Костянтин Рахно: Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов

Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов - кандидат історичних наук, археолог, культуролог, письменник. Один зі знакових авторів 1990-х - 2000-х, учасник багатьох видавничих проектів.

Світла, добра, щира, буремна людина, носій наукових ідей, які випередили свій час, але наштовхнулися на опір пострадянського Інституту археології. Причина полягала в особистому конфлікті з впливовими угрупованнями в установі, одне з яких очолювала сумнозвісна Софія Березанська. Виклад "дискусії" з розгромом поглядів Шилова друкувався аж у двох номерах фахового журналу, щоб заперечити його право на наукову діяльність, позбавити наукового голосу. Ідей Шилова демонстративно зреклися ті його колеги, що їх поділяли. Зреклися, щоб за пару років знову повернутися до аналогічних досліджень.

Було вправно зрежисовано соціальну смерть для вченого, за якою мала, на думку організаторів, невдовзі настати й фізична. Більше не треба засилати репресованих. Достатньо "скляної стелі".

Вже в наш час було виявлено, що ідеї Шилова, почерпнуті з зарубіжної наукової літератури та археологічного досвіду, відповідають дійсності, що змушені були визнати і його критики, зокрема Сергій Пустовалов. Підходи Шилова без згадки про його прізвище лягли в основу новітніх досліджень зрубної та інших археологічних культур. Але було пізно, бо його кар'єра була зламана. Трагізм долі українського вченого проходить через його наукові й художні твори.

Шилов-археолог поступається місцем талановитому письменнику, філософу, культурологу. Юрій Олексійович намагався осмислити пережите й прочитане, показати вразливість і водночас безсмертя людського буття, як його розуміли представники ямної, катакомбної, зрубної культур. Він був відкритим для нових бачень і джерел. Любив Україну, любив і розумів Степ і його кургани, трипільські праміста Наддніпрянщини. Нещадно критикував як вузьку псевдо-національну обмеженість, "патріотичне" небажання зробити крок за межі вузькопартійного псевдонаціоналістичного бачення, так і всепожираючий соціал-демократичний, ліволіберальний та необільшовицький космополітизм Кравчука, Медведчука, Кучми, Путіна. Вказував на наукові хиби й пристосуванство багатьох сучасників. Прямолінійний, незручний для багатьох, політнекоректний...

Пригадаймо його, як сказано в Рігведі:

Того, хто пішов великими пологими схилами,
Розгледів шлях для багатьох..

https://shylov.org.ua/

https://www.youtube.com/watch?v=J2zIzORJveI

Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу? 

Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

«Недружня дружність» Іммануїла Канта

Філософія Іммануїла Канта часто постає як спроба примирити протиріччя між раціоналізмом і емпіризмом, свободою і необхідністю, індивідом і суспільством.  

Однією з найвитонченіших ідей Канта, яка може розглядатися як синтез поглядів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо, є концепція «недружньої дружності» (ungesellige Geselligkeit). Ця ідея, викладена в його праці «Ідея загальної історії з космополітичної точки зору» (1784), пояснює, як суперечності в людській природі стають двигуном прогресу.  

Суть «недружньої дружності»  

Кант описує людську природу як діалектичне поєднання двох прагнень:  

- Соціальності (дружність) — людина прагне спілкування, взаємодії, створення спільнот.  

- Індивідуалізму (недружність) — водночас вона схильна до егоїзму, конкуренції, бажання відстоювати власні інтереси.  

Саме ця напруга, за Кантом, змушує людей розвиватися:  

- Конкуренція стимулює творчість, винахідливість, економічний розвиток.  

- Необхідність співпраці веде до створення законів, моральних норм, культурних інституцій.  

Таким чином, «війна всіх проти всіх» (Гоббс) і «природна доброта» (Руссо) не скасовують одне одного, а стають двома сторонами однієї медалі, яка рухає історію вперед.  

Гоббс та Руссо: як Кант їх поєднує

- Від Гоббса Кант бере ідею про егоїстичну природу людини, яка потребує обмежень (законів, держави) для запобігання хаосу.  

- Від Руссо — віру в те, що людина здатна до морального вдосконалення і що суспільство може (хоч і не завжди) сприяти свободі.  

Однак Кант відкидає крайнощі обох:  

- Гоббсівський «Левіафан» надто песимістичний — він не пояснює, чому люди взагалі прагнуть створювати суспільство.  

