Василе Ловинеску о Залмоксисе и Царе Мира

 Говорят, что верховным богом даков был Залмоксис. Давайте разберемся. Верховный дакийский бог не имеет ни имени, ни свойств (Страбон). Это Ниргуна-Брахман, как и должно быть в примордиальной Традиции. Это ясное Небо; ненастье в природу, грозовые облака и град, приносят демоны бури. Чтобы увидеть Небо, дак стрелял в тучи из лука. Примитивный обычай, который говорит многое о способах реализации в примордиальной Традиции… Бога почитают в высоких Горах, в таких уединенных местах, куда долетают только орлы. Это истинно уранианская традиция, строго «монотеистическая», чуждая какой-либо дионисийской оргии. Как писал поэт:

Величиною вдвое мiр сей превышая,
В тени своей Залмоксис исчезает…
(Михай Эминеску, «Близнецы»)

Этот безграничный Бог получил имя своего представителя, Залмоксиса. Залмоксис — это функция, как и Зороастра. Что до легенды, которая выставляет Залмоксиса рабом и последователем Пифагора, то ее следует отнести на счет немыслимой заносчивости греков. Даже такой профанный историк, как Пырван, отмечает в своей «Гетике» «рационалистическую наивность греков», добавляя: «Эвгемеризм существовал в Греции задолго до рождения Эвгемера». На самом деле, истина в противоположном, в этом случае можно сказать, что «Свет шел с Севера». Что нужно вынести из этой легенды, так это то, что и греки были поражены сходством между учением Пифагора и дако-фракийскими доктринами. Более того, грек Гермипп, ученик Каллимаха Киренского, пишет, что Пифагор был “Thrakon dexas mimoumenos” — «последователем фракийской мудрости».

Залмоксис был сатурнианской функцией. Он — «Человек», чье подобие находится на горе Ом. Историк Мнасей Патрский говорит нам, что геты почитали Сатурна под именем Залмоксиса (Fragm. hist. gr. III, 153). Диоген Лаэртский (1, VIII) сообщает: «Геты называют Сатурна Залмоксисом». Гесихий Александрийский вторит: “Zalmoxis ho Kronos”. Если из слова Zalmoxis убрать греческий суффикс -is, то останется Zal-mox — Zeul-Moş, т.е. Бог-Старец. Это никто иной как Старец Сатурн, Saturnus Senex. Даки называли Залмоксиса «нашим Богом и нашим Царем» (Платон, «Хармид», 5).

Великий дакийский Жрец жил в пещере на священной горе: он был Богом (Страбон). Никто, кроме Царя, не имел права посещать его. Он спускался вниз лишь изредка, по крайней необходимости, когда нужно было отдать приказания. Один из таких поводов был очень значительным: во время правления царя Буребисты (современника императора Августа) был наложен запрет на виноградарство. Великий Жрец, Децений, самолично спустился со своей горы, чтобы подтвердить этот приказ. Поскольку обеспокоился сам Великий Бог-Жрец, дело было не в «прогибиционистском» пуританстве, а в чем-то другом. На наш взгляд, речь шла о том, чтобы сохранить чистоту уранианской доктрины — аполлонической, дакийской, и оградить ее от дионисийского влияния Фракии, которое она сама переняла от Востока (многое говорит об этом и тот факт, что Орфей был растерзан вакханками).

Владимир Видеманн: Индия на пороге распаковки

Подниму новую тему глобального масштаба, но пока мало осмысленную. 

Я почти уверен, что именно Индия рвется на статус лидера всего англосаксонского мира. 

Судите сами. 

Во-первых - ее население почти в два раза больше, чем всех остальных англоязычных стран вместе взятых. 

Во-вторых, политическая элита индийского происхождения уже сегодня занимает топовые места в США и Британии. Напомним такие имена, как Камала Харрис, Риши Сунак, Никки Хейли, Вивек Рамасвами, Кэш Патель... 

В-третьих, индийские олигархи вовсю оперируют по всему миру, прежде всего - англосаксонскому. 

В-четверных, индийские программисты и колл-центры обслуживают львиную долю глобальной логистики. 

В-пятых, финансовые ресурсы Индии до сих пор остаются до конца неподсчитанными, принимая во внимание тонны золота и драгоценных камней в хранилищах многочисленных индийских храмов. А это будет поболее, чем в форте Нокс и на амстердамской алмазной бирже. 

В-шестых, Болливуд по количеству кинопродукции давно обогнал Голливуд. А в царстве количества это многое значит. 

Ну и, конечно, влияния индийской метафизики на Западе, в России и даже Китае (через буддизм) никто не отменял. 

Вероятно, индийская элита намерена сегодня действовать, прежде всего, через американские структуры. 

Это совершенно новая ситуация, к которой англосаксы и их традиционные союзники пока не готовы. Но что еще они могут противопоставить китайским элитам, работающим по всему миру через инфраструктуру триад?

Шри Ауробиндо Гхош: Национализм - это религия, ниспосланная богом, это воплощение одного из аспектов божественного начала

 "... Национализм - это религия, ниспосланная Богом" (Nationalism is a religion that has come from God).

