Кирилл Серебренитский: Комитет Murattiani Orientali и Сибирское Казачье Войско наполеоновского происхождения

Теперь следует объяснить, какой именно вектор - точнее, прихотливый зигзаг, объединяет наследие Джоакино Наполеоне I, короля Обеих Сицилий, и Сибирское Казачье Войско. 

19 декабря 2022 года Атаман  генерал-лейтенант (кз) Валерий Дорохов зафиксировал своим приказом Комитет Murattiani Orientali в статусе специального  научно-исследовательского подразделения при штабе Сибирского (Великого) Казачьего Войска. 

Акт этот, следует признать, совершенно символический, если его рассматривать де-юре (с 29 ноября 2023 года Сибирское Войско официально снято с регистрации). 

Сибирское Казачье Войско (генерала Дорохова) было восстановлено в 1990 году, на Большом круге в Омске (август) и в Томске (ноябрь).  В феврале 1991 года коммунисты, захватившие ключевые посты в казачьем сообществе Омска, попытались снова упразднить это название, и подчинить сибирские формирования советско-реваншистскому Союзу казаков, на правах региональных отделов. 22 июня 1991 года полковник (кз) Валерий Дорохов, предводитель белоказачьего движения, произвёл переворот на круге в Томске  и восстановил историческое наименование; 23 июня Большой круг в Омске признал Верховную власть  Атамана Дорохова, и возобновил Сибирское Казачье Войско. В мае-июле 1994 года был создан Белый союз казачьих войск России, и Сибирское Казачье Войско (генерала Дорохова) к нему присоединилось. В течение следующих двух лет белоказачье движение в Сибири было подавлено (при  напористом содействии омской и томской прокоммунистической администрации). 

Генерал Дорохов после нескольких нападений и непрерывных угроз, вынужден был переселиться в Москву, и там 14 мая 1996 года заново зарегистрировал Сибирское Казачье Войско (фактически - штаб и войсковое правление в изгнании). 

(существовало данное Войско, стало быть, с августа 1990го -  тридцать лет и три года. Об истории этой структуры я расскажу подробнее в ближайшие дни). 

Но:

движение Мюраттиани только отчасти, притом именно символически, принадлежит современности, со всеми её унылыми реалиями. Собственно, Мюраттиани - это и есть вычурный семиотический иероглиф, совокупность символов. Так что: Комитет безусловно, существует, и это существование зафиксировано на бланке с печатью, и регалии эти принадлежат вполне реальной организации, с длительной и насыщенной историей.

При этом Комитет не привязан ни к одной из стран, и не состоит в подданстве какого-либо государства. Символический суверенитет, в своём роде. 

При всей фантасмагоричности этого сочетания (Королевство Обеих Сицилий и казаки Сибири) - данный акт, нам самом деле, опирается на некоторые вполне осязаемые историзмы. 

** Основатель Комитета, - Кирилл Серебренитский (есаул, исправляющий должность начальника штаба Сибирского Казачьего Войска) - потомок шевалье мюраттианского ордена Обеих Сицилий. Его предок, Станислав Денгоф (шеф д'эскадрон Великой Армии), получил эту награду в феврале 1814 года (один из 42 офицеров Княжества Варшавского, награждённых этим орденом указами короля Джоакино Наполеоне). 

Соучредители Комитета - Олег Гуцуляк, Елена Реутт герба Гоздава, Светлана Гонска герба Гонска и Н. Т. (потомок Тжасковски герба Тжаска) - это также потомки польских и галицийских комбатантов Великой Армии. 

