Володимир Єшкілєв: Дев’ять облич націоналізму

 “Націоналізм сам собою не є злом, аж ніяк. Це така «машина», що виробляє ідентичність”, — мовить один із моїх приятелів іншому. 

А той, здається, щиро дивується цьому висновку, перепитує, супиться, відсуває від себе тарілку з десертом, врешті-решт каже, що категорично не погоджується із цим твердженням. Категорично. І не дивно. Мало, мало хто в Україні читав “Уявні спільноти” Бенедикта Андерсена. Навіть із-поміж рафінованих науковців-гуманітаріїв та інтелектуалів. Що й казати про простих посполитих.

Знавці кажуть, що сучасний український націоналізм “має дев’ять облич”. І кожному із зацікавлених вдається бачити саме те з них, яке він хоче бачити. І вперто не бачити інших. 

Дехто все ще розуміє під “націоналізмом” суто давню, закорінену в добу старих імперій, парових двигунів, Гегеля, Вагнера та Гвідо фон Ліста “етноцентричну” його різновидність. Таких стає дедалі менше. Зате не меншає тих, хто сповідує “мовно-культурну” модель націоналізму, таку ж давню, але підтриману “інтелігентською” (а радше — школярською) східноєвропейською традицією. Радикалам — нечисленним, проте, як завжди, помітним — більш до вподоби та версія націоналізму доби Модерну, що в крайніх своїх проявах породила й Муссоліні, і д’Аннунціо, і те чудовисько, яке вистрибнуло з надр віденської богеми.

До останніх ідейно та, перепрошую, за загальним рівнем близькі українські націонал-комуністи (зо два десятки пересварених груп і кланів) плюс політичні секти, у яких квітне емблематичний гібрид троцькізму, православ’я, скінхедства й конспірології. Це — лівий фланг націоналізму, що опертий на вічний, як сансара, ресентимент добродіїв, які до слова “народ” завжди додають “страждалець”.

На протилежному боці ідеологічного спектра — консерватизм з елементами фольклору й того різновиду християнства, для якого кошик із барвистими яйцями важливіший за всі суперечки про Трисуття. Поряд із “яйцесповідниками” тусуються неоязичники та горді послідовники трьох-чотирьох варіантів високочолого традиціоналізму, розмежування між якими проходить чи то шляхами аріїв, чи то орбітами навколо Чорного Сонця. І, нарешті, зручну у всіх сенсах центристську позицію займає націонал-лібералізм, себто націонал-демократія, себто саме ті, яких толерують закордонні грантодавці.

Можна скільки завгодно зубоскалити над людьми, які не вважають націю вигаданою спільнотою, але під час жорстокої Війни за Ідентичність щира віра в сакральність нації набуває значення однієї з принципових (і ситуаційно незамінних) опор державності.

Сергій Чаплигін: Римькі боги Конс і Лібер як архетипи консерватзму та лібералізму

Термін «консерватизм» вперше використав учень Ж. де Местра та Ф. де Бональда - Франсуа Рене де Шатобріан в 1821 році.

В своєму журналі «Conservateur» він підсумував погляди своїх вчителів та визначив цим терміном ту традицію, яка сьогодні має називу «класичний консерватизм».

Але філософський підсумок консерватизму походить значно раніше - ще від Е. Берка. Згадаємо - ще Берк дав оцінку непродуманим реформам та нововведенням в своїй книзі «Роздуми щодо революції у Франції».

Таким чином сам термін «консерватизм» виник пізніше появи консервативної  ідеології та філософії.

Сам термін «консерватизм» означає не тільки «збереження».

В індоєвропейських мовах ще - «надійність», «ефективність», «стійкість» (порівняйте «закон» «споконвічно» та ін).

А ось тут цікаво.

В Стародавньому Римі був такий бог Конс (Consus), який відповідав за вирощений та збережений на наступний посів урожай. Тобто він був відповідальний за відтворення та постійне народження у вигляді незмінного відновлюючогося процесу успіху - творчості благ та цінностей на конкретному ґрунті (культурі).

