Вадим Штепа: Рене Генона не поняли "традиционалисты"

Мне кажется, основателя интегрального традиционализма Рене Генона никто не понял. Ну, с гениями это бывает.

Я специально выучил французский язык на уровне чтения и прочитал все тексты Генона, которые были в московской Иностранке. Это был первый постсоветский 1992 год, и у меня тогда сорвало крышу. Я понял, что началось. И на этой почве дико разругался с Дугиным и всеми "русскими патриотами". 

Вся эта публика поняла Традицию очень буквально и формально. Эти бывшие комсомольцы принялись отращивать длинные православные бороды. А Генон-то как раз над этим прикалывался. На самом деле, он был интеллектуальным панком, как Егор Летов, но многие этого не секли.  

И в итоге геноновский традиционализм на России поняли с точностью до наоборот. Товарищ Генон на самом деле не призывал к бородам и кафтанам, а ровно напротив - говорил, что скоро нас всех ждет эпоха "Великой Пародии". И вот эта вся властная хрень скоро нас будет учить "традиционным ценностям". Но эти геноновские пророчества сочли авторским безумием, им никто не внял. Хотя Генон опирался на совершенно классические тезисы ранних христианских философов: антихрист будет не "против Христа", а наоборот - будет ему максимально подражать. 

И сегодня мы это уже наглядно наблюдаем. Даже слишком наглядно. Агент КГБ Михайлов, известный публике под ником "патриарх Кирилл", объявил весь свободный мир "сатанинским". А чмо из ленинградской подворотни провозгласило себя вечным царем. Вот, наверное, так она и выглядит "контр-традиция", которую описал дедушка Генон. 

Да, кстати, у него есть даже буквальная фраза: "великая пародия явится в этот мир в образе некоей великой империи". 

Ну и совсем финально. Средневековое изображение Антихриста. Никого не напоминает? )

Володимир Єшкілєв: Останнє літо “секретної кімнати”?

 Людям країни в стані війни не уникнути “синдрому секретної кімнати”. Їм завжди здається, що за їхніми спинами, “десь в Еміратах”, “десь на островах” ведуться мегатаємні перемовини про “поганий мир”. Що “вищі масони”, “верховні ілюмінати” та інші рептилоїди із сигарами в зубах сидять за круглими столами й цинічно торгуються за вигідний залаштунковим силам мир. Що на кону там трильйони доларів, плодючі землі, глобальні ресурси та майбутнє десятків мільйонів маленьких і незрячих.

При тому не всі, далеко не всі сприймають такі чутки зі смутком і тривогою. Більшість, і це зрозуміло, усе це злить та лякає, але є і такі, що тихенько, щоб не чули сусіди, аплодують кожній вигадці й кожній плітці про поступ у “секретній кімнаті”. “До осені (до зими, до весни, до літа) усе закінчиться”, — шепочуть ті, які грають втаємничених, і багатозначно мружать очі, виголошуючи свої пророцтва.

За 27 місяців війни ми чули їх багато. Але люди не стомлюються вірити та обговорювати навіть найфантастичніші чутки.

У принципі, таємні перемовини завжди супроводжують військові конфлікти. Російсько-українська війна тут не є винятком. Відповідно, “секретна кімната” не є вигадкою. У різних країнах неофіційно (або ж напівофіційно) зустрічаються політики, фінансисти та іноді дуже мутні “авторитетні люди” (ті самі рішали з політичних карикатур), щоб “звірити годинники”, обмінятися пропозиціями та довести до відома своїх патронів (хазяїв, партнерів, командирів) готовність або ж, навпаки, неготовність сторін до мирних перемовин.

Час від часу інформація про такі консультації проривається на сторінки газет і сайтів. У грудні минулого року, зокрема, стало відомо, що неофіційні консультації на доволі високому рівні зайшли до глухого кута через значну (радше — кардинальну) розбіжність позицій Києва й Москви щодо логістики та порядку денного гіпотетичних мирних перемовин.

