В. Г. Иванченко: Река змеи. Тайная Сибирь и рождение Новосибирска

Юг Западной Сибири - место таинственное. Новосибирск - северный форпост этих территорий. Меня всегда волновала загадка этого города без корней, возникшего ни с того ни с сего, точно на границе южной горной системы и северной низменности. Исторические, геополитические, экономические причины его быстрого развития не укладываются в рамки только рациональной логики. Выросший в одночасье, этот город мгновенно обогнал старые и заслуженные Омск, Барнаул, Томск. Тому были свои причины и крылись они в другой, сакральной, географии.

Летом 1926 г. известный художник и эзотерик Николай Рерих посетил со спутниками Горный Алтай. В этой экспедиции его особенно интересовала легенда о скрытой стране Беловодье, распространенная среди алтайских старообрядцев в течение 19 века. Немедленно после возвращения с алтайских гор Рерих направился в Новосибирск (так с февраля 1926 г. официально именовался Новониколаевск), где пробыл ровно неделю, с 27 августа по 3 сентября.

Чем привлекла ориентального мистика неказистая новостройка? Был он прогрессист, в духе нынешнего "нью эйджа", и предрекал Сибири великое будущее. Но этим дело не ограничивается. Что-то было еще, до поры для меня неясное. Известная и не раз переизданная книга Н.К. Рериха "Алтай-Гималаи", в которой о Новосибирске ни слова, имеет вид отрывочных путевых заметок, на деле представляя собой эзотерический текст, доступный лишь посвященным. Первый абзац главы "Алтай" заканчивается в этой книге следующей фразой: "Великая Обь - родина жены и змея". Смысл ее темен, но человек, помнящий содержание "Откровения Иоанна", увидит здесь реминисценцию апокалиптического сюжета о жене, бежавшей от змея в пустыню. Змей пустил следом воду, но земля расселась и поглотила ее. Исследователь старообрядческих течений вспомнит, что этот сюжет настойчиво повторяется в списках "Путешественников", повествующих о пути в Беловодье.

Еще два места в главе "Алтай" привлекут наше внимание. Упоминание о предсказанной неведомо кем последней битве людей, должной случиться на берегах Катуни и Бии (истоки Оби). И вскользь помянутое загадочное исчезновение картины автора "Зов змея", написанной незадолго до трансазиатского путешествия.

Покидая Новосибирск, Николай Константинович обещал вернуться. Не получилось. Только в 60-х годах его сын Юрий передал завещанные городу 60 картин. А незадолго до смерти Н.К.Рерих написал картину "Град обреченный", изображающую городские стены, обвитые чудовищным змеем.

Олена Семеняка: Коронавірус: конвергенція катастроф і урок…Рихарда Ваґнера

Коронавірус змушує замислюватися про цілий спектр питань від найконкретніших до найабстрактніших: від гігієнічних масок до макроекономічного аналізу, від дистанції у чергах магазину до віртуалізації культури, економіки й сфери розваг, від «коронавірусу в голові» чергового нардепа до майбутнього людської цивілізації.

Його вже охрестили «вірусом глобалізації», тобто де-факто симптомом хворої планети і, залежно від рівня апокаліптичних настроїв, першою чи останньою ланкою у «конвергенції (збігу і взаємопідсиленні) катастроф», яку передрікали світу автори на зразок Гійома Фая.

Справді, чого варті виступи місцевих жителів китайських «чайнатаунів» (кварталів) проти припинення сполучень із Китаєм після появи перших інфікованих в Італії або хештеґ # JeNeSuisPasUnVirus (# яневірус), розтиражований мас-медіа на знак протесту проти «расизму» й «ксенофобії» урядових перевірок іноземців, передусім китайців, на COVID-19. Тепер такі статті чомусь не видно. Інший приклад – відомий гірськолижний курорт Ішгль у Тиролі, Австрія. Уже 5 березня Ісландія попередила австрійський уряд про позитивний тест на коронавірус, діагностований у лижників, що повернулися звідти. 7 березня ті самі результати отримала Норвегія, потім Німеччина. Тим не менше, тільки 10 березня Австрія закрила зону ризику, зокрема, бар, звідки, як виявилося, вірусом заразилися сотні туристів, потім поширивши його по всій Європі. Причому 8 числа авіалінії ще працювали без обмежень, а весь Тироль пішов на карантин аж 18 березня. Тобто, говорячи про вірус глобалізації, не забуваймо про невіддільний вірус надприбутків.