А ще був бог Лібер (Liber), який відповідав за тимчасову та миттєву насолоду зі зібраного урожаю. Це стосувалося аграрного циклу та зовнішнього світу та його ушляхетнення.

Але бог Конс відповідав ще й за ушляхетнення внутрішнього світу людини, нагадуючи їй про тяжку працю на ниві самовдосконалення. А це, як ми знаємо, тяжкий процес - адже шляхетність вимагає постійних зусиль, які пов’язані з творчістю та підтримкою деяких цінностей, які зростають на конкретному ґрунті (культурі). Тому Конс відповідав ще й за розуміння, і саме звернення до нього робило людину розуміючою та усвідомленою (conscius). Звідси також походить здатність рахуватися з розумінням та думками іншої людини, як цінністю, що проявляється в згоді та однодумсті (consesus)

Відповідно будь-яке явище у римлян розглядалося з точки зору руху в бік Вічності (consecrato), що гарантувало успіх, на відміну від profanatio  - непросвітлений та не посвячений стан повного нерозуміння, який веде не лише до неуспіху, а й загибелі.

Істина, для римлян, полягала в знанні мір та меж продуктивного, єдності минулого, сьогодення та майбутнього, - в наслідках та взаємодії...

В історико-культурній та політичній дійсності саме через бога Конса,для будь-якого римлянина,  проявлялася будь-яка традиція успіху, який хотілося мати і в майбутньому

Так що історія дає нам іноваційні уроки - зміни та розвиток ефективні, поки пам’ятають про свій зв’язок та приналежність до тієї постійності, яка їх підтримує...

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті

Цікаво про історичну пам'ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs, 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував "спогади спільної  історії" розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією.

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім). 

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином, образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того, історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й від проектів майбутнього.

Hava Brocha Korzakova: Поддерживать Украину - долг каждого!

Я поддерживаю Украину не потому, что по какой-либо причине вижу в этом свой личный долг. А потому, что это сейчас долг, блять, каждого! Каждого! И мне начхать, что лично, допустим, вы, имярек, думаете по этому поводу. Это все равно и ваш долг тоже! 

Я преподаватель, я не спорю, я объясняю, как правильно.

Я уже писала у себя: моя дата репатриации – 20 сивана. וד"ל. Как вы думаете, человек, взошедший в Землю Израиля 20 сивана, может что-то забыть??? Но ЭТА война идет сейчас. И она идет на земле Украины, на крови Украины, на  обугленной плоти и раздробленных костях Украины. И она не только против Украины. И даже не только против Европы. И даже не только против демократического мира. Она против вообще всех ЛЮДЕЙ. 

Я давным-давно сравнивала нынешнюю российскую власть с инопланетянами. Потому что после уничтожения дендрария в Сочи, если я не ошибаюсь, сформулировала: они ведут себя, как какие-то инопланетные насекомые из «Звездного десанта» Пола Верховена. Как будто, опустошив эту планету, они планируют улететь на другую. Так вот хрен там. Они лягут в эту Землю, - по крайней мере, многие из них, а остальных уж как-нибудь рассадят по клеткам. Хотя нет, не по клеткам. По банкам.

Марлен Зиманов: Как хунны создали народ – конное войско

Пратюркская этнокультура Хунну впервые проявилась как самостоятельная ветвь цивилизации в X веке до н.э. Тогда она была впервые зафиксирована как отдельная материальная культура, то есть как отдельное от других этносов пространство обрядовой духовности и погребальной традиции. Это хуннское наследие запечатлено на плиточных могилах – этот тип погребений как немых свидетельств принадлежности к цивилизации Хунну опоясал пустыню Гоби. Кстати, могилы у номадов были знаком родовой принадлежности земельных владений – от дедов и прадедов к внукам и правнукам. И, самое главное, могилы были вечной памятью предков. Помните же, что Томирис сказала Киру: «Попробуй прикоснуться к могилам наших отцов». Кстати, у казахов так же принято ограждать могилы. Итак, очагом месторазвития культуры Хунну была Пустыня!

