Василий Танасийчук: Бахтин: академическая ложь о карнавале

Бахтин говорит нам об «улыбке народной культуры», о «веселом времени», о «двух мирах», о смеховой стихии, которая якобы освобождает человека от оков официальной догмы. 

Но ​книжный карнавал Бахтина - это фальшивка, придуманная для того, чтобы убаюкать испуганного обывателя. 

Настоящий карнавал вовсе не радостный праздник. Карнавал - это крик разорванного на куски тела, судорога агонии, мясорубка космической жестокости. Бахтин прославляет «гротескное тело», которое ест, испражняется, совокупляется, открывается навстречу миру, стирая границы между индивидуальным «я» и космосом.

​Средневековый карнавал - это не праздник освобождения. Это травма. Когда толпа на карнавале выворачивает мир наизнанку, коронуя шута и сбрасывая короля в грязь - это не просто смешная игра в переодевания. Это ритуальное убийство порядка, за которым неизбежно следует запах паленого мяса и литургия крови. Человек на подлинном карнавале - это тело без органов, растерзанное, расчлененное, кричащее в припадке чистой эпилепсии. 

Опрокидывание иерархий не приносит радости. Оно обнажает зияющую пустоту под каждой маской. Под маской шута нет никого, кроме безумия. Карнавал - это истерический припадок культуры, которая поняла, что у нее нет лица.

Бахтин говорит о карнавальном смехе как амбивалентном, универсальном, всепоглощающем, побеждающем страх смерти. 

Но настоящий карнавальный смех — это не веселье. Это истерический смех жертвы, которую ведут на костер инквизиции. Это оскал трупа. Когда толпа гогочет над кривляющимся паяцем, она не празднует жизнь, а глумится над собственной смертью, потому что боится посмотреть ей в глаза.

Андрій Поцелуйко: Асури і Велес: хтонічний полюс індоєвропейського космосу

 Одна з найцікавіших інтелектуальних інтуїцій, яка виникає під час зіставлення індійської та слов’янської міфології, полягає в тому, що асури в індуїстській традиції і Велес у реконструкції В’ячеслава Іванова та Володимира Топорова виконують подібну структурну роль. Це не означає, що вони є тотожними персонажами або що між ними існує прямий історичний зв’язок. Йдеться про глибшу, структурну подібність: в обох випадках ми бачимо хтонічний, земний, підземний, багатий і небезпечний принцип, який не є абсолютним злом, а становить необхідний полюс космічного порядку. 

Саме ця обставина робить історії Прахлади та Махабалі особливо важливими для порівняльної міфології.

Коли сучасний читач чує слово «демон», він майже автоматично уявляє абсолютне зло, ворога Бога, істоту, яку необхідно знищити. Проте індійські асури погано вписуються в таку схему. Вони справді є супротивниками девів, богів небесного порядку, але водночас залишаються нащадками тих самих космічних предків, здійснюють жертвоприношення, практикують аскезу, володіють законною царською владою і нерідко перевершують самих богів силою, мудрістю або духовною дисципліною. Прахлада і його онук Махабалі є найяскравішими прикладами цієї парадоксальної ситуації: царі асурів, які стають взірцями відданості Вішну.

Цей парадокс нагадує не стільки боротьбу добра зі злом, скільки напругу між небесним і хтонічним полюсами космосу, яку Іванов і Топоров реконструювали для праслов’янської міфології як конфлікт Перуна і Велеса.

Андрій Поцелуйко: Від ямників до Європи: як шнуровики та Bell Beaker стали справжніми агентами великої генетичної експансії

Коли археогенетика на початку XXI століття отримала можливість читати ДНК людей, які жили п’ять чи шість тисяч років тому, перед дослідниками відкрилася картина, що нагадує не повільне просочування населення, а серію великих історичних хвиль. Одним із найважливіших відкриттів стало усвідомлення того, що значна частина сучасного населення Європи походить від людей, пов’язаних із ямною культурою Понтійсько-Каспійського степу. 

Проте ще цікавішим виявилося інше: ця експансія відбулася не переважно прямим переселенням самих ямників, а через посередництво двох могутніх культурних і демографічних утворень — культури шнурової кераміки та культури дзвоноподібних келихів (Bell Beaker). Саме вони стали головними провідниками ямного генетичного компонента по більшій частині Європи.

Це відкриття змінює сам спосіб, у який ми уявляємо історію. Ми звикли мислити великими народами-завойовниками, які безпосередньо підкорюють континенти. Проте реальність бронзової доби була складнішою. Ямники були радше джерелом нового демографічного імпульсу, нової соціальної моделі, нових технологій мобільності, пов’язаних із конем, колісним транспортом і пасторальною економікою. Але основну роботу з поширення цього спадку виконали вже їхні нащадки, змішані з іншими європейськими популяціями, які створили нові культурні світи.

Ямна культура, що існувала приблизно між 3300 і 2600 роками до нашої ери, займала простори від нижнього Дунаю до Поволжя. Її носії були людьми відкритого степу, для яких мобільність була не випадковою рисою, а способом життя. Вони пересувалися великими відстанями, використовували вози, розводили худобу і створили соціальні структури, здатні підтримувати далекі міграції. Археогенетично вони становили особливу суміш східноєвропейських мисливців-збирачів і кавказьких мисливців-збирачів. Саме цей компонент — так званий степовий — пізніше став одним із головних елементів генетичного профілю багатьох європейських народів.

Андрій Поцелуйко: Від кіно до цирку і КВН: еволюція політичного використання масових видовищ у СРСР та пострадянському просторі

 Історія радянської культурної політики є водночас історією боротьби за контроль над уявою. Більшовицький проєкт ніколи не обмежувався економічними чи військовими перетвореннями: він прагнув створити нову людину, нову систему символів і нову колективну свідомість. Саме тому мистецтво від самого початку розглядалося не як автономна сфера творчості, а як інструмент формування політичної реальності. Упродовж ХХ століття в СРСР можна простежити характерне зміщення акценту: спочатку головним засобом політичного впливу стало кіно, згодом дедалі важливішу роль відіграв цирк як форма емоційної мобілізації, а в пізньорадянську й особливо пострадянську добу центральне місце посів КВН та споріднені гумористичні формати. Це був не просто перехід від одного виду мистецтва до іншого; це була еволюція самої технології влади — від героїчного наративу до видовища, а від видовища до керованого сміху.