Місяць тому, знов-таки, за чутками, вичерпався стикувальний потенціал іншої, трохи жаркішої “секретної кімнати”, не менш солідної та представницької за калібром тих, хто мав право заходити до її дверей. Подейкують: ледь високі “консультанти” наблизилися до більш-менш спільного бачення, представники Кремля оголосили про три додаткові (і неможливі) вимоги, одна з яких нібито стосувалася легітимності нашого президента, а друга, за чутками, передбачала протокольне визнання Заходом (тобто де-юре, а не де-факто) статусу державного кордону за теперішньою лінією фронту.

Софія Дніпровська: Що "скріпить" Росію і трагедія України

Міжнародні сили, які ставлять собі за мету демократизацію й пацифікацію РФ без її повного демонтажу приречені на поразку. Бо ця мета містить взаємовиключні умови. 

Демократична, мирна Росія не зможе триматися купи. А цілісною вона може бути тільки авторитарною й експансивною. 

Бо в Росії нема й ніколи не було внутрішніх економічних скріп, які лягли в основу всіх національних держав Європи і США (що взагалі є чистим продуктом капіталізму). 

Росію споконвіку тримало залізо, кров і духовні скрєпи. Лібералізація (кін. 16-поч. 17 ст., кін 19- поч. 20 ст. і кін. 20-го) закономірно тягла за собою розпад і смуту. І росіяни у своїй масі це розуміють. І ні на які хамони з пармезанами не проміняють свій модус вівенді. 

На Заході достатньо інтелектуальної потуги, щоб розібратися в загадках русской души. Проте недостатньо волі, щоб діяти відповідно до об'єктивної реальності, бо в такому випадку західним людям доведеться відмовитися від того, що вони так цінують (безпеки, добробуту, комфорту) і знизити процент жирів у маслі, щоб наробити побільше гармат. Змусити цілий "золотий" мільярд відмовитися від комфорту не легше, ніж змусити 140 млн. відмовитися від "кузькіной матєрі". 

Трагедія України полягає в тому, що вона опинилася в заручницях російської експансивності і євроатлантичної безвольності і перетворилася на інструмент досягнення недосяжних цілей. 

І тільки якийсь deus ex machina вкупі з нашою власною волею до життя може вирвати нас із лабет, у яких ми борсаємося вже не 1 століття.

Володимир Єрмоленко: Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень

Є суспільства, часи, епохи, де домінує зваба; є ті, де домінує насильство

Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень.

Зваба - це створення полів бажання. Коли ти сам хочеш. Зваба може бути інтелектуальною, емоційною, акустичною, поведінковою, кулінарною - і ще будь-якою. Гуманізм - це суспільства складної зваби, складного переплетення бажань. Коли в тебе є вибір між бажаннями, між цілями, між мріями. 

Насильство - це знищення полів бажання. Головна мета насильства - знищити волю. Пекло - це відсутність бажань (вибач, Буддо), тому мета насильства - це пустка бажань, це апатія, смерть і рабство. Рабство - це смерть, яка працює. Це смерть, яка виборола собі «життєвий простір», яка захопила собою «засоби виробництва»

Антирабовласницька література (а українська література великою мірою саме така, у різних проявах) - це дуже часто література, яка рятує бажання від гегемонії смерті. Яка показує озерця зваби посеред вʼязниці рабства

Тому, наприклад, у Шевченка окрім його воїнської іпостасі є ще вимір ніжності та любові, який не менш цінний, ніж вимір боротьби

Бо боротися проти насильства - це зокрема і захищати поля бажання. Озерця зваби.

Ольга Борисова: Гряде реальна ідіотократія

У 2006 році на екрани вийшов фантастичний фільм “Ідіотократія”, антиутопія про те, як в результаті природного відбору чисельна перевага ідіотів над розумними стала зашкалювати і що з цього вийшло. 

Сьогодні, через 14 років, цей сюжет не виглядає такою вже фантастикою: рівень IQ у людей неухильно знижується, і деякі дослідники вважають, що цей процес вже незворотній. На думку одних, в цьому винен негативний відбір по інтелекту (розумні люди таки гірше розмножуються), інші звинувачують у всьому інформаційну революцію. 

Чи встигне людство переламати тенденцію до того, як середній IQ homo sapiens впаде до рівня розумової відсталості? 