(Sri Aurobindo. Speeches. - Pondicherry : Sri Aurobindo Ashram, 1952. - P. 6)

Нация это "... воплощение одного из аспектов божественного начала".

(Шри Ауробиндо Гхош, 1872-1950)

(цит. за: Степанянц М. Т. Религии Востока и современность // Философия и религия на зарубежном Востоке : XX век / отв. ред. М. Т. Степанянц. - М. : Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1985. - С. 57; общ. - С. 43-71).

What is Nationalism

By Sri Aurobindo.

What is Nationalism? Nationalism is not a mere political programme; Nationalism is a religion that has come from God; Nationalism is a creed in which you shall have to live. Let no man dare to call himself a Nationalist if he does so merely with a sort of intellectual pride, thinking that he is more patriotic, thinking that he is something higher than those who do not call themselves by that name. If you are going to be a Nationalist, if you are going to assent to this religion of Nationalism, you must do it in the religious spirit. You must remember that you are the instrument of God for the salvation of your own country. You must live as the instruments of God….

What you want is not freedom for your countrymen, but you want to replace the rule of others by yours. If you go in that spirit, what will happen when a time of trial comes? Will you have courage? Will you face it? You will see that is merely an intellectual conviction that you have, that is merely a reason which your outer mind suggests to you. Well, when it comes to be put to the test, what will your mind say to you? What will your intellect say to you? It will tell you, “It is all very well to work for the country, but, in the meanwhile, I am going to die, or at least to be given a great deal of trouble, and when the fruit is reaped, I shall not be there to enjoy it. How can I bear all this suffering for a dream?” You have this house of yours, you have this property, you have so many things which will be attacked, and so you say, “That is not the way for me.” If you have not the divine strength of faith and unselfishness, you will not be able to escape from other attachments, you will not like to bear affliction simply for the sake of a change by which you will not profit. How can courage come from such a source? But when you have a higher idea, when you have realized that you have nothing, that you are nothing and that the three hundred millions of people of this country are God in the nation, something which cannot be measured by so much land, or by so much money, or by so many lives, you will then realise that it is something immortal, that the idea for which you are working is something immortal and that it is an immortal power which is working in you. All other attachments are nothing. Every other consideration disappears from your mind, and, as I said, there is no need to cultivate courage. You are led on by that power. You are protected through life and death by One who survives. In the very hour of death, you feel your immortality. In the hour of your worst sufferings, you feel you are invincible….

Ірина Омельченко: Україна - це кристалічний щит майбутньої цивілізації

Історики так і не пояснили, чому в Україні, на одній і тій же території, на одній і тій же ділянці Землі, впродовж останніх 40 тисяч років виникали, розвивалися, квітнули і згасали потужні цивілізації і культури і народжувалися нові. 

Саме тут близько 8 тисяч років тому, на УКРАЇНСЬКОМУ КРИСТАЛІЧНОМУ ЩИТІ, В САМОМУ ЙОГО ЦЕНТРІ ВИНИКЛА знаменита ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ. Потім вона занепала і на її місці та основі виникла ВЕЛИКА СКІФІЯ. Вона розквітла і так само занепала. За нею прийшла ВЕЛИКА САРМАТІЯ. НА ТІЙ ЖЕ ТЕРИТОРІЇ. За нею слідував АНТСЬКИЙ СОЮЗ. Потім найпотужніша держава Європи – РУСЬ з центром Києва, який став матір’ю міст руських. За нею КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА. 

І нарешті, нинішня УКРАЇНА, яка народжується в муках, так як народжуються і люди. 

Історики це дослідили, проте ПОЯСНИЛИ це явище  геніальні українські вчені.

Так, видатний український вчений, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953—1994) дослідив космічні цикли та їхній вплив на природу та суспільство. Микола Чмихов доказав, як зміна менших космічних циклів безпосередньо впливає на розвиток індивідуального людського організму.  Проте  великі соціальні організми, зокрема ЕТНОСИ, СУПЕРЕТНОСИ та РАСИ, перебувають під потужним ВПЛИВОМ значно МАСШТАБНІШИХ ЦИКЛІВ.

Як показав Микола Чмихов, на території України дуже виразно спостерігається вплив 532-річного ЕТНОТВОРЧОГО циклу: КОЖНІ 532 РОКИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС — сколоти, сармати, анти, русини, козаки.

А кожна епоха (1596-річний цикл) народжує новий суперетнос — самари-кімери-сумери, арії, гали, слов’яни. 

Зверну вашу увагу, що 1596- річний цикл співпадає з 1600- річним циклом змін чертогів Кола Сварога. Згідно якого з 2012 року ми перейшли з Ночі Сварога в Ранок Сварога (з Чертога Лисиці Морени в Чертог Вовка, епоху Бога Мудрості – Велеса). 

Таким чином, професор Микола Чмихов відстежив лінію з дев’яти справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що протягом принаймні 7 тисячоліть на території України кожні 532-роки народжувався новий етнос. 

Багато циклів, зокрема згадані 532- і 1596-річні цикли, а також ЦИВІЛІЗАЦІЄТВОРЧИЙ 7980-річний цикл ЗАКІНЧИЛИСЯ ОДНОЧАСНО у 2015 році.

