Олексій Мустафін: Історія сала

Знайомство людини з салом відбулося рано. Тоді, коли не існувало ані осілого життя, ані сільського господарства, ані народів в сучасному розумінні цього слова. Вочевидь, зустрілися вони в той самим момент, коли наш пращур вперше вийшов переможцем в двобої з диким кабаном і вирішив поцікавитися, а що в того під шкірою. І виявив чималенький шмат жиру — білого, поживного, а головне смачного.

Побачене справило на первісного мисливця неабияке враження. Тож коли первісна людина вирішила перекваліфікуватися і стати скотарем, свині були одомашнені одними з перших.

Враховуючи, що ані молока, ані вовни домашні свині не давали, розводили їх саме заради м'яса і сала. Втім, як це відбувалося — ми вочевидь не знаємо, бо ані свідків цієї вікопомної події, ані їхніх свідчень до наших часів не збереглися.

Втім, коли писемність таки з'явилася, свині вже були домашніми тваринами. А люди їли сало. Принаймні в стародавньому Шумері. Вочевидь смакувало воно їм добре.

От тільки в спекотному месопотамському кліматі зберегти масний продукт свіжим було важко. Тому зазвичай до сала додавали місцеві прянощі, насамперед кунжут. Це додавало йому пікантності. І водночас перебивало неприємний запах та присмак, якщо сало і справді починало псуватися.

Сала шумери заготовляли багато, сплачували ним податі до скарбниці і навіть вивозили до інших країн, обмінюючи на метали і коштовне каміння. Оскільки торгівля тривала століттями, вочевидь месопотамський рецепт дозволяв зберігати оброблене сало довго і довозити до покупця цілком їстівним.

Стародавні єгиптяни одними з перших почали використовували сало з медичною метою. Втім, йшлося не про лікувальні властивості. Сало як найдоступніший тваринний жир було основою безлічі мазей, зокрема й протизапалювальних.

Косачів (табір для військовополонених та інтернованих осіб)

Косачів (пол. Kosaczów) — найбільший табір ЗУНР для інтернованих осіб та військовополонених, розташований у передмісті Косачів м. Коломиї (тепер частина міста) і функціонував з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р.

Коломия не випадково була обрана для розташування табору інтернованих осіб, бо знаходилося далеко від лінії фронту українсько-польської війни 1918-1919 рр. У таборі перебували представники різних національностей: німці, угорці, румуни, чехи, українці та ін., але найбільше було поляків. Перші інтерновані поляки прибули з Перемишля та околиць, Самбора, Дрогобича, Борислава, Львова та його околиць: Прус, Сокольників, Сем’янівки, Давидова та ін., Калуша, Станиславова, Бібрки, Городенки, Ходорова, Тисмениці та Бучача. Військовополонені та затримані поляки за походженням були з усіх польських земель. Спочатку вони були розміщені у камері для арештантів у приміщенні Магістрату (міській Ратуші), а частина – у в’язниці на вул. Романовського. Коли ж в’язниця була переповнена, їх перевели до школи імені барона Гірша на вул. Коперника. Хворих розмістили у лікарні на тій самій вул. На відміну від затриманих військових та інтелігенції, селян та робітників до офіційного утворення табору селили в навколишніх польських селах – св. Йозефі та св. Станіславі.

Комендант табору інтернованих осіб та військовополонених у Коломиї, поручик Й. Чайківський, до війни гімназійний професор, 6 грудня 1918 р. видав наказ усіх інтернованих перевести до бараків на Косачеві – болотистому передмісті Коломиї. Там ще до І світової війни були побудовані бараки, в яких утримували худобу для австро-угорської армії. Інтернованих розмістили в семи дерев’яних бараках. Протягом періоду існування табору у Косачеві з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р. крізь нього пройшло бл. 4 000 – 5 000 осіб, померло від 800 до 1 300 осіб, задокументовано смерть 467 осіб. Точної облікової інформації про кількість осіб, що перебували у таборі за весь період, не збереглося. Єдиним є запис, що у Коломиї на початок лютого 1919 р. перебувало 3 484 інтернованих осіб та військовополонених.

