Володимир Гуцул: Колоніалізм підкрався звідки не ждали

Читаю цьогорічне перевидання «Трубадурів імперії» Єви Томпсон (Маєвської). Про «велікую русскую літєратуру» як рупор московського колоніалізму та інструмент поневолення сусідів.

Важкої долі візіонерська книжка, куди двадцять год підряд плював всякий західний славіст, тобто русіст, на зарплаті у гебья. Але, як бачите, історія розставляє і людей і тексти по правильним місцям. І то русістов в погонах все ближче до параші. Одним словом, наполегливо раджу, хто ще не читав.

Проте богоспасаєме видавництво «Наш формат» виступає в своєму репертуарі. Зекономило на іменному покажчику, який був у попередніх виданнях «Основ». І правильно, нема шо читацьку масу розбещувати, кому треба - сам знайде собі шо де.

Натомість видавництво непожлобилося на наукових, перебачте, редакторів, аж двох. Перший - пісатєль-фантаст, який багато публікувався російською. В принципі – теж правильно. Кому як не лауреату премії «Бронзовая улітка», прісуждаємой за лучшіє фантастіческіє проізвєдєнія, опублікованниє в тєчєніє года на русском язикє, розумітися на колоніальних інтригах московського письменства. Другу - пані з таким самим прізвищем, як у першого – не знаю, стартувати не буду.

Повім одне - мене дуже зворушили мозольні зусилля, прикладені редакторами, аби здаватися мудрішими за Єву Томпсон. Фірмовий стиль жовтого корпусу не ржавіє: «об’єктивний аналіз фактів, розглянутих в контексті…».  Коли я таке читаю в 2024 році, рука одразу тягнеться за погаром.

А далі тайга до горизонта: «Томпсон ігнорує се, Томпсон недооцінює то, помилка там, помилка тут». За Толстого в інтерпретації авторки редакторам явно обідно, в примітках півтори сторінки дрібним кеглем вони тлумачать як нам треба розуміти вєлікого пісатєля об’єктивно в контексті, а не так як ото вона там написала.

Я б скромно порадив би творчому колективу «Нашого формату» розібратися краще з різницею між терміном «Польсько-Литовська держава» (Polish Lithuanian Commonwealth) який вживає Томпсон і терміном вжитим в українському перекладі - «Річ Посполита», (Polish Lithuanian Union в англійському еквіваленті). 

Справа в тому, що Польсько-Литовська держава виникла в результаті Кревської унії, в 1385 році, українські землі на той момент були її чималою і то легітимною складовою. А Річ Посполита з’явилася у результаті іншої унії, Люблінської, у 1569 р. І тому Томпсон має рацію, коли пише що Україна входила до Polish Lithuanian Commonwealth довше ніж до Московії. А от редактори коли її виправляють і заперечують це, плутаючи терміни, рації не мають. От про еквівалентність англійських та українських  термінів варто подискутувати в примітках. А не розсусолювати почерез абзац што імєл в віду Пушкін, а шо нє імєл.

Окремо порадувала у примітці номер 39 заявочка редакторів, шо Україна ввійшла до складу Росії у 1654 році. Прямо із ‘Тезісов о 300-лєтіі воссоєдінєнія Украіни с Россієй 1654-1954 гг: одобрєнних ЦК КПСС’ взято. Ай да редактори, ай да… Пани-гетьмани і їхмошсці крульове криють матом прямо з гробів...

Коротше кажучи, не ясно читачам: чий друг «Наш формат» - Єви Томпсон чи ведмедя? 

Колоніалізм підкрався звідки не ждали.

Популярно про величне і переможне

Побачила світ книга Олега Багана «Чин націоналізму: Історичні та ідейні джерела»(Тернопіль, 2023, 256 с.). Це лаконічний виклад історичного процесу визрівання українського вольового націоналізму як унікального явища з пришвидшеної мобілізації нації. Книга адресована насамперед молоді для ідеологічного вишколу. Автор вибудовує струнку лінію оповіді, з якої стає зрозумілим кожен новий етап націоналістичної боротьби. Відтак у змісті книги ідеально поєднані нанизування історичних фактів з розмислами про світоглядні основи націоналізму. Тож читач мимовільно ідейно зростає з кожною новою сторінкою книжки, пізнаючи через конкретні приклади принципи правдивого національногот змагання.

Автор простежує, як почалися процеси зародження націоналістичної свідомості в ширших верствах українства 1920-х років, як прийшло до зрозуміння потреби єдиної організації орденського типу, яка б зуміла мобілізувати націю на велику політичну боротьбу особливо напруженого йгероїчного типу. Такою організацією стала ОУН. З великою емоційною силою змальована в книзі підпільна боротьба ОУН, ситуації зростання нового покоління фанатичних борців, фантастичних ідеалістів типу Зенона Косака та Михайла Колодзинського, Стапана Охримовича й Дмитра Мирона.

Захопливі оповіді в книзі помережані історіософськими роздумами, які допомагають зрозуміти процеси формування виняткових особистостей, складні етапи діяльності ОУН і їхнє сучасне прочитання, логіку розвитку УПА та закономірності її неймовірної героїки.

