Софія Дніпровська: Російське ж суспільство являє собою найнебезпечніший різновид недоцивілізованого варвара, азійця в європейському каптані, до якого важко підібрати "ключ"

От ми сміялися з заліщанських свиноматок із їхніми полоскатєльніцами, а з такими перепадами енергії й ми на ріки прати підемо. І гріх навіть не в тому, що ми з ворогів потішалися, а в тому, що ми сміялися (точніше нас привчають сміятися й легковажити) саме з тих їх рис, що забезпечують йому екстраординарну лютість і силу. 

У державі московській насправді все дуже раціонально влаштовано (з т.з. її геополітичної функції світового хижака й паразита). Там є: 1) тонкий, але міцний прошарок цілком європеїзованих міщуків (Москва, Пітєр і низка густонаселених індустріальних осередків та адміністративних центрів), що підтримує функціонування стратегічних для держави з геополітичними амбіціями підсистем, і 2) абсолютно дика й злиденна "глубінка", що постачає гарматне м'ясо, самородків та хитру на видумки голь.

Така комбінація забезпечує країні унікальну живучість та убойну силу при доволі низькому рівні продуктивності праці.. 

Були б русскіє зовсім дикими, як папуаси чи ескімоси, вони б не становили небезпеки європейській цивілізації через нездоланний технологічний розрив. Були б вони повністю окультурені, то жили б за законами сучасного цивілізованого співтовариства.

Російське ж суспільство являє собою найнебезпечніший різновид недоцивілізованого варвара, азійця в європейському каптані, до якого важко підібрати "ключ". 

Тим паче, що ніхто особливо й не старається, підміняючи ретельне вивчення російського суспільства шаблонними ідеологічними наративами і дурнуватим зубоскальством із сеансами гомеопатичної магії. Що дуже мало сприяє докорінному вирішенню "русского вопроса".

Тихон Кожушин: Разницы между гуманизмами

 К вопросу о пререкаемом западном гуманизме. 

Важно не путать "гуманизм" как философию, основанную на протагоровской языческой максиме "Человек есть мера всех вещей", которую и подхватили западно-европейские ново-язычники (это питательная среда Ренессанса), - с гуманностью, порядочностью, человечным отношением друг к другу, что в простейшей форме выражается пожеланием "Не делай другому то, что не желаешь чтобы делали тебе" (т.наз. общечеловеческое Золотое Правило морали). 

Вне Православия гуманизм легко и быстро превращается в свою противоположность - человеконенавистничество (не путать с пресловутой гомофобией), ибо розовые мечты неизбежно натыкаются на реальное падшее состояние человека, что должно было бы у ненастырных и разсудительных гуманистов вызывать когнитивный диссонанс. 

К сожалению, это повсеместная путаница. Например, православное "подставь другую щеку" и "отдай и нижнюю рубашку (срачИцу)" вообще стало предметом осмеяния, хотя что-то гуманнее этих заповедей трудно себе представить. Это говорит только о путанице в понятиях. Главное - НЕ отождествлять христианскую аскетическую практику и автономную гуманистическую мораль.

Тема большая, но ничего в ней сложного и заумного нет, а для формирования мировоззрения в ней просто необходимо разобраться...

Андрей Шуман: Евразийство и его будущее

Я, признаюсь, сторонник евразийства.

Возникло евразийство в верхнем палеолите. Именно тогда возникает самая первая евразийская мир-система, с обменом знаниями и услугами на огромных расстояниях. Петроглифы Каповой пещеры на Урале повторяют петроглифы пещер Испании.

Следующим этапом евразийства стало развитие неолита и бронзы, которые привели к созданию самой первой мир-экономики, охватывшей всю Евразию, около 5000 лет назад.

Все последующее развитие нашей техногенной цивилизации - это развитие евразийства.

Так что я - сторонник евразийства, его почитатель, его исследователь. И моя новая книга "Археология логики" будет о евразийстве, в том числе. В книге изучена евразийская логика - логика европейцев и азиатов в их взаимодействии.

Но почему тогда слово евразийство стало ругательным? 

Почему этим именем подписаны книги, которые к евразийству не имеют никакого отношения?

Почему тогда этим именем прикрываются люди, которые об евразийстве не знают ничего? 