Кіно як головний інструмент революційної держави

Після революції 1917 року більшовицьке керівництво опинилося перед безпрецедентним завданням: потрібно було переконати величезну, переважно неписьменну країну у правомірності нового режиму. Саме в цьому контексті виникла знаменита ленінська формула про те, що найважливішим із мистецтв є кіно. Навіть якщо поширений варіант про «кіно і цирк» не має документального підтвердження, сам пріоритет кінематографа для радянської влади є безсумнівним.

Кіно мало кілька переваг. Воно було зрозумілим без тексту, могло демонструватися в містах і селах, створювало ефект присутності та дозволяло будувати масштабні міфи. У 1920-х роках агітпоїзди й агітпароплави з пересувними кінопроєкторами розвозили радянську ідеологію по всій країні. Фільми Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна, Дзиґи Вертова не лише розповідали історії — вони формували нову мову революції. Монтаж, масові сцени, героїзація робітників, солдатів і селян створювали відчуття історичної неминучості радянського проєкту.

У сталінську епоху кіно перетворилося на фабрику державних міфів. Історичні фільми про Олександра Невського, Івана Грозного, Петра І чи громадянську війну конструювали образ безперервної російсько-радянської державності. Музичні комедії Григорія Александрова створювали утопічний образ щасливого соціалістичного життя. Кіно стало своєрідною світською релігією, де екран виконував функцію ікони, а кінозал — функцію храму нової ідеології.

Андрій Сошніков: Економічний супромат синдикату: Людвіг Християн Якоб як головний бухгалтер Слобожанщини та архітектор капіталізації надр

Поява німецького професора Людвіга Християна Якоба (1759–1827) у Харківському імператорському університеті у 1806 р. постає як один із найжорсткіших, найбільш прагматичних та інженерно точних актів інсталяції північного Готичного Логосу. Якщо Йоганн Шад переформатовував простір Слобожанщини на рівні чистого, абстрактного філософського Я, то Якоб прибув із німецького ядра із принципово іншим, прикладним квестом. Він виступив як головний бухгалтер Слобожанського економічного контуру, системний модератор капіталу та фінансовий інженер, чиїм завданням було випалювання хаотичного, марнотратного поміщицького побуту та натягування суворої, прозорої математичної матриці обліку на матеріальний субстрат Лівобережжя та майбутнього Донбасу. Розшифруємо інструментальну логіку цього фінансово-кадрового девайса крізь монолітну оптику системного аудиту.

Людвіг Християн Якоб був висококласним оператором, вирощеним всередині Галльського університету — однієї з провідних кузень німецького камералізму (науки про державне фінансове управління) та раціонального інжинірингу еліти. Він належав до найближчого інтелектуального кола Іммануїла Канта та був визнаним європейським експертом із політичної економії. Коли каразінський університетський консорціум, підживлюваний фінансовими субсидіями клану Квіток, шукав топ-менеджера для розгортання економічного факультету, кандидатура Якоба була погоджена на рівні вищих масонських шлюзів як безальтернативний варіант для раціоналізації Сходу Європи.

Андрій Поцелуйко: Карлтон Кун і проблема морфологічної схожості: сучасний погляд антропології та археогенетики

Праця Карлтона Куна "The Races of Europe" (1939) є однією з найвідоміших робіт класичної фізичної антропології XX століття. Спираючись на краніометричні вимірювання, антропометрію та порівняльну морфологію, Кун запропонував реконструкцію походження європейських антропологічних типів. Одним із його припущень було те, що нордичний тип походить від більш південних довгоголових популяцій, а подібність його морфологічних рис до деяких близькосхідних груп може свідчити про спільне походження. 

Однак розвиток популяційної генетики, археогенетики та еволюційної біології суттєво змінив уявлення про історію населення Європи.

Основною проблемою концепції Куна було те, що вона спиралася майже виключно на морфологічну подібність. У сучасній біології подібність фенотипу сама по собі не вважається достатнім доказом спільного походження. Однакові або схожі ознаки можуть виникати незалежно в різних популяціях під впливом однакових екологічних умов, функціональних обмежень або природного добору. Це явище називають конвергентною або паралельною еволюцією.

Форма носа є одним із найкраще досліджених прикладів. Вузький і високий ніс зустрічається як у багатьох популяцій Північної Європи, так і в окремих популяцій Західної Азії та Близького Сходу. Проте сучасні дослідження показують, що ця ознака може формуватися незалежно як адаптація до кліматичних умов або бути результатом дії кількох генів, а не свідчити про нещодавнє спільне походження.

Не менш важливою є й еволюція форми черепа. Сучасна біологічна антропологія показує, що краніальні ознаки є пластичними і залежать не лише від спадковості, а й від розвитку, харчування та інших факторів. Через це подібна доліхокефалія або схожі пропорції обличчя не можуть використовуватися як надійний доказ генетичної спорідненості між популяціями.

Найпереконливіші аргументи проти типологічної моделі Куна надала археогенетика. Починаючи з 2010-х років, аналіз давньої ДНК показав, що сучасні європейці сформувалися внаслідок кількох масштабних хвиль міграцій. Найважливішими компонентами є західноєвропейські мисливці-збирачі, ранні землероби з Анатолії та скотарі Понтійсько-Каспійського степу. Подальші регіональні змішування й адаптації створили сучасне різноманіття фізичних рис. 

Таким чином, історія населення Європи виявилася набагато складнішою, ніж припускали типологічні моделі першої половини XX століття.

Крім того, сучасна генетика демонструє, що окремі фізичні характеристики людини мають різну еволюційну історію. Світла шкіра, світле волосся, колір очей, форма носа та пропорції черепа визначаються різними генетичними механізмами і могли поширюватися незалежно один від одного. Це означає, що морфологічна схожість між двома популяціями не обов'язково відображає їхню близьку генетичну спорідненість.

Таким чином, сучасна наука не підтримує висновок Карлтона Куна про те, що подібність між нордичним типом і окремими близькосхідними популяціями є доказом їхнього спільного безпосереднього походження. Значно краще ці подібності пояснюються незалежною еволюцією окремих морфологічних рис, впливом природного добору та складною історією змішування людських популяцій. 

Праця Куна залишається важливою пам'яткою історії антропології, але її еволюційні реконструкції були суттєво переглянуті завдяки сучасним методам генетичного аналізу.

Рекомендована література

   1. Lazaridis, I. et al. (2014). Ancient human genomes suggest three ancestral populations for present-day Europeans. Nature, 513, 409–413.

