Казахская Жанна д’Арк: как Сапара Матенкызы победила Екатерину II

Иногда полезно полистать страницы истории, чтобы освежить в памяти узловые моменты, которые не получили соответствующего освещения в советское время. Например, у нас мало знают о казахской Жанне д’Арк, феномен которой хорошо знали в царское время петербургские политики и историки, но плохо знают современные казахстанцы, – о Сапаре Матенкызы. Памятники Жанны д’Арк стоят в Париже и в других городах Франции, её статуи – в каждой католической церкви Франции! О ней сняты фильмы, в Орлеане имеется центр Жанны д’Арк с документами о её жизни и каждый год 8 мая Франция отмечает «День Жанны д’Арк»! А вопрос о том, почему у нас нет даже романа или фильма о Сапаре, остаётся пока риторическим. По этой теме мы поговорили с исследователем-писателем Торегали Казиевым – его книга «Сапара Матенкызы – казахская Жанна д’Арк» скоро выйдет из печати. Торегали Казиев – автор книг «Акбулак – прародина скифских царей», «Сердце Мира», «Казах держал на плечах Небо», «Во главе Великой Сарматии» и др. Исследовательский подход Казиева отличает не только исторические данные по редким источникам, данные археологии, анализ по языкам, но и сравнительно-сопоставительный анализ с современной жизнью потомков номадов. В этом новизна и оригинальность объяснений известных исторических парадоксов.

- Торегали Абдуллаулы, нашей общественности почти неизвестно имя Сапары Матенкызы. С чем это связано?

- Феномен степной Жанна д’Арк был известен российским историкам, но в советское время её известность была целенаправленно «заглушена», хотя участие казахов в восстании Пугачёва общеизвестно. В 1775-1776 годах дочь казахского народа Сапара Матенкызы своим подвигом защитила родную землю, есть исторические и документальные факты. И в царское, и в советское время российские историки постарались «приглушить» роль казахской Жанны д’Арк. Это был подвиг лидера движения: батыры есть, но без вождя и от батыров толка мало, разбредаются кто куда. Сапара как раз была лидером движения: она имела громадный авторитет среди казахской элиты и среди батыров и народа, потому по её призыву степняки шли в бой, чтобы вернуть своё право свободно жить на родной земле. Для казахов на тот момент это была определённая моральная победа на долгом пути множества сражений, и распространение такой информации было невыгодно России.

- В чём заключалась победа этого движения?

- Движение «Невидимки» возникло в период правления в России Екатерины II после подавления Крестьянского восстания под руководством Емельяна Пугачёва, объявившего себя императором Петром III. В Степи распространилась информация, что появился человек-невидимка, который удачно возглавил казахские роды в битвах за возврат родных земель, с которых их согнали царские каратели во время репрессий против участников Крестьянского восстания Пугачёва – «Петра III». В России не сразу узнали, что Невидимка – это молодая женщина.

Удивительно, но практически российская сторона молча согласилась на большинство требований участников движения «Невидимки». Проект оренбургского губернатора И. Неплюева от 15.05.1747 года, поданный им в Петербург, «об отбитии или отлучении казахов от российских границ в дальние места», в тот раз не состоялся. Царское правительство вело и продолжало дальше политику в духе «споткнись, степняк, помогу тебе упасть!», но в данном случае в 1776 году технологично снизило на время накал страстей…

11 февраля (29 января по старому стилю) - память благоверного царя Ашота Курапалати Тао-Кларджетского (829)

Святой царь Ашот I Куропалат, Великий (груз. აშოტ I დიდი), царь Тао-Кларджетский, основоположник царской династии Багратионов, был старшим сыном великого князя Картли - Адарнаса.

В 786 году он стал правителем Картли (Восточная Грузия). С самого начала своего правления он начал непримиримую борьбу за освобождение Картли, захваченного арабами. Воспользовавшись ослаблением арабского халифата, он изгнал из Тбилиси неверных.

Через три года, при новом правителе халифата агрессия по отношению к Грузии усилилась. Новый правитель приказал арестовать Ашота. Ашот был вынужден скрыться, а затем, с семьей и малочисленной свитой, отправился искать покровительства в Византии. На беженцев напали у озера Паравани в Джавахети. Малочисленный отряд грузинских воинов был обречён, но Господь Бог помог Ашоту Курапалату и его воинам и они одержали победу. В этой победе Ашот узрел Знамение Божие и решил остаться в Шавшет-Кларджети.