Сергей Нефедов: Война миров

Нефедов Сергей Александрович — доктор исторических наук, ведущий научный сотрудник Института истории и археологии Уральского отделения РАН, профессор Уральского федерального университета (Екатеринбург). 

Вот, идет народ от страны северной,
и народ великий поднимается от краев земли;
Держат в руках лук и копье;
они жестоки и немилосердны,
голос их шумит, как море, и несутся на конях,
выстроены, как один человек...
(Иеремия 6 : 22 — 23)

Это нашествие выглядело как исполнение пророчества Иезекииля, как пришествие Гога и Магога. Господь Бог призвал Гога, царя народов Магога, чтобы покарать отступников-израильтян: «…и пойдешь с места твоего, от пределов севера, ты и многие народы с тобою, все сидящие на конях, сборище великое и войско многочисленное. И поднимешься на народ Мой, на Израиля, как туча, чтобы покрыть землю: это будет в последние дни»1. Иезекииль предрекал, что отступники одумаются и снова примут Бога, тогда произойдет великая битва между людьми и Магогом, и Господь придет на помощь, истребив Магога огнем и серой.

Пророчества о великой войне с Магогом переплетались с преданиями, говорившими о реальных нашествиях варварских народов Севера. Иеремия рассказывал о нашествии скифов, которые опустошили весь Ближний Восток. В 612 году до н. э. скифы и их союзники разгромили столицу тогдашнего мира, Ниневию. «Горе городу кровей! — говорил пророк Наум. — Несется конница и блестит меч, и сверкает копье — и множество сраженных, и груды трупов. Без конца тела, спотыкаются о тела убитых…»2.

Нашествие оставило по себе долгую память: даже несколько столетий спустя античные авторы говорили о дикой жестокости скифов. «Они любят войны и резню… — писал Помпоний Мела, — чем больше кто убьет, тем считается у них доблестнее; не быть убийцей — величайший позор»3.

Угроза, исходившая с севера, постоянно ощущалась на Востоке и Западе. «На границе… стоят огромные полчища кочевников, угрожающие нам обоим, — писал сирийскому царю правитель Бактрии Евтидем, — и если только варвары перейдут границу, то страна, наверное, будет завоевана ими»4. Бактрийские цари воздвигли для защиты от кочевников стену длиной в 250 километров — об этой стене рассказывал великий поэт Навои; он писал, что ее построил Александр Македонский («Искандер Двурогий»), чтобы спасти мир от нашествия диких народов — «яджуджей и маджуджей».

Микола Кравченко: Прадавня військова традиція

Наприкінці верхнього палеоліту у передльодовиковій зоні Східої Європи сформувався новий різновид людей. Названі в майбутньому на честь печери Кро-Маньйо, де були знайдені перші їх залишки, вони створили унікальну культуру. Жорсткий клімат загартував тіло, дух і волю первісних мисливців, зробивши їх найбільш розвиненою у фізичному й інтелектувальному плані популяцією людей на Землі. Стан професійних військових, що сформувався шляхом спеціалізації з широкого прошарку кочових мисливців, став унікальним явищем у середовищі кінця кам’яної доби. Родовим громадам навколишніх первісних мисливців і збирачів нічого було протиставити людям з одночасно високим рівнем фізичного розвитку й інтелекту, що професійно займалися війною. За відносно короткий період нечисленні племена кроманьйонців розселилися на широких просторах Євразії.

За кілька тисячоліть до нової ери нащадки їх військового стану приручили коня і винайшли колесо, започаткувавши спеціалізацію окремих груп військових. Таким чином від не достатньо мобільної піхоти відокремилися нові види вояків – кіннотники і вершники бойових колісниць, танків бронзової доби. Непереможна навала індоєвропейських племен на конях та бойових колісницях не знаходила собі достойних суперників на теренах всього Старого світу. На цих територіях виникли перші в світі державні утворення, що були по суті організаціями воїнів, із кочового стану яких, поступово втративши військову традицію, виділилися осілі стани жерців, міщан та селян. Первісні держави, що використовували військовий стан виключно як апарат примусу і підкорення поступово поширювали свій вплив на навколишні території.

