Maciej Albert Borodo: O Polaku który stworzył ukraińską narrację

Franciszek Henryk Duchiński (ur. 1816, zm. 13 lipca 1893) – polski etnograf i historyk, działacz emigracyjny.W czasie Wiosny Ludów we Włoszech w 1848 wstąpił do Legionu Włoskiego gen. Władysława Zamoyskiego, gdzie rozwinął antyrosyjską akcję propagandową. W Bolonii wydał drukiem swoje wykłady, nawiązując w nich do wykładów literatury słowiańskiej Adama Mickiewicza.

W Turynie założył w 1849 r. Società per l’Allianza Italo-Slava. Pisywał też artykuły do wielu pism francuskich.

Wraz z generałem Zamoyskim wyjechał do Turcji, gdzie nie ustawał w swojej pracy propagandowej, licząc na rychły wybuch wojny turecko-rosyjskiej. Współpracował z Michałem Czajkowskim, przez krótki czas był przedstawicielem Hotelu Lambert w Belgradzie. W czasie wojny krymskiej był prelegentem w obozach alianckich na Krymie. Wygłosił tam serię wykładów dla żołnierzy francuskich, brytyjskich i tureckich o wielowiekowej cywilizacyjnej walce Polski i Rusi z państwem moskiewskim. W Stambule wydał wówczas trzy traktaty: Questions D’Orient (1853), Les Moscovites Grand-Russes d'après leurs origines, éléments et tendences ... avec remarques et carte (1854), La Moscovie et la Pologne (1855).

Z Turcji udał się do Londynu, gdzie wydał swoją pracę Polacy w Turcji. W latach 1860-1864 przebywał w Paryżu. Tam rozwinął bardzo aktywną działalność publicystyczną, podważając podstawy panslawizmu, w wydaniu rządu rosyjskiego. Został wiceprezesem Francuskiego Towarzystwa Etnograficznego, był też wybrany na członka wielu francuskich towarzystw naukowych (antropologicznego, geograficznego i azjatyckiego). Dzięki swoim wpływom w środowisku naukowym doprowadził do wyłączenia z francuskich programów szkolnych historii Rusi jako części historii Wielkiego Księstwa Moskiewskiego. Wykładał historię w polskiej szkole na Montparnasse.

W 1871 na skutek zbliżenia Francji i Rosji, zmuszony był osiedlić się w Szwajcarii, w Argowii. Tam redagował Révue historique, éthnographique et statistique, jedno z najważniejszych pism światowej etnologii. W 1872 został konserwatorem Muzeum Narodowego Polskiego w Rapperswilu. Dwukrotnie przebywał w Galicji, gdzie w 1875 w Krakowie założył Przegląd Etnograficzny.

Pochowany został na cmentarzu w podparyskim Montmorency.

Jakkolwiek niektóre jego tezy zostały odrzucone przez współczesną etnologię i historiografię, to jego kontrowersyjna teoria o niesłowiańskim pochodzeniu Rosjan wywarła wpływ na dyskurs naukowy drugiej połowy XIX wieku. Krytycy zarzucali mu antyrosyjskie zaślepienie, które nie pozwalało mu zauważyć niektórych przesłanek źródłowych, zarzucano mu też, że jego praca naukowa nosi znamiona propagandy politycznej. Zwolennicy podnosili jego wielki wkład we wprowadzenie do dyskursu naukowego kwestii odrębności dziejów Rusi Kijowskiej i państwa moskiewskiego. Niewątpliwie działalność publicystyczna Duchińskiego spowodowała, niechętne przyjęcie przez zachodnioeuropejską opinię publiczną idei panslawizmu, popieranego przez Rosję.

Duchiński wywarł też wielki wpływ na historyków francuskich, m.in. Henriego Martina pod wpływem jego teorii napisał jedno z najważniejszych swoich dzieł La Russie et l'Europe, gdzie obficie cytował przywoływane w pracach Duchińskiego źródła do historii Rosji, a także na polskiego naukowca Feliksa Konecznego, który w swoich pracach kontynuował częściowo założenia Duchińskiego.

Jego teorię przyjęli także historycy ukraińscy. Pasowała ona bowiem do lansowanego przez Ukraińców od II poł. XIX wieku założenia o ich odrębności etnicznej od Rosjan. Teoria Franciszka Henryka Duchińskiego stała się jednym z filarów historiografii ukraińskiej i nie zmieniła się po dzień dzisiejszy.

Слава Швец: «Троицы» Рублева больше нет

«Троицы» Рублева больше нет.

Физически она еще существует - но существование уже предопределено. С сегодняшнего дня она будет исчезать и бледнеть, как чеширский кот, пока не исчезнет почти окончательно, до досок со слабо видными силуэтами.

Я все думаю - может, ее невовремя нашли? Невовремя расчистили, написали о ней тысячу книг и статей, сделали символом - и неизбежно за символом пришли, чтобы использовать. 

Мне ужасно жаль труда всех людей - реставраторов, сотрудников музея, искусствоведов - которые смогли сделать так, чтобы мы все некоторое время жили в мире, в котором существовала «Троица».

…….

Удивительно, как группа людей превращается в раковую опухоль, пожирающую все живое.

Александр Мелихов: В исторической памяти сохраняется только поэтическое

16 мая 1877 года родился Максимилиан Волошин.

История жизни Максимилиана Волошина с блеском показывает, как говорливый, услужливый и тучный бородатый сладкоежка в жесточайших обстоятельствах, в которых ломались самые идейные и гордые, обнаруживает поразительную  способность не только выживать, но и воодушевлять других. И все это — благодаря умению вносить высокий смысл в нарастающую кровавую бессмыслицу. 

Бунин упрекал Волошина в кощунственной литературности, «великолепности» изображаемых им революционных ужасов. Но — Бунин, не замечавший в революции ничего, кроме зверства и скотства, почти наверняка погиб бы, оставшись в России, а Волошин, видевший в озверевших массах прежде всего наивность, а в большевиках — продолжение вечных российских грез, не только выжил сам, но и помог спастись многим достойным людям. 

В страшном голодном Крыму 22-го года Волошин констатировал, что «без работы (над поэмой. — А.М.) выносить то, что окружает, совершенно нестерпимо». «Эпохи ужасов и зверств, — по обыкновению заостряя до парадокса, рассуждал Волошин о русско-японской войне, — всегда следуют за эпохами упадка фантазии и бессилия мечты». 

