Nova Europa

Nova Europa

https://www.facebook.com/groups/2107931762773539

Беседа с историком Кириллом Серебренитским, основателем Восточного Бонапартистского Комитета, о русских бонапартистах и наполеоновских исследованиях

Беседа с историком Кириллом Серебренитским, основателем Восточного Бонапартистского Комитета, о русских бонапартистах и наполеоновских исследованиях.

Мусульманський мавзолей часів Золотої Орди на Поділлі

В селі Кісниця на Вінничині виявили мусульманський мавзолей часів Золотої Орди. Все почалося з того, що група любителів старовини з Вінницької області сфотографувала будівлю, яку селяни називають «турецькою баштою».

В основі споруди — масивний шестикутник із каменів, зверху — залишки купола. Побачивши фотографії, відомий український тюрколог з Інституту історії України НАНУ Олександр Галенко заявив: «Це, на перший погляд, — мусульманський мавзолей (тюрбе), скоріше, золотоординського часу (13–15 ст)».

На мапі картографа 17 століття Гійома де Боплана село Кісниця має назву Kouzzenicze, місцева річка Марківка йменується Kouczeniecze, село Велика Кісниця — Kouczenicze. І це не просто так. Український мовознавець Костянтин Тищенко відзначає, що KOUCZENicze походить від тунгусо-маньчжурського Хуǯу — «кланятися в землю». У науковій статті «Слід тунгусів, маньчжурів і монголів в топоніміці України» професор Тищенко також стверджує, що від цього слова походить і назва села Кучманівка на Хмельниччині.

Давньоєгипетські божества на землях сьогоднішньої Галичини: неймовірно, але факт..!

На фото – бронзова давньоєгипетська статуетка богині Ісіди з Гором на руках. Аналогічна статуетка була знайдена перед 1870 роком в с.Жабинці Чортківського повіту на Тернопільщині, а ще одна статуетка Ісіди – але, вже без Гора – віднайдена 1875 року крилошанином греко-католицької капітули у Львові отцем Антоном Петрушевичем у с. Синьків Заліщицького повіту, тієї ж, Тернопільщини.

Про цю знахідку о.А.Петрушевич пише наступне: «… бронзова статуетка, яка представляє собою жінку з великими грудними сосками, голова якої у верхній частині прикрашена ніби віялом із сонячних променів… Описана статуетка Ісіди (була) … прибита на старій дубовій дощечці в домі одного селянина і поміщена між іконами святих на стіні. Вона зберігалась у родині її власника з давніх часів як зображення Пр.(есвятої) Богородиці… Ця фальшива ікона Божої Матері, помічена місцевим священником, була доручена мені для дослідження і передана до Музею старожитностей Руського Дому у Львові».

Ще одну бронзову статуетку, але вже із зображенням бога Осіріса, о.А.Петрушевич оглядав 1871 року у місцевого поміщика в с. Могильниця Теребовлянського повіту Тернопільщини.

Зі згаданими вище фігурками давньоєгипетських богів і богинь має, можливо, якийсь зв’язок і знахідка давньоєгипетського музичного інструменту – систра, який був виявлений в районі нижньої течії Стрипи, ймовірно, в околицях біля Бучача, і детально, з усіма технічними характеристиками, описаний тим же о.А.Петрушевичем. Згодом, схожі скульптурки давньоєгипетських божеств були знайдені біля с. Кам’янки Великої Коломийського повіту та в с. Городниця Городенківського повіту.

Вже у ХІХ ст. істориків зацікавив факт такої унікальної концентрації давньоєгипетських фігурок виключно на території Галицького Поділля і прилеглого Покуття. На початку 1990-х років висловлено припущення, що вищезгадані фігурки давніх єгипетських божеств залишили по собі вихідці із малоазійських провінцій Римської імперії, в яких культ Ісіди був чи не найпопулярніший. Ці, прийшлі на Галицьке Поділля, спільноти перебували тут у складі т. зв вексиляцій (vexillationes) – спеціальних військових допоміжних підрозділів римської армії, які відправлялися за лімес/кордон Імперії, углиб варварської території для контролю за виконанням договорів римської держави з варварами, або ж для охорони високопосадових осіб і військових валок.

Те, що подібне припущення не є фантазією, свідчать й інші пам’ятки з цього регіону, наприклад:

Придёт время и мы встретимся с вами у Великой Стены

К светлой памяти Мустафа Кемаль Ататюрка...