- Руссоїстський ідеал надто утопічний — він ігнорує реальні конфлікти, які неминучі в будь-якому суспільстві.  

Натомість Кант пропонує діалектичний підхід: суспільний розвиток відбувається саме через боротьбу протиріч.  

.Як це працює в історії?

Кант наводить приклади:  

- Торгівля: Егоїстичне бажання багатства веде до розвитку економічних зв’язків, які, у свою чергу, об’єднують народи.  

- Мистецтво та наука: Прагнення до слави (недружність) стимулює інновації, які згодом стають благом для всіх (дружність).  

- Держава: Люди створюють закони не лише через страх (як у Гоббса), а й через усвідомлення взаємної вигоди (як у Руссо).  

 Чому ця ідея актуальна сьогодні?

- Капіталізм або соціалізм: Сучасні суспільства поєднують конкуренцію (ринок) із соціальними гарантіями (держава), що відображає кантівський баланс.  

- Глобалізація: Конфлікти між країнами (недружність) водночас стимулюють міжнародне право та співпрацю (дружність).  

- Технології: Соцмережі об’єднують людей, але й загострюють поляризацію — класичний приклад «недружньої дружності».  

Прогрес через конфлікт 

Кантівська ідея показує, що ні песимізм Гоббса, ні ідеалізм Руссо не є достатніми окремо. Людина не «добра» чи «зла» — вона суперечлива, і саме ця суперечність робить її творцем історії. Прогрес виникає не тому, що ми перемагаємо свою природу, а тому, що вчимося використовувати її протиріччя для руху вперед.  

Як писав сам Кант:  

«Людина хоче гармонії, але природа знає краще: вона хоче розбрату»  Кант не просто описує соціальну динаміку — він натякає на онтологічну структуру людської природи

- «Недружня дружність» — це не лише соціальна риса, а умова можливості морального розвитку. Людина не може стати моральною без опору, без виклику.

- Цей антагонізм — трансцендентальна умова історії: без нього не було б ні свободи, ні закону, ні культури.

- У цьому сенсі, «недружня дружність» — це механізм самотворення, де конфлікт не руйнує, а структурує.

Це й є суть «недружньої дружності» - прогресуємо не попри конфлікти, а завдяки ним. «Недружня дружність» Канта не лише пояснює соціальний і історичний прогрес, але й тісно пов’язана з його моральною філософією. Конфлікт між індивідуальними бажаннями та суспільними нормами спонукає людину до розвитку автономії — здатності діяти відповідно до власного розуму, а не лише зовнішніх примусів. За Кантом, саме через напругу «недружньої дружності» людина вчиться підкорятися категоричному імперативу, який вимагає діяти так, щоб принцип твоєї дії міг стати загальним законом. Таким чином, ця концепція не лише описує механізм історичного розвитку, але й вказує на шлях до моральної свободи, де конфлікт стає не перешкодою, а умовою самовдосконалення.

«Антропологія незавершеності»

Кантова «недружня дружність» також розкриває фундаментальну рису людської природи — її незавершеність, відкритість до становлення. Людина, за Кантом, є істотою, яка не просто існує, а має «стати» собою. Саме конфлікт між природною схильністю до егоїзму та розумним усвідомленням потреби в спільноті створює поле для становлення особистості. У цій напрузі між «я» і «ми» народжується автономна моральна істота — не дарована природою, а витворена через постійне моральне зусилля. Отже, «недружня дружність» — це не лише історичний двигун, а й екзистенційна умова людського буття.

https://www.facebook.com/groups/philosophyplus/permalink/1519401746107293/?rdid=MK6geO2dia4NusTg#

Амвросий фон Сиверс: Антюр как эпоним и исторический персонаж

Множество архаических персонажей оцениваются как несущестующие или собирательные образы. Иногда им приписываются качества чисто эпонимов, а не реальных личностей. Возможно, сие справедливо к неких случаях, когда банально не понятны тексты или переведены некорректно. Но, на наш взгляд, большинство персонажей, объявляемых чуть ли не баснословными, есть реальные люди. Несомненно, что их образы радикально искажены, хотя и сохраняют некие детали из подлинных биографий.

Одним из таких таинвенных фигур является прочти мифологический прародитель венадалов и герулов. Нами уже замечалось, что герулы, скорее всего, являлись некоей очень специфической кастой, близкой всем вандалам, но каким-то образом отличной от оных.