Волошинская тяга к парадоксам раздражала даже любивших его людей. «Все он играет теориями, увлекается бездушными французами и — словами, словами, словами… Честный безукоризненно в жизни, он в мысли — шарлатан», — с горечью писала о нем возвышенная Маргарита Сабашникова после распада их брака. А много помогавший ему уже при большевиках и чрезвычайно высоко ценивший его Вересаев вспоминал эту его манеру с откровенной досадой: «Чем ярче была нелепость, тем усиленнее он ее поддерживал». Так, например, на обсуждении театрального репертуара с «передовыми рабочими» Волошин, с легкой улыбкой самодовольства ссылаясь на прекрасную бесполезность искусства по Оскару Уайльду, доказывал, что искусство, призывающее к борьбе, развивает в людях пассивность, равно как искусство порнографическое — целомудрие. 

Хотя сам Волошин считал, что презирает лишь «догматику», многим серьезным людям казалось, что он презирает самое понятие истины, «принципов». Но вот накатили ужасающие испытания — и этот «мотылек» выказал поразительную верность каким-то своим синтетическим принципам: «Я отнюдь не нейтрален и не равнодушен, но стремлюсь занять ту синтетическую точку зрения, с которой борьба всех, в настоящую минуту противопоставленных сил, представляется истинным единством России и русского духа». 

Переводя злободневность в высокие, «вечные» образы (Каин, Голгофа, Апокалипсис), Волошин создавал такие стихотворения и поэмы, которые на ура перепечатывались политическими газетами и расходились в списках в количестве совершенно невозможном для произведений «чистого искусства». Голодным, запуганным, униженным людям оказалось необходимым высокое истолкование их страданий, включенность их в ту грандиозную драму, в которую мировая культура сумела превратить историю человечества — не позволяя видеть в ней вечную грызню из-за лишнего куска, на чем настаивают прагматики всех политических лагерей. 

Может статься, наибольшую мощь преображения низкого в высокое Волошин выказал не в годы крови, голода и огня, коим изначально присуща известная грандиозность, а в годы мира под властью наливающихся силой Шариковых и Швондеров. То простые чабаны шантажировали «барина», угрожая пролетарским судом за то, что его добродушная, как теленок, псина разом загрызла целых двенадцать овечек — и классовый суд оштрафовал нищего поэта на девяносто рублей (стоимость примерно семи овец). То Швондер за Швондером пытались реквизировать его дом — бесплатный санаторий для деятелей культуры, — то снимали Волошина с хлебного пайка, хотя, благодаря влиятельным поклонникам, он был приравнен к «индустриальным рабочим»… Чуть ли не впервые в жизни всеприемлющий «Макс» изведал, что такое унижение: «Очень часто приходится в себе ощущать психологию угнетенных классов, чувство бунта и протеста, основанное на обиде», — записывает он в дневник.

И все же, когда в гениальном «Доме поэта» Волошин подводит поэтический итог, туда не проникает ни одна из бесчисленных коммунальных склок — в стихах царит величие и уединение: «Я сам избрал пустынный сей затвор Землею добровольного изгнанья, Чтоб в годы лжи, падений и разрух В уединеньи выплавить свой дух И выстрадать великое познанье». Впрочем, с уединеньем каким-то образом соседствует и многолюдье, но и оно обретает величавость: «Всей грудью к морю прямо на восток Обращена, как церковь, мастерская, И снова человеческий поток Сквозь дверь ее течет, не иссякая».

Он и доныне не иссякает.

Дом Волошина и сегодня живет в нашем коллективном воображении именно тем домом, каким его изобразил поэт: в исторической памяти сохраняется только поэтическое. 

И если когда-нибудь человечество утратит дар опьяняться выдумками, если практичные люди каким-то чудом когда-нибудь и впрямь сумеют учредить на земле свой скромный рай — с комфортом, но без поэзии, — мир вполне может погибнуть не от атомной бомбы, а от скуки. 

Если наркотики не убьют его еще раньше.

Тарас Лютий: Чи настає кінець Західного світу?

З моменту появи двотомника Освальда Шпенґлера «Присмерк Західного світу» (1918, 1922) суперечки про перспективи глобального Заходу ні на мить не вщухають. А за нинішнього ґерця між західним світом і «рускім міром» подібні питання взагалі загострюються не на жарт. І от уже буквально з перших рядків цього грубезного опусу читач знайомиться з одкровеннями про те, що західноєвропейсько-американська культура переходить у стадію свого згасання. Ба більше, відбувається воно на проміжку 1800–2000 років. Що ж означає ця теза?

Скажемо відверто, вислід Шпенґлера не є несподіваним. Адже автор і сам визнає вплив на хід своїх міркувань ніцшеанських концептів, як-от «декаданс», «нігілізм» або «переоцінка цінностей», які трохи раніше свідчили про сутінки Заходу. В дусі «філософії життя» Шпенґлер порівнює існування культур із організмами, що проходять визначальні цикли: народження, зростання, розквіт, занепад і смерть. Отже, геть усім культурам відведено свої місце і час. А їхнє становлення передбачає наявність трьох елементів: Душі (як можливості щось утілити), Життя (того, що звершує) і Світу (себто, здійсненого). 

Філософ наводить і декілька способів розгляду буття культур. Один спирається на закономірності, а отже, має справу із застиглими формами. Інший покладається на аналогії, що дає змогу схоплювати живі форми. Зрештою, йдеться про натуралістичний (науковий, систематичний) та історичний (поетичний, споглядальний) досвіди. Перший набувається мірою того, як дослідник вивчатиме природу, висновуючи сукупність законів (звідси й пошана до числа та причинності, хоча вираховувати можна лише неживе). Другий отримується від народження й полягає в тому, що спостерігач взорує на становлення (тобто на життя, яке не має меж). Віддаючи перевагу останньому підходові, Шпенґлер ошелешує жаскою, проте знаною, принаймні з часів Шопенгавера, сентенцією: людство ніколи не мало жодної визначеної мети чи бодай якогось плану розвитку, адже підпорядковується принципам, які виникли в осередку окремих культур, де розігруються унікальні ідеї, пристрасті та варіанти їх прояву.

Звідси випливає, що історія культури є не прогресом, а звершенням її можливостей і нагадує калейдоскоп утворень і перетворень дивовижних органічних форм. Спочатку вони оприявнюються хаотично, а вже потім потрапляють на вищий щабель. І тоді на перший план виходять видатні постаті (Александр, Діоклетіан, Мохаммад, Наполеон) або події (Пелопоннеська чи Тридцятилітня війна). І нехай між культурами не зникає взаємодія, всі вони мають винятковий триб існування. Чимало з них, окрім єгипетської, мексиканської та китайської, зазнавали впливу давніших культур. Одначе, говорити про загальні чи постійні чинники не випадає. Це відчувається, коли нам несила зрозуміти наріжні поняття, сформовані всередині своєрідної культури. Для нас залишається загадкою вавилонський світ, а отже, колись і західний світ буде незрозумілим для подальших культур. А тому варто вести мову про щось таке, як індійський, арабський, античний, західний та інші різновиди культурного мислення.