Непідкореними завжди лишалися лише землі, на яких продовжував домінувати стан професійних воїнів. Держави ж, в яких військовий стан втрачав керівні позиції, поступово приходили в занепад і зникали. Так пішли у небуття цивілізації Шумеру і Еллади, держава Ахеменідів і Римська імперія. Народи ж в яких військовий стан лише зміцнював свої позиції ставали новими творцями історії.

Олег Гуцуляк: Сучасне явище "повернення язичника (варвара)" в цивілізаційно-культурному аспекті

Активізація явищ тероризму у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його сутнісних основ, а не лише віднесення його до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації, Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об'єктів антитерорестичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм.

Той факт, що замість терміну “варварство” іноді використовується “язичництво”, привів С. Аверінцева до висновку, що у середині теїстичних релігій існує “язичництво” як ідея, як неписаний або спокусливий образ неподоланого минулого, котрий дочікується кризи офіційної віри, щоб набути нове життя [3] . У своїй праці “Занепад Європи” О. Шпенглер замість слова “язичництво” у даному випадку використовує “цезаризм”, незалежно від того, чи мова йде про Рим, Китай, Єгипет чи Багдад : “Це повернення зі світу завершених форм до первісності, до космічно - позаісторичного. На місце історичних епох знову приходять біологічні періоди” [4] .
Варіантам такого “повернення язичництва” дав безкомпромісну оцінку М. Бердяєв. Для нього будь-яке повернення людського духа до стану стародавнього язичництва є небезпечним та загрожує людству новим падінням [5] . Саме більшовики, на його думку, - це “язичники”, “варвари”: “Люди старого, хоча й вважаючого себе передовим, соціалістичного світовідчуття відкидаються назад. Вони – консерватори вчорашнього і позавчорашнього дня” [6] , а їхня революція є “всесвітньо-історичною реакцією”, поверненням свідомості назад (“вспять”) до архаїчних форм міфотворчості. Так само оцінювали марксизм-ленінізм учасники французької групи “Соціалізм чи варварство”, серед яких були відомі філософи К. Касторіадіс та Ж.-Ф. Ліотар [7] .

Едуард Юрченко: Традиціоналістська парадигма соціальної модернізації

На початку третього тисячоліття людство зіштовхнулось з глобальними проблемами, які потребують вирішення на концептуальному та практичному рівнях. Особливо це стосується розвинутих країн, що перебувають у стані переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та належать до європейської культурної традиції. Сучасні проблеми, безумовно, є породженням доби індустріального суспільства. Існує два погляди на вирішення цих проблем. Перший побудований на новоєвропейській прогресистській парадигмі і вірі в те, що проблеми будуть вирішені в процесі суспільного та науково-технічного розвитку. Другий спирається на тотальну критику індустріальної доби та аполегетику доіндустріального суспільства.

Обидва ці погляди мають свої вади. В межах першого все менше і менше відповідей на питання, що виникають. А в межах другого не існує реалістичної програми відродження реалій доіндустріальної доби. Тому існує необхідність знаходження концепції третього шляху, яка б подолала недоліки двох перших. На нашу думку, ключ до цього лежить в порівняльному аналізі традиційного та постіндустріального суспільств та у виділенні спільних для них моментів. Це відкриває шлях до відродження позитивних аспектів традиційного суспільства при збереженні життєво важливих аспектів життя людства в наш час та збереження суспільного розвитку в постіндустріальному напрямку. При такому підході процес соціальної модернізації збігається з процесом відродження традиційного суспільства, що дає підстави говорити про традиціоналістську парадигму соціальної модернізації.

