Дмитро Панько: Маніфест українського фундаменталізму

«…i свобода, i революцiя, i воля Украiни - залежить вiд того,

чим буде наша народна маса: чи розпорошеною купою пiску,
котру перший подув вiтру може пiдняти i рознести,
чи твердою опорою, мiцним фундаментом, на котрiм
опреться свободна, народна Украiна».
М. Грушевський

Настає момент істини. Українська політична думка вражає своєю тупістю. Зведення дріб'язкових рахунків із минулим видається за грандіозну роботу над майбутнім. Незалежність представляється якоюсь вершиною. Мета, начебто б, досягнута, залишилося передрати собі ще десяток кілограмів європейського законодавства, позбутися "пережитків минулого", трохи почекати і нас візьмуть у "цивілізоване" майбутнє. Не вийде. Не ворожі танки, а дрімучий провінціалізм погубить нас.

Новий час кидає нові виклики. Новий постіндустріальний світ породжує нову систему цінностей і навіть нову людину. Все інше залишається в минулому. Ми теж перестанемо бути. Як і інші невдахи, помремо під дверима світлого майбутнього. Можливо, вас утішить думка, що так треба для торжества гуманізму і прогресу? Незалежність далася нам занадто легко. Вона буквально звалилася нам на голову і, схоже, дуже здорово контузила декого з нас. Платити треба за усе - у тому числі, і за власну дурість.

Прийшов час думати. У нас є один вихід - увійти в майбутнє самим, через свої власні двері. Поставити всіх перед фактом, анітрохи не турбуючись про те, наскільки наші дії збігаються з "прогресивними тенденціями" і не нами придуманими теоріями. Необхідні дія, рішучість, воля. Не можна пасивно чекати. Вже вчора було досить пізно. Де ваша жага життя?

Буде неймовірно важко. Життя не вкладається в схеми. Те, що вчора здавалося вічним, сьогодні перетворюється на марево. Ми сумлінно слідуємо приписам західних шпаргалок і чесно віримо в "нерушимі закони ринку", але виходить суцільне непорозуміння. Комуністичний Китай стає одним із лідерів капіталізму, а керована запеклими ринковиками Україна терпить нищівну поразку. Точне слідування інструкції веде в прірву. Але, чомусь, простіше оголосити "неправильним" сам наш народ.

Map of Europe by Heinrich Bünting, 1582

 Map of Europe by Heinrich Bünting, 1582.⁣

⁣Map, where over the Crimea on both sides - Russia. But apart from Russia further to the north-east - Moscovia. Which is not Russia.

Bünting was born in Hannover, Germany, in 1545. He studied theology at the University of Wittenberg graduating in 1569 and became a Protestant pastor in Lemgo. He was dismissed in 1575 and moved to Gronau an der Leine. In 1591 he was appointed superintendent in Goslar. When a dispute arose over his teachings in 1600 he was dismissed and retired from the ministry. He spent the rest of his life as a private citizen in Hannover. His collection of woodcut maps, Itinerarium Sacrae Scripturae, first published in Magdeburg in 1581, was a very popular book in its day. It was reprinted and translated several times. The book provided the most complete summary of biblical geography available and described the Holy Land by following the travels of various notable people from the Old and New Testaments. In addition to conventional maps, the book also contained three figurative maps; the world depicted using a cloverleaf design thought to possibly represent the Trinity with Jerusalem in the center, Europe in the form of a crowned and robed woman, and Asia as the winged horse Pegasus.⁣

Павло Жебрівський: Біотероризм. Нові ризики для незалежності

COVID-19 не збирається відступати. “Індійський” штам (або “дельта”) дістався України. За повідомленнями, помер перший із 6 госпіталізованих із цією версією коронавірусу. Більшість із 17 випадків «дельти» зафіксовані в осіб, які нещодавно повернулися з Росії, але деякі, за словами Головного санлікаря України І. Кузіна, це вторинне інфікування вже безпосередньо в межах країни. У Києві начальник міського ГУ Держпродспоживслужби О. Рубан 22.07.2021 заявив, що столиця готується до третьої хвилі коронавірусу, яка прогнозується на кінець серпня.

Нагадаю – індійський штам є більш стійким до вакцин, передається в півтора рази швидше, призводить до збільшення госпіталізацій приблизно у 2,5 рази, і внаслідок нього зростає потреба у невідкладній допомозі більш ніж у 1,5 рази.