Згідно зі Шпенґлером, головною вадою західного типу мислення є намагання все розглядати крізь призму універсальної точки зору. Якщо репрезентант античної культури, Платон, говорить від імені еллінів, яких, на відміну від варварів, тільки й уважає людьми, то виразник західної культури, Кант, намагається висловлюватися про загальні закони, властиві людству в цілому. А втім, скільки є запитів, стільки ж має бути і відповідей. Усяка історична епоха передбачає власний пошук і погляд. Ось чому, підкреслює Шпенґлер, немає ніякої загальнолюдської культури чи моралі. Проте подібне твердження суперечитиме раціональній західній традиції, бо залишається небезпека зашпортатися у тотальній відносності. Хоча, здається, Шпенґлера той релятивізм не лякає ніскільки. Навпаки, він увиразнює разючі культурні відмінності. Приміром, античну чуттєво-тілесну статичну культуру іменує «аполонійною», а просторову динаміку західної культури називає «фавстівською» за персоналізм і жагу пізнання.

Що ж тоді вважати точкою занепаду? Аби це збагнути, необхідно взяти до уваги, що Шпенґлер не ототожнює зазвичай синонімічні поняття «культура» і «цивілізація». В його уявленні цивілізація є ознакою завершення культури. Ба більше, філософ удається до поетичного пояснення, а надто коли стверджує, що цивілізація довершує долю культури. Ідея Долі властива кожній культурі. Вона розгортається як повноцінна картина світу й осягається через мистецтво чи трагедію. Отже, цивілізація — не живе тривання буття культури, а штучний, виснажений, завершальний її стан, який веде до неорганічних і змертвілих форм. Культура помирає, коли її душа вичерпує можливості на рівні народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук і подібного. Колись стоїцизм і буддизм явили завершення, відповідно, античної та індійської культури. 

Прикметно, що цивілізація пов’язана у Шпенґлера ще й з імперіалізмом. Зрештою, свою книгу він пише в часи краху західних імперій, у переддень нацистського райху та нової світової війни. Всередині людини культури нуртує творчий потенціал, тоді як у людини цивілізації помітна енергія, що скерована назовні. Чи ж не через це у візії Шпенґлера західна культура добігає кінця після свого суттєвого надламу? Ще одна ознака деградації — скептицизм, який дається взнаки занепадом мистецтва, появою матеріалізму, соціалізму, недолугого парламентаризму, має ознаки недовіри до науки, позначається розростанням великих міст і техносфери. 

З другого боку, потрібно визнати, що кризові явища — річ цілком звикла для повноцінного життя культури. Тож, запитаймо себе: чи не є вони новітнім пошуком, який є ознакою налаштування культури на інший курс?

Показово, що Шпенґлер наголошує на відмінностях поміж «російською» та «фавстівською» душею. У першій, попри позірну схожість на західну культуру, відчувається «примітивний московський царизм». Росіян змушують жити в умовах штучно вигаданої історії, яку вони сприймають як догму. До того ж, вибудовані на західний штиб російські міста не мають органічної єдності з типово рустикальним ландшафтом. Хіба ж це не парадоксально: російське прагне виглядати по-західному, втім Захід тут ненавидять? Тому сподівання на те, що умовна «російська культура» здобуватиме самобутню силу — марні. В цій традиції все відмінне завжди сприймалося вороже, вичавлюючи важливі елементи, які могли бодай чимось зарадити народженню направду повноцінної культури.

Певна річ, смішно говорити про вічне існування культур. Але беззаперечно те, що західна культура, подібно до всіх інших, теж колись зійде зі сцени. 

Проте є один чи не найвагоміший чинник, який дозволяє їй протриматися довше в історичному плині. Це заохочення до самокритики. Таким, попри пророцтва Шпенґлера, наразі й виглядає рецепт її оновлення.

Аурика Асоржи: Этногенез молдаван

 Молдаване представляют собой древний народ, уходящий корнями в тысячелетнюю историю карпато-днестровско-понтийского региона. Коренные жители этих мест, предки молдаван, упоминаются на протяжении истории под разными именами (фракийцы, геты, даки, влахи, валахи, волохи) в письменных источниках - греческих, римских, немецких, славянских, венгерских и других народов, побывавших в этом регионе. Молдаване сохранили своё существование даже во времена господства различных мигрирующих народов, организовываясь в этнически однородные сообщества, обладавшие социально-политической и культурной структурой, которая позволяла ассимиляцию новоприбывших народов, поселявшихся на их территории. Даже в сложных ситуациях, когда молдаване были вынуждены отступать в горные и лесные регионы по причине опасности, исходившей от нашествий различных захватчиков, народу удалось сохранить язык, традиции и обряды. Молдаване сохранили свои этнические особенности, обычаи несмотря на то, что периодически были вынуждены жить в составе государств, которые создавали на их территории другие народы.

В отличие от других этнических групп, этнологам и историкам не нужны длительные исследования, для доказательства преемственности молдаван в карпато-днестровско-понтийском регионе; она подтверждается многочисленными свидетельствами антропологического, археологического, лингвистического, и т.д. характера. Преемственность коренного населения, молдаван находит свое выражение в длительном существовании индоевропейской культурной, языковой, этнической традиции карпато-днестровско-понтийского региона, которая за время своего существования прошла через несколько основных эпох в своём этно-культурном развитии:

1. Протоиндо-европейская или Кукутень-Трипольская цивилизация;

2. Фракийская эпоха;

3. Эпоха цивилизации гето-даков;

4. Эпоха влахов, валахов, волохов;

5. Молдавская эпоха.

Генетические доводы в пользу преемственности населения Карпато-Дунайско-Черноморского пространства.

Преемственность населения в областях между Карпатами, Дунаем и Черным морем с древнейших времен по наши дни подтверждают тесты ДНК. В этом контексте наиболее показательными являются исследования Y-хромосомы, которая определяет пол человека и передается только по мужской линии, от отца сыну. Мальчики получают от своих отцов Y-хромосому, а от матерей — митохондриальную ДНК, тогда как девочкам достается лишь мамина митохондриальная ДНК. Соответственно, изучение Y-хромосомы позволило выяснить, от скольких «Адамов» произошла человеческая раса.

Население Европы ведет свой род от шести Адамов, которые проникли на континент в следующем хронологическом порядке: Адам I, Адам J, Адам R1a, Адам R1b, Адам E3b, Адам N.

По данным популяционной генетики человека, гаплогруппа I (потомки Адама I) – самая древняя гаплогруппа в Европе, причем это единственная большая группа, сформировавшаяся на этом континенте. Некоторые исследователи полагают, что местом появления гаплогруппы I могла быть Граветтская культура (верхний палеолит) – своего рода обитаемый «оазис», где люди переживали последний ледниковый максимум. Эта гаплогруппа зародилась 20-25 тысяч лет назад на Балканском полуострове, хотя ее истоки лежат в гораздо более раннем периоде – примерно 35 тысяч лет назад. С отступлением ледникового максимума гаплогруппа I распространилась от Балкан до Северной Европы.