    2.Haak, W. et al. (2015). Massive migration from the steppe was a source for Indo-European languages in Europe. Nature, 522, 207–211.

   3. Reich, D. (2018). Who We Are and How We Got Here: Ancient DNA and the New Science of the Human Past.

    4.Coon, C. S. (1939). The Races of Europe.

    5.Stringer, C. (2012). Lone Survivors: How We Came to Be the Only Humans on Earth.

Олег Гуцуляк: Типологічні моделі індоєвропейської міфології у дослідженнях Олексія Фанталова та Андрія Поцелуйка: порівняльний аналіз

 Дослідження Олексія Фанталова «Культура варварської Європи: типологія міфологічних образів» та Андрія Поцелуйка «Загальноіндоєвропейські міфологічно-релігійні архетипи та їх вияв в українській духовній традиції» належать до різних дисциплінарних і методологічних площин, однак їх об'єднує принципове прагнення побачити за різноманітністю конкретних міфологій певну глибинну систему.  

О.Фанталов захищав кандидатську дисертацію з культурології 2001 року і безпосередньо поставив у центр дослідження проблему типологізації міфологічних образів. 

А. Поцелуйко захистив дисертацію з релігієзнавства 2004 року, зосередившись на загальноіндоєвропейських міфологічно-релігійних архетипах та їх відображенні в українській духовній традиції.

Попри близькість проблематики, ці дослідники відповідають на дещо різні питання. 

О. Фанталов передусім запитує: які стійкі типи міфологічних образів можна виявити в культурах давньої Європи і якою є їхня структура? 

А. Поцелуйко ставить питання дещо інакше: які загальноіндоєвропейські соціофункціональні архетипи та міфологеми збереглися в українській традиції і як вони трансформувалися? 

Тому між їхніми моделями існує не стільки суперечність, скільки різниця рівнів аналізу.

1. Від міфологічного образу до архетипу

О. Фанталов будує свою систему навколо поняття типу міфологічного образу. Уже сама структура дисертації показує послідовність його задуму: спочатку визначається поняття «варварської Європи», далі розглядається «структурне ядро» міфологій її народів і соціокультурні детермінанти основних міфологічних типів, після чого ці типи перевіряються на конкретному матеріалі західноєвропейських варварських культур. Отже, О. Фанталов прагне реконструювати систему образів, які можуть мати різні імена й локальні характеристики, але виконувати співвідносні функції. У його моделі на першому плані стоїть саме образ як структурний елемент пантеону.

А. Поцелуйко використовує поняття соціофункціонального міфологічно-релігійного архетипу (парадигми). Це крок у напрямку більш абстрактної типологізації. Архетип у такому підході — це не просто персонаж і навіть не конкретний сюжет, а глибинна функціональна модель, яка може проявлятися через різні персонажі, міфологеми, обряди та епічні мотиви. У дисертації прямо наголошується на аналізі індоєвропейських соціофункціональних архетипів та дослідженні їхньої рефлексії в українській фольклорній традиції.

Тому перша принципова різниця між авторами полягає в масштабі типологічної одиниці:

О.  Фанталов → міфологічний образ → система образів → структурне ядро міфології.

А. Поцелуйко → соціофункціональний архетип → міфологема → конкретна культурна форма.

Ці моделі можна розглядати як взаємодоповнювальні: архетип пояснює глибинну функцію, тоді як образ показує її конкретне міфологічне втілення.

Костянтин Рахно: Питання боротьби за українську мову - це питання якості контенту

 1) Почнімо з того, що мова втратила значення.

У 1989-2004 роках україномовність майже автоматично означала українокультурність та прихильність до якогось із патріотичних об'єднань у діапазоні від НРУ й УРП до ДСУ, УНА-УНСО, СНПУ. Мова була маркером "свого".Українською мовою переважно друкували патріотичну літературу, з винятків можна назвати лише продукцію секти Євгена Сверстюка та опуси Соломії Павличко й Юрія Винничука.

Культурний простір, який стоїть за мовою, ще треба відновлювати, бо він звузився навіть порівняно з радянським і ранньонезалежницьким. В рази упала його якість. Крім того, зараз українською мовою преспокійно спілкуються політики-українофоби, публіцисти-українофоби, митці-українофоби. Які абсолютно не прагнуть опанувати українську культуру і не збираються це колись робити. Ні народну, ні класичну, ніяку. Вони навіть шкільний ареопаг не знають. Так само, як і в росіян їхні космополітичні олігархи, політики, урядовці, публіцисти й шоу-бізнес не горять бажанням пізнати російську культуру, але говорять мовою. Та я про інше. До 2004 року україномовність слугувала маркером патріотичних поглядів. На жаль, більше так не є. Щось подібне говорять і литовці.

2) Зараз українською преспокійно говорять політики-українофоби й публіцисти-українофоби. Усі антиукраїнські блогери пишуть українською. Нею друкують антиукраїнські опуси Шаменкова, Кралюка, Трінчука, Винничука, Єфіменка, Семесюка. Якби Бузина друкував свої тексти українською, був би нарозхват. Нею знімають антиукраїнські фільми типу Ворожбит або Сеїтаблаєва.

Мова перестала бути маркером "свого"....

3) Боротьба ведеться суто за українську мову, тобто за формальну ознаку. Без українського наповнення, без українського духу.

Неважливо що. Аби українською.

Якщо вказуєш на невідповідність змісту формі, лунає, що українською має бути все, навіть матюки й гидота.

Вже тому ця боротьба є лицемірством.

4) Уся ця боротьба свідомо ведеться методом хамства, грубощів, лементу й суто на рівні підлітків, касирок тощо.

Борчині не заступилися за "Наукову думку".

Борчині не підтримували "Веселку".

Борчині не боронили "Барвінок".

Борчині не захищали Українське радіо.

Борчині не відстояли жоден пісенний фестиваль.

Борчині жодного разу не висловилися щодо українофобії на "Історичній правді".

Борчині жодного разу не опротестували Шевченківську премію українофобам і російськомовним.

Борчині жодного разу не вимагали україномовну пісню на Євробаченні.

І ще багато чого не.

Бо це складно, важко, мало привертає до них уваги й веде до конфлікту з багатими, впливовими, агресивними сильними світу сього.

5) Питання цієї боротьби - це питання якості контенту.

Якщо український контент неякісний, нудний, козлетонний, матючний, приховано українофобський (висміює й гудить козацтво, кривляє мову), вульгарно-сороміцький, то люди неминуче обиратимуть інший, нейтральний.

Modern humanity is the heirs of the Hyperboreans - the “titans” - the divinely blessed descendants of St. forefather Japhet / Iapetus / Pra-Japati / Buto / Ptah / Patecatl / Pachacamac / Сучасне людство є спадкоємцями гіперборейців - «титанів» - божественно благословенних нащадків святого праотця Яфета / Япета / Пра-Джапаті / Буто / Птаха / Патекатля / Пачакамака

Lost Civilizations

Modern humanity is the heirs of the Hyperboreans - the “titans” - the divinely blessed descendants of St. forefather Japhet / Iapetus / Pra-Japati / Buto / Ptah / Patecatl / Pachacamac.

Atlas, the grandfather of Niobe's husband Oenomaus, is the son of the oceanid Clymene (Asia) and the titan Iapetus (Iapetus), who already has direct connotations with the Middle Eastern ancestor Japheth (Hebrew “yofi” - “beauty”; “And God will give beauty to Japheth, and let him abide in the tents of Shem,” Bereishit 9:27), the son of the patriarch Noah and considered the progenitor of the Europeans (among his sons is Yavan (Jovan, Yavan), the eponym of the Ionian Greeks).

“... Japheth was considered the most worthy of the ancestors: his advantage, which is known thanks to the “Oracles of the Sibyls” (III. 110), was that he was both the son of Noah and (like the titan of Greek myths Iapetus) the father of Prometheus and Atlas, the eponym of Atlantis " [Vidal-Naquet P. Black Hunter. Forms of thinking and forms of society in the Greek world. – M.: Ladomir, 2001. – P.372].

Втрачені цивілізації

Сучасне людство є спадкоємцями гіперборейців - «титанів» - божественно благословенних нащадків святого праотця Яфета / Япета / Пра-Джапаті / Буто / Птаха / Патекатля / Пачакамака.

Атлас, дід чоловіка Ніоби Еномая, є сином океаніди Клімени (Азія) та титана Япета (Iapetus), який вже має прямі конотації з близькосхідним предком Яфетом (івр. «йофі» - «краса»; «І дасть Бог красу Яфету, і нехай він перебуватиме в наметах Сема», Береїшіт 9:27), сином патріарха Ноя та вважається прабатьком європейців (серед його синів - Яван (Йован, Яван), епонім іонійських греків).

«... Яфет вважався найгіднішим з предків: його перевага, яка відома завдяки «Оракулам сивіл» (III. 110), полягала в тому, що він був одночасно сином Ноя та (як титан грецьких міфів Япет) батьком Прометея та Атласа, епоніма Атлантиди» [Відаль-Накет П. Чорний Мисливець]. Форми мислення та форми суспільства в грецькому світі. – М.: Ладомир, 2001. – С. 372].

Luke Hanlon: Нггвал: культ фуркала / бзіка, що перетнув Сахул

Бульроарер (bullroarer."бик-горбач") - плоска планка з дерева, кістки або каменю, яку розкручують на мотузці доти, доки вона не загуде - пульсуючий голос, що розноситься на багато миль. У всіх куточках світу люди сприймали цей звук як голос бога, предка чи духа.

В Україні відоме на Волині як "фуркало", а на Галичині як "бзік" (bzik).  Від ономатопоїчного "фур-" "шум крил або повітря" з суфіксом інструменту -ло: буквально «шум». ЕСУМ трактує значення слова  "фуркати" як "звуконаслідування". Німецькі колоністи називали Schwirrholz "вібраційне дерево".

Українське фуркало начебто розчищало сад або будинок з привидами. Невелика дощечка, прив'язана до ручки, схожої на батіг, вона крутилася, доки дерево не зірвало з повітря довгу фурканію: достатньо, щоб розігнати птахів і свиней, а за волинською традицією — прогнати з порога злих духів і лютих собак.

«Снарядъ, съ котораго вспугиваютъ въ саду или огородѣ птицъ или свиней: нѣчто подобное кнуту, къ помощью короткой веревочкѣ котораго привязана дощечка».

Пристосування, яким лякають птахів чи свиней у саду чи на городі: щось на зразок батога, до короткого шнура якого прив’язана дощечка.

— Грінченко, Словарь української мови, т. 4 (1909), с. 379, с.в. фуркало (сенс 3)

Об'єкт

Тонка дерев'яна дощечка, прив'язана коротким крученим шнуром до ручки, схожої на батіг; у Ковелі його вирізали з покрівельної рейки і гойдали в розгінному колі.

Використовується для відлякування птахів і свиней від садів; у волинській традиції, щоб вигнати з дому злих духів та злих собак; також шумна іграшка хлопчиків (на Тернопільщині називалася "забава у самольот").

На Галичині пастухи прив'язували дерев'яну пласку дощечку із зазубринами до батога та розмахували нею, коли худоба поверталася додому. Підвищений бзік перетворювався на низький звук; телята брикалися та танцювали, перш ніж усе стадо кинулося до села. Про людину, яка поводилася нерозумно, казали, що «має бзіка». Також французька карткова гра bezique отримала свою назву від бика-ревуна, через гру польських солдатів під назвою bzik.

«Щойно починають ревіти биків, телята витягують хвости в повітря та б'ють задніми ногами, іноді праворуч, іноді ліворуч, ніби танцюють. Через кілька хвилин стара худоба йде за молодою, і починається загальна втеча до села. Тому в Галичині кажуть, що людина, у якої не зовсім гаразд з мозком, має «бзік!»» (Ф. Фігура, «Das Schwirrholz in Galizien», Globus 1896, с. 226).

Предмет

Видовжена дерев'яна планка, схожа на лінійку, з виїмками на обох вузьких краях біля одного кінця, закріплена до батога простою петлею та розгойдується по колу.  Або вузька дошка, закріплена на батогові батога та обертана; 15-60 см (6-24 дюйми) завдовжки — спосіб кріплення та діапазон вимірюваних розмірів.

Нггвал: Культ, що перетнув Сахул

Нова Гвінея та Австралія вражають вас на атласі культів бульроарер. З 1129 унікальних свідчень по всьому світу 336 знайдено саме там — цілих 30% світового корпусу. В обох місцях комплекс бульроарер вважається давнім, оскільки він перетинає всі мовні сім'ї та способи життя. Його використовують подібним чином рибалки на узбережжях, фермери в гірських джунглях та збирачі, які ледве виживають у сонячній глибинці. В Австралії бульроарер тісно пов'язаний з Часом Снів, який багато в чому вважається однолітком культури аборигенів. Як далеко це сягає? Прихильники кажуть «з самого початку» або принаймні багато десятків тисяч років. Це означає, що культи бульроарер в Австралії та Папуа-Новій Гвінеї повинні бути пов'язані, враховуючи, що ці території зараз знаходяться за крок один від одного і були пов'язані протягом більшої частини людського проживання. Підвищення рівня моря роз’єднало їх лише 8000 років тому.

Це все добре апріорі, але я думаю, що знайшов справжнього австрало-папуаського спорідненого культу кумів-бульроарер. У регіоні Сепік, на північній стороні Нової Гвінеї, предків, які заснували цей культ, називають Нггвал. В Арнемленді, Австралія, мова, закон і культ кумів-бульроарер, як кажуть, були встановлені сестрами Джанггавул, які прибули на каное з великого острова на півночі (або сході).

Карта Нової Гвінеї та північної Австралії, що показує сотні записів про кумів-бульроарер та священні імена, порівняні в цьому есе. Наскільки я можу судити, я перший, хто встановив цей зв’язок. Окрім імен засновників, є багато інших подібностей, детально описаних у есе, написаному штучним інтелектом, розміщеному на сайті bullroarer.org. Я закликаю вас прочитати його, а також дослідити атлас. Створення атласу було надзвичайно корисним для встановлення таких зв’язків. Якби в мене не було роботи, я б відшліфував ці ідеї до повноцінних есе для «Векторів розуму». Мій компроміс полягає в тому, щоб опублікувати їх на bullroarer.org і посилатися на найкращі з них тут.

Спочатку було слово

На зачинених віконницях «Саду земних насолод» молодий світ висить у прозорій сфері. Над ним Босх написав: «Бо він сказав, і сталося; він наказав, і воно стало». Ієронімус Босх, бл. 1480–1490.

Один зі способів розглядати теорію свідомості Єви — це розповісти про те, коли основа буття перемістилася з тіла в мову: самореференційна, генеративна система, яка поглинула світ. Це Падіння людини, описане в Книзі Буття та Епосі про Гільгамеша, як я стверджую у книзі «Важко бути Богом». Якщо ця трансформація поширилася разом з культом ініціації, її священний словник також мав би поширитися.

Я вважаю, що Нггвал (Nggwal) — це південна гілка палеолітичного слова, що означає мову або мову. У наступному есе я намагаюся пов'язати це з ностратичним QWAL – «кликати, плакати, кричати» та WAL – «кликати, плакати, голосити». Ностратична мова – це гіпотетична надродина євразійських та африканських мов. Нащадкові форми QWAL включають еламське kulla (молитися), фінське vala (клятву), юкагірське wolme (шаман), грецьке kiklēskō (закликати або благати) та хурритське kul (урочисто говорити).

Старий Сахул

Подивіться на всю цю землю, яка зараз втрачена між Новою Гвінеєю та Австралією. Хто жив там 15 000 років тому? Куди вони поділися? Цікаво, чи мали вони тоді рев биків, і чи забрали їх із собою, коли тікали від підняття рівня моря? У цій статті я знайшов найкращі оцінки підвищення рівня моря навколо Австралії та створив анімацію в часі; ви можете побачити, як Сахул розпадається. У супровідному есе також зібрано найкращі докази того, що Австралія та Нова Гвінея мають спільне культурне коріння.

https://bullroarer.org

Андрій Сошніков: Готський реванш Святослава: Інженерний демонтаж Хазарії та зачистка фіскального бар'єра

Величний східний похід конунга Святослава у 965 р. постає в оптиці прагматичного аудиту Черняхівських лож не хаотичним мілітарним набігом, а фінальною, хірургічною фазою ліквідації глобального конкурента, який століттями блокував виведення сировинного капіталу з Подніпров'я. 

Офіційна історіографія, заколисана літописними казками про спання на кінській попоні та безкомпромісне «Іду на ви!», принципово не здатна осягнути залізну інфраструктурну логіку цієї операції. Святослав виступав у ролі ультимативного військового тарана Панготського консорціуму, проте справжнім архітектором і гросмейстером цієї трансконтинентальної шахівниці був готський бек Свенельд. Для Старшини розгром Хазарського каганату був актом кровної та фінансової помсти за катастрофу 944 р., коли хазарський генерал Песах вщент розгромив Кримську Готію, кастрував операційну модель конунга Олега під стінами Києва та примусив варязький генералітет утилізувати свій мілітарний капітал у безглуздій каспійській петлі дефолту. Свенельд, який через перунівський залізний культ доблесті повністю перехопив контроль над молодим Святославом і заблокував візантійську канцелярію Ольги, готував цей реванш двадцять років, вибудовуючи бездоганну логістичну матрицю штурму.

Особливим інструментом легітимізації цієї місії став сам антропологічний тип Святослава, який повністю відкидав варязькі канони й дзеркально відтворював вигляд степового алана чи автохтонного полянина. Опис візантійського хроніста Лева Диякона, який зафіксував повністю голену голову з довгим пасмом волосся, чисте обличчя з густими довгими вусами та одну золоту сережку з перлиною, викриває витончений маневр Старшини. Свенельд запакував крижаний воєнний етос ложі у візуальний камуфляж вищої аристократії Салтово-Маяцького домену. Святослав мислився «своїм» для кавалерійських і степових гільдій Подніпров’я, що дозволило Свенельду примусово мобілізувати гігантську людську масу автохтонного субстрату для штурму східних кас під перунівським прапором.

Віталій Портников: Доти, доки більшість українців однаково відповідає на запитання, чи повинна вона існувати, Україна має майбутнє

Коли Путін починає розповідати про Україну, яку нібито вигадав Ленін, або ж про подаровані Сталіним території, ми сприймаємо це як пропагандистську маячню – адже набагато краще за нього знаємо і, що найголовніше, усвідомлюємо історію України та українського народу.

Проте у висловлюваннях Путіна є посил, адресований не тільки нам. Російський президент відчайдушно намагається розібратися, чому в нього з Україною нічого не вийшло. Адже, здавалося б, ніяких особливих проблем і бути не могло. Величезна кількість російськомовного населення, яке сторіччями жило у складі Російської імперії й СРСР, та й після проголошення незалежності продовжувало голосувати за відверто проросійських політиків і їхній курс. Обрання президентом Володимира Зеленського, який за кілька років до цього вів святкові концерти в Останкіно і знімався у фільмах, розрахованих як на російську, так і на українську аудиторії – за визначенням вважалося, що це одні й ті самі глядачі, «один ринок». Так, з точки зору Путіна, сам Зеленський, як до нього Кучма, міг спокуситися владою або «перелякатися націоналістів». Але ж люди, які його обрали – «електорат» – залишилися тими самими! Чому ж не вдалося ні у 2004-му, ні у 2022 році?

У пошуках відповіді Путін намагається перекласти відповідальність на більшовиків, на Леніна, на саму конструкцію Радянського Союзу. Але що насправді зробив для України Ленін?

О происхождении белоруссов

Экспертный фактчекинг и корректировка данных

 * Дреговичи:

   * Неточность в географии: Формулировка «междуречье Припяти и Двины» (хотя и встречается в неточных пересказах летописей) противоречит реальному археологическому ареалу. Западная Двина — ареал полоцких кривичей. Основная территория дреговичей охватывала бассейн рек Припять, Березина и Свислочь (южная и центральная Беларусь).

   * Центры: Туров, Пинск, Клецк, Слуцк, Минск (Менеск).

 * Кривичи (полоцко-смоленская группа):

   * Корректировка ареала: Включали Витебскую, Минскую (север), Могилёвскую (север), а также Смоленскую и Псковскую области (РФ). Гродненская область (Понеманье) в раннее Средневековье являлась зоной балтско-славянского пограничья (ятвяги, литва) и осваивалась дреговичами и кривичами позже.

   * Центры: Полоцк, Витебск, Заславль (Изяславль), Лукомль.

 * Радимичи:

   * Корректировка: Бассейн реки Сож (Гомельская, Могилёвская области Беларуси, а также западные районы Брянской и Смоленской областей РФ).

   * Центры: Гомий (Гомель), Чечерск, Пропойск (Славгород), Кричев.

 * Древляне и Волыняне:

   * Уточнение роли: Занимали крайний юг и юго-запад (Белорусское Полесье и Побужье, центры — Берестье, Каменец). Их вклад в этногенез белорусов носит периферийный (субстратный) характер, так как основной ареал этих племен сформировал украинский этнос.

Научно-исследовательский доклад

«Племенная структура и этногенез белорусов: археологические, антропологические и ареальные аспекты (VI–XIII вв.)»

Abstract

Процесс формирования белорусского этноса представляет собой сложный конвергентный синтез нескольких восточнославянских племенных союзов с ассимилированным днепровско-балтским субстратом. В основу этногенеза легли три ключевые славянские общности: дреговичи, полоцкие кривичи и радимичи, а также локальные контакты с древлянами и волынянами на южных и юго-западных рубежах.

                     СЛАВЯНСКИЙ ЭТНОГЕНЕЗ БЕЛОРУСОВ

                                   │

      ┌────────────────────────────┼────────────────────────────┐

      ▼                            ▼                            ▼

  ДРЕГОВИЧИ                    КРИВИЧИ                      РАДИМИЧИ

(Припять, Березина,          (Подвинье, Поднепровье,      (Бассейн р. Сож,

 Слуцк, Туров, Минск)         Полоцк, Витебск)             Гомель, Чечерск)

      │                            │                            │

      └────────────────────────────┼────────────────────────────┘

                                   ▼

                      Балтский субстрат (VI–X вв.)

                                   │

                                   ▼

                        БЕЛОРУССКИЙ ЭТНОС (XIV–XVI вв.)

1. Ареальная характеристика и ключевые маркеры племен

О происхождении укранцев

 Научно-исследовательский доклад: Этногеография раннесредневековых славянских племен Среднего Поднепровья, Полесья и Прикарпатья в контексте формирования украинского этноса

1. Результаты фактчекинга и историографическая коррекция

На основе анализа данных академической археологии (в частности, работ В. В. Седова, П. П. Толочко, В. Д. Барана) и нарративных источников («Повесть временных лет»), представленный список племенных союзов требует следующих уточняющих коррекций:

 * Дулебы, бужане и волыняне: Это не синонимы в рамках одного периода, а этапы этносоциальной эволюции одного и того же племенного объединения на территории Волыни. В VI–VII вв. существовал мощный дулебский племенной союз. После его распада под давлением аварского нашествия (начинатель «аварского ига») в VIII–IX вв. на этой же территории фиксируются бужане (по реке Западный Буг) и волыняне. Баварский Географ (IX в.) разделяет эти группы, указуя, что племя Unlizi (уличи) имеет 418 городов, Attorozi — 148, Busani (бужане) — 231 город, а Vhalani (волыняне) — 70 городов.

 * Локализация уличей: Уличи изначально занимали Среднее Поднепровье (район реки Рось и ниже Киева), но под военным давлением киевского князя Игоря и воеводы Свенельда (после длительной осады города Пересечен, длившейся, согласно летописи, 3 года) в 940-х годах сместились на запад — в междуречье Южного Буга и Днестра (Побужье).

 * Тиверцы: Корректнее определять их ареал как межречье Днестра и Прута с выходом к Дунаю и Черному морю. Утверждение о постоянном присутствии в Черновицкой области верно отчасти (ее южные территории), однако их главным ареалом было Среднее и Нижнее Приднестровье. Часть сместилась в Южное Подолье, где и сейчас есть город Тыврив.

2. Анализ племенных объединений и их вклад в формирование этнографических зон

Поляне (Среднее Поднепровье)

 * Ареал и центры: Киев, Киевская область, Черкасская и Житомирская области.

 * Археологический эквивалент: Лука-Райковецкая культура (VIII–IX вв.), трансформировавшаяся в древнерусскую культуру X–XI вв.

 * Особенности: Поляне играли консолидирующую роль в образовании Древнерусского государства. Памятники киевского типа и городища VIII–X вв. (Киев, Вышгород, Бегородка) демонстрируют высокую плотность населения. Плотность поселений полянской земли в IX–X вв., по данным археологических разведок, достигала до 3–5 памятников на 100 км², что являлось наивысшим показателем в Восточной Европе для данного периода. Поляне отличались ингумационным обрядом погребения с западной ориентацией и специфическими курганными насыпями. Погребальный обряд - трупоположение.

Андрій Сошніков: Кантіанський таран імперії: Йоганн Баптист Шад як оператор чистого німецького раціоналізму та його деструктивний квест у Харкові.

Поява Йоганна Баптиста Шада (1758–1834) у Харківському імператорському університеті в 1804 році постає не просто як вдале кадрове рішення перших попечителів, а як радикальний акт інсталяції вищого прусського та єнського філософського софту безпосередньо у пухку, сиру тканину слобожанського прикордоння. 

Шад прибув на Слобожанщину не як кабінетний лектор, а як потужний інтелектуальний таран, чиїм завданням було випалювання залишків романського, візантійсько-чиновницького містицизму та завантаження крижаної, кристально чистої готичної вертикалі німецького ідеалізму. Логістика його кадрового вирощування та подальша депортація з Імперії за особистим наказом Олександра І доводять: Шад був оператором вищої ліги, чия присутність у Харкові загрожувала самому ментальному існуванню імперської Системи. Розберемо інженерну логіку його філософського квесту та структуру його ультимативного впливу на університетське ядро.

Йоганн Шад був прямим, раціонально сконструйованим продуктом Єнського університету — головної концептуальної лабораторії Німеччини зламу століть, де в одному просторі перетиналися мислення Шеллінґа, Геґеля, Шіллера та Фіхте. Він пройшов там вищу орденську та академічну прошивку, ставши професором та найближчим соратником Йоганна Готліба Фіхте. 

Коли Василь Каразін та розенкрейцерський синдикат Олександра Паліцина збирали фінансовий капітал для заснування Харківського університету, вони звернулися до німецького інтелектуального ядра за рекомендаціями щодо закупівлі «філософських мізків». Фіхте, який на той момент перебував під наглядом за радикальний раціоналізм, особисто вказав на Шада як на найбільш технологічно підготовленого оператора, здатного розгорнути нову систему знань на Сході Європи.

Мансур Кучкаров: О кыпчаках-кыргыфзах

Кыпчаки распадались на две группы племён: западную (11 племён) и восточнцю (16 племён). Западное объединение занимало земли от Волги до Днестра. Восточное от Иртыша до Волги. На их основе сформировались две групппы тюрко - кыпчакских языков, в свою очередь, каждая делится ещё на две. К восточно-кыпчакским относятся кыпчако -ногайский и кыпчако-киргизский.

"Ногайский язык вместе с казахским и каракалпакским языками составляют кыпчакско-ногайскую подгруппу кыпчакской группы тюркских языков и характеризуются значительной близостью на всех уровнях языковой структуры" – Языки мира: Тюркские языки .Москва, 1996г. 328 с.

Востояные кыпчаки и киргизы

Исследователь Поливанов Е.Д. попробовал определить этапы развития восточно-кыпчакского языка, и на основе его гипотез можно сделать следующие выводы:

I этап. Единый восточно-кыпчакский язык. Ареал - Прииртышье, вплоть до Джунгарии, и южный Алтай.

II этап. Отделение от него южно-алтайского языка.

III этап. Отделение от него языка кыпчаков Ферганы.

IV этап. Формирование из него кыргызского языка.

Поливанов писал, что "единственным действительно ближайшим и специфически близким кыргызскому оказывается лишь крайне незначительный в статистическом отношении т.н. кыпчакский язык, язык ферганских кыпчаков в свое время игравших столь известную роль в династической истории Кокандского ханства".

Плоских В.М. считает, что экономическую и бытовую общность кыргызов и кыпчаков Ферганы обусловили территориальная и этническая их близость.

Языковые данные не могут считаться определяющими, но они дополняют ранее сказанное - не стоит искать родину кыргызов на Енисее, не стоит говорить о какой-то простой миграции енисейских племен на Тянь-Шань, в места современного обитания. Истоки кыргызов именно в кругу восточно-кыпчакских племен.

Рассмотрим еще раз данные эпоса "Манас".

Мансур Кучкаров: Кем был Илья Муромец

Большинство из нас знакомо с традиционным русским эпосом про Илью Муромца, Алёшу Поповича и прочих богатырей — былинами, но мало кто знает, что изначально это народное творчество выглядело совсем иначе. Подвергались ли безобидные, казалось бы, русские былины цензуре, изменениям, и если да, то каким? Пробуем разобраться.

В былинных сюжетах богатыри действуют во времена князя Владимира Красное Солнышко плюс-минус сотня лет. То есть в эпоху Киевской Руси. 

Но в те времена в русском языке ещё не было слова – "богатырь". Впервые слово "богатырь" появляется  в Ипатьевской летописи XIII века. В ней монгольских военачальников Чингисхана – Субудея и Джебе называют богатырями!  Богатырь от монгольского слова Багату́р, у тюрков Батыр  - это  почётный титул у монгольских и тюркских народов за военные заслуги, прилагавшаяся к имени, например, Субэдэй-багатур, Есугэй-багатур. Слово "Багатур. батыр" , подразумевало – героя, могучего воина. 

Согласно китайской истории династии Суй,  слово "Батыр" было в ходу в среде степных народов  проживавшие в VII веке к северу и западу от Китая.   Был ещё правитель Восточно-тюркского каганата с 620 по 630 год Кат Иль-хан Багадур-шад и хазарский каган Багатур,  живший в  VIII веке. Багату́р — каган Хазарии, правил в середине 750-х — 760-х годов. При нём возобновились набеги хазар на Закавказье. 

Личная гвардия монгольских ханов с 1204 года состояло только из багатур. Поэтому большинство филологов  соглашаются с тем, что русское "богатырь"  является производным от монголо - тюркского слова "багатур". 

Андрій Сошніков: Репліки щодо аудиту історії

  Коли ми з вами відкриваємо поважних класиків ХІХ чи ХХ ст., ми потрапляємо в полон до їхньої власної мовної обгортки. Тоді, в епоху романтизму, було прийнято думати, що історія — це коли люди збираються разом під впливом «національного духу», «патріотизму» або великих метафізичних ідей. 

Але якщо ми заберемо цей красивий романтичний камуфляж, що залишиться на дні? На дні залишаться дуже прості, крижані й прозаїчні речі: їжа, залізо, весло і гроші. Люди у IX ст. хотіли їсти, хотіли безпеки й хотіли контролювати потоки товарів. У них просто не було слів «генеральний директор», «логістика» чи «аудит», але самі механізми їхніх дій були абсолютно ідентичними до сучасного великого бізнесу. Ми використовуємо цю мову не для того, щоб «погратися в менеджерів», а для того, щоб хірургічно точно зняти сльозливий літописний пафос і показати голі, робочі шестерні історичного процесу.

А щодо ваших чудових запитань, які застрягли між концепціями класиків — то це ж сама суть нашого розслідування! Давайте я вам тихо й спокійно, суто по справі, відповім на кожне з них, без жодних кабінетних загадок:

Про історичного Рюрика. Ви абсолютно точно намацали слабке місце шкільних підручників. Ніякого «Рюрика — батька Ігоря», який мирно сидів у Новгороді й заснував державу з нічого, в реальності не існувало. Це фантомний бренд, вигаданий київськими ченцями за замовленням Ярослава Мудрого, щоб склеїти докупи розрізнені території. Реальна людина за цим стоїть — це Рорік Ютландський, каролінзький військовий підрядник, який тримав митницю в Дорстаді, а потім переніс свій західний інженерний софт у Ладогу.

Андрій Сошніков: Стартап на Східному Шляху: Кризовий менеджмент Віщого Олега, ліквідація мікромонополій та фіскальна кодифікація «Аустрвегу»

Аналіз початкового етапу формування Руської держави у межах традиційного літописного наративу спирається на наївні казки «Повісті врем’яних літ» про шляхетне «покликання варягів» у Новгород та раптове заснування Києва братами-полянами. 

Проте тверезий аудит історико-археологічного матеріалу та незалежних європейських анналів повністю дезавуює цю беллетристику, оголюючи прозову макроекономічну реальність. 

У ІХ–Х ст. скандинавські контингенти здобичників-варягів, відомі як русь, не будували держав «із нічого». Вони діяли як жорсткі, високоефективні оператори воєнного бізнесу та кризис-менеджери, які «накладали лапу» на вже існуючі, але інституційно ослаблені прикордонні ринки й сировинні зони.

Фінальна фаза інсталяції цього північного софту пов’язана з фігурою конунга Олега, чия реальна геополітична траєкторія повністю спростовує лінійну хронологію офіційного міфу, виводячи нас на унікальні дані незалежного зовнішнього аудиту — Кембриджського документа. Олег постає не мирним регентом, а лідером радикального крила балтійських варягів (Helgi — від готського hailags, святий/священний), який розпочав трансконтинентальне корпоративне поглинання торгових шляхів.

Саме поняття «Віщий Олег» у Повісті врем’яних літ є результатом лінгвістичного непорозуміння християнських агіографів ХІІ ст. Як доводить Кембриджський анонім (документ хазарського походження на івриті), слово х-л-гу (Helgi) було не особистим іменем, а найвищим внутрішнім варязьким титулом — «священний / святий». У своєму внутрішньому північному середовищі оператори русі титулували себе ольгами, а для зовнішніх транзакцій з арабами використовували конвертований титул кагана. Нестор-агіограф, не маючи права надати язичнику християнський епітет святості, просто переклав титул ольг/хельгі через жрецький еквівалент «віщий», а щоб виправдати це прізвище, вигадав казку про отруєне вино та смерть від черепа коня, яка повністю копіює скандинавську сагу про Орвара-Одда, що наочно доводить белетристичний характер літопису.

Головним інфраструктурним дефіцитом, з яким зіткнувся варязький менеджмент Олега наприкінці ІХ ст., була критична сегментація та логістичний параліч річкових артерій. Східна Європа була роздроблена на автономні преддержавні зони, які скандинавський мовний софт називав «гардами», тобто територіями «полюддя» — замкнених округів, з яких конкретний варварський володар примусово вилучав сировинну ренту.

Андрій Поцелуйко: Мітра і Варуна в дзеркалі шаманізму: дві моделі влади над надприродним

У багатьох традиціях Сибіру, Центральної Азії та Монголії існує розрізнення між «білими» і «чорними» шаманами. Попри значні відмінності між окремими народами, ця опозиція повторюється настільки часто, що її можна розглядати не лише як етнографічний факт, а як прояв глибшої структури людського релігійного мислення. Одні шамани взаємодіють із духами через жертви, молитви, взаємність і союз; інші вступають із ними в боротьбу, примушують, підкорюють або навіть викрадають у них силу. 

Ця подвійність дивовижно нагадує одну з найглибших індоєвропейських опозицій, описаних Жоржем Дюмезілем, — пару ведичних богів Мітри і Варуни. Якщо придивитися уважніше, то стає помітно, що перед нами можуть бути не просто схожі релігійні мотиви, а дві універсальні моделі ставлення людини до надприродного: шлях договору і шлях примусу, шлях гармонії і шлях влади.

Дюмезіль показав, що суверенність у найдавніших індоєвропейських суспільствах не була однорідною. Вона складалася з двох взаємодоповнювальних аспектів. Перший уособлював Мітра — бог договору, вірності, обітниці, взаємного визнання. Його влада діяла через слово, закон, ритуал і соціальну довіру. Другий уособлював Варуна — володар космічної глибини, нічної таємниці, магічної могутності й страху. Варуна не лише підтримував порядок; він міг зв’язувати, карати, накладати пута, порушувати звичайні межі людського світу. Його сила була не юридичною, а сакрально-магічною.

Саме ця подвійність особливо промовисто відлунює в шаманських уявленнях. Білий шаман у багатьох традиціях працює з небесними або доброзичливими духами. Він лікує, благословляє, забезпечує плодючість, добробут громади, відновлює порушену рівновагу. Його ритуал — це форма взаємності. Духам приносять дари, їх закликають, переконують, просять про допомогу. Сила шамана полягає не стільки в тому, що він сильніший за духів, скільки в тому, що він знає правильний порядок стосунків із ними. Він є посередником між людьми і надприродним світом.

Чорний шаман, навпаки, часто постає як той, хто входить у небезпечні сфери буття. Він взаємодіє з підземними, хтонічними або ворожими істотами, може викликати хвороби, боротися з демонами, переслідувати душі або повертати викрадену душу через поєдинок із духами. У деяких сибірських традиціях шаман буквально примушує духів служити собі, погрожує їм, зв’язує їх або відбирає їхню силу. Надприродне тут не є партнером — воно є силою, яку необхідно опанувати. Сам шаман стає постаттю, що балансує на межі між людським світом і хаосом.