Книга буде цікавою для різних категорій читачів, бо охоплює різноманітну проблематику патріотичного змісту, багато ілюстрована й сповнена цікавого й добре структурованого фактажу.

Динко Раніна: Біда тому місту, де мудрих не густо, а у всевельможних у головах пусто

***
Якби посилав ти в латинські держави
послів іменитих, достойних і бравих,
щоб розумом світлим усіх дивували,
аби за кмітливість і їх прославляли, -

ходив би ти в славі і жив би без горя,
мій красеню славний, перлина край моря;
тоді б ти змагався поміж самоцвітів
з містами латинськими, знаними в світі.

Коли ж будеш слати послів загребущих,
до золота ласих, в розмові не сущих, -
не схоче з тобою ніхто говорити,
не зможуть ті дурні тебе захистити.

Біда тому місту, де мудрих не густо,
а у всевельможних у головах пусто.

(Динко Раніна, 1536-1607. Дубровнику). 

Незвична книжечка - перша книжка перекладача Олеся Павловича Шевченка (1929-?) із сербохорватської середньовічної поезії з його післямовою про феномен дубровницької поезії  ХVI-XVII ст. (Олесь Шевченко. Переклади. З сербохорватської. Київ: Молодь, 1970. - 40 с.).

Що цікаво, українська середньовічна поезія може похвалитися феноменом київської і львівської школи. Єдине, що дубровницькі поети з початку ХVI-го ст. почали переходити з латини на народну мову, то українські ще тоді практикували писання латиною і книжною українською. А перший зразок вірші народною мовою маємо з 1575 року - "Пашквіль" Яна Жоравницького і Олени Копоть...

Ось лише про перекладача не можу знайти інформації, крім тієї, що є в книжечці: народився в Смілі, закінчив Київський інститут водного господарства, жив у Києві, перекладав із болгарської, польської, себохорватської...

(с) Євген Баран

Валерий Гуляев: Где искать прародину скифов?

 Мы – те, об ком шептали в старину,
С невольной дрожью, эллинские мифы:
Народ, взлюбивший буйство и войну,
Сыны Геракла и Эхидны, – скифы.

А.Я. Брюсов, 1916 год

Скифы впервые появляются на исторической арене Европы в VII веке до н.э., придя откуда-то «из глубин Азии». Эти воинственные и многочисленные кочевые племена быстро захватывают всё Северное Причерноморье – степные и лесостепные области между Дунаем на западе и Доном на востоке. Пройдя через горы Кавказа, победоносная скифская конница громит древние государства Передней Азии – Мидию, Ассирию, Вавилонию, угрожает даже Египту… По мнению А.Ю.Алексеева, «скифы» – общее название многих близких по культуре, по хозяйственному укладу, образу жизни и идеологическим представлениям кочевых племён Евразии.

Название скифам дали греки, впервые столкнувшиеся с ними в Малой Азии, а затем и в Северном Причерноморье, где первые греческие колонии возникли во второй половине VII века до н.э. Благодаря дошедшим до нас сведениям античных историков, в том числе и жившего в V веке до н.э. Геродота Галикарнасского, наибольшую известность приобрели так называемые европейские скифы, обитавшие в степных и лесостепных областях Северного Причерноморья (между Дунаем на западе и Доном на востоке) с VII по III век до н.э.

Появление скифов на исторической арене по времени совпало с двумя эпохальными событиями, сыгравшими огромную роль в истории. Первое из них: было освоено железо – теперь основной материал для изготовления орудий труда и оружия. Предшественники скифов – среди них и киммерийцы – пользовались ещё бронзовыми оружием и инструментами. Второе важнейшее событие: возникновение кочевого скотоводства. Господствовавшие в скифском обществе кочевники, прежде всего «скифы царские», подчинили себе земледельческие нескифские племена степной Скифии и лесостепи. Кочуя, скифы завязывали торговые, политические и культурные отношения с греческими городами-колониями Северного Причерноморья.

***

Где искать прародину скифов? Это один из главных вопросов в их истории. А.И. Тереножкин – признанный лидер группы специалистов, отстаивающих центральноазиатское происхождение скифской культуры – считает, что между населением доскифского и скифского времени не существует ни этнической, ни культурной преемственности. Скифы приходят на рубеже VII века до н.э. в восточноевропейские степи (Северное Причерноморье и Поволжье) из глубин Азии и приносят с собой уже вполне сформировавшуюся культуру в виде знаменитой скифской триады: характерный тип вооружения, конской сбруи и искусство звериного стиля.

Андрій Бондар: Чому нам не потрібна російська література

Іноді думаю, що російська література не тому нам не потрібна, що шкідлива чи ворожа, і навіть не тому, що погана чи неякісна, а тому, що морально неспроможна, пасивна і глибоко сервільна.

 Література, що досі не спромоглася на жодну видиму спробу художньої критики тієї антропологічної катастрофи, в якій опинилася їхня країна, і просто проспала народження домотканого фашизму, ніяк не може бути для нас обʼєктом зацікавленості. 