Здатність влади – державної та столичної – організувати ефективний спротив небезпечному штаму у всій красі проявилася 27 липня, коли вулицями Києва пройшла ініційована т. зв. УПЦ (МП) велелюдна хресна хода з нагоди 1033-ї річниці Хрещення Русі. Кількість учасників заходу оцінюється від 55 тис. (Нацполіція) до 350 тис. осіб (дані організаторів). За підрахунками джерел ВЦС “Бойове Братерство України”, було десь 100 тис. учасників. Людей організовано підвозили з різних областей України за сприяння партії ОПЗЖ. Повідомляється про приїзд численних вірян з РФ. Документально зафіксовано, що і під час молебня на Володимирській Гірці, і під час самої ходи учасники не дотримувалися безпечної дистанції та майже не носили маски. Під час спілкування із представниками ЗМІ вони виголошували антивакцинаторські гасла (“Наша вакцина – це причастя, інших ми не визнаємо!”, “Торжество православ'я здолає всякі штами "дельта"”). Через ходу в місті утворився транспортний колапс. Паломники, більшість яких проігнорувала карантинні вимоги, заполонили громадський транспорт, наражаючи на небезпеку один одного і не причетних до заходу пасажирів.

А як же на ситуацію відреагували «видатні» борці з ковідом: міський голова Києва, очільник МОЗ та президент? Київська мерія обмежилась двома інформаційними повідомленнями на своєму офіційному вебсайті про перекриття руху у столиці та про зміни в режимі роботи громадського транспорту у зв’язку із хресною ходою. Мер не перервав тижневе святкування власного Дня народження. Міністр охорони здоров’я В. Ляшко, той самий, що на посаді головного санлікаря у 2020 р. забороняв українцям гуляти в парках «заради психологічного ефекту», здається, взагалі проігнорував безпеку подій. Жодної публічної заяви цих посадовців із попередженням чи натяком на засудження дій організаторів та учасників заходу ми не знайшли. Президент спромігся на те, щоб висловити обурення з приводу порушення карантинних норм учасниками, поклавши провину за це на столичну владу. Мовляв, та “боїться комунікувати, … не хоче людям сказати прямо...”. Центральна влада у такому випадку, додав він, могла хіба що заборонити цей захід, але “ми не можемо все заборонити, і це неправильно”…

І тут я запитую: що означає “не можемо заборонити” і “не правильно”?! За оцінками фахівців, антитіла до COVID-19 має близько 40% населення, а щеплення від початку кампанії вакцинації зробили лише 3,2 млн людей. Тобто агресивному індійському штаму є де розгулятися.

За інформацією Головсанлікаря І. Кузіна, потрапляючи в країну, «дельта» заміщує штами, що вже циркулюють на її території, в середньому за 4 тижні. Тобто якщо вважати проведення українським підрозділом РПЦ хресної ходи актом біотероризму з метою, наприклад, зірвати урочистості з нагоди святкування ювілею Незалежності України, то, мусимо констатувати, що ця спецоперація цілком вдалася організаторам за пасивної згоди нашої влади. Вітання усім нашим спецслужбам.

Цинізм ситуації полягає в тому, що у Москві РПЦ відмовилася проводити традиційну ходу з нагоди хрещення Русі цьогоріч (як зазначив речник Синоду, «складна ситуація з пандемією вносить свої корективи»). Тобто, як бачимо, своїх парафіян московській церкві шкода, а українцями вони радо готові жертвувати заради досягнення своїх політичних цілей.

Завзяття «гундяївців» в Україні легко пояснити.

В умовах, коли РНБО наступила на горло кремлівським медіарупорам, а ОПЗЖ не здатна вивести прихильників на вулицю для «порятунку» свого лідера Медведчука, УПЦ (МП) показала кремлівському керівництву, що на сьогодні залишається ключовим знаряддям гібридного впливу Москви в Україні, здатним мобілізувати велику кількість людей на масштабні акції. І коли навіть «депутат» І. Кива у Телеграм-каналі пише, що учасники хресної ходи, що відбулася 27 липня, восени прийдуть «зносити» президента, то я б на місці Банкової не ставився до такої заяви аж надто зневажливо.

Як віруюча людина, християнин, я розумію важливість свободи совісті та захисту законного права усіх людей, незалежно від релігійних переконань, на вільне задоволення їхніх духовних потреб. Ці питання я, обіймаючи посаду Голови Донецької ВЦА, підіймав під час спілкування із представниками різних конфесій.

Як державний діяч та громадянин світської країни я розумію, що релігійна свобода одних громадян закінчується там, де порушуються права і свободи інших громадян, де створюється загроза громадської безпеки та порядку (див. ст. 3 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»). Якщо якась релігійна організація поєднує обрядову чи проповідницьку діяльність із посяганнями на життя, здоров'я, свободу та гідність людей, систематично порушує встановлений законодавством порядок проведення публічних релігійних заходів, то діяльність такої організації повинна бути суворо обмежена або взагалі припинена (ст. 16 вищезгаданого Закону).

Ми запевняємо усіх – посягання на незалежність України вже нікому не минеться безкарно!

Леся Чайка: Ценности передаются из поколения в поколение

Кенийский бегун Абель Мутаи был всего в нескольких метрах от финиша, но запутался в знаках и остановился, думая, что финишировал. 

Испанец из BA, Иван Фернандес, шел сразу за ним и, поняв, что происходит, начал кричать кенийцу, чтобы он продолжал бежать. 

Мутаи не знал испанского и не понимал.