Среди первых «королей вандалов и герулов» называются некий Антюр (Anthyr) или Антюрий (Anthyrius), коему приписывается служба Александру Македонскому и кораблю «Буцефал», родоначальник сего славного рода. В «Анналах Вандалов и Герулов» (кн.2) отмечается, что он рожден амазонкой, но отец не назван. Там же отмечается, что его супругу звали Orethyia, коя являлась дочерью царя сарматов. «Король вендов и верлов Антирий вырос в Скифии, у Танаиса (Дона) и Меотского озера (Азовского моря)», – сообщает С. Мюнстер, автор знаменитой «Космографии» XVI века. Однако годы жизни легендарного конунга точно не определены. Даже век в разных источниках указывается по-разному. Здесь уместно также привести цитату из редкой исторической хроники Кристофа Энцельта (XVI век), где речь идёт об экспансии венетов в земли сенонов (от реки Сена – фр. Seine) в начале христианской эры: «Ободриты, племя венетов, получившее имя от своих пестрых одежд, построили город Мехельбург. Их первый король Антецирто (Антирий) владел Висмаром, Циссином и Ростоком. При их короле Воттеро родился Христос. Его сын Визислав 1 истреблял швабов за Эльбой. Сын Визислава Висиланис захватил Бранденбург в 90 г.». По вышеуказанным «Анналам» за Антюром последовали Анав и Алимер, а затем Антюр II и Утер.

Очевидно, что составители средневековых родословий не просто всё выдумывали, но основывались и на преданиях и на неких текстах, кои, более чем вероятно, могли восходить к руническим записям. Указанные Анав и Алимер – вполне определяемы исторически, они жили в эпоху гуннов, так что сей анахронизм вызван не ложью, а существующим пробелом. Очевидно, что их отца звали также Антюр, но он не был тождественен первопредку династии.

Mesoeurasia Today

Олег Гуцуляк: Про рашистську спробу замінити термін "етнос" терміном "популяція"

 Якщо в радянський час говорили про про "советський народ", який складається з "соціалістичних націй та народностей" (їх навіть налічували саме в кількості 100 на "1/4 земної суші"), а в РФ у 1990-2010-х рр. - про "россійську (русскую, євразійську) націю", в яку входять населяючі РФ (Північну Євразію) "народи / етноси", то тепер в науковому дискурсі рашистів в останньому випадку закликають взагалі відмовитися від поняття "етнос / етнічність" як "штучно створеного конструкту", пропонуючи замінити його  поняттям "популяція". 

Ззовні грецьке "етнос" начебто й тотожне латинському "популус", проте як наукове поняття "популяція" використовується у власне біологічному і більш деідентифікуючому значенні виключно як означення сукупності індивідів,  які протягом тривалого часу мешкають на певній території, вільно схрещуються між собою та дають плідне потомство, а також характеризуються спільним генофондом і тяглістю поколінь.

Відповідно ШІ так прокоментував дану ситуацію: 

Заміна терміну "етнос" терміном "популяція" має низку негативних наслідків, переважно пов'язаних із спрощенням та знеціненням складної соціокультурної природи людських спільнот. 

Ось ключові моменти:

Втрата культурно-історичного виміру:

Етнос - це не просто біологічна сукупність, а спільнота, об'єднана спільною мовою, культурою, історією, традиціями, спільними цінностями, самосвідомістю та часто спільною територією. Це соціально-культурне утворення, що розвивається протягом століть і тисячоліть.

Популяція (у біологічному сенсі) - це передусім сукупність особин одного виду, які схрещуються і мають спільний генофонд. Вона не включає культурні, мовні, історичні та психологічні аспекти. 

Замінивши "етнос" на "популяцію", ми зводимо складне соціальне явище до суто біологічного рівня, ігноруючи його глибинні виміри.

Дегуманізація та об'єктивація:

Використання терміну "популяція" стосовно людей може призвести до дегуманізації, розглядаючи людей як об'єкти вивчення, позбавлені індивідуальності, колективної свідомості та суб'єктивності. Це може сприяти сприйняттю етнічних груп як просто "стада" або "набору генетичних одиниць", що може мати небезпечні наслідки.

Ігнорування ідентичності та самосвідомості:

Етнічна ідентичність є ключовою для саморозуміння багатьох людей, вона формує їхню приналежність до певної групи, їхні цінності та світогляд. 