«Придёт время и мы встретимся с вами у Великой Стены» – Ататюрк послу Японии.

Бей, Саша в бубен, пусть нечисть дрожит Они думают, что ты шутки шутишь...

Шаман Идёт!!! 09.11.2019 г. Танец Шамана-Воина.

Сделать хотел грозу, а получил козу...")))

Якутский шаман провел обряд изгнания Путина с помощью мощнейших заклинаний. В итоге он сверг президента Боливии, обрушил снегопад на Чикаго и утопил Венецию. Успели-таки ему своего наводчика подсунуть. Вот почему поближе к Кремлю рвался. Чтобы прицел не сбился...


~ народное творчество

Софія Дніпровська: Москва впиратиметься до останнього

Так званий цивілізований світ сподівається, що питання з РФ можна буде якось замилити - вирішити без масштабної війни, як питання з СССР, який сам вшився зі Сх. Європи і навіть скинув 14 республік (що стало нєжданчіком для гуманних європейських і американських панів).

Це хибне сподівання. Бо тоді правлячій еліті московської держави і титульній нації було куди відступати.

У 70-80-ті СССР встиг протягнути трубу в Європу попри санкції США, викачати з України її власні паливні ресурси і побудувати на Пн. Сході РСФСР економічну базу, яка підтримує на плаву РФ і служить плацдармом для реваншу.

Подальша дезінтеграція (а вона неодмінно станеться, якщо Москва програє свої малєнькі побєдоносні войни, що тримають у тонусі "русскій мір") - це втрата ресурсної бази сировинної економіки. У Нечорнозем'ї нема ресурсів. Тому впиратся будуть до останнього.

Слов'янский Вирій (Ірій) - Поля Іару

Вперше назва слов'янського раю згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха: «И сему ся подивуемы, како птица небесныя изъ ирья йдуть». Пізніше Ирій став більш відомий нам під назвою Вирій, рай. Наші предки вірили, що це тепла благодатна країна на заході чи півдні, місце проживання духів предків і душ ще ненароджених людей, зимівлі птахів та інших тварин. Вирій уявлявся як тепла країна, розташована на землях за морем, або на острові. Там панує вічне літо, або ж там літо, коли на інших землях зима і навпаки. Вирій вважався місцем перебування бога Сонця - Хорса (Хора/Гора). У народних віруваннях там також ховається взимку все життя, переховується насіння, посіяне в землю.

Так де ж розташовувався Ирій?

Його локація в мітах давнього Єгипту, адже копти (давні єгиптяни) називали країну мертвих ніяк інакше як - Іару. Іару (Іалу) - заплава небесного Нілу, дослівно, очерети (jar - очерет; .w - множина), «поля очерету» («сехет іару») - місце, в якому праведники, після суду Осіріса, знаходять вічне життя і блаженство.

У 109-му розділі єгипетської Книги Мертвих йдеться, що Іару оточує стіна з бронзи, ячмінь там росте висотою в 4 ліктя, жито висотою в 9 ліктів. Віньєтка 110-го розділу Книги Мертвих зображує поля Іару прорізаними повноводними каналами. За уявленнями єгиптян, померлі виконують в Іару всі сільськогосподарські роботи. Поля Іару - поля раю, ідеал хліборобського народу.

15-ти річчя Музею караїмської історії та культури в Галичі

5 листопада 2019 р. відбулися урочистості та відкриття виставки в рамках святкування 15-ї річниці Музею караїмської історії та культури в Галичі.

На захід завітали почесні гості, нащадки караїмів Віктор Леонович та Шимон Мордкович, наукові співробітники, представники ЗМІ та всі зацікавлені.

Відкрив захід завідувач Музею караїмської історії та культури Роман Рарик. У своєму виступі він коротко розповів про шлях становлення закладу, основні досягнення за час його існування; згадав тих, хто своєю працею творили Музей.

Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять колишнього завідувача музею Ярослава Поташника.

Заступник генерального директора з питань пам’яткоохоронної роботи Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Дідух розповів про перші кроки творення музею, проблемні питання його функціонування та догляду за караїмським зеретом в с. Залуква, висловив подяку за роботу науковим співробітникам та доглядачам музею.

Нащадок останнього галицького газана (духовного керівника) громади караїмів в Галичі Марка Леоновича, його внук Віктор Леонович (тепер мешканець Івано-Франківська) розповів про своє родинне коріння, особливості побуту в караїмських родинах, їхню долі. Також, для музейного фонду ним було передано кілька автентичних документів. Цікаво, що в родині Віктора Леоновича було 5 газанів.