И что с этим можно сделать?

Амвросий фон Сиверс: История ужаса, или О тайном ужасном вирусе в народе, приводящем оный к почти погибели

     Священное Писание содержит множество совершенно ужасных историй. И сие правильно, ибо сама человеческая жизнь — в своей ретроспективе и перспективе — поистине ужасна. Все ужасные события, если мы внимательно присмотримся к ним, все-таки проистекают не столько из «падшей природы человеческой», сколько из прямого действия демонов, буквально подвигающих человека к самым отвратительным и непростительным актам. К сему относятся и всяческие тайные культы самого отвратительного содержания.

Ныне необходимо разсмотреть весьма известный (и скандальнейший) казус левита в Гиве (Суд.19-21). Стоит сразу заметить: сия история поведана в столь точных подробностях, что остается никаких сомнений в ее полной достоверности. Очевидно, что она имела насколько исключительное и редкое значение в Израиле, что была внесена во все записи. Впрочем, она история имеет несколько аспектов, кои мы разсмотрим ниже.

Итак, фабула истории сводится к тому, что некий безымянный левит, проживавший в колене Ефремовом на склоне горы, имел также безымянную наложницу. Как бы нет ничего удивттельного в том, что он имеет наложницу, - сие лишь означает, что она не имела статус законной жены. Сие понятно: левитам было разрешено иметь жен только из своего колена, причем указание сие вестьма строго. По контексту выходит, что его наложница происходила из Иудина колена. В любом случае, по прямо не названной причине, она оставила сего левита и удалилась в дом отца своего в Вифлеем. Тора употребляет такие слова и конструкции фразы, что, при всей неясности, можно серьезно предполагать следующее: наложница изменила левиту и потому покинула его. Они сильно поссорились перед разставанием, и непонятно, ее измена послужила причиной ее ухода, или ссора явилась причиной ее измены. В любом случае, молодая женщина покинула левита. 

Антон Санченко: Культура як конденсатор

 Якщо розглядати культуру як конденсатор, то заряду, накопиченого братствами та їхніми школами й академіями за часів Сагайдачного, вистачило на вибух Хмельниччини (всього 6 років), а якихось півдесятка козацьких літописів і мазепинського бароко по ній - на формування козацького міфу і накопичення заряду впродовж всього забороненого 19 століття і як результат - нові визвольні змагання 1917-1921. Всього 4 роки. 

Парадоксальним чином, власну державність інтелігенція розміняла на українське шкільництво й мистецтво. Власне, й Радянський Союз з його ідеологією інтернаціоналізму (показною, але) був вимушеним кроком імперії, інакше Україна вже не ставала в стійло. Знадобилася ритуальна автономія аж до представництва в ООН. 

Розстріляне відродження тривало неповних 10 років, але я наполягаю, що саме його вітальна енергія вистрілила в 1991. А шкільництво так-сяк трималося аж аж до того часу. В нас ніколи не було стільки грамотних українською  людей, усі попередники писали для 30 українських сімей з вулиці Руської у Львові чи вулиці Жилянської у Києві.

І ще - в нас ніколи не було 30 спокійних років. Те, що за цей час написано, знято, зіграно, ще лише належить осмислити, але коли спеціалісти по Розстріляному відродженню порівнювали той період з культурним бумом 2016-2019 років, вони погоджувалися, що сучасний значно потужніший за те, що дали нам наші 20-ті, його просто ні з чим порівняти. Просто тому, що всі вже грамотні. Наші військові письменники написали за 7 років вже більше книжок, ніж ветерани ВОВ за 70. Просто тому що свобода і нема цензури. А в СРСР усю "лейтенантську прозу" писали 5-6 перевірених авторів. Все життя про одне і те ж. А на мемуари мав право не кожен полковник. Мемуари рядового? Ви смієтесь. І так, до речі, в них досі.

І таке ж буяння вітальності особисто мені було помітне, скажімо, в фантастиці чи в перекладах, а зараз геть несподівано для кризи - в наукпопі. 

Найбільша кількість надрукованих українською книжок за всю історію - і за назвами і за сукупним накладом. Найбільша кількість знятих українських фільмів. Найбільша кількість українських пісень. Вікіпедія за кількістю статей наймелодійніша в світі. Тощо.

