Сергей Путилов: О чем шепчут духи леса?

Сергей Путилов, Духовно-переселенческое движение «Ойкумена»

Почему в кунцевском парке мне нравится приходить к одному дубу Прикасаться к его шероховатой коре, слушать шум листвы. Особенно после трудного дня задерганный жизненными проблемами, приходя сюда чувствуешь его заботу, дружественное, покровительственное­ тепло. Отдыхаешь, заряжаешься энергией. Дерево разговаривает с тобой, ощущаешь его внутренние токи. Никого из приходящих к нему оно не оставляет без своей чуткой заботы. Будто мгновенно проваливаешься в другое, доисторическое измерение из городской повседневной суеты. Во времена, когда на месте Москвы шумели девственные леса, и люди дружили с природой, понимали ее. Оказывается, как только сейчас узнал, на месте нынешнего кунцевского парка когда-то находилось капище угро-финнов. Племени магов, ремесленников и землепашцев, населявших эти земли за тысячи лет до прихода сюда славян. Они, как и кельты верили, что во всем живет живая душа — в растениях, камнях, реках. Дубравы считались особенно священными. Москва значительно древнее официальной даты своего основания в 12 веке. И мудрее.

Но чтобы понять лес, городского парка будет мало. Нужно не полениться,и выбраться за город. Едва проснувшись и всмотревшись в предрассветную мглу за окном я понял, что на сегодняшний осенний день у меня нет абсолютно никаких грандиозных планов. Обыденно собраться на работу (чертыхаясь и похмеляясь).Провест­и пол дня в дороге затем благополучно протерев в офисе последние штаны — заштопанные подружкой- благополучно вернуться в свою маленькую гробницу под названием «дом, милый дом». Снова заснуть до утра, наедине со своими мыслями о полной безысходности. С утра сбегать за пивом, перекинувшись парой шуток с продавщицей, отпускающей мне «запретный товар» раньше положенного времени. А завтра все сызнова. Может быть что — то и подвернется, порой даже весьма безумное, что осчастливит меня. Но лишь ненадолго: не важно миг это займет, или полтора года. Главное, что все закончится. Также, как когда-то с Юлькой, Т., многими другими до и после них. Так замыкается незамысловатый круг. Сансара, или как его там называют индусы.
Одним словом, особых сюрпризов день не предвещал. С подружкой поцапались. Друзья опостылели. Работать лениво, да и получку как обычно задерживают.. Мотивации хватает разве на то, чтобы почесав щетину, с бодрящим хлопком открыть банку пива и помедитировать на тему: где бы достать денег на пяток еще таких же потно-холодных «боеприпасов»? Все волшебным образом изменилось, когда словно повинуясь чьей-то потусторонней воле я вдруг оказался в ЛЕСУ.

Елена Герасимова: Версии трансгрессии

Примечание: см. что такое «трансгрессия» [*]. 

Версия первая: “Вскользь” (Бальзак-Барт).

 Книга Барта “S/Z” — анализ новеллы Бальзака “Сарразин”. В конце книги Барт пишет: “Все символическое пространство новеллы занято одним единственным объектом… Этот объект — человеческое тело, о топологических трансгрессиях которого как раз и повествуется в новелле “Сарразин”.” (1, стр. 236)

/Что такое трансгрессия?/

Читаю книгу с конца — в приложении дана новелла.

Мировая антитетика.

Итак, сначала, у Бальзака: “Я был погружен в глубокую задумчивость, как это случается подчас со всяким, даже самым легкомысленным человеком, в разгар шумного празднества. Часы Елисейского дворца Бурбонов только что пробили полночь. Сидя в проеме окна и скрытый волнистыми складками муаровой портьеры, я без помехи мог созерцать сад особняка, где проводил этот вечер. Неясные силуэты деревьев, наполовину засыпанных снегом, смутно выступали на сероватом фоне облачного неба, слабо освещенного луной. В этой призрачной обстановке они отдаленно напоминали привидения, полузакутанные в свои саваны, — гигантское воспроизведение знаменитой “Пляски мертвецов”. Обернувшись в противоположную сторону, я мог любоваться пляской живых существ! Роскошный зал, украшенный по стенам серебром и золотом, сверкающие люстры, горящие огнем бесчисленных свечей. Здесь толпились, двигались, порхали, словно бабочки, самые красивые женщины Парижа, самые богатые и знатные…” (1, стр. 240)