Фергад Туранли: Людина з великою душею (про професора Гриця Халимоненка)

На фото - Халимоненко Гриць Іванович, доктор філологічних наук, професор,  під час зустрічі зі студентами 4-го курсу спеціалізації «Сходознавство» історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (21 листопада 2019 р.). Світлина зроблена доц. Олегом Купчиком

Туранли, Фергад. Людина з великою душею // Від Шота Руставелі до Юнуса Емре. Матеріали міжнародної наукової конференції «Від Шота Руставелі до Юнуса Емре: наукова конференція присвячена пам’яті Гриця Халимоненка», яка відбулась 26–27 листопада 2024 р. / Упорядник д. і. н. Я. В. Пилипчук. Київ-Вінниця : ТВОРИ, 2024. (укр., азерб., тур., пол., узб.., англ. мовами). С. 131–135. 187 с.

Анотація. Це спогад* про життя та творчість видатного вченого – доктора  філологічних наук, професора та перекладача-письменника Халимоненка Гриця Івановича. Спогад про людину, котра гідно та хоробро боролася на своєму професійному фронті за утвердження української національної ідеї. Викладені нотатки щодо історії дійової співпраці автора цих нотаток з Г.І. Халимоненком у  царині освіти та науки і в організації міжнародних наукових конференцій. Зокрема, стосовно концепції розвитку в Україні сходознавства, яка полягала у  підготовці спеціалістів з широким спектром і глибоким знанням відповідного фаху. Наголос робиться на стані сходознавчих досліджень та розвитку саме української тюркології, яка зазнавала серйозні репресії з боку більшовицько-комуністичної влади. У цьому контексті наукові студії Гриця Халимоненка,  зокрема вивчення його спадщини, мають особливу важливість для подальшого становлення та розвитку української тюркології, в тому числі  й кримотатарознавства.

Ключові слова: життя, Халимоненко, спогад, українська тюркологія,  українська національна ідея, репресія, наукова спадщина

Основний зміст. Буремними були часи, коли у 1990-х роках відбулася  знаменна подія в новітній історії Україні, а саме ‒ проголошення відновлення її  державної незалежності та початок її утвердження, зосібна ‒ розвиток міжнародної співпраці в галузі освіти та науки. В то час, коли я навчався в аспірантурі Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в 1994 році за рекомендаціями академіка Омеляна Пріцака  та академіка Володимира Грабовецького  мене було відряджено до Стамбульського університету з метою дослідження теми дисертації «Українсько-кримські  відносини в середині XVII століття (за тюркськими історичними джерелами)». Під час стажування в названому університеті навесні 1994 року професор кафедри загальнотюркської історії цього університету Музафер Юреклі познайомив мене з українським націоналістом, поетом-перекладачем, зосібна кримськотатарської поезії , Миколою Мірошниченком (1 січня 1947 р. – 7 липня 2009 р.), з яким наше братерство тривало до останнього дня його наземного життя. А тоді останній вивчав турецьку мову на освітньому курсі «Фонду дослідження тюркського світу» у Стамбулі. Після завершення навчального процесу в 1994 році, я на канікулах повернувся до України й зустрілися з поетом у Києві, де він познайомив мене з Грицем Івановичем Халимоненком – щирою, доброзичливою, інтелектуальною людиною. Ми з ним приємно спілкувалися українською та турецькою мовами та обговорювали різноманітних питань щодо розвитку тюркології, організації навчання відповідних дисциплін в університетах, зосібна вчений підтримав тему мого дослідження тому, що вчений сам досліджував питань, котрі стосувалися історії українсько-турецьких мовних контактів . Адже тривала наша дійова співпраця на царині згаданої науки, зокрема у контексті студіювання історії взаємин між Україною й тюркськими країнами. Продовжуючи цю думку варто сказати, що однією з перших наукових заходів було організовано нами в 1995 році в літературно-історичному факультеті Стамбульського університету міжнародну конференцію щодо історії українсько-турецьких відносин з нагоди 400-річчя від дня народження гетьмана Богдана Хмельницького за участю українських науковців Ярослава Дашкевича , Гриця Халимоненка та Віталія Кононенка  Названа конференція стала подією історичної ваги в житті українських учених, зокрема в розвитку наукової співпраці між зазначеними країнами. Варто сказати, що на цій конференції було ухвалено рішення про відкриття спеціальності «українська мова та література» в названому університеті, котре відбулося після революції гідності 2014 року.

У 1997 році під час захисту моєї дисертації  в Інституту археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України  Гриць Іванович прибув з групою студентів турецької групи з Київського національного університету імені Тараса Шевченка і виступив із сильною промовою на захист моєї дисертації. Принагідно заначимо, що засідання спеціалізованої вченої Ради проходив за участю видатних учених-інтелектуалів, зокрема керівника експертної ради дисертації Дашкевича Ярослава Романовича  та голови зазначеної вченої ради Соханя Павла Степановича , а також Калакури Ярослава Степановича  та ін. 

Владимир Емельянов: Нарратив "индивидуальная мифология"

Я намерен ввести в литературоведение, а пожалуй, и в нарратологию вообще, понятие "индивидуальная мифология". 