Понимая, что происходит, Фернандес подтолкнул Мутая к победе.

Репортер спросил Ивана: «Зачем вы это сделали?»

Иван ответил: «Я мечтаю, чтобы однажды у нас была какая-то общественная жизнь, в которой мы будем подталкивать себя и других к победе».

Репортер настаивал: «Но почему вы позволили победить кенийцу?» 

Иван ответил: «Я не дал ему выиграть, он выиграл. Гонка была его».

Репортер настаивал и снова спросил: «Но ведь вы могли выиграть!» 

Иван посмотрел на него и ответил: «Но в чем будет смысл моей победы? Что будет за ценность этой медали? Что подумает о ней моя мама?» 

Ценности передаются из поколения в поколение. 

Каким ценностям мы учим наших детей? 

Большинство из нас пользуется слабостями людей вместо того, чтобы помогать им укреплять их сильные стороны.

Микола Бандрівський: Отці-домінікани на Галичині

Чому на Галицькій Русі нашими князями була заблокована діяльність отців-домініканців?

Всі ми знаємо, що отці-домініканці вже через сімнадцять років після заснування свого ордену (12 грудня 1216 року), рушили на Русь. Наприклад, у 1233 році в Києві отці-домініканці вже мали свій монастир, а у Львові, за повідомленням одного з хроністів ордену, ченець-домініканець Яцек Одровонж у 1234 році керував будівництвом, тут, окремого храму.

Звичайно ж, без запрошення чи спеціального дозволу князя і за погодженням з Римом, ніхто б не дозволив отцям-домініканцям навіть переступити межу Галицької держави, чи, Русі, в цілому. Значить, мусіла бути першопричина або ж проблема, причому - поважна і мабуть доволі пекуча, якщо для її вирішення вирішили запросити саме отців-домініканців (їх інша, офіційна назва: брати-проповідники).

"А при чому тут цей жебручий орден братів-проповідників і Галицька Русь?" - спитаєте ви. 

Почати слід з того, що затверджуючи Статут ордену-домініканців, папа Григорій ІІІ спеціально доручив їм боротися з єретичними вченнями і всім тим, що називаємо сатанинськими проявами. Саме із членів цього ордену Ватикан, в усі наступні століття, призначав Головних інквізиторів (на той момент брати-проповідники вже заповзялися викорінювати антикатолицьку єресь альбігойців на півдні Франції). Одним словом - там, де з"являлися домініканці, невдовзі з"являлися й інквізиторські суди.

Висилаючи отців-домініканці у спеціальну місію на Русь, папа Григорій IX, одночасно, доручив їм з’ясувати можливості утворення римо-католицького єпископату на руських землях. Для цього ще в Римі папа затвердив кількох «єпископів без постійної кафедри». Однак, не всюди на Русі, домініканцям були раді. Так, один з хроністів ордену свідчив, що у середині XIII століття в Києві було вбито 92 домініканських ченці, у Галичі — 27, у Житомирі — 4, у Коломиї — 4, у Теребовлі — 8, Новогрудку — 6, Любартові — 7, а в околицях Жовкви біля Львова, був повішений пріор з усім конвентом...

А, отут, власне, й виникає питання: що ж такого робили чи говорили на Русі ці, вбрані у білі плащі, отці-домініканці, якщо їх присутність викликала такий, немислимий за масштабами, спротив?

Відповідь може бути лише одна: домініканці в Галичині лише сумлінно виконували свою справу, якої вони навчилися у своїх західноєвропейських колегіумах і університетах, а саме: відстежувати і викорінювати "сатанинські прояви".

Наші ж галицькі князі, почавши будувати з початку ХІІ століття  білокам"яні величні і гарно оздоблені храми (причому - десятками), разом з тим зіткнулися зі сильною поганською ортодоксією: галицькі язичники й надалі приносили у своїх капищах людські жертвоприношення, а у своїх загумінкових святилищах жерці відмовляли людей від Христового вчення. Своїх же університетів, Галицька держава в той час, не мала і як побороти те мракобісся, яке дозволяло спалювати людей живцем, не знала...

А, якраз, саме на той момент, отці-домініканці на півдні Франції доводили на практиці ефективність своїх методик, зачистивши "під нуль" єресь катарів у Лангедоку... Отож, вибір - хто б це мав, щось подібне робити, на Русі, був невеликий.

Микола Бандрівський: Спалювання людей живцем: досвід Галичини

В Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь»  осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.

   Спалювали жінок і чоловіків за чаклунство і в Галичині, причому останню «відьму» у нас спалили якихось півтораста літ тому. 

Про це, з усією скрупульозністю справжнього вченого-етнографа, описує секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук, Володимир Гнатюк у своїй праці «Купанє і паленє відьм у Галичині» (1912; лінк на повний виклад його праці див. нижче цього тексту). 

Далі подаю фрагменти його записів, які стосуються подій на території сьогоднішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей.