Учорашній (22 березня) землетрус у Загребі магнітудою 5.3 бали за шкалою Рихтера, який призвів до смерті і серйозних руйнувань, у тому числі шпилю Загребського кафедрального собору, хорвати точно сприйняли як лиховісний знак і нагромадження цих катастроф на практиці. Важко не згадати думки пізнього Ернста Юнґера про «титанічне», «антеївське» занепокоєння Землі, що проявляється у все більшій кількості землетрусів, генній, статевій, ядерній інженерії, зникненні видів рослин, тварин, норми біологічного батьківства і все активнішому біополітичному втручанні у, здавалося б, незмінні образи творіння.

Як українка, я не можу оминути локальної специфіки коронавірусного виклику, яку коротко можна описати як ерзац-карантин – власне, черговий «ерзац» у всіх починаннях чинної влади. Якщо й не в плані напівзаходів, які усе-таки тяжіють до повноцінного надзвичайного стану, зупинки руху транспорту і заборони покидати домівки без потреби, то в плані абсолютної відсутності дорожньої карти попередження проблем і компенсації збитків, зумовлених таким ерзац-карантином. Схожа ситуація уже постала перед світом з початком екологічної істерії колективної Ґрети Тунберґ, яка, керуючись благими намірами, профанізує проблему і створює карикатуру на її вирішення, наскільки смішну, настільки же і небезпечну. Символом дій «команди професіоналів» можна вважати автотури священиків МП з кадилом і хоругвами вулицями Черкас, що таким чином «освячують» і, за сумісництвом, напевно, «дезінфікують» місто і громадян.

Илья Рейдерман: Дух – тот же иммунитет, только на другом уровне

Двадцать первый век начался с событий 11 сентября. Сейчас он продолжается эпидемией коронавируса. У обеих событий одна и та же отталкивающая физиономия. смерти. Со смертью приходится бороться – и с коронавирусом, и с мутирующим вирусом исламского терроризма. 

Но не обречена ли такая борьба сама по себе на неудачу – если мы при этом не ищем и не находим основополагающие смыслы? Борясь со смертью, думаем ли мы о жизни, о том, что с ней (давно же) случилось, о том, какой она может и должна быть?

Оба события выявляют одно и то же: тотальное обесценивание человеческой жизни, удешевление, инфляцию.

Перефразирую старый анекдот. Ночью стучат в дверь, и спрашивают выглянувшего хозяина: Здесь живёт Рабинович? – Нет, Рабинович здесь не живёт. Разве это жизнь? Вот сосед не четвёртом этаже – тот действительно живёт! Поднимаются на четвёртый этаж. Долго стучат. Никто не открывает. Вышедшие на шум соседи объясняют: он здесь больше не живёт! Его вчера ночью забрали!

Итак, никто не живёт. Люди формально (ещё) живы, но не живут. Впрочем, они ещё и не умерли. Но признаков не только духовной, но и элементарной душевной жизни, не наблюдается – одна работающая на автомате психофизиология.

Когда философы и психологи в относительно спокойные (вегетарианские) времена говорят об этом – кто же их принимает всерьёз?

Не говоря уже о том, что мёртвые не слышат живых, мёртвые теснят живых.

Максим Жих: О происхождении сербов

Порой история как будто нарочно так формулирует перед исследователями свои загадки, так нарочито задаёт противоречащие друг другу подсказки, уводящие мысль в противоположные стороны, словно не хочет, чтобы тайна когда-нибудь была надёжно разгадана. Одной из таких тайн, подсказки в решении которой расходятся в разные стороны, является происхождение сербов, точнее, самого их имени.

С одной стороны,имя сербов имеет прекрасную внутриславянскую этимологию. По мысли Г.А. Ильинского, этноним сербы связан с украинским присербитися – "присоединиться, пристать, привязаться" (от глагола сербити – "связывать, цеплять, соединять"), общеславянским пасерб – «пасынок» (русское пасерб; пасербка, пасербица – "падчерица"; украинское пасерб; болгарское пасерб; польское раsiеrb). Серб – изначально "человек, который является членом родового союза" или задруги, в отличие от пасерба (образование, параллельное pa-synъkъ – "пасынок", pa-dъkterica – "падчерица" и т.п.) – "незаконного или вообще неполноправного члена того же союза (задруги)". 