В это время Южная Грузия была в тяжелейшем положении: к другим бедствиям добавилась холера и вымерло почти всё население. Потерявшее надежду и изнеможенное от несчастий население с радостью приняло Ашота Курапалата. Он приступил к восстановлению разрушенной страны.

Ашот Курапалат восстановил разрушенную арабским военачальником Мурваном-Ибн-Масальмa город-крепость Артануджи, построенную святым царем Вахтангом Горгасали (пам. 30 ноября). Там он построил церковь в честь Святых Апостолов Петра и Павла.

Тао-Кларджетское царство приобретало новую силу. Возрождалась прерванная церковно-монастырская жизнь, инициатором которой был святой Григорий Хандзтийский (пом. 5 (18) окт.). Благодаря его усилиям строились церкви и монастыри, формировались литературные школы...

Правители всех разрозненных частей Грузии прилагали все усилия для объединения страны, однако враг зорко следил за ними и всячески препятствовал этому. Во время очередного нашествия арабов Ашот, готовясь к битве, разослал гонцов для сбора войска. К сожалению, среди пришедших нашлись изменники, но царь слишком поздно догадался об этом. Изменники погнались за царём, настигли его в храме и убили в алтаре. Такой мученической кончиной прославился основоположник царской династии Багратионов. 

Святого мученика-царя Ашота похоронили в Артануджи, в церкви имени святых апостолов Петра и Павла.

Выставка "Золотая Орда" Алибека Койлакаева

Дорогие казахстанцы, жители и гости города Атырау, приглашаю вас на свою персональную выставку "Золотая Орда" по адресу ул. Сарыарка 40.
Выставочный салон "Ait Gallery"
Открытие / 29.02.2020 / 19:00
Адрес: Сарыарка 40
Справки по телефону +77750805551
www.painter-alibek.ru

Софія Дніпровська: Мітра з Варуною завжди ходять парою

Чи не головним тестом на наявність державницького мислення є ставлення індивіда до насильства. Нормальну людську державу неможливо побудувати і розбудувати ні на самій лише добрій волі, ні на самому лише насильстві.

Мітра з Варуною завжди ходять парою. Мітра і Варуна - це пара, що уособлює відповідно духовну і фізичну силу. І знаходиться в стані єдності протилежностей. І тільки баланс і взаємодоповнення цих двох невід'ємних аспектів державного, суверенного життя забезпечує нормальний хід суспільно-економічних процесів.

Там, де баланс порушено в той чи інший бік - там життя або застигає в тоталітарній нерухомості, або захлинається в хаосі анархії.

У українців, яких добряче поколошкала московська держава, де роль насильства як скрєпи є непропорційно великою, виробилося абсолютно неадекватне й нездорове ставлення до насильства, яке помилково трактується як "добродушність" і "волелюбство" і яке є суттєвою перешкодою для побудови життєздатних політичних структур.

Українці або покірно терплять і виправдовують граничне насильство (раби на панщину ідуть і діточок своїх ведуть), або не приймають ніякого насильства і примусу ні по відношенню до себе ні стосовно інших і з затятістю раба, що зірвався з ланця, кидаються у вир анархії з криками "не буду, не хочу, не стану, не уподібнюся, я не раб, я вільна демократична європейська людина!!!"

І, високо піднявши прапор свободи, не обмеженої ніякою відповідальністю, з благими намірами і мантрами про "нічого кращого людство ще не придумало", виходять на нове коло тоталітарного пекла...

У Дюмезіля в його "Мітрі-Варуні" є фраза, яка дуже точно ілюструє базові світоглядні відмінності між кельтами і германцями, що обумовили історичну поразку одних і перемогу других: "... в Ірландії злий узурпатор - це Брес, що націоналізує майно; у Скандинавії - Мітотин, що приватизує власність".

У індоєвропейському світі існують (і чергуються) 2 архетипові моделі суспільно-політичного устрою.