Термін "популяція" не відображає цього аспекту. Він не враховує того, що люди усвідомлюють себе частиною певного етносу, пишаються своєю спадщиною та передають її наступним поколінням.

Зменшення значення культурного різноманіття:

Культурне різноманіття, яке створюють етноси, є величезним багатством людства. 

Зведення етносів до "популяцій" може нівелювати це різноманіття, знижуючи його цінність та унікальність.

Потенціал для маніпуляцій та дискримінації:

Використання суто біологічного терміну може відкрити шлях для расистських або дискримінаційних інтерпретацій. Якщо етнос сприймається лише як популяція, це може спростити обґрунтування ідей про "чистоту крові", "вищість" чи "нижчість" певних груп на основі генетичних або інших біологічних ознак, ігноруючи їхню культурну та соціальну складність.

Плутанина в наукових дисциплінах:

У кожної наукової дисципліни (біологія, соціологія, антропологія, історія) є свої специфічні терміни. Заміна "етносу" на "популяцію" створює термінологічну плутанину і може призвести до неправильного розуміння явищ у різних наукових контекстах.

Таким чином, хоча етноси, безумовно, є біологічними популяціями в сенсі спільних генетичних коренів та репродукції, їхня сутність набагато глибша і охоплює соціальні, культурні, історичні та психологічні аспекти, які термін "популяція" не може повністю відобразити. Заміна цих термінів є спрощенням, яке може мати негативні наслідки для розуміння людських спільнот та їхнього місця у світі.

Назар Калюжний: Жанн Фаре — архітектор циклу, пророк в епоху лінійності

У добу, коли час перетворився на шум, а історія — на статистику, Жанн Фаре заговорив голосом давніх зірок. Його мова — це карта циклів, його стиль — це метафізична геополітика, а його погляд — той, що бачить крізь епохи.

Його ідея: Історія як космічна драма

Фаре відкидав ідею “прогресу”. Він розглядав історію людства як цикл падінь і відроджень, пов’язаних із ритмом сакрального часу. Усе, що здається сучасній людині “випадковим” — для Фаре має глибинну внутрішню закономірність, відбиту у традиційній астрології, кабалі, християнському містицизмі та індоєвропейських доктринах.

Його головна мета — пробудити пам’ять про порядок, що був до хаосу.

Основні твори Жанна Фаре (Phaure Jean):

1. Le Cycle de l’humanité adamique (Цикл адамічного людства)

https://archive.org/details/phaurejeanlecycledelhumanitadamique

2. Pour en finir avec le Moyen Âge (Щоб покінчити з Середньовіччям)

Несподівано радикальна книга, яка реабілітує традиційний Захід і критикує ліберальну історіографію. Середньовіччя тут — не “темна епоха”, а вершина космічного порядку.

3. L’astrologie et la science future (Астрологія і наука майбутнього)

Захист астрології не як ворожби, а як сакральної науки, що бачить зв'язок між небесною архітектурою і людським часом.

4. Vers une astrologie du Troisième Millénaire (До астрології Третього Тисячоліття)

Прогноз цивілізаційного повороту: після матеріалістичної доби Земля ввійде в нову фазу духу. Книга — спроба сформувати “астрологію Відновлення”.

5. Symbolisme du Temple (Символізм Храму)

Аналіз Храму як сакрального архетипу всіх традицій. Тут він синтезує християнство, масонство, кабалу, ісламську містику.

6. Éléments de géopolitique sacrée (Елементи сакральної геополітики)

Один з найбільш унікальних трактатів — геополітика не як інтереси держав, а як прояв метафізичних потоків та сакральних полюсів (Туле, Агартха, Ієрусалим небесний).

Фаре — це виклик, а не відповідь

Його не можна читати “погоджуючись”. Його треба читати, як космічну карту. Він не дає ідеології — дає перспективу. Не кличе до революції — кличе до повернення на вісь.

У його світогляді сучасна епоха — це не кінець, а точка повороту. Людина, яка пам’ятає центр, навіть у сутінках — стає носієм нового циклу.

Цитата для завершення:

«З погляду Духу, людство можна поділити на дві великі категорії: Тих, хто діє за дієсловом “мати” (AVOIR)… і тих, кого внутрішньо веде дієслово “бути” (ÊTRE).»