Це питання турбує людей вже досить давно. Вчений Токарський вважавав, що дурість є психіатричним захворюванням. Він не вимірював її ніяким IQ, але дуже переконливо довів в 1896 році, що між поняттями “нерозумно” і “безглуздо” існує різниця. Нерозумно, говорив він, впасти з вікна, задивившись на місяць; нерозумно забути адресу своєї квартири, однак це не можна назвати дурістю. Це щось таке негативне і дуже загальне поняття «нерозумно». А дурість – поняття позитивне. Дурість – це поняття, яке включає обмеженість, безцільність, безглуздість. 

Ми живемо у світі “симулякрів” (як назвав цей феномен Жан Бодрійяр), копій без оригіналу, які люди згодні приймати за оригінали і гонитву за якими робити метою свого життя. Просто тому, що так роблять усі.

Минулого року французький нейропсихолог Мішель Демурже випустив книгу “Фабрика екранних ідіотів”. Автор б’є в усі дзвони: з 1999 по 2009 рік середній IQ молоді на стику школи і ВНЗ впав на 3,8 пункту. Якщо ця тенденція збережеться протягом 100 років, ми отримаємо падіння інтелекту до 62. А згідно з тестом IQ, показник 70 – це особи з розумовою відсталістю (верхня межа дебільності). Загроза серйозна. Суспільство, що складається з таких людей, не зможе підтримувати власне існування. Нікому буде управляти машинами і справляти їх, тобто наша техногенна цивілізація впаде. Штучний інтелект може, звичайно, прийти на «допомогу», але кардинально нічого не змінить. Ще 20 років тому ніхто б не подумав, що XXII століття людство ризикує зустріти розумово відсталим. 

Раніше рівень IQ постійно зростав, адже упродовж XX століття люди вважали, що кращий інтелект і знання забезпечують дітям кращі шанси в житті. Учені зі схваленням спостерігали так званий "ефект Флінна", по імені новозеландського філософа Джеймса Флінна, який в 1984 році опублікував дослідження про те, що середній IQ жителів США з 1932 по 1978 роки збільшився на 15 пунктів. Аналогічні дослідження в інших країнах показали схожі результати. Кожне наступне покоління отримувало вищі результати в тестах на коефіцієнт інтелекту. Ми справді розумнішаємо чи просто думаємо по-іншому? Когнітивна історія 20-го століття на думку Джеймса Флінна свідчить, що зміни в нашому мисленні мають дивовижні (і не завжди позитивні) наслідки.

Проведені після 2000 року дослідження показали те, що зараз називають “зворотний ефект Флінна”: зростання IQ сповільнюється, припиняється або навіть змінюється спадом. Флінн каже: “Перемога візуального сприйняття означає, що менше людей читає довгі романи або книги з історії. Люди живуть у бульбашці з сьогодення, що робить їх більше уразливими до дії інформації, що подається ззовні".  Люди без освіти чи тільки з дипломом про освіту, але без знань, що знаходяться на вершині соціальної піраміди, – зводять нанівець бажання займатися своїм інтелектом. Бути розумним -  більше не престижно. 

У наш час люди з нижчим IQ народжують більше дітей. До 1850 року це взагалі не було проблемою для нашого людства. Безглуздий мисливець гине частіше за розумного, а розумному селянинові по плечу прогодувати дітей в голодний рік. Найзабезпеченіші класи Британії віками мали приблизно удвічі більше дітей на жінку, ніж робітничий клас. Якщо у представника нижчих класів раптом і було більше дітей, то вони, в силу недостатнього харчування, мали проблеми із здоров’ям, і вже в другому поколінні число їх нащадків зменшувалось. Після 1850 року погане харчування у дітей в розвинених країнах стало відходити в минуле навіть серед бідних, а збільшення доходів населення дозволяло прогодувати велику сім’ю тим, хто не мав вищої освіти. 