С тем же кругом понятий связывал этноним сербы и Х. Шустер-Шевц, который обратил внимание на русское диалектное сербáть – "хлебать" и сопоставил его с древним обычаем молочного родства. Согласно Х. Поповской-Таборской славянский этноним сербы происходит из того же слова, что и кашубские sĕrba и sĕrbizna, которое имело первичное значение "сосать, лакать". Изначально понятие сербы означало тех, кто сосал молоко одной и той же матери и было термином семейного родства, который затем вторично был расширен до "племенного" названия в значении "члены одного рода (общности)". Г.Ф. Ковалёв отметил, что вероятными следами этого древнего значения слова сербы являются белорусское сябры/сябар, и заимствованные из восточнославянских языков латышское sebrs эстонское sōber – "друг" [1].

С другой стороны, у античных писателей начала н.э. упоминаются в описаниях Сарматии некие Σέρβοι, servi Sarmatorum и подобные этнонимы, ведущими в иранскую или в индоарийскую этноязыковую среду Северного Причерноморья. И по мнению ряда учёных [2], славянский этноним "сербы" восходит именно к этим, сармато-аланским "античным сербам" и перешёл в славянскую этнонимию в ходе их славянизации в эпоху великого переселения народов (*sьrbъ, *Sьrbi <— Σέρβοι, Serbi).

Какая же из этих двух основных теорий происхождения имени сербов (внутриславянская или иранская) верна? Окончательно сказать вряд ли когда-нибудь получится...

Галина Иванкина: Люди отвыкли от тишины. От мыслей. От бесед со своим внутренним «я»

Когда возникает речь о карантине, многие люди, к слову, уже забившие гречкой, макаронами и пипифаксом все свои кладовые, лоджии да антресоли, задаются нервным вопросом: «Если объявят чрезвычайное положение, что я буду делать эти две недели?» Хомо-сапиенсы разучились быть в изоляции, наедине с собой и — о, ужас! - с чадами и домочадцами. Даже ради спасения цивилизации почему-то не готовы. 

При том, что никто и никого не загоняет в убежища с искусственным светом и кормёжкой по часам, с малоприятным соседством посторонних людей, с казёнными правилами выживания и постапокалиптическим настроем. Страшно не выйти на улицу, не пойти куда-то, не рвануть в пространство. Терпеть давно нелюбимого супруга и раздражающих детей, кряхтяще-бубнящую свекровь, целыми днями «втыкающую» в сериалы.

Раньше все эти офис-леди и студенты бухгатерских курсов при бывшем швейном ПТУ казалась беспрестанно занятыми — сновали по городу, осуществляли шопинг, бежали на шейпинг. У современных жителей мегаполисов развилась клаустрофобия — именно этим и можно объяснить панику при слове «карантин».

Иные психопатически предрекают, что «...стоит начать, он будет вечен, нас никогда не выпустят». Панический ужас перед ...самим собой. Перед Богом. Перед некоей глубинной пустотой, которую активно взращивали у себя в душе и — мозгах. Гипер-социализация последних 30-40 лет преподнесла землянам коварный подарочек. Быть «на людях» - это жить.

Без возможности поехать «в заграницу» или хотя бы посидеть в модном кафе, о коем писали ресторанные критики — это прям-таки лишиться смысла жизни. Люди отвыкли от тишины. От мыслей. От бесед со своим внутренним «я» - это не болезнь, это свойство разума — из этого в своё время и родилась большая литература.

Древнеегипетская «Беседа разочарованного со своим духом» - одно из первых произведений литературно-философского типа. Мы же не умеем молчать. Даже писанина в блогах больше напоминает болтовню междометиями и какое-то скудное мычание, но не переписку XIX столетия. Её создавали господа, умевшие накопить тишины на слово.

Пока правильный народ скупает гречку, я почему-то думаю, что именно сейчас может родиться какой-то новый сорт литературы и творчества. В нём не будет коммерческой вони и сиюминутного барахла. Журналистика запертых и поэзия одиноких. Блогерство мемов и хайпа схлынет, как парша на теле словесности. Полагаю, что Человек-разумный, божий спасётся молчанием и — Словом. Оксюморон? Ничуть.

P.S. Болдинская осень — это вынужденность Поэта к затворничеству. Эпидемия холеры остановила его и — подарила миру жемчужины. Если Мироздание даёт тебе лимон — сделай из него лимонад. 

Юваль Харари: Мир После Коронавируса

Коллективный паралич охватил международное сообщество. В комнате, кажется, нет взрослых.

Решения, которые люди и правительства примут в ближайшие несколько недель, вероятно, будут влиять на мир долгие годы. Они будут влиять не только на нашу систему здравоохранения, но и на нашу экономику, политику и культуру. Действуя быстро и решительно, мы в то же время должны учитывать долгосрочные последствия наших действий.