В цієї літератури відбитий нюх і слух. У неї цироз печінки і поганий запах з рота. Летаргія і гібернація. 

Іншими словами, вона нічому не вчить і нічого не змінює в людях. Література, що вигадала «маленьку людину», колись вийшла з «Шинелі» Гоголя, щоб сьогодні зайти в службистський кітель Фандоріна.

Сергій Чаплигін: Концепція "Глобальної Британії"

Щодо  "Global Britain in a Competitive Age" - концепції зовнішньої та військової політики Великобританії, яка за словами є найзначнішим переглядом зовнішньополітичної та оборонної стратегії з часів «Холодної війни».

Після референдуму 2016 року уряд Великої Британії почав використовувати термін «Глобальна Британія», як назва стратегії, яка буде основою зовнішньої політики після «Брекзіту».

Великобританія має дотримуватися  традиції глобального поведінки  і не сприймати себе на міжнародному рівні лише європейським гравцем. Адже до XX століття  Британська імперія розташовувалася на території п'яти континентів. Внутрішні кордони країни мали набагато менше значення для британців, ніж кордони імперії, а це зміцнювало у свідомості нації силу та великі можливості щодо власного месіанства, розвитку торгівлі, соціального патерналізму, а також захисту територій в домініонах, протекторатах та колоніях імперії. Поступово усвідомлення могутності імперії і глобальне мислення нації стали невід'ємною частиною національної самосвідомості, і до цих пір ці поняття в значній мірі визначають менталітет британців.

Тому, згідно цієї концепці Велика Британія має лишиться «глобальною» і після виходу з ЄС (як це було протягом останніх чотирьох століть) дотримуватися своїх національних інтересів, як всередині країни, так і за її межами. 

Нагадаю. Політику Великої Британії формують еліти, які складаються з правлячої аристократії, представників офіцерської касти, банкірських домів, дипломатичного корпусу та ін., з їх концепцією імперської спадщини у структурі національної ідентичності - Global Britain, що означає претензію на роль одного з світових лідерів після звільнення країни  від «тягаря брюссельських правил».

Напрямки.

США - топ пріоритет. Рівноправні відносини з п'ятіркою Ради Безпеки ООН. Залишитися  ключовим гравцем на Середньому Сході та поставити новий акцент на Індо-Тихоокеанський регіон, як центр світового зростання. 

Співдружність Націй є величезною перевагою, тому що дозволяє Британії взаємодіяти з широкою мережею країн по всьому світу зі схожою історією, правовою спадщиною та інститутами.

Для вирішення подібних питань Великобританія має повернути технологічне лідерство та забезпечити країну новими інструментами впливу на хід світових подій. Точками зростання повинні стати штучний інтелект, квантові обчислення, космос, кібернетика, біотехнології…

Для реалізації цих цілей Британія готує збільшення витрат на національну оборону відразу на 24 млрд фунтів стерлінгів. Ще 4 млрд буде спрямовано на інноваційні технологічні проекти. 

За планами Лондона Британія повинна в найближчі чотири роки стати провідною військово-морською державою  (тільки число ядерних боєголовок, які використовуються на британських атомних підводних човнах має збільшитися до 260) і серйозно оновити сухопутні сили. 

Відповідно на Близькому Сході, в східній частині Середземного моря і в Чорноморському регіоні Британія створює власну систему альянсів і партнерських відносин.

Все дуже просто -  в найближчі десять років знову стати Global Britain.

Щодо України.  

Московитська агресія щодо України вималювала нову геополітичну ситуацію, в якій остання вимушена шукати союзників в протистояння московитському експансіонізму. Це співпадає з метою Великої Британії, яку цікавить створення геополітичного бар'єру між московією і Європою, як важеля тиску. У Лондоні розуміють, що важелі тиску, створені в Скандинавії, країнах Балтії, Туреччині та на Кавказі, не йдуть в жодне порівняння з тим геополітичним тиском, який може бути створено в Україні. Відповідно в силу об'єктивних і суб'єктивних обставин і складається політичний та військово-технічний союз Україна-Британія.

N. B. Бажаючі можуть ознайомитися з стратегічним оглядом безпеки, оборони, розвитку  та зовнішньої політики «Глобальна Великобританія в конкурентну епоху». Документ має 114 сторінок - наймасштабніший  з часів холодної війни. 

У Редьярда  Кіплінга є пригодницький роман для юнаків «Кім», де за сюжетом, Кімбол О'Хара - хлопчик-сирота європейського походження, який виріс серед азіатів, випадково виявляється втягнутим у геополітичне суперництво між Британською та московитськими імперіями за панування в Південній і Центральній Азії  в XIX - початку XX століть - «Велику гру». Завдяки Кіплінгу ця гарна і емоційно заряджена метафора увійшла в широкий оборот.