   Отже, село Нагуєвичі (сьогодні – Дрогобицького району). Під час епідемії холери 1821 року, коли в селі люди почали масово помирати, один хлопчина признався у тому, що він є упирем і вказав на низку односельчан які, ніби-то, теж є упирями і умертвляють людей.  Перелякані тою звісткою селяни зібрали схід села і на тій громадській раді вирішили спалити усіх названих «упирів» на вогнищі з тернини.  Тоді зігнали на майдан посеред села тих «упирів», зв’язали і почали по одному кидати у вогонь. За розповідями очевидців, деякі з них помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти. Однак, після цього спалення, холера не вщухла, а організаторів було притягнуто до відповідальності і позасуджувано на різні терміни. Тоді ж, у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка, а решта людей не дав попалити місцевий священник, який втрутився у цю справу.

   Не менш трагічні речі діялися й на Гуцульщині. Так, біля села Микуличин біля Яремча, останню «відьму» спалили 1827 року, а у селі Верхній Березів на Косівщині, на околиці села навіть було окреме місце, яке називали «Згарище» і на якому спалювали мертвих «упирів». Далі подам зі слів Семена Бойчука із сусіднього села Текуча, за словами якого «…тут, за горбком, у Березові була відьма…її вночі впіймали, завинули у верету і понесли на Згарище. Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона відьма. А вона  ні, та ні. Проситься, плаче…Йо! Не помогло. Спалили… А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала та й доніс у Коломию знати».

   Ще один гуцул – Дмитро Малкович зі села Зібранівці біля Коломиї розповідав, що «…там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав…Відьма, що звалася Маруся Перцова сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. І, після цього як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого».

   Зі слів гуцула Ілька Стовп’юка зі села Іспас, коли у сусідньому селі в черговий раз виявляли відьм, то їх вели на сусідню гору Готарь «…і там розкладали терновий вогонь, і зв’язували, і кидали їх до того огню…То були чоловіки, жінки й дівчата, бо вони не пускали йти дощу…А тато мій казали, що пригадують, як їх дідо ходив туди дивитися, бо від нас багато людей ходило. Відти давали знати, коли тото буде, як тепер віче, та й хто хотів, то і йшов».

   Не менш цікаву розповідь, але вже - про відьму Кошулиху, записав Володимир Гнатюк від 60-літньої Афії Антоняк зі села Голови, що біля Косова. 

Володимир Даниленко: Сім тисяч літ... Отут. На цій землі, Творили власний Рай кмітливі люди

Сурмить Трипілля.  В наш серцевий біль.
Горять Сонця... Коричневіє глина...
І ключиться в зеленоводі піль
зароддя класне - живизни краплина.

Сім тисяч літ...  Отут.  На цій землі,
Творили власний Рай кмітливі люди,
привиділи: воскреснуть із імли,
і вічна слава їм на світі буде.

Палали горна.  Горщики гули
в двотисячному жарі на планеті.
Світились очі майстра з під золи -
трималася культура у секреті.

Святий секрет той рятував їх люд,
усяка зайда блякла в ойкумені,
по чистих таблицях стікав чужинський блуд, -
орнаменти багрянились знаменні.

Ніхто їх поля перейти не міг.
Що - сотні років? - тисячі їх в Небі!
Кладе нам Хронос диво на поріг,
коли трипільцями стаємо при потребі.

До дива - нам лиш руку простягти:
це ж в Майданецькім, тут, у Кукутенах,
столиччя міст - історії свати -
нам вісті шлють по зріднених антенах.

О, гени-гени -- звуки потайні,
правістя мислі, рознарядка тіла,
індеферентні ви для нас? - ба ні! -
Їх нація своїх собі хотіла.

Природа мислячих у нас - з мільйонів літ,
із Білозірр'я ми, мов з неба , - на Землиці.
Трипілля ж - поспіль Зоряний Політ:
задивлені у Небо їхні лиця.

І все те видиво у нас, отут було!
Зайдім в свою комору - збіжжя: гори!
Родилось.  Мерло.  Знов лицем цвіло.
Якраз до нас - до нас! - воно говоре.

Прокреслюють проміння небеса.
З музею горщик переходить в хату.
Яка збагненна у горі краса!
Як думка гріє думку пелехату!

Народ, що був, назовсім не зника --
він в чомусь та вкарбується на суші:
така знайома в пластиці рука!
такі зрідні нам, ще з Трипілля, душі!

Це ж тут!  це ж тут - не десь у Гімалаях,
та - ба! - і не в московських болотах, -
тут - глина й мисль, і Лада преблагая,
і дух Трипілля попелом пропах!

Земля і Небо вивищились в Вись,
в суціллі Світу Новий День світає,
Вода з Вогнем всуміж перелелись - 
жовтаво-голубійний дар Валдаю.

Живе з живим ключиться повсякчас,
у сплеску барв - розводи пурпурові, -
все в тій кераміці ріднить із нами нас,
яріє кров, пряде чуття здорові.

Трипілля з нами всі віки було,
як зілля з горщиком, настояне , цілюще,
як для уфологів присутність НЛО,
як шал комп'ютерний, що в нас все дужче й дужче...

Сурмлять Три Поля...  Движеться Земля...
Стирає орій піт з чола додолу...
Ми біль Трипілля чуєм відтіля -
І хлюскіт вод, і таїну стодолів.

(Володимир Даниленко, Україна, Київ)

Игорь Эйдман: Суд истории или "Лови Толстого!"

В России создана "Межведомственная комиссия по историческому просвещению" во главе с Мединским, цель которой: "предупреждение попыток фальсификации исторических фактов", в том числе "анализ деятельности иностранных структур и лиц, наносящей ущерб национальным интересам Российской Федерации в исторической сфере, принятие оперативных мер по противодействию указанной деятельности". В комиссию войдут представители СК и ФСБ, которые, видимо, и будут ловить инсургентов, злоумышляющих против святой российской истории.

Советская идеология была основана на утопии «прекрасного будущего» (коммунизме). Путинская Россия строит утопию из своего прошлого. У страны нет будущего. Нет даже его позитивного образа, к которому хотелось бы стремиться. Настоящее - перед глазами и оно не может быть привлекательным для непривилегированного большинства населения, обреченного на бедность и бесправие. Нечем гордиться и радоваться. Даже плодящиеся с бешенной скоростью мультяшные вундерваффе людей не радуют. Остается только прошлое, из которого пытаются слепить объединяющий людей вокруг власти, льстящий их самолюбию миф. Эту утопию «славного прошлого» и будет защищать новоиспеченная комиссия вместе с СК и ФСБ.

Путин понимает, что стар и приближается к естественному жизненному финалу. Через какое-то время из своего кабинета он переселится в российскую историю. В Кремле его защищает ФСО, ФСБ и множество других спецслужб. Но кто защитит его там? Трусливый диктатор хочет создать историческое ФСО, которое будет в будущем охранять его образ в истории. Ничего умнее этот чекист с кругозором питерской подворотни и профессиональной деформацией личности придумать не смог. 

Путин не понимает главного. В российскую историю он все равно войдет как узурпатор, убийца и вор. Никакие комиссии и спецслужбы не в силах этому помешать.

PS. Интересно, кого будет ловить новая историческая охранка. Может быть Льва Толстого? 

"От того ли, что я русский и я хорошо знаю внешнюю историю России, или от того, что в России этот закон безнравственности и низости лица, находящегося во власти, особенно ярко проявился, история России со времён Империи служит поразительным подтверждением этого закона.

Нізамі Ґенджеві – 880

 8 липня 2021 р. в Національному музеї літератури України відбулася знаменна поді - презентація книги “Лейлі та Меджнун” азербайджанського поета-мислителя Нізамі Ґенджеві (1141-1209) з нагоди відзначення Його 880-річчя від дня народження.

На заході були численні українські інтелектуали, зокрема Павло Гриценко — доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України; доктор філологічних наук, професор-тюрколог Гриць Халимоненко;  доктор історичних наук, професор факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія” Фергад Туранли;  директор Інституту сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України, доктор філологічних наук Олександр Богомолов;  український письменник, перекладач, дипломат Сергій Борщевський;  кандидат  історичних  наук, доцент  історичного  факультету  Київського  національного  університету  імені  Тараса  Шевченка  Олег Купчик та ін.

Поема "Лейлі та Меджнун" є однією з поетичних вершин світової класичної поезії, котра видана з нагоди 880-річчя поета-мислителя українською з передмовою видатного ученого-сходознавця Агатангела Кримського (відзначається 150-ліття з дня народження). Українські читачі з любов'ю її читатимуть і насолоджуватимуться.

На фото - доктор історичних наук, професор факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія” Фергад Туранли.

Дмитро Корчинський: Путіним Бог пробудив українську націю, він кожного з нас перетворить на бандерівця!

Москва  використала святкування хрещення Русі для антиукраїнських демонстрацій УПЦ ФСБ. 

Взагалі, вона з калимським нахабством намагається використати проти нас нашу минувщину, принизити нас нашою славою.  Найяскравіше це проявилося у статті путіна про те, що що позаяк московія все у нас вкрала, то у нас все спільне - історія і майбуття. 

 «... Нам тут у Києві та загалом в Україні дійсно не треба писати якихось спеціальних статей чи наводити якісь спеціальні докази на користь того, що наше коріння сягає ще стародавніх часів Київської Русі. Майже всюди ми можемо побачити це там, де живемо: від Софійського собору і фундаменту Десятинної церкви у Києві до пам'яток у десятках інших міст та сіл, які відомі ще з часів Київської Русі.

 Ми є прямими нащадками Київської Русі та ще тієї культури, яка була потужною більше тисячі років тому. Зрозуміло, що ця наша культура вплинула на різні території та різні суспільства. Але це йшло з України – і цей факт точно не означає, що поширення впливу з нашої землі робить когось на інших землях ніби "співвласниками" цієї культури або тим більше "старшими братами".

Сьогодні ми маємо спільно прагнути одного: що збудовано – не втратити, що зруйновано – відновити, що захоплено – повернути. А все це разом і всім разом – назавжди зберегти. І це наше завдання не треба підкріплювати якимись квазісакральними текстами чи особливим державним піаром – як у деяких наших сусідів, які мають аж настільки слабке культурне коріння, що постійно претендують на щось більше, ніж просто сусідство із нами».

Як гадаєте, звідки я взяв цю розлогу цитату?

Ви не повірите! З нинішнього звернення Зеленського з нагоди хрещення України-Русі. 

Велич Бога в тому, що для здійснення великих діянь, Йому не обов’язково потрібні великі люди. Бог може творити дива і за допомогою цеглини, битої пляшки, або путіна. 

Путіним Бог пробудив українську націю. Я не можу повірити, але невже за допомогою цього нехитрого інструменту  Бог робить Зеленського вождем національного спротиву?

Згадайте звернення Зеленського річної давності. Порівняйте з нинішнім. 

Пройде трохи часу і Зеленський перейменує 95 квартал на 95 батальйон. 

А потім він закине чуприну за вухо, підкрутить довгого вуса, дошле набій в патронник, підніметься на башту танку й...я ще не придумав що, але щось воно буде!

Ви можете не вірити мені, можете не довіряти Зеленському, можете не вірити в Бога, але ви не можете сумніватися в путіні - він кожного з нас перетворить на бандерівця! Перечитайте звернення Зеленського.

--------------------

Президент Украины Владимир Зеленский поздравил жителей страны с Днем крещения Киевской Руси. В видеообращении он ответил на статью главы РФ Владимира Путина «Об историческом единстве русских и украинцев».

Зеленский напомнил, что крещение Руси в 988 году произошло в период правления великого киевского князя Владимира. «Владимир окрестил Киевскую Русь, Украину. Это не часть нашей истории, это и есть наша история. Нам не нужно доказывать это историческими трактатами, работами, статьями», — пояснил он, добавив, что Киевская Русь является матерью истории Украины и Крыма:

Зеленский также заявил, что Киевская Русь является матерью истории Украины и Крыма. «24 области Украины и полуостров Крым — ее родные дети. И они по праву ее наследники. А двоюродным племянникам и очень дальним родственникам не нужно посягать на ее наследство. И пытаться доказать свою причастность к истории тысячи лет и тысячи событий, находясь от мест, где она произошла, за тысячи километров», — подчеркнул президент.

Велеслав Шипіт: Політичний і економічний виміри язичества

Язичество є віросповіданням, себто належить до царини Духу. Проте язичество у своїй повноті як Традиції має й виміри політичного та економічного. Традиційне суспільство є сакроцентричним, себто священне у ньому головує й лише після нього йде політичне та економічне. Власне про це свідчить і трифункційна індоєвропейська соціальна структура, де перша функція є сакральною, а за нею йдуть функції сили та достатку. Духовне вище за політичне, а політичне за економічне.

Модерн же перевернув суспільство догори ногами поставивши економіку вище інших сфер. Наше суспільство надмірно політизоване й через це, здавалося б, що політика є основною сферою суспільства. Навіть релігійні інституції розглядаються в першу чергу через призму політичної доцільності, а не духовности. Тоді як політичні процеси часто протікають через капіталістичну призму економічної доцільності. Такий стан речей є ознакою занепаду і моральної дезорієнтації сучасності, коли нижче починає домінувати над вищим. 

Політичний вимір 

Політика — це форма суспільної діяльності спрямована на здобуття, утримання, використання влади та реалізацію інтересів окремих груп чи суспільства загалом. Політичний вимір язичества випливає з того, що розуміється під суспільством та яка роль індивіда в ньому. Традиційний індоєвропейський погляд на соціум передбачає те, що суспільство є органічним та ієрархічним об'єднанням людей, а не механістичним і тим більше не атомізованою сукупністю індивідів. Схематично це зображено наступним чином в слов'янській традиції: князь — це голова, жерці — очі, воїни — плечі, господарники — чересла, челядь — коліна мир-народу, єдиного соціального організму (див. духовні вірші про Голубину Книгу і пор. міф про виникнення варн з тіла Пуруші). Кожна верства є органом єдиного соціального організму. Владні мотиви у такій системі повинні бути соціоцентричними, а не егоцентричними, адже лише дурна голова не дбає про свої ноги. Відповідно політичні ідеології, що мають яскраво виражений індивідуалістський характер і ставлять інтереси індивіда вище інтересів колективних і суспільних, як лібералізм у всіх своїх варіаціях, тут ідуть в розріз з Традицією. Також і егалітаристські ідеології, як соціалізм у більшості своїх варіацій, що заперечують ієрархію (в первинному значенні грец. ἱεραρχία -- "священна влада") теж протиставляються традиційному уявленню про політику. Спільні точки дотику язичество у царині політики може мати з деякими варіаціями націоналізму, а саме з етноцентристським напрямом. Етнонаціоналізм часто апелює до тих же цінностей, що не чужі і язичеству, як кров, земля та звичай. 