Что у Барта: “Наиболее устойчивой из риторических фигур является Антитеза; ее очевидная функция заключается в том, чтобы, при помощи такого металингвистического инструмента как имя, освятить (и освоить) принцип разделенности и неслиянности противоположностей. Испокон веков Антитеза призвана разъединять; она ищет опору в самой природе противоположностей — природе, которой свойственна непримиримость. Члены Антитезы отличаются друг от друга не просто наличием или отсутствием того или иного признака (что характерно для обычной парадигматической оппозиции), но тем, что оба они маркированы: их различие не отнюдь не вытекает из диалектического процесса взаимодополнения (невесомость против полновесности); напротив, Антитеза — это противоборство двух полновесных элементов, застывших друг перед другом в ритуальной позе, словно два тяжело вооруженных воина;..” (1, стр. 39).

Екатерина Амеян: «Таинственная дева» (2009)

Эта история могла произойти где угодно и даже не в наши времена, и даже не на нашей планете. Такая история вечна — ей предстоит повторяться всегда. Обязательно найдутся развитые народы и их догоняющие, как найдутся люди, должные полюбить друг друга, обойдя запреты и взрастив детей, которым суждено до конца жизни сомневаться и искать своё место в обществе, так и не сумев его найти. И пусть Екатерина Амеян берёт за основу одно из племён в Индии, а в качестве посланников цивилизации выбирает англичан — это никак не сказывается на повествовании. Сюжет обязан развиваться именно в предложенном автором варианте, иначе читатель не поверит.

Повествование начинается издалека. Предстоит понять, отчего англичане стремятся в Индию и почему остаются там жить. Климат ли тому виной или всё же причина кроется в красивых девушках, способных пленить сердца отважных людей? Может оказаться, что побуждающие мотивы намного проще, заключаясь всего лишь в желании лучше понимать нравы малоизученных народов. Так складываются обстоятельства, побуждающие читателя пристально следить за развитием дальнейших событий. Стоит сразу оговориться, Амеян строит повествование на трагедиях, пробуждая обиду из-за необходимости наблюдать за крушением чужой, практически идеальной, жизни.

Игорь Галущак: Гагарин «поехал» в космос, перекрестившись, и на «бандеровском» автобусе

Как известно, в этом году исполнилось уже 55 лет с момента первого полета человека в космос. Но, к сожалению, сегодня мало кто помнит, какая именно наземная автотехника доставила космонавта №1 и его основного дублера Германа Титова 12 апреля 1961 на стартовую площадку на Байконуре.

Кстати, следует напомнить и тот малоизвестный, и по сей день факт, что в этом автобусе находился еще один дублер — Григорий Нелюбов (1934-1966). Его судьба, к сожалению, сложилась впоследствии трагически. Ведь, несмотря на якобы русскую фамилию, сам он родом был из Запорожья и имел казацкое происхождение. И хотя, как военный пилот Нелюбов был более опытным, чем сам Гагарин, и по своим физическим данным ничем ему не уступал, а тренировался в этой первой космической тройке, пожалуй, наиболее настойчиво и, чуть ли, не фанатично, Никита Хрущев его в качестве первого космонавта «забраковал», также как и Титова. Но если мотивация тогдашнего советского «вождя» касаемо Титова, состояла в том, что первый космонавт из СССР не может носить имя Герман, то на счет Нелюбова он заметил:

— Меня и так обвиняют, что я, мол, на высшие должности «хохлов» тяну! Он лучше, говорите, подготовлен и более образованный? Но, надо, товарищи учитывать и политический момент — первым космонавтом планеты должен быть русский на сто процентов!