Жанн Фаре

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель: "Географія — це доля"

Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel) є ключовою фігурою у становленні політичної географії та геополітики. 

Саме його ідеї стали революційним кроком у розумінні взаємозв'язку між природним середовищем і людським суспільством. 

Стисло основні аспекти його ідей:

1. Концепція "життєвого простору" (Lebensraum)

Ратцель запровадив термін "життєвий простір" , який пізніше став центральною концепцією в геополітиці. Це не просто кількісний простір, а якісний - простір, що формується через взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Ратцель підкреслював, що простір має такий самий фундаментальний сенс, як і час у історії. Простір не лише фон для подій, а активний учасник формування культур, народів і політичних систем.

Ідея "життєвого простору" допомогла пояснити, чому різні народи розвиваються по-різному залежно від географічного середовища. 

Наприклад:

Суворий клімат Півночі формує героїчну культуру боротьби з природою.

Степи та пустелі сприяють кочовому способу життя.

Річкові долини та луки створюють умови для сільського господарства.

Ця концепція стала основою для подальших досліджень у геополітиці, зокрема в роботах Макса Вебера, Галфорда Макіндера та Карла Гаусгофера.

2. Антропогеографія: людина як географічний феномен

Ратцель започаткував нову дисципліну — антропогеографію , яка вивчає людину як частину географічного середовища.

Він доводив, що будь-яке людське суспільство не може існувати без врахування географічних факторів. Кожен народ формується під впливом свого середовища, і це відбивається на його культурі, економіці та політиці.

Оскільки політика є одним із найважливіших проявів людської діяльності, антропогеографія природно перетворилася на політичну географію, яка вивчає вплив географічних факторів на держави, кордони та міжнародні відносини.

3. Географія як активний чинник історії

Ратцель радикально змінив погляд на роль географії в історичному процесі. До нього переважала думка, що історія визначається лише часом і соціальними факторами.

Ратцель стверджував, що географічне середовище не лише обмежує, але й напрямляє розвиток народів. Це створює "природну долю" кожного народу.

Наприклад:

Життя в горах заважає централізації влади, сприяючи формуванню малих автономних громад.

Портові міста стають центрами торгівлі та космополітизму, що впливає на їхню політику та культуру.

Цей підхід дозволив зрозуміти, чому деякі народи досягають успіху в певних умовах, а інші — ні.

4. Вплив на класиків геополітики

Ідеї Ратцеля стали основою для подальших досліджень у геополітиці. Вони були розвинені такими мислителями, як:

Галфорд Макіндер: Запропонував концепцію "серцевини землі" (Heartland), яка пояснює стратегічну важливість географічного положення для глобальної влади.

Альфред Меген: Досліджував роль морів і океанів у формуванні морської могутності держав.

Карл Гаусгофер: Розвинув ідеї Ратцеля у контексті необхідності економічної самодостатності (автаркія) та культурної експансії.

Ці теорії і сьогодні продовжують впливати на сучасну геополітику, зокрема у питаннях енергетичної безпеки, контролю над кордонами та стратегічних ресурсів.

5. Актуальність ідей Ратцеля сьогодні

Незважаючи на те, що ідеї Ратцеля були сформульовані понад сто років тому, вони залишаються актуальними:

У сучасному світі все більше уваги приділяється взаємодії людини з природою. Ідея "життєвого простору" допомагає зрозуміти, як географічні умови впливають на стале розвиток.

Сучасні конфлікти часто пов'язані з контролем над стратегічними територіями (віна в Україні, Близький Схід). Теорія Ратцеля допомагає аналізувати ці ситуації.

Розуміння того, як географія формує культуру та політику, важливе для дослідження культурних конфліктів та глобалізації.

Фрідріх Ратцель як батько-засновник геополітики, показав, що географія - це не лише тло, а активний чинник історії . 

Його ідеї про "життєвий простір" та антропогеографію залишаються фундаментальними для розуміння взаємозв'язку між природою, суспільством і політикою.

Він науково обґрунтував закон, який можна сформулювати так: "Географія — це доля" . 

Це твердження залишається актуальною основою для аналізу агресії московії в форматі геополітичних процесів.

Далі буде. А саме:

Україна та Балто-Чорноморська геоконфліктна зона як арена зіткнення двох цивілізаційних та геополітичних проектів: євразійського (московія) і євроатлантичного (Європа). 