***

Ареал Хунну

Пустыня стала системообразующей особенностью вмещающего ландшафта для Хунну. Редкий пешеход мог бы пересечь пустыню, а об освоении пустыни пешеходами и речи не было. А вот хунны создали там свою цивилизацию. Справедливости ради надо сказать, что временами благодаря цикличной перемене климата и пустыня превращалась в степь. Но и пустыня, и «заурядная» «голодная степь» являлись препятствием, которое не преодолели пешие ханьские армии, тогда как хунны создали из них свой «вмещающий ландшафт». Они не то что преодолели эту «великую сушь», но они и освоили ее с обеих сторон. Более того, они превратили окружающий пустыню Гоби ареал в свою крепость. Она защищала хуннов от многочисленной ханьской пехоты. Пехота была опасна в ближнем бою и могла врукопашную много чего нарубить, но взять Пустыню-крепость не могла.

А вот хунны смогли взять Пустыню под себя. Освоили ее благодаря мобильности хозяйства и лошади. Поэтому можно смело сказать, что основой хозяйственного освоения пустыни Гоби и окружающих степей стало кочевое табунное скотоводство. Оно и стало «цивилизация-образующим» фактором для этноса и этнокультуры Хунну. Но во все времена всякая цивилизация стоила ровно столько, насколько она могла защищать свой ареал. Этнокультуры во всех случаях были милитаризированными. Не стала исключением и культура Хунну. Но она породила нечто особенное. Инструментом ее защиты стало массовое и даже тотальное всадничество. И выйдя вместе с ним из своего ареала, этнос хунну (сюнну) вначале стал другим множественным народом, а затем развился в суперэтносы – хуннов, а затем гуннов.

Василина Орлова: О (де-)/(рас-)федерализации Российской "Федерации"

Конечно, я поддерживаю самоопределение народов и стран, которые в настоящий момент находятся так или иначе под гнетом российского колониализма и империализма. 

При этом страны не обязательно должны формироваться на основании этнического принципа. Гражданство, национальность и этническая принадлежность - это три разные характеристики, которые могут проявляться по-разному в каждом конкретном случае для каждого человека. 

Перспективы независимости от Московского режима — самые впечатляющие. Это и местное самоуправление, и неучастие в колониальных войнах Московии, и возможность использовать свой человеческий капитал и ресурсы непосредственно в границах своих стран. Каждая страна будет иметь возможность представительства во всех остальных странах мира. 

Разукрупнение управления — это тенденция, параллельная с тенденцией глобализации. Глобализация вызывает у многих опасения, но такие аспекты глобализации, как унификация многих делопроизводительных процессов, технологий, каких-то базовых ценностей, как ценность человеческой жизни и право выражать себя, возрастающие обороты культурного обмена и торговли, в перспективе, открытые границы, думаю, при ближайшем рассмотрении могут быть скорее залогом более счастливого будущего, нежели будущего несчастливого. 

Только такая глобализация возможна все-таки при одновременной локализации: когда люди связывают свое будущее непосредственно с местом своего проживания, заинтересованы в локальном самоуправлении, в отлаживании процессов сами для себя там, где они есть, — а такой подход входит в противоречие с идеей центра, находящегося где-то, неизвестно где, за сотни и тысячи километров от места проживания, особенно такого центра, который не в состоянии насытиться ресурсами и людьми, и использует и то, и другое для войны,  экспансии и экспорта насилия. 

Сверхцентрализация - это проблема, давняя проблема Российской Федерации в общем и Московского режима в частности. Авторитарность при сверхцентрализации  - это своего рода побочный инфраструктурный эффект. Локальное самоуправление и радикальная децентрализация - это не мечта, а будущее. 

И, возможно, это будущее наступит значительно быстрее, чем к нему сумеют подготовиться хотя бы на уровне идей. Об этом нужно сейчас думать, писать и говорить. О (де)федерализации Российской "Федерации", — дефедерализации, которая пойдет не из центра. В инфраструктурном измерении же будет состоять и основная трудность такой дефедерализации. Однако, идея — цепкая вещь. Достаточно иметь идею, которая будет сама себя развивать. И расфедерализация Российской Федерации — как раз такая идея. Расфедерализация и деколонизация. 

