Богиня демократии - десятиметровая статуя, установленная на площади Тяньаньмэнь

31 год назад начались события на площади Тяньаньмэнь.

Богиня демократии - десятиметровая статуя, установленная на площади Тяньаньмэнь. Статуя была создана за 4 дня студентами Академии искусств Пекина из пенопласта и папье-маше поверх металлической арматуры.

Была уничтожена китайской армией 4 июня 1989 при подавлении демонстраций.

Башкирское восстание 1704—1711 годов — одно из самых продолжительных в серии башкирских восстаний XVII—XVIII вв

Причины восстания 

Начало восстания связано с указом, объявленном прибыльщиками (собирателями налогов) А. Жихаревым и М. Доховым в августе 1704 года на собрании (Жыйын) башкирских родов в Азиевской мечети. Указом властей России вводилось 72 новых налога, в том числе на мечети, мулл и на каждого приходящего в мечеть на джума намаз. В указе также требовалось строить мечети только по образцу христианских храмов, и запрет на то, чтобы мечети были выше и больше христианских церквей. Так же указание устраивать кладбища рядом с мечетями, фиксировать заключение браков и смерть прихожан муллам только в присутствии русского священника. Все это было воспринято как вмешательство во внутренние дела народа, и прямой шаг к будущему полномасштабному насильственному крещению.  Кроме того, Россия потребовала 20 000 тысяч лошадей, а потом ещё и 4000 воинов башкир, чтобы они помогали русским в разных войнах: в то время Россия вела Северную войну со шведами.

 П. И. Рычков в книге «История Оренбургская по учреждении Оренбургской губернии» оставил такое описание событий и их причин:

" башкирский бунт, называемой Алдаровской и Кузюковской, начался в   1704 году в декабре месяце под предводительством Алдара и Кузюка. Притчины ко   оному поданы неразсудными поступками бывшаго на Уфе Александра Сергеева,   которой с них неумеренною строгостию требовал лошадей и выдачи беглых людей,   в их жилищах укрывавшихся, и, как сказывают, несколько старшин башкирских на   одном у себя обеде до смерти запоил. К городам же к Уфе, Бирску и Мензелинску   сильные приступы чинили и до самой Казани только за 30 верст не дошли, отколь   они едва отбиты изрядными учреждениями казанскаго губернатора Кудрявцова,   который живущих в Казане татар, жен и детей забрав в аманаты, протчих всех   выслал против оных злодеев.(т.е против башкирцев) С сими, тако же и с другими   наряженными и позволенными от него партиями, оные башкирцы внутрь Башкиря   прогнаны. Для конечнаго же пресечения сего их башкирскаго злодейства в марте   месяце командирован был боярин князь Хованской и при нем восемь полков   воинских людей и довольное число нерегулярных, которой, дошед пригорода   Алабуги, остановился, а внутрь Башкирии послал два полка под командою   подполковников Хохлова и Аристова, из коих Хохлова полк, не доходя   Соловарнаго городка, почти весь от них, воров, разбит."

 Место и этапы восстания

Восстание распространилось на всей территории Башкортостана и соседние районы — и охватило территорию от реки Тобол на востоке до Волги на западе, от среднего течения Яика (Урала) на юге до Казани, Вятки и Кунгура на севере.
Восстание делится на 4 этапа:
· 1-й этап: 1704—1706 гг. — начало восстания;
· 2-й этап: 1707—1708 гг. — этап наивысшего размаха движения;
· 3-й этап: 1709—1710 гг. — борьба в Зауралье;
· 4-й этап: 1711 год — окончание восстания.

14 апреля отмечается День грузинского языка

Грузинский язык был запрещен в Грузии после ее оккупации в 1801 году. До 1860-х годов во всех учебных заведениях Грузии, в том числе духовных училищах, обучение велось на русском языке.

В 1918 году, после восстановления независимости Грузии, грузинскому языку был возвращен статус государственного, но после советизации статус грузинского языка нигде не фиксировался. Только Конституция ГССР в 1936 году определила этот статус.

В 1978 году советская власть решила лишить местные языки союзных республик статуса государственных. Государственным языком СССР провозглашался только русский. Соответствующее изменение предполагалось внести и в 78-ую статью Конституции Грузинской ССР: эту поправку должен был утвердить Верховный совет республики.

Однако это вызвало протест грузинской общественности и 14 апреля 1978 года от Тбилисского государственного университета к проспекту Руставели двинулись 15 тысяч человек. К студентам и представителям интеллигенции присоединились другие граждане. На проспекте Руставели собралось около 100 тысяч человек, и впервые за всю историю советского режима коммунистическое правительство отступило. Эдуард Шеварднадзе получил от секретаря ЦК КПСС Михаила Суслова указание поступить с митингующими так, как армия поступает с мятежниками, то есть открыть огонь. Участники мирной акции протеста категорически требовали от властей узаконить за грузинским языком статус государственного языка. Аналогичные акции прошли в Батуми, где выдвигалось требование внести в Конституцию Аджарской автономной республики запись о провозглашении грузинского языка государственным. Правительство было вынуждено удовлетворить требования участников мирной акции, и председатель Конституционной комиссии Эдуард Шеварднадзе пообещал им это. Согласно 75-му параграфу Конституции, в Грузинской ССР государственным языком был объявлен грузинский.