Олег Гуцуляк: О резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне

 Для памяти, основные принципы вчерашней (24.06.2025) принятой единогласно (трое не голосовали) резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне (*за внятное изложение поблагодарим Ээрика Кросса):

1. Война России против Украины является актом агрессии — явным нарушением статьи 2(4) Устава ООН.

2. Беларусь является соучастницей России: она позволила России начать вторжение со своей территории.

3. Северная Корея позднее присоединилась к России— ее войска сражаются вместе с российскими войсками.

4. Украина защищает себя в соответствии со статьей 51 Устава ООН.

5. Лидеры России, Беларуси и Северной Кореи несут личную уголовную ответственность за преступление агрессии.

6. Аннексия Крыма и других оккупированных регионов с 2014 года нарушает основополагающие нормы. Принуждение Украины к этому также нарушит международное право.

 7. Зверства России и ее союзников — пытки, массовые убийства, нападения на мирных жителей — являются военными преступлениями и преступлениями против человечности.

8. Риторика и действия России демонстрируют геноцидное намерение уничтожить украинскую нацию.

9. Эти преступления не могут быть амнистированы или иметь срок давности. Никогда.

10. МУС имеет полную юрисдикцию в отношении этих преступлений. Все государства должны поддерживать и обеспечивать соблюдение его ордеров.

11. Россия нарушила Европейскую конвенцию о правах человека до 2022 года и по-прежнему обязана соблюдать постановления ЕСПЧ.

12. Она нарушила множество других договоров, в том числе против пыток, гражданских прав и защиты детей.

13. Россия должна полностью возместить весь причиненный ущерб в соответствии с резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН ES-11/5.

14. Использование замороженных российских государственных активов для возмещения ущерба является законным ответом на ее преступления.

 15. Военное положение делает выборы невозможными. Зеленский остается законным президентом, пока не будут проведены свободные выборы.

Александр Волынский: В чем разница между Ираком и Ираном

Русские  имеют  такое же  смутное  представление  о  Ближнем  Востоке, как  и  иностранцы  о  России. Даже  те,  кто  понимает  разницу  между  суннитами  и  шиитами, друзами  и  алавитами, хашимитами  и  саудитами,  не  могут  понять, чего  все  они  хотят.

Я не  стану  пересказывать  всю историю  Плодородного  Полумесяца, просто  поясню, что  от  Египта  до  Персидского  залива  тянутся  горные  цепи  обрамляющие  пустыню. Со  снежных  вершин  гор  стекают  реки, вроде Тигра и  речки  вроде  Иордана. Между  пустыней  и  горами  лежат  степи,  в  которых  можно  пасти  коз  и  овец. Городское  население  антропологически  отличается  от  степного: первое  относится  к  арменоидной  расе, второе  - к  аравийской. Бедуины  были  аборигенами, а в  бронзовом  веке  с  севера  пришли  арменоиды,  арменоиды  распространились  и  на  Иранском  нагорье. Сами  армяне  - это  поздний  индо-европейский  слой  на  кавказском   населении  Урарту, которое  в  Библии  называется  Араратом. Настоящие  бедуины  скорее  похожи  на  эфиопов  и  жителей  южной  Индии.

Конфликты  между  кочевниками  и  городами  происходили  постоянно  и  приостанавливались  только  тогда, когда  кочевники  захватывали  в  городах  власть. Потом  приходили  новые  кочевники. 

Для  установления  более  стабильного  порядка  была  придумана  империя. Первой  стабильной  империей  Ближнего  востока  оказалась  Персидская  империя. В  ней  вся  документация  велась  на  арамейском  языке. Арамейский  знали  все  горожане, хотя  арамеи  изначально  были  сирийскими  кочевниками. Они  захватили  Вавилон  и  Иерусалим, правили  всем  Плодородный  Полумесяцем,  пока  персидский царь Кир ІІ Великий  не  заменил  халдеев (арамеев  из  южного  Ирака)  на  персов. Именно  Кир  разрешил  иудеям  вернуться  из  Вавилона  и  построить  в  Иерусалиме  Второй  Храм.

Фергад Туранли: «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною»

 «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною».

За матеріалами круглого столу на тему «Воєнно-політичний союз Туреччини і України як фактор безпеки і стабільності в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»

Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах.