Григорий Нелюбов

За свое «анкетное украинство» Нелюбов заплатил впоследствии по полной программе. Полететь в космос ему было так и не суждено, а потом Григория Григорьевича под надуманным предлогом отчислили из отряда космонавтов, отправили в отдаленный гарнизон на Дальнем Востоке, где он через несколько лет и погиб при весьма подозрительных и до сих пор так до конца и не выясненных обстоятельствах.

Что касается автотехники, то именно в украинском Львове, который  много кто в современной России теперь считает «бандеровской» столицей, сконструировали и собрали первый в мире автобус (на базе тогдашнего серийного ЛАЗ-695Б), предназначенный для перевозки космонавтов. Уже тогда эту модель оборудовали кондиционером воздуха и даже холодильником-баром! В мировой практике такие специализированные автомашины львовские конструкторы и инженеры создали первыми. Кстати, немало рабочих Львовского автобусного завода, которые собирали этот автобус, в свое время отсидели в Гулаге или за приписанное им участие, или за сочувствие УПА-ОУН! В салоне были горячая и холодная вода, при входе специальные механические щетки снимали с одежды и обуви грязь и пыль, и все это сжигалось в двигателе. А при переезде скафандры космонавтов подключали к бортовой системе жизнеобеспечения.

Ігор Галущак: Дністер: дні стер

 Існує в Західній Україні прадавня легенда, за якою колись замість теперішнього Дністра протікав лише невеликий струмок, уздовж якого жили люди. Вони запровадили свій календар, позначаючи дні на прибережному піску. Але одного разу струмок розлився й затопив все довкола. Коли зранку вода зійшла, вийшли люди на берег, а від їхніх позначок на піску й сліду нема. «Хто дні стер? — бідкались мешканці, й самі ж відповідали, — Та хто?! Струмок дні стер».

З того часу, нібито, й стали називати найбільшу на Правобережній Україні водну артерію — Дністер. Зрозуміло, що сучасні науковці нині мають більш обґрунтовану версію цієї назви. «Дн (е)», твердять вони, — це, безперечно, скіфо-сарматське «dānu» — вода, річка, а ось друга частина слова «-стр» — висхідна до давньоіранського «stūra» — велика, величезна. Проте кожному, хто неодноразово бував на берегах Дністра, починаючи від витоку й закінчуючи чорноморсько-дністровськими лиманами, більш до вподоби народне пояснення. Адже, коли тут мандруєш, то мимоволі втрачаєш лік дням, мов би сідаєш у своєрідну машину часу, занурюючись у різні епохи та віки.

Звісно, починаючи цю подорож, не минеш село Вовче Турківського району Львівської області. Саме тут, на північних схилах Українських Карпат, й розпочинає ця ріка свій величний шлях. Вовче — одне з найбільших сіл Турківщини. У нижній частині села, під старою липою, колись знаходилась криниця з дуже холодною, чистою й смачною водою — її називають Франковою. За переказами, перебуваючи у Вовчому, сюди приходив пити воду Іван Франко, тут він полюбляв поговорити з селянами, вислухати їхні біди, дати поради. Поряд — одна із найстаріших церков району — церква Введення Пресвятої Богородиці, яка збудована у 1680 році й є пам’яткою архітектури. А відстань від Франкової криниці до витоку Дністра — 7 кілометрів. Це джерело чистої карпатської води, яке розташоване на схилі гори Розлуч на висоті 760 метрів. Навколо — пам’ятка природи місцевого значення, яка обіймає площу 54 гектари. Все тут добре впорядковане зусиллями працівників Вовчанського лісництва й є чудовим місцем відпочинку. Звідси відкривається вражаюча панорама Стрийсько-Сянської Верховини й басейну верхів’їв Дністра.

Ігор Галущак: «Тростянець»: рослинний скарб Скоропадських

На відміну від міфічного скарбу гетьмана Полуботка, інші гетьмани лишили по собі в Україні чимало дійсно вартісного. Скажімо, гетьманському родові Скоропадських нині ми завдячуємо справжній рослинній перлині – Тростянецькому паркові, що на Чернігівщині. Адже дендропарк «Тростянець» — високохудожній зразок паркового будівництва, справжній музей природи. Він розкинувся поблизу с. Бережівка на площі 207 га, й є одним з найбільших штучних паркових масивів України. Парк був створений завдяки зусиллям Івана Михайловича Скоропадського, нащадка знаменитого роду та діда останнього гетьмана України — Павла Скоропадського.