Микола Бандрівський: Чи мали тамплієри свої осідки на землях сучасної Західної України?

Про тамплієрів більшість з нас знає, що близько 800 років тому це був один із наймогутніших військово-релігійних Орденів середньовічної Європи. А от, чи були ці рицарі-хрестоносці на теренах сьогоднішньої Західної України?

А знаєте, що? Давайте спочатку подумки перенесемося у часи князя Данила Романовича, який був сучасником тамплієрів. Ви можете мені сказати: "...а що тут може бути цікавого..? Про різні храми, Галич і корону з Риму нам все це давно відомо...".

Воно то так, але... Оте одне "але" й не дає мені спокою ))) Спершу застановімося над таким: незважаючи на те, що частина читачів (окрім фахівців) й надалі вважає Візантійську імперію надійним, одновірним і рівноправним партнером галицьких князів, однак насправді такої держави як Візантійська імперія в часи князя Данила... не існувало. Бо на місці колишньої могутньої Візантійської імперії з якою постійно вів справи князь Роман Мстиславич (батько майбутнього короля Данила), із 1204 року постала - не менш сильна - Латинська імперія, яка проіснувала до 1261 року (так співпало, що саме того року відійшов до Вічності й сам князь Данило).

Гаразд, тут ви можете сказати: "...ну, і що з цього..? Яке відношення  може мати якась далека Латинська імперія до нашого сильного, незалежно-самостійного і всіма коханого галицько-волинського князівства?" 

Перш, ніж перейти до основного, поясню тут у кількох словах: всі ми знаємо, що майже усі давньоруські князі, які владарювали на теренах сучасної України у ХІІІ столітті, залишили після себе сотні підвісних свинцевих печаток якими в їх канцеляріях скріплювали пергаментні документи. Тобто, у ті часи майже усі давньоруські володарі мали персональні чи державні печатки, окрім двох князів: Данила Романовича і його сина Льва від часу правління яких  до нас чомусь не дійшло жодної (!) ні персональної, ні державної підвісної печатки. Випадковість? Чи тут слід написати типу: "може ще знайдуть їх печатки..."? Ні, судячи з усього не знайдуть ніколи, бо скрупульозні і постійні пошуки данилових і левових печаток тривають вже не одне століття...

То, у чому ж справа? Відповідь може виявитися доволі несподіваною: уся справа у нюансах тогочасних правових документів які стосувалися Галицької і Львівської землі (тут мус розмежовувати ці поняття).

Що я маю на увазі? А те, що за свідченням авторитетного історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Тобто, щонайпізніше від другої половини ХІІ століття, галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. 

Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні та достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги.

А от коли 13 квітня 1204 року хрестоносці й учасники 4-го Хрестового походу взяли приступом Константинополь, то на руїнах колишньої Візантійської імперії й повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала всі ці королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (наприклад Ахайське), герцогства (наприклад Афінське) та інші, донедавна підвладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обережно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї, у 1204 році номінально успадкували (серед підлеглих Візантії територій) також і якийсь різновид права на Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі православні церкви, вже був ліквідований.

Мабуть власне через такі-от нюанси міжнародної політики князь Данило Романович навіть теоретично вже не міг бути  незалежним і самодостатнім правителем, а мусив лавірувати між Латинською імперією, Римом, угорським королем і монголами. Причому, угорський король судячи із наявних правових актів мав певні юридичні підстави на володіння частиною територій які колись визнавали владу галицького князя (наприклад, один із кращих сучасних знавців русько-угорських відносин в часи Середньовіччя, Мирослав Волощук пише, що саме "...Арпади мали доволі серйозні юридичні підстави на володіння Середнім Подністров’ям і, можливо, навіть деякими волинськими землями..." (Волощук, 2006, с.100). Мабуть тому наш княжий Галич з довколишніми територіями у ХІІ-ХІІІ століттях неодноразово виходив зі складу Русі і входив до угорського королівства: наприклад у 1188-1189, 1211-1214, 1219-1221 роках.

А тепер власне й перейдемо до двох моментів, які пов’язані з Орденом тамплієрів і галицько-руськими теренами.

Олег Марголин: Скіфські "менади"

У 1969 році поблизу села Балки Запорізької області співробітники Інституту археології УРСР на чолі з начальником експедиції Василем Бідзілею розпочали дослідження кургану Гайманова Могила. Курган спорудили у IV столітті до н.е. В ньому археологи виявили 4 гробниці, у яких були поховані представники еліти та особи, які їх супроводжували. На жаль, всі гробниці були пограбовані ще в давнину.

Сьогодні – розповідь про золоті пластинки, що являють собою вирізані за контурами зображення жінок у нестримному танці. Пластинки були знайдені у похованні жінки, яка належала до еліти скіфського суспільства. Жінок, що танцюють, можна зіставити з образами менад – супутниць бога рослинності й покровителя виноробства Діоніса, культ якого був поширений в Елладі. На честь цього бога проводились урочисті святкування (містерії) – Великі й Малі Діонісії. Під час містерій менади, одягнені в просторий одяг, інколи доповнений шкурою леопарда, йшли галасливою ватагою, тримаючи в руках тірси – жезли зі стебла фенхеля, увінчані шишкою пінії та обвиті виноградом і плющем.

Чи були містерії відомі у Скіфії? Геродот у V столітті до н.е. описав різні сторони буття населення Скіфії і зазначив, що скіфи «всіляко уникають запозичати звичаї жодного народу і зокрема еллінські». За намагання «бути посвяченим у містерії вакхічного Діоніса» цар Скіл заплатив життям: коли про це дізналися скіфи з його почету, вони підняли проти нього повстання. Скіл утік до Фракії, але фракійський цар Сіталк домовився з новим очільником скіфів, Октомасадом, і видав йому Скіла. «Октомасад там-таки відрубав голову Скілові» (Геродот, IV, 79). 

Серед декоративних виробів IV ст. до н.е. багато таких, що є символами Діоніса, але у Скіфії цього бога, вірогідно, вшановували як життєдайну силу, одного з божеств плодючості. Можливо, однією з форм вшанування Діоніса були свята, на яких скіф’янки у експресивному танку наче поєднувались із богом і віддавали йому пожертви. 

Образи «скіфських менад» наслідували зображення, які зустрічаються на грецьких декоративних виробах. Однак до образів еллінського походження ювелір додав деталі, які надали «скіфським менадам» своєрідності: це і головні убори двох жінок, і покривала, які розвіваються за спинами, і тірси, що мають вигляд гілки з бутоном зверху, і цапина голова в лівій руці кожної менади. 