Наш інтелект, можливо, й зростав, але це не зробило нас мудрішими. "Читання літератури і вивчення історії – це єдине, що допоможе отримати вигоду з інтелектуального прибутку XX століття і зробити його політично значущим". З цим можна погоджуватися або ні, але Флінн – не єдина людина, яка висловлює занепокоєння з цього приводу. Як пише Вільям Паундстоун у своїй останній книзі "Голова в хмарах" (Head In The Cloud), невігластво впливає на наші щоденні рішення у багатьох галузях життя.

Цивілізація перестала бути реальною, втратила перевірочні інструменти оцінки конкретної людини. Людям стало багато чого “здаватися” – у тому числі, що вони насправді розумні. Не в змозі переварити таку величезну кількість інформації, яка сиплеться на них з усіх боків, люди все більше споживають її у спрощеному вигляді, наприклад, з екранів телевізорів, усе менше розбираються в тому, що відбувається. Від так, управляти ними стає все простіше.

Настала ера ідіотів, потреби яких обмежуються телевізором і холодильником.

За матеріалами Дар'ї Тарусової, головної редакторки Порталу про українську і світову науку "Граніт науки",

Adinath Jayadhar: Конец российской политической жизни. Де-факто и де-юре

Вот и закончена гражданская политическая жизнь в России. Её больше нет. Разовью мою мысль для тех, кто пока ещё не уверен в истинности этих моих слов. Разобью пафос, прикрывающий подлинный смысл произошедшего и происходящего.

Когда происходило белорусское мирное восстание, я писал о том, что его ждёт провал. Так как одна сторона мирная и соблюдает приличия, а другая сторона вооружённая и пойдёт на всё, ради сохранения власти.

Вместе с тем я написал, что согласно логике времени, если системы в РБ и РФ будут сохранять формально демократический строй, подобный западному, то будет происходить либерализация и демократизация. Старики будут уходить и вместе с ними будет уходить авторитарное и тоталитарное. Люди вырастают уже не такими, какими вырастали их советские предки. Чем дальше, тем больше им свойственно быть ближе к Западу и дальше от Северной Кореи. Дети нынешней правящей верхушки будут более демократичными и либеральными, они не смогут удержать власть на сотню лет. И власть перейдёт к другим людям. А вместе с властью уйдут и огромные финансы.

Это понимал не только лишь один я, это понимали и правящие старики. Они испытывают сомнение в том, что пожизненно владеют властью и богатством по праву, и у них никто их не отберёт. Они видели, что ход истории, при существующем положении дел, не увековечит власть и огромные богатства их кланов. Поэтому, чтобы передача власти и богатств детям и внукам привела не к их потере, а к столетнему властвованию и процветанию их потомков, было решено изменить общественный строй. Пусть даже это приведёт к научному и экономическому отставанию, но власть и богатства – самые главные в жизни (с точки зрения стариков) вещи, останутся в руках родной кровиночки.

В РФ демократические институты уже давно бутафорские. Мы с вами не слышали о том, чтобы в последние годы суд или дума пошли против воли администрации президента. В США пойти суду и парламенту против воли президента – сколько угодно, а в РФ – нет. Суд и парламент в РФ – это не противовесы исполнительной власти, это её послушные придатки. Ради сохранения нынешней власти они стали такими. Ради того же сохранения власти и даруемых ей денежных потоков конституцию РФ переписывали так и сяк, а если она, уже угодливо переписанная, хоть как мешала осуществлять задачи правящей верхушки по увековечиванию власти и богатств, её просто игнорировали, как и любые законы. Систему выборов сделали такой, чтобы она обеспечивала удержание власти и богатства нынешними правителями. Но…

Володимир Єшкілєв: Дев’ять облич націоналізму

 “Націоналізм сам собою не є злом, аж ніяк. Це така «машина», що виробляє ідентичність”, — мовить один із моїх приятелів іншому. 

А той, здається, щиро дивується цьому висновку, перепитує, супиться, відсуває від себе тарілку з десертом, врешті-решт каже, що категорично не погоджується із цим твердженням. Категорично. І не дивно. Мало, мало хто в Україні читав “Уявні спільноти” Бенедикта Андерсена. Навіть із-поміж рафінованих науковців-гуманітаріїв та інтелектуалів. Що й казати про простих посполитих.