Об'єктом роботи є постіндустріальне суспільство, його проблеми та вірогідні шляхи розвитку. Предметом роботи є питання про можливість традиціоналістської парадигми соціальної модернізації та її ключові аспекти. Ступінь опрацювання проблеми на даний момент є надзвичайно низьким, але окремі її аспекти розроблялися в межах концепції третьої хвилі (Тоффлер), постіндустріального суспільства (Белл), кінця історії (Фукуяма), конфлікту цивілізацій (Хантінгтон), філософії "нових правих".

Сьогодні людство зіштовхнулося з цілою низкою проблем. Фактично можна говорити про безліч малих та великих криз в найрізноманітніших сферах життя: економіці, політиці, культурі, екології - буквально скрізь. Всі вони є частинами загальної кризи сучасної цивілізації. Відбувається перехід до принципово нового світу, нового суспільства. Деякі дослідники називають його постіндустріальним (Белл), інші - суспільством третьої хвилі (Тоффлер), або інформаційним суспільством. Яку б назву ми не обрали, зрозуміло, що світ вступає в принципово нову добу. Для позначення цієї цивілізаційної доби ми будемо вживати термін постіндустріальне суспільство.

Криза індустріального ладу супроводжується не тільки переходом до постіндустріального етапу, а й пожвавленням сил, що стоять на боці антипрогреситських ідей та є прихильниками доіндустріального, традиційного ладу. Наслідуючи Тоффлера, можна сказати, що сили другої хвилі вимушені оборонятись як від молодих сил третьої хвилі, так і від "агентів" першої хвилі, які в умовах сучасного суспільства дістали "друге дихання". Можна говорити про суперництво двох фундаментальних парадигм, які ми умовно назвемо прогресистською та традиціоналістською. Якщо прогресистська модель зорієнтована на прискорення переходу до нового постіндустріального ладу, то традиціоналістська кличе до відродження традиційного порядку, який в свій час був витіснений індустріалізмом. Прогресисти покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціально-політичного ладу. Позитивне у прогресистів полягає в тому, що, виходячи з соціально-економічних реалій та об'єктивних тенденцій в світі, вони намагаються обґрунтувати свої погляди.

Олег Гуцуляк: Готы и скифы в этногенетических мифах о происхождении сармат, гуннов, тюркютов и славян

С конца V в. и в IV в. до н.э. отдельные племена савроматов начали теснить скифов и переходили Дон. В IV-III вв. до н. э. у савроматов сложились новые союзы племён. Начиная с III в. до н. э. эти новые племенные группы выступали под общим названием сарматов (1). Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. В связи с большим влиянием савроматов на землях Скифии некоторые цари античного Боспорского (Приазовского) царства в первые века нашей эры гордо носили имя Савромат. Славой и происхождением от сарматов гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий.

Но не менее интересно предание о происхождении сармат!

По Геродоту («История», IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ – сарматов (2).  Также Страбон пишет: «... Утверждают, что амазонки живут в соседстве с гаргарейцами в северных предгорьях тех частей Кавказских гор, которые называются Керавнийскими... Гаргарейцы вместе с амазонками, как говорят, поднялись в эти места из Фемискиры (город на Фермодонте), затем, однако, начали восстание и стали воевать против амазонок... Впоследствии, прекратив войну, они заключили соглашение на таких условиях: будут общаться друг с другом только для того, чтобы иметь детей, жить же каждое племя будет самостоятельно» (Страбон, «География», XI, V, 1).

Но готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» рассказывает, что готы изгнали из своей среды неких воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от «лесных духов» (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов, которые и принесли в Европу на своих голубых знаменах золотой знак бога Неба – крест. В «Песни о Хильдебранде» старого гота принимают за гунна. Агафий Миринейский считал германцев-бургундов (Βουρούγουνδοι) гуннским племенем.

Таким образом, приазовские амазонки Геродота – это готки-ведьмы Иордана! А "молодые скифы" Геродота - это "лесные духи" Иордана. А потомством их были именно сарматы-гунны! 