На одній з пластинок зображення менади подане ззаду: вздовж спини майже до стегон звисає густе довге розпущене волосся, в правій руці жінка тримає смолоскип (чи широкий ніж?), а в лівій – козину ногу. Все це не властиве еллінським міфічним персонажам. 

Не дивлячись на деяку примітивність виконання (наприклад, «змазані» обличчя жінок), давній художник зумів створити виразні образи, передавши пластику тіла кожної танцівниці, підкресливши різними засобами їхнє захоплення, екстаз. 

Скіфам, як і багатьом давнім народам, були властиві екстатичні ритуали, завдяки яким вшановувались боги плодючості. Можливо, подібні обряди – як-от, моління про урожай та приплід худоби, а також народження дітей – здійснювались навесні.

Амвросий фон Сиверс: Патриарх Иосиф

Ио́сиф (ивр. יוֹסֵף, «Яхве прибавит») —  сын библейского праотца Иакова от Рахили, отец Манассии и Ефрема.

История Иосифа в высшей степени эпическая и уже послужила многочисленным литературным работам. Но ее надо разсматривать даже не в этиологическом контексте, а, скорее, в политическом и смысловом. Так Иосиф (примерно 14-17 лет от роду) пас скот вместе с братьями, сыновьями Валлы и Зелфы, доводя до Иакова худые слухи о них (Быт. 37:2). Старшие братья увидели, что отец любит Иосифа больше всех остальных и возненавидели его (Быт. 37:4). Особенно после разсказов Иосифа о снах про снопы посреди поля, склонившиеся к нему; про солнце, луну и одиннадцать звезд, также поклонявшиеся ему (Быт. 37:9).

Однажды братья ушли пасти скот далеко. Иаков послал Иосифа посмотреть, как обстоят дела и принести ответ. Увидев приближавшегося Иосифа, братья замыслили убить его. Однако старший — Рувим, желая тайком спасти невинного младшего брата и вернуть отцу, уговорил всех бросить живую жертву в ров (Быт. 37:22).

Караван двигавшихся в Египет купцов измаильтян решил судьбу Иосифа, коего подняли из рва и продали за 20 сребреников по совету Иуды (Быт. 37:28). Братья испачкали в крови заколотого козла одежды Иосифа, чтобы отец поверил в смерть сына от хищного зверя (Быт. 37:1-36).

Такая жестокая история имеет смысл только в контексте морально-правовых норм архаической эпохи. Провокационные высказывания Иосифа явно соотносимы с информацией о том, что Иаков любил его больше всех остальных сынов своих. Похоже на то, что именно ему он и хотел передавать верховную власть, что категорически не устраивало других его сынов. Собственно, таковые возвышение Иосифа означает понижение Иуды, при дисквалификации статуса Рувима. Интересно, что активными ненавистниками Иосифа являются Гад и Дан, а активно им помогает Симеон. Рувим же — по контрасту с Иудой — наиболее милостив к Иосифу, что также может означать демонстрацию своей власти. Жест Иуды с продажей в рабство за 30 серебряников — чисто символический, ибо цена на раба была выше. Се — акт окончательного унижения и фактического вымарывания из состава членов амфиктиона, своего рода разчеловечение. (Напомним, что Иуда Искариот и Кайафа действуют в той же парадигме символического акта). Действительно, Иосифа не убивают, даже самым коварным образом, что могли бы совершить, но продают в рабство, заранее обрекая на нечеловеческую жизнь среди инородцев-язычников. 

Сергій Чаплигін: Людина, яка придумала «ґендер»

Джон Вільям Мані (1921-2006 рр.)- американський психолог і сексолог, дослідник біології статі та сексуальної ідентичності людини. Саме він запозичив з англійської граматики та ввів у вжиток такі терміни, як «ґендерна ідентичність», «ґендерна роль», «сексуальна орієнтація», «парафілія» та ін.

З 1950-х років працював в Університеті Джонса Гопкінса в Балтиморі на посадах професора педіатрії та медичної психології.  Саме там у нього з'явилася теорія про те, що вроджена стать не має впливу на те, як людина ідентифікує себе, а набагато більше значення має «ґендер» людини – те, як її виховують та які вона отримує «установки» від суспільства та ін.

На підставі цих поглядів він почав пропагував коригувальні операції для пацієнтів із патологіями сексуального розвитку. В 1966 році на прийом до нього  потрапив однорічний малюк на ім'я Брюс Реймер, який внаслідок нещасного випадку отримав серйозну травму статевого члена і практично втратив цей орган.Обстеживши малюка, Мані вирішив «переробити» хлопчика на дівчинку.«Цінність» експерименту полягала в тому, що у Брюса був брат -близнюк Брайан. Тобто можна було одночасно спостерігати за «ґендерною соціалізацією» двох братів - одного як дівчинки, іншого як хлопчика. Брюсу в 1,5-річному віці зробили операцію (кастрували), перейменували на «Бренду» та посадили на жіночі гормони. Батькам було суворо заборонено розповідати дітям, що «Бренда» народилася хлопчиком. Щороку дітей відправляли до доктора Мані на огляд та обстеження, де він фіксував результати свого експерименту, писав наукові статті та підручники, отримував нагороди та залучав величезні гранти на подальші дослідження. У 1970-х Мані прозвітував перед світовим науковим співтовариством у тому, що експеримент пройшов успішно та його «ґендерну» теорію повністю доведено. Один брат, як і обіцяно, виріс конвенційною дівчинкою, а інший – хлопчиком. 

Тобто, стать (біологія) - це ніщо, а ґендер (виховання) – все. 

Але про цей експеримент та, що з ним сталося насправді, в 1990-х роках розповів вже дорослий Девід Реймер. Чому Девід, а не «Бренда»? Як виявилося «Бренда» не вписалася в теорію доктора Мані. Незважаючи на те, що її виховували як дівчинку, напихали гормонами і суворо зберігали таємницю її народження, «Бренда» відчувала себе не у своїй «шкірі» - дівчата не приймали її в свої компанії, вона весь час билася з братом, хотіла бути хлопчиком і була дуже самотньою дитиною. Коли в «Бренди» почався пубертат, її страждання стали такими нестерпними, що вона почала думати і говорити про самогубство. Тоді мати, вбита почуттям провини, розповіла «Бренді», що він народився хлопчиком. «Бренда» знову змінив свою стать - зробив операцію, пройшов гормонотерапію і вибрав собі нове ім'я – Девід. У 20 років він зробив першу спробу самогубства. Але знайшов в собі  сили жити далі і навіть одружився з жінкою з трьома дітьми, яких він усиновив. У 30 років дізнавшись, що його випадок використовується доктором Мані для підтвердження своїх божевільних «ґендерних» теорій, він публічно розповів правду про цей експеримент і своє зруйноване життя. У 2000 році Джон Колапінто написав книгу "As Nature Made Him: The Boy Who Was Raised As a Girl", в якій розповів усі подробиці історії Брюса-«Бренди»-Девіда Реймера.

У 2002 і 2004 роках обидва брати Реймери покінчили життя самогубством. Спочатку Брайан (36 років), а потім Девід (38 років). 

P.S. Під час дебатів щодо педофілії доктор Мані стверджував, що педофілія пов'язані з любов'ю, а не з сексом. Як з'ясувалося пізніше, до медичних оглядів лікаря входив показ дітям порнографії та імітації статевого акту. Такі дії доктор Мані пояснював тим, що дитячі сексуальні ігри є дуже важливими для формування здорової «ґендерної ідентичності» людини.

Л. Клочко: Сослан і дерево Аза у скіфському мистецтві

 В одній з вітрин 3-ої зали Музею історичних коштовностей України, серед знахідок зі скіфських курганів, які дослідили на землях Запорізької обл. (поблизу с. Гюнівка), привертає увагу ажурна золота пластина у формі сегмента. Це унікальна прикраса голови коня (розміри 290 х 204 мм) виконана у техніці просічного карбування. Пластина була прикріплена як аплікація  на синій шкіряній основі. 

Витвір вирізняють своєрідність художніх засобів, а також сцена на полі, окресленому хвилястою лінією з листочками та пагінцями. Йдеться про сцену з умовною назвою «Полювання». Центром композиції є зображення дерева з двома кронами: у вигляді ажурної пальметки та стилізованої квітки арацеї. Стовбур трохи нахилено вліво і ділить простір на дві частини. Біля дерева зображено ще три рослини. Всі вони складають загальний фон і, ймовірно, вплетені у зміст сюжету. 

Але головну роль відіграють антропоморфний та зооморфні образи. У правій частині картини  вміщено зображення вершника на коні, оберненому вліво. Постать людини подана у впівоберта, а  голова – у профіль. Привертає увагу обличчя з гротескно великим носом у вигляді трикутника. Волосся нерозділеною масою облямовує лоб і спускається до шиї, а на потилиці злегка закручується вверх. Зачіска, як і стовбур, і гілки дерева, а також інші елементи композиції вкриті «ялинковим» орнаментом, який «оживляє» поверхню мерехтінням рельєфних рисок. Персонаж одягнений у сорочку чи куртку, підперезану поясом, що підкреслює тонку талію, поясний одяг – штани, які щільно прилягають до ніг, взуття – короткі чобітки. У вершника широкі плечі, у правій руці – лук, а лівиця лежить на гориті, щоб дістати стрілу. Гротескне зображення носа у мистецтві притаманне для характеристики героїчних рис чоловіка. Згадаймо Сірано де Бержерака в п’єсі Е. Ростана. Отже, вбрання, ніс – все це свідчить, що у сцені полювання зображено чоловіка. 

Але деякі дослідники звернули увагу  на те, що вершник на Гюнівській пластині сидить, звісивши ноги на один бік коня, тобто, по-жіночому.  Це основний аргумент у версії про те, що змальовано вершницю, яка полює на оленя. 

За припущеннями різних авторів у сцені представлено жінку – войовницю, тобто, амазонку або богиню: Артеміду чи Аргімпасу.  Але скакати на коні, сидячи по-жіночому без спеціального сідла неможливо. А в сцені показано коня у русі. Зображення персонажа, який сидить «по жіночому», знаходить пояснення у техніці виконання сцени, а саме – накладання шаблонів, на яких вміщено образи коня і вершника, один на одний. 

Зооморфні образи: кінь і олень змальовані у профільному ракурсі обабіч дерева. Силуети тварин схожі: з підтягнутими животами, на яких позначено стать, стрункими сильними ногами. Кінь з вигнутою шиєю, передні ноги, зігнуті в колінах не торкаються землі. Олень: тварина трохи менша, ніж кінь. Голову увінчують пишні роги, які нагадують дві гілки з пагонами. У спині тварини стирчать дві стріли.

Кого ж зобразив давній художник? 

Є думка, що на пластині представлена сцена полювання бога Гойтосіра, якого ототожнюють з Аполлоном. 

При аналізі трактування образів виникає алюзія на образотворчу манеру, притаманну художникам східного ареалу скіфської культури (Кавказ, Алтай). Отже, звернімось до писемного джерела, а саме до осетинського епосу «Нарти», корені якого йдуть у глибину тисячоліть, до міфів іраномовних племен – скіфів, сарматів тощо. 

Нарти – спільнота богатирів, яка складається з трьох родів. Найславетніший – Ахсартагката, до якого належали воїни. Один з них – богатир народжений з каменю –  Сослан. Він єдиний, хто проник до царства мертвих і повернувся назад. 

В Нартівських легендах є чимало сюжетів, пов’язаних з образом оленя: в ньому може жити душа героя, крім того, олень це і жертовна тварина, і важлива здобич на полюванні, і помічник у випробуваннях героя тощо. Окрема тема – роги оленя: вони мають життєдайну силу. Ми не можемо зіставити зображення на Гюнівській пластині з конкретною легендою, але окремі епізоди дозволяють уявити загальний зміст сцени, її ідею, пов’язану з культом героїв у скіфів. 

Отже, «читаємо» сюжет: герой має здобути листя з дерева Аза у царстві мертвих. Дерево є кордоном між двома світами. Щоб проникнути на той світ, герой приносить жертву, вбиваючи оленя. 

Ще одна інтерпретація зображення: полювання Гойтосира, яке, мабуть, слід розглядати як жертвопринесення, причому в сцені показано гонитву, тобто смерть жертви не настала, а пишні дерева – символи божеств життєдайних сил природи говорять про відтворення життя. В

 сюжеті переплетені лінії скіфської міфології (осетинські «Нарти»), а також – скіфо-еллінські (Гойтосир). Можливо, пластина символізує хварно – абстрактне уявлення про благодать. За деякими джерелами хварно має вигляд сяйва поміж вух царського коня.

Амвросий фон Сиверс: Патриарх Асир

Асир (иврит: אָשֵׁר ’Āšēr) — второй из двух сыновей Иакова от Зельфы (8-й сын Иакова) и основатель собственного колена. В тексте Торы говорится, что имя Асир означает «счастливый» или «благословение», что подразумевает происхождение от древнееврейского термина «ошер» в двух вариациях: «беошри» (что означает «мне повезло») и «ишшеруни», что понимают некоторые текстологи, придерживающиеся гипотез, что приписывается разным источникам - один Yahwist, а другой Elohist. 