У 1830 р. він збудував тут палац, спорудив греблі й загати, в результаті чого на площі понад 10 га будівничі утворили 4 стави: Великий, Куциха, Лебединий і Безіменний, що стали головним елементом майбутнього паркового комплексу. Незабаром на колишніх польових землях вже росло багато берези, липи, клена, дуба, хвойних. Насадження розмежовувалися мальовничими галявинами. Згодом у парку з’явилися дерева з Петергофського, Ризького та Нікітського ботанічних садів. Тоді ж стали садити дерева й за межами парку — смугами та гаями (Іванове, Бабусине, Вітерець). Відтак насадження гаїв створило м’який перехід від степового ландшафту до паркового масиву, водночас це захищало дендропарк від негоди, вітрів і суховіїв.

У 1858 р. Скоропадський доручив садівнику К. Шлінглофу утворити у південно-східній частині парку штучний гірський сад. Цій роботі передувало створення місцевим художником-пейзажистом ландшафту з загостреними вершинами, що нагадували Альпи. Земляні роботи тривали майже 30 років аж до смерті Івана Михайловича (1887). До речі, перші рослини приживалися погано, тому Скоропадський вирішив облаштувати власний розсадник на території парку. У середині ХІХ ст. в місцеві насадження почали вводити й екзотичні різновиди. Зараз, на жаль, ми можемо побачити тут лише парк, але колись, звичайно ж, тут була й садиба. Її спорудили у 1833 р. Вона включала великий дерев’яний будинок з баштами та чотири флігелі. Проте з кінця ХІХ ст. в історії дендропарку починається період занепаду, спричиненого смертю Івана Скоропадського. Апофеоз настав у січні 1918 року: тоді садибу було зруйновано й упродовж майже двох десятиліть поспіль парк належав тваринницькому радгоспу. На щастя після війни дендропарк skor2передали тодішньої Академії наук УРСР. Він стає науково-дослідницькою установою. Зараз у дендропарку ростуть понад 400 видів і форм дерев та кущів. У Великому ставі плавають лебеді, котрі нікого тут не бояться.

Ще за життя Скоропадський наказав насипати курган неподалік від галявини, обсадженої найрідкіснішими та найціннішими деревами. Так само завчасно він замовив собі мармуровий пам’ятник у вигляді янгола, що правицею вказував угору. Нині на могилі – лише постамент. А для людей, котрі, як відомо, далеко не янголи, тим більш сьогодні, на тому постаменті залишилася авто-епітафія Івана Михайловича:  «Люб’язний перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, посаджений мною; він був втіхою у моєму житті. Якщо ти помітиш безлад, що веде до його знищення, то скажи про це господарю: ти зробиш добру справу».

Игорь Галущак: Тарас Бульба-Боровец: украинский Че Гевара

«Армия без государства – то же, что и государство без армии. В одном и в другом случае, особенно на этапе становления, одна существующая сама по себе структура, как и другая, обречена на поражение».

История повстанческого движения эпохи второй мировой войны и первых лет после нее подтверждает одну истину, которая и сегодня вызывает ожесточенные дискуссии. Ведь любая партизанская борьба — во все времена, для всех народов и на всех континентах — была и остается явлением крайне неоднозначным. Как и мотивы, которые заставляют разных людей в критические моменты истории своей страны браться за оружие и идти в ряды повстанцев.
Практически всегда в обозримой человечеству истории там оказывались и идейные борцы за свободу своей родины, и болезненные честолюбцы, а рядом с ними — случайные люди, которых загоняла «в лес, или в горы» безысходность. А порой — и откровенные мародеры, уголовные преступники, а то и провокаторы и предатели, которые служили не отечеству, а его врагам. Наверное, именно поэтому далеко не всегда такие вооруженные формирования достигали своей цели — по крайней мере, при жизни их участников.
На этом фоне героическая фигура Тараса Бульбы-Боровца, к сожалению, должным образом недооцененная в Украине и по сей день, дает богатую пищу для размышлений, особенно сейчас, когда многонациональный народ Украины вступил не по своей воле в смертельный поединок с агрессивной и варварской Путинской империей.