А гуннов и сарматов (алан, роксолан) издавна отождествляли. 

И этот генеалогический контекст ложиться легенда о происхождении всех тюрков (тюркютов). 

Один мальчик, оставшийся в живых от  истреблённых прамонголами-жужанями гуннов (по «Бэй ши» и «Суй шу» – живших на правом берегу Сихай, «Западного моря», т.е. Каспийского моря), осеменил волчицу, но затем молодой человек был убит, а волчица ушла в горный Алтай, где и родила десять сыновей – первых тюркютов, которые назвали себя потомками «гуннов» (от «кун» – «солнце»). Все они выросли, женились на местных (турфанских) девушках и стали главами основанных ими родов. 

Олег Гуцуляк: Митраизм в Тюркском мире

Непосредственные параллели между фактами в митраистских мистериях и в сказаниях некоторых тюркских народов (в языках которых имеется слова, происходящие от имени Митры: тувин. маадыр, mādɨr, хакас. матыр, matyr «герой, бесстрашный, героический, доблестный, отважный», др.-уйгур. madar «чудовище, демон»[i]) обнаруживает У. Алпулы, интерпретируя их именно как описание этапов инициации:

«… В хакасском сказе про мальчика Ак Кoбека записанном Н. Ф. Катановым в Арыковом улусе у устья р. Камышты, на левом берегу р. Абакан говориться, что некий чиновник Кoтэн-пег обнаружил босого и обнаженного мальчика идущего по снегу, который перевалив за гору остановился у родника (хара суг – черная вода), обросшего ракитовыми кустами. На плече у мальчика – острый меч, который разрезал ему плечо и из раны течет кровь на землю. Мальчик называет своё имя – Ак Кoбек и отправляется на поиски своего бело-голубого коня. Взойдя на вершину высокого таскыла мальчик лег спать на меч. Когда он проснулся, то рядом с ним появился белоголубой конь с одеждой, обувью и прочей амуницией. Спустившись с горы Ак Кoбек находит в белой степи две реки, которые он перепрыгивает и даёт им названия: Абакан и Кем (Енисей) … На наш взгляд в данном мифе можно обнаружить некоторые элементы присущие митраистским мистериям. Перед нами явный инициатический Путь Героя, первоначальная стадия которого начинается со спуска в «пещеру» или «схождение в Ад», инициатическую смерть. Как отмечает М. Элиаде в некоторых традициях герою проникающему в Чрево Земли, Преисподнюю для начала необходимо освободиться от своей одежды… В митраистских сценах посвящения мы также видим обнаженного миста (miste; «новопосвященный в мистерию» от др.-греч. μυστικός «закрытый») с завязанными глазами…

Микола Бандрівський: Відродження оборонних городищ

Сьогодні відроджують оборонні городища: не бутафорні, а реально необхідні під час бойових дій!

На фото - укріплена база курдів в Сирії (наші дні), при спорудженні якої неусвідомлено використано фортифікаційні прийоми з минулих епох:

1-розміщення укріпленого пункту на ландшафтній домінанті з відкритою територією довкола, яка добре прострілюється;

2-обведення довкруги глибоким оборонним ровом, який переходить у вал з ескарпованим крутим схилом;

3-із внутрішнього боку площадки городища, впритул до валу, вбудовані "вогневі точки", праобразом яким могли служити наріжні оборонні вежі;

4-прохід до городища через вузьку "в"їздну браму" з двох боків контролюється підсиленими розрахунками;

5-основна умова виживання будь-якого городища: водопостачання, у даному випадку, мабуть вирішена за допомогою артез. свердловини.

Схожі, за конструктивними особливостями, оборонні споруди виникали, впродовж кількох тисячоліть, у різний час на різних територіях і, навіть, на різних материках. І ніякого зв"язу (скажімо, традиції спорудження таких фортифікацій) між тими культурами/спільнотами, не було.