В Библии говорится, что при его рождении Лия воскликнула: «Счастлива я! Дочери назовут меня счастливой: так она нарекла ему имя Асир», что означает «счастливая» (Бытие 30:13). Некоторые ученые утверждают, что имя Асир может иметь отношение к божеству, коему изначально поклонялось данное племя, либо к Ашере [4], либо к Ашуру, главному ассирийскому божеству; последний, возможно, родственно Асиру. 

Асир представлен как младший брат Гада; сии двое были сыновьями Зелфы, служанки Лии (Бытие 35:26). Библейский разсказ показывает, что статус Зелфы как служанки изменился на настоящую жену Иакова (Бытие 30:9). Отметим, что ее статус служанки разсматривается некоторыми изследователями Библии как указание на то, что авторы считали племя Асира не полностью израильского происхождения; оно никогда не включалось в политику.

      В Торе говорится, что у Асира было четыре сына и одна дочь, кои родились в Ханаане и переселились вместе с ним в Египет, а их потомки оставались там до Исхода; кажется, что сие частично противоречит египетским записям (при условии даты позднего Исхода), согласно коей группа по имени Асеру, имя, от коего, вероятно, происходит Асир, в 14 веке до н.э. проживала в районе, похожем на традиционную территорию Асира, в Ханаане. 

Сыновьями Асира были Йимна, Ишуа, Исуи и Берия.

Дочь Асира, Серах (также транслитерируется как Сера), единственная внучка Иакова, упомянута в Торе (Бытие 46:17). Но ее мать не называется. Согласно классической раввинистической литературе, мать Серах звали Хадура, и она была потомком Евера. Хотя Хадура была женой Асира, то был ее второй брак, и отец Серах фактически являлся первым мужем Хадуры, коий умер. В классической раввинистической литературе брак Хадуры с Асиром также был его вторым браком, его первый брак был с Адоной, которая была Измаилиткой. Книгя Яшера дает некоторые подробности: «И молодая женщина была миловидна и разумна, и была она женой Малкиела (Malkiel) сына Элама, сына Сима. И Хадура родила дочь Малкиелу, и он назвал ее именем Серах (Serach), и умер Малкиел после того, а Хадура пошла и оставалась в доме отца ее.  И после смерти жены у Асира, пошел он и взял Хадуру в жены, и привел ее в землю Ханаанскую. И дочь ее Серах он также привез с собой, а ей было три года, и девица была приведена в дом Иакова. И девица была миловидна, и ходила она освященными путями сынов Иакова. Она ни в чем не нуждалась, и дал Господь (YHWH) ей мудрость и разумение» (45:14-17). Но Книга Юбилеев противоречит сему, утверждая вместо того, что жену Асира звали Ийон (что, вероятно, означает «голубка»). Упоминание дочери в генеалогиях всегда значительно, ибо сие подтверждает особый властный статус. Так отмечаются матриархи народа. Указание, что Хадура являлась потомком Евера не только выявляет ее чисто Месопотамское происхождение, но относит к архаическим разделениям родства Авраама. Вероятно, дочь Асира сохраняла некие властные функции среди иврим, все еще обитавших в Междуречье, как потомок древнего праотца.

При вторжении в Ханаан колено Асира участвовало в войне на ряду с другими сродниками. Однако Тора содержит определенное указание: «Асир не изгнал жителей Акко, и жителей Сидона, и Ахлава, и Ахзива, и Хелвы, и Афека, и Рехова» (Суд. 1:31). Сие может означать некоторое желание колена Асира к симбиотической жизни с хананеями, что было строго запрещено еще Мойсеем. 

Амвросий фон Сиверс: Рекогносцировка, или О будущей Смуте после поражения России

Только сейчас начинают обозреватели вдумываться над тем, что же будет потом — после крушения режима. Можно еще раз повторить, что при обрушении режима даже та группировка, что ухватит власть, долго ее не удержит. И даже можно предположить, что станет устраивать всякие непопулярные меры, чем еще скорее приблизит свой конец. Но а далее? А далее начнется конфликт всех против всех — т. е. та самая СМУТА, более сущностное состояние, чем просто Гражданская война.

Но кто же станет участниками, какие группы?

Кое-какие конфигурации будущего проступают уже сейчас. Всем хорошо известно как о наличие «башен» Кремля, так и всяких властных группировок, кланов и сообществ. По сути, конструкция ныне весьма сложносоставная. А альянсы как образуются. Так и распадаются в процессе движения времени.

Но уже сейчас общепризнанным фаворитом стал Евгений Пригожин. Могу признаться: изначально я его недооценил, как организатора. Мало того, что он — бизнесмен и продюсер ЧВК «Вагнер». Оказалось, что он — политичен и говорит по политически и имеет некие свои политические планы. Он пока не производит внятных идеологий, но всё, им озвученное, социальное, патриотическое и популистское. Он например пишет в своем «Манифесте»: 

Владимир Емельянов: Что бы теперь написал Шпенглер

Готовя лекцию о Шпенглере, подумал: вот был бы Шпенглером - о чем бы сейчас написал?

Написал бы, что закат это естественное состояние Запада. Он просто так живет. И никуда не денется. Ведь солнце заходит каждый вечер, но наутро встает опять. Восток давно перестал восходить, а Запад все заходит.

Что Россия, несмотря на навороченность техническими новинками, осталась жить в эпохе Брежнева и не может никуда сдвинуться из этой мертвой точки равновесия между материальным и душевным. Ей там хорошо.

Что в мире постепенно начинает доминировать мировоззрение народов древнего Ближнего Востока. Потому что древний, доосевой Ближний Восток - это вовсе не Восток, а основа Запада и его саморефлексия.

Что воюют не числом, а уменьем, и все эти миллионы китайцев и жителей Азии, даже поселившись на Западе, не сделают его собой. А постепенно сделаются западными людьми.

Что высокая культура появится вновь только с новой религиозностью и новой аристократией.

Что людям нужно готовиться меняться и телом, и разумом. Иначе они проиграют природе третьего порядка - биолюдям и ИИ. (Первая природа - биосфера, вторая - ноосфера, т.е. общество и культура, и вот третья природа - артисфера).

Максим Виалков: О переводе Библии на народные языки Европы

Протестантские миссионеры часто рассказывают, что в Католической Церкви было запрещено чтение Священного Писания. Это и так и не так: частные запреты возникали в качестве реакции на переводы, так как Рим в этом видел угрозу высшей и непосредственной власти Римского Папы, на которой настаивал. 

Так, в 880 г. св. Мефодий выполнил церковнославянский перевод Писания по благословению папы Иоанна VIII, но уже в 920-м году Иоанн X запретил этот перевод и последующие Папы, а также поместные соборы и синоды неоднократно запрещали церковнославянский перевод Писания, потому что он стал использоваться как литургический, а не вспомогательный. 