Знавці кажуть, що сучасний український націоналізм “має дев’ять облич”. І кожному із зацікавлених вдається бачити саме те з них, яке він хоче бачити. І вперто не бачити інших. 

Дехто все ще розуміє під “націоналізмом” суто давню, закорінену в добу старих імперій, парових двигунів, Гегеля, Вагнера та Гвідо фон Ліста “етноцентричну” його різновидність. Таких стає дедалі менше. Зате не меншає тих, хто сповідує “мовно-культурну” модель націоналізму, таку ж давню, але підтриману “інтелігентською” (а радше — школярською) східноєвропейською традицією. Радикалам — нечисленним, проте, як завжди, помітним — більш до вподоби та версія націоналізму доби Модерну, що в крайніх своїх проявах породила й Муссоліні, і д’Аннунціо, і те чудовисько, яке вистрибнуло з надр віденської богеми.

До останніх ідейно та, перепрошую, за загальним рівнем близькі українські націонал-комуністи (зо два десятки пересварених груп і кланів) плюс політичні секти, у яких квітне емблематичний гібрид троцькізму, православ’я, скінхедства й конспірології. Це — лівий фланг націоналізму, що опертий на вічний, як сансара, ресентимент добродіїв, які до слова “народ” завжди додають “страждалець”.

На протилежному боці ідеологічного спектра — консерватизм з елементами фольклору й того різновиду християнства, для якого кошик із барвистими яйцями важливіший за всі суперечки про Трисуття. Поряд із “яйцесповідниками” тусуються неоязичники та горді послідовники трьох-чотирьох варіантів високочолого традиціоналізму, розмежування між якими проходить чи то шляхами аріїв, чи то орбітами навколо Чорного Сонця. І, нарешті, зручну у всіх сенсах центристську позицію займає націонал-лібералізм, себто націонал-демократія, себто саме ті, яких толерують закордонні грантодавці.

Можна скільки завгодно зубоскалити над людьми, які не вважають націю вигаданою спільнотою, але під час жорстокої Війни за Ідентичність щира віра в сакральність нації набуває значення однієї з принципових (і ситуаційно незамінних) опор державності.

Сергій Чаплигін: Римькі боги Конс і Лібер як архетипи консерватзму та лібералізму

Термін «консерватизм» вперше використав учень Ж. де Местра та Ф. де Бональда - Франсуа Рене де Шатобріан в 1821 році.

В своєму журналі «Conservateur» він підсумував погляди своїх вчителів та визначив цим терміном ту традицію, яка сьогодні має називу «класичний консерватизм».

Але філософський підсумок консерватизму походить значно раніше - ще від Е. Берка. Згадаємо - ще Берк дав оцінку непродуманим реформам та нововведенням в своїй книзі «Роздуми щодо революції у Франції».

Таким чином сам термін «консерватизм» виник пізніше появи консервативної  ідеології та філософії.

Сам термін «консерватизм» означає не тільки «збереження».

В індоєвропейських мовах ще - «надійність», «ефективність», «стійкість» (порівняйте «закон» «споконвічно» та ін).

А ось тут цікаво.

В Стародавньому Римі був такий бог Конс (Consus), який відповідав за вирощений та збережений на наступний посів урожай. Тобто він був відповідальний за відтворення та постійне народження у вигляді незмінного відновлюючогося процесу успіху - творчості благ та цінностей на конкретному ґрунті (культурі).

А ще був бог Лібер (Liber), який відповідав за тимчасову та миттєву насолоду зі зібраного урожаю. Це стосувалося аграрного циклу та зовнішнього світу та його ушляхетнення.

Але бог Конс відповідав ще й за ушляхетнення внутрішнього світу людини, нагадуючи їй про тяжку працю на ниві самовдосконалення. А це, як ми знаємо, тяжкий процес - адже шляхетність вимагає постійних зусиль, які пов’язані з творчістю та підтримкою деяких цінностей, які зростають на конкретному ґрунті (культурі). Тому Конс відповідав ще й за розуміння, і саме звернення до нього робило людину розуміючою та усвідомленою (conscius). Звідси також походить здатність рахуватися з розумінням та думками іншої людини, як цінністю, що проявляється в згоді та однодумсті (consesus)

Відповідно будь-яке явище у римлян розглядалося з точки зору руху в бік Вічності (consecrato), що гарантувало успіх, на відміну від profanatio  - непросвітлений та не посвячений стан повного нерозуміння, який веде не лише до неуспіху, а й загибелі.