Спорудження таких об"єктів було продиктовано життєвою необхідністю конкретного моменту, а логіка і хист військових будівничих кожному з них підказувала те, де, найоптимальніше, звести таку оборонну споруду. І ніяких інших способів, як тільки оточити оборонний пункт, по периметру, глибоким ровом з валом чи укріпленою кам"яною стіною, людство відтоді ще не винайшло.

Отож, підручники з військової тактики і стратегії - то одне, а польові умови, в яких опинився отой підрозділ курдів - то зовсім інше.

У даному випадку жодних "закономірностей розвитку" тут не простежується: курди, не маючи жодного уявлення про голіградські чи ранньослов"янські оборонні городища, відтворили у своїй сирійській пустелі, майже точну копію того, що ми розкопуємо у нас на Північній Буковині, Галичині чи на Волині. Звідси й висновок: необов"язково знати традиції фортифікаційного мистецтва, а достатньо лише того, щоби опинитися в умовах, коли, за всяку ціну, мус вижити... От тоді, й обкопуєш місце своєї дислокації. ровами з валами.

Прости, Грета, нас неразумных! Sorry, Greta, we are foolish! Entschuldigung, Greta, wir sind dumm!

Все смеялись над озабоченностью Греты по поводу выбросов парниковых газов в атмосферу.
- Теперь все значительно сократили выброс газов.

Все смеялись над тем, что Грета не ходит в школу.
- Теперь все не ходят в школу, в университет и на работу.

Все смеялись над тем, что Грета не летает на самолётах.
- Теперь никто не летает на самолетах, не ездит на поездах и на морских судах тоже.

Все смеялись над тем, как Грета, не будучи специалистом, высказывается на тему экологии и климата.
- Теперь все, не будучи специалистами, высказываются на сложнейшие темы вирусологии и эпидемиологии.

Все смеялись над экспрессивностью Греты.
- Теперь все стали экспрессивными.

Все смеялись над тем, что Грета нервничает.
- Теперь все стали нервными.

Все смеялись над страхами Греты.
- Теперь все очень боятся.

Прости их, Грета, ибо не ведали что творили...

Владимир Ткаченко-Гильдебрандт: Возвращение тамплиеров (Трамп против католиков)

Артем Корсун: Когда же наступают критические времена

Ещё в самом начале пандемии, я сидел и пытался понять, что общего у лидеров по числу заболевших. Иран. Корея. Италия. Испания. Ныне к ним прибавились США (In god we trust). Ничего общего ни в культуре, ни в традициях, ни в уровне жизни.

Есть единственный параметр, который их объединяет - зашкаливающая религиозность, в этих странах % верующего населения намного выше, чем в других.

В Израиле среди религиозных больше заболеваний, потому что был праздник Пурим. Они собирались своими большими семьями и друг друга перезаражали. Плюс они не сильно слушают светские власти и карантин хуже соблюдают. А сегодня с утра попалась интересная статистика по городам Израиля (http://xprt.co.il/news/6332). В лидерах - Иерусалим (Город Золотой в Святой Земле) и небольшой Бней-Брак. Именно там прошла та самая Чёрная Свадьба. Как там пел Высоцкий: "Молились строем - не помогло".

В Корее разносчиком стал как раз член секты - т.наз. "пациент 31". 

Китай не атеистическая страна, на уровне официальной религии у них конфуцианство, основанное на почитании предков и данных ими обычаев. Но Китай в данном списке отсутствует по другим соображениям - он первоначальный очаг эпидемии. Понятно, что в очаге заболеваемость будет выше, чем в других местах.

Кажется, мы имеем наглядный пример эволюции в действии. Одна из теорий отмечает, что эпидемия затронула регионы на 40-й широте. Ниже вирус не выживает, т.к. при повышении температуры воздуха выше 26 градусов не выживает. Но 40-я широта интересна ещё и тем, что это страны не затронутые эволюционными изменениями во время Малого Ледникового Периода. В этом поясе можно было выживать сохраняя привычный уклад жизни и дикие верования.