Всього три роки сприяння і 27 років невтручання своєї держави.

Просто уявіть собі, що такого заряду цей конденсатор не накопичував ще ніколи. Не влізай, уб'є. Якби хто попробував влізти.

Воно, звісно, по-різному може піти, аж до окупації, але з Божою поміччю ми вже запалили таку свічку, яку, я вірю, їм не загасити ніколи.

110-летие Независимости Албании!

110 лет назад шесть великих европейских держав обсуждали, будет ли у албанцев собственное государство, и если да, то насколько мало или сколько албанской территории и населения будут принесены в жертву ради международного дипломатического баланса.

Через неделю, 6 декабря, албанское государство примет глав государств и правительств 27 стран Европейского Союза и 5 стран Западно-Балканского региона.

Контраст как нельзя более красноречив, и гордость моих соотечественников не может быть больше и законнее.

Желаем, чтобы плоды этих невообразимых еще недавно достижений, заслуги, которыми обладают все албанцы без различия, были ощутимы на каждой территории, для каждой общины, для каждого слоя и для каждого из всех, мечтать, строить и наслаждаться жизнью в нашей любимой Албании - нашем общем доме, наследии наших предков и нашем обещании грядущим поколениям.

Сегодня албанцы должны гордиться каждым достижением с законным правом, при поддержке международных союзных факторов, а также сегодня они должны быть более сплоченными и в гармонии друг с другом, на службе интересам национальных и каждого албанца на всех их землях и где бы они ни находились.

Владимир Тимофиев: Про голод в єврейських колгоспах України в 1932-33 рр.

У 1998 р. в друкарні СП «Укранська книга», м. Київ вийшов в світ твір «На зламі віків» до 1000 річчя проживання евреїв в Україні. Автор Рабинович Яків Йосипович, на той час професор Івано-Франківського інституту нафти і газу. Він праював в 20-ти архівах України і Росії, і є також автором 18 книжок про єврейське життя в колишному СРСР та в Україні.

Розділ VIII названої книги містить архівні дані про створення і діяльність єврейських землеробних господарства, про функціонування комітетів землеустрою жврейських трудящих (камзети), а також дані про голод в цих господарствах в 1932-33 р.р. Приводимо витяг з цієї книги (стр. 84-87).

У 1927 р. в Криму та на Херсонщині виникли радянські єврейські сільсько-господарські кооперативи по спільному обрабітку землі, так звані ТЗОСи. Вони були організовані на демократічних принципах, і це стало гарантією їх успішного розвитку. На превеликий жаль, цей успішний процес розвитку сільського господарства тривав недовго.

В 1929 р. розпочалася кампанія по обєднанню індивідуальних землеробських господарств у колгоспи. Більшість єврейських селян поставилася до цього досить критично, не бажаючи відразу ж стати членами новоутворених обєднаннь. Але місцеві органи влади, комзєти, які фактично керували цими господарствами, наполеглево домагалися вступу селян у колгоспи. Це й стало причиною того, що єврейське землеробство почало занепадати.

Щоб униктути примусового вступу в колестивні госопдарства, окрмі єврейські селяни почали записуватися на переїзд у Біробіджан. Там вони почали освоювати нову терирорію для створення власного національно-адміністративного району. Проте більшість селян не бажала залишати благодатні териротії Криму та України і залишалася на старому місці. А тим часом колективізація набирала темпів. Весною 1929 р. в єврейські колонії Херсонщини й Маріупольського району приїхали активісти Комзєту та чиновники за партійного аратату. Під загрозою значного збільшення оподаткування селян вони змусили одноосібників-колоністів записуватися у колгоспи. В 1929 р. у районі Каланандорфа біло організовано 47 колективних госоподарств, які обєднали основну частину єврейських селян. У районі Марійполя їх створено 28. Кількість колгоспів і залучених до них одноосібників почала швидко зростати. Так, до 1 жовтня 1930 р. в колгоспах Калініндорфського району біло обєднано вже 75% усіх госоподраства.  На Одещині на той час колективізували 92% господарств, в районі Кривого Рогу — 93%, а у районі Мелітополя все єврейські госоподарства були вже залучені в колгоспи. До кінця 1930 р. у степових районах України, тобто в Херсонській. Запорізькій, Ворошиловградській, Одеській, Миколаївській областях налічувалося 93 єврейські колгоспи. Вони обєднували понад 156 тис. Землеробів, тобто 9,7% єврейського населення України.