Одна - з верховним правителем, що є "... активним втіленням общинного, жадібного, казенного, зневажливого, але врівноважуючого, зрівняльного стану". (с)

Друга - з лідером, що є "... фігурою аристократичної федерації або президентом буржуазної асоціації, безсилим ліберальним лідером, чий єдиний обов'язок - який він має неухильно виконувати - захищати кожну людину від заздрощів інших і гарантувати їй, із мінімумом оподаткування за державні послуги, недоторкане задоволення свого особистого інтересу та можливість збагачення". (с)

Германці на початкових етапах своєї політичної генези обрали перший варіант - общинну солідарність і повагу до "сильної руки", що врівноважує і впорядковує гру приватних інтересів - і успішно відбилися від експансії Риму та перейшли в контрнаступ. А вже потім, пізніше, завели в себе і приватну власність, і ринкову економіку, і протестантську етику, і демократію з лібералізмом, і права людини - коли оволоділи Європою (нацизм - націонал-соціалізм, до речі, є поверненням до первинної, архаїчної германської традиції як реакція на національне приниження, що потребувало реваншу - тобто експансії).

Кельти на початковому, перехідному етапі вибрали "ліберальну" модель - і майже зникли з етнічної й політичної карти світу, де залишилася лише одна кельтська держава - та й та - німа.

Дочасна лібералізація, приватизація, партикуляризація суспільства, що передувала вирішенню засадничих безпекових проблем, призвела до того, що величезний етнічний пласт із багатим і самобутним культурним та економічним потенціалом, що простягався від Шаннона до Сяну, був розтрощений і перемелений на субстрат, який "назад" уже не провернути.

Але якщо кельти були поглинені вищою і рівнозначною їм культурними спільнотами (римлянами і германцями), і отримали доволі широкі перспективи самореалізації в рамках римо-германського світу, то українці ризикують піти на харч дикій паразитарній орді. І неадекватність політичної моделі історичним викликам матиме для нас ще трагічніші наслідки, ніж для "волелюбних" кельтів...

Николай Абаев: Тэнгрианство не имеет ничего схожего с вуду!

Шаман Баир Цырендоржиев (второй справа)
 оформил на бумаге «священный союз»
 с африканскими жрецами

Шаманы из бурятской организации «Тэнгэри» совершили официальный визит в Западную Африку – в государства Гана, Бенин и Того. Делегация «Тэнгэри» во главе с верховным шаманом Заарин Боо (Баиром Цырендоржиевым) совершила двухнедельное «вуду-паломничество».

В Того «Тэнгэри» заключила договор о сотрудничестве с местной организацией Союз традиционных культов вуду. Договор с бурятами, составленный на французском языке, подписал президент союза – верховный жрец вуду Мессан Амедегнато.

«Со стороны кажется, что тенгрианство и вудуизм – диаметрально противоположные религии, менталитет бурят-тенгрианцев и африканский менталитет также отличаются, – сказал «НГР» Баир Цырендоржиев. – Чтобы хотя бы приблизительно понять, что такое вуду, надо побывать в Африке, пообщаться с вудуистами, соприкоснуться с их обрядами. Суждение, что бурят якобы никогда не поймет негра, также ложно. Религии коренных народов Африки схожи с религиями коренных народов Сибири».

Иную точку зрения высказал «НГР» историк Николай Абаев, почетный доктор буддийской философии в Университете буддизма при Иволгинском дацане (Бурятия). «Тенгрианство – это религия Вечного Неба, света и мира. Вуду – культ поклонения духам тьмы, сопряженный с кровавыми обрядами. На Гаити в 1958–1986 годах, в период диктатуры семейства Дювалье, свирепствовали тонтонмакуты – тайная полиция режима. Тонтонмакуты практиковали вудуизм. Всех, кто подозревался в оппозиции к диктатуре, они сжигали живьем, распиливали пополам, и есть свидетельства, что тонтонмакуты были людоедами. Представление о вуду как религии гармонии между всеми живыми существами на Земле сформировалось под влиянием западной масскультуры».