Істина, для римлян, полягала в знанні мір та меж продуктивного, єдності минулого, сьогодення та майбутнього, - в наслідках та взаємодії...

В історико-культурній та політичній дійсності саме через бога Конса,для будь-якого римлянина,  проявлялася будь-яка традиція успіху, який хотілося мати і в майбутньому

Так що історія дає нам іноваційні уроки - зміни та розвиток ефективні, поки пам’ятають про свій зв’язок та приналежність до тієї постійності, яка їх підтримує...

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті

Цікаво про історичну пам'ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs, 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував "спогади спільної  історії" розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією.

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім). 

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином, образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того, історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й від проектів майбутнього.

Hava Brocha Korzakova: Поддерживать Украину - долг каждого!

Я поддерживаю Украину не потому, что по какой-либо причине вижу в этом свой личный долг. А потому, что это сейчас долг, блять, каждого! Каждого! И мне начхать, что лично, допустим, вы, имярек, думаете по этому поводу. Это все равно и ваш долг тоже! 

Я преподаватель, я не спорю, я объясняю, как правильно.

Я уже писала у себя: моя дата репатриации – 20 сивана. וד"ל. Как вы думаете, человек, взошедший в Землю Израиля 20 сивана, может что-то забыть??? Но ЭТА война идет сейчас. И она идет на земле Украины, на крови Украины, на  обугленной плоти и раздробленных костях Украины. И она не только против Украины. И даже не только против Европы. И даже не только против демократического мира. Она против вообще всех ЛЮДЕЙ. 

Я давным-давно сравнивала нынешнюю российскую власть с инопланетянами. Потому что после уничтожения дендрария в Сочи, если я не ошибаюсь, сформулировала: они ведут себя, как какие-то инопланетные насекомые из «Звездного десанта» Пола Верховена. Как будто, опустошив эту планету, они планируют улететь на другую. Так вот хрен там. Они лягут в эту Землю, - по крайней мере, многие из них, а остальных уж как-нибудь рассадят по клеткам. Хотя нет, не по клеткам. По банкам.

Марлен Зиманов: Как хунны создали народ – конное войско

Пратюркская этнокультура Хунну впервые проявилась как самостоятельная ветвь цивилизации в X веке до н.э. Тогда она была впервые зафиксирована как отдельная материальная культура, то есть как отдельное от других этносов пространство обрядовой духовности и погребальной традиции. Это хуннское наследие запечатлено на плиточных могилах – этот тип погребений как немых свидетельств принадлежности к цивилизации Хунну опоясал пустыню Гоби. Кстати, могилы у номадов были знаком родовой принадлежности земельных владений – от дедов и прадедов к внукам и правнукам. И, самое главное, могилы были вечной памятью предков. Помните же, что Томирис сказала Киру: «Попробуй прикоснуться к могилам наших отцов». Кстати, у казахов так же принято ограждать могилы. Итак, очагом месторазвития культуры Хунну была Пустыня!

***

Ареал Хунну

Пустыня стала системообразующей особенностью вмещающего ландшафта для Хунну. Редкий пешеход мог бы пересечь пустыню, а об освоении пустыни пешеходами и речи не было. А вот хунны создали там свою цивилизацию. Справедливости ради надо сказать, что временами благодаря цикличной перемене климата и пустыня превращалась в степь. Но и пустыня, и «заурядная» «голодная степь» являлись препятствием, которое не преодолели пешие ханьские армии, тогда как хунны создали из них свой «вмещающий ландшафт». Они не то что преодолели эту «великую сушь», но они и освоили ее с обеих сторон. Более того, они превратили окружающий пустыню Гоби ареал в свою крепость. Она защищала хуннов от многочисленной ханьской пехоты. Пехота была опасна в ближнем бою и могла врукопашную много чего нарубить, но взять Пустыню-крепость не могла.