На 1 січня 1931 р. у сільському господарстві колишнього СРСР (безБіробіджана) було зайнято 54110 єврейских сімей, в яких налічувалося 259550 осіб. 44048 єврейських сімей (209 тисяч осіб) були землевпорядковані в 20-х роках завдяки активній діяності комзєтів та інших організацій. До масового переселення євреїв у сільськогосподарському виробництві було зайнято 10662 сімії, які обробляли 137 тисяч га земельної площі.

Головне правління Комзєту в Москві планувало перевести на сільськогосподарське виробноицтво да кінця першої пятирічки близько 500 тисяч єврейских трудящих.  Цим планам не судилося здійснитися через нагебну політику сталінського керівництва, яка привела сільське господарство країни до катастрофи. Єврейське землеробство, як і все сільське господарство країни на початку 30-х років почало швидко деградувати у звязку з насильницькою колективізацією.

Амвросий фон Сиверс: Раав и Вирсавия

Очень многие библейские фигуры, даже при почитании их, имеют всего лишь дидактическое значение и совершенно лишены как личностного так и исторического измерения. Они превратились в этиологическиме символы. Не более того.

Се — неправильно. Особенно, в современных условиях, когда практически всё библейское наследие строго подвергается радикальной реинтерпретации деконструкторами. Пресловутая политкорректность и «борьба с расизмом» также возымели свое действо. Остановимся на двух женских персонажах, хорошо известных из Ветхого Завета.

Посему остановлюсь на двух важных и интересных личностях Священного Писания — Раав и Вирсавии.

Раа́в (ивр. ‏רחב‏‎,  греч.Ῥαχάβ, т. е. «нечто широкое») — жительница Иерихона, блудница, коя, согласно Книге Исуса Навина (Нав. 2:1) укрыла в своём доме двух соглядатаев из войска Исуса Навина и за это при взятии города была вместе со всеми домочадцами пощажена, прославлена (в Евр. 11:31, она числится в списке героев веры) и «объявлена праведной на основании дел», и одним из таких дел было то, что она направила по ложному следу слуг царя (Иак. 2:24—26). Всё остальное население Иерихона, кроме семьи Раав, было поголовно перебито. Почитается Православной церковью как святая праведная Раав Иерихонская, память в Неделю святых праотец и Неделю святых отец.

Её имя происходит от корня «רחב» — «широкий», и, согласно мидрашу [Тана Дебей Элияу Зута, 22] она названа сим именем, так как она обладала большим количеством заслуг. Такое понимание представляется в высшей степени надуманным.

Андрій Бондар: А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу...

Постійно згадую похід Наполеона на москву і, зокрема, маршрут цього походу, і все більше переконуюся в тому, яким йолопом був великий корсиканець.



Навіщо він узагалі пішов на ту москву? Та й ще через Білорусь! Вистачило йому взяти південніше і захопити Україну, вийти до Чорного моря і Криму. Думаєте, сильно би опирались українці Наполеонові? Ні, пішов палити москву. Навіщо? Що це принесло, крім краху? Дерев’яні сараї попалив. І додав імперії wiatru w żagle. 



Всі прогресивні ідеї Наполеона потьмяніли після цього. Пішло російське гівно по європейських трубах. Так із культурної колонії Франції росія перетворилася на жандарма Європи – і ноги на стіл. Слиш, мамзєль, по-биріку нам бріошей організуй. І водкі, водкі! Ну, бо вєдь нєдаром москва, спальонная пожаром, французу отдана. Нєдаром, авжеж. Тільки сьогодні українці бородинський хліб перейменували у фінський, бо нарешті почали поважати тих, хто дав росії тягла.