По словам Абаева, не имеет отношения к бурятским традиционным верованиям и организация «Тэнгэри»: «Их обряды сродни тому, как в феврале прошлого года некий Артур Цыбиков сжигал близ Ангарска верблюдов. Такого рода «тенгрианство» – наслоение на бурятские верования обрядов, которые пришли к нам в древности от тунгусов, предков эвенков, и от которых современные эвенки давно отказались. Обыватель, особенно если он турист из Европейской России, в шаманизме ищет зрелищности. Обывателю надо, чтобы одетый в звериные шкуры шаман, на чье лицо страшно смотреть, трясся у костра, колотил, как безумный, в бубен, пил кровь животных и людей. Адепты «Тэнгэри» это и делают. Они при совершении своих обрядов пьют крепкий алкоголь – как вудуисты из Африки употребляют наркотические зелья. У бурятских или монгольских тенгрианцев разрешена только молочная водка, которая гораздо слабее обычной водки. «Тэнгэри» совершает обряды за баснословные деньги – от 20 до 100 тыс. руб. за обряд. Вот и ответ на вопрос, на какие деньги они ездили к вудуистам в Африку». «Баир Цырендоржиев и его последователи представляют только себя самих, – уверен эксперт. – Их договоры о сотрудничестве с вудуистами из Африки – самопиар с целью показать свою эксклюзивность в России. Этот договор юридически ничтожен. Не думаю, что современные жрецы вуду из Африки, Бразилии или Гаити имеют хоть какой-то политический вес в своих странах».

Николай Абаев: К 70-летию великого тувинского деятеля Каадыр-оола Бичелдея

6 февраля 2020 г. в рамках предстоящего Дня науки в Национальном музее Республики Тыва состоялась встреча с ученым, общественным деятелем Бичелдеем Каадыр-оолом Алексеевичем. На встречу были приглашены студенты филологического и исторического факультета Тувинского государственного университета на фоне выставки посвященной 70-летию со дня рождения ученого.

На выставке Каадыр-оола Алексеевича представлены предметы, которые тесно переплетены с его многогранной и плодотворной деятельностью во многих сферах. Тут можно найти научные труды, историю политической деятельности, а также вклад ученого в культуру и образование республики. В окружении результатов его 70-летнего пути состоялась встреча со студентами, он как обычно был в галстуке и с блокнотом перед собой.

«Учеба и познание, стремление что-то понять - это форма и норма жизни для меня» с таких слов начал беседу со студентами Каадыр-оол Бичелдей. Ведь неудивительно, потому что на его примере можно проследить, как один человек может повлиять на жизни многих людей и все это исключительно при помощи науки. Он был тем, кто боролся в оккупированной СССР Туве за сохранение и развитие тувинского языка, традиций и обрядов тувинцев. Все это в то время, когда любые неугодные слова и действия притеснялись правительством. В свое время, вспоминал ученый, тувинский язык считался кухонным и домашним, поэтому сразу после назначения на правомочную должность он определил государственный статус тувинского языка. «Мы все родились в свое время. Мое пришлось на времена перестройки, когда мы активно боролись за свои принципы. Поэтому для меня в 90-х годах было важным инициировать открытие Гимназии №9 города Кызыла, как национальной школы. Важным было и возрождение буддизма, ведь тогда было такое время, что народ стеснялся и боялся, когда все было под запретом. Мне было важно реализовать видение лучшего будущего для Тувы».

Володимир Стецюк: Урочистості з нагоди чергової річниці від дня народження Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного)

Урочистості з нагоди чергової річниці від дня народження Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного), що в патріотичних колах Криворіжжя вже стали традиційними, цьогоріч уперше пройшли й у 17-й окремій танковій бригаді, якій торік було присвоєне почесне ім’я видатного повстанського отамана. І в тому, що це сталося, значною мірою маємо завдячувати офіцерові відділу МПЗ лейтенанту Тимуру Стецькому та заступнику командира бригади з морально-психологічного забезпечення Олегу Терещенку, які зупинили свій вибір саме на героїчній постаті видатного земляка й переконали в доцільності цього вибору особовий склад і командування.