Мы только в начале развития этого дискурса. Еще и понятия толком не определены. Нужно их определить. Например, чем отличаются друг от друга дефедерализация и расфедерализация? Что такое и как будет практически выглядеть деколонизация? Иногда гораздо интереснее послушать других об этом, чем определить самой, но и до определений дойдем постепенно.

Софія Дніпровська: Доки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею

Продуцентом системних корупційних практик (т.зв. корупційної вертикалі) є правлячі верстви, що практикують неефективний тип господарювання. 

У царській Росії це були дворяни-поміщики, чиє господарство базувалося на привілеях, монополіях і тих чи інших формах позаекономічного примусу. Корупційна практика того часу добре описана в творах Гоголя і Лєскова ("Мертві душі", "Ревізор", "Однодум"). 

У СССР - партноменклатура, що запровадила планову економіку з позаекономічними формами примусу і вічним дефіцитом всього і вся. 

На постсовєцькому просторі становим хребтом корупції є та ж сама перефарбована номенклатура і так звані олігархи - великі власники-монополісти часто з кримінальним бекграундом, що компенсують низьку рентабельність власних економічних активів "доїнням" державного бюджету і створенням неринкових, тепличних умов для своїх бізнесів ціною розорення більш ефективних суб'єктів господарювання (податкові пільги, "скощуха", рейдерство, тощо). 

Останнім часом джерелом корупції стали ще й іноземні ліволіберальні фонди, які (під лицемірними гаслами "реформ" і боротьби з корупцією) скуповують гуртом і вроздріб (читай: корумпують) громадян нових незалежних (а тому не дуже заможних) держав з метою підриву їхнього суверенітету і заволодіння цінними економічними активами. 

Системна корупція цілеспрямовано запроваджується і підтримується для вимивання доданої вартості з економіки і цементування домінуючих позицій правлячої верхівки через недопущення накопичення матеріальних ресурсів (важливого важіля впливу) у інших верств населення. 

І поки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею. Тобто безглуздою витратою часу і зусиль.

Андрій Бондар: Коротке замикання особого путі

 Наші вороги – інфантили якоїсь особливої породи. Їхнє бажання злитися з чимось великим і надійним у формі Китайської Народної Республіки свідчить про те, що вся їхня надутість ідеями власного «русского міра», включаючи празднік побєди і весь шлейф імперської слави, не дає їм твердого ґрунту під ногами.

Здавалося б, існує свій бєлий царь, імператор всіх і всія. Куди вже вище? Вище тільки Господь, якого, звісно ж, не існує. Але ні, саме в образі Китаю для пересічного росіянина сконцентровано цінності гармонії людського колективу, соціального оптимізму і – головне – Порядку, якого в них з якоїсь причини немає. Це образ «втраченого раю» сталінсько-брєжнєвського СССР, якому після 1991 року не вдалося. Не вдалося, певна річ, через втрату величі та «розгул демократії» – цього західного «повєтрія», яке їх за 1990-ті роки опустило на коліна.

А от Китаю натомість вдалося. 

Заліські люди ніби й вибрали собі за правителя істоту, яка мала би, як мінімум, за 24 роки перебування у владі якось поновити втрачену велич після краху 1991 року. Мала би, але чомусь не змогла. Натомість змогла те, що робила завжди, коли хотіла або могла: почала війну із Заходом.

Чому війна з Україною і всім Заходом насправді суїцидальна? 

Владимир Пастухов: Сценарии агонии русского апокалипсиса

 Владимир Пастухов, доктор политических наук

 Причина упадка России. Глубинной причиной нынешнего упадка является истончение русского «культурного слоя» и как следствие — деградация элит, которые оказались не способны ответить на новые исторические вызовы. Все другие факторы, в том числе отсутствие демократии, общая институциональная слабость, коррупция и криминализация общества, являются вторичными.

Теоретически этот упадок может смениться подъемом, если в силу каких-то в значительной степени случайных причин в России начнется развитие «контркультуры» и формирование новой элиты, способной вывести Россию по новой траектории на другую историческую орбиту. Такое развитие событий представляется сегодня маловероятным.

Позитивные перемены возможны только в случае появления альтернативной культуры (и, соответственно, альтернативных лидеров), которая может возникнуть либо из мутации части существующих элит, либо из развития маргинальных контркультур. 

Скорее всего, ситуация в России будет развиваться по одному из трех базовых сценариев, которые условно можно обозначить как «ледниковый период» (длительное и медленное угасание при отсутствии сопротивления элит), «аварийная посадка» (быстрый и болезненный распад как следствие борьбы существующих элит) и «альтернативная Россия» (проход через период сильной исторической турбулентности и возникновение новой «русской цивилизации» на месте сегодняшней России с новыми элитами и новой культурной парадигмой).

Олеся Яхно: Китай планомірно скочується зі стабільності до краху / China is steadily sliding from stability to collapse

Bloomberg: Економічне диво в Китаї закінчується, і перед президентом Сі Цзіньпіном стоїть завдання, з яким не стикався жоден із його попередників: як керувати країною після буму. 

Протягом чотирьох десятиліть 1,4 мільярда населення Китаю зазнавало незрівнянного зростання доходів і багатства. Але останнім часом спади продовжуються. Крах у сфері нерухомості, торгова війна зі США, репресії проти підприємців і тривалі карантинні заходи зупинили двигун процвітання. 

Доходи Китаю все ще зростають, але під керівництвом Сі зростання було найповільнішим з кінця 1980-х років. 

У Китаї немає виборів, але є політика. Однією з причин, чому політичний ландшафт залишається таким стабільним, є тривале зростання рівня життя. Це часто описують як один бік негласної угоди: китайці терплять і не впливають на те, як ними керують, доки вони збагачуються під правлінням Комуністичної партії. Хоча траплялися злами - як, наприклад, у 1989 році, коли інфляція зросла, і потім були  розправи проти протестувальників на площі Тяньаньмень. Але загалом кажучи, протягом понад чотирьох десятиліть після саміту Третього пленуму в 1978 році, коли Ден Сяопін започаткував реформи та відкриття Китаю, угода трималася. 

За Сі Цзіньпіна це поступово вичерпується. Офіційні дані свідчать про те, що середні доходи все ще ростуть значними темпами за світовими стандартами. Але успіхи під керівництвом Сі були повільнішими, ніж за будь-якого іншого лідера епохи реформ, і імпульс згасає. 

За даними рекрутингової платформи Zhaopin, минулого року зарплата майже третини офісних працівників впала. Від власності до технологій і фінансів, китайські білі комірці зазнали удару від урядової кампанії приборкання надмірностей. 

Опитування підприємств показують, що фабрики та офіси більше зосереджені на звільненні, ніж на наймі, а дані Народного банку Китаю показують, що громадськість песимістично дивиться на майбутні прибутки. 

Щодо добробуту домогосподарств, картина ще похмуріша. Основна їх частина припадає на нерухомість, а ринки нерухомості переживають повільний колапс, коли квартири в деяких містах втратили половину своєї вартості після піку 2021 року. За той же період китайські акції впали більш ніж на третину.

Игорь Эйдман: Нашли «героя»

 Серебренников снял сочувственный фильм не о писателе, а о военном преступнике Лимонове, который стоял у истоков агрессии против Украины и даже разработал план информационной провокации, давшей ей старт.

Лимонов был одним из идеологических предтеч путинизма, фактическим создателем неофашистской концепции «Русского мира», вошедшей теперь в российскую конституцию.

 Пока в 90-е Путин тырил в Петербурге деньги, предназначенные на закупку продовольствия, и крышевал игорный бизнес, Лимонов пытался объединить и поднять против местных властей русскоязычные общины постсоветских стран от стран Балтии и Казахстана до украинских Донбасса и Крыма. То есть занимался тем, что станет через пару десятков лет государственной политикой путинской России. 