Это навязчивые образы и сюжеты, которые развиваются автором текста, спектакля, фильма на протяжении всей его жизни и прямо не связаны с социальными событиями его биографии. 

Индивидуальная мифология может быть связана с темпераментом, со временем рождения, еще с какими-то особенностями психофизиологии, а также с навязчивыми образами, приходящими во сне (что тоже имеет основу в реакциях организма). 

То есть, помимо прочитанных книг, встреченных собеседников с их историями, событий политической жизни, событий личной жизни, в сознании есть доминантные образы и сюжеты, преследующие человека постоянно, потому что они встроены в него хронотопом. 

Пушкин зациклен на осени, Гоголю не давали покоя какие-то шитые изделия, Достоевский постоянно думал о ребенке, которого кто-то мучает, Лермонтова преследовала мысль о русалке, ундине, которая хочет его утопить, герои Чехова все время хотят уехать, Брюсов всюду видит Ассаргадона и сам себя тоже им считает, герой Маяковского все время моет руки и жаждет чистоты, Хлебников желает читать клинопись созвездий и познать время, Высоцкий постоянно пишет про лед, на котором не может стоять и который его давит... 

У каждого художника есть повторяющиеся навязчивые образы. 

Но есть они и у ученого. Например, Менделеева всю жизнь преследовала тема веса. Сперва он измерял атомные веса и открыл Периодический закон, а потом ушел в Палату мер и весов и сконструировал эталоны, да еще написал трактат о колебании весов. И так далее. 

По-видимому, индивидуальная мифология - это нижайший слой, базис, на который дальше все надстраивается. Она основа смыслополагания и сама ни из чего не объясняется.

Айдын Шемьи-заде: Возникновение и эволюция тюркских языков

Мы уже имеем представление о том, какова история развития языков. Язык распадается на отдельные диалекты, потом эти диалекты становятся отдельными языками, которые в свою очередь распадаются на отдельные диалекты, которые потом становятся отдельными языками и т.д. Чем меньше времени прошло с момента распада общего праязыка рассматриваемых языков, тем ближе их родство. Если праязык распался тысячу лет назад, то у его языков-потомков была всего тысяча лет на то, чтобы накопить различия, если же праязык распался 12 тысяч лет назад, то в языках-потомках за это время остаётся мало сходств. 

Около 10 тысяч лет назад ностратическое сообщество разделилось, и в одном отделившемся племени, которое отправилось на север с земель Юго-Западной Азии, развился со временем язык, который мы называем общеалтайским праязыком. Обитали члены этого племени все вместе в обжитой среде на Саяно-Алтае, но 7 тысяч лет назад начался распад этого племени, говорившего на едином языке. И отдельные группы в поисках жизненного пространства стали расходиться по все сторонам света, и порой уходили очень далеко. Так распался единый когда-то алтайский праязык.

Теперь мы ясно представляем, что скрывается в понятии «язык распался». Это означает, что какая-то группа обособилась, перестала контактировать с другими частями первоначального племени. Как следствие через какое-то время язык этой обособившейся группы уже можно называть «иностранным» (вы помните, что достаточно одной тысячи лет, чтобы язык в изоляте изменился до непонимания?). Известно, что говорящие на непонятном для нас языке являются для нас иностранцами, чужими. Вот так и произошло, что из одного племени, где все говорили на некоем едином алтайском языке, вследствие возникновения демографического кризиса стали уходить мирно или со скандалом группы когда-то родственно связанных индивидуумов. И одни нашли удобную поляну у богатой рыбой речки и стали там плодиться-размножаться. И другая группа нашла богатую дичью долину среди гор. И третья, остановилась на морском побережье, и даже перебралась почему-то на ближайшие острова. И все другие нашли более или менее подходящие места для продолжения жизни. Но хотя речь у каждого племени уже была своя, однако некоторые слова, хоть и в изменённом виде, сохранялись.

Афшары – тюркоязычный народ, один из 24-х огузских племён

Афшары – тюркоязычный народ, один из 24-х огузских племён. Исторически афшаров относят к туркоманам; современные афшары считаются субэтносом азербайджанцев.

***

Впервые афшары упоминаются в «Диван лугат ат-Тюрк» (Собрание тюркских наречий) тюркского филолога XII века Махмуда ал-Кашгари. Персидский энциклопедист XIV века Рашид ад-Дин в своём историческом труде «Джами ат-таварих» основываясь на огузских легендах изложенных в «Огузнаме» указывает, что название племени произошло от имени основателя племени, Афшар-хана, внука Огуз-хана. Слово «афшар» означает «покорный», «послушный». Согласно «Огуз-наме» Рашида ад-Дина (1247-1317), слово «авшар» означает проворный в деле и страстный охотник.  Их тамга Гёк доган, что означает "Небесный сокол". 

Афшары переселились из Средней Азии в Переднюю Азию в XIII-XIV веках. Названия основных кланов афшаров следующие: алплу, арашлу, бекешлу, гюндюзлю, имирлю, кёсе ахмедлу, папалу, касемлу, кереклу и кирклу. Клан имирлу, вероятно, связан с племенем имир, одним из первоначальных огузских племён. Ветви родов айналлу (иначе: инанлу, иманлу), усалу (иначе: усанлу) и устаджлу также относят к афшарам.

Будучи одним из 24-х огузских племён, относились к крылу Бозок или Бузук (серая стрела), колена Юлдуз. Афшары, участвуя в походах и завоевании Ближнего Востока огузами, под главенством династии Сельджуков, расселились по всему региону. В XII веке афшары известны как сельджукские наместники в Хузестане. В течении XIII-XIV веков этноним афшар не употреблялся в источниках, причиной этого вероятно является то, что в исторических трудах того времени вместо конкретных этнонимов, обычно использовался туманный термин «туркоман» для любых и всех тюркских племён.

***

Вновь название афшаров стало употребляться с XIV-XV веков, к этому времени они расселились по значительной территории Ирана, а их вожди были опорой вначале династии Кара-Коюнлу, а затем – Ак-Коюнлу. При Сефевидах афшары играли значительную роль в племенных объединениях кызылбашей и шахсевенов, которые представляли собой главную военную опору правящей власти. В сефевидском государстве из их числа также вышли несколько курджибаши (командующих шахской гвардии) и многочисленные войсковые командиры и чиновники в провинциях.

В период Сефевидов, несмотря на видную роль в жизни государства, племя афшаров продолжило рассеиваться. Занимая должности в различных уголках державы, вожди племени, переселяясь туда брали с собой свою собственную племенную свиту в качестве слуг и телохранителей. В 1736 году, афшар Надир Кули Бек (Надир-шах), свергнув сефевидского шаха Тахмаспа II и его малолетнего сына Аббаса III провозгласил себя шахом Ирана, основав новую правящую династию Афшаридов.

Володимир Єрмоленко: Що чекати від Realpolitik Трампа і що чекає Україну

Прогнозів не даю. Але є кілька думок

- путін двічі (2014, 2022) нападав на Україну за правління демократів. Бо розумів, що демократи - це передусім про "деескалацію". Про зниження ризиків. Про економічне мислення (there will be costs, казав Обама у 2014), тобто про low politics, а не про high politics. І путін розуміє, що коли той-хто-прагне-збільшити ризики (він) стикається з тим-хто-прагне-зменшити-ризики (західний ліво-лібералізм з економічним мисленням), то це завершується поступовим відступанням того-хто-прагне-зменшити-ризики. Страх ескалації провокує ескалацію. Гарріс - це точно гірше, ніж Байден, значно ближче до Обами і його слабкості щодо рф. Що путіну і треба. 

- трамп - це той-хто-прагне-збільшити-ризики. Тому він - про непередбачуваність, деструкцію, аморальність і тд. Для путіна він може бути і зручним (як гітлер для сталіна і навпаки), і незручним. Це буде зіткнення двох непередбачуваностей, які бачать у своїй непередбачуваності свою головну силу. У політиці влада - це передусім влада над часом. Це здатність створювати події, на які інші мають реагувати. Поки для заходу всі події створює путін і інші подібні до нього, а захід - реагує, "зменшує ризики". Можливо, з трампом це зміниться. Не факт, що буде краще. Але це буде інша гра

- між трампом і путіним Україна може знову опинитися як "між гітлером і сталіним". І в ситуації, якщо вони домовляться (новий пакт молотова-ріббентропа), і в ситуації, якщо вони будуть воювати (світова війна на нашій території в ще більших масштабах). Обох сценаріїв дуже треба уникнути. 

- водночас є шанс, що для трампа "дискурс сили" буде означати (з часом) не компроміс з путіним, а протистояння йому, і таке протистояння, яке зупинить війну і дасть Україні безпекові гарантії - тобто побудує безпекову стіну. Трамп же любить стіни. І ми зараз любимо стіни. Тут наші інтереси збігаються. Питання в тому, чи зможемо ми з республіканцями сьогодні знайти спільний дискурс сили і переконати їх у тому, що стратегічний захист України - це сила США

- трамп усе ще вірить, що можна росію перетягнути на свій бік у великій боротьбі з Китаєм. Тобто що можна стати Кісінджером навпаки. Невдовзі ця ілюзія зникне, бо росія до Заходу найближчим часом не повернеться. І тоді, можливо, він зрозуміє, що росієкитай або китаєросія - це одне. Включно з північнокореями і тд. І що боротися проти них треба єдиним фронтом

- водночас, можливо вийде розʼєднати Китай та росію - і зробити трюк а-ля кісінджер 2.0. Але тоді треба знайти переконливі аргументи для Китаю, в яких між США і Китаєм буде великий компроміс, який передбачатиме послаблення росії

- цілком можливо, що те, що відбулося у США, буде відбуватися в інших країнах. Ми це бачимо вже і по Європі, і по Латинській Америці, і по Азії, і по Африці. Ліберальна демократія відступає, поступаючись неліберальним демократіям, авторитаризмам чи навіть тоталітаризмам. Ми увійшли в темні часи, але саме в темні часи люди починають знову розуміти цінність свободи. 