В урочистому зібранні, яке відбулося в Гарнізонному будинку офіцерів, взяли участь і представники Історичного клубу «Холодний Яр», Громадського клубу «Український час» та оргкомітету з відкриття в Кривому Розі меморіального комплексу на честь Костя Пестушка та його соратників по повстанському руху. Про героїчний шлях видатного отамана, традиції з вшанування його пам’яті, що склалися на Криворіжжі протягом останнього десятиріччя, а також про проєкт меморіального комплексу розповіли військовослужбовцям бригади голова Громадського клубу «Український час» Володимир Стецюк, офіцер Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ полковник Петро Лисенко, скульптор Олександр Канібор, архітектор Євген Головін. Про духовну складову героїчного чину захисників України розповів протоієрей і військовий капелан отець Роман Бацвін.

Володимир Стецюк передав заступнику командира 17-ї окремої танкової бригади полковнику Олегу Терещенку для бригадної бібліотеки книгу криворізького історика Олександра Мельника «Антибільшовицький рух опору на Криворіжжі (1919-1923) та свою власну поетичну збірку «Повстання», присвячені темі повстанського визвольного руху.

У своєму завершальному слові Олег Терещенко наголосив на цілковитій важливості таких спільних військово-патріотичних заходів. Адже, на його думку, вони відіграють особливу роль у піднятті бойового духу і вихованні особового складу бригади на особистому прикладі легендарного повстанського отамана, про який досить цікаво й ґрунтовно розповіли криворізьким танкістам їхні гості.

Полковник Терещенко повідомив про плани створити бойову кімнату 17-ї окремої танкової бригади, у якій, за його словами, обов’язково буде окремий куток, присвячений Костю Пестушку (Степовому-Блакитному). Він висловив надію на подальшу співпрацю з Громадським клубом «Український час» та Історичним клубом «Холодний Яр» у царині відновлення пам’яті про видатного провідника повстанського руху та його соратників і заявив про підтримку громадської ініціативи щодо встановлення на їхню честь у Кривому Розі меморіального комплексу.

VII Бандерівські читання

У Києві відбуваються VII Бандерівські читання. Темою заходу, який проводять уже сьомий рік поспіль, є "Націоналізм VS глобалізм: нові виклики". Організовує подію Недержавний аналітичний центр "Українські студії стратегічних досліджень (УССД)".

На Бандерівських читаннях виступлять близько 20 науковців, політологів, політиків та громадських діячів. Послухати лекторів зібралося близько трьохсот відвідувачів.

Організатор заходу, директор НАЦ "Українські студії стратегічних досліджень" Юрій Сиротюк наголошує, що це найбільший в Україні майданчик для націоналістичних інтелектуальних дискусій. Бандерівські читання-2020 присвячені темі ресурсного націоналізму та актуальності націоналістичної ідеї в глобалізованому світі.

Цьогоріч захід відвідав Степан Бандера - внук Провідника Організації Українських Націоналістів. Водночас організатори представили ростову фігур і самого Провідника.
Подію приурочили 80-ій річниці створення Революційного Проводу ОУН та 111-ій річниці з дня народження Степана Бандери. Відтак розпочали читання публічною лекцію історика Івана Патриляка "Степан Бандера: людина на тлі епохи".

Про епоху ж сучасну говоритимуть на чотирьох експертних дискусіях:

- націоналізм і глобалізм;
- глобалізм та ідентичність;
- ресурси в умовах глобалізму;
- нові виклики глобалізму.

Серед доповідачів:

- економісти Йосиф Ситник, Костянтин Денисов;
- історики Василь Деревінський, Андрій Холявка, Ростислав Мартинюк;
- мовознавці Ірина Фаріон, Петро Іванишин, Олег Баган;
- політологи Андрій Іллєнко, Юрій Олійник;
- віцепрем'єрміністр України 2014 р., голова Івано-франківської обласної ради Олександр Сич;
- суддя Конституційного Суду України у відставці, перший Генпрокурор України Віктор Шишкін;
- доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир Василенко;
- представник Руху Салідарнасці "Разам", очільник білоруського представництва Informnapalm Дзяніс Івашьін.

Привітати учасників прийшли лідери Правого Сектора та ВО "Свобода" Андрій Тарасенко та Олег Тягнибок, а також представник ОУН (б), головний редактор газети "Шлях перемоги" Віктор Рог.

Дмитро Корчинський: Вернуть подлинную русскую словесность!

Українська влада, яка незабаром постане в Україні замість цієї, має на якійсь час зробити російську другою державною, аби дошкулити рабіновичам.