Бог очень хорош для спокойных времён, для неспешной беседы за рюмочкой чая о различных толкованиях тёмных мест в Августине.

Когда же наступают критические времена:

- Что мы говорим Богу?

- Не сегодня. 

Костянтин Дорошенко: Долгое Средневековье может быть бесконечно долгим. Выйти из него возможно лишь персонально

Термин «Средневековье» возник из желания человека отделить себя от предыдущих поколений, взбунтоваться против порядка, почитания и наследования праотцов, поставить индивидуума выше Бога в качестве великой идеи. Концепция, в которой человек становится центром бытия, впрочем, делает всякую науку наукой о человеке. И заставляет науку историческую сосредоточиться на человеческом сознании и воображении в том или ином времени. Отсюда возникает понятие «менталитет», которое французская школа «Анналов» исследует уже почти 90 лет.

Понимание менталитета доказывает, что в разные века в разных географиях люди вкладывали не одинаковое значение в одни те же слова, что опровергает вульгарную идею о неизменности человеческой психики. Одновременно поддавая серьезному сомнению психологически выгодную нам версию смены исторических формаций, прогресса.

Представитель школы «Анналов» Жак Ле Гофф предлагает «долгое, очень долгое Средневековье, фундаментальные структуры которого медленно развиваются от ІІІ до середины ХІХ столетия. Тогда промышленная революция, господство Европы, настоящий рост демократии (античный полис был лишь очень ограниченным ее прообразом) создали действительно новый мир, несмотря на непрерывность определенного наследия и постоянство определенных традиций» [1].

Но в чем суть прогресса? Почему, с точки зрения не механических изменений благосостояния, но человеческого сознания, мы можем говорить о продвижении? «Что мыслили люди этого века такого, чего раньше не мыслили, такого, что даже было немыслимым?», — спрашивает уже о ХХ столетии французский философ Ален Бадью [2]. «По сути с какого-то момента век увлекся идеей изменить человека, создать человека нового. Это правда, идея эта витает среди фашизмов и коммунизмов, монументы которых даже чем-то похожи: статуя пролетария на пороге освобожденного мира или образцовый ариец Зигфрид, побивающий драконов упадка. Творение нового человека всегда приходит к тому, что нужно уничтожить человека прошлого», — отвечает он [3].

А тут — внимание! Концепция нового человека, построения нового, окончательно справедливого мира — что это, как не сверхчеловеческая идея? Реальный человек — снова средство, в центре — великая идея. Бог умер, да здравствует Бог!

Сергій Чаплигін: Людина спочатку вбила бога, а тепер стала обтяжливою й для себе…

В деяких північноамериканських штатах, віднині ще більше “збільшені права жінок” – аборт можна робити в любий період вагітності. Навіть за хвилину до народження дитини. При цьому враховується лише думка “носія плоду”.

Не будемо аж дуже гнівно висловлювати щодо цього своє обурення. Адже ж ми з вами, свого часу, сприйняли саму ідею абортів, чим зрадили священне право на життя заради “прогресивних цінностей”.

І, взагалі, які можуть бути моральні обмеження в світі переможного лібералізму, де ми вже не маємо права комусь вказувати що можна робити, а що не можна…

Але якщо йти за ліберальною ідеологією, що “людина є вільною тільки тоді, коли може сказати “ні” всьому, чому завгодно”, то будемо логічними до кінця – скажемо “ні” навіть тій свободі, яку нам пропонують ліберали.

В ХХІ столітті мірою речей виступає вже не звична нам людина, а новий суб’єкт лібералізму – пост-людина. Таке собі випадкове ігрове поєднання частин людини.

Тому ми вже звикли бачити себе зі сторони. Поки що в комп’ютерних іграх у вигляді віртуального клона де відбувається зустріч “себе” з “собою”.

І мережева дивідуальність нами вважається вже нормальною.

Тому нас вже не дивує, що деякі об’єкти можуть бути більш реалістичними ніж ті, що є в житті. Спочатку зі шкірою, волосям, губами, очами, персами, талією почав працювати фотошоп, потім пластичні хірурги. Це ми назвали таким солодким словом "ґламур".

Тому нашим дітям вже викладають, що людина істота цілком соціальна і стає чоловіком або жінкою внаслідок “експлуатації” чи “поганого виховання”. І якщо змінити соціальні установки то кожен знайде свій ґендер. Тому іноді ми вже не можемо розрізнити хлопчика від дівчинки. Бо “аsexue” – стиль молодіжної моди, є концептуальним обгрунтуванням ґендерних теорій. Тому ми маємо в соцмережах в друзях якихось Анжел, які насправді є Васями, яким мати одну стать нудно (покищо – віртуально). Тому звичайними подіями вже є гей-паради, одностатеві шлюби та трансґендерні операції (які за мірою спрощення процедури, як виявляється, вже можна періодично змінювати).

Новини вже нам розповідають:

В. Г. Иванченко: Алтайская традиция Змея

В который раз, встречаясь с сочетанием «змеиной» темы и Алтая, да и просто проезжая Змеиногорск с его крупнейшим рудником или место строительства другого монстра – знаменитой Катунской ГЭС – Еланду (от алт. Jалаңду имеющий змей), поневоле вспоминаешь все, что известно об этом существе в мире мифа. Вот кое-что из этого ряда.

Змея – символ, связанный и с небесным огнем, и с подземным миром. Змея – также знак времени. В германской мифологии змея («червь») среднего мира как главное воплощение космического зла играет основную роль в предстоящей гибели мира. Сходным образом в египетской эсхатологии прабожество Атум в конце мира должно вернуться в виде злой змеи Урей в хаос, из которого оно некогда возникло. У казахов и тюрков Западной Сибири змей Аждарха живет в пещерах и сторожит сокровища. Порой одаривает и людей. Змей Аврага Могой у монгольских народов заключен в подземной крепости богатырем, завалившим пещеру скалой. В конце мира он должен освободиться. Возле алтайского села Тигирек жители могут показать вам пещеру, из которой в древности иногда выползал ящер. Пещера так и называется: Ящур.

Змея часто сливается со своим антагонистом – птицей. В наши дни возрождения державного орла России (на старом гербе попирающего змей) следует помнить, что старообрядцы прошлого века трактовали этот символ по-своему. «Орел уже несет змей антихристовых» – говорили они.

Три точки выступают символом змеи еще и потому, что змеям часто приписывают обладание третьим глазом. Трехглазость змеи отражает способность «видения» (усиление через умножение). Ближайший мифологический родственник змеи – дракон. Греческое слово drakon имеет связь с глаголами drakein (смотреть) и derkomd (гляжу снизу). В новозаветном Апокалипсисе дракон – сатана. Змеи вообще часто сливаются с драконами. 

Со змеей часто связано число «семь». Алтайский Эрлик имеет семь «железноголовых, черных сыновей». В Индии Сурья, бог дня, изображался восседавшим на семиглавом змее. В «Махабхарате» Агни семь раз поджигает лес, где обитают змеи-наги. 

Один из знаков змеи – дуга, из-за чего со змеей часто отождествлялась радуга, которая во многих примитивных мифологиях предстает существом опасным и злобным. Советский серп и молот, таким образом, по символическому содержанию тождествен оккультному посоху, обвитому змеей.

Уяснив эти закономерности, можно связать со змеей и традицию, которую передал из недоступного нам источника Р. Генон. Согласно ей, семь инициаторских «антитрадиционных» центров, называемых «башнями Сатаны» расположены на Земле в порядке, напоминающем серп, в виде дуги, окружающей Европу. Крайняя «башня сатаны», соответствующая рукоятке серпа, по Генону, находится на юге Западной Сибири, то есть на Алтае. Именно здесь существует разрыв между мирами, откуда в последние времена хлынет античеловечество* – орды Гогов и Магогов.