! На тому офіціозна частина колег-археологів (якби ж то тільки їх!) й досі стоїть. І буде стояти до скону. 

До скону курсу на „кінецьСвітовське спалення Революцією державності=цивілізації”. – Це аж ніяк не за «Ведами» та «Ноосферною теорією історії». Це за «Біблією» та «Капіталом» творців теорії історичного матеріалізму – що є нині спільним стадіоном для протилежних команд офіціозних інтелектуалів як РФ, так і України. НА ЖАЛЬ! На превеликий жаль…

Костянтин Рахно: Норманізм як панівна історична концепція в СРСР-РФ

Оскільки Карл Маркс був однозначним норманістом, то в СРСР не було й не могло бути жодної іншої офіційної версії походження русі, крім норманської.

Усі провідні радянські історики й археологи volens nolens були норманістами. Інших теорій походження варягів і русі, крім скандинавської, принципово не розглядалося. Коливатися могла лише оцінка їхнього внеску. Публікувалися перекладні норманістські монографії Мінорського й Ловмянського. За ввесь радянський період не було опубліковано жодної наукової монографії, де б розглядалася якась інша версія.

Кілька статей з альтернативною точкою зору коштували кар'єри Кузьміну та Вілінбахову-старшому й життя Єнговатову.

Антинорманізм критикувався як буржуазно-націоналістична теорія.

Існувала заборона на дослідження балтійських слов'ян та публікацію джерел про них після виходу перекладу Гельмольда. Не було перекладено чи перевидано жодної книги про них. Не було проведено жодного спільного дослідження з вченими з НДР.

Особливий внесок у радянський норманізм зробив Артамонов - особистий друг Жданова, старий большевик, слухач промов Леніна. Він був очільником ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури, потім директором Ермітажу й паралельно до кінця життя завідував кафедрою археології ЛДУ. За норманську теорію його ніхто не кривдив.

Учнем Артамонова був сумнозвісний марксист Клейн - автор книги "Інша любов" і решти подібних. Норманіст. Який відкрито за радянських часів себе так позиціонував і вів окремий семінар зі скандинавського походження Русі. За норманську теорію його ніхто не кривдив (він був засуджений геть за інше й швидко відновився). Клейн зорієнтував на норманізм свого підлеглого й близьку людину Лебедева, який теж спокійно займався норманським питанням. Норманістські книги Лебедева, Дубова, Хабургаєва й решти спокійно друкувалися за СРСР величезними тиражами.

Зараз у РФ норманізм є панівною точкою зору. Школа Клейна-Петрухіна домінує. Популяризатори науки типу Жукова з Кадирою від фонду "Русский мир", з якими відверто співпрацює низка українських реконструкторів, навіть "Святослав" вважають скандинавським іменем Свендіслейф і пропагують це. Історика Сахарова, що мав інакші переконання, було звільнено з роботи й розкритиковано в кращих радянських традиціях. 

Незалежно від того, справедлива норманська теорія чи ні, вона не пов'язана з антирадянщиною ніяк і не залежить від політичних переконань.

Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

Даніель Фріберг: Метаполітика правих

Метаполітика – це війна за соціальні перетворення на рівні світогляду, мислення та культури. За будь-якою парламентською боротьбою стоїть боротьба метаполітична, вона передує їй, легітимізує і підтримує її. Метаполітика, в ідеалі, зводить парламентаризм до формального закріплення результату.

 Пропонуємо переклад Сергія Чаплигіна з книги Daniel Friberg “The Real Right Returns”. 

Щоб знайти підхід до вирішення фундаментальних проблем, з якими зіткнулася Європа, недостатньо озиратися назад, або реагувати на зовнішні прояви тих глибоко укорінених причин вимирання європейської культури і народів. Ми повинні ясно визначити контекст і причини тієї ситуації, в якій опинилися, аналізувати їх, і потім діяти – в політичному і культурному планах, в залежності від наших висновків. 

Що нам потрібно, так це метаполітичну думку і дію. Метаполітичний аналіз пов’язаний не тільки з очевидною, поверхневою політичною активністю, він вивчає, те що контролює і впливає на розвиток суспільства в цілому протягом тривалих періодів, що є пов’язаним з глибинними цінностями і свідомістю пересічних громадян. 

