Sogdian beauty be Taoye and Domperidone Guly

Sogdian beauty be Taoye and  Domperidone Guly

(Графические реконструкции ранне-средневекового женского костюма жителей Согда и их соседей).

Печатка боярина Ратибора, друга пол. ХІ – поч. ХІІ ст.

Печатка боярина Ратибора, друга пол. ХІ – поч. ХІІ ст.

Свинець; карбування. D – 23 мм, D2 – 20 мм; Н – 5 мм. 16,3 г.
Зі збірки Музею Шереметьєвих, Київ (VР-1101).

На лицьовій стороні обідок з крапок обрамляє погрудне зображення св. Климента Папи Римського, на що вказує й підпис обабіч фігури. Святий зодягнутий у єпископські ризи; правою рукою благословляє глядача, у лівій тримає Євангеліє. Напис на зворотній стороні печатки «от Ратибора» свідчить, що цими буллами скріплювалося листування і що вони не мали зобов’язань юридичного характеру.

Ратибор отримав у хрещенні ім’я Климент. Прототипом зображення патронального святого на печатках Ратибора слугували мозаїки Софії Київської. Ратибор фігурує у багатьох ключових епізодах історії Київської Русі. Він віддано служив Всеволодові Ярославичу та його родині. Два роки боярин був посадником київського князя в Тмутаракані, де спромігся карбувати власну срібну монету – на взірець своєї печатки. Існує гіпотеза, що Ратибор міг походити з княжого роду полабських слов’ян.

Опис Oleksandr Alfyorov у : 1000 років української печатки: каталог виставки [...]. Київ, 2013. С.59.

Микола Бандрівський: Чи були сармати на Тернопільщині?

(сумна доля кам"яної стели пізньоримського часу з Заздрості - рідного села владики Йосифа Сліпого)

Мабуть, всі ми чули про цих відчайдушних воїнів Українського Степу - сарматів, які близько 1700 років тому тримали у напрузі увесь північний схід Античного Світу. Будучи кінними лучниками і маючи особливий рід кавалерії - так званих катафрактаріїв (закутих у панцирну броню вершників і коней), сарматські воєначальники поступали на службу до наймогутніших держав того часу, беручи плату золотом та іншими коштовностями, які переправляли до себе на батьківщину - на Поділля та в прилеглі райони.

Так, от, стоїть питання: а, чи були сармати у нас, на Галицькому Поділлі, на теренах сьогоднішньої Тернопільщини?

Одразу ж зазначу, що знайдені у тернопільській землі монети сарматських царів та зразки сарматського озброєння і, навіть, поодинокі, ніби-то, сарматські поховання (які щораз частіше виявляють на Середньому Придністров"ї), все ж таки, не можуть розглядатися як доказ фізичного перебування тут сарматів, оскільки такі речі могли бути привнесені іншими народностями, бути військовими трофеями чи платою за службу. 

Слідів поселень після себе, сармати теж, майже, не залишали.  Тому, у питанні: "були чи не були?", потрібна була особлива сарматська пам"ятка, яку однозначно не можна було потрактувати ні за військовий трофей, ні за імпорт і т.п. 

І, така пам"ятка, причому неподалік самого Тернополя, знайшлася!

У 1904 році на околиці села Заздрість Теребовельського повіту місцевими селянами було знайдено доволі велику кам"яну стелу, яка у довжину сягала 5,05 метра, при ширині 1,2 метра. Усіх, хто її знайшов одразу ж зацікавили два великих знаки у вигляді тамг, які були викуті у верхній її частині, яка була старанно обтесана і зашліфована. На лицевій стороні знаходилося знаки у вигляді кола з вилкоподібною фігурою зверху, а третій знак, викутий на бічній поверхні, мав вигляд перевернутої догори букви "К" (див. рисунок). Лінії врізного рельєфу в перерізі були півкруглі і заглиблені до одного сантиметра, а висота вилкоподібних знаків - 24 см і 40 см., а "к"-подібного - всього 6,05 см., як це описав у своїй першій публікації цієї пам"ятки львівський археолог Богдан Януш (Василь Карпович), а згодом Віктор Драчук у своїй підсумковій праці зі схожими зображеннями.

Эвелина Ягубова: Усуни: этнос, история и культура

Усуни (кит. 烏孫) — кочевое племя индоевропейского (индоиранского) либо тюркского  происхождения, обитавшее в древности на севере современного Синьцзяна, а затем в гуннскую эпоху переселившееся на территорию Семиречья. Историю усуней можно проследить начиная с II в. до н. э.

Согласно свидетельству Яня Шыгу, усуни отличались от других обитателей Западного края: были среднего роста, имели голубые глаза и рыжие волосы. Глава общества усуней носил титул гуньмо (великий гуньми), а его родичи именовались далу. Столица усуней Чугу-чэн (Кызыл Ангар, город Красной долины) предположительно находилась на берегу Иссык-Куля (современное село Кызыл-Суу — центр Джети-Огузского района Киргизии). Государство усуней делилось на три части: восточную, западную, центральную. Усуни вели войны с кангюями и гуннами за пастбища, имели широкие дипломатические и родственные связи с Китаем. Общество усуней достигло уровня государственности. Источники упоминают город Усунь. Осёдлые усуни жили в постоянных жилищах, построенных из сырцового кирпича и камня, а кочевые в юртах.

Этническая принадлежность 

Ранее высказывались предположения о тождественности усуней и исседонов античных источников. Согласно Николаю Николаевичу Лысенко: «Здесь следует отметить, что античная традиция не знает ни этнонима усунь, ни этнонима юэчжи, которые, как хорошо показал в своей работе А. Н. Бернштам, являются своего рода китайской транскрипцией античного этнонима асии (усунь — кит. ист.) и древнеиранского тохар (юэчжи — кит. ист.)». Так же А. Н. Бернштам писал: «Асии — это древние исседоны, восточная ветвь массагетов». Согласно Николаю Николаевичу Лысенко: «Почти к такому же выводу [сделанному А. Н. Бернштамом о тождественности этнонимов асии и усунь] впоследствии пришёл М. В. Крюков, считающий, что древняя форма этнонима усунь — „должна быть близка к asuen“.

Относительно этнической принадлежности древних усуней продолжаются споры. Современные казахстанские исследователи настаивают на их тюркском происхождении, ссылаясь на то, что среди казахского народа присутствуют крупные тюркские роды «уйсуни» и «канглы»; такого же мнения придерживались в давние времена синологи Фридрих Хирт, Отто Франке, Иосиф Маркварт и частично Поль Пелльо. Мнение о тюркоязычности усуней разделяли историк и этнограф тюркских народов Н. А. Аристов (1847—1910) и японский учёный Куракити Сиратори, дешифровавший некоторые усуньские титулы и имена, сохранившиеся в китайской династийной истории Цянь Ханьшу.

В более поздних источниках наивысшей авторитетности усуни трактуются как часть индоевропейской (индоиранской) общности.

Поздравляем Азербайджан с завершением строительства Южного газового коридора

Поздравляем Азербайджан с завершением строительства Южного газового коридора, по которому азербайджанский газ поставляется напрямую в Европу, способствуя экономическому росту страны и укреплению энергобезопасности Европы.

Тарас Чухліб: На Поділлі знаходилася столиця сарматського царя Інісмея

Про те, що слов'янські племена входили до Сарматського царства сьогодні знають усі, але про той неймовірний факт, що у селі Пороги Ямпільського району на Вінничині у 1984 році археологи Б. Лобай та О.Симоненко віднайшли поховання сарматського царя Інісмея більшість українців і духом не чула. 

Сьогодні у Національному музеї історії України в Києві проходить чудова виставка "ЗОЛОТО ПОДІЛЛЯ" (https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3116696-taemnica-cara-inismea-i-skarbi-aki-se-nihto-ne-baciv.html), де відтворено не тільки образ давньоукраїнського царя Інісмея, але й виставляється його знаменитий меч.

Зображення: 

1) Золотий меч-кинджал царя Інісмея; 

2) Срібна монета царя Інісмея з його портретом; 

3) Тамга царя Інісмея, яка є набагато століть давнішою за варязький княжий знак Володимира;

 

 4) Давньоукраїнський цар сарматів Інісмей (сучасна реконструкція); 

5) Наукова стаття про царя Інісмея.

УКРАЇНЦІ, БУДЬТЕ ГІДНИМИ НАЩАДКАМИ СЛАВИ САРМАТСЬКИХ ЦАРІВ!

Володимир Єшкілєв: Про людську здатність свавільного заснування

Намагаюся згадати, коли саме словосполучення “захист життя”, “в ім’я життя”, “життєвий зміст” і под. вмонтували у політичні слогани. Коли це почалося? Коли ярлички “життєвості” почали доліплювати до старих, десятки разів перефарбованих “називальних борід”? Дехто каже, що за доби Віктора Андрійовича. Тоді, коли остаточно вицвіли інші ярлички. Оті всі “нова”, “народна” та “соціалістична”.

Я не погоджуюся. Усе почалося раніше. Ще, певне, за тих легендарних часів, коли мандрівні американські рекламники заходилися приміряти на себе “золоті комірці” політичних технологів, творці імен думали над тим, як би назвати оте “все хороше”, за яке борються ті, хто проти “усього поганого”.

“Чому б не назвати це «захистом життя»?” – подумав тоді, напевне, хтось з рекламників. Чому б не асоціювати тих пацанів, які борються за “все хороше”, з веселим кольоровим життям, а їхніх опонентів – з чорною сумною смертю? Але й сто років тому ця фішка не була свіжою.

Ще у другій половині ХІХ ст. інтелектуальна Європа перехворіла на “філософію життя”. Визначні представники цієї течії – Ніцше, Шелер, Бергсон, Дільтей – відкидали вивчення традиційних і класичних цінностей заради процесу творчого виробництва “життєвих” цінностей нового формату. І вони не залишилися без наслідувачів та продовжувачів.

Анрі Бергсон був кумиром європейських інтелектуалів трьох перших десятиліть минулого століття. У 1927 році він отримав Нобелівську премію з літератури. У міжвоєнні роки його “Матерія і пам’ять” стала настільною книгою тих, хто вважав себе могильниками класичного світу. А класичний світ, невиправно скалічений Великою війною, не мав сил сперечатися з “життєлюбами”, тікав від реального життя в монтенівські роздуми і програв.

“Життя безпосередньо є фундаментальним фактом, – тріумфував у передчутті Модерну Вільгельм Дільтей, – Воно є тим, що ми осягаємо зсередини; тим, за межі чого неможливо вийти. Життя неможливо притягнути до суду розуму”.

В Турции обнаружили уникальные письма Роксоланы и документы времен УНР

В архивах Турции обнаружили уникальные документы времен УНР, эпохи казачества и письма Роксоланы Хюррем. Также в Османском архиве был найден договор султана с гетманом Дорошенко.

Как рассказал чрезвычайный и полномочный посол Украины в Турции Андрей Сибига в интервью для "Радио Свобода", он лично смог ознакомиться с оригиналом Брест-Литовского мирного договора, ратификационной грамотой к нему, которые датированы 1918 годом.

"Наверное, я был первым украинцем, который за последние 100 лет прикоснулся к этому кусочку истории. Это невероятные ощущения! Среди прочего – договор султана с гетманом Дорошенко. И это один из первых документов, в котором фактически речь идет о международной субъектности казацкого государства. Документ очень хорошо сохранился. Наверное, применяли турецкоязычный оригинал, а украинский просто хранили в архиве", - отметил посол.

Он добавил, что в архивах нашли множество документов, которые касаются Крыма, а также Киева.

"О Крыме я вообще скажу, что там очень большое количество документов, которые также еще ждут своего исследователя. О Киеве я задавал в поиск, много документов. Есть переписка, доклады военачальников о боях, в том числе и с казаками. Там все это есть", - рассказал Сибига.

Он признался, что его впечатлили письма Роксоланы, которые прекрасно сохранились. Она была единственной известной султаншей родом из Украины и стала очень влиятельной во времена Османской империи. Директор архива разрешил сделать копию этих документов для Украины.

Как сообщил украинский посол, кроме Роксоланы султаншами стали еще четыре женщины из Украины. "Кроме Хюррем Султан, Роксоланы, были и другие султанши украинского происхождения, по меньшей мере четыре. Была такая Надежда Тюрхан родом из Тростянца Винницкой области. Также чрезвычайно влиятельная, она очень много сделала для своей Родины происхождения, как считают историки. Собственно, ее султанство приходилось на период Богдана Хмельницкого, а затем и на период Юрия Хмельницкого", - отметил Сибига.

Он рассказал и о документах времен УНР и сообщил, что его команда нашла подтверждение того, что посольство в годы УНР располагалось в Турции в очень престижном месте и проработало 4 года.

"Османская империя в то время была своеобразным хабом дипломатическим, где пересекалось очень много геополитических интересов. И Украина там присутствовала. Мы видели текущие документы, нашли первые проявления публичной дипломатии, когда жена украинского посла Лотоцкого в украинской вышиванке на страницах центральных газет сфотографировалась. Это имело большой резонанс. Архив содержит документацию с XIV столетия и далее. То есть, там есть документы всего периода существования Османской империи", - объяснил посол.

Олег Однороженко: «Звичайна схема» української історії

Днями в програмі "Лампа" з'явилося цікаве обговорення проблем української історії між Данилом Яневським і Андрієм Баумейстером. Рекомендую всім переглянути (https://www.youtube.com/watch?v=5KGqAhLBBjI). Шановні вчені піддали грунтовній критиці народницьке розуміння української історії, проаналізували наші поточні проблеми, які прямо пов'язані з цим наративом, що представляє українців у вигляді вічної жертви. Поговорили про наше імперське минуле та способи переосмислення концепції Михайла Грушевського. Одним словом - майже все по ділу. І відразу видно, що свого часу ведучий уважно ознайомився з моєю статею в "Українському тиждні" , де власне всі ці проблеми комплексно проговорені. Ця концептуальна стаття вийшла ще 11 років тому й викликала тоді цілий шквал обурення з боку представників "київського цеху ремісників-істориків". Тепер же слушність моїх ідей є як ніколи ясною та очевидною. Українці справді - народ-войвник та звитяжець, а не "чаєчка при битій дорозі", як це змальовував Грушевський та його послідовники.

З текстом цієї статті з редакторськими правками часопису можна ознайомитися за посиланням (https://m.tyzhden.ua/publication/3268). А первісний варіант публікую тут: 

«ЗВИЧАЙНА СХЕМА» УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною й ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й практично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Кто такие Апачи и легенда об их золоте

Апачи – собирательное название для нескольких культурно родственных племён североамериканских индейцев, говорящих на апачских языках атабаскской ветви семьи на-дене.

***

Общее представление

Слово «Apache» происходит из языка Юма – «сражающийся человек», по другой версии – это слово Зуни, означавшее «враг». Так, например, Навахо Зуни называли «Apachis de Nabaju», как установили ранние испанские исследователи Нью-Мексико. Сами же Апачи называли себя «Inde» или «Nide», то есть «люди», что было созвучно европейским названиям. Поэтому испанское и английское название «индеец» не было ругательным для Апачей.

К моменту прихода войск под командованием Коронадо в 1540 Апачи обитали на востоке современного штата Нью-Мексико, их территории распространялись к 1600 году и на современный штат Аризона. 

Апачи известны своей превосходной военной стратегией и стойкостью. Продолжительные войны с другими индейскими племенами и белыми захватчиками из Мексики закрепили за Апачами репутацию воинственного народа. Апачи были кем-то наподобие ниндзя в Америке. Они могли проскользнуть за спину и перерезать тебе горло так, что ты даже не заметишь. Они использовали примитивное оружие из дерева и кости. Они также были мастерами борьбы на кинжалах и умело обращались с томагавками. Апаче терроризировали юго-западную часть США, и даже военные не могли справиться с ними. Обычно они снимали со своих жертв скальп. 

Не смотря на воинственность Апачей, их так же считают народом великодушным и верным в дружбе.

Торгутский побег калмыков из России в Джунгарию

Ровно двести пятьдесят лет назад, на рассвете 5 января 1771 года началось последнее великое кочевье, называемое в российской истории «Торгутским побегом» или «Пыльным походом». Тогда калмыцкие нойоны во главе с молодым ханом Убаши начали переход из пределов Российской империи на историческую родину, в Джунгарию. 

Это событие затронуло более 180 000 человек и раскололо ойратский народ на две части. Одна,  бо́льшая часть, ушла на восток, потеряв в пути тысячи человек, а вторая осталась на волжских берегах, потеряв самостоятельность и надолго оказавшись разорванной между тремя российскими регионами – Астраханской и Ставропольской губерниями и Областью Войска Донского.

И те, и другие калмыки ("қалмақ" - "остаток", а именно это название закрепилось за частью ойратов, живших в России), мечтали о воссоединении. «Ирх седкл бәәхлә, Иҗлин усн чальчаг» ("Если есть желание прийти, тогда воды Волги – лужица"), до сих пор говорят в Синьцзяне, вспоминая о том, как растаял волжский лёд и люди с правого берега реки не смогли присоединиться к откочёвке. А в китайских хрониках описывают, как в первые годы пребывания в маньчжурской империи калмыки рвались обратно, к вольным степям Урала и Волги (Иҗл-Зә). Не забывали о своих братьях и волжские калмыки. В начале XX века синьцзянских ойратов даже посетил калмыцкий зайсанг Леджин Арлуев…

Хотя между нами сегодня лежат тысячи километров и 250 лет истории, мы твёрдо знаем, что являемся сыновьями и дочерями одного народа... Через 149 лет, в 1920 году наши предки, ценою тысяч жертв сумели объединиться и создать сначала Калмыцкую автономную область, а затем, в 1935 году Калмыцкую АССР. В 1992 году Калмыцкая ССР была переименована в Республику Калмыкия – Хальмг Таңһч. Сегодня мы живём на своей земле, которая имеет наше, калмыцкое название, знаем и чтим символы своей Республики. Да, иногда нам приходится непросто, но какие бы испытания не свалилось на наши плечи, очень хочется, чтобы каждый помнил, ценой каких усилий и жертв была добыта для нас наша Родина – Калмыкия.

***

А ещё, прошу, земляки, вспоминая о наших невзгодах, помните, что у ойратов Синьцзяна, ушедших в 1771 году отсюда, своей республики нет. Нет её и у ойратов Западной Монголии. Земляки мои, хальмгуд, берегите Калмыкию как свою совесть и честь! И детям и внукам своим передайте, чтобы помнили и берегли её! Ведь на чашу весов за эту землю и её калмыцкое название была брошена не одна тысяча людских жизней! Берегите нашу Родину! Чтите наше прошлое! Помните о том, что было, чтобы не повторять впредь! Слишком много всегда платили мы за проступки...

Так чий же Крим?!

24 грудня 1624 року - 396 річниця, як Кримське Ханство присягнуло на вірність Україні.

Поки чимало козаків під прапорами європейських монархів брали участь у Тридцятилітній війні, гетьман України і всього Війська запорізького Михайло Дорошенко укладає договір з Кримським ханством.

24 грудня 1624 року кримський калга (перша особа після хана) Шагін Ґерей підписує документ, що скріплює присягу, дану українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобовʼязань.

"Я, Шагін Ґерей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану Гетьману України, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди… І від українців вимагаємо того, аби так робилося…".

Аналогічно заприсягнулися і українці. Слова закріпили ділом – трішки пізніше ділом, 1628 року Михайло Дорошенко прийшов на допомогу кримському союзнику. Бахчисарай був в облозі ногайських орд. Наступ козацьких військ змусив ногайського мурзу Кантемира зняти осаду.

Чотирьохтисячний козацький загін під супроводом Дорошенка з боями досяг річки Альми в околицях Бахчисарая, де йому дорогу заступили османсько-буджацькі сили. Точився бій з використанням важкої артилерії. Противник був розгромлений та розігнаний, а Шагіна Ґерея та інших кримських татар було звільнено із облоги.

«Українські козаки були з великою гостинністю прийняті Шагін Ґереєм і ханом. Їм було дозволено поставити свій прапор із зображенням хреста на стіні ханського палацу...».

агадаю, що Михайло Дорошенко - це дід Петра Дорошенка. Також Михайло брав участь у поході на Москву під командуванням гетьмана України Петра Сагайдачного у 1618 році.

Микола Бандрівський: Львів став столицею Руського королівства з 1270 року

Львів став столицею Руського королівства з 1270 року. 

В іспаномовному географічному трактаті 1300-1306 років "Книзі знань..." згадано Львівське королівство (Regno de Leon) "... в якому є п"ять великих міст. Перше називається Львів, друге - Київ, інше - Володимир, інше - Пінськ, інше - Сівер". 

Слід пам"ятати, що Київ належав князю Льву Даниловичу вже у 1290 році. 

Свого часу Михайло Грушевський, ще не маючи вище процитованої "Книги знань...", припускав, що влада галицько-волинського князя могла поширюватися на Київ і Сівер приблизно наприкінці ХІІІ - на початку XIV століть (ПСРЛ, 1963, с.375; Паславський, 2010, с.17 та ін.). 

Про те, що Львів - ще до часу першої письмової згадки про місто - був вже значним міським центром, свідчить Тверський літопис, в якому під 1241 роком записано, що під час походу хана Батия "на угри" його перестрів угорський король Бела біля "Солоной рекы", на якій стоять "грады велиньские: Изборско, Львов Великий, Велинь". 

У 1387 р. Львів, як і частина західноукраїнських земель, був вперше окупований польськими військами. Проте Ватикан, який всіляко сприяв політиці польських королів, ще до 1412 р. не вважав за можливе визнавати законність включення Львова до Польщі. Навіть до 1434 р. у Львові й решті західноукраїнських земель у судах і адміністрації вживалося старовинне Руське право. Того ж року відбулось його переведення на латинську юрисдикцію, що було пов’язано з ліквідацією поляками у 1434 р. автономії Руського Королівства і створення ними т.зв. Руського воєводства. 

І лише з цього часу, з 1437 р., коли, за свідченням львівського бургомістра і літописця Варфоломія Зиморовича, на горі, що височіє за містом, почали мурувати церкву Св. Юрія, саме відтоді ця гора й стала називатися Святоюрською.

Микола Бандрівський: Поховання короля Данила слід шукати у ... Львові?

Почувши питання про місце останнього спочинку одного з найвидатніших давньоукраїнських володарів - короля Данила Галицького, чи не кожен впевнено відповість: "Ну, звичайно ж, його поховано у Холмі! Де ж йому ще бути... Та й літописи однозначно називають Холм як місце останнього упокоєння короля Данила".  

Так, справді, у 1264 році, по смерті Данила Галицького, гріб з його тлінними останками, був захоронений у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Холмі, що зараз на території Польщі. Все це так, але..! Мало хто ставив питання: а що ж було далі з тими останками західноукраїнського короля і чи є шанс сьогодні їх відшукати?

Почати хотів би з двох речей: 

по-перше, з якихось причин абсолютна більшість наукових і науково-пізнавальних праць або зовсім не торкаються питання історичної долі гробу чи саркофагу з останками короля Данила, або ж, розглядають це питання виключно у рамках "Холмської концепції" вперто ігноруючи усі інші варіанти;

по-друге, кілька літ тому в Холмі завершила свою роботу міжнародна археологічна експедиція, яка фінансувалася з благодійного фонду Петра Порошенка і одним із завдань якої й були, власне, пошуки гробу короля Данила. Як знаємо, те поховання не знайшли, хоча, за результатами розкопок, довідалися чимало цікавого про будівельну техніку, в якій мурували тогочасні православні церкви.

А тепер - основне. При розгляді даного питання дослідники чомусь майже не беруть до уваги цікаву цитату з «Хроніки…» Варфоломія Зиморовича про перенесення у 1282 році до Львова (тоді вже стольного граду) князем Львом тлінних останків свого батька короля Данила Романовича, якого за його мудрість називали тоді «другим по Соломоні». Причому Святоюрська хроніка («Книга діянь…»), на яку нещодавно звернув увагу Юрій Диба, уточнює, що тлінні останки короля Данила перенесли тоді саме до львівської церкви св. Георгія.

Варфоломій Зиморович так описує процесію цього перевезення: «… По двох роках Лев, бажаючи перепросити тіні своїх предків, що часом його турбували, з королівськими та воєнними почестями переніс останки батька свого Данила, які 15 років покоїлися у Галичі, до Львова. Для більшої пишності того обряду запрошено було священослужителів з усієї Русі, бояр,  воєвод, також князьки союзних татар прибули з власним почтом. Скоро заяснів день жалібний; йшли спочатку жалібні загони з прапорцями та схиленою донизу зброєю, а між ними сурмачі хрипкими звуками наражали вуха; за ними йшло кілька пар коней, накритих вишиваними покривалами, тут же несли штандарти та зброю, здобуту в неприятеля. Далі довгою чередою виступали монахи в клобуках і руські церковники, вбрані в ряси, співаючи хором поховальні піснопіння; були також і плакальниці, найняті для пробудження смутку та розпачу... Перед самими ношами найшляхетніші несли дві митри – князівську та королівську, перша - від народу, а друга - хитрістю взята від пролегата найвищого пастиря. Поховальний катафалк, подібний до тріумфальної арки, був повністю закритий знаменами перемог та неприятельськими трофеями. Після закінчення жалібної служби, відправленої за руським звичаєм, було влаштовано поминальний обід, чи тризну…» .

Цікавим є роз’яснення Варфоломія Зиморовича про те, що до часу перенесення (1282 р.) тлінні останки князя Данила 15 років знаходились у Галичі. До того часу, вони (останки), згідно з Літописом Руським, знаходилися у «превиликой церкви» Успіння Пресвятої Богородиці в Холмі. З цього можна припустити, що вони (тлінні останки князя Данила) перебували в цьому храмі Холма впродовж дуже незначного відрізку часу - приблизно лише перші три роки: з 1264-1267, після чого були вивезені до Галича, де і знаходилися до моменту їх урочистого перевезення до Львова. 

Отже, якщо факт перевезення останків князя Данила до Львова мав місце (а підстав сумніватися у цьому на даний момент нібито немає), то все ж виникає питання – куди саме у Львові були перенесені ті княжі останки? 

Борис Хорев: История свободолюбивой Рязани

Я люблю наказывать своих московских коллег и знакомых информацией о том, что Рязань стала последним русским княжеством, вошедшим в состав Московской Руси (в 1521 г). 

Акцент я всегда делаю на победе рязанского князя Олега Ивановича над Дмитрием Донским в 1385 году, когда москвичей спасло только заступничество Сергия Радонежского. 

Естественно, я не особо распространяюсь о разгроме рязанцев тем же Дмитрием Донским у села Скорнищева - на его месте сейчас стоит мой отчий микрорайон Канищево - в 1371 году, и, конечно же о том, что Рязань попала под фактическую зависимость от Москвы уже в 1460-ые. Юридическт это всё не стали оформлять только потому, что дочери Ивана III был нужен равный по статусу, но хорошо управляемый жених. Рязанский княжичь был идеальной кандидатурой, так как он тоже был Великим, но при этом безденежным - Рязань регулярно разарялась татарами с 1237 года.

В целом история Рязанского княжества вполне прозрачна (кроме того, что все путают Старую и нынешнюю Рязань). 

Но есть один момент, конкретно в рязано-московских отношениях, который меня волнует. Дело в том, что ещё в XIX веке историки заметили, что этот самый Олег Рязанский, не приняв участие в общерусском походе на Куликово поле, как-то очень странно выступил на стороне татар и литовцев. Он повёл свои войска в сторону литовцев, которые шли то ли на соединение с Мамаем, то ли для нанесения флангового удара по русскому воинству. А потом рязанская рать остановились поблизости от литовцев, после чего последние ушли, и со стороны всё это можно интерпретировать так, что рязанцы преградили им путь. Сторонники этой теории настаивают на том, что летописи об этих событиях были написаны много позже - исправлены в пользу московского княжества. Но других источников у нас нет, и дискутировать об этом я не вижу смысла, хотя да, в летописи, Олег получился каким-то уж очень неприятным (но при этом ни разу не нарушил своих клятв, а москвичи и тверичи звали его посредником на переговорах). 

Но и не могу не сказать, что конкретно для Рязани объединение Руси было НЕ ВЫГОДНО. Потому что лишало бы её возможности самостоятельно договариваться с татарами, т е действовать в своих интересах. Например, тот же Олег пропустил Тохтамыша через своё княжество на Москву, снабжая его продовольствием и проводниками через броды, чтобы не быть стертым с лица земли. Поэтому утверждать, что Олег в Куликовской битве выступил на стороне поднимающейся России я не готов. Информация летописи о 70 рязанских боярах в этой битве тоже не особо убеждает, потому что в этот момент за первенство в княжестве активно боролись пронские (вассальные по отношению к Рязани) князья, внося сумятицу в феодальные отношения (кстати, есть сообщения о рязанцах, грабящих вместе с литовцами русские обозы с ранеными, так что кто их там разберёт!!). Но и отбрасывать версию не хотелось бы, потому что по западным источникам было какое-то мутное столкновение русских с Литвой сразу после Куликова поля. Не было ли это локальными стычками с рязанской ратью?! И ещё, в традициях того времени было наказывать предателей. Так вот, Дмитрий Донской этого не сделал. А наоборот, в 1381 году заключил с Рязанью договор, по которому Олег признал себя молодшим князем.