А вот хунны смогли взять Пустыню под себя. Освоили ее благодаря мобильности хозяйства и лошади. Поэтому можно смело сказать, что основой хозяйственного освоения пустыни Гоби и окружающих степей стало кочевое табунное скотоводство. Оно и стало «цивилизация-образующим» фактором для этноса и этнокультуры Хунну. Но во все времена всякая цивилизация стоила ровно столько, насколько она могла защищать свой ареал. Этнокультуры во всех случаях были милитаризированными. Не стала исключением и культура Хунну. Но она породила нечто особенное. Инструментом ее защиты стало массовое и даже тотальное всадничество. И выйдя вместе с ним из своего ареала, этнос хунну (сюнну) вначале стал другим множественным народом, а затем развился в суперэтносы – хуннов, а затем гуннов.

Василина Орлова: О (де-)/(рас-)федерализации Российской "Федерации"

Конечно, я поддерживаю самоопределение народов и стран, которые в настоящий момент находятся так или иначе под гнетом российского колониализма и империализма. 

При этом страны не обязательно должны формироваться на основании этнического принципа. Гражданство, национальность и этническая принадлежность - это три разные характеристики, которые могут проявляться по-разному в каждом конкретном случае для каждого человека. 

Перспективы независимости от Московского режима — самые впечатляющие. Это и местное самоуправление, и неучастие в колониальных войнах Московии, и возможность использовать свой человеческий капитал и ресурсы непосредственно в границах своих стран. Каждая страна будет иметь возможность представительства во всех остальных странах мира. 

Разукрупнение управления — это тенденция, параллельная с тенденцией глобализации. Глобализация вызывает у многих опасения, но такие аспекты глобализации, как унификация многих делопроизводительных процессов, технологий, каких-то базовых ценностей, как ценность человеческой жизни и право выражать себя, возрастающие обороты культурного обмена и торговли, в перспективе, открытые границы, думаю, при ближайшем рассмотрении могут быть скорее залогом более счастливого будущего, нежели будущего несчастливого. 

Только такая глобализация возможна все-таки при одновременной локализации: когда люди связывают свое будущее непосредственно с местом своего проживания, заинтересованы в локальном самоуправлении, в отлаживании процессов сами для себя там, где они есть, — а такой подход входит в противоречие с идеей центра, находящегося где-то, неизвестно где, за сотни и тысячи километров от места проживания, особенно такого центра, который не в состоянии насытиться ресурсами и людьми, и использует и то, и другое для войны,  экспансии и экспорта насилия. 

Сверхцентрализация - это проблема, давняя проблема Российской Федерации в общем и Московского режима в частности. Авторитарность при сверхцентрализации  - это своего рода побочный инфраструктурный эффект. Локальное самоуправление и радикальная децентрализация - это не мечта, а будущее. 

И, возможно, это будущее наступит значительно быстрее, чем к нему сумеют подготовиться хотя бы на уровне идей. Об этом нужно сейчас думать, писать и говорить. О (де)федерализации Российской "Федерации", — дефедерализации, которая пойдет не из центра. В инфраструктурном измерении же будет состоять и основная трудность такой дефедерализации. Однако, идея — цепкая вещь. Достаточно иметь идею, которая будет сама себя развивать. И расфедерализация Российской Федерации — как раз такая идея. Расфедерализация и деколонизация. 

Мы только в начале развития этого дискурса. Еще и понятия толком не определены. Нужно их определить. Например, чем отличаются друг от друга дефедерализация и расфедерализация? Что такое и как будет практически выглядеть деколонизация? Иногда гораздо интереснее послушать других об этом, чем определить самой, но и до определений дойдем постепенно.

Софія Дніпровська: Доки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею

Продуцентом системних корупційних практик (т.зв. корупційної вертикалі) є правлячі верстви, що практикують неефективний тип господарювання. 

У царській Росії це були дворяни-поміщики, чиє господарство базувалося на привілеях, монополіях і тих чи інших формах позаекономічного примусу. Корупційна практика того часу добре описана в творах Гоголя і Лєскова ("Мертві душі", "Ревізор", "Однодум"). 

У СССР - партноменклатура, що запровадила планову економіку з позаекономічними формами примусу і вічним дефіцитом всього і вся. 

На постсовєцькому просторі становим хребтом корупції є та ж сама перефарбована номенклатура і так звані олігархи - великі власники-монополісти часто з кримінальним бекграундом, що компенсують низьку рентабельність власних економічних активів "доїнням" державного бюджету і створенням неринкових, тепличних умов для своїх бізнесів ціною розорення більш ефективних суб'єктів господарювання (податкові пільги, "скощуха", рейдерство, тощо). 

Останнім часом джерелом корупції стали ще й іноземні ліволіберальні фонди, які (під лицемірними гаслами "реформ" і боротьби з корупцією) скуповують гуртом і вроздріб (читай: корумпують) громадян нових незалежних (а тому не дуже заможних) держав з метою підриву їхнього суверенітету і заволодіння цінними економічними активами. 

Системна корупція цілеспрямовано запроваджується і підтримується для вимивання доданої вартості з економіки і цементування домінуючих позицій правлячої верхівки через недопущення накопичення матеріальних ресурсів (важливого важіля впливу) у інших верств населення. 

І поки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею. Тобто безглуздою витратою часу і зусиль.

Андрій Бондар: Коротке замикання особого путі

 Наші вороги – інфантили якоїсь особливої породи. Їхнє бажання злитися з чимось великим і надійним у формі Китайської Народної Республіки свідчить про те, що вся їхня надутість ідеями власного «русского міра», включаючи празднік побєди і весь шлейф імперської слави, не дає їм твердого ґрунту під ногами.

Здавалося б, існує свій бєлий царь, імператор всіх і всія. Куди вже вище? Вище тільки Господь, якого, звісно ж, не існує. Але ні, саме в образі Китаю для пересічного росіянина сконцентровано цінності гармонії людського колективу, соціального оптимізму і – головне – Порядку, якого в них з якоїсь причини немає. Це образ «втраченого раю» сталінсько-брєжнєвського СССР, якому після 1991 року не вдалося. Не вдалося, певна річ, через втрату величі та «розгул демократії» – цього західного «повєтрія», яке їх за 1990-ті роки опустило на коліна.

А от Китаю натомість вдалося. 

Заліські люди ніби й вибрали собі за правителя істоту, яка мала би, як мінімум, за 24 роки перебування у владі якось поновити втрачену велич після краху 1991 року. Мала би, але чомусь не змогла. Натомість змогла те, що робила завжди, коли хотіла або могла: почала війну із Заходом.

Чому війна з Україною і всім Заходом насправді суїцидальна? 

Владимир Пастухов: Сценарии агонии русского апокалипсиса

 Владимир Пастухов, доктор политических наук

 Причина упадка России. Глубинной причиной нынешнего упадка является истончение русского «культурного слоя» и как следствие — деградация элит, которые оказались не способны ответить на новые исторические вызовы. Все другие факторы, в том числе отсутствие демократии, общая институциональная слабость, коррупция и криминализация общества, являются вторичными.

Теоретически этот упадок может смениться подъемом, если в силу каких-то в значительной степени случайных причин в России начнется развитие «контркультуры» и формирование новой элиты, способной вывести Россию по новой траектории на другую историческую орбиту. Такое развитие событий представляется сегодня маловероятным.

Позитивные перемены возможны только в случае появления альтернативной культуры (и, соответственно, альтернативных лидеров), которая может возникнуть либо из мутации части существующих элит, либо из развития маргинальных контркультур. 

Скорее всего, ситуация в России будет развиваться по одному из трех базовых сценариев, которые условно можно обозначить как «ледниковый период» (длительное и медленное угасание при отсутствии сопротивления элит), «аварийная посадка» (быстрый и болезненный распад как следствие борьбы существующих элит) и «альтернативная Россия» (проход через период сильной исторической турбулентности и возникновение новой «русской цивилизации» на месте сегодняшней России с новыми элитами и новой культурной парадигмой).