** С июля 1813 года в Омск начали прибывать партии пленных комбатантов Великой Армии; это были поляки, в большинстве своём бывшие кавалеристы. Пленных размещали по гарнизонам Ишимской линии. 5 (17) ноября 1813 года первые 30 пленных поляков (практически все из шляхты) приняли присягу на вечное российское подданство и были причислены в казаки Линейного  Сибирского Казачьего Войска. Далее всех военнопленных, способных к Вотской службе, приписывали в казаки уже на основании временной присяги. В начале 1814 года на Ишимской линии и на территории Сибирского Войска было сосредоточено уже около 1200 ветеранов Великой Армии (вся численность Линейного Войска составляла около 5 000 казаков). С апреля 1814 года началось возвращение пленников на родину, но многие ветераны Великой Армии остались на службе в Сибирском войске, и стали родоначальниками новых казачьих фамилий. Вскоре появился среди них первый офицер: приказом от 9 августа 1817 года урядник Антоний Либишевский, бывший наполеоновский солдат, был произведён в чин прапорщика по Сибирскому Войску. Согласно рапорту от 29 июня 1824 года в рядах Линейного Сибирского Казачьего Войска состояло 127 бывших военнопленных поляков, "из коих некоторые в службе, другие в отставке, и большая часть из них имеют уже жён и оседлость".  Сибирские казаки наполеоновского происхождения проживают до сих пор в азиатских провинциях России, а также в Казахстане (часть территории Сибирского Казачьего Войска при размежевании советских республики отошла к Киргиз-Кайсацкой АССР, и с 1991 года оказалась в пределах суверенного Казахстана, в Северо-Казахстанской области). Например, в ауле Арык-Балык (район Айыртау, СКО), до сих пор семейства потомков наполеоновских комбатантов живут на улице, неофициально именуемой Польский конец. 

** Знаменитый российский кавалерист, правнук короля Джоакино - генерал-майор принц Наполеон Ахиллович Мюрат, - начинал службу как казачий офицер: приказом от 26 марта 1904 года он был зачислен в Терско-Кубанский казачий полк; через три дня, 29 марта, переведён во 2ой Дагестанский иррегулярный конный полк, в чине сотника. За отличия в Японской войне он был произведён в чин подъесаула (2 сентября 1905 года) и в чин есаула (вне очереди, 26 октября 1905 года).

Алина Витухновская: Правый либерализм

В контексте происходящих событий, мы столкнулись с полным непониманием обществом, что такое либерализм. Не удивительно, если с одной стороны вам предлагали его системные либералы (бывшие партийцы и младокомсомольцы, решившие сменить имидж под занавес совка). А с другой — либерализм постоянно подвергается атакам со стороны системы.

Я могу назвать себя праволиберальным политиком. При этом следует отметить, что идеология как таковая уже не является эффективным инструментом, а апелляция к массам (как основа левой идеи) и собственникам (базис правой идеи) сейчас также не работает, ибо нет масс в их старом понимании, но остались собственники, зависящие не столько от общества в целом, сколько от конъюнктуры рынка, который они сами же и создают.

Поэтому может показаться сегодня, что правые (то есть, сторонники собственнического подхода) снова на коне. Касаемо консерватизма, приписываемого правым, — это достаточно спорный аргумент, тем более в эпоху стремительно развивающихся информационных технологий.

Стоить заметить, что многие консерваторы, по сути — левые. И сталинский, и гитлеровский режим сейчас были бы названы именно левыми, а не правыми. Консерватором можно назвать и Трампа, но Трамп — постмодернистский персонаж, политик-трэшер, для него идеология вторична или же является формой подачи собственного образа.

В принципе, времена идеологий канули в прошлое. Говоря о демократии, либерализме и прочем, мы имеем дело с некими условными общественными договорами, а не с каким-то незыблемым сводом правил.

Есть еще и профанаторы правых тем. А именно — правая культура, даже скорее уже субкультура — это целиком и полностью спектакль, косплей, карнавал несбывшихся надежд. Это еще и часть русских проимперских националистов.

Я выступаю за собственников и в целом за либеральный подход к несобственникам (если так можно выразиться) — ну к тем, кто не хочет по разным причинам быть собственником, нести на себе груз ответственности и прочее — поэтому я и предлагаю БОД (безусловный основной доход) в качестве элемента социального баланса.

Я в своей политической концепции сочетаю «приятное с полезным», то есть, прежде всего, здравый смысл и комфорт, а различные идеологии и термины из прошлого типа правый-левый — это для историков и догматиков.

И если кто-то и называет ту же инициативу БОД — левой, то стоит объяснить, что она по сути своей есть апогей либерализма, констатация отмены экономического принуждения к труду. Свобода в её изначальном денежном выражении, открывающая путь человека в общество сознательного выбора, а не потребления — как любят говорить так называемые «леваки».

Между тем, левая тема в старом её понимании — это так или иначе способ обслуживания массового бессознательного, к числу сторонников которого я ну никак не отношусь — а напротив, всячески ей противостою на всех уровнях.