Юзеф Лободовський лаконічно описав росіян словами свого героя як «людей, нездатних на повагу до краси цього світу – їм тільки чвари і кривава колотнеча в головах». Антитезою європейської ідеї свободи була порожня оболонка з пикою вічного хама всередині, якого згодом намагалися одягнути в шати високодуховности російська література та релігійна філософія. А етика росіян з їхньою естетикою вкладається в образ вкраденої пральної машинки «Indesit». Насправді це не побутова техніка, а даний нам у відчуттях образ вічного повернення і насильства заради насильства. Крадена пралька божевільно й абсурдно крутиться без проточної води і завжди залишає засрані лахи засраними. От і вся їхня естетика з етикою: порубати на дрова вишневий сад і поставити там дерев’яний нужник або православну церкву з «луковками», позбавлену художнього смаку.

Таке враження, що наслідки Наполеонової поразки відчуваються й досі. Вся сьогоднішня русофілія старих європейців – а особливо і зокрема французів – має коріння в цій поразці. Раздаюцца тари-бари, к нам прієхалі ґусари. А всього лише варто було відвоювати в пушкіністів (хоч пушкіну тоді лише тринадцятий минало) Річ Посполиту до самого Чорного моря і відновити польську корону, додавши до неї українців. Ще «дріжджі» були відповідні. Маґдебурзьке право, феодальна демократія, козацькі вольності – все було ще дуже недавнім, практично старосвітським. Навіть у раннього Гоголя воно ще було цілком собі свіжим, хоч уже й мітологізованим і романтизованим до чортиків, бо епоха тоді була така. 

Якби Наполеон пішов в Україну, ми би запустили процеси націєтворення набагато швидше, а так збирали ціле ХІХ століття фольклор і оплакували Козаччину. Єдине, що по-справжньому виправдовує наше існування у ХІХ столітті – це геній Шевченка. І «Весна Народів» нас не зачепила (крім підавстрійських галичан), і потрапили ми в м’ясорубку русифікації та імперської реакції, і втратили на всіх можливих російських фронтах силу-силенну молодих і здорових чоловіків (єрмоловщина, скобєлєвщина, які, до речі, процвітають і сьогодні – баби-єщьо-нарожают придумали давно і це не маршал жуков), і вбивалися на панщині, а потім на цукроварнях і рученьки терпнуть, злипаються віченьки… 

Микола Джеря, Чіпка Варениченко, герої Тесленка і Васильченка – «пропаща сила» з вусами «плач України», яку постійно мучать і визискують, могла породити лише народництво, а підчепити – лише соціял-демократію, що виявилися безсилими перед експансією російського імпершовінізму під прапором «світової революції» і, відповідно, перед пасіонарно-радикальною формою соціял-демократії ж у вигляді російського більшовизму. 

І прийшли ми до своїх Перших Визвольних змагань з тифозного бараку імперії розгубленими, апатичними і дезорієнтованими, щоби знову в нього зайти. Але вже набагато дорожче. 

А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу.

Batodalain Dorje: Панмонголизм - это родное, в том числе и письмо

Для того что бы встать на путь национального возрождения не нужно ничего сверхестественного. Никто не обязан и не должен увещевать и тянуть вас за ручку, упрашивать. Вы сами должны встать и начать бороться за себя, за себя как за нацию. Иметь самоуважение. И при этом вообще нет никакой необходимости противопоставлять себя другим. Например, если вы призываете к национальному возрождению в Бурятии, то вас автоматом заклеймят националистом-сепаратистом или ещё кем нибудь, что вы мол русских не любите. Да даже если заклеймят, да вообще без разницы. Не их дело.

Я свою родную монгольскую письменность изучил самостоятельно, будучи ребенком во времена СССР, в 80-х годах. Просто потому, что я уже тогда понимал, что человек тогда грамотный, когда он знает именно своё родное письмо. Это же не значит, что я его изучал что бы быть против других народов или письменностей. Нет, просто я считал и считаю, что я должен знать в первую очередь родную письменноть.

И вы поймите, я вообще-то ребенком был. Только-только в школу пошёл. И меня никто к этому не принуждал, отец просто нашёл старинный учебник на мою просьбу и всё, занимайся дальше сам, раз выразил желание.

А с чего всё началось: нашёл в дедушкиных вещах газету начала ХХ века... напечатанную очень странными символами. Поинтересовался у отца - что это такое. На что получил ответ, это наше родное письмо изданное в нашем государстве, в период её независимости. Этого было достаточно, что бы я стал интересоваться этими вопросами и захотел неприменно изучить монгольское письмо, запрещенное в СССР и РФ.