- ХІХ століття було століттям про те, чи відновить Польща свою незалежність. ХХ століття було століттям про те, чи збереже Польща свою відновлену незалежність. ХХ століття було також століттям про те, чи відновить Україна свою незалежність. ХХІ століття буде століттям про те, чи збереже Україна свою відновлену незалежність. 

Я вірю, що так, але ця боротьба буде довгою. І на цій дорозі будуть і злети, і падіння. Не факт, що вона закінчиться за нашого з вами життя. Але нам усім важливо вірити в те, що ми досягнемо на цьому шляху успіху, і щодня робити те, що можемо і те, що маємо.

Карина Левин: О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России

До сих пор державой, владеющий колониями, является Россия.

О том, как Сибирь потеряла независимость и стала колонией России.

4 ноября 1582 года Ермак в сражении на Чувашском мысу (близ совр. г. Тобольск) разгромил хана Кучума. 

Войска Ермака подошли к врагу и начали стрелять из пищалей.  У хана тоже были пушки, правда, без пороха. Воеводы Кучума спрятали своих воинов за выстроенными на берегу засеками из бревен, так что серьезного вреда сибирским татарам обстрел не приносил.

Но воевода Магметкул совершил ошибку: вывел войско из-за засеки и приказал атаковать казаков. Он рассчитывал добраться до построения русских и втянуть их в рукопашную схватку, чтобы выиграть численно. Но огонь пищалей не давал им шанса приблизиться. Одной из пуль был ранен сам воевода Кучума. Началась паника, и они стали повально разбегаться. Сам хан Кучум, наблюдая за сражением с горы, бежал, бросив столицу Искер.

Воины Ермака выдержали бой лицом к лицу с превосходящими силами противника. Эта победа открыла путь для развития обширных территорий Сибири для русских купцов, промышленников и ученых.

Но это оккупация и апартеид народов Сибири.

Кто такие уйгуры

Иллюстрация: Портрет уйгурского вельможи

 Удивительный исторический факт, но современное этническое имя уйгурами принято поздно - в 1921 году в Ташкенте проходил съезд (курултай) представителей уйгурской интеллигенции. Там, по предложению профессора-востоковеда из Казани Сергея Ефимовича Малова, древнее наименование «уйгур» было восстановлено в качестве этнонима-самоназвания оседлого тюркоязычного населения Восточного Туркестана. До этого жители уйгурских оазисов именовали себя по месту проживания – «кашгарцами», «илийцами», «турфанцами», «таранчами». Но для противопоставления китайцам все вместе они называли себя «йарлик» – буквально «земляки» или «местные».

Изначально этноним «уйгур» появился как имя одного из тюркских телеских племён, и лишь позже уже во времена Уйгурского каганата (VII-IX века) стал общим. После распада Уйгурского каганата древнеуйгурские племена мигрировали из степей нынешней Монголии в Восточный Туркестан. Этнический состав региона менялся не раз, например, тюркоязычные жёлтые уйгуры, потомки древних уйгуров в Ганьсу, сохранили буддистское вероисповедание и говорят на сарыго-югурском языке, который совсем не близок к уйгурскому, а ближе к хакасским и горно-алтайским языкам.

***

Сарыг уйгуры (жёлтые уйгуры) – потомки уйгуров алтайских, из конфедерации племён теле.

Курыкане (гулигань) – это предки саха (якутов) из конфедерации племён теле, разговаривали на древнетюркском языке, но не хори и не предбайкальские буряты, которые из племён байырку (баргуты) владели древнемонгольским языком, также из конфедерации племён теле. Поясним, на примере сарыг-уйгуров, они являются потомками первоначальных уйгуров (уйгуров алтайских), которые разговаривали на древнетюркском языке, которые создали Уйгурский каганат, не тех уйгуров которые живут в Синьцзяне, которые переняли наименование уйгуры, они не причём. Сарыг уйгуры - потомки древних алтайских уйгуров из конфедерации племён теле, лицом монголоиды, тюркоязычные. Дело в том, что в 840 году при разгроме Уйгурского каганата енисейскими кыргызами, они ушли на юг, юго-запад, запад.

И на юго-западе организовали государство Ганьжоуский каганат (870-1035). В Уйгурском каганате должности войскового начальства занимали байырку (баргуты), значит часть байырку бежали вместе с уйгурами. И вот посмотрите родовой состав жёлтых уйгуров: там имеются рода хор-хори, туман-тумат, ойрот-ойрат из племени байырку. Численность саруг уйгуров малая – 13 тыс. человек. Этот маленький народ - остаток былых могущественных древних уйгуров алтайских, потомков хунну, говорят на двух языках: древнем монгольском и древнетюркском языках. Этот древнетюркский язык очень далёк от новоуйгурского тюркского языка, который по анализу списков Сводеша не близок ново-уйгурскому, близок к тюркскому горноалтайскому и тувинским языкам. Этот народ сарыг-уйгуры - прямая копия конфедерации «теле» потомков хунну, с главенствующим положением племени уйгуров.