Це має бути справжня російська мова, мова Протопопа Аввакума й Аврамія Паліцина, не зіпсована київськими вченими та секуляризованими євреями, русская словєсность, а не радянський новояз: «А азъ в то время, запершися, молился с воплємъ ко владике: Господи, укроти ево и примири ими же веси судьбами».

Не українською, а саме такою мовою плюси мають знімати мелодрами.

Поза сумнівом базовий електорат ОПЗЖ зрадіє поверненню справжньої російської дореформеної граматики, коли в заявах на оформлення допомоги по безробіттю йому доведеться вгадувати, де писати «е», а де «ять», де «ферт», а де «фіту».

Якщо вже русифікувати одеситів, то по-справжньому, у стилі хард-рюс. Понєжє чай не ххлы (вычерне негодоное).

Радянський новояз, яким федеральне телебачення отруює мізки телеглядачів, має такий самий стосунок до великоросійського нарєчія, як ідіш до івриту.

Коли євреї творили Ізраїль, вони вклали серйозні зусилля в те, щоб придушити ідіш. Те саме ми маємо зробити для наших рускоязичєскіх братів з їхньою калічною говіркою, яку вони помилково вважають «вєликим і могучім».

Найгірше в радянському новоязі те, що він продовжує рухатися, як зомбі, після смерті СССР. Свого часу «шкраби» ліквідували звальний відмінок: О, Єкатєріна! («Єкатєріна Велікая. О! Поєхала в царскоє село»). Проте, нині він виродився у зомбіформі: Кать! Наташ! Вань! Ось за це (в ім‘я Державіна і Сумарокова) варто саджати на десять з конфіскацією.

Якщо правильно захищати руссскій язик, його носії самі (до того ж правильною галицькою говіркою) молитимуть нас про звільнення від нього. Проте, варто не поспішати погоджуватися.

Дмитро Корчинський: За агресивний оптимізм в кожному слові і кожному жесті!

У мене є приятель. Я не буду називати його ім’я, бо в своїй основній якості, на яку я хочу вказати, він в точності подібний на кожного другого вашого приятеля, а, можливо, й на вас (ще гірше - й на мене). Назвіть майже будь-яке прізвище – й це буде він!

Так ось, все життя його гріє думка, що «все погано, а буде ще гірше». Він чіпляється за неї, як за рятівний круг і здається, переконай його в зворотному, він одразу помре.

Але, він українець і тому «життєрадісний песиміст».

Я проглядаю український інтернет – як і будь-який інтернет – це смітничка, але, на відміну від інших інтернетів, які бруднять інших, наш призначений посипати брудом нас.

Більшість наших статей, повідомлень в соціальних мережах, коментарів написані, щоб підірвати нашу віру в перемогу.

Я ніяк не можу второпати: чи це ще пораженчество, чи вже капітулянтство? Від цього залежить профілактика – гауптвахта чи розстріл.

Браття і сестри, досить скавчати! Ми живі й на волі, наші вороги слабкі як ніколи, Бог явно за нас, незабаром Армагеддон і всі проблеми зникнуть.

АГРЕСИВНИЙ ОПТИМІЗМ в кожному слові і кожному жесті – ось, що насправді нам потрібно!

Підстави для радості є:

Українська держава постала без жодних зусиль з боку нашого покоління й досі попри будь-яку логіку існує. Отже, це устійливий тренд.

Омелян Прицак: "Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке"

"Украинцы - это древние тюрки, говорящие на славянском языке", - утверждал украинский историк-востоковед, профессор Гарвардского университета, основатель и первый директор Гарвардского института украинистики Омельян Прицак (1919-2006).

В Украине происходил процесс этногенеза, когда остатки славянских племен перемешиваются с многочисленными тюркскими уже полуоседлыми племенами — аварами, савирами, печенегами, половцами, торками, берендеями, черными клобуками, кимаками. Позже в этот плавильный котел добавляются татары, ногаи, а также северокавказские черкесы.

Самоназванием половцев было "куманы",  производное от тюркского "куу" – "лебедь" + "ман" – аффикс принадлежности, т.е. «племя лебедя», значит сия птица была их тотемом. 