Тема сьогоднішнього зібрання вже вкотре обговорюється на дуже серйозному рівні.  Всі  присутні мабуть знають, що Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах. Така діяльність заслуговує на увагу з огляду на міжнародне право та інші важливі чинники.  Кримськотатарський фактор, також є одним з ключових у розв’язанні такої нагальної проблеми. І при цьому не можна не брати до уваги історичний чинник.

Доречно нагадати зараз, що ще  у ХVII столітті були подібні воєнні союзи між українською Козацькою державою і Османською турецькою державою. Вони об’єднували свої зусилля в протистоянні з ворогом і перемагали його. Зокрема, відомо, як безумовний факт, на основі архівних документів, і турецьких, і українських, що і у Конотопській війні 1659 року і у 1670-х роках об’єднані військові сили Кримського ханства, османської Туреччини і української Козацької держави завдали нищівного удару московському війську. Ось так в  той час перемагали і змусили тодішню Московську державу підписати мирні угоди.

Якщо вже звертатися до сучасності і мати на увазі геополітичний фактор, то потреба у створенні такого національного союзу обумовлюється світовими змінами геополітичного плану. Так, ми сьогодні вже спостерігаємо і стаємо  свідками того, що старий світовий порядок себе не виправдовує. Це пояснюється і російською агресією з окупацією певних територій України, і підтверджується неспроможністю міжнародних організацій протидіяти такій агресії. А міжнародні організації і держави, які вважалися гарантами безпеки та територіальної цілісності Української держави,  не змогли  виконати свою таку місію і, як наслідок, ця незалежна  держава зазнає російську агресію, що супроводжується окупацією і Криму, і інших українських територій, фізичним знищенням людей, культурних, медичних, освітніх та інших об’єктів, викраденням дітей  тощо.  

Хочу ще раз наголосити, що проблема, яку ми обговорюємо, так би мовити, вже пройшла апробацію, тобто має наукове  обґрунтування. Крім того, пан Березюк  масштабував цю тему, вона вже обговорюється у міжнародному контексті. Звертаю увагу присутніх, що долучається до нашого зібрання поважний закордонний вчений, професор доктор Юрій Леськів, який фундаментально займається такими питаннями, тобто, історією українсько-турецьких відносин, в тому числі воєнними проблемами. Я вдячний, що він сьогодні разом з нами в режимі онлайн.

На що хочу звернути увагу: настав час ухвалити відповідне рішення щодо порушеної теми, тобто, щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною. А згодом розширити такий спектр на рівні Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіону. Маю на увазі Чорноморський вектор стосовно розвитку дипломатичних і воєнних відносин.

Раніше така тема також була актуальною для України. Адже цей вектор розвитку відносин охоплюється тисячолітньою історією. Але вже настав час взятися за вирішення такої проблеми для того, щоб передусім гарантувати безпеку  України, відновити її територіальну цілісність. Вважаю, що у такий спосіб ми, тобто Україна і Туреччина, спільно ще й можемо вивільнити кримських татар від тривалого поневолення, як і українців, які теж потерпають від московського поневолення.

Важливо, щоб сьогодні нам нарешті вдалося ухвалити конкретне  рішення, а на його основі розробити відповідну концепцію чи  програму для подальшого впровадження.

Фергад Туранли.
gрофесор кафедри загального і слов’янського мовознавства
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво-Могилянська академія», доктор історичних наук, професор

Джерело: https://igp.org.ua/publikacii/prishlo-vremya-prinyat-sootvetstvuyushhee-reshenie-o-sozdanii-voenno-politicheskogo-soyuza-mezhdu-turciej-i-ukrainoj/

Амвросий фон Сиверс: AmeriKKKa

MAGA?

    Определение будущего практически невозможно без понимания прошлого. Не обязательно, что всё из прошлого объяснит будещее. Но причинно-следственные связи сущестуют, и оные определяют долгосрочные линии. Имеется много толкований цивилизационных типов, присутствующих ныне. Далеко не всегда они адекватно описывают феномены. Более того, нечто давно изчезнувшее из прошлого, из мiрового тренда, вовсе не обязательно окончательно мертво. Оно может как бы «законсервироваться», но м.б. просто сокращено до минимума, пребывая в ничтожном состоянии. Но оно всегда может прорасти заново: необязательно возстановиться в прежнем объеме, но оказать значительное влияние. Собственно, нечто новое, на самом деле, не есть абсолютно новое без какого-либо предшествования, без своего актуального фундамента, без чего-то подлинно живого. Цивилизационные типы – не есть просто досужие конструкты, но проявления форм самой жизни.