Алина Витухновская: О правильной постановке вопросов

Вопрос "Кто виноват?" звучит очень по-русски. В плохом смысле. И задавать сейчас его не следует.

В хорошем (эффективном) он звучит перед ревситуацией, непосредственно делением сфер политвлияния. Вот перед ревситуацией и будем его задавать.

А так - рефлексия, хуже того - попытки самооправдания. Поэтому вопрос надо ставить иначе. Почему рациональный Запад допустил путинизм, если в перспективе он угрожает его же собственным интересам? 

Таким образом, проблема заключается в том, что Запад стал недостаточно западным (рациональным, прагматичным). А не в том, что он видите ли "меркантилен" (оказывается, термин "неолиберализм" здесь трактуют даже так!)

Кстати, меркантильность - это хорошо, а не плохо, как принято думать в "высокодуховном". А деньги - и вовсе практически абсолютный универсал. В совокупности, конечно, с другими компонентами, которые мир последнее время отчего-то стремительно теряет.

Почему же Запад проглядел путинизм? Потому что перешел с долгосрочных стратегических инициатив на краткосрочные. С перспективы выгоды на выгоду перспективы. Выгода "здесь и сейчас" — этакая антивыгода, очень российское явление, из серии "день прожить, да ночь переспать".

Известная фраза Ленина "Капиталисты сами продадут нам веревку, на которой мы их повесим" мутировала на наших глазах. "Капиталисты" сами стали глобальными леваками-социалистами, сосредоточившимися на краткосрочной выгоде, которую разменяли на иллюзорную перспективу политвлияния.

Павло Кириленко: Осмислити Інтермаріум

Останні 10 років в Україні серед правого середовища є популярною ідея так званого Інтермаріуму, Міжмор'я, або Балто-Чорноморського союзу, якому, щоправда, так і не судилося оформитись у реальний політичний блок. Хоча найкращий період для цього був починаючи з 2015 по 2020 роки, тоді коли цьому сприяла політика США за президентства Трампа та Великобританії прем'єр-міністра Бориса Джонсона.

Привабливість цього геополітичного проекту полягала у тому, що він мав стати альтернативою здеградованому Європейському Союзу з його насправді антиєвропейськими цінностями та зазійщеній Російській Федерації часів Путіна, де був взятий курс на повернення до більшовицької ідеології, яка 100 років тому перекреслила всі здобутки в плані європеїзації Російської імперії Романових.

Можливість відродити в межах Інтермаріуму справжню Європу з її тисячолітніми цінностями цівілізаціонізму – це і був унікальний шанс для України та інших країн цього простору. А тому скористатися тимчасовими цілями США та Великобританії для власної мети, мало бути вищим рівнем політичного хисту наших еліт, як би вони були, проте, як ми давно визначили, з наявністю таких в Україні є величезна проблема.

Однак зараз є сенс заглибитися у розуміння, чим насправді є Інтермаріум в метаполітичному контексті нашої історії впродовж кількох тисячоліть. Тим більше коли часом відбуваються спроби применшити значення цього геополітичного простору звівши його до планів Великобританії та США періоду другого десятиліття XX століття, як буферу між Германією та СРСР, або як зараз між ЄС та РФ. Хоча насправді ці плани Великобританії та США були дуже короткострокові, мінливі та приводили до небажаних результатів.

Олександр Алфьоров: 30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави

РІЧНИЦЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення Української Держави. 

Проголошення відбулось у перший день входу німецької армії до Львову. Разом із німцями у місто зайшли похідні групи Організації українських націоналістів (крило С.Бандери). 

Українські Національні Збори створили уряд — Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком та верховний державний орган — Українську Національну Раду, яку очолив колишній голова уряду ЗУНР Кость Левицький.  Призначення Ярослава Стецька на посаду голови Державного правління Збори схвалили аплодисментами. Підтримана була також запропонована мною пропозиція про надання Голові УДП права покликати членів Державного правління, призначати їх на відповідні посади та звільняти з них. 

Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн "Ще не вмерла Україна". Перші слова Акту звучали: "Волею Українського Народу. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Евгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава".  

Від Української Греко-католицької церкви виступив о. д-р Й. Сліпий, який передав благословення благословення митрополита Андрея Шептицького. Представник національно-визвольного підпілля, вітаючи відновлення Української держави, заявив, що ОУН продовжуватиме боротьбу й не складе зброї, доки українська державна влада не буде встановлена на всіх українських землях, доки не будуть вигнані з України всі окупанти. Від імені українського війська - Дружин Українських Націоналістів - Збори привітав духівник Дружин о. д-р Іван Гриньох.

На Високому Замку було піднято український національний прапор. Львівська радіостанція повідомила весь світ про цей Акт і передала благословіння митрополита УГКЦ Андрія (Шептицького) та митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського) на творення власної держави. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів».

Цікавий факт, на який мало хто звертав увагу. Відновлено було «Українську Державу», не Українську Народну Республіку, не просто відновлено незалежність України, а саме «Української Держави» - саме таку назву мала Україна в часи гетьманування Павла Скоропадського 1918 року. Ця назва була знайома німцям з часів гетьмана і, очевидно, мала вказувати останнім на існування колишньої союзницької держави.

Не дивлячись на вкрай різку оцінку німців – націоналісти проголосили цей Акт, обрали уряд та розпочали формування української адміністрації на західних землях України. Передбачалось утворення українських адміністрацій і на інших територіях, з Кримом у тому числі. 

Під кінець Зборів зʼявилися в залі представники німецької армії др. Ганс Кох та майор фон Айкерн. Зазначимо, що про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Ганс Кох у той час працював у штабі Верховного командування німецьких збройних сил політичним радником в українських справах. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору - працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. 

 Попри деяку дисгармонію, що її вніс виступ Коха у святковий настрій Зборів, нарада тривала. Далі виступив член пропагандистського відділу Проводу ОУН Іван Вітошинський. Він, аби не надавати зборам виразного протинімецького характеру й не дати командуванню німецької армії підстав для ворожого ставлення до української державності, висловив привітання німецькій армії, яка звільняє українські землі від більшовицьких окупантів, і відзначив, що лише спільними зусиллями української й німецької армій можливе здобуття в цій війні перемоги над спільним ворогом - більшовицькою Москвою. 

Після завершального слова голови Державного правління Народні Збори закінчилися гімном "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!". 

За кілька днів Бандеру заарештували та вимагали скасувати Акт Незалежності, проте провідник ОУН відмовився. 5 липня 1941 року було заарештовано С. Бандеру, Я. Стецька, яких відправили до концтабору Заксенгавзен. Також було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 з яких було розстріляно.

Проте, ніхто так і не відмовився від відновленої незалежності України. 

А сам Акт, у подальшому, надихав бійців Української Повстанської Армії – до продовження боротьби. Зокрема – УПА очолить заступник міністра оборони Української Держави Роман Шухевич. 

І хоча остаточної Незалежності вдалось досягти лише 50 років потому, саме ця подія задекларувала усьому світові – українці боролись і будуть боротись за свою незалежність. А цей епізод з нашої історії є прямим свідченням того, що окупант завжди буде окупантом.

Сергій Чаплигін: Що таке сучасна олігархія

Ось міркую - у нас дуже багато говорять і пишуть про олігархію. Цей термін давно вже перетворився на такий собі політичний штамп.

Однак, що стосується теоретико-методологічного обґрунтування поняття «олігархія», розкриття її соціально-економічного змісту, як одного з різновидів тіньової економіки, то воно практично перебуває на нульовій позначці.

Сучасну олігархію не можна зрівнювати ані з олігархією Античного світу, яка була легітимною в очах тодішнього суспільства, як аристократична еліта, яка тримала в своїх руках і владу, і власність (подібний статус олігархії відповідав морально-етичним нормам античного суспільства), ані з фінансовою олігархією XIX-XX стт., яка стала результатом відносно тривалого історичного процесу концентрації і централізації капіталу, що призвело до формування фінансового капіталу.

Системоутворюючим фактором сучасної олігархії є корупція - зрощування функцій приватного бізнесу та державного управління.  Сутність сучасної олігархії визначається не масштаб капіталу, а результат злиття корумпованого чиновництва з приватним бізнесом. 

В цьому контексті олігархами слід вважати конкретних осіб, які створили бізнес або прийшли до влади на основі тіньової змови між владою і бізнесом (це злиття відбувається не лише на державному рівні, а й на місцевому).

Олігархії притаманна нечесні та недобросовісні форми конкуренції, яка не гидується такими брудними методами, як рейдерство, тіньова змова щодо монопольних високих цін, аж до вбивств конкурентів.

Це все завдає не лише найбільшої матеріальної, але й морально-етичної шкоди українському суспільству.

Високі прибутки олігархії не є критерієм, що характеризує ефективність їх менеджменту, - злиття з владою дає можливість олігархічному бізнесу використовувати отримані корупційним шляхом привілеї і не докладати зусиль до підвищення ефективності системи управління (підвищення конкурентоспроможності господарюючих суб'єктів за рахунок поліпшення якості продукції, інноваційного характеру виробництва, формування привабливого іміджу підприємства і т. п.). 

Сучасна олігархія в основному спирається на сировинний сектор і на експортну орієнтацію сировинних продуктів, що ставить під загрозу реалізацію стратегічних цілей розвитку країни, орієнтованих на впровадження інноваційних технологій в національну економіку;.

Іншими словами, для олігархії характерний неефективний менеджмент. 

А це проявляється в прагненні олігархічних структур на отримання миттєвого прибутку будь-якою ціною і засобами, а не на досягнення конкурентних переваг, що обумовлює їх невисокий рівень корпоративного управління, недооцінку розробки стратегічного менеджменту, відсутність інвестицій в новітні технології, безвідповідальну соціальну політику, збереження практики кумівства, земляцтва та ін.

Але основною причиною гіпертрофованих масштабів олігархії в Україні завжди була слабкість влади.

Софія Дніпровська: Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки

Уся історія людства - це історія перманентних нападів одних держав/народів/племен на інші - з анексіями, окупаціями, контрибуціями, різаниною і утисками переможених. 

То чому ж у 21 столітті цього не можна робити? 

Та тому ж, чому не можна вбивати своїх дітей, хоча римське право це дозволяло, не можна забивати камінням жінку за перелюб, не можна спалювати людей на вогнищі за критику релігії, не можна тримати рабів і битися на дуелях, хоча раніше все це широко практикувалося. 

Бо як би ми не відкараськувалися від економічного детермінізму, але моральний кодекс дуже тісно пов'язаний із технологічним рівнем суспільства. Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки. 

На міжнародному рівні, на рівні взаємодії колективних суб'єктів, - та ж сама логіка. Чим інтенсивнішим і диверсифікованішим є економічний обмін між країнами, тим менш бажаним є силове вирішення конфліктів, яке рве виробничі ланцюжки, перерубує транспортні коридори і збільшує виробничі витрати. 

І якщо в світі нема сили, яка повертала б порушників міжнародних правил у правове русло (подібно тому, як органи правопорядку в окремо взятій країні карають злочинців і запобігають унормовуванню правового нігілізму), то глобальний ринок рано чи пізно піде по флеш-мобу разом із добробутом його головних бенефіціарів. 

І ми вже спостерігаємо "дрейф континентів", що повільно, але невпинно розносить той світ, у який ми так відчайдушно намагаємося "вступити".

Володимир Єшкілєв: Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився

 Власне кажучи, глобальну панахиду за “м’якою силою” можна було правити відразу після 24.02.2022. Та сакраментальна Пітьма, про прихід якої попереджали виконроби невдалих “кольорових революцій”, піднеслася тоді на повний зріст. Російсько-українська війна, без перебільшень, фіналізувала епоху. 

Одночасно розсіялася та рожево-мультяшна візія майбутнього, у якій самоврядні громади існують у бездержавному світі, де найбільшими проблемами є ШІ та бездомні котики, а ідентичності змінюються за законами сезонної моди.

Ще за доби Рейгана й Горбачова тверезі аналітики прогнозували, що проголошена постмодерністами “епоха спектаклів” призведе до руйнування не лише “берлінських стін”, успадкованих від тупикових десятиліть Модерну, а й тих, у які замуроване зло.

Не дарма образ зруйнованої силами Темряви захисної стіни виник у серіалах на штиб “Гри престолів”. Приклад самопроголошеного Халіфату 2014–2019 рр. довів, що там, де славлені “глибинні народи” й досі живуть без намордників і повідців, будь-якої миті може виникнути антисистема, яку не зупиняють ані культурні, ані цивілізаційні коди. Яку не зупинить жодна програма, вироблена елітами “Золотого мільярда”, і жодна стратегія власників “старих грошей”. Яку можна зупинити лише летальною силою. Зброєю. Тобто так, як зупиняли зло за часів фараонів і халдейських деспотів.

На всій тій системі, яку брати-просвітники та інші брати ретельно вибудовували як ефективний замінник релігійних доктрин Середньовіччя, тепер можна малювати жирного хреста. Змій гуманізму злапав себе за хвіст і вдавився. Пророк вічного повернення посміхається до нас крізь пишні вуса. Кант із Юмом жують у куті хустинки. Трильйони доларів і кілька століть просвітницької роботи пішли городами й лісом.

Володимир Вятрович: Світ рухається до визнання необхідності днколонізації та деімперіалізації Росії

26 червня 2024 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про протидію стиранню культурної ідентичності (доповідачка народний депутат України Євгенія Кравчук). В цілому резолюція присвячена злочинам, які РФ вчиняє в Україні, але там є важливий параграф про колоніальну політику щодо поневолених народів РФ:

"Російська Федерація проводить політику русифікації щодо численних корінних народів країни, поступово стираючи їхню культурну ідентичність шляхом обмеження використання їхніх мов, особливо в системі освіти, скорочуючи сфери їхнього культурного самовираження, спотворюючи їхню історію та позбавляючи їх  історичної пам’яті, а також шляхом ув'язнення та переслідування активістів національних меншин".

Світ поступово рухається до визнання РФ колоніальною імперією, а відтак до необхідності її деколонізації та деімперіалізації -- про це вже записано в кількох резолюціях, про це все частіше говорять західні політики.

Дякуємо всій українській парламентській делегації під керівництвом Maria Mezentseva.

Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Сергій Чаплигін: Про корабель Тесея, соціальний конструкт та державність...

Пам'ятаєте про Тесея – героя давньогрецьких міфів?Про нього ми знаємо від Плутарха, який, власне, і описав епізод, що дав назву одному цікавому парадоксу.

Цар Криту, Мінос, за смерть його сина Андрогея наклав на Афіни данину: кожні 9 років йому мусили віддавати 7 юнаків і 7 дівчат на поживу чудовиську Мінотавру - людині з головою бика. 

Тесей, зжалившись над невинними людьми, призначеними в жертву та вирішив покласти край жорстокому звичаю. Він сам викликався бути жертвою, але за умови, що якщо він здолає Мінотавра голіруч, то афіняни більше не платитимуть данину людьми. Вирушивши на кораблі з Афін на Кріт серед юнаків та дівчат, приречених на загибель, він переміг потвору, й за допомогою нитки Аріадни вибрався із лабіринтів Мінотавра та повернувся на батьківщину разом із врятованими товаришами. 

Плутарх пише, що вдячні афіняни зберігали його корабель аж до часів Деметрія Фалерського, прибираючи старі дошки та балки в міру того, як вони занепадали, і ставлячи на їхнє місце інші, нові.

І тут серед філософів виник спір, - "а чи це той самий корабель, чи вже інший, новий? А якщо спорудити зі старих дощок інший корабуль, який з них буде справжнім?"

Це створило "парадокс корабля Тесея", який звучить так: "Якщо всі складові частини вихідного об'єкта були замінені, чи залишається він тим самим об'єктом?".

Пам'ятаєте річку Геракліта?  "В одну річку не можна увійти двічі". Адже вода вже витекла, і формально це вже інша річка. Але ми  завжди називаємо її одним ім'ям, але чи та сама це річка, враховуючи, що "безперервно одна маса води прибуває, інша убуває". 

Арістотель тут з Гераклітом  не погоджується - "навіть якщо змінилася "матерія", незмінною залишається "форма", тобто сутність  річки. І  в своїй "Політиці" він запитує нас, - чи залишається тією ж держава з урахуванням того, що його громадяни "одні постійно вмирають, інші народжуються". Виходить, що держава залишається тією ж самою державою, навіть коли в ній сотню разів змінилися всі мешканці і навіть усі базові параметри, якщо люди погоджуються такою її рахувати.

В сучасній теорії пізнання є категорія, яку нам впроваджують - "соціальний конструкт Бергера-Лукмана" як виявлення способів, за допомогою яких індивіди і групи людей беруть участь у створенні соціальної реальності. Під цю категорію підпадає все те, що відбувається між людьми і що не можна помацати  – закони, держави, міжнародні організації, гроші (як платіжний інструмент). Тобто природа соціальних конструктів інтерсуб'єктивна. Іншими словами, соціальні конструкти існують тільки тому, що люди про це домовилися, і лише доти, доки люди в них вірять. 

Ігор Селецький: Сьогодні існує лише одна класифікація: за варварів чи проти

Едвард Гіббон у своїй класичній праці чому впала західноримська імперія визначив дві причини: зовнішній тиск варварів та християнство. 

Варварам було треба якось жити, а для цього грабувати. А пацифістське християнство казало, що земне життя - це просто спосіб добігти до життя на небесах і тому хай варвари грабують. Римські легіони цього не зрозуміли. 

Не знаю як у кого, але в мене чітка асоціація з західною цивілізацією сьогодні. З варварами все очевидно. Просто, замість християнства зараз лівий глобалізм. Замість того, щоби знищити варварів, західний світ з ними торгується. Так було і в Римі. Спочатку готам платили гроші аби вони захищали імперію. Потім вони її знищили. 

Мені не подобається націоналістичний ультраправий поворот в Європі. Просто тому, що це глобально шлях в нікуди. Наше майбутнє - це глобальний світ. 

Але, як на мене, націоналістичний ультраправий поворот - це зараз єдиний спосіб розвернути західну цивілізацію у боротьбі з варварами. Бо наступний глобальний світ - це точно не світ, де в університетах плюшевої ліги виступають за хамас.

І ще дві речі. 

Перша. Риторика ультраправих не означає, що вони саме так і будуть робити. І ми це вже бачимо. 

І друге. Я взагалі вважаю, що класифікація ліві, праві і т.д. втратила сенс. І не тільки тому, що вони вже всі насправді однакові та їх цікавить лише влада. 

А тому, що сьогодні існує лише одна класифікація: за варварів чи проти.

Юлія Філ: Індія скотилася в моральний релятивізм

 The Hindu на вечір принесло резюме сьогоднішнього дня з першим заголовком «Чому Індія відмовилася підтримати комюніке саміту щодо України?». Далі будуть міркування радше філософські, ніж політологічні чи геополітичні. 

Міністерство закордонних справ дало свої короткі пояснення, але The Hindu присвятило цьому окрему велику статтю, яку почало зі слів:

«Дводенний міжнародний мирний саміт щодо України, який проходив на курорті Бюргеншток у Швейцарії [...], виявив лінії розлому в поглядах світу на війну, замість того, щоб продемонструвати єдину відповідь». 

Цей розлом, як видно з думки Індії й низки інших держав, що не підписали комюніке, пролягає по лінії відсутності діалогу з рф. Мовляв, як ми можемо підписувати документ про мир на саміті, на якому не було однієї «сторони конфлікту». 

От у зв’язку з цим я подумала, яка ж зручна позиція, прямо не причепишся. Бо поза контекстом заклики до діалогу звучать дуже благородно і обґрунтовано. Ну що може бути поганого в закликах до діалогу? Не я придумала, але термін «леопольдизм» (Кіт Леопольд. - ред)) тут дуже доречний – «Рєбята, давайте жить дружно!». Ми ж за все хороше проти всього поганого, які до нас можуть бути претензії?  

Теж дуже цікаво, як парадигма діалогу і леопольдизму узгоджується з парадигмою міжнародного права і закликами до поваги територіальної цілісності суверенних держав. Виходить, що діалог в очах країн, що не підписали комюніке, передбачає легітимізацію вимог росії, тобто легітимізацію окупації територій? Питання, чи країни, які відмовилися підписувати документ, свідомо не помічають цю суперечність? Про неї The Hindu не написало.

Таку позицію, яка поза контекстом виглядає дуже благородно і справедливо, і навіть позірно апелює до моральності й універсальних цінностей, а в контексті перетворюється на свою протилежність, тобто підтримання зла, можна назвати МОРАЛЬНИМ РЕЛЯТИВІЗМОМ. Це позиція, яка створює ілюзію морального і етичного вибору, тимчасом як насправді ігнорує моральний і етичний вимір проблеми. Уже не кажучи про те, що така позиція найчастіше спрямована на уникнення відповідальності.

І ця проблема є не лише на рівні держав і суспільств, вона присутня також на рівні індивідів. Зокрема, я бачила таку позицію у представників деяких українських конфесій – «ми за мир», «ми поза політикою, бо політика – це брудно, а ми – духовні», або у плакальників з приводу бідних палестинців – «ми захищаємо слабких», «нам жаль слабшого», або у лівих борців з колоніалізмом – «Америка – неоколоніальна сила, фу-фу-фу». 

Цікаво, коли Росія з Китаєм замутять свій саміт миру, Індія буде послідовною і теж не підпише комюніке такого саміту через те, що на ньому не буде України?

Максим Розумний: Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму

 Максим Розумний, доктор філософських наук

Після Саміту миру в патріотичних колах легке розчарування. Як після новорічної ночі із "запечатаним" в порожній пляшці з-під шампанського бажанням.

Формально кажучи, є певний регрес із світовою підтримкою. Порівняно із резолюціями Генасамблеї ООН, нинішнє комюніке і слабше,  і отримало менше голосів за. Але це не вся картина.

Росія і Китай опинилися в захисній позиції. Путін змушений відмовитися від риторики "нелегітимної влади", "нацизму" і фактично визнав загарбницький характер війни. Сі теж "дав задню" в питанні Тайваню. 

Але для нас головним є інше.

Фактично своїм ігноруванням українських вимог/прохань про підтримку Глобальний Південь став на бік агресора. А отже, він втратив моральне право оперувати поняттями міжнародного права, справедливості, гуманізму. На нього лягає відповідальність за злочини Росії, яку він не захотів зупинити.

Минув час, коли ми мали їх у чомусь переконувати чи мотивувати. Наша дипломатія стосовно "світового болота" має стати набагато жорсткішою.

Зрештою,  нам тут вже нема чого втрачати...

Юрій Чорноморець (Павлович): Бау як "бульбофюрер" українофобського популізму

Найголовніше, що зачепило у відео Бау (Андрій Баумейстер, https://uk.wikipedia.org/wiki/Баумейстер_Андрій_Олегович, - Ред.) про хейт від українських інтелектуалів.

Головний посил Бау щодо українських інтелектуалів дуже простий, це тотальне знецінення. Досягається це надзвичайно примітивним прийомом. Про себе Бау розповідає що він мислить, про опонентів говорить, що вони повторюють ідеологічні штампи. Варіації цієї позиції можуть бути різними. Бау може заявити, що мислить складно, а ось опоненти примітивно – бо в полоні ідеологій. Коли йому відповідають, що будь-яке мислення – якщо це мислення – вже є складним і його дихотомія не працює – він навіть не знає що сказати. Але найголовніший момент, що дивує мене до глибини души такий. Бау говорить: ось я мислю – про українських інтелектуалів, про опонентів, про ситуацію у світі, про долю України – і всі ми очікуємо мислення, все ж таки пам’ятаємо Бау як серйозного філософа. Але він замість демонстрації того як він мислить починає витягувати як раз таки ідеологічні штампи. І робить це систематично і затято, без критичного самоаналізу аж що ж таке він власне несе. І це відверто лякає, бо нагадує вихваляння бульбофюрера «я Вам покажу звідки готувалося на нас нападеніє». І все це триває доволі давно, десь з 2018 року, коли почалося заробляння грошей на ютубі за будь-яку ціну. Період коли Бау намагався триматися хоч якихось норм моралі був навесні 2022го року коли він сидів посеред Києва під ракетами. Саме тоді він випустив кілька відео про Путіна, Дугіна, русмір, закликав до співчуття українцям. Як тільки він перестав сам відчувати на собі небезпеку війни та переселився в Німеччину заробітчанство тут же знову розцвіло.

Звичайно, що можна видавати фокус «я тут мислю, а мої опоненти продукують ідеологічні штампи», а самому гратися у ідеологічні маніпуляції перед аудиторією, що не є професійними філософами, не знає реальну ситуацію в Україні – і це йому вдається. Але у професійних філософів всі ці фокуси Бау давно вже викликають сміх, оскільки дійсно це дуже смішно. І останнє відео Бау викликане обуренням – як же так можна сміятися з мене публічно? Але справа у тому, що все давно відбувається, і як Арестович став смішним для дуже багатьох, так і Бау давно є смішним для філософів.