Легендарный революционер Че Гевара в своей публицистике, которую никогда не издавали ни во времена Советского Союза, ни теперь в независимой Украине, а тем более в современной России в полном объеме, отмечал, интересное обстоятельство. Оказывается, что его, Фиделя Кастро и Камило Сьенфуэгоса много чему научил при организации восстания на Кубе против диктатора Батисты и дальнейшей партизанской борьбы, прежде всего … опыт УПА.
Но, по крайней мере, именно он точно знал, что авторство этой грозной аббревиатуры (первоначально — «Украинская Повстанческая Армия – Полесская Сечь») принадлежит именно Тарасу Боровицу. Дело в том, что Эрнесто Рафаэль Гевара дела Серна (1928-1967) – таково настоящее имя Че Гевары — родился в провинциальном аргентинском городке Росарио, в окрестностях которого, проживало тогда немало украинских эмигрантов. И, книгу одного из лидеров УПА, Тараса Боровца «Армия без государства», изданную уже тогда в Аргентине и в испанском переводе тоже, он читал еще в юности, о чем свидетельствуют некоторые авторитетные источники.

Альтернатива ЕС, ЕвразЕС и «Русскому миру»

«Междумо́рье» (польск. Międzymorze) — проект конфедеративного государства, которое включало бы Польшу, Украину, Беларусь, Литву, Латвию, Эстонию, Молдавию, Венгрию, Румынию, Югославию, Чехословакию, а также, возможно, Финляндию, выдвинутый Юзефом Пилсудским после первой мировой войны. Эта конфедерация должна была простираться от Чёрного и Адриатического морей до Балтийского, отсюда и название.

Предлагаемая конфедерация должна была налаживать многонациональную и многокультурную традицию бывшей Речи Посполитой. Пилсудский считал, что её восстановление позволит избежать государствам Центральной Европы доминирования Германии или России.

Сегодня идея Междуморья постепенно становится всё более популярной в Восточной Европе.

TORCHBEARERS OF THE PERENNIAL TRADITION: JULIUS EVOLA, CHARLES MAURRAS & GUIDO DE GIORGIO

Copies of TORCHBEARERS OF THE PERENNIAL TRADITION: JULIUS EVOLA, CHARLES MAURRAS & GUIDO DE GIORGIO, selected and translated by Cologero Salvo, are now available to pre-order. The book is 180 pages in length and costs just 20 EUROS with free postage to anywhere in the world.

The PayPal address is blackfrontpress@yahoo.co.uk and you can find more details below.

Cover designed by Zbigniew Boguslawski.

Интервью с Екатериной Амеян (Yêkatêrîna Ûsivê Amêyan), езидской писательницей и постоянным автором портала «Мезоевразия»

- Здравствуйте Екатерина!

- Добрый день!

- Екатерина , Вы ориентируетесь на читателя, читательские отзывы и просьбы ? Или больше прислушиваетесь к тому, что чувствует душа в конкретный момент?

- Душа писателя как зеркало жизни, отражение общества. В стихах я пишу то, что чувствует душа, не задумываясь, интересно ли это читателю. Проза пишется как под влиянием внутренних духовных процессов, так и под влиянием общества.

- Чем для Вас является литература: самовыражением, работой, хобби?

— Литература для меня не просто способ самовыражения, а смысл жизни. Литературный процесс- это мой диалог с окружающим миром. Иногда я задаюсь вопросом, почему же я начала писать стихи и прозу? И прихожу к мысли, что это было вызвано отсутствием понимания со стороны окружающих и чувством глубокого одиночества. Как ни странно, с самого раннего детства я чувствовала себя одинокой, чужой в этом мире. Мне было трудно найти общий язык со сверстниками, поэтому я нашла другой способ общения- книги. Любовь к чтению вызвала ответную реакцию, и я сама начала писать…

- Расскажите немного о своем романе «Таинственная дева» .

