Віктор Жадько: «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

Рєзнік І. Шевченко одержує диплом академіка. Малюнок.

     Хто цікавиться біографією Шевченка, знає, окрім  того, що це - поет, художник, Тарас Григорович ще й був академіком. 

Нагадаю: 12 квітня 1858 року друзі  влаштували обід на честь Тарасового повернення із заслання, вірніше -каторги. У червні того ж року Шевченко переїхав до великого корпусу Академії мистецтв (праворуч від церкви), у маленьку майстерню з одним вікном та антресолями для спання. А перебрався з тим, щоб зайнятися гравюрою. «О живописи, - записав у «Щоденнику», - теперь нечего и думать! Я и прежде был посредственным живописцем, а теперь и недавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать из великого виртуоза кабашного балалаечника».

     Отже,  зрозумівши, що завдяки малювання та графіки йому не пробитися в академіки, Тарас на початку квітні 1859 року, подаючи гравюри з картин Рембрандта ван Рея «Притча про робітників на винограднику» й Івана Соколова «Приятелі» на розгляд ради Академії мистецтв, просить присудити йому «звання академіка, чи задати програму на його одержання». Крім названих, Шевченко виконав іще й такі гравюри: копію з картини Мурільйо «Св. родина», маленький малоросійський пейзаж, до «Цыган» Пушкіна, «Король Лір» і кілька портретів графа Ф. П. Толстого, Ф. А. Бруні, П. К. Клодта, славнозвісного в свій час трагіка Айри Олдріджа й, нарешті, власні - автопортретів награвірував чотири (три на міді міцною горілкою й один на сталі); зроблені з різних оригіналів, але досить схожі між собою: на них Шевченко не молодий - на одному портреті у смушевій шапці, на другому - в кожусі й смушевій шапці, на третьому - в кожусі без шапки. Рада 16 квітня ухвалила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді».  

    З Шевченком на академічні звання претендували пансіонери академії: А. Мещерський, В. Сверчков, М. Бочаров, І. Кабанов, М. Клодт, О. Чернишов, академіки: Лагоріо, М. Ерассі, І. Соколов, В. Худяков, художники О. Бейдеман, К. Бодрі, Р. Брандт; більше десяти іноземних митців, серед них професори академій: Берлінської - гравер Лідеріц, Віденської - Ціммерман, Дюссельдорфської - А. Ахенбах, президент Женевського товариства образотворчого мистецтва Ш. Ембер - можете уявити, який був конкурс на одержання звання академіка та якого рівня науковці й посадовці брали участь!.   

     Одержати академічне звання експоненту тодішніх виставок взагалі було важко (сьогодні, ймовірно, аби були гроші!).  Роботи Тараса і конкурентів розглядались та оцінювалися ректорами: К. Тоном, Ф. Бруні, професорами - Басіним, О. Марковим, Нефом, Віллевальде, С. Воробйовим, П. К. Клодтом, Уткіним, Пименовим, Йорданом, Ляліним. В оглядах виставки брали участь також: товариш президента академії, граф Ф. П. Толстой, віце-президент князь Г. Г. Гагарін і конференц-секретар Ф. Ф. Львов. 

    2 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв ухвалила “во уважение искусства и познаний в художествах, доказанных исполненными работами… признать академиком… по гравированию Тараса Шевченко”. Нарешті ім’я Тараса Шевченка, як академіка, «під звуки сурм та литавр», проголошено на загальному річному урочистому зібранні Академії мистецтв 4 вересня 1859 року конференц-секретарем Федором  Федоровичем  Львовим (1830-1895), а Диплом видали 31 жовтня 1860 року. 

     Згідно з табелем про ранги, які діяли в російської імперії до 1917 року, Тарас Шевченко, як академік Імператорської Академії мистецтв, належав до четвертого класу чиновників, до якого, за графою «чини цивільні» належали Дійсні статські радники, обер-прокурор та герольдмейстер імперії; а за графою «чини військові» - генерал-майори, з чинів морських - контр-адмірали. Для придворних чинів цей клас був занадто низьким. Водночас, це був єдиний клас, в якому з’являлися люди, що мали звання дійсного члена Академії наук (академіки), а в цьому відношенні Імператорська Академія Мистецтв мала ті ж права, що й Академія наук.

     Тобто, у відповідності з діючим у російської імперії «Табелем чиновницьких рангів», академік Тарас Шевченко належав до четвертого (з 14 існуючих на той час) класу чиновників і до нього слід було звертатися «Ваше Превосходительство», а писати про нього з використанням титулу - «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

     Для порівняння скажу, що доктори наук належали лише до 8 класу і титулували їх нижче - «Ваше високоблагородіє». До них прирівнювалися капітани, ротмістри та колезькі асесори. Кандидати наук - до 10 класу, разом з поручиками, мічманами і колезькими секретарями. До речі, дійсні студенти вишів (на відміну від вільних слухачів) належали до 12 класу чиновників, прирівнювалися до підпоручиків, корнетів та губернських секретарів і їх слід було титулувати «Ваше благородіє», як і магістрів наук.

    Поет Анатолій Качан, який свого часу відвідав Тарасову майстерню при Академії, сказав, що в стиснутих умовах проживання та перебування на другому ярусі, де скупчувалися пари від гравіруванням свинцем та міддю – однозначно вплинули на здоров’я поета. До справедливих слів товариша, додам:  суспільна активність, професійна робота зі шкідливими кислотами, безперечно, невпинно й фатально також позначалася на здоров’ї Тараса, почали виявлятися симптоми прогресивної серцевої недостатності. 

    Окрім того, як мене проконсультував кандидат медичних наук Ігор Марцінковський, «інтенсивна й клопітка робота з використанням сильнодіючих кислот, безумовно, негативно вплинуло на організм Шевченка. Тарас Григорович дихав шкідливими випарами кислот цілодобово, живучи і працюючи в кімнаті, розділеній на два яруси, і не використовував під час гравірування засобів захисту. Прикметно, що Т. Шевченко знав про шкідливу дію кислот на людський організм, однак факт застосування ним якихось засобів захисту нами не встановлений».

   …Одержавши звання, Його Превосходительство академік Тарас Шевченко зважився здійснити заповітну мрію - відвідати рідні місця і подав до правління Академії мистецтв прохання про видачу дозволу на проїзд у Київську губернію, де його чекали сестри і брати.

Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).

Тарас Чухліб: Головна причина Волинської трагедії 1943 року

"У ЧОМУ ГОЛОВНА ПРИЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ 1943 РОКУ?", - експертний висновок доктора історичних наук Тарас Чухліба.

Історики завжди думають історично. А історичний підхід передбачає вивчення причин того чи іншого явища, бо нічого нізвідки не виникає.

От чому у 1943 році українці Волині підняли велике постання проти поляків? 

А тому, що Варшавський сейм 17 грудня 1920 року одноголосно ухвалив "Акт про надання землі воякам Війська Польського". 

Цей