Выбирая между альтернативами, мы должны задаться вопросом не только о том, как преодолеть непосредственную угрозу, но также и о том, в каком мире мы будем жить после шторма. Да, шторм пройдет, человечество выживет, большинство из нас все еще будут живы, но мы будем жить в другом мире.

Многие краткосрочные чрезвычайные меры станут неотъемлемой частью жизни. Это природа чрезвычайных ситуаций. Они ускоряют исторические процессы. Решения, которые в обычное время могут занять годы обсуждений , принимаются за считанные часы. Незрелые и даже опасные технологии вводятся в действие, потому что риск ничего не делать ещё больше. Целые страны служат морскими свинками в крупных социальных экспериментах.

Что происходит, когда все работают из дома и общаются только на расстоянии? Что происходит, когда целые школы и университеты выходят в интернет? В обычные времена правительства, предприятия и система образования никогда не соглашались проводить такие эксперименты. Но это ненормальные времена.

В это кризисное время мы сталкиваемся с особо важным выбором. Первый - между тоталитарным надзором и расширением прав и возможностей граждан. Второй - между националистической изоляцией и глобальной солидарностью.

Чтобы остановить эпидемию, все население должно соблюдать определенные руководящие принципы. Есть два основных способа достижения этого.
Один из методов заключается в том, что правительство контролирует людей и наказывает тех, кто нарушает правила.

Сегодня, впервые в истории человечества, технологии позволяют постоянно контролировать всех. Пятьдесят лет назад КГБ не мог следить за 240 млн. советских граждан 24 часа в сутки, и КГБ не мог надеяться на эффективную обработку всей собранной информации. КГБ полагался на агентов и аналитиков, но он просто не мог организовать слежку за каждым гражданином. Но теперь правительства могут полагаться на вездесущие датчики и мощные алгоритмы, а не на агентов спецслужб из плоти и крови.

Валерий Колесник: Геополитика Христа, или Почему умирают империи

Империи умирают. Это утверждение уже стало трюизмом. Но вот, почему империи умирают? Эта тема всегда привлекала внимание и исследователей, и просто любопытных. Но в связи с агрессией России в Украине и в связи с теми негативными процессами, что происходят сейчас на РФ, эта тема в последнее время стала особенно обсуждаема. Развал российской экономики, застой в политической жизни, демографические проблемы, нравственная деградация общества – все это инициирует размышления о гибели еще одной из империй. Если для кого-то это составляет научный интерес или просто любопытство, то для Украины это вопрос ее будущего. Как это не печально выглядит (даже врагу не следует желать зла), но от того насколько РФ ослабеет зависит мирное восстановление Украины. Поэтому украинцы и задумываются о гибели империи. Многие же просто желают развала РФ.

За всю историю человечества на земном шаре было 216 империй (Википедия). Число возможно не точное. Пусть меньше. Пусть сотня, пусть несколько десятков, но и несколько десятков – это очень много. Несколько десятков империй, это не несколько десятков пар обуви, которые человек сносит за свою жизнь. И вот, все в прошлом. Попытки осознать причину гибели предпринимались – С. Хантингтон, Р. Коллинз, Фукуяма и много других имен. Они предлагают объяснения. Но есть один принципиальный вопрос, на который никто не дает ответа: “Почему умирают ВСЕ империи?”.

То, что умирают все империи, наводит на мысль, что есть некий закон. Есть или закон, или тенденция, но в силе закона. Если закон есть, то откуда он взялся? Это результат эволюции? Если да, то каким образом эта дама додумалась до такого? Не похоже. Кроме того, ведь эволюция предполагает, что нечто получается само собой. Получается само собой только надо, чтобы времени было побольше. То есть, эта тенденция или этот закон появился из ниоткуда, на пустом месте. В то, что такой закон получился сам собой остается только поверить. Но если уж верить, то лучше верить в нечто более логичное. Для этого открываем Библию.

Бог правит историей

Написано:
Иер.18:7 Иногда Я скажу о каком-либо народе и царстве, что искореню, сокрушу и погублю его;
Иер.18:8 но если народ этот, на который Я это изрек, обратится от своих злых дел, Я отлагаю то зло, которое помыслил сделать ему.
Иер.18:9 А иногда скажу о каком-либо народе и царстве, что устрою и утвержу его;
Иер.18:10 но если он будет делать злое пред очами Моими и не слушаться гласа Моего, Я отменю то добро, которым хотел облагодетельствовать его.

Отсюда следует, что история управляема. Управляема осмысленно. Отсюда следует, что именно Бог управляет историческими событиями. Нравится это кому-то или нет.

Принципы управления
Бог управляет в соответствии с некоторым принципом. Бог также показывает принципы, которыми Он руководствуется в Своем управлении. Принцип Его управления: “Праведность – это жизнь, грех – гибель”. То ли это касается человека, то ли это касается страны, государства, цивилизации.

Монголия будет писать на алфавите Ченгиз Хана!

Монголия объявила о планах восстановить использование традиционного алфавита к 2025 году, заменив кириллицу, принятую при советском оккупационном режиме "МНР".

По сообщению министерства образования, культуры, науки и спорта, будут приняты переходные меры для подготовки к «комплексному восстановлению» традиционного алфавита, который написан вертикальными линиями

Министерство приказало департаменту информационных и коммуникационных технологий принять традиционный монгольский язык в «электронной среде». Научным, литературным и государственным ЗАГСам было предложено создать систему монгольских имен

Движение "рейхсбюргеров" (Reichsbürger)

На 2020 г. на территории Германии проживало 12,6 тысяч т.н. «рейхсбюргеров», граждан несуществующей страны – «Германского рейха». Вначале эти бюргеры, отказывающиеся признавать ФРГ, платить налоги и штрафы, печатающие собственные «паспорта», «удостоверения» и «деньги», вызывали лишь улыбку и недоумение.

Это  «Движение граждан Германского рейха» зародилось еще в 80-е гг. ХХ в. на западе Германии, однако постепенно приобрело популярность и на востоке страны (бывшей ГДР). Они проводят встречи или же часами просиживают в интернете, рассуждая о том, «как хорошо жилось немцам» в период с 1871 по 1937 год: в период кайзеровской Германии, в первые годы Третьего рейха. Большая часть грезит о славных днях былого величия Германии. Среди их кумиров не только Гитлер и другие лидеры III Рейха Германии, но и кайзер Вильгельм, и канцлер Отто фон Бисмарк. Ностальгирующие по рейху немцы не признают существования ФРГ, ненавидят ЕС, канцлеров ФРГ, судебную и законодательную систему государства, которое, по их мнению, как и в послевоенное время, «оккупировано западными союзниками». 

Попутно они обрывают телефонные линии государственных ведомств звонками и исписывают форумы, критикуя беспощадность немецкой системы налогообложения. Большинство из них и вовсе отказываются платить налоги и оплачивать штрафы и коммунальные счета. Одни из них организовывают собственные «полицейские отряды», чтобы давать отпор стражам порядка и судебным приставам, пытающимся выселить их из жилищ за отказ оплачивать коммунальные счета и налоги. При этом, по данным немецких властей, некоторые рейхсбюргеры уже сумели внедриться в ряды полицейских и спецслужб.

 В настоящее время за «граждан рейха» взялись всерьез: министры внутренних дел 16 федеральных земель Германии запретили членам этого движения хранить и носить огнестрельное оружие. Разрешения, выданные ранее, будут аннулированы. В некоторых федеральных землях спецслужбы уже стали наблюдать за вооруженными «гражданами» несуществующей страны. «Все, кто считал рейхсбюргеров неопасным и хаотичным формированием, трагически заблуждались», – заявил глава социал-демократов в Бундестаге Томас Опперман. После «стрельбы в Георгенсгмюнде» истории о «гражданах» вымышленной страны не сходят с полос немецких газет. В СМИ постоянно появляются новости о нападениях рейхсбюргеров на полицейских, а также об обнаружении в их жилищах больших запасов оружия. Сообщается, что они планируют совершать атаки на евреев, беженцев и полицейских. Как пишет газета Kölner Stadtanzeiger, не исключено, что в ближайшее время за верными солдатами кайзера и фюрера установят официальный общефедеральный контроль.

В марте 2020 г. Германии на общефедеральном уровне впервые была запрещена одна из группировок движения «рейхсбюргеров». Сотрудники полиции провели обыски в квартирах ведущих членов группировки «Объединенные германские народы и племена» («Geeinte deutsche Völker und Stämme») и ее подразделения «Оснабрюкский рубеж» («Osnabrücker Landmark») в 10 федеральных землях. В заявлении германского МВД подчеркивается, что члены этой группировки «явно демонстрируют нетерпимость к демократии посредством расизма, антисемитизма и ревизионизма истории». Свое внимание эту группировка в последнее время сосредоточила на Берлине. Она, в частности, предпринимала попытки «взять под контроль» муниципальные органы в районе Целендорф и рьяно добивалась освобождения по УДО отрицателя Холокоста Хорста Малера (Horst Mahler).