Роберто Печкиоли: Осмелившись быть нелиберальным

По миру бродит призрак: это либерализм. Призрак в том, что он потерял свое тело, он стал чем-то другим, неузнаваемым за либеральной и либертарианской радужной маской; призрак, потому что он потерял свою душу, если она у него когда-либо вообще была. Либерализм превратился в тоталитарный, невероятный оксюморон, разительное противоречие с его изначальными принципами, которое сбило бы с толку одного из его самых выдающихся сторонников, Хосе Ортега-и-Гассета. Для испанского мыслителя либерализм был высшим проявлением щедрости: система идей, которая принимает, защищает и признает каждое меньшинство, даже самое слабое.

Это уже не так, либерализм 2.0 стал обезьяной Плотина: reductio ad unum, сводящий все к Единому, то есть к самому себе, ставший Универсальным. Он приватизировал все: товары, ресурсы, мозги, мысли, законы. Он свел мир к огромной двойной записи, в которой действителен только отчет о прибылях и убытках и в которой человек является таким же товаром, как и любой другой. Если бы мы хотели дать определение настоящему либерализму, мы бы сказали, что это система, в которой всё сводится к товару, а значит, торгуемым; всё (всё, и все есть «вещь») имеет свой ценник. Следовательно, ничто не имеет ценности: не само по себе, а лишь постольку, поскольку оно имеет меновую стоимость, которую можно измерить с помощью универсального критерия денег. 

Наконец, победивший и неоспоримый либерализм стал феодальным и через транснациональные организации, которые он оплачивает и продвигает, навязывает откровенно тоталитарную повестку дня («у вас ничего не будет, и вы будете счастливы»).

Нет другого способа противостоять теперь явно тоталитарному дрейфу, кроме как осмелиться быть нелиберальным или атаковать в корне систему, которая отчуждает нас от Бытия, оставляя обладание исключительно для себя. Пугающий проект, которому необходимо противопоставить этическое, духовное, экзистенциальное, но также материальное и практическое сопротивление. Глубокие моральные страдания такого мира были интуитивно понятны Карлом Марксом в ярком отрывке из «Страданий философии»:

«... Наконец, пришло время, когда всё, что люди считали неотчуждаемым, стало предметом обмена, торговли и могло быть отчуждено; время, когда те же самые вещи, которые до этого передавались, но никогда не обменивались, давались, но никогда не продавались, приобретались, но никогда не покупались - добродетель, любовь, мнение, наука, знания и т. д. - все стало коммерцией. Это время всеобщей коррупции, всеобщей продажности или, говоря языком политической экономии, время, когда всякая реальность, моральная или физическая, ставшая рыночной стоимостью, выставляется на продажу».

Ответом, однако, был материализм (очевидно) противоположного знака. После того, как упор коммунизма как коллективизма был исчерпан, «культурный» марксизм на десятилетия превратился в кучера либерализма 2.0. Гибридизация между культурным марксизмом и прогрессивным либерализмом породила монстра - олигархический тоталитарный либерализм 2.0, который разделяет с марксизмом фаустианское стремление создать нового человека, а с классическим либерализмом - приватизацию мира и враждебность к корням, вере, сообществам, солидарности и моральному измерению человека. Он снял маску, когда наложил её на всех нас, благодаря вирусу, истинное происхождение и реальное значение которого предстоит только узнать.

Сергій Чаплигін: Where is America's heartland?

Цікава стаття в часописі "American Affairs" дослідника з Університету Чепмена  Джоела Коткіна під назвою «The Heartland's Revival» .

https://americanaffairsjournal.org/2020/08/the-heartlands-revival/

Гартленд – це і є та центральна частина «старої» Америки, де традиційно переважають парадигми споконвічної волі до індивідуальної свободи з епохи батьків-засновників США.

Це ті її мешканці, яких зарозумілі інтелектуали і журналісти мегаполісів називають реднеками, хіллбіллами, каджунами, etc.

Де кожна людина може мати будь-які переконання, говорити і думати все, що завгодно - ніхто та ніщо не може обмежувати всі відносини між суб'єктом та об'єктом. Ніхто не може наказувати, що людині слід думати, говорити або писати. В чому і полягає суть American dream.

Критерій лише один  - «Я не чіпаю твоє, а ти не чіпай моє». І це стосується не тільки матеріальних речей, – а й вірувань, способу мислення,  почуття власної гідності, політичного вибору…

І ця рівність прав й недоторканність свобод  втілюється в Другій поправці до Конституції  - у вільному праві володіння і носіння зброї…

------------------------

The Heartland’s Revival

by Joel Kotkin

For roughly the past half century, the middle swath of America has been widely written off as reactionary, backward, and des­tined for unceasing decline. CNBC recently ranked the “worst states” to live in, and almost all were in what is typically defined as the Heartland.1 Paul Krugman of the New York Times sees the region populated by “jobless men in their prime working years, with many suffering ‘deaths of despair’ by drugs, alcohol or suicide.”