— К сожалению, это пока мой единственный написанный и изданный роман. Он был написан много лет назад. Вообще я мечтаю перевести его на английский язык, потому что главные герои романа - англичане. В этом юношеском романе я пытаюсь раскрыть философскую тему - сравниваю мировоззрение просвещенных людей и людей, которые далеки от науки, цивилизованного мира. А центральная тема - трагическая любовь…

- Екатерина, Вы, как и многие писатели, занимаете активную гражданскую позицию, не остаетесь в стороне от общественных проблем. На ваш взгляд, какая самая главная проблема езидского общества?

Авраам Шмулевич: Северный Кавказ может стать той точкой, с которой начнется переформатирование всего мира

Интервью с равином Авраамом Шмулевичем, постоянным автором портала «Мезоевразия».

Теймураз Туманишвили: – Господин Авраам, прежде всего спасибо большое за время, которое уделили нам, нашему институту. Вы всегда детально рассматривали проблемы кавказского региона на фоне различных временных ситуаций в мировой геополитике. В сегодняшнем очень непростом развитии событий на Ближнем Востоке и в СНГ (российско-украинская война), какая роль ведущими мировыми и региональными игроками (США, Евросоюз, Британия, Китай, Россия, Турция, Иран) отводится Кавказу: Кавказ-щит, Кавказ-мост, или же Кавказ – пороховой погреб в подбрюшье некогда мощной империи? Можно ли сегодня воспринимать Кавказ, как единый регион, искусственно разделенный на северную и южную части? Каковы внешние сферы влияния на те, или иные государства и области Кавказа?

Авраам Шмулевич: – Кавказ, конечно, является единым регионом. Есть такое понятие: естественные границы, это вещь объективная. Они диктуются законами физической географии, геоэкономики, геополитики и т.д. Регионы, которые находятся внутри естественных границ, представляют собой естественное единство. История показывает, что когда их искусственно разделяют, они имеют свойство соединяться вместе. Между различными частями такого региона существуют естественные экономические связи и, как правило, внутри этих границ регион населяют народы, которые близки друг другу и составляют единую цивилизацию. Именно таким регионом является Кавказ.

Елена Герасимова: Прагнення до волi, чи потяг до згуби? (Отзыв на роман О.Забужко “Польовi дослiдження з украЇнського сексу»)

Все они среднего хамского рода.
Матильда.

Так i буду писати двома мовами — рiдною та українською, бо якщо в героЇнi згвалтоване тiло, то в мене — мова…

Вообще-то удивительно: начало собственной творчекой жизни — работа о Кассандре Леси Украинки, где в украинском переводе искажен и сломан категориальный ряд «судьба/рок/доля», — совпавшее с началом этой, оказывается всем знакомой и понятной, архетипической траектории, и вот, в конце — возвращение к текстовому миру — письмо на двух языках о «Польових дослiдженнях з украЇнського сексу» Оксани Забужко. Ну то хай буде так, як є. Якщо вона сказала i спасла свою душу, то може й я, коль скоро начала писать, тоже спаслась.
А под спудом, был в промежутке Набоков, нигде не опубликованная статья о романе «Защита Лужина». Этот роман, как и остальные три, был написан Набоковым там, где он испытывал неотвязное чувство «физической зависимости», которое порождалось не изнутри тела, не в связи с иным языком, а, наверное, глубоко чуждой духовной атмосферой.
Как известно, герой последнего романа Набокова этого периода его творчества («Приглашение на казнь») — Цинциннат никак не мог выговориться, слова покинули еще живое и одухотворенное тело. Возможно в момент казни он обретает новую среду общения, новые смыслы и новый язык. Возможно и то, что текст, пишущийся сейчас на компьютере (переход на украинский — клавиша F 11) — это метафизичекий шаг Цинцинната в момент казни к каким-то новым «Мы».