Провідний науковий співробітник відділу фондів Мар’яна Бацвін поділилася спогадами про караїмів, які проживали на терені с. Залуква. За її спостереженнями, кожен з представників маленької громади відрізнявся толерантністю та вихованістю.

Молодшим науковим співробітником Музею караїмської історії та культури Надією Васильчук було підготовано для перегляду присутніх відеофільм про становлення музею від початків до сьогодення.

Важливим моментом святкувань було відкриття виставки під назвою «Останній газан Галича Марк Леонович (1885 – 1940)» - тепер в експозиції для огляду зацікавлених представлено його особисті фотографії, генеалогічне дерево, документи про навчання в школі, свідоцтва про право приватної власності на земельні ділянки, план приватного будинку та ін.

Захід відбувся цікаво і вчергове засвідчив, що музейники Галича активно працюють для збереження пам’яті однієї з унікальних міських громад – караїмів.

Фото - Андрій Стасюк.

Андрій Бондар: Без зими

... Зима – час окупації, який треба перетерпіти, перечекати, бажано без втрат. Фраза "дожити до весни" сповнена екзистенційної тривоги. Сама мова виокремлює зиму як сезон, сповнений ризиків і небезпек. Ніхто не каже "дожити до літа". Бо якщо вже до весни дожив, то й літа діждеш. Тому загалом людям хочеться, щоби зима минула непомітно і безболісно. Але без втрат не виходить: споживання газу в зимовий період – наріжний камінь українського життя останніх десятиліть. Вічні газові схеми, російські претензії й погрози, наявність чи відсутність газу в газосховищах, десятиліттями корумпована вітчизняна політика, газотранспортна система, транзит газу, питання тарифів на газ давно перетворили цю летку субстанцію на вічну тему, велику перепону та гальмо на нашому шляху до якогось іншого, кращого життя.

Й отак собі думаєш наївно: а якби не було такої зими, то, може, б і життя наше склалося по-іншому?

Приблизно п'ять місяців з дванадцяти ми проводимо без сонця – по суті, в напівсутінках – тому плентаємося у хвості світових індексів щастя й тішимося призовими місцями в європейських рейтингах самогубців. Інша наша фраза "скільки там тої зими" – іронічний оберіг, пошук світла в кінці тунелю. Бо насправді тої зими завжди понад міру – з листопада по квітень. Навіть коли вона лагідна і не така жорстока. Іноді здається, що дві наші революції 2004 і 2013-2014 років не останньою чергою були протестом духу життя проти фатальної передвизначеності цієї вічної російської зими, бажанням зламати прокляття прописаного долею географічного сусідства й подолати невблаганну монотонність календарного циклу.

Тож не дивно, що переможний характер цих революцій – примарний, бо природа, в широкому розумінні, бере своє. Ми начебто перемагаємо, але завжди не до кінця. Бо російська зима, як завжди, наступає, географічне сусідство – невиліковне, календарний цикл – одноманітний. Вода – мокра, Москва – столиця їхньої батьківщини, після осені настає зима. І з усім цим треба якось давати раду і якось жити. Снігопади, мороз, каша під ногами, крига, вітер у всіх шпаринах, а ти живи і борсайся, пробуй якось цю зиму одомашнити, приборкати, не дозволяй їй себе вбити, доживи до весни, а там якось буде.

Тому нам потрібні "три празники в гості" – без них ніяк не обійтись. Неможливо без Різдва, без народження надії в царстві цілковитого мороку й холоднечі...

Роман Бончук: Чому Джокер

Тому, що безжанровість сягнула певної межі, за якою, звісно, феномени браку, дефіциту та неповноцінності. Якщо неповноцінність є лишень наслідком неправильності композиційної й суто архетипічноі - з браком складніше. Інерція ринку та ринкових законів доволі проста: або ти домовляєшся із піратами, або вони грають в латентний тероризм. Тероризм є наслідком Подрібнення та виокремлення: гравців дедалі більшає, застави зростають, людей помирає більше, усього стало в дефіциті значно масштабнішим: варити метамфітамін стало мистецтвом, на кшталт варіння кабалістами та алхіміками якогось еліксиру десь в підвалинах Праги...