Более того, Лимонов сформулировал основы технологии гибридной войны и создал сценарий их применения против Украины. Сделано это было в статье «Сценарий вооруженного восстания», которая вошла потом в его книгу «Анатомия героя».

Думаю, что удивительное совпадение лимоновского сценария и реального хода российско агрессии неслучайны. Наверняка, один из организаторов вторжения в Украину, книголюб и человеконенавистник Владислав Сурков читал «Анатомию героя».

Итак, этапы проведения реальной и информационной войны против Украины по Лимонову и Путину: 

о.Тихон Козушин: Что такое "Русский мир"

Так что же это за зверь - то что называют "русский мир"? Толкуют его кто во что горазд, но в основном, как слепые, ощупывающие слона, по известной индийской притче. Чтобы разобраться, надо нащупать корни этой идеологии, а это, несомненно, идеология, а идеологии всегда стремятся раздуться до уровня религиозного культа.

Так вот, по-моему, важно заметить, что исторически РМ как идеология, а не просто как этно-идея, возник в виде славянофильства примерно в один период с возникновением движения сионизма (активно - с конца XVIII века), причем  некоторые русские декабристы поддерживали это движение (Пестель, например). 18 век в России характеризовался скорее анти-русской, или по крайней мере, космополитской просвещенческой направленностью. А вот к началу XIX века проснулось русское национальное самосознание, как антитеза западничеству. Реанимировалась идея 3-го Рима.... А вполне логичное превращение идеи русмира в русвойну в то время воплотилось в призыв к завоеванию Царьграда-Константинополя-Стамбула. Не получилось, затаились...

Теперь, почему я связал славянофильство (именно славяно-, а не русо-фильство) с сионистским движением? Конечно, в связи с теми общими источниками, которые их питали - избранничество, мессианство и эсхатологизм. Кто-то сомневается, что все это было общим в этих движениях? Об этом написано сотни книг, но это обычно выпадает из внимания, когда хотят видеть и в сионизме, и в русскомирстве исключительно политические доктрины. 

Всякое национальное (националистическое) движение либо встает на рельсы чисто язычески-мирские, либо ищет оправдания в библейском понятии избранничества, а Библия все-таки говорит только об одном примере санкционированного Богом избранничества - народа Веры, евреев. Поэтому всякое серьезное нацдвижение с религиозным подтекстом неизбежно обращается к истории народа еврейского.

Русофильство же нынешнего политического розлива, несомненно, имеет все признаки культа языческого и недаром из славяно- сузилось до русофильства. Поэтому, когда с его апологией  выступают иерархи РПЦ, то они и действуют как жрецы языческого культа - ваала, например.

Андрей Шуман: О роли личности в истории

О роли личности в истории. Иногда наблюдается интересное противоречие. Успех в реализации проекта кем-то ведёт к тому, что этот кто-то никогда не войдет в историю как подлинный автор проекта. Такое добровольное забвение ради успеха самого проекта. 

Очень яркий пример -- Мовсес Хоренаци (конец V в.н.э.). Именно он автор армянской идентичности. Именно благодаря ему эта идентичность возникла впервые на основе христианства. По данным археологии большинство населения исторической Армении были носители каких-то иранских языков. А сама их идентичность была иранской (близкой парфянской). И Хоренаци решает, что любое упоминание об Армении и армянах у греческих авторов -- это упоминание, на самом деле, о носителях древнеармянского языка и ни о ком ином! И что все, абсолютно все цари до парфянской династии Армении были носители древнеармянского языка. Он впервые пишет агиографию парфянского царя Трдата III, принявшего христианство, и за неимением источников придумывает допарфянскую династию Армении. Последователи Хоренаци продолжили конструирование идентичности носителей древнеармянского языка на базе греческих авторов и смогли уже отыскать реальные сведения о допарфянских династиях Армении. 

И вот интересный парадокс. Грандиозный успех проекта Хоренаци означает, что он не может считаться автором проекта. Иначе проект будет признан неуспешным.