Але «Велика гра» це не тільки метафора, а й історична реальність. У неї є глибоке коріння в традиційній для Центральної Азії  геополітичної багатовекторності. Історично в Центральній Азії не склалося єдиної, жорсткої, усталеної  структури. Тут  складним чином переплелося безліч різноманітних, нестабільних і перемішаних між собою структурних утворень. Недарма Збігнев Бжезінський в своїй «Великій шахівниці» називає Кавказько-Центрально-Азійський геополітичний регіон «Євразійськими Бакланами». Саме це дозволяло (та й дозволяє)  великим зовнішнім гравцям, за допомогою цілеспрямованої політики, викликати до життя ті чи інші соціально-історичні та культурно-ідентифікаційні нашарування реальності. Адже класичні геополітичні теорії, починаючи з часів Гарольда Маккіндера, пов'язують боротьбу за Центральну Азію з боротьбою за світове панування в цілому. Посткласичні ж, в свою чергу, пропонують декілька геополітичних напрямків за якими може «рухатися» Центральна Азія. 

Як метафора, так і реальність «Великої гри», чи «Великої гри-2» в ХХІ столітті наразі залишається актуальною й для України.

Бо як слушно зауважив Кіплінг: «Тільки коли всі помруть - скінчиться Велика гра!».

Кирилл Серебренитский: Графское происхождение Наполеона Бонапарта

... Предки Наполеона со стороны матери - Рамолино ди Колл'Альто, - генуэзский род; не слишком влиятельный, не хрестоматийно-исторический, но - легендарно древний. По преданию, в Х веке Эриберто Рамолино, владетельный граф ди Колл'Альто, прибыл в Геную из Венеции.

В феврале 1779го, при устройстве сыновей в военную школу в Отене, Карло Мария де Бонапарте, отец Наполеона, инициировал  во Франции процесс доказательства дворянского происхождения. Это ему вполне удалось. 10 марта 1779го Карло ди Буонапарте принял Король Франции. Это был символический акт, который окончательно удостоверил принадлежность рода к древнему дворянству.

15 марта Карло де Буонапарте представил в Королевскую Герольдию изображение и описание фамильного герба: «Желтая графская корона над щитом, украшенным двумя голубыми полосами и двумя синими звездами, с буквами В. Р. (Bona Parte) на розовом фоне».

В геральдике бывает много нелепостей, но не бывает случайностей. Графская корона, несомненно, высвечивала амбиции отца Императора: он, скорее всего, предполагал, используя крепнущие во Франции связи, - утвердиться в титуле графа. Возможно, Карло надеялся добиться титула не для себя, а для старшего сына. – притянув каким-то образом полузабытый титул семейства Рамолино, - «граф де Колл-Альто».

Бабушка Императора, - Angela Maria, урождённая Pietra-Santa, судя по некоторым сообщениям, была из рода так называемых горных корсиканцев, автохтонов Корсики. Горные корсиканцы – народ, собственно, исчезающий уже во времена родлителей Наполеона. Это, по разным версиям, потомки то ли семитов-финикийцев, то ли античных эллинов, то ли берберов, то ли ветвь древнего народа шардана (сардос), аборигенов Сардинии.

Софія Дніпровська: Римо-германська цивілізація вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна.

З найбільших загроз західній цивілізації полягає в блаженній і ситій зарозумілості сучасної Західної Людини, просякнутої непорушною вірою в те, що матеріальний добробут, особиста безпека і вибори-перевибори є абсолютною, універсальною цінністю для кожного представника виду Homo sapiens. А якщо десь, колись в якійсь країні завелася дихтатура з тиранією, то це тому, що лихий диктатор з поплічниками силою і хитрістю уярмив якийсь волелюбний народ і якщо цьому народу помогти повалити тирана, то там одразу запанує свобода, демократія і благорастворєніє воздухов. 

Ця омана вже дорого коштувала євроатлантичній спільноті в багатьох куточках земної кулі, які вона демократизувала, демократизувала та й не видемократизувала, але відмовлятися від неї вона принципово не збирається. 

Біда в тому, що цей хибний наратив поширюються й в українському суспільстві, яке зараз ударними темпами "європеїзується" і бездумно наслідує все, що йде з "цивілізованого світу". 

Тому величезна кількість наших громадян була абсолютно впевнена, що як тільки в РФ скакне долар і пропаде Макдональдс, вона рухне. А коли Путін мобілізацію оголосив, то тут уже останні сумніви пропали: звіздєц мангусту! 

А мангуст узяв та й не звіздонувся. І шо ти тепер будеш робити? Плану Б у свідків краху "недоімперії", як виявилося, нема. Є план Зе і Є, але вони нікуди не годні. 

Як би це прикро не було визнавати, в спільнотах, які ми маркуємо як "варварські", авторитарні, злиденні, значно краще, ніж у "цивілізованому світі" поширене розуміння, що економіка і технології - це лише ЗАСІБ для підкорення світу. Дуже-дуже важливий і необхідний засіб - палицею-копачкою Землю не підважиш і до зірок не дотягнешся. Але натовкування кендюхів, кишень, клунь і комор не може бути остаточним сенсом ЛЮДСЬКОГО буття. Тому попри свою злиденність і жорстокість вони такі живучі і такі диявольськи везучі.