Теперь, я без малого идеолог мирового панмонгольского движения.

Елена Галкина: Соцопросы в автократиях и внезапная смертность режимов

Между горсткой тех, кто открыто и с риском для жизни сопротивляется диктатуре, и немногочисленными активными сторонниками из стихотворения Коломенского про Веру Петровну, обычно пролегает огромное болото под названием "конечно, поддерживаю, отстаньте, товарищ майор".

Эта "группа поддержки" есть у любого автократа и заканчивается, как правило, внезапно, после чего эксперты разводят руками и ссылаются на какой-нибудь "эффект бабочки", как матриарх иранистики Никки Кедди объясняла в своё время невозможность спрогнозировать революцию 1978-1979 гг.

Мы действительно пока не знаем достоверно индикаторы скорого краха автократий.

Однако мне очевидно, что при любой диктатуре совсем не надо тратить деньги на опросы с заведомо "социально одобряемыми" ответами. Сценарий сохранения режима всё равно будет основным, просто потому что революция - дело очень рискованное и потому редкое. Как бы ни достал людей диктатор, подавляющее большинство с крайне высокой вероятностью выберет постоянное унижение достоинства, чем суму и тюрьму. 

Однако иногда революции случаются, причём и в режимах, гораздо более закупоренных, чем российский. Где-то можно сослаться на старые институты "третьего сектора" типа профсоюзов и т.д. Но какое гражданское общество в Ливии Каддафи, например? И всё же внезапно люди, которых раньше "не касалось", выходят на улицы и идут под пули силовиков.

Изучение трендов типа "рейтинг любимого вождя за последние полгода упал с 95 до 92% - что бы это значило" - для ответа на вопрос, когда и почему что-то может случиться, ничего не даст. В случае нетоталитарных диктатур можно ориентироваться на некоторые эмансипативные ценности (не все), но с тоталитарными и этот номер не пройдёт.

Да, российское общество крайне атомизировано, но не факт, что тренд на атомизацию и демодернизацию в России сильнее контртренда - достаточно вспомнить зримый рост протестной мобилизации в 2010-е гг.

Андрій Бондар: Here I come, Constantinople

Я оце подумав, що коли росіяни окупували Київ наприкінці ХVIII століття, з ними це зіграло лихий жарт. 

Маючи Київ, вони подумали, що можуть усеньку свою енергію віддати на боротьбу з Османами і визволення святого Царгорода від басурман. До речі, початок московитського проєкту майже збігається в часі зі згасанням Візантії. 

Після перемоги над Наполеоном у них паморочиться від успіхів голова, й от вони витрачають практично все ХІХ століття на завоювання гегемонії в Чорному морі. 

Скільки з них соків випила Кримська війна? А війна на Кавказі? І все заради того, аби втолити свій новий геополітичний міт і прибити щит на брамі Царгорода. 

Потім були війни з Японією, які цю імперію просто добили. Перша світова стала останнім цвяхом у труну. А вбила і знекровила росію насправді скобелєвщина. 

Втім оця ідея з Константинополем не зникла. Вона навпаки відродилася у 1991 році, але в чудернацькій, фарсовій формі. Роль Константинополя посів уже Київ. Відтоді вся енергія російської планети спрямована тільки на одне – повернути Київ, повернутися у блаженні історичні часи, коли вони (!) прибивали щит на брамі Царгорода. Київ тут для них – практично Константинополь. Бо цілком привласнивши древньоруську спадщину впродовж трьох попередніх століть, на початок століття ХХІ росіяни ввійшли з двома яскравими фальшивими мітами – їхнього києворуського джерела і москвою – Третім Римом. 

Тобто все там побудовано на двох обманках, які, власне, і складають основу інтеґрального міта про богообраність і месіянізм російського народу, який, уже "загартований" сталінізмом і кримінально-конторським постсовком, входить у 24 лютого 2022 року заспаними рилами їхніх перших мерців у Гостомелі та Бучі і отримує там, під своєю материнською платою, грандіозної пизди від учорашніх людей 2-го сорту, на яких досі практично і трималася ця імперія, від XVIII століття починаючи. 