***
Професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко пише:

"... За розрахунком Омеляна Пріцака, на момент прийняття ісламу печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли іслам, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира. Кордон печенігів проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися). Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик...  Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... 

Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну...

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї)...

Кетрін Фітч: Мама сказала, що українці - найкращі і добрі люди, і я обов'язково покохаю цю країну

Волонтер Корпусу Миру американка Кетрін Фітч переїхала в Україну і ні краплі про це не шкодує. Про це вона розповіла в інтерв'ю газеті "Високий Замок".

За словами 25-річної дівчини, найбільше її вабила історія нашої країни. Кетрін, яку в Україні вже лагідно називають Катруся, купила підручник з історії України і вивчає "з превеликим задоволенням".

"На Україну постійно хтось нападав, але вона не здалася", - наголосила вона.

Батьки (мама - міжнародний консультант в Британії, батько - професор комунікацій у Нью-Джерсі) на намір дочки їхати в Україну відреагували позитивно.

"Мої батьки щиро раділи за мене. Вони відвідували Україну в рамках англомовного табору і розповідали про неї чимало хорошого. Мама сказала, що українці - найкращі і добрі люди, і я обов'язково покохаю цю країну", - зізналася Кетрін.

До речі, дівчина навіть називає України "своєю душею". Найбільше її вразили "особливі відносини серед українців".

"Ці люди надзвичайно доброзичливі. Тут дійсно відчуваю себе частиною великої родини, громади. У США начебто теж комфортно. Але знайти друзів, підтримку набагато важче. Відносини між людьми дуже розмежовані. Скажімо, колега по роботі - це лише колега, а в Україні ти можеш дружити і з працівниками, і з керівниками", - розповіла американка.

Византийские источники про аваров

Картина Олега Леонтьева «Нашествие авар»

С середины VI века у Византии на севере появился новый страшный враг – авары, пришедшие из степей на смену гуннам. Авары осели в Паннонии и с этого момента Византия начала терять территории на Балканах. Военная организация аваров отличалась в лучшую сторону от других кочевников, обобщённо именуемых «скифами» или «гуннами», что отмечают в своих трудах византийские авторы. Происхождение аваров весьма туманно. Историки имеют на этот счёт различные гипотезы. Не углубляясь в этот вопрос будем следовать точке зрения византийских авторов. Из степей Центральной Азии аваров вытесняли тюрки, создавшие мощный Тюркский каганат, включавший различные племена.

***
Феофилакт Симокатта в своей «Истории» разделяет аваров на настоящих и псевдо-аваров и приводит рассказ о письме тюркского кагана императору Маврикию в 598 году: «…он (каган тюрок) поработил племя аваров. Пусть никто не думает… что речь идёт о тех аварах, которые, как варвары, жили в Европе и в Паннонии (они прибыли в эти места много раньше времён императора Маврикия). Живущие по Истру варвары ложно присвоили себе наименование аваров. После того как авары были разбиты, одни из них бежали. Другие из них, вследствие поражения низведённые до более унизительного положения, остались жить у так называемых мукри… Совершил каган и другое предприятие и подчинил себе людей племени отер. Это одно из самых сильных племён в силу своей многочисленности и благодаря военным упражнениям в полном вооружении. Они живут на востоке, там, где течёт река Тип, которую тюрки обыкновенно называют Чёрной (река Тарим в Северо-Западном Китае, - Ред.) Древнейшими вождями этого племени были Уар и Хунни. Поэтому и некоторые из этих племён получили название уар и хунни. Когда император Юстиниан занимал царский престол, некоторая часть племён уар и хунни бежала и поселилась в Европе. Назвав себя аварами, они дали своему вождю почётное имя кагана. Барселт, уннугуры, сабиры и, кроме них, другие гуннские племена, увидав только часть людей уар и хунни, бежавших в их места, прониклись страхом и решили, что к ним переселились авары. Поэтому они почтили этих беглецов блестящими дарами, рассчитывая тем самым обеспечить себе безопасность. Когда уар и хунни увидали, сколь благоприятно складываются для них обстоятельства, воспользовались они ошибкой тех, которые прислали к ним послов, и сами стали называть себя аварами; говорят, среди скифских народов племя аваров является наиболее деятельным и способным… В это же самое время племена тарниах и котзагиров (они были из числа уар и хунни) бежали от тюрок и, прибыв в Европу, соединились с теми из аваров, которые были под властью кагана. Говорят, что и племя забендер было родом из народа уар и хунни. Эта дополнительная военная сила, соединившаяся с аварами, исчислялась в 10 000 человек».