       Посему уже достатоно долгое время имеется вопрос: четь есть США? Как их идентифицировать? К какой цивилизации они принадлежат? В европейской ( и не только) политике и воззрении принято считать, что США есть продолжение европейства и принадлежат к т.н. англо-саксонскому мiру. Так ли сие на самом деле? Принадлежность к последнему определяется в первую очередь языком. Но не только: институционально США есть сумма колоний Британской Короны, ставших независимыми. Достаточно ли сего для вышеуказанного утверждения? И да, и нет. Еще при образовании США серьезно обсуждался вопрос об официальном языке, ибо большинство колонистов говорило… по-немецки. Культурный выбор определили Отцы-Основатели, подчеркнув англо-саксонскую идентичность. Но данная идентичность имела ярко выраженный анти-британский характер, что уже указывало на особый феномен США.

    Определение того, что есть Запад или Восток, имеет отчасти весьма спекулятивный характер, заметно колебавшееся время от времени. Определенно сие связано с банальным фактом, что нулевой меридиан проходит через Гринвич, и таким образом Британия чисто географически считается нормой установления. С такой точки зрения, США есть несомненный Запад. Однако, возникает много вопросов. Например, сама Британия никогда не определялась, как центр, но именно как Запад. И сие восходит к античному понимания, что центр европейской цивилизации, в политическом смысле, есть Рим, а в культурном – Афины. Данный конфуз никак не м.б. преодолен чисто географически. Он возникает исключительно в предъявляемых объяснениях. По отношению к европейскому Западу США выступают как финальный Запад. Даже более того, как Запад Истинный, ибо далее оный граничит с географическим Востоком. Но вполне логично поменять точку зрения, и тогда США становятся из тихоокеанской зоны Востоком!

«Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Книга, яку обовʼязково треба мати в своїй бібліотеці: «Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Чим унікальна ця книга?

Це перше в Україні комплексне видання, яке знайомить з багатосторічною історією визвольної боротьби поневолених росією народів, жоден з яких добровільно не хотів ставати частиною імперії та використовував найменший шанс для спроби здобути незалежність і волю від свого поневолювача і колонізатора.

Книга включає розділи:

1. Початок імперій і спротив удільних князівств

2. Історія визвольної боротьби народів Волзько-Уральського регіону

3. Фіно-угорські народи: історія визвольних рухів

4. Північний Кавказ: національно-визвольні рухи

5. Козацькі антимосковські рухи 

6. Сибір та Далекий Схід: нариси визвольних рухів 

7. Боротьба з імперією і перспективи майбутнього

Замовляйте книгу, оскільки тираж обмежений.

Замовити книгу можна тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfVAiLfKR-BlgLHvc4s09HOTsIlmTVlLnVN8uuJtOGrVb1HHA/viewform?fbclid=IwY2xjawKmOHdleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFnSUZTZ3ZSdmxiTTNGNzFJAR6V7BmEhkJ-qoZ6TFnLtezOF67ObVEktKiFP39TtpQHZfb2RDB1Eo74W1MzGA_aem_-xpM4GSjK05wZJCycTMXOQ

Проєкт реалізовано Українські студії стратегічних досліджень 

У лютому 2025 року Бандерівські читання відбулися на тему: "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів"

Відео з заходу:

https://youtu.be/jWzjCv3xqus?si=Z-LOwCQ-K8yl5tr8

Почесна нагорода професору Богдану Петровичу Томенчуку - медаль «За заслуги перед університетом»

26.05.2025 на черговому засіданні Вченої ради Прикарпатського (Карпатського) національного університету імені Василя Стефаника в.о. ректора, професор Ігор Цепенда вручив почесну нагороду професору кафедри Богдану Петровичу Томенчуку  - медаль «За заслуги перед університетом»  за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, організаторську діяльність, особистий внесок у розвиток закладу вищої освіти та з нагоди 85-річчя університету. 

Колектив кафедри етнології і археології висловлює слова вдячності за плідну працю в галузі археології і організацію кафедри впродовж 2014-2024 рр. в  якості її завідувача! 

Щиро вітаємо Богдана Петровича з високою нагородою і бажаємо подальших спільних наукових здобутків в археології України!