Метаполітика розглядає культуру, економіку, історію, а також зовнішню і внутрішню політику, а не просто державу, партії і нації. Щоб отримати можливість змінити суспільство конструктивно і міцно, ми повинні розуміти його як єдине ціле, як організм. 

В останні десятиліття, більшість організацій, що діють в інтересах європейських народів, обрали ті стратегії, які були ефективні історично, але які більше не є актуальними, – бо сучасність все змінила. Наслідування політичним і революційним перемогам минулого приречене на провал. По простому, був, є і буде лише один Цезар, один Наполеон, і не більше! 

Ми повинні зрозуміти з історії не лише як отримати владу і вплив, але також що взагалі таке влада, в чому вона полягає і як формується. 

19-20 серпня 1993 року на Говерлі відбувся IV Нагорній (Надземний) Собор Духовної України

 19-20 серпня 1993 року на Говерлі відбувся IV Нагорній (Надземний) Собор Духовної України

В Ухвалі Собору було сказано: 

«Надземний Собор Святої України звертає увагу на загрозу повної деградації Національного Духу в умовах багатовимірного політичного, соціального та інформаційного полону. Знехтувавши ясні синівські Заповіти Предтеч державної самостійності України — козаків, стрільців, отаманів, гетьманів, кобзарів, Святослава, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Дмитра Вишневецького, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, — сучасники впустили до брами Рідної Оселі чужинецький дух зради, цинізму, зневаги до батьківських ідеалів,  і тим розпочали акцію самопоїдання, самогеноциду, завершуючи демонічну програму ворожих сил з усунення еволюційної потуги Русі-України з історичного поля. 

Надземний Собор Святої України вважає, що лише повна правда і нерушима мужність допоможуть Рідному Краєві звільнитися від цього полону і відродити суджену національну самодостатність…».

Михаил Эпштейн: Бессилие добра в русской литературе

(фрагмент из книги "От Библии до пандемии: Поиск ценностей в мире катастроф").

Размышляя о моральном смысле нынешней ситуации,  о безнаказанности зла и униженности добра, обращаешься к духовной поддержке русской литературы.  И чему же она учит?

Что общего между сказкой о Василисе Прекрасной, "Шинелью" Гоголя, "Идиотом" Достоевского и "Мастером и Маргаритой" Булгакова? В русской литературе добро предстает слабым, бессильным. Чтобы одержать победу над злом, оно должно заручиться его же поддержкой. Но в этом случае оно перестает быть добром, а значит, все равно терпит поражение. У этой общей схемы много вариаций.

1.

 Начнем со сказки "Василиса Прекрасная" из сборника А. Афанасьева. Ее сюжет перекликается с "Золушкой" — как во французской версии (Ш. Перро), так и в немецкой (братья Гримм). Красивую, кроткую сироту злая мачеха и сводные сестры пытаются сжить со свету, поручают ей самую трудную, порой невыполнимую работу. Она со всем справляется, оставаясь доброй, терпеливой и несчастной. Потом вмешивается некая волшебная сила и внезапно поворачивает ее судьбу — бедная красавица попадает во дворец и выходит замуж за царя/принца.

В чем же отличие русской сказки от французской? Золушке помогает добрая фея, ее крестная, а Василисе — людоедка Баба-Яга: "ела людей, как цыплят", "забор вокруг избы из человечьих костей, на заборе торчат черепа людские с глазами; вместо дверей у ворот - ноги человечьи..." Василисе тоже грозит смерть, но поскольку она безропотно выполняет все повеления Бабы-Яги, та неохотно ее отпускает. И даже дает на дорогу зловещий подарок — череп с горящими глазами, ведь мачеха и посылала падчерицу к Бабе-Яге "за огоньком", чтобы осветить дом.

"Внесли череп в горницу; а глаза из черепа так и глядят на мачеху и ее дочерей, так и жгут! Те было прятаться, но куда ни бросятся - глаза всюду за ними так и следят; к утру совсем сожгло их в уголь; одной Василисы не тронуло".

Так сиротка избавилась от домашнего гнета. Одно, меньшее зло побеждено другим, всесильным. Недобрую мачеху через Василису истребляет злейшая Баба-Яга.