***
Действительно, если вычленить из этого рассказа что то правдоподобное достаточно трудно. Однако мы знаем достоверно, что первые контакты аваров и Византии произошли при императоре Юстиниане в 558 году. Иоанн Эфесский, Церковная история: «О гнусном народе, называемом аварами… Этот народ, который по своим волосам называется аварами, пришёл и показался в ромейских пределах в дни императора Юстиниана… Будучи народом могучим, более богатым и сильным, чем многие северные народы, они победили и уничтожили их. На переправе большой реки, называемой Дунаем, они напали на другой могущественный народ – гепидов, уничтожили их и завладели их областью, поселились и расположились на хорошей земле».

Кашмау – это головной убор башкирского национального костюма

Кашмау – это головной убор башкирского национального костюма. Кашмау носили замужние женщины. Он представлял собой шапочку с небольшим отверстием на макушке со спускавшейся на спину неширокой лентой-наспинником. Эта лента должна была полностью прикрывать косы женщины на спине. Этот головной убор украшался монетками, подвесками, кораллами и различными бусинками. Кашмау мог быть красного, бордового или коричневого цвета.

Кашмау был особенно популярен в XIX веке на Юге и Юго-Западе Башкирии. В XX веке он считался праздничным головным убором и его могли носить женщины из зажиточных семей.

Кашмау часто используется в костюмах фольклорных коллективов и является символом башкирской одежды. Назначение и особенности национального головного убора достаточно подробно описаны в этнографической литературе.

Становлення і розвиток громадянського суспільства: вплив ментальності і менталітету (круглий стіл; м. Івано-Франківськ; 29 січня 2020 року)

Ініціаторами  круглого столу стали громадські організації “Справа громад”, в офісі якої відбувся захід, і “Український шлях”, а учасниками – активісти політичних партій та інших громадських організацій, які запросили науковців Івано-Франківщини як експертів. Були вислухані з увагою змістовні і цікаві виступи членів Філософської комісії Івано-Франківського осередку Наукового Товариства імені Шевченка: Ярослава Гнатюка (кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника), Ярослава Мельника (кандидата філологічних наук, професор кафедри загального та германського мовознавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника) і Олега Гуцуляка (кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника).

Відкриваючи роботу круглого столу, лідер Івано-Франківського осередку Всеукраїнської ГО “Справа громад” Наталія Перцович оголосила про його мету: “Ми повинні вчитися визначати методи підтримки процесу становлення і розвитку громадянського суспільства та виробляти імунітет проти можливих проблем, що неминуче виникатимуть. Це має важливе практичне значення у всіх сферах життя: виховання , освіта, законотворчість, а головне – в таких дискусіях активні громадяни матимуть можливість ставати учасниками формування суспільних і економічних відносин нового типу. Без знань тут не обійтися. Тому ми запросили науковців. Сподіваємось, що і влада не буде байдужою до подібних заходів”.

Учасники круглого столу, усвідомлюючи, що поняття пропонованої теми дискусії мають багато цікавих трактувань, вирішили опиратися на напрацювання запрошених науковців, що спрямувало  непросту розмову у конструктивне русло навколо складових ментальності і менталітету. Вони формувалися віками і проявляються сьогодні способом мислення, сукупністю етнопсихологічних рис нації та особи, усвідомленим і неусвідомленим сприйняттям картини світу та цінностей, що їх обираємо, та багатьма іншими важливими ознаками. Ці поняття змінюються, розвиваються і суттєво впливають на суспільні відносини.   

Але чи може людина сьогодні впливати на цей процес? Які методи впливу? Що це дасть людям? Без глибинного розуміння того, ким є сьогодні сучасний українець, відповіді можуть бути й помилковими. Тому тема ментальності та менталітету повинна постійно бути в полі зору як громадянського суспільства, так і влади.