Само движение рейхсбюргеров довольно хаотично и неструктурированно. У него нет своего лидера, однако нередко возникают люди, стремящиеся возглавить «Германский рейх».

У німецькому видавництві Jungeuropa Verlag вийшов друком німецький переклад «Націократії» Миколи Сціборського

У німецькому видавництві Jungeuropa Verlag вийшов друком німецький переклад «Націократії» Миколи Сціборського.

Викладаємо вступну статтю українською:

ВИНАХІДНИК НАЦІОКРАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ,
ПІОНЕР НАЦІОКРАТИЧНОЇ ПРАКТИКИ

Теоретичний здобуток Миколи Сціборського довгий час знаходився поза межами уваги не тільки широких мас, а навіть спеціалістів. На те були причини виключно історичного характеру. Сціборський належав до фракції, що програла в міжфракційній боротьбі всередині націоналістичної організації, яка програла у міжнаціональному протистоянні. Тож не тільки на окупованій більшовиками Батьківщині, але навіть у емігрантських колах чи підпільних середовищах він довгий лишався просто невідомим. Між тим Націократія - теоретичний конструкт, розроблений цим українським підполковником, є не просто епохальною віхою в історії українського націоналізму, це – абсолютно незаслужено забутий державотворчий концепт світового рівня. Сціборським були не тільки критично (але при цьому абсолютно справедливо) оцінені існуючі на той час суспільно-політичні концепції – демократія, соціалізм, комунізм, фашизм та диктатура, але й показана конструктивна альтернатива їм. І саме цією альтернативою були закладені ідейні підвалини потужного розвитку націоналістичного руху в сучасній нам з вами Україні, а в майбутньому, сподіваюся, і у всій Європі.

***

Микола Орестович Сціборський народився 28 березня 1898 року в українській шляхетській родині. У 1915 році прямо зі шкільної лави добровольцем пішов на фронт. Імператорській армії критично не вистачало молодших офіцерів, тож здібного добровольця-дворянина майже одразу відправили до школи прапорщиків, яку він успішно закінчив 1 січня 1916 року. Фронти 1-ї світової війни молодий офіцер пройшов у лавах гренадерського полку. За 2 роки війни Сціборський двічі був поранений, отримав 4 орденські нагороди, серед яких і Георгіївський хрест – нагороду для нижчих чинів, що присвоювалася виключно за особисту хоробрість, проявлену у боях з ворогом. У листопаді 1917 року під час німецької газової атаки Сціборський (вже у званні поручика) отримує серйозні ураження. Зі шпиталю його виписують інвалідом, констатуючи 50% втрату працездатності.

Алина Витухновская: "Некоректній" некролог

Умер Эдуард Лимонов. И я позволю себе "некорректный" некролог. К Лимонову много лет относились с уважительным пониманием, что бы он ни вытворял, ибо ценили его прошлые литературные заслуги. Однако, литературный талант — не есть бонус, который отправляет вас прямиком в культурно-исторический рай. Скорее, талант — это отягчающее обстоятельство.

Пока Лимонов был политическим маргиналом-провокатором, его леваческая глупость, его "Сталин-Берия-ГУЛАГ", "Россия — все, остальное — ничто!", все эти подростковые прыщавые кричалки и страшилки воспринимались как постмодернистские игры.

Когда же идеология НБП стала основой путинской государственной идеологии, пропитанной нищетой россиян и кровью пассионариев "русского мира", когда стало очевидно, что проект НБП, впрочем как и "проект Лимонов" — есть не более, чем оперативная разработка для внедрения агентуры в молодежную среду и распространения реваншистских, милитаристских идей, никаких благоглупых иллюзий о пресловутой лимоновской "гениальности" ни у кого из здравомыслящих людей не осталось.

Я не моралист, особенно в том, что касается философии, искусства и литературы. Но как гражданин и политик, я моралист. Я считаю, что ущерб, нанесенный России Лимоновым и ему подобными "идеологами" огромен. И последствия его еще долго будут аукаться новым поколениям, заложникам преступной политики нынешней власти.

Ігор Каганець: Арійське вітання поліпшує імунітет, підвищує зарплату, захищає від коронавірусу

У ситуації паніки, роздутої навколо сезонного вірусу, люди почали згадувати свої традиційні вітання. Позитивний приклад подають лідери держав. Так, президент Туреччини Ердоган в ході недавнього візиту в Брюссель застосував жест «ейваллах», що полягає в  прикладанні правої руки до грудей. Іншим більше подобається жест «намасте» – його використовують жителі Індії, поєднуючи долоні перед собою. Також вітаються доторканням ліктями або ногами, простим кивком голови… Кількість варіантів зростає.