Another Times article describes much of the small-town and rural areas as home to “the left behind”—Trumpian knuckle-draggers at war with modernity. This coastal contempt for the interior is nothing new, going back to celebrated figures such as Sinclair Lewis and H. L. Mencken, who dismissed it as hopelessly “backward if not reactionary.”2 Two New Jersey academics have even proposed, with the ap­proval of much of the national media, that large parts of the Great Plains be evacuated to make way for an expansive “Buffalo Commons.”3 One progressive publication suggested that the country should send “reparations” to the region, as if it were incapable of devising its own recovery.

Елена Шеломенцева: Предположения об истинном авторе "статьи Путина про Украину"

Прочитала таки пресловутую статью по Украину, подписанную президентом Путиным, и у меня осталось стойкое впечатление, что всё это я когда-то читала. Через пару дней вспомнила - была некогда такая книжка - "Отрекаясь от русского имени". Автор - некто под псевдонимом Сергей Родин. Все эти идеи - именно оттуда. Конечно, странно думать о том, что Президент России лично читал изданную малым тиражом книжку, которая продавалась лет пятнадцать тому назад на Бланке. Однако...

В "Комсомольской правде" от 10.07.2121 в рубрике "вопрос дня" экспертам задали вопрос: "Что сделать, чтобы русские и украинцы снова стали братьями?". На него ответил, помимо всех прочих, некий Богдан Безпалько, член совета по межнациональным отношениям при Президенте РФ. Он сказал следующее: "... Надо думать, что сделать, чтобы почувствовать себя одним народом, а не братскими. Популяризовать историческую правду и не пытаться угодить всем нашим "братьям", "союзникам" и прочим. Никакой концепции братских народов не существует. Либо мы будем враждебными народами, что ярко показывает постсоветский период с резким пристраиванием Украины на националистические рельсы, либо мы - один народ".

Господин Безпалько - несомненно, человек грамотный и обладающий публицистическим даром. Не исключаю, что именно он является реальным автором и "книги Сергея Родина", и "статьи президента Путина".

Бахтияр Тунджай: Кыпчаки и другие тюркские племена Албании и Аррана

Eщё в древности предпринимались попытки объяснения значения этнонима албан и происхождения названия страны – Албания. Например, Помпей Трог (l век н.э.) происхождении этнонима албан связывал с Албанскими горами Италии. По его мнению, якобы албаны некогда следовали за Гераклом и прибыли на территорию Кавказа. По Плинию (l век н.э.), этноним албан связан белым цветом кожи его носителей. Этого мнения придерживались Гай Юлий Солин (lll век н.э.) и Исидор [Гейбуллаев. 1991: 59].

О происхождении наименования Албания в науке нет единого мнения. Некоторые учёные, такие как А. Яновский, Н.Я. Марр, К.В. Тревер, Р.М. Магомедов, З.И. Ямпольский считали, что это название латинского происхождения со значением «Страна Гор». Это мнение отражено в «Истории Дагестана». Однако, то, что название «Албания» произвольное от этнонима албан, к сомнению не подлежит. А что касается самого этнонима, он связан с древнетюркским словом «албан», означающий «повинность» [Древнетюркский словарь. 1969: 34], так как, албаны были повинны, в разные времена обеспечить тюркскую или персидскую армию всадниками и пехотой.

***

В эпосе «Китаби – Деде Коркут» Газан хан называется «главою албан» и одновременно называется «оплотом Туркестана» [Əлиjаров.1991: 142-143]. По словам Страбона, албаны вооружали 60 000 пехотинцев и 22 000 всадников. Арриан в «Походе Александра» сообщает об участии албан в составе персидской армии против Александра Македонского в битве при Гавгамелах. В этом плане вызывает интерес мнение К.В. Тревер, которая писала, что судя по тексту здесь наблюдается «какое-то привилегированное... положение албанов, которые среди других могли быть рассмотрены в центре построения, в ближайшем окружении персидского царя и его гвардии».

Слово «албан» перед тем, как превратится в этноним, в смысле «повинный», впервые было применено к массагетам, которые, будучи одним из скифских племён, являлись аборигенами Азербайджана. Так, Аммиан Марцеллин писал, что «Помпей прошёл через страну массагетов, которых мы теперь называем албанами». А то, что массагеты – одно из скифских племён, подтверждает и Фавст Бузанд. Интересно и то, что в источниках царь массагетов, первый из династии албанских Арсакидов (Аршакидов) Санесан/Санатрук (298-338), так же называемый царём албан, считался предводителем «бесчисленных полчищ гуннов» [Azərbaycan tarixi. 1995: 179].