Причина в розбалансованісті в тому, що світ стає алогічно успішним і перемогу світового рівня розробляють два-три айтішніка-диверсанта з картбланшем із рівнем доступу Дельта.

Були припущення, що трансформація Часу в нову парадигму розкриється в Силі Магії: тобто усі аномально надприродні мутагени із сумним минулим зроблять із своєї Трагедії НовуФормулу Успіху - ось вам ДЖОКЕР, не пікова дама, не чорна діра чи Кротова, не машина часу чи ще щось там від НАСА чи британських аферистів, а проста деформація Власної травми в площину соціального ніби порядку. Чорні сили заволодіють світом - і, зрештою, на темному тлі краще мала б засяяти уся споконвічна божественне краса: діяння харизматів, відродження драконів та динозаврів, чаклунів та магів, які мають силу геофізичної зброї, а не простої ебонітовоі палиці.

Хоча Джеймс Джойс, на якому ніби завершилась література, як свого часу на Гегелі зупинилась філософія, пророкував нашу Еру в грі айтішніків та юристів. Юристи матимуть силу Нового Виправдання старим злидням - зрештою є ж якісь закони і вони зрештою для когось пишуться, але тільки ось в Україні закон пишуться для Латентного тероризму, тобто Варрава знову в статусі праведника. Не будемо з цього робити ще одну депресивну сторінку - просто споглядаємо.

ДЖОКЕР - це зрештою розмінна константа. ДЖОКЕР - це форма сучасного Спінози: ми створюємо нового бога - СИМУЛЯКРА. Джокера виправдають, бо він похитне заскорузлі жорна Умовного балансу. Того балансу, який нам дешифрували Бодрійяр, Фуко, Лакан й навіть Славой Жижек. Жижек ще той ДЖОКЕР.

Десакралізація, десінгуляризація, деанігіляція - що завгодно й феномен нового еліксиру та нової Чорної чуми, і найголовніше - нового ковчегу: ми є залежними від Джокера, який керує фрегатом під назвою Україна. Такий вже той мінливий час - ми знову в юдейський пастці. Зло є необхідною складовою усього доброго й милосердного. ДЖОКЕР несе хаос й не порядок, але є шанс зрозуміти зрештою, що ж насправді ми накоїли. Але дивно, усе зроблено не нашими руками...

Мансур Кучкаров: Долганы - полярные тюрки

Долганы сформировались на Таймыре лет 200 тому назад, путём смешения якутов с тунгусскими народами. Фактически, это якутско-эвенкийская смесь с преобладанием якутской составляющей. Внешне долганы, хотя и говорят на одном из якутских языков, больше похожи на эвенков. В них нет тяжеловесности, они стройны и легки в движениях. При этом для них характерен довольно озорной и подвижный склад психики. Кстати, долганские девушки славятся своей привлекательной внешностью.

В течение продолжительного времени народ существовал безо всякого названия, предпочитая обозначаться по своему роду или месту жительства. В советское время их причисляли к якутам, но сами якуты выделяли их с особую группу. В конце концов, прижился эвенкийский термин «долган», что можно условно перевести, как «занимающий особое положение внутри группы».

Проблемами долганского языка озаботились относительно поздно. Во всяком случае, письменность создали только в 1970 году, а первая книга на долганском появилась тремя годами спустя.

Исторически долганы исповедовали шаманизм, но со временем от русских переняли православие. Русские, правда и сами к этому времени исповедовали, скорее, двоеверие, чем собственно православие, а при переходе к долганам православие еще больше обросло языческими чертами. Получилась религия, в которой православные персонажи уживались с языческими, и  населяли они, три яруса мира, по которым перемешался  шаман, и священникам такие обряды они  не доверяли.

Золотая Орда - это общее прошлое!

По словам директора Института востоковедения им. Р.Б. Сулейменова Дербисали Абсаттара (Алматы, Казахстан), именно в золотоордынскую эпоху уходят истоки формирования многих тюркских народов евразийского региона: ногаев, татар, казахов, башкир, каракалпаков, узбеков, тюрков Северного Кавказа и Крыма. Это единая история, единые корни. Разговоры о том, что кто-то больше претендует на Золотую Орду (есть такие заявления и среди татар, и среди казахов), будут уже не наукой, а политикой. Это общее прошлое.

Профессор Сегедского университета Мария Иванич (Венгрия) приоритет отдаёт Крыму, в котором долгое время сохранялась золотоордынская государственность, о чём свидетельствуют различные памятники этой эпохи. При этом правом считаться наследниками могут пользоваться десятки народов.