Проте найкращим є арійське вітання «Радіймо!», яке традиційно супроводжується піднятою правою рукою з відкритою долонею, що символізує щирість і добрі наміри. Його ще називають «римським салютом», а в США воно з кінця 19 століття було офіційним і називалось «салют Белламі».

Словами «Радіймо!» віталися Ісус і апостоли, тому це традиційне аріянське релігійне вітання.

Перевага цього вітання в тому, що воно природне, адже коли ми хочемо привернути до себе увагу, то просто підіймаємо праву руку, а заклик «Радіймо!» негайно налаштовує на добрий лад, розчиняє страхи, підносить на вищий енергетичний рівень, притягує удачу. 

Вітання «Радіймо!» можна здійснювати самим лише підняттям руки. Безмовний жест «Радіймо!» застосовуємо тоді, коли

- занадто велика відстань для словесного вшанування;
- необхідна тиша під час сну немовляти, хворого;
- для збереження потаємності під час полювання, бойових дій, варти;
- коли ротова порожнина зайнята їжею;
- коли втомлений і нема бажання говорити.

Жест «Радіймо!» посилює кровообіг, а тому автоматично підвищує імунітет і допомагає організму правильно засвоїти генетичну інформацію, запропоновану вірусом.

Словесний заклик «Радіймо!» є позитивною формою заклику «Не біймося!». Страх перед життям оснований на деформованому світогляді, згідно з яким ми живемо у світі, вороже налаштованому до людини; ця людина слабка,  вразлива і зіпсована; якщо людей залишити без таблеток і вакцинацій, вони вимруть; якщо людей звільнити від тиранії, вони повбивають одне одного. Проте це нахабна брехня і наклеп.

Костянтин Рахно, Максим Жих: Втрачати друзів так і не звикаєш

Сьогодні, (16.03. 2020) в Уфі пішов у Вирій Лев Рудольфович Прозоров (Озар Ворон) - уродженець Іжевська, талановитий російський письменник, історик, автор численних науково-популярних книг і наукових статей, знакова постать язичницького відродження. Друг України й українців.

Писати про це боляче. Йому було лише 47 років. Він був дуже доброю людиною і все брав близько до серця. Кажуть, що добрі серця є слабшими за злі. У його великому доброму серці знаходилося місце і для друзів-однодумців, і для слов"янської минувшини, і для рідної йому Київської Русі, і для всього живого. Він любив життя і завжди виступав за право на нього - для людей, для тварин, для зеленого світу. Він був чутливим до тих тонких матерій, які сповнюють наше життя надприродними силами. Дуже любив свого маленького синочка Бажена, якого гордо звав "спадкоємцем".

Озар завжди був "нестадним", нестандартним, він не вмів підлаштовуватися під моди, тренди, бажання натовпу, комусь годити. Релігія була для нього не примхою й не самовихвалянням, а способом жити та пізнавати світ. Йти шляхом Святослава Завойовника. Цьому він учив інших.

Як письменник, він тонко відчував слово, влучно володів ним, мав унікальний дар бачити події очима своїх дійових осіб, говорити їхніми словами, вжившись у них. Це був непростий, часом важкий досвід. Міг написати болючий, пронизливий роман, оповідання у стилі Буличова та Шеклі, а міг, пригадавши дорогі мені і йому 90-ті, придумати дотепний, легкий і пустотливий фанфік про діснеєвських героїв.

Був спостережливим літературознавцем, який цінував, зокрема, українську школу історичного роману, висловлював цікаві думки про російську фантастику.

Як науковець, він часом занадто щедро кидав ідеї та спостереження у вигляді маленьких заміток на загальний огляд. Я йому казав, що кожну з них слід розвинути в статтю, часом він так і робив. Він закінчив магістратуру і готувався до аспірантури та захисту кандидатської дисертації - омріяної, вистражданої, після якої б заціпило роти недоброзичливцям, що значно поступалися йому інтелектом, честю й гідністю.

Софія Дніпровська: Що таке рабство і як його позбутися

Головна відмінність між рабом і вільною людиною - не в ставленні до свободи (не так уже ті раби люблять своє ярмо і налигач, як дехто вважає), а в ставленні до ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

Раб - це людина, яка не здатна самостійно визначати міру своєї персональної відповідальності, бо не має навичок самостійного планування свого життя і трудової діяльності. Як наслідок - суб'єкт не здатен розрізняти суб'єктивні і об'єктивні аспекти буття і бачити межу між тим, що лежить у сфері його компетенції і за що він несе відповідальність і тим, що не є предметом його вибору і за що він відповідальності не несе.

Тому для рабів типові 2 стратегії поведінки. Бундючні раби скидають із себе будь-яку відповідальність за свої дії і свій вибір (і з виряченими очима доводять, що в штани їм наклав якийсь барига). Сумирні раби приймають на себе всю вину світу (і покірно бубонять, що нам ніхто не доктор і ніхто нічого не винен).

Тому навіть зірвавшись з ланця, раб не може діяти конструктивно і потинявшись і побейкавшись деякий час без наглядача з батогом, знову вертається в стійло, що й породжує міф "втечі від свободи", хоча насправді тікають не від свободи, а від відповідальності.

Вичавлювати з себе раба означає вчитися приймати відповідальні рішення. А атрофовані навички відповідальної поведінки ніколи не відновлюються в один момент.

У країнах Західної Європи перехід від залежного до вільного стану завжди відбувався поступово. Спочатку рабів садили на землю, відпускали на заробки, давали вести якісь бізнеси - і в рабського стану, через покоління починали формуватися і закріплюватися навички самостійного буття.

Те саме з демонтажем кріпацтва. Комутація ренти, викуп селян на волю, звільнення сервів у королівських доменах - трансформація від безправного серва до вільного й самодостатнього селянина-парцелярія тривала віками. І колективна свідомість встигала адаптуватися до нових реалій.

Так само поступово відбувалася й трансформація від абсолютизму до ліберальної демократії.

Там же, де залежні категорії населення звільнялися одним махом (як на Півдні США чи в Російській Імперії), там виникали величезні проблеми з адаптацією.

Україні в цьому плані ніколи не везло. Збита з генерального європейського шляху монгольською навалою, польсько-литовською та московською окупацією, вона постійно потрапляла в хибну колію травматичних змін суспільно-політичного укладу, що постійно заводила її в тупик, бо колективна свідомість не встигала адаптуватися до нових реалій.

Демократизація СССР, яка й породила оцю нашу посттоталітарну "демократію",
була саме такою травматичною зміною, яка не тільки не сприяла формуванню громадянського суспільства, а створювала перешкоди для його становлення. Мільйони вчорашніх рабів, які не мали ніяких прав і ніякої власності, раптом отримали увесь набір прав і свобод. Надання прав і свобод суб'єктам, не здатним робити відповідальний вибір, веде до їхнього катастрофічного розбещення. А нема нічого страшнішого, ніж розбещений раб.

І те, що ми зараз маємо внаслідок чергового "свята демократії", що плавно перейшло в дику й розгнуздану вакханалію, - це вже гранична стадія розбещеня.

Похмілля буде тяжким і потребуватиме реанімаційних заходів.

І довгого реабілітаційного періоду. Інакше наступна вакханалія закінчиться моргом.

Сергій Чаплигін: Сутність революції

Кажуть, що кожна революція, як Сатурн, поїдає своїх дітей. В нашому ж випадку - дітки самі потихеньку з'їдають революцію, як це вже було в 1991, 2004 та 2014 роках.

Сутність будь-якої революції завжди була спрямована не на окремі політичні чи економічні реформи, а на, радикальний в дії та стислий в часі, демонтаж всієї політичної системи та принциповий перерозподіл функцій між державою та суспільством.

А те, що сьогодні відбувається в Україні - часткове оновлення бюрократії і депутатського корпусу через позачергові вибори (тих кого революція насправді мала б усунути з політичної арени), насправді є банальною контрреволюцією.

Помилка полягає в тому, що будь-які соціально-економічні зміни не можуть бути здійснені в рамках встановлених режимом правил, як би він їх не називав, - бо в них він життєво зацікавлений. Всі основні дії завжди мають проходити поза рамками цих правил.

Бо демонтаж «старої» політичної системи і заміна особового складу влади завжди відбуваються за класичними "законами" революції - "знизу" - від громадян.

І в цьому плані завжди важливим є явочні дії, що здійснюються без жодних санкцій влади і які є природнім правом громадян. В нашому випадку - ліквідація узурпації прав державного суверена різного роду олігархічно-номенклатурними корпораціями. Де б вони не перебували - при владі чи в опозиції. Бо єдиним законним сувереном України є Український Народ.

Не будемо тут обговорювати моральних проблем збройної боротьби, до якої вдавалися громадяни європейських держав в боротьбі за свої права та свободи, і про які нам сьогодні говорять , як про взірець цивілізованості. Це вже інша тема для дискусії.