Начиная с 1990 года в Грузии 14 апреля отмечается День грузинского языка, в связи с этим днем в стране проводятся различные мероприятия.

Грузинский язык является государственным, на нем разговаривают более 4 миллионов человек в мире. В современном грузинском языке 17 диалектов, которые в основном соответствуют историческим областям страны: картлийский, кахетинский (лежащие в основе литературного языка), имеретинский, рачинский, лечхумский, гурийский, джавахский, месхский, аджарский. Особо выделяется группа горных диалектов восточной Грузии – хевсурский, мохевский, мтиуло-гудамакарский, тушинский и пшавский, а также три диалекта за пределами страны – ингилойский (Азербайджан), ферейданский (Иран), имерхевский (Турция).

Грузинский с древнейших времен был языком коренного населения Закавказья: Иберии на востоке и Колхиды (Колхети) на западе. Он имеет непрерывную письменную и литературную традицию, которая возникла вскоре после принятия христианства (IV в. н.э.).

Грузинский алфавит считается одним из древнейших в мире и, как известно, является одним из 14 живых алфавитов, использующихся на сегодняшний день. В грузинском языке 5 гласных и 28 согласных фонем. Современный грузинский алфавит состоит из 33 букв, он создан не позднее V в. н.э. под влиянием арамейского и греческого письма. С ранних веков использовалось древнегрузинское письмо мргловани (асомтаврули). С IX века – письмо нусхури (церковное), а с XI века — письмо мхедрули (гражданское).

Самое первое произведение на грузинском языке – «Мученичество Шушаник», автором которого является Яков Цуртавели, датируется 476 годом.

В декабре 2016 года все три вида грузинской письменности были признали культурным наследием ЮНЕСКО.

Софія Дніпровська: Національно-визвольний процес - це побиття і вигнання чужинців-загарбників і їхніх підголосків-колаборантів

Національно-визвольний процес - це побиття і вигнання чужинців-загарбників і їхніх підголосків-колаборантів. Мінімальний мінімум - відсторонення їх від політичних процесів, як це відбулося в країнах Балтії (але не забезпечило належної асиміляції чужорідного елементу, що стирчить у тілі країни міною уповільненої дії).

Якщо ми з об'єктивних причин не змогли в 91 році здійснити щось подібне, це не значить, що цей пункт програми можна пропустити і сподіватися на розбудову сильної, суверенної, успішної держави під орудою нащадків її могильників (які рефлекторно пруться у зверхники).

Так, це ду-уже неприємний пункт. Бо агресивні чужинці-загарбники і їхні посіпаки можуть і здачі дати, і хай на весь світ здійняти, і на поміч когось покликати.

І якщо ви органічно не сприймаєте насильства, це ваш, звичайно, вибір. Але не треба тоді дурити себе і інших і сподіватися на сталий суспільно-економічний розвиток і стійкий "західний вектор".

Колонізатором у нас виступав відсталий народ, у якого абсолютно нічому вчитися в цивілізаційному плані і його неперетравлене начиння міцно триматиме нас на припоні Кремля і обнулятиме всі спроби вирватися з його лабет (що, власне, й відбувається уже майже 30 років). І наївні сподівання, що воно саме собою "розсосеться" і кудись подінеться без наших зусиль, є такими ж марними, як і надія на "нові покоління", які обрали ЗЕ-РО.

На цій темі є 2 типи маніпуляцій.

Перша, гіперрадикальна, витягає свідоме українство в передчасну непідготовлену атаку, що приречена захлинутися і бездарно змарнувати й без того обмежений ресурс.

Друга - гіперпоміркована - заколисує "лагідними" методами, вкорінює думку про принципову неможливість / аморальність жорсткого розмежування і вирішального з'ясування стосунків з колоніальною адміністрацією.

Об'ємна діалектична теза: "ми зараз не маємо змоги це зробити, але обов'язково повинні зробити за слушної нагоди" рощеплюється навпіл і кожна її пласка половина підноситься відповідній цільовій авдиторії як остаточна й незаперечна істина.

Скласти докупи 2 боки медалі і морально підготуватися до бою - значить зробити перший крок до перемоги...

Олег Гуцуляк: Про початки Галича

1. Кавари / халісії

Візантійський імператор та історик Констянтин Багрянородний розповів у своєму творі "Про управління імперією" про громадянську війну (між 800 і 809 рр.) в Хазарському каганаті, що на той час контролював все Поволжя, Північний Кавказ та Лівобережжя Дніпра. Вона була викликана відстороненням від реальної влади верховних каганів з священного роду Ашинів і переходом її до каган-беків (династії Обадії), що супроводжувалося запровадженням равіністичного іудаїзму в якості державної релігії.

Ця громадянська війна закінчилася втечею на захід, у причорноморські Печенізькі степи прихильників кагана. Це були в основному т.зв. тюркомовні "чорні хазари"-шаманісти, хазари-християни (переважно кримські) та хорезмійці-зороастрійці,  що в 712 р. були прийняті хазарськими каганами після придушення повстання Хорезму арабами. Ці хазари отримали ім'я "кавари", або "кабари" (κάβαροι, covares, kavarok), утворювали три роди (клани), об'єднані під началом одного князя.  Є свідчення, що в часі підданства Києва Хазарському каганату у ньому поряд із торгівельною факторією іудеїв перебувала залога із хорезмійців, які поклонялися своєму божеству сонця Хорсу (осетин. xorz «добро», «благо», «хороший»).

Каварів прийняв до себе в якості восьмого племені союз семи угорських племен ("турки", як їх називає Констянтин Багрянородний), що відкочували тоді з Леведії (Північно-Східне Приазов'я) в Етелькуз (межиріччя Бугу і Дністра) і вождь яких був одружений на донці хазарського кагана. В 881 р. "Зальцбурзькі анали" згадують угорців разом з каварами як учасників облоги ними Кульберга в околицях Відня. Констянтином Багрянородним зазначалося, що кавари були найхоробрішими і завжди йшли в бій перед угорцями.  У 895 р. угорці і кавари як союзники Візантії та герцогста Карінтія розромили Великоморовську державу Святоплука і вийшли на територію Паннонії (теперішньої Угорщини), але потім зазнали поразки від об'єднаних сил болгар і печенігів.

Можливо, до цього союзу каварів / кабарів належали й деякі черкесомовні племена касогів, які, однак, не рушили з угорцами на захід, а залишилися на Північному Кавказі і зберегли як самоназву ім'я союзу племен як кабарда. 

В.В. Бартольд і С. П. Толстов вважають, що слово "кавар" - це західнохазарська вимова етноніму "хвар", "ховар" - самоназви іраномовних хорезмійців-вогнепоклонників ("хабр", "гебр"), яка у вимові сарматського племені алан (їхні прямі спадкоємці - осетини) набула вигляду "хвал", "ховал", "хал" (перехід l < r за рухунок наступного за r голосного i у назві Xvarizm "Хорезм"). В цій вимові у формі "халісії" (Χαλίσιοι, Khalisioi, Khwalis, Kaliz, Kalasz, Kalaš) зафіксовані писемними джерелами в ХІ ст. на тереторії Угорщини як особливий народ. Вихідцем з аристократії халісіїв був угорський король Самуїл Аба (1041-1044 рр.). Його родовід угорські хроніст Симеон Кезаї ХІІІ ст. виводить від хорезмійців (de gente Corosmina, de Corosminis orta), а саме від хорезмійської принцеси, дружини володаря гуннів Атілли (Хаби) та їх синів Еда та Едумера (V ст.).  На думку дослідників, така трансформація етноніму відбулася тоді, коли до каварів приєдналися запрошені в Угорщину князем Таксоні (946-972 рр.) їхні хазарські родичі, яких арабські автори Істахрі та Ібн Хаукаль знають як західних хазар - "халісів" (al-kh-i.s) або "куласів".

Про халісіїв, з одного боку, повідомляється візантійським істориком Іоанном Кіннамом (ХІІ ст.), що "… вони одного сповідання з персами (і хорезмійцями)", тобто вогнепоклонники, а з другої - що вони "… управлялися законами Мойсеєвими, та й то не зовсім зрозумілими" (як відомо, т. зв. синкретичний іудаїзм був поширений саме серед хорезмійців та до-равіністичних хазар).

Академік Мирослав Попович: Нація як Gesellschaft і нація як Gemeinschaft: український і польський досвід

Ідея розрізнення двох значень слова “нація” – як спільноти і як суспільства – увійшла в соціологію завдяки Ф.Теннісові, одному з провідних представників “розуміючої соціології”. Після публікації книги Ф.Тенніса “Спільнота і суспільство” (“Gemeischaft und Gesellschaft”, 1887) нація як спільнота, що породжується інстинктами, почуттями, органічними відносинами (Wesenwille – сутнісна чи природна воля), протиставиться нації як суспільству, раціонально організованому соціяльними інститутами (Kurwille – розсудкова воля), тобто політичній нації і громадянському суспільству. В “розуміючій соціології” другий тип спільности розглядається як вищий.

Слід було б одразу повернутися до німецького романтичного націоналізму початку ХХ ст., національних рухів “Молодої Европи”, розповісти про народження в результаті соціяльно-економічних процесів, що закінчились французькою революцією 1789 р., поняття “нація” і самої нації як феномену та інших. На мою думку, нічого спільного з формуванням буржуазних відносин і ринкової економіки раптове вторгнення слів “нація”, “патріотизм” у політичний слововжиток ХІХ ст. не має. Французи були нацією незалежно від того, чи платилося мито при в’їзді в місто, чи коливання цін у Пікардії впливали на ринок в Ґасконі і скільки днів забирала дорога з Парижа до Марселя. Проблема нації постала після встановлення республіки, оскільки необхідна була принципово нова леґітимізація влади: король був леґітимізований Божим помазанням, республіканські власті леґітимізовані іншим сувереном – Народом або Нацією. Як правова і політична проблема, проблема нації розв’язується конституціями республік, що встановлюють конкретні структури відповідальности державних інституцій перед нацією, народом, демосом (не етносом). Проблема нації як суверена і джерела державної влади в цьому сенсі є проблемою демократії.

Введення в обіг школою Макса Вебера понять die Gemeinschaft та die Gesellschaft мало інші соціяльні витоки, а саме – вибух німецького націоналізму.

Спалах німецького націоналізму та антисемітизму припадає на час об’єднання Німеччини “залізом і кров’ю”. Націоналізм набував форм релігійно-консервативної ідеології і політики, пов’язаної з антисемітизмом, а також і форм “духовного расизму”, раніше невідомих. За серією ганебних статей Ріхарда Ваґнера надходить ряд інших подібних публікацій, а 1875 р. германіст-дилетант Ґ. фон Пфістер уводить в оборот вираз “volkisch” (від das Volk – “народ”). Цей вираз у певних колах швидко витіснив слово “national” (національний) і навіть “volklich”, яке можна перекласти як “народний”; у слові “volkisch” була наявна якась конотація, що апелювала до “раси”, “кревної спільноти”, “народного духу”. Тут же з’являється вираз “deutschvolkisch” (німецьконародний) із тими ж конотаціями.

Вадим Татур: Ноосферный консерватизм

«Ноосфера – это новое состояние биосферы, в котором умственная разумная деятельность человека станет определяющим фактором ее развития».
«Человечество, взятое в целом, становится мощной геологической силой. И перед ним, перед его мыслью и трудом, ставится вопрос о перестройке биосферы в интересах свободно мыслящего человечества как единого целого.
Это новое состояние биосферы, к которому мы, не замечая этого, приближаемся, и есть ноосфера».
В.И. Вернадский

«…смысл консерватизма не в том, что он препятствует движению вперёд и вверх, а в том, что он препятствует движению назад и вниз».
«Консервативное начало само по себе не противоположно развитию, оно только требует, чтобы развитие было органическим, чтобы будущее не истребляло прошедшего, а продолжало его развивать».
Н. А. Бердяев

«Идея наследия обеспечивает неоспоримый принцип сохранения, как и неоспоримый принцип передачи, совсем не исключая принципа совершенствования… совершенствуясь, мы никогда полностью не обновляемся; а в том, что оставляем, мы никогда полностью не сохраняем устаревшее».
«История — это союз между умершими, живыми и ещё не родившимися».
Эдмунд Бёрк

Разве может быть консерватизм ноосферным? Разве может быть совместима научная революция и следование традициям и ценностям прошлых эпох? Разве может быть связь между устремленностью в будущее и укоренностью в прошлом? Ведь космос и пещера так далеки друг от друга.

Может. К этому утверждению подвело все развитие человечества в XX веке, позволяющее определить консерватизм как меру прошлого в созидании будущего.

Может. Потому что прошлая русская эпоха – это эпоха социальной справедливости, коллективного труда, мощного научного и технологического развития, эпоха зарождения и развития учения о Биосфере. И это уже стало традицией и ценностью.

Пришло время нового консерватизма, который строит свои основы не только на традициях и ценностях общества, но и на традициях научной мысли, ее достижениях, перерабатывает свой идейный каркас таким образом, чтобы соответствовать человеческому обществу, ставшему геологической силой, и готовому осознано выполнять свою геохимическую биосферную функцию.

Пришло время ноосферного консерватизма, нооконсерватизма, как возможной и желательной идеологии XXI века, который устремлен не только внутрь человека, к основам его ценностей, но и в космические дали, т.е. такого консерватизма, который дает человеку прочное основание для творчества и созидания, соединяет микрокосм и макрокосм.

Консерватизм и его особенности

Реальный консерватор не против изменений и преобразований. Он не реакционер, зовущий назад, в прошлое, к возвращению отживших порядков и идеалов. Он не охранитель, стремящийся к максимальному сохранению существующего состояния общества, противник любых реформ и перемен. Консерватор не исключает возможности изменения того, что созрело для изменений, но максимально осторожно с упором на традиции и ценности общества и с пониманием того, что человек несовершенен. Консерватор следует принципу: «одной рукой изменять то, что должно, другой сохранять то, что можно». Можно сказать, что идея консерватизма – это идея изменчивости живого. Трудно предположить, чтобы выжил бы организм, в котором одномоментно поменялись бы все принципы его организации.

Консерватизм, как идеология, возник в конце 18 века, как реакция на Французскую революцию. Его основоположником считают Эдмунда Бёрка. В своей работе 1790 г. «Размышления о революции во Франции» он подверг критике революционные изменения в общественной жизни, которые, по его мнению, бездумно уничтожают духовные ресурсы общества и накопившееся столетиями культурно-идеологическое наследие. Он был убежден, что свобода может быть только в рамках закона и порядка и что реформы должны осуществляться эволюционным путём с учетом традиций и ценностей, унаследованными от предков. Причем традиция им понималась как преемственная связь не только с прошлыми, но и с будущими поколениями. По его мнению, отказ от традиций или пренебрежение ими и историческими ценностями противоречит основам жизни общества и есть основной корень зла.

Fuck Reality!

Олексій Мустафін: Історія сала

Знайомство людини з салом відбулося рано. Тоді, коли не існувало ані осілого життя, ані сільського господарства, ані народів в сучасному розумінні цього слова. Вочевидь, зустрілися вони в той самим момент, коли наш пращур вперше вийшов переможцем в двобої з диким кабаном і вирішив поцікавитися, а що в того під шкірою. І виявив чималенький шмат жиру — білого, поживного, а головне смачного.

Побачене справило на первісного мисливця неабияке враження. Тож коли первісна людина вирішила перекваліфікуватися і стати скотарем, свині були одомашнені одними з перших.

Враховуючи, що ані молока, ані вовни домашні свині не давали, розводили їх саме заради м'яса і сала. Втім, як це відбувалося — ми вочевидь не знаємо, бо ані свідків цієї вікопомної події, ані їхніх свідчень до наших часів не збереглися.

Втім, коли писемність таки з'явилася, свині вже були домашніми тваринами. А люди їли сало. Принаймні в стародавньому Шумері. Вочевидь смакувало воно їм добре.

От тільки в спекотному месопотамському кліматі зберегти масний продукт свіжим було важко. Тому зазвичай до сала додавали місцеві прянощі, насамперед кунжут. Це додавало йому пікантності. І водночас перебивало неприємний запах та присмак, якщо сало і справді починало псуватися.

Сала шумери заготовляли багато, сплачували ним податі до скарбниці і навіть вивозили до інших країн, обмінюючи на метали і коштовне каміння. Оскільки торгівля тривала століттями, вочевидь месопотамський рецепт дозволяв зберігати оброблене сало довго і довозити до покупця цілком їстівним.

Стародавні єгиптяни одними з перших почали використовували сало з медичною метою. Втім, йшлося не про лікувальні властивості. Сало як найдоступніший тваринний жир було основою безлічі мазей, зокрема й протизапалювальних.

Косачів (табір для військовополонених та інтернованих осіб)

Косачів (пол. Kosaczów) — найбільший табір ЗУНР для інтернованих осіб та військовополонених, розташований у передмісті Косачів м. Коломиї (тепер частина міста) і функціонував з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р.

Коломия не випадково була обрана для розташування табору інтернованих осіб, бо знаходилося далеко від лінії фронту українсько-польської війни 1918-1919 рр. У таборі перебували представники різних національностей: німці, угорці, румуни, чехи, українці та ін., але найбільше було поляків. Перші інтерновані поляки прибули з Перемишля та околиць, Самбора, Дрогобича, Борислава, Львова та його околиць: Прус, Сокольників, Сем’янівки, Давидова та ін., Калуша, Станиславова, Бібрки, Городенки, Ходорова, Тисмениці та Бучача. Військовополонені та затримані поляки за походженням були з усіх польських земель. Спочатку вони були розміщені у камері для арештантів у приміщенні Магістрату (міській Ратуші), а частина – у в’язниці на вул. Романовського. Коли ж в’язниця була переповнена, їх перевели до школи імені барона Гірша на вул. Коперника. Хворих розмістили у лікарні на тій самій вул. На відміну від затриманих військових та інтелігенції, селян та робітників до офіційного утворення табору селили в навколишніх польських селах – св. Йозефі та св. Станіславі.

Комендант табору інтернованих осіб та військовополонених у Коломиї, поручик Й. Чайківський, до війни гімназійний професор, 6 грудня 1918 р. видав наказ усіх інтернованих перевести до бараків на Косачеві – болотистому передмісті Коломиї. Там ще до І світової війни були побудовані бараки, в яких утримували худобу для австро-угорської армії. Інтернованих розмістили в семи дерев’яних бараках. Протягом періоду існування табору у Косачеві з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р. крізь нього пройшло бл. 4 000 – 5 000 осіб, померло від 800 до 1 300 осіб, задокументовано смерть 467 осіб. Точної облікової інформації про кількість осіб, що перебували у таборі за весь період, не збереглося. Єдиним є запис, що у Коломиї на початок лютого 1919 р. перебувало 3 484 інтернованих осіб та військовополонених.

Сергей Нефедов: Война миров

Нефедов Сергей Александрович — доктор исторических наук, ведущий научный сотрудник Института истории и археологии Уральского отделения РАН, профессор Уральского федерального университета (Екатеринбург). 

Вот, идет народ от страны северной,
и народ великий поднимается от краев земли;
Держат в руках лук и копье;
они жестоки и немилосердны,
голос их шумит, как море, и несутся на конях,
выстроены, как один человек...
(Иеремия 6 : 22 — 23)

Это нашествие выглядело как исполнение пророчества Иезекииля, как пришествие Гога и Магога. Господь Бог призвал Гога, царя народов Магога, чтобы покарать отступников-израильтян: «…и пойдешь с места твоего, от пределов севера, ты и многие народы с тобою, все сидящие на конях, сборище великое и войско многочисленное. И поднимешься на народ Мой, на Израиля, как туча, чтобы покрыть землю: это будет в последние дни»1. Иезекииль предрекал, что отступники одумаются и снова примут Бога, тогда произойдет великая битва между людьми и Магогом, и Господь придет на помощь, истребив Магога огнем и серой.

Пророчества о великой войне с Магогом переплетались с преданиями, говорившими о реальных нашествиях варварских народов Севера. Иеремия рассказывал о нашествии скифов, которые опустошили весь Ближний Восток. В 612 году до н. э. скифы и их союзники разгромили столицу тогдашнего мира, Ниневию. «Горе городу кровей! — говорил пророк Наум. — Несется конница и блестит меч, и сверкает копье — и множество сраженных, и груды трупов. Без конца тела, спотыкаются о тела убитых…»2.

Нашествие оставило по себе долгую память: даже несколько столетий спустя античные авторы говорили о дикой жестокости скифов. «Они любят войны и резню… — писал Помпоний Мела, — чем больше кто убьет, тем считается у них доблестнее; не быть убийцей — величайший позор»3.

Угроза, исходившая с севера, постоянно ощущалась на Востоке и Западе. «На границе… стоят огромные полчища кочевников, угрожающие нам обоим, — писал сирийскому царю правитель Бактрии Евтидем, — и если только варвары перейдут границу, то страна, наверное, будет завоевана ими»4. Бактрийские цари воздвигли для защиты от кочевников стену длиной в 250 километров — об этой стене рассказывал великий поэт Навои; он писал, что ее построил Александр Македонский («Искандер Двурогий»), чтобы спасти мир от нашествия диких народов — «яджуджей и маджуджей».

Микола Кравченко: Прадавня військова традиція

Наприкінці верхнього палеоліту у передльодовиковій зоні Східої Європи сформувався новий різновид людей. Названі в майбутньому на честь печери Кро-Маньйо, де були знайдені перші їх залишки, вони створили унікальну культуру. Жорсткий клімат загартував тіло, дух і волю первісних мисливців, зробивши їх найбільш розвиненою у фізичному й інтелектувальному плані популяцією людей на Землі. Стан професійних військових, що сформувався шляхом спеціалізації з широкого прошарку кочових мисливців, став унікальним явищем у середовищі кінця кам’яної доби. Родовим громадам навколишніх первісних мисливців і збирачів нічого було протиставити людям з одночасно високим рівнем фізичного розвитку й інтелекту, що професійно займалися війною. За відносно короткий період нечисленні племена кроманьйонців розселилися на широких просторах Євразії.

За кілька тисячоліть до нової ери нащадки їх військового стану приручили коня і винайшли колесо, започаткувавши спеціалізацію окремих груп військових. Таким чином від не достатньо мобільної піхоти відокремилися нові види вояків – кіннотники і вершники бойових колісниць, танків бронзової доби. Непереможна навала індоєвропейських племен на конях та бойових колісницях не знаходила собі достойних суперників на теренах всього Старого світу. На цих територіях виникли перші в світі державні утворення, що були по суті організаціями воїнів, із кочового стану яких, поступово втративши військову традицію, виділилися осілі стани жерців, міщан та селян. Первісні держави, що використовували військовий стан виключно як апарат примусу і підкорення поступово поширювали свій вплив на навколишні території.

Непідкореними завжди лишалися лише землі, на яких продовжував домінувати стан професійних воїнів. Держави ж, в яких військовий стан втрачав керівні позиції, поступово приходили в занепад і зникали. Так пішли у небуття цивілізації Шумеру і Еллади, держава Ахеменідів і Римська імперія. Народи ж в яких військовий стан лише зміцнював свої позиції ставали новими творцями історії.

Олег Гуцуляк: Сучасне явище "повернення язичника (варвара)" в цивілізаційно-культурному аспекті

Активізація явищ тероризму у світовому масштабі на початку ХХІ ст. спонукає до осмислення його сутнісних основ, а не лише віднесення його до проявів “варварських” (язичницьких) пережитків (рудиментів) у сучасній цивілізації, Тероризм слід відносити до одного з тих “знакових явищ”, що пророкують глобальне “повернення варвара (язичника)”, неодмінне, на думку деяких дослідників, у мультикультурну та поліцентриську постіндустріальну епоху.

Спостерігаючи за фактом вживання терміну “язичництво” (синонім – “варварство”), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль “цапа – відбувальника” за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали “язичниками” дворян часів Петра І, стовбові дворяни – купецтво та промисловців, останні – нігілістів – різночинців, партноменклатура – енкаведистів, елітаристи – егалітаристів, містики – раціоналістів, екологи – технократів і навпаки [1] . Також “язичництвом” (“паганізмом”) визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх “Лекціях про паганізм” (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про “зіткнення цивілізацій”, поняття “варвари” використовується стосовно об'єктів антитерорестичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу — представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін “язичництво” (“варварство”) виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм.

Той факт, що замість терміну “варварство” іноді використовується “язичництво”, привів С. Аверінцева до висновку, що у середині теїстичних релігій існує “язичництво” як ідея, як неписаний або спокусливий образ неподоланого минулого, котрий дочікується кризи офіційної віри, щоб набути нове життя [3] . У своїй праці “Занепад Європи” О. Шпенглер замість слова “язичництво” у даному випадку використовує “цезаризм”, незалежно від того, чи мова йде про Рим, Китай, Єгипет чи Багдад : “Це повернення зі світу завершених форм до первісності, до космічно - позаісторичного. На місце історичних епох знову приходять біологічні періоди” [4] .
Варіантам такого “повернення язичництва” дав безкомпромісну оцінку М. Бердяєв. Для нього будь-яке повернення людського духа до стану стародавнього язичництва є небезпечним та загрожує людству новим падінням [5] . Саме більшовики, на його думку, - це “язичники”, “варвари”: “Люди старого, хоча й вважаючого себе передовим, соціалістичного світовідчуття відкидаються назад. Вони – консерватори вчорашнього і позавчорашнього дня” [6] , а їхня революція є “всесвітньо-історичною реакцією”, поверненням свідомості назад (“вспять”) до архаїчних форм міфотворчості. Так само оцінювали марксизм-ленінізм учасники французької групи “Соціалізм чи варварство”, серед яких були відомі філософи К. Касторіадіс та Ж.-Ф. Ліотар [7] .

Едуард Юрченко: Традиціоналістська парадигма соціальної модернізації

На початку третього тисячоліття людство зіштовхнулось з глобальними проблемами, які потребують вирішення на концептуальному та практичному рівнях. Особливо це стосується розвинутих країн, що перебувають у стані переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та належать до європейської культурної традиції. Сучасні проблеми, безумовно, є породженням доби індустріального суспільства. Існує два погляди на вирішення цих проблем. Перший побудований на новоєвропейській прогресистській парадигмі і вірі в те, що проблеми будуть вирішені в процесі суспільного та науково-технічного розвитку. Другий спирається на тотальну критику індустріальної доби та аполегетику доіндустріального суспільства.

Обидва ці погляди мають свої вади. В межах першого все менше і менше відповідей на питання, що виникають. А в межах другого не існує реалістичної програми відродження реалій доіндустріальної доби. Тому існує необхідність знаходження концепції третього шляху, яка б подолала недоліки двох перших. На нашу думку, ключ до цього лежить в порівняльному аналізі традиційного та постіндустріального суспільств та у виділенні спільних для них моментів. Це відкриває шлях до відродження позитивних аспектів традиційного суспільства при збереженні життєво важливих аспектів життя людства в наш час та збереження суспільного розвитку в постіндустріальному напрямку. При такому підході процес соціальної модернізації збігається з процесом відродження традиційного суспільства, що дає підстави говорити про традиціоналістську парадигму соціальної модернізації.

Об'єктом роботи є постіндустріальне суспільство, його проблеми та вірогідні шляхи розвитку. Предметом роботи є питання про можливість традиціоналістської парадигми соціальної модернізації та її ключові аспекти. Ступінь опрацювання проблеми на даний момент є надзвичайно низьким, але окремі її аспекти розроблялися в межах концепції третьої хвилі (Тоффлер), постіндустріального суспільства (Белл), кінця історії (Фукуяма), конфлікту цивілізацій (Хантінгтон), філософії "нових правих".

Сьогодні людство зіштовхнулося з цілою низкою проблем. Фактично можна говорити про безліч малих та великих криз в найрізноманітніших сферах життя: економіці, політиці, культурі, екології - буквально скрізь. Всі вони є частинами загальної кризи сучасної цивілізації. Відбувається перехід до принципово нового світу, нового суспільства. Деякі дослідники називають його постіндустріальним (Белл), інші - суспільством третьої хвилі (Тоффлер), або інформаційним суспільством. Яку б назву ми не обрали, зрозуміло, що світ вступає в принципово нову добу. Для позначення цієї цивілізаційної доби ми будемо вживати термін постіндустріальне суспільство.

Криза індустріального ладу супроводжується не тільки переходом до постіндустріального етапу, а й пожвавленням сил, що стоять на боці антипрогреситських ідей та є прихильниками доіндустріального, традиційного ладу. Наслідуючи Тоффлера, можна сказати, що сили другої хвилі вимушені оборонятись як від молодих сил третьої хвилі, так і від "агентів" першої хвилі, які в умовах сучасного суспільства дістали "друге дихання". Можна говорити про суперництво двох фундаментальних парадигм, які ми умовно назвемо прогресистською та традиціоналістською. Якщо прогресистська модель зорієнтована на прискорення переходу до нового постіндустріального ладу, то традиціоналістська кличе до відродження традиційного порядку, який в свій час був витіснений індустріалізмом. Прогресисти покладають надії на вирішення сучасних проблем за допомогою науки та техніки, вдосконалення соціально-політичного ладу. Позитивне у прогресистів полягає в тому, що, виходячи з соціально-економічних реалій та об'єктивних тенденцій в світі, вони намагаються обґрунтувати свої погляди.

Олег Гуцуляк: Готы и скифы в этногенетических мифах о происхождении сармат, гуннов, тюркютов и славян

С конца V в. и в IV в. до н.э. отдельные племена савроматов начали теснить скифов и переходили Дон. В IV-III вв. до н. э. у савроматов сложились новые союзы племён. Начиная с III в. до н. э. эти новые племенные группы выступали под общим названием сарматов (1). Сарматские всадники (аланы) дошли к крайнему Западу, переправились в Ирландию («племена богини Дану») и через Гибралтар, прошли  сквозь пески Мавритании. В связи с большим влиянием савроматов на землях Скифии некоторые цари античного Боспорского (Приазовского) царства в первые века нашей эры гордо носили имя Савромат. Славой и происхождением от сарматов гордился в своих универсалах самодержец Руси, генеральный капитан (гетман) христианской милиции Запорожья  Зеновий (Богдан) Хмельницкий.

Но не менее интересно предание о происхождении сармат!

По Геродоту («История», IV,20, 117), скифы отделили ("у-краяли") от себя молодых скифов, которые в плавнях Меотиды (Азовского моря) нашли племя амазонок и в браке с ними создали новый народ – сарматов (2).  Также Страбон пишет: «... Утверждают, что амазонки живут в соседстве с гаргарейцами в северных предгорьях тех частей Кавказских гор, которые называются Керавнийскими... Гаргарейцы вместе с амазонками, как говорят, поднялись в эти места из Фемискиры (город на Фермодонте), затем, однако, начали восстание и стали воевать против амазонок... Впоследствии, прекратив войну, они заключили соглашение на таких условиях: будут общаться друг с другом только для того, чтобы иметь детей, жить же каждое племя будет самостоятельно» (Страбон, «География», XI, V, 1).

Но готский историк Иордан в своих «Деяниях готов» рассказывает, что готы изгнали из своей среды неких воинственных женщин-ведьм (haliurunnae) и те, выйдя из болот Меотиды в леса (Цезарий Гейстербахский указывает, что изгнанные ведьмы блуждали именно в лесах), от «лесных духов» (quos Faunos Ficarios vocant) родили народ гуннов, которые и принесли в Европу на своих голубых знаменах золотой знак бога Неба – крест. В «Песни о Хильдебранде» старого гота принимают за гунна. Агафий Миринейский считал германцев-бургундов (Βουρούγουνδοι) гуннским племенем.

Таким образом, приазовские амазонки Геродота – это готки-ведьмы Иордана! А "молодые скифы" Геродота - это "лесные духи" Иордана. А потомством их были именно сарматы-гунны! 

А гуннов и сарматов (алан, роксолан) издавна отождествляли. 

И этот генеалогический контекст ложиться легенда о происхождении всех тюрков (тюркютов). 

Один мальчик, оставшийся в живых от  истреблённых прамонголами-жужанями гуннов (по «Бэй ши» и «Суй шу» – живших на правом берегу Сихай, «Западного моря», т.е. Каспийского моря), осеменил волчицу, но затем молодой человек был убит, а волчица ушла в горный Алтай, где и родила десять сыновей – первых тюркютов, которые назвали себя потомками «гуннов» (от «кун» – «солнце»). Все они выросли, женились на местных (турфанских) девушках и стали главами основанных ими родов.