В свою очередь крымский историк Эмиль Сейдалиев считает, что золотоордынское наследие невозможно делить. И практически каждый регион, населённый тюркскими народами, в равной степени что-то унаследовал от империи.

Авраам Шмулевич: Апокалипсис Потопа и Вавилонской Башни для современного человека

Обычно мы все – и простые граждане и политики – воспринимаем человечество (то есть самих себя), как каких-то олимпийских божеств, пребывающих вечности. Биологическая форма, в которую отлит человек, представляется нам неизменной и несменяемой. Однако, это очевидно не так – Homo Sapiens изменяется, подобно прочим зверям полевым, птицам небесным и гадам морским, населяющим нашу планету. Достаточно вспомнить ту же пресловутую акселерацию.

Очевидно, что естественный отбор и прочие влияющие на изменения факторы как действуют сегодня так же, как они действовали в палеолите.

Так куда движется человечество как биологический вид?

Согласно опубликованному некоторое время назад исследованию британских медиков и социологов женщины с высшим образованием в полтора раза чаще остаются бездетными. Вероятность того, что женщины с университетскими дипломами останутся бездетными, на 50% выше, чем у женщин, решивших не продолжать образование. Те, кто все же становятся матерями, рожают первого ребенка примерно в 29 лет, то есть на 5 лет позже, чем женщины с менее высокой квалификацией. В результате увеличения доступности высшего образования меньшее количество женщин будет заводить детей, поскольку эти женщины заняты карьерой и у них уходит больше времени на то, чтобы найти мужа или партнера, а когда они наконец устраиваются, у них часто возникают проблемы с зачатием.

Хотя среди женщин, родившихся в 1950 году, бездетной осталась каждая десятая, эксперты считают, что одна из пяти женщин, родившихся в начале 1960-х, вероятно, не будет иметь детей.

Двадцать процентов - это очень большой показатель, этого достаточно, чтобы изменить развитие вида. Кроме того, согласно другим исследованиям, чем меньше уровень образования родителей, тем, в среднем, больше в семье детей.

То есть, в развитых обществах идет очень жесткий отрицательный естественный отбор на уровень интеллекта – именно особи с низким уровнем интеллекта имеют наилучшие возможности передать свои гены наибольшему количеству потомков. А если к этому прибавить стремительное накопление (в результате успехов медицины) генов, почти несовместимых с нормальным физическим выживанием – картина получается еще более удручающей.

Вшанування пам’яті Олега Лишеги, приурочені до його 70-річчя, – найбільша вдячність за унікальний голос і мелос

На Прикарпатті відбулися заходи, приурочені до 70-річчя поета унікального голосу та мелосу, перекладача, драматурга, скульптора Олега Лишеги, який народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці. На жаль, наш відомий друг і товариш не дожив до цієї дати – 17 грудня 2014 року відійшов у засвіти, але вшанування цих уродин яскраво і шляхетно засвідчило, що найбільшою вдячністю за його багатогранний і яскравий талант може бути наша пам’ять. Презентація книжки спогадів про Олега Лишегу «Полум’я відігріє пам’ять», яка вийшла у львівському видавництві «Піраміда» відбулися в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника та в обласній науковій бібліотеці ім. І Франка за участі письменника Василя Габора, літературознавця Тараса Пастуха, художника-дизайнера Андрія Кіся, художнього подружжя Тетяни та Валерія Шаленків.

Люди, які добре знали Олега ділилися своїми спогадами про нього, починаючи ще зі студентських часів, розгортали перед присутніми сувій минулого, з якого поставали найяскравіші і найтрагічніші віхи життя Олега Лишеги. Зокрема знайомство з таким культовими постатями, як Григорій Чубай та Віктор Морозов, участь у самвидавчому часописі «Скриня», за яку, власне, він і був виключений з Львівського університету, де вчився на англійській філології… Потім служба в армії та вчителювання в Бурятії, повернення до Львова, переїзд до Києва. І хоча приватне та особисте життя налагодилося, але офіційна заборона на публікації протривала до 1988 року. У 1989 році виходить перша книжка Олега Лишеги «Великий міст». Потім були інші книжки, стипендія Фулбрайта, переклади на українську Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат, та інших, премія Нью-Йоркського ПЕН-клубу – міжнародної неурядової організації, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів…