Софія Дніпровська: Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки

Уся історія людства - це історія перманентних нападів одних держав/народів/племен на інші - з анексіями, окупаціями, контрибуціями, різаниною і утисками переможених. 

То чому ж у 21 столітті цього не можна робити? 

Та тому ж, чому не можна вбивати своїх дітей, хоча римське право це дозволяло, не можна забивати камінням жінку за перелюб, не можна спалювати людей на вогнищі за критику релігії, не можна тримати рабів і битися на дуелях, хоча раніше все це широко практикувалося. 

Бо як би ми не відкараськувалися від економічного детермінізму, але моральний кодекс дуже тісно пов'язаний із технологічним рівнем суспільства. Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки. 

На міжнародному рівні, на рівні взаємодії колективних суб'єктів, - та ж сама логіка. Чим інтенсивнішим і диверсифікованішим є економічний обмін між країнами, тим менш бажаним є силове вирішення конфліктів, яке рве виробничі ланцюжки, перерубує транспортні коридори і збільшує виробничі витрати. 

І якщо в світі нема сили, яка повертала б порушників міжнародних правил у правове русло (подібно тому, як органи правопорядку в окремо взятій країні карають злочинців і запобігають унормовуванню правового нігілізму), то глобальний ринок рано чи пізно піде по флеш-мобу разом із добробутом його головних бенефіціарів. 

І ми вже спостерігаємо "дрейф континентів", що повільно, але невпинно розносить той світ, у який ми так відчайдушно намагаємося "вступити".

Володимир Єшкілєв: Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився

 Власне кажучи, глобальну панахиду за “м’якою силою” можна було правити відразу після 24.02.2022. Та сакраментальна Пітьма, про прихід якої попереджали виконроби невдалих “кольорових революцій”, піднеслася тоді на повний зріст. Російсько-українська війна, без перебільшень, фіналізувала епоху. 

Одночасно розсіялася та рожево-мультяшна візія майбутнього, у якій самоврядні громади існують у бездержавному світі, де найбільшими проблемами є ШІ та бездомні котики, а ідентичності змінюються за законами сезонної моди.

Ще за доби Рейгана й Горбачова тверезі аналітики прогнозували, що проголошена постмодерністами “епоха спектаклів” призведе до руйнування не лише “берлінських стін”, успадкованих від тупикових десятиліть Модерну, а й тих, у які замуроване зло.

Не дарма образ зруйнованої силами Темряви захисної стіни виник у серіалах на штиб “Гри престолів”. Приклад самопроголошеного Халіфату 2014–2019 рр. довів, що там, де славлені “глибинні народи” й досі живуть без намордників і повідців, будь-якої миті може виникнути антисистема, яку не зупиняють ані культурні, ані цивілізаційні коди. Яку не зупинить жодна програма, вироблена елітами “Золотого мільярда”, і жодна стратегія власників “старих грошей”. Яку можна зупинити лише летальною силою. Зброєю. Тобто так, як зупиняли зло за часів фараонів і халдейських деспотів.

На всій тій системі, яку брати-просвітники та інші брати ретельно вибудовували як ефективний замінник релігійних доктрин Середньовіччя, тепер можна малювати жирного хреста. Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився. Пророк вічного повернення посміхається до нас крізь пишні вуса. Кант із Юмом жують у куті хустинки. Трильйони доларів і кілька століть просвітницької роботи пішли городами й лісом.

Володимир Вятрович: Світ рухається до визнання необхідності днколонізації та деімперіалізації Росії

26 червня 2024 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про протидію стиранню культурної ідентичності (доповідачка народний депутат України Євгенія Кравчук). В цілому резолюція присвячена злочинам, які РФ вчиняє в Україні, але там є важливий параграф про колоніальну політику щодо поневолених народів РФ:

"Російська Федерація проводить політику русифікації щодо численних корінних народів країни, поступово стираючи їхню культурну ідентичність шляхом обмеження використання їхніх мов, особливо в системі освіти, скорочуючи сфери їхнього культурного самовираження, спотворюючи їхню історію та позбавляючи їх  історичної пам’яті, а також шляхом ув'язнення та переслідування активістів національних меншин".

Світ поступово рухається до визнання РФ колоніальною імперією, а відтак до необхідності її деколонізації та деімперіалізації -- про це вже записано в кількох резолюціях, про це все частіше говорять західні політики.

Дякуємо всій українській парламентській делегації під керівництвом Maria Mezentseva.

Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Сергій Чаплигін: Про корабель Тесея, соціальний конструкт та державність...

Пам'ятаєте про Тесея – героя давньогрецьких міфів?Про нього ми знаємо від Плутарха, який, власне, і описав епізод, що дав назву одному цікавому парадоксу.

Цар Криту, Мінос, за смерть його сина Андрогея наклав на Афіни данину: кожні 9 років йому мусили віддавати 7 юнаків і 7 дівчат на поживу чудовиську Мінотавру - людині з головою бика. 

Тесей, зжалившись над невинними людьми, призначеними в жертву та вирішив покласти край жорстокому звичаю. Він сам викликався бути жертвою, але за умови, що якщо він здолає Мінотавра голіруч, то афіняни більше не платитимуть данину людьми. Вирушивши на кораблі з Афін на Кріт серед юнаків та дівчат, приречених на загибель, він переміг потвору, й за допомогою нитки Аріадни вибрався із лабіринтів Мінотавра та повернувся на батьківщину разом із врятованими товаришами. 

Плутарх пише, що вдячні афіняни зберігали його корабель аж до часів Деметрія Фалерського, прибираючи старі дошки та балки в міру того, як вони занепадали, і ставлячи на їхнє місце інші, нові.

І тут серед філософів виник спір, - "а чи це той самий корабель, чи вже інший, новий? А якщо спорудити зі старих дощок інший корабуль, який з них буде справжнім?"

Це створило "парадокс корабля Тесея", який звучить так: "Якщо всі складові частини вихідного об'єкта були замінені, чи залишається він тим самим об'єктом?".

Пам'ятаєте річку Геракліта?  "В одну річку не можна увійти двічі". Адже вода вже витекла, і формально це вже інша річка. Але ми  завжди називаємо її одним ім'ям, але чи та сама це річка, враховуючи, що "безперервно одна маса води прибуває, інша убуває". 

Арістотель тут з Гераклітом  не погоджується - "навіть якщо змінилася "матерія", незмінною залишається "форма", тобто сутність  річки. І  в своїй "Політиці" він запитує нас, - чи залишається тією ж держава з урахуванням того, що його громадяни "одні постійно вмирають, інші народжуються". Виходить, що держава залишається тією ж самою державою, навіть коли в ній сотню разів змінилися всі мешканці і навіть усі базові параметри, якщо люди погоджуються такою її рахувати.

В сучасній теорії пізнання є категорія, яку нам впроваджують - "соціальний конструкт Бергера-Лукмана" як виявлення способів, за допомогою яких індивіди і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Під цю категорію підпадає все те, що відбувається між людьми і що не можна помацати  – закони, держави, міжнародні організації, гроші (як платіжний інструмент). Тобто природа соціальних конструктів інтерсуб'єктивна. Іншими словами, соціальні конструкти існують тільки тому, що люди про це домовилися, і лише доти, доки люди в них вірять. 

Ігор Селецький: Сьогодні існує лише одна класифікація: за варварів чи проти

Едвард Гіббон у своїй класичній праці чому впала західноримська імперія визначив дві причини: зовнішній тиск варварів та християнство. 

Варварам було треба якось жити, а для цього грабувати. А пацифістське християнство казало, що земне життя - це просто спосіб добігти до життя на небесах і тому хай варвари грабують. Римські легіони цього не зрозуміли. 

Не знаю як у кого, але в мене чітка асоціація з західною цивілізацією сьогодні. З варварами все очевидно. Просто, замість християнства зараз лівий глобалізм. Замість того, щоби знищити варварів, західний світ з ними торгується. Так було і в Римі. Спочатку готам платили гроші аби вони захищали імперію. Потім вони її знищили. 

Мені не подобається націоналістичний ультраправий поворот в Європі. Просто тому, що це глобально шлях в нікуди. Наше майбутнє - це глобальний світ. 

Але, як на мене, націоналістичний ультраправий поворот - це зараз єдиний спосіб розвернути західну цивілізацію у боротьбі з варварами. Бо наступний глобальний світ - це точно не світ, де в університетах плюшевої ліги виступають за хамас.

І ще дві речі. 

Перша. Риторика ультраправих не означає, що вони саме так і будуть робити. І ми це вже бачимо. 

І друге. Я взагалі вважаю, що класифікація ліві, праві і т.д. втратила сенс. І не тільки тому, що вони вже всі насправді однакові та їх цікавить лише влада. 

А тому, що сьогодні існує лише одна класифікація: за варварів чи проти.

Юлія Філ: Індія скотилася в моральний релятивізм

 The Hindu на вечір принесло резюме сьогоднішнього дня з першим заголовком «Чому Індія відмовилася підтримати комюніке саміту щодо України?». Далі будуть міркування радше філософські, ніж політологічні чи геополітичні. 

Міністерство закордонних справ дало свої короткі пояснення, але The Hindu присвятило цьому окрему велику статтю, яку почало зі слів:

«Дводенний міжнародний мирний саміт щодо України, який проходив на курорті Бюргеншток у Швейцарії [...], виявив лінії розлому в поглядах світу на війну, замість того, щоб продемонструвати єдину відповідь». 

Цей розлом, як видно з думки Індії й низки інших держав, що не підписали комюніке, пролягає по лінії відсутності діалогу з рф. Мовляв, як ми можемо підписувати документ про мир на саміті, на якому не було однієї «сторони конфлікту». 

От у зв’язку з цим я подумала, яка ж зручна позиція, прямо не причепишся. Бо поза контекстом заклики до діалогу звучать дуже благородно і обґрунтовано. Ну що може бути поганого в закликах до діалогу? Не я придумала, але термін «леопольдизм» (Кіт Леопольд. - ред)) тут дуже доречний – «Рєбята, давайте жить дружно!». Ми ж за все хороше проти всього поганого, які до нас можуть бути претензії?  

Теж дуже цікаво, як парадигма діалогу і леопольдизму узгоджується з парадигмою міжнародного права і закликами до поваги територіальної цілісності суверенних держав. Виходить, що діалог в очах країн, що не підписали комюніке, передбачає легітимізацію вимог росії, тобто легітимізацію окупації територій? Питання, чи країни, які відмовилися підписувати документ, свідомо не помічають цю суперечність? Про неї The Hindu не написало.

Таку позицію, яка поза контекстом виглядає дуже благородно і справедливо, і навіть позірно апелює до моральності й універсальних цінностей, а в контексті перетворюється на свою протилежність, тобто підтримання зла, можна назвати МОРАЛЬНИМ РЕЛЯТИВІЗМОМ. Це позиція, яка створює ілюзію морального і етичного вибору, тимчасом як насправді ігнорує моральний і етичний вимір проблеми. Уже не кажучи про те, що така позиція найчастіше спрямована на уникнення відповідальності.

І ця проблема є не лише на рівні держав і суспільств, вона присутня також на рівні індивідів. Зокрема, я бачила таку позицію у представників деяких українських конфесій – «ми за мир», «ми поза політикою, бо політика – це брудно, а ми – духовні», або у плакальників з приводу бідних палестинців – «ми захищаємо слабких», «нам жаль слабшого», або у лівих борців з колоніалізмом – «Америка – неоколоніальна сила, фу-фу-фу». 

Цікаво, коли Росія з Китаєм замутять свій саміт миру, Індія буде послідовною і теж не підпише комюніке такого саміту через те, що на ньому не буде України?

Максим Розумний: Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму

 Максим Розумний, доктор філософських наук

Після Саміту миру в патріотичних колах легке розчарування. Як після новорічної ночі із "запечатаним" в порожній пляшці з-під шампанського бажанням.

Формально кажучи, є певний регрес із світовою підтримкою. Порівняно із резолюціями Генасамблеї ООН, нинішнє комюніке і слабше,  і отримало менше голосів за. Але це не вся картина.

Росія і Китай опинилися в захисній позиції. Путін змушений відмовитися від риторики "нелегітимної влади", "нацизму" і фактично визнав загарбницький характер війни. Сі теж "дав задню" в питанні Тайваню. 

Але для нас головним є інше.

Фактично своїм ігноруванням українських вимог/прохань про підтримку Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму. На нього лягає відповідальність за злочини Росії, яку він не захотів зупинити.

Минув час, коли ми мали їх у чомусь переконувати чи мотивувати. Наша дипломатія стосовно "світового болота" має стати набагато жорсткішою.

Зрештою,  нам тут вже нема чого втрачати...

Юрій Чорноморець (Павлович): Бау як "бульбофюрер" українофобського популізму

Найголовніше, що зачепило у відео Бау (Андрій Баумейстер, https://uk.wikipedia.org/wiki/Баумейстер_Андрій_Олегович, - Ред.) про хейт від українських інтелектуалів.

Головний посил Бау щодо українських інтелектуалів дуже простий, це тотальне знецінення. Досягається це надзвичайно примітивним прийомом. Про себе Бау розповідає що він мислить, про опонентів говорить, що вони повторюють ідеологічні штампи. Варіації цієї позиції можуть бути різними. Бау може заявити, що мислить складно, а ось опоненти примітивно – бо в полоні ідеологій. Коли йому відповідають, що будь-яке мислення – якщо це мислення – вже є складним і його дихотомія не працює – він навіть не знає що сказати. Але найголовніший момент, що дивує мене до глибини души такий. Бау говорить: ось я мислю – про українських інтелектуалів, про опонентів, про ситуацію у світі, про долю України – і всі ми очікуємо мислення, все ж таки пам’ятаємо Бау як серйозного філософа. Але він замість демонстрації того як він мислить починає витягувати як раз таки ідеологічні штампи. І робить це систематично і затято, без критичного самоаналізу аж що ж таке він власне несе. І це відверто лякає, бо нагадує вихваляння бульбофюрера «я Вам покажу звідки готувалося на нас нападеніє». І все це триває доволі давно, десь з 2018 року, коли почалося заробляння грошей на ютубі за будь-яку ціну. Період коли Бау намагався триматися хоч якихось норм моралі був навесні 2022го року коли він сидів посеред Києва під ракетами. Саме тоді він випустив кілька відео про Путіна, Дугіна, русмір, закликав до співчуття українцям. Як тільки він перестав сам відчувати на собі небезпеку війни та переселився в Німеччину заробітчанство тут же знову розцвіло.

Звичайно, що можна видавати фокус «я тут мислю, а мої опоненти продукують ідеологічні штампи», а самому гратися у ідеологічні маніпуляції перед аудиторією, що не є професійними філософами, не знає реальну ситуацію в Україні – і це йому вдається. Але у професійних філософів всі ці фокуси Бау давно вже викликають сміх, оскільки дійсно це дуже смішно. І останнє відео Бау викликане обуренням – як же так можна сміятися з мене публічно? Але справа у тому, що все давно відбувається, і як Арестович став смішним для дуже багатьох, так і Бау давно є смішним для філософів. 

Вадим Штепа: Рене Генона не поняли "традиционалисты"

Мне кажется, основателя интегрального традиционализма Рене Генона никто не понял. Ну, с гениями это бывает.

Я специально выучил французский язык на уровне чтения и прочитал все тексты Генона, которые были в московской Иностранке. Это был первый постсоветский 1992 год, и у меня тогда сорвало крышу. Я понял, что началось. И на этой почве дико разругался с Дугиным и всеми "русскими патриотами". 

Вся эта публика поняла Традицию очень буквально и формально. Эти бывшие комсомольцы принялись отращивать длинные православные бороды. А Генон-то как раз над этим прикалывался. На самом деле, он был интеллектуальным панком, как Егор Летов, но многие этого не секли.  

И в итоге геноновский традиционализм на России поняли с точностью до наоборот. Товарищ Генон на самом деле не призывал к бородам и кафтанам, а ровно напротив - говорил, что скоро нас всех ждет эпоха "Великой Пародии". И вот эта вся властная хрень скоро нас будет учить "традиционным ценностям". Но эти геноновские пророчества сочли авторским безумием, им никто не внял. Хотя Генон опирался на совершенно классические тезисы ранних христианских философов: антихрист будет не "против Христа", а наоборот - будет ему максимально подражать. 

И сегодня мы это уже наглядно наблюдаем. Даже слишком наглядно. Агент КГБ Михайлов, известный публике под ником "патриарх Кирилл", объявил весь свободный мир "сатанинским". А чмо из ленинградской подворотни провозгласило себя вечным царем. Вот, наверное, так она и выглядит "контр-традиция", которую описал дедушка Генон. 

Да, кстати, у него есть даже буквальная фраза: "великая пародия явится в этот мир в образе некоей великой империи". 

Ну и совсем финально. Средневековое изображение Антихриста. Никого не напоминает? )

Володимир Єшкілєв: Останнє літо “секретної кімнати”?

 Людям країни в стані війни не уникнути “синдрому секретної кімнати”. Їм завжди здається, що за їхніми спинами, “десь в Еміратах”, “десь на островах” ведуться мегатаємні перемовини про “поганий мир”. Що “вищі масони”, “верховні ілюмінати” та інші рептилоїди із сигарами в зубах сидять за круглими столами й цинічно торгуються за вигідний залаштунковим силам мир. Що на кону там трильйони доларів, плодючі землі, глобальні ресурси та майбутнє десятків мільйонів маленьких і незрячих.

При тому не всі, далеко не всі сприймають такі чутки зі смутком і тривогою. Більшість, і це зрозуміло, усе це злить та лякає, але є і такі, що тихенько, щоб не чули сусіди, аплодують кожній вигадці й кожній плітці про поступ у “секретній кімнаті”. “До осені (до зими, до весни, до літа) усе закінчиться”, — шепочуть ті, які грають втаємничених, і багатозначно мружать очі, виголошуючи свої пророцтва.

За 27 місяців війни ми чули їх багато. Але люди не стомлюються вірити та обговорювати навіть найфантастичніші чутки.

У принципі, таємні перемовини завжди супроводжують військові конфлікти. Російсько-українська війна тут не є винятком. Відповідно, “секретна кімната” не є вигадкою. У різних країнах неофіційно (або ж напівофіційно) зустрічаються політики, фінансисти та іноді дуже мутні “авторитетні люди” (ті самі рішали з політичних карикатур), щоб “звірити годинники”, обмінятися пропозиціями та довести до відома своїх патронів (хазяїв, партнерів, командирів) готовність або ж, навпаки, неготовність сторін до мирних перемовин.

Час від часу інформація про такі консультації проривається на сторінки газет і сайтів. У грудні минулого року, зокрема, стало відомо, що неофіційні консультації на доволі високому рівні зайшли до глухого кута через значну (радше — кардинальну) розбіжність позицій Києва й Москви щодо логістики та порядку денного гіпотетичних мирних перемовин.

Місяць тому, знов-таки, за чутками, вичерпався стикувальний потенціал іншої, трохи жаркішої “секретної кімнати”, не менш солідної та представницької за калібром тих, хто мав право заходити до її дверей. Подейкують: ледь високі “консультанти” наблизилися до більш-менш спільного бачення, представники Кремля оголосили про три додаткові (і неможливі) вимоги, одна з яких нібито стосувалася легітимності нашого президента, а друга, за чутками, передбачала протокольне визнання Заходом (тобто де-юре, а не де-факто) статусу державного кордону за теперішньою лінією фронту.

Софія Дніпровська: Що "скріпить" Росію і трагедія України

Міжнародні сили, які ставлять собі за мету демократизацію й пацифікацію РФ без її повного демонтажу приречені на поразку. Бо ця мета містить взаємовиключні умови. 

Демократична, мирна Росія не зможе триматися купи. А цілісною вона може бути тільки авторитарною й експансивною. 

Бо в Росії нема й ніколи не було внутрішніх економічних скріп, які лягли в основу всіх національних держав Європи і США (що взагалі є чистим продуктом капіталізму). 

Росію споконвіку тримало залізо, кров і духовні скрєпи. Лібералізація (кін. 16-поч. 17 ст., кін 19- поч. 20 ст. і кін. 20-го) закономірно тягла за собою розпад і смуту. І росіяни у своїй масі це розуміють. І ні на які хамони з пармезанами не проміняють свій модус вівенді. 

На Заході достатньо інтелектуальної потуги, щоб розібратися в загадках русской души. Проте недостатньо волі, щоб діяти відповідно до об'єктивної реальності, бо в такому випадку західним людям доведеться відмовитися від того, що вони так цінують (безпеки, добробуту, комфорту) і знизити процент жирів у маслі, щоб наробити побільше гармат. Змусити цілий "золотий" мільярд відмовитися від комфорту не легше, ніж змусити 140 млн. відмовитися від "кузькіной матєрі". 

Трагедія України полягає в тому, що вона опинилася в заручницях російської експансивності і євроатлантичної безвольності і перетворилася на інструмент досягнення недосяжних цілей. 

І тільки якийсь deus ex machina вкупі з нашою власною волею до життя може вирвати нас із лабет, у яких ми борсаємося вже не 1 століття.

Володимир Єрмоленко: Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень

Є суспільства, часи, епохи, де домінує зваба; є ті, де домінує насильство

Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень.

Зваба - це створення полів бажання. Коли ти сам хочеш. Зваба може бути інтелектуальною, емоційною, акустичною, поведінковою, кулінарною - і ще будь-якою. Гуманізм - це суспільства складної зваби, складного переплетення бажань. Коли в тебе є вибір між бажаннями, між цілями, між мріями. 

Насильство - це знищення полів бажання. Головна мета насильства - знищити волю. Пекло - це відсутність бажань (вибач, Буддо), тому мета насильства - це пустка бажань, це апатія, смерть і рабство. Рабство - це смерть, яка працює. Це смерть, яка виборола собі «життєвий простір», яка захопила собою «засоби виробництва»

Антирабовласницька література (а українська література великою мірою саме така, у різних проявах) - це дуже часто література, яка рятує бажання від гегемонії смерті. Яка показує озерця зваби посеред вʼязниці рабства

Тому, наприклад, у Шевченка окрім його воїнської іпостасі є ще вимір ніжності та любові, який не менш цінний, ніж вимір боротьби

Бо боротися проти насильства - це зокрема і захищати поля бажання. Озерця зваби.

Ольга Борисова: Гряде реальна ідіотократія

У 2006 році на екрани вийшов фантастичний фільм “Ідіотократія”, антиутопія про те, як в результаті природного відбору чисельна перевага ідіотів над розумними стала зашкалювати і що з цього вийшло. 

Сьогодні, через 14 років, цей сюжет не виглядає такою вже фантастикою: рівень IQ у людей неухильно знижується, і деякі дослідники вважають, що цей процес вже незворотній. На думку одних, в цьому винен негативний відбір по інтелекту (розумні люди таки гірше розмножуються), інші звинувачують у всьому інформаційну революцію. 

Чи встигне людство переламати тенденцію до того, як середній IQ homo sapiens впаде до рівня розумової відсталості? 

Це питання турбує людей вже досить давно. Вчений Токарський вважавав, що дурість є психіатричним захворюванням. Він не вимірював її ніяким IQ, але дуже переконливо довів в 1896 році, що між поняттями “нерозумно” і “безглуздо” існує різниця. Нерозумно, говорив він, впасти з вікна, задивившись на місяць; нерозумно забути адресу своєї квартири, однак це не можна назвати дурістю. Це щось таке негативне і дуже загальне поняття «нерозумно». А дурість – поняття позитивне. Дурість – це поняття, яке включає обмеженість, безцільність, безглуздість. 

Ми живемо у світі “симулякрів” (як назвав цей феномен Жан Бодрійяр), копій без оригіналу, які люди згодні приймати за оригінали і гонитву за якими робити метою свого життя. Просто тому, що так роблять усі.

Минулого року французький нейропсихолог Мішель Демурже випустив книгу “Фабрика екранних ідіотів”. Автор б’є в усі дзвони: з 1999 по 2009 рік середній IQ молоді на стику школи і ВНЗ впав на 3,8 пункту. Якщо ця тенденція збережеться протягом 100 років, ми отримаємо падіння інтелекту до 62. А згідно з тестом IQ, показник 70 – це особи з розумовою відсталістю (верхня межа дебільності). Загроза серйозна. Суспільство, що складається з таких людей, не зможе підтримувати власне існування. Нікому буде управляти машинами і справляти їх, тобто наша техногенна цивілізація впаде. Штучний інтелект може, звичайно, прийти на «допомогу», але кардинально нічого не змінить. Ще 20 років тому ніхто б не подумав, що XXII століття людство ризикує зустріти розумово відсталим. 

Раніше рівень IQ постійно зростав, адже упродовж XX століття люди вважали, що кращий інтелект і знання забезпечують дітям кращі шанси в житті. Учені зі схваленням спостерігали так званий "ефект Флінна", по імені новозеландського філософа Джеймса Флінна, який в 1984 році опублікував дослідження про те, що середній IQ жителів США з 1932 по 1978 роки збільшився на 15 пунктів. Аналогічні дослідження в інших країнах показали схожі результати. Кожне наступне покоління отримувало вищі результати в тестах на коефіцієнт інтелекту. Ми справді розумнішаємо чи просто думаємо по-іншому? Когнітивна історія 20-го століття на думку Джеймса Флінна свідчить, що зміни в нашому мисленні мають дивовижні (і не завжди позитивні) наслідки.

Проведені після 2000 року дослідження показали те, що зараз називають “зворотний ефект Флінна”: зростання IQ сповільнюється, припиняється або навіть змінюється спадом. Флінн каже: “Перемога візуального сприйняття означає, що менше людей читає довгі романи або книги з історії. Люди живуть у бульбашці з сьогодення, що робить їх більше уразливими до дії інформації, що подається ззовні".  Люди без освіти чи тільки з дипломом про освіту, але без знань, що знаходяться на вершині соціальної піраміди, – зводять нанівець бажання займатися своїм інтелектом. Бути розумним -  більше не престижно. 

У наш час люди з нижчим IQ народжують більше дітей. До 1850 року це взагалі не було проблемою для нашого людства. Безглуздий мисливець гине частіше за розумного, а розумному селянинові по плечу прогодувати дітей в голодний рік. Найзабезпеченіші класи Британії віками мали приблизно удвічі більше дітей на жінку, ніж робітничий клас. Якщо у представника нижчих класів раптом і було більше дітей, то вони, в силу недостатнього харчування, мали проблеми із здоров’ям, і вже в другому поколінні число їх нащадків зменшувалось. Після 1850 року погане харчування у дітей в розвинених країнах стало відходити в минуле навіть серед бідних, а збільшення доходів населення дозволяло прогодувати велику сім’ю тим, хто не мав вищої освіти. 

Наш інтелект, можливо, й зростав, але це не зробило нас мудрішими. "Читання літератури і вивчення історії – це єдине, що допоможе отримати вигоду з інтелектуального прибутку XX століття і зробити його політично значущим". З цим можна погоджуватися або ні, але Флінн – не єдина людина, яка висловлює занепокоєння з цього приводу. Як пише Вільям Паундстоун у своїй останній книзі "Голова в хмарах" (Head In The Cloud), невігластво впливає на наші щоденні рішення у багатьох галузях життя.

Цивілізація перестала бути реальною, втратила перевірочні інструменти оцінки конкретної людини. Людям стало багато чого “здаватися” – у тому числі, що вони насправді розумні. Не в змозі переварити таку величезну кількість інформації, яка сиплеться на них з усіх боків, люди все більше споживають її у спрощеному вигляді, наприклад, з екранів телевізорів, усе менше розбираються в тому, що відбувається. Від так, управляти ними стає все простіше.

Настала ера ідіотів, потреби яких обмежуються телевізором і холодильником.

За матеріалами Дар'ї Тарусової, головної редакторки Порталу про українську і світову науку "Граніт науки",

Adinath Jayadhar: Конец российской политической жизни. Де-факто и де-юре

Вот и закончена гражданская политическая жизнь в России. Её больше нет. Разовью мою мысль для тех, кто пока ещё не уверен в истинности этих моих слов. Разобью пафос, прикрывающий подлинный смысл произошедшего и происходящего.

Когда происходило белорусское мирное восстание, я писал о том, что его ждёт провал. Так как одна сторона мирная и соблюдает приличия, а другая сторона вооружённая и пойдёт на всё, ради сохранения власти.

Вместе с тем я написал, что согласно логике времени, если системы в РБ и РФ будут сохранять формально демократический строй, подобный западному, то будет происходить либерализация и демократизация. Старики будут уходить и вместе с ними будет уходить авторитарное и тоталитарное. Люди вырастают уже не такими, какими вырастали их советские предки. Чем дальше, тем больше им свойственно быть ближе к Западу и дальше от Северной Кореи. Дети нынешней правящей верхушки будут более демократичными и либеральными, они не смогут удержать власть на сотню лет. И власть перейдёт к другим людям. А вместе с властью уйдут и огромные финансы.

Это понимал не только лишь один я, это понимали и правящие старики. Они испытывают сомнение в том, что пожизненно владеют властью и богатством по праву, и у них никто их не отберёт. Они видели, что ход истории, при существующем положении дел, не увековечит власть и огромные богатства их кланов. Поэтому, чтобы передача власти и богатств детям и внукам привела не к их потере, а к столетнему властвованию и процветанию их потомков, было решено изменить общественный строй. Пусть даже это приведёт к научному и экономическому отставанию, но власть и богатства – самые главные в жизни (с точки зрения стариков) вещи, останутся в руках родной кровиночки.

В РФ демократические институты уже давно бутафорские. Мы с вами не слышали о том, чтобы в последние годы суд или дума пошли против воли администрации президента. В США пойти суду и парламенту против воли президента – сколько угодно, а в РФ – нет. Суд и парламент в РФ – это не противовесы исполнительной власти, это её послушные придатки. Ради сохранения нынешней власти они стали такими. Ради того же сохранения власти и даруемых ей денежных потоков конституцию РФ переписывали так и сяк, а если она, уже угодливо переписанная, хоть как мешала осуществлять задачи правящей верхушки по увековечиванию власти и богатств, её просто игнорировали, как и любые законы. Систему выборов сделали такой, чтобы она обеспечивала удержание власти и богатства нынешними правителями. Но…