Ігор Галущак: Товтри: мезозойська Україна

Національний природний парк (НПП) “Подільські Товтри” нещодавно було визнано одним із семи природних чудес України. Й цілком виправдано. Адже природа Подільського краю неповторна. Й головною його прикрасою є цей унікальний заповідник. Товтри в народі ще називають Медоборами за густі ліси-діброви, квітучі галявини та напоєні медом трави на мальовничих схилах.

Розташований він у межах Городоцького, Кам’янець-Подільського та Чемеровецького районів Хмельницької області на площі 261316,0 га (12,5% території області). До речі, за площею національний парк «Подільські Товтри» є найбільшим у Європі.

П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасного Поділля була вкрита водами внутрішнього Сарматського моря. На ділянках суходолу, завдяки м’якому, теплому клімату, пишно розвивалася субтропічна рослинність. Багатими і різноманітними були фауна та флора тодішніх морських глибин. Протягом мільйонів років у теплих мілководних товщах відмирали гігантські колонії коралів, водоростей, молюсків та безлічі інших морських організмів. Їх рештки разом з дрібними частинками гірських порід поступово нашаровувалися вздовж узбережжя древнього моря, утворивши величезний коралово-рифовий бар’єр завдовжки кілька сотень кілометрів.

Коли внаслідок процесів Карпатського гороутворення територія сучасного Поділля почала підніматися, море відступило на південний схід. А замість його залишилося височіти довге пасмо вапнякових гір, яке називають тепер Товтрами.

Ігор Галущак: Маленька Франція у центрі Закарпаття

Закарпатське гірське село Тур’я-Ремета (Перечинський район) відоме, мабуть, єдиним у світі чавунним барельєфом cільському листоноші, встановленому більш ніж півтора століття тому. Але є ще одна унікальна відмінність цього села від всіх інших і не тільки в Закарпатті: адже воно є найбільш «французьким» у всій Україні.

Так ось: як стверджують історичні перекази, на початку XIX століття жив в Тур’ї-Реметі шанований чоловік, поштар Федір Фекета. Кожен день виходив він з Тур’янської долини, аби отримати й рознести листи по віддаленим селам Перечинщини. А відстань між деякими поселеннями становить тут інколи більше 30 кілометрів! Весь цей шлях Фекета у будь-яку пору року проходив пішки з важкою сумкою. Одного разу взимку, переходячи річку по льоду, листоноша провалився в підступну ополонку й разом зі своїм цінним вантажем почав тонути. З останніх сил Фекета зняв сумку й викинув її на берег, але сам, на жаль, загинув у гірському потоці. На знак подяки й поваги до подвигу поштаря односельці власним коштом й замовили металевий пам’ятний знак на згадку про цю подію. Меморіальна дошка на честь листоноші, який понад 30 років сумлінно виконував свою роботу, й донині знаходиться на стіні місцевого православного храму. На ній зазначено: IMG_1625«Въ Пам’ять ПриАзности, ТверезNости, ЧесNости й Послужности Посла Fedora Feketa». А коли виповнилося 165 років з часу загибелі реметівського листоноші, у районному центрі Перечин йому відкрили бронзовий пам’ятник. Ужгородський скульптор Михайло Белень зобразив славетного поштаря в народному однострої того часу, ступаючи з каменя на камінь у гірському потоці.

Є ще одна не менш цікава обставина, котра вирізняє це село з поміж усіх інших українських сіл. Адже жителів Тур’ї-Ремети мешканці сусідніх сіл називають здавен «жабники», або ж «жаблярі». Дійсно, якщо зазирнути в меню тамтешніх кав’ярень, то в ньому як на диво можна побачити й … традиційну французьку страву «жаб’ячі лапки». За словами науковця Ужгородського національного університету Федора Шандора, традицію споживання жаб у закарпатське село завезли французи на початку 19-го століття. Справа в тому, що 1816 році вже після битви під Ватерлоо країни-переможниці – Росія, Прусія, Австрія та Велика Британія – вирішили тимчасово вивезти з Франції всіх полонених офіцерів наполеонівської армії: була небезпека, що вони збираються влаштувати військовий заколот задля ще одного повернення Наполеона до влади. А оскільки найбільш глухим місцем Австрійської імперії тоді було Закарпаття, тому Відень і відправив сюди свою частину полонених французів, зокрема, й на Перечинщину.