***

Письменность

Тюркские руны были созданы древними тюрками Ашина, племенами «теле» главным племенем были первоначальные древние уйгуры алтайские – древнеуйгурский алфавит. Кидане и монголы Чингисхана использовали древнеуйгурский алфавит в создании старомонгольской письменности. Уйгуры сыграли решающую роль в приобщении монголов к письменной культуре. Именно уйгурская письменность, восходящая к согдийскому, а ретроспективно – к арамейскому курсивному письму, была принята монголами. Образованные уйгурские чиновники и писцы играли важную роль в государственном аппарате Монгольской империи.

Ігор Коваль: Чим є лев і галка для Галицької землі

 Світлина: керамічна плитка з зображенням грифона, знайдена археологами у Давньому Галичі (тепер - село Крилос).

Уже багато десятиліть триває дискусія про герби Галицько-Волинської Русі. Зрозуміло, що назвавши Галицько-Волинське територіальне об’єднання державою, його не можна уявити без державного герба. У Галицько-Волинському літописі йдеться про один з таких гербів: «За поприще од города Холма стоїть також башта кам’яна, і на ній — орел кам’яний вирізьблений; висота ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і підніжжями — дванадцять ліктів». За цим описом церковний історик ХIХ ст. Антін Петрушевич вважав, що це зображення двоголового орла. «Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей «стовп» разом з іншими холмськими укріпленнями», — висловлювався про холмське геральдичне різьблення історик Іван Крип’якевич.

Для встановлення генези давньоруської геральдики княжих часів надзвичайно важливими є відкриті керамічні плитки від мозаїчного омфалія дерев’яної ротонди (друга половина XII — початок  XIII ст.) на городищі Замчище в селі Олешкові Снятинського району на Прикарпатті. Серед віднайдених плиток є складнофігурні рельєфні плитки, які в мозаїчному наборі утворювали зображення геральдичного орла в центральній частині підлоги храму.

Можна припустити, що галицькі геральдичні зображення орлів мали безпосередній зв’язок із геральдичними орлами з Наддніпров’я і були тісно пов’язані з ідеєю сильної влади великих київських князів.

Існує припущення, що зображення орла на шиферній плиті головної української святині  — Софії Київської було державною емблемою-гербом Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Дослідник фресок і графіті Софіївського собору в Києві професор Сергій Висоцький звернув увагу також на те, що на ктиторській фресці зображення орлів у декоративних картушах прикрашали плащ Ярослава Мудрого. Якщо це твердження правильне, то ймовірно, що й вирізьблений з каменю на одній з оборонних веж при в’їзді до новозакладеної Данилом Галицьким столиці Холма орел міг бути своєрідним символом-емблемою могутньої Київської держави, славу якої мріяли відродити галицькі князі.

Польський історик ХV ст. Ян Длугош стверджує, що двоголовий орел був традиційним територіальним знаком на західноукраїнських землях. Під час Грюнвальдської битви 1410 р. на коругві Перемишлянської землі розміщувався двоголовий орел під однією короною на синьому полотні.

Олег Телемский: Запечатанный мир победил

Мне повезло. В бытность подростком я застал другой мир. Мир, который еще был открыт. Можно было подняться на каждую вторую крышу, выпить на этой крыше пивка с друзьями, посмотреть на город как его видят птицы. Можно было зайти в любой подъезд и греясь у батарей выпить пивка. А еще улучив момент, с ватагой пацанов можно было залезть в какой-нибудь подвал и там играть в войну, изучая самые дальние уголки подвалов почувствовать себя чуть ли не спелеологом.

Мне повезло. Я застал еще живой мир. Мир жестокий, непредсказуемый, суровый, мир где можно было получить в тырло зайдя на чужую территорию. Но, черт подери это был живой, открытый мир.

Всегда немного завидовал тем, кто старше меня на десять лет, и всегда немного жалел тех, кто на десять лет меня младше. Первые могли в полной мере вдохнуть запах открытого мира, вторые - даже не могут представить что такое открытый, незапечатанный мир, реальный мир.

Сейчас, общим местом стала хула на девяностые. Роковое время, проклятое время, страшное время. Конечно, время было суровое. Но черт возьми, это было открытое время.

Мир стал запечатываться постепенно. И почти никто не замечал как постепенно на всех подъездах - кодовые замки. Нерабочие подвалы - с запаянными дверями. Чердаки надежно изолированы двойными замками. Новому поколению остается только виртуальная реальность. А постепенно запечатываются уже не только дома, но и дворы. Сначала только для самых богатых. Сейчас капсулируются многие дворы, среднего класса, а на обычных дворах все больше появляются шлагбаумы. Мир запечатывается, распадается, закрывается на капсулы, на отсеки, на изолированные пространства где больше не циркулирует энергия, не дышит ветер.

Что дальше? Может быть лет через тридцать у нас появятся запечатанные улицы или запечатанные города? Антиутопия приходит постепенно, так что мы даже не замечаем произошедших в воздухе изменений. И самое поганое - что дело не в плохой власти. Процесс капсулирования мира может быть и был запущен, когда в страхе перед террористами замазывались все подвальные и чердачные окна, он прекрасно идет на общей инициативе, без какого-либо принуждения. Потому что Ангел Аполлион пришел, губитель закрыл мир.

"Да что тебе до подвалов и чердаков?", - спросит ироничный скептик. Ну нету у нового поколения их чердаков и подъездов, велика беда. Так ведь не только подвалы закапсулировались. Тогда, в девяностые, любая новая мысль, любое новое веяние, безо всякого интернета подхватывалось ветром и разносилось. Издали Кастанеду - сразу сто тысяч - и все улетели. Приехал какой учитель - при чем неважно это настоящий учитель или самозванец (кому только деньги нужны) - так все равно дал он несколько печатей и все поломились - в астрал, в ментал, в буйные процессы трансформаций, падая, взлетая, сходя с ума, преображаясь. Потому что открытый был мир. А сейчас ты можешь кричать о самых действенных методах, открывать самые страшные тайны, бить лбом в стеклянный потолок. Тебе даже мешать никто не будет. Просто мир настолько закрыт, что даже при очень мощных потоках, услышат тебя в очень ограниченных, очень небольших кластерах.

Раньше я смеялся над традиционалистами. Над ними конечно есть за что смеяться - если вы, выносите на свой фасад надменность и снобизм, если вы не способны принять сердцем каждого, кто оказался в вашем поле, говорить о традиции лучше и не пытаться - только еще один симулякр сделаете. Но ужас в том, что в главном-то вопросе господа традиционалисты правы - мир-то не по пути развития идет. А по пути запечатывания, закрытия, капсуляции. Пока еще хоть на секторах, кластерах, реальный живой поток прорывается. А что дальше будет?

В общем, запечатанный мир победил

Андрей Шуман: О роли христианства в том, что Европа погрузилась в "тёмное средневековье" с очень низким уровнем жизни

О роли христианства в том, что Европа погрузилась в "тёмное средневековье" с очень низким уровнем жизни. Это, кстати, привело к тому, что средний рост европейца заметно стал меньше, сократилась продолжительность жизни. Почти все хозяйство было натуральным с дефицитом товаров первой необходимости.

Средиземноморье было отлично интегрировано в мировую экономику где-то до V в.н.э. А культурно-религиозно-правовым фундаментом для торговых сетей служил эллинизм, крайне веротерпимый и мультикультурный. Эллинизм давал стандарты торгового права, в частности монеты чеканили по стандартам греческих драхм и в Южной, и в Центральной Азии. Греческий язык был языком торговли вплоть до Кашмира. 

Религиозная реформа Константина Великого с принятием христианства как обязательной религии, в последующем - единственно разрешённой, фактически запретило эллинизм. Тот эллинизм, который был понятен торговцам вплоть до Таримской впадины. 

И археологически мы хорошо видим, как эллинизм стремительно исчезает из Центральной и Южной Азии после 400 г.н.э. Оно и понятно. Не стало метрополии. Эллинизма не стало в самой Европе.

Хотя по торговым сетям было много христианских общин, но они были в основном несторианские ("еретические") и с ними, как проклятыми еретиками, которым гореть в аду, Византия не могла иметь масштабные контакты.

В общем оказалось, что в Азии для христиан нет никакой культурно-правовой базы, облегчающей торговые контакты.

Византия свернула азиатский вектор внешней политики и сконцентрировалась на пути из "варяг в греки", а также европейском векторе.

А торговых мощностей в этих условиях не хватило. И Европа погрузилась в нищее средневековье. 

Конец европейскому нишенству положили мусульмане. Именно им удалось отформатировать мировую торговлю вплоть до Явы. Крохи этого стали перепадать европейцам. Пока итальянские города-государства не сумели выстроить успешные торговые империи.

Володимир Єшкілєв: Проблема "культурного героя"

Існує так звана «проблема культурного героя». Деякі наші інтелектуали у приватному спілкуванні припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному та поділеному на дрібні касти суспільстві як українське неможлива без «цивілізаційного тригера». Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.

Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та шукачів, яким приписували божественне походження або ж, навпаки, проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.

Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні «планувальники майбутнього» та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш маніфестально) Тарас Шевченко.

Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Модерну, Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя безупинно трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний «топос уможливлення», на місце розміщення медійних та політично-інструментальних симулякрів.

Дехто, наприклад, вважає, що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Крістель, яка зіграла головну роль у фільмі «Емануель» (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну та оригінальну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.

Теперішня війна за Нову Ідентичність зримо переміщує акценти  «культурного героїзму», створює нові позиції і закриває старі для претендентів на роль українського Heilbringer’а. Два роки тому були люди, які реально (реально, People are Good!) вірили: культурним героєм гіпермодерної України (КГГУ) стане Арестович. Та й Зеленський був, є і, можливо, в найближчі місяці залишиться на радарах численних прибічників «широкого проекту України» як претендент на роль КГГУ. 

Проте успіх «широкого проекту» напряму залежить від стабільного домінування на Заході ліво-центристів та від їхнього бажання гарантувати Україні майбутнє. Якщо ж ліво-центристи зазнають поразки, настане час КГГУ іншого штибу. Ситуація впреться у сподівання на «диво». І «диво», як це буває в історії, не забариться. Саме з «топосу дива» й вистрибне під софіти «пробна версія» КГГУ. Версія, що буде виконана у «правому дизайні». У «дизайні спасіння». Є передчуття, що нашим інтелектуалам ця версія не сподобається. Та й не лише інтелектуалам.