В 1175-м году Педро Вальдо из Лиона перевел Священное Писание на "романский" (франко-провансальский). В 1199 году Папа Иннокентий III в письме к епископу Метца прямо предписывает запрещать чтение Писания на "частных собраниях" (occultis conventiculis) вне церковных стен. 

По итогам альбигойский войн, Тулузский Собор 1229 года запретил мирянам иметь вообще какие-либо святые книги, кроме Псалтири и Бревиария, и дополнительно запретил перевод Псалтири и Бревиария на какие-либо народные языки. Этот запрет повторил поместный собор в Безье 1246 года, который запретил мирянам иметь вообще любые богословские книги, а священству — любые переводы этих книг на национальные языки. 

В 1369 году Император Священной Римской Империи Карл IV выпустил эдикт против интерпретаций Писания немецкими мистиками — последователями Майстера Экхарта и Иоганна Таулера, запрещая "совращение" мирян и увод и в "ересь". Дело в том, что последователи Экхарта и Таулера выполнили немецкий перевод Нового Завета в 1350-м году, известный как Аугсбургская Библия. 

В 1380-м священник Джон Уиклифф начал перевод Священного Писания с Вульгаты на английский язык. В ходе изготовления перевода, он был осужден сначала Оксфордским Университетом в 1381 году, а затем и Архиепископом Йоркским Томасом Арунделем. Конституция Томаса Арунделя прямо запрещала переводить вообще любой богословский текст на английский язык под страхом отлучения от Церкви. 

В 1415-1418 годах состоялся признаваемый католиками в статусе "вселенского" Собор в Констанце, который осудил Яна Гуса, осудил Джона Уиклиффа как еретика и положил конец Великой Схизме Католической Церкви. Около 1400-го года, предположительно, в гуситской среде в городе Тепл (сейчас — Тепла) был сделан перевод Нового Завета на немецкий — Codex Teplensis, вероятно, вдохновивший в последствии Мартина Лютера на создание нового перевода на немецкий. 

Есть тут ещё один момент: до появления печатного станка монополией на написание священных текстов обладали монастыри и всякое неавторизованное переписывание рассматривалось не только как покушение на монополию монастырей, но и на саму церковную власть как таковую. 

О традиционализме Карла Третьего

Владимир Видеман: Традиционализм и коронация Карла Третьего

Коронацию британского короля Карла Третьего многие британские традиционалисты рассматривают как ритуал миропомазания Царя мира. Известно, что сам Карл симпатизирует исламскому мистицизму, дружит с исихастами, любит классическую архитектуру, читает Рене Генона, поддерживает перенниалистский клуб "Теменос" и "Общество друзей Афона". Натэлла Сперанская, многолетняя секретарша А.Дугина, давно признает Британию оплотом традиционализма. Получается, центр интегрального традиционализма перемещается в Лондон? 

На похоронах Елизаветы Второй присутствовала вся традиционалистская элита мира - императоры, короли, архиепископы, имамы, шейхи и аватары. 

Интересно, что масло помазания Карла III было освящено в Иерусалиме и не содержало жиров животного происхождения. Это нарушение традиции: предыдущие масла коронации содержали жиры животного происхождения и освящались не в Иерусалиме, а в Лондоне и изготавливались фирмой John Bell & Croyden, которая получила первый заказ заказ от Георга V в 1909 году (потому, что основатели фирмы — правопреемники и потомки изготовителей елея для предыдущих коронаций). 

Елей помазания для коронации Карла III происходит с Масличной Горы, она же Хар ха-Зейтим, она же Джебель аз-Зейтун, она же Орос тон Элеон, она же Елеонская Гора. Напомню, на Елеонской Горе находятся францисканская Церковь Всех Наций, русский Вознесенский монастырь, католическая кармелитская церковь Pater Noster, немецкая лютеранская Церковь Вознесения, и мормонский Иерусалимский Центр Бригама Янга. Большей степени экуменичности елей трудно себе представить. И всё это с благословения всех епископов в Иерусалиме. 

На самом деле, это очень сильный символический акт, включающий Карла III в цепь "помазанников" абсолютно любой церкви "епископального" устройства, а значит делающий его легитимным субъектом принятия решений — в частности, инвеституры (в данном конкретном случае — "инвеституры кольцом"). 

Ну и, конечно, в явном виде выражен переход от строго англиканской имперской парадигмы к "вселенской", в смысле, "экуменической". В переводе с символического на бытовой, это звучит так: "Карл III, милостью Божьей, — христианнейший государь".

(с) Maksim Vialkov

Фундаментальный вопрос в том, кто и что может противопоставить Лондону в плане претензий на традиционалистский центр мира? Если говорить именно об интегральной традиции. 

Своим постом я заостряю дискурс традиционализма в современном мире. Карл Третий является чистым генонистом, Temenos Academy, которую он курирует, собирает имено такую публику. Через Теменос осуществляется связь между перенниалистами всего мира, включая личных друзей Эволы, Шуона и др. мэтров. 

Если все это "антихрист", то кто такие российские традиционалисты, сидящие на Геноне и Эволе? Или есть какая-то иная версия русского традиционализма? Допустим, есть. Но что это такое? Кто тут главный, чьи книги в авторитете? Ведь саму тему традиционализма запустил в России Дугин - большой почитатель Генона и Эволы, пересказавший соответствующий нарратив на русском языке. Или он тоже "антихрист"? ОК, согласимся с этим. 

Но тогда сам "традиционализм", как его понимают в современном дискурсе, это и есть наваждение Антихриста. Тогда надо отказаться от термина "традиционализм" как чего-то контринициатического. Поэтому получается так: "если вы за Генона - вы за Антихриста. Если вы ха Христа - забудьте байки генонистов и сожгите их книги".

P.S.

Богдан Григоренко: Традиціоналізм Чарльза ІІІ

Хоча коронація нового короля відбулася згідно з давніми традиціями, іноді Чарльз ІІІ виглядає досить сучасно. Будучи принцом Вельським, він став відомий своєю екологічністю — очевидно, дуже сучасною позицією. Що може бути сучаснішим, ніж «озеленення»? Хто модніший за докторку теології Ґрету Тунберґ? Однак насправді погляди монарха ще більш «анахронічні», ніж церемонії, в яких він днями брав участь.

Екологічність Чарльза ІІІ походить із його інтересу до ґенонівського традиціоналізму, який в Сполучених Штатах уже багато років пропагує почесний професор Університету Джорджа Вашинґтона Сейєд Хоссейн Наср, американський вчений та еколог іранського походження, чиї праці мали значний вплив на британського короля. І для Насра, і для Чарльза ІІІ основна проблема полягає в тому, що сучасні люди не лише нищать навколишнє середовище, але й втратили зв’язок із духовною традицією, яка підтримувала їх у минулому. Йдеться не тільки про необхідність кардинальної зміни ставлення до природи, але й про повернення до цінностей та духовних практик попередніх часів.