Похожая история, как мне кажется с пророком Амосом. Это самый первый пророк, который однозначно был исторической личностью и от него осталась книга под однозначным его авторством. Археологически евреи не могут считаться строгими монотеистами на протяжении очень долгого времери. Это была скорее монолатрия. Например, храм (высота) в Самарии назывался "Ашера Его", а храм (высота) в Вефиле назывался "Анат-yhw". И это по надписям V в.до н.э., довольно поздним. Ашера и Анат, замечу, -- это очень известные богини у западных семитов ещё с периода бронзы. Хотя здесь и имелась в виду Шхина (присутствие), а не собственно богиня. Но все-равно это явный рудимент политеизма западных семитов. И коль так, то должны были быть те, кто на фоне монолатрии проповедовал строгий и чистый монотеизм. 

Так вот, Амос -- это первая известная нам историческая личность, которая проповедовала строгий монотеизм. Он был первым известным. Он точно не был связан ни с двором царей, ни со служителями высот. Текст его книги очень изысканный. И в плане поэтичности, и в плане интеллектуальности.

Основные идеи:

●Договор с Всевышним идёт напрямую с целым народом. У каждого народа свой договор.

●Всевышний реализует Свою волю через систему права.

●Исторические катаклизмы, включая войны -- это наказание Всевышнего за нарушения правовых норм.

●Пророк может добиваться у Всевышнего прощения для остатка своего народа.

Три первых пункта -- это очень сложный интеллектуальный продукт философии права. Фактически перед нами идея общественного договора за пару тысяч лет до Гоббса. Как видим, книга Амоса -- это сложное философское произведение по теории права. Поэтому очень вероятно, что нарратив строгого монотеизма стал впервые складываться в VIII в.до н.э. И именно в рамках этого движения была сформирована Тора в её современном виде (хотя единый список книг был составлен только Эзрой в V в.до н.э.).

Успех Амоса -- это его забвение, передача его идей Моисею, который с позиции истории пока не может считаться исторической личностью.

Михайло Басараб: Університет Вільних Народів (The University of the Free Nations) є продовженням славних традицій ОУН і Антибільшовицького (тепер Антиімперського) Блоку Народів

Почали навчання студенти другого набору Університету Вільних Народів (The University of the Free Nations). Серед студентів велика група чеченців, башкири, татари, чуваші, карели та представники інших поневолених народів і регіонів РФ. 

З українського боку набір крутих викладачів з хорошим академічним і практичним досвідом. Всі предмети заточені на посилення основ національно-визвольних рухів. Навчальний курс складатиметься з майже десяти предметів. І це більше, аніж у програмі першого набору УВН наприкінці минулого року. З кожного предмету відбудуться теоретичні і практичні заняття. За підсумками навчання іспити і захист індивідуальних робіт. 

Університет Вільних Народів є продовженням славних традицій ОУН і Антибільшовицького (тепер Антиімперського) Блоку Народів. 

Воля народам!

Воля людині!

Софія Дніпровська: Ознакою суспільного здоров'я є здатність вчасно перемикатися з мирного режиму на воєнний і навпаки

І мир, і війна є природними станами людського суспільства (наша нація народжувалася й відроджувалася у війнах - Русь-Гетьманщина-визвольні змагання ХХ ст.).  Ненормальною є лише їхня тривалість. 

Затяжні збройні конфлікти, як затяжний стрес, випалюють фізичні й духовні сили і виснажують творчий потенціал - Фідій любить мир, іnter arma silent Musae. Не випадково ж Спарта, заточена виключно на війну, не дала людству нічого в плані культури на відміну від більш миролюбних грецьких полісів. Ну й усім відомо, які жахливі наслідки мала для німців 30-літня війна, або герилья для афганців.  

А затяжний мир спричиняє атрофію волі і є симптомом соціального застою. Колізій немає тільки там, де немає руху, або йде рух по колу і за законами збереження енергії рано чи пізно закрутиться у низхідну спіраль. 

Ознакою суспільного здоров'я є не миролюбність, як у нас прийнято було вважати, а здатність вчасно перемикатися з мирного режиму на воєнний і навпаки. 

Si vis pacem para bellum - і нічого кращого людство ще не придумало.