А постіндустріальний Захід - як той янгол Лаодикійської церкви - ані холодний, ані гарячий, ані риба, ані м'ясо, ані чоловік, ані жінка, а щось таке середнє, мнякеньке і літепле. Він багатий, і збагатів, і не потребує нічого. А не знає, що він нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий і голий...

Римо-германська цивілізація, чий вищий злет припадає на XVI-XIX ст., вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Ця стадія така ж закономірна й незворотна, як стадія перезрівання греко-римської цивілізації у ІІІ-V ст. н.е. І її минулі культурні й технологічні досягнення не повинні вводити нас в оману й затуляти від нас її теперішній стан.  

Ф. Франко свого часу позиціонував авторитарну, традиційну Іспанію як духовний резерв Європи. На жаль, цей резерв Європа вже вичерпала, а каудильйо викинула з Меморіалу. 

Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна. І від того, наскільки творчо ми підійдемо до запозичення іноземних практик, наскільки ретельно відокремлюватимемо зерна від полови, без перебільшення залежить доля всього світу.

Илья Лазаренко: За лесом от Киева, или Великороссия

Тезисы из интервью Ильи Лазаренко Youtube-каналу Afanasevpress. Текстовая расшифровка для Регион.Эксперта

Проект «Великороссия» (или «Залесская Русь») выглядит уникальным на фоне других построссийских регионалистских проектов, поскольку здесь речь идет не об отделении от метрополии, но о самой бывшей метрополии как таковой. Однако без решения этого вопроса другие регионалистские проекты вряд ли обретут историческую устойчивость.

Великороссия (или, если взять более давнюю историю – Залесье) – это регион складывания великорусского этноса. Примерно он соответствует сегодняшним границам Центрального федерального округа. Мы используем термин «Великороссия» не для того, чтобы утвердить какое-то имперское «величие», но ровно наоборот – чтобы подчеркнуть различия с «малороссами» и «белорусами». В имперской доктрине они все объединяются в «единый русский народ», но мы как раз против этих обобщений. Кстати, слово «Залесье» исторически возникло как обозначение территорий за лесом от Киева.

В отличие от морских империй своего времени (Великобритании, Испании и т.д.), где метрополия отделена от колоний океанами, Российская империя была континентальным феноменом, где эта резкая граница терялась. Более того, колонизация началась с собственно великорусских земель – можно вспомнить московско-тверские, московско-рязанские войны. То есть, по факту эту империю можно назвать такой же антирусской, как она колонизировала и другие народы.

И сегодняшние основные страхи у русских связаны с тем, что они не понимают – где находится метрополия? 

Российская империя – мессианская и идеократическая, она не имеет границ, она стремится к самоцельному расширению для достижения мирового господства. Сначала как «Третий Рим», потом как «Третий Интернационал». А теперь эти идеологии соединяются.

Что случилось с ней в 1991 году? Империя вошла в транзит. Правда, куда именно этот транзит, было сразу неясно. Мог возникнуть транзит к национальному государству, либо к полному распаду, либо к созданию некоего Содружества по типу Британского. И нынешний политический кризис связан с тем, что она все же решила отстаивать свою имперскую форму, хотя это уже фактически сделать невозможно. Выходом из этого тупика, на мой взгляд, является только создание на базе бывшей имперской метрополии независимого национального государства.

Великорусский этнос – такой же заложник империи, как и все остальные, а Москва – вовсе не символ «русскости», а скорее вавилонского смешения. И когда мы наблюдаем, что все ресурсы Северной Евразии стягиваются в Москву – это не злая воля москвичей как таковых, но прямое следствие того типа империи, который здесь построен.

Будущую Великороссию мы видим в составе областей нынешнего ЦФО плюс еще возможно Нижний Новгород. Разумеется, как равноправную федерацию. Это достаточно органичное историко-культурное объединение с естественными границами: на западе – Беларусь, на севере – исторический ареал Новгородской республики, на востоке – Поволжские республики, на юге – Дон и Украина. И думаю, что со всеми ними мы установим вполне добрососедские отношения.

Слово «русские» – это не этноним, а импероним. В сущности, такое явление, как «русский народ», было сконструировано только при позднем сталинизме. А «русских народов» на самом деле много – есть новгородцы, есть уральцы, есть сибиряки. И пусть они самоопределяются по своим регионам. Мы не претендуем на то, что Великороссия вещает от лица «всех русских». 

Но с другой стороны, Великороссия может принять на себя функцию национального дома и если хотите, исторического убежища для тех нынешних «русских», кто не нашел себя в других республиках. Только ментальность здесь уже будет не имперская, а основанная на внутреннем развитии собственной республики. А в глобальном смысле Великороссия, безусловно, станет частью евроатлантической цивилизации.

Москва, скорее всего, станет северноевразийским аналогом Нью-Йорка. А политическую столицу Великороссии, конечно, надо будет перенести в какой-нибудь небольшой город. Например, в Переславль-Залесский – очень символическое название.

Олександр Черненко: Бойові колісниці індоіранських племен

Для розуміння того, про що піде мова: у 2300 роках до н. е. пізня Ямна індоєвропейська культура розпадається на дві: Катакомбну по лівий берег Дніпра, та Полтавкінську між Волгою та Уралом. 

Пізніше з Катакомбної розвинулася культура багатоваликової кераміки, яка мігрує на територію Греції, та створить мікенську цивілізацію, а з їхньої говірки виникне грецька мова. 

З говірки носіїв Полтавкінської культури виникне індоіранська мова. У північному лісостепі, на кордоні з балтослов'яномовними племенами, з неї розвинеться Абашівська культура, представники якої мігрують на Південний Урал, де вони у 2000 роках до н. е. виділять Синташтинську культуру, яка є попередницею пізнішої андронівської культури.

Вважається, що творцями колісниць, які використовквалися у бойових цілях і здійснили технологічну революцію, стали представники Синташтинської культури. У захороненнях синташтинської культури було виявлено багато поховань з колісницями, ранні з яких датуються приблизно 2100 роками до н. е.

Їхні нащадки, андронівці, також використовували колісниці, про що свідчать їхні численні наскельні зображення, розкидані на величезній території Великого степу, у їхніх захороненнях також були виявлені кістки коней та частини колісниць.

Колеса мали 9-12 спиць і були діаметром 100-120 см. Вони могли мати ободи з сиром'ятної шкіри. Стінки колісниць були плетеними для зменшення загальної ваги. Осі тоді ще робилися з дерева, і мастило колісних втулок було недосконале, потребувало захисту. Вісь зміцнювалась, підбираючи для неї міцний матеріал, або полегшувався сам екіпаж, знижуючи цим навантаження. Платформи кузовів збивались з дощок.

Сучасні археологи абсолютно впевнені, що колісниця створювалася давніми індоєвропейцями з єдиною метою: для війни. На колісниці їдуть на війну, а не просто переміщаються з якоюсь пустою метою. Колісничий же – військовий аристократ стародавнього індоєвропейського суспільства. Він рухається у війні, а разом із ним на колісницях рухаються його боги.

"Дегуманізація образу українців у російському пропагандистському дискурсі : нарис"

4 січня 2024 р.на сайті Інституту історії України було розміщене видання із серії "Сучасна російсько-українська війна у координатах історії":

Лисенко О. Є., Маєвський О. О. Дегуманізація образу українців у російському пропагандистському дискурсі: Нарис / За ред. В. Смолія. НАН України. Інститут історії України. Київ: Інститут історії України, 2023. 82 с.

Анотація:

Центральним об’єктом дослідження став один з провідних векторів російської мілітаристської пропаганди, пов’язаний з системною негативізацією образу України та українців в очах світової свідомості та громадян Російської Федерації. В обох випадках ідеться про засіб легітимації експансіоністської політики Кремля, який поставив за мету повернути Україну до орбіти власного виняткового впливу. У тексті розкриваються ідеологічні настанови російського лідера В. Путіна, який окреслює головні напрями діяльності розгалуженої мережі органів пропаганди в Росії та за її межами, інституційне забезпечення цих зусиль на тимчасово окупованих територіях України, насамперед у Криму й Донбасі. Характеризуються специфічні форми впливу на масову свідомість "глибинного російського" і зарубіжної громадськості. Простежується місце і роль Російської православної церкви у підтримці імперських амбіцій російського керівництва завдяки реалізації доктрини "русского міра". Показано, у який спосіб інструменталізується креолізована продукція, що слугує мобілізаційним ресурсом Москви у гібридній війні проти України.

Матеріал призначений для науковців, студентів, військовослужбовців та широкого читацького загалу."

Переглянути зміст та завантажити текст видання можна за лінком: 

http://resource.history.org.ua/item/0017851

Нурлан Салтаев: Современный Казахстан, пантюркизм и панисламизм в Азии

Коренные народы, исповедующие Ислам, занимают южную половину Евразийского континента, ограничиваясь с запада Средиземным морем и полуостровом Западная Европа, с юга Индийским океаном, с запада более-менее равномерно распределяясь по Индии и доминируя в Бангладеш, занимая Восточный Туркестан в Западном Китае вплоть до Тибета и пустыни Гоби, на севере мусульманский суперэтнос населяет Кавказ, Идель-Урал и Казахстан.

В Евразии имеются такие мировые игроки, как Китай, Индия, Россия и Евросоюз (с США), зачастую выступающие по отношению к мусульманским странам как единое целое.

Особенностью Китая является большая численность населения и отсутствие полезных ископаемых. Китайское правительство поощряло перенос промышленного производства в Китай, соблазняя низкой стоимостью труда, высокой дисциплиной работников и полным пренебрежением к проблемам экологии. Но даже все производство международных промышленных корпораций не могло полностью занять рабочий рынок Китая, поэтому китайские бизнесмены стали специализироваться на массовом промышленном плагиате и игнорировании авторского права, а рынком сбыта подделок являлась практически вся наша планета. Но мировая торговля успешна при малых издержках на логистику, то есть китайская продукция будет конкурентоспособна только при доставке продукции морским транспортом, а Малаккский пролив и Тайвань контролируется США (с Евросоюзом). Западный мир имеет рычаг влияния на Китай, чтобы обойти его Пекин профинансировал постройку глубоководного порта Гвадар в Пакистане и проложил Каракорумское шоссе из Восточного Туркестана в Пакистан, планируется там же построить железную дорогу. Так же Китай прокладывает логистические пути в Европу через Россию, через страны Центральной Азии и Кавказ в Турцию. Все логично у Китая, кроме одного: коренное население Восточного Туркестан - это мусульмане уйгуры, казахи и кыргызы, которые не желают китаизироваться, а прокладка Каракорумского шоссе - это движение не только в Пакистан, но и из Пакистана и Афганистана, в том числе и идей Талибана. Пока коммунистический Китай был за железным занавесом, мир не знал о геноциде мусульман в Восточном Туркестане, но сейчас Китай сам построил логистический путь в Пакистан.

Станислав Белковский: 2024: Год Безумия и Война Бытия

Илон Маск недавно заявил, что 2024й станет годом ещё более безумным, чем четыре предыдущих (2020-23). Что ж – в этом есть сермяжная правда, она же домотканая и посконная (с). Потому в новейшем спецвыпуске Времени Белковского мы говорим / рассуждаем вот о чём.

- Кульминационный год IV мировой войны?

- Безумие века сего – мудрость перед Господом?

- Безумие как неизбежный спутник Смены Эпох.

- Четыре всадника – Война, Чума, Голод и Смерть – в современном варианте / начале XXI века.

- Основные (страшные и прекрасные) черты Смены Эпох.

- Безумие глобальное (коллективное) и страновое (индивидуальное).

- Классические случаи аутентичного РФ-безумия.

- Плотник 4го разряда во главе Российской Федерации.

- Приватизация смертной казни в Российской Федерации.

- Скорая смена канцлера Германии и при чём здесь глобальное потепление.

- Смена лидеров в Единой Европе и при чём здесь глобальное потепление.

- Усталость от (не)войны на Западе, в РФ и в Украине.

- Храмовая социология – что это и зачем.

- Израиль. Что такое Война Бытия и чем она отличается от операции «Железные мечи».

- В. В. Путин как возможный Праведник народов мира.

- Что будет с Палестинским государством после Войны Бытия.

- И при чём здесь сёстры Хадид.

- Что будет с еврейским государством после Войны Бытия.

- Израиль: необходимость и концепции трёх важнейших реформ.

- Среди которых главная – реформа образования.

- Ещё кое-что серьёзное.

Євген Баран: Микола Ткач як рятівний острівець української культури

Час Риб минув. Кайдани всіх імперій
на порох розпадаються. Земля
запрагла спрагло волі диких прерій.
Її стихія з нами розмовля.

Наради, віче, асамблеї, з'їзди;
союзи, фонди, спілки матерів...
На древі кожний пуп'янок прозрів,
але кора змертвіла і безвіста.

Пробуджуймось. Вже панцир геть протухлий.
Вода зійшла. Пересиха й болото. 
Але в неволю потрапляє дух твій, -
звільнившись рабства, маєш знати, хто ти -

пізнань глибини чи Голгофа мук?
Час Риб минув. Ген царство Водолія -
ми входимо до нього. Чутен згук.
Старий Дніпро на сходинах міліє.

22.10.1990

Умовність наших знань про українську літературу зашкалює. Ми не розвиваємося по висхідній, і навіть не ходимо по колу. Занепадаємо. Від покоління до покоління відбувається деградація цивілізації. Якщо прийняти версію Дмитра Калюжного і Олександра Жабінського (Інша історія літератури. 2001), що вся антика придумана у ранньому середньовіччі, - тоді все стає на свої місця: від Гомера до европейського книжкового ширпотребу, від автора "Слова о полку Ігоревім" до "шлюбних ігрищ жаб" і "бульварних романів",- суцільна деградація літератури. Наша цивілізація іде шляхом згори вниз - від египетських пірамід до розпусних в естетичному несмакові гробівців сучасних політиків і злодіїв в законі.

Але є у нашій культурі, літературі зокрема, рятівні острівці, - люди, які ентузіястично і професійно тримають планку мистецтва, ба більше, - планку життя, -  за яку опускатися не варто. Серед таких авторів відкриваю для себе Миколу Ткача (1942-2019) - поета і етнолога. Ніби запізно, поет пішов у засвіти. Ніколи не буває запізно, коли відкривається тобі новий простір. Ніколи.

Глибина осмислення світу, україноцентричність світобудови, фольклорно-міфологічна основа писань, патріотична складова, неймовірне чуття мови, - все це перетворює літературний досвід Миколи Ткача у взірцевий. 

А тепер питання, - чому пропустили цей досвід за життя автора? Причина проста. Відсутні інституції культури, літератури, які би зосереджували в своїх руках потрібну інформацію. Ні міністерство культури, ні інститут літератури, який зосереджений на мертвих проєктах, ні інститут української книги, ні..., - не займаються стратегічною координацією важливого, а зосередилися на заробітчанстві, виживанні, суспільній кон'юнктурі і корпоративній підтримці. 

І це мине, - казав Соломон. Щось та залишиться. І перед повним крахом цивілізаційним, єдине цивілізаційне виправдання, - нечисленні острівці. Вони, ніби ті рятівні шлюбки із "Титаніка", зберігатимуть історію великого краху...

А нині моїм співрозмовником у просторі є Микола Ткач. Його голос пробиває стіну небуття, зосереджуючись на вічних викликах:

Є вміст вогню. В нім - профіль ката.
І є життя правічний дар.
Є ворог, друг, є - провокатор.
І знак повстань - Холодний Яр.

Первісна віра, первородна.
Згустився час. Схрестилась мить 
Могила ворога холодна,
могила зрадника - болить.

09.07.2006

У цьому поетичному вибраному 2013 року ("У володіннях Волоса". К. 2013. 260 с.) поетом розставлені усі потрібні наголоси. Головне, не втомлюватися шукати, і не втрачати віри. Бо щастя таки можливе, і порятунок у наших руках:

Питаєте про щастя. Може, й є,
коли збороти хтивості і ницість.
Ходити в царстві Сонця навзаєм
і чутись сином Місяця й Зірниці.

03.07.2012

Авторитарні держави домінують у цьому світі. Україна сьогодні є епіцентром боротьби між Добром  і злом. У цій боротьбі важливий кожний Голос, коли він чесний і сильний. Саме таким є голос Миколи Ткача...

Віталій Туренко: Тайна рождественских "магов"-"волхвов"

 Всі ми знаємо з Євангельської, Різдвяної історії, що до Богонемовля Христа  "мудреці прибули́ до Єрусалиму зо сходу" (Мв.2:1-12 - μάγοι ἀπὸ ἀνατολῶν; пер. І. Огієнка).

Вперше, у давньогрецькій літературі ми зустрічаємо його у Геродота у значенні не чарівників, мудреців, тлумачів снів, а як назва одного з мідійських племен  - "Μάγοι" [I. 151]. На підтвердження існування такого племені говорить Страбон у своїій "Географії" [15.3.1]. Якщо ж говорити про походження перського слова "magus", то етимологи поки однозначної відповіді не мають.

 Історики вважають, що саме це плем'я було найбільш благочестивим і побожним, а тому з нього давні перси і обирали жерців та священників [Див.: Hdt.7.37, al., Arist.Fr. 36, Phoen.1.5]. 

Проте не всі вихідці з племені Маги були жерцями. При цьому самі маги для позначення жерців використовували іншу назву - авест (ārven,  атраван). 

Жрецтво у племені Маги було на той час спадкове, але не мало характеру замкнутої касти, як брахмани у індусів. У Мідії та Персії члени жрецької касти, що належали до особливого покоління мідян, зосередили у руках всю наукову освіту; вони завідували релігійними обрядами, робили жертвопринесення живою худобою, відправляли ритуал приготування хаоми, а також відігравали впливову роль у житті держави.

Натомість, на думку з Р. Занера:  «ми чуємо про магів не тільки в Персії, Парфії, Бактрії, Хорезмї, Арії, Мідії та серед саків, але також і в неіранських землях, таких як Самарія, Ефіопія та Єгипет. Їхній вплив також був широко поширений у всій Малій Азії. Таким чином, цілком імовірно, що каста священиків-магів була відмінною від однойменного мідійського племені» [Zaehner, R. C. (1961). The Dawn and Twilight of Zoroastrianism. New York: MacMillan. p. 163].

Водночас, паралельно з цим ми бачимо у давньогрецьких текстах негативну семантику використання цієї лексеми на позначення шарлатанів та самозванців, починаючи з Геракліта, Софокла і Платона [Heraclit.14, S.OT387, E.Or.1498, Pl.R.572e] та закінчуючи Лукіаном та іншими [Luc.Asin.4, Anth.Palat. 5.15]

Тому  і не дивно, що ще з V ст.до н.e. грецькі magos породили mageia і magike для опису діяльності мага, тобто це було його чи її мистецтво та практика.[14] Але майже з самого початку іменник для дії та іменник для актора розійшлися. Згодом mageia використовувався не для того, що робили справжні маги, а для чогось пов’язаного зі словом «магія» в сучасному розумінні, тобто використання надприродних засобів для досягнення ефекту в природному світі, або видимість досягнення цих ефектів шляхом обману чи спритність рук [Janowitz, N. (2002). Magic in the Roman World: Pagans, Jews and Christians. Routledge. p. 9.]. 

Також слушним буде зауважити, що таке поширення "магів" та "магії" забезпечило зникнення питомо давньогрецької лексеми "γόης", яка є більш давньою, оскільки згадується у фрагментах ранньої грецької поеми "Фороніс" [Phoron.2]. Саме нею  користувався Платон, коли говорив про різного роду шарлатанів та магів [Res.380d].