Місцеві краєзнавці дослідили, що серед виселенців опинився й один з таких офіцерів, водночас і дослідник-кулінар, учень знаменитого ресторатора Огюста Ескоф’є. Він і привіз із собою – на згадку про рідну кухню – кілька французьких жаб, і вже тут, на місці, схрестив їх з місцевими. Потім ці ропухи обжилися у старому руслі річки Турички. Тур’я-реметівці кажуть, що найсмачнішими виходять страви тільки з тих з жаб, котрих виловили до травневої першої грози, оскільки пізніше у їстівної жаби вже починає приростати шкіра до м’яса. А до того воно дуже чисте й поживне, й до того ж дуже легко відділяється.

Досвідчені місцеві «жаболюби» споживають лише задні лапки, з яких одразу здирають шкіру й зав’язують у вузлик. Так зручніше потім ці ніжки смажити. На кілограм делікатесного м’яса треба зловити майже 80 жаб. М’ясо залишають і собі, й з вигодою продають у місцеві ресторани та супермаркети. Тамтешні господині знають десятки рецептів приготування цього делікатесу. А перед приготуванням його маринують з часником, сіллю, червоним та чорним перцем.

Ігор Галущак: У танці Сонця слов’яни згадали про дух аріїв

Фестиваль «Етновир» щорічно й вже традиційно стає однією з головних подій святкування Дня незалежності України у Львові. Цьогоріч після трирічної перерви, пов’язаної, насамперед, з відсіччю путінській гунно-монголо-бурятській агресії проти України, місто Лева знову вибухнуло емоціями та поринуло у світ багатовимірного фольклору. Адже з 24 до 28 серпня 2016 року тут зібралися колективи з різних слов’янских країн, щоби продемонструвати колорит свого національного фольклору на цьому міжнародному фестивалі. А головним сюрпризом свята став приїзд до Львова гостей з прадавньої батьківщини всіх слов’ян — етноколективу з Індіїї «Panghat».

Слід зауважити, що Міжнародний Фольклорний Фестиваль «Етновир» відбувається під егідою Міжнародної Ради Організацій Фестивалів Фольклору і Традиційних Мистецтв (CIOFF®) при ЮНЕСКО та Міжнародної Організації Народної Творчості (IOV). Організатор ― Громадська організація «Етновир» за підтримки Львівської міської ради.

«Фестиваль «Етновир» — особливий для нас фестиваль. Кожен колектив, який бере у ньому участь — це традиції, історія, емоції тієї чи іншої братньої нам країни, які кожен фольклорний колектив демонструє крізь призму фестивалю. Цьогоріч у межах «Етновиру» ми представили як традиційні формати, зокрема, марш-паради з нагоди відкриття та закриття фестивалю, концерти колективів-учасників, «баттли» оркестрів, кухню народів світу, так і новий — Етноfashion — показ мод у етнічному стилі від учасників фестивалю. Відтак, переконаний, що ми зробили цих п’ять днів фестивалю справді незабутніми як для львів’ян, так і гостей міста», — зазначає директор фестивалю Андрій Сидор.

Цього року участь у фестивалі взяли колективи «Nikola Tesla» із Сербії, «Ziemia Myślenicka» та фольк-ансамбль «Serencza» з Польщі, ансамбль «Handrlak» з Чехії, вже згаданий «Panghat» з Індії, вокально-хореографічний ансамбль «Галичина», народний ансамбль пісні і танцю «Лемковина», дитячий театр танцю «Левеня» та фольк-бенд «Бурдон». Щодня на площі Ринок відбувалися концерти, фестивальний ярмарок, на якому колективи частували гостей й своєю національною кухнею.