Тобто нині під Херсоном і далі в Криму росіяни дограють із поразкою і ганьбою свою останню російсько-турецьку війну і закривають проєкт скобелєвщини, а загалом в Україні вони програють битву за київську та візантійську спадщину, залишаючись сам на сам із найгіршим ворогом, якого тільки можна собі вигадати – самими собою. 

Уся їхня показова боротьба із Заходом, поширена путінською пропагандою – мізерна туфта в порівнянні з поразкою цих мітів. Тому вони знову і знову будуть чіплятися за свої міти, які перейдуть незабаром у категорію народних казок і прібауток, але вестимуть тепер нову російсько-турецьку війну – тільки вже на Кавказі. Не тому, що її хотітимуть. О, ні, ніхто з них її не захоче. Але їх ніхто не питатиме. Тому невдовзі таким Константинополем по черзі ставатимуть Дербент, Махачкала, Грозний і Нальчик. А потім і Краснодар, і вся Кубань... Ну, і далі буде. 

*лунає пісня Here I come, Constantinople гурту The Residents*

Дмитро Корчинський: Народи стають великими, харчуючись "м’ясом" тих, хто їх ображав у ранньому дитинстві

 Вгризаючись у печінку імперії Габсбургів, Німеччина постала, як єдина могутня нація.

Англія піднеслася через своє прагнення добити Іспанію. А потім Францію. А потім Німеччину.

Коли всі ще ображали монголів, вони вже мріяли завоювати Китай. І реалізували цю мрію.

Для того, щоб Україна відбулася, як нація, їй треба добити Московію. Навіть, якщо Московія віддасть Крим і забуде за наше існування, нам треба її розшматувати.

Народи стають великими, харчуючись "м’ясом" тих, хто їх ображав у ранньому дитинстві.

Коли ми принюхуємося до Московії, то вже чуємо запах крові. Ми упосліджені й боїмося, але щодня накопичуємо гнів. Ми бачимо, як пульсує вена на блідій шиї ворога. Наша мрія — помста. Наша доля — війна.

Сергій Чаплигін: Про Вільфредо Парето та його "ротацію еліт"...

В основі кожного політичного процесу лежить протистояння еліти і контр-еліти.

Контр-еліта - це люди активного пасіонарного типу, яким не знайшлося місця у владі, яких відкидає правляча еліта. Вони збираються, групуються, консолідуються і починають війну з елітою. Якщо їх ізоляція і маргіналізація радикальна, то тим більш радикальним буде їх виклик Системі.

Тому розглядаючи протистояння еліти і контр-еліти нам зовсім не важливо, якою ідеологією виправдовують свій порив контр-еліти, і на який світоглядній платформі стоїть еліта правляча. Це залежить від конкретних історичних обставин та настроїв в суспільстві. З точки зору неомакіявелістської школи, функціональна технологія балансу еліт набагато важливіше схоластики ідеологій, якими прикриваються сили, які ведуть боротьбу за владу. Адже Нікколо Макіявелі перший запропонував винести за дужки ціннісну сторону політичного процесу, зосередивши свою основну увагу на описі технологій отримання та утримання влади.

Давайте і ми розглянемо структурні зміни в Політичному, виносячи за дужки морально-ціннісну риторику будь-яких політичних партій і рухів.

Теорію ротації еліт розробив авангардний італійський соціолог, економіст, політолог та філософ з макіявелістськими симпатіями Вільфредо Парето. Він скептично ставився до демократичних режимів, називаючи їх демагогічною плутократією, вважаючи, що в політичному житті діє універсальний закон, при якому меншість (еліта) завжди обманює маси.

Говорячи про кругообіг еліт, їх постійну зміну, він називав історію «кладовищем аристократії», тобто привілейованих меншин, які борються, приходять до влади, користуються цією владою, занепадають та замінюються іншими меншинами.

Необхідність постійної заміни і циркуляції еліт він обумовлював тим, що колишні еліти втрачають енергію, ту, яка допомогла їм колись завоювати місце під сонцем.

Суть теорії Парето полягає в наступному:

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my!

Mam nadzieję, że staniemy się prawdziwie niezależnymi! I wy, i my! 

 Zhuravel Yuriy

Сподіваюсь, що ми будемо справді незалежними! І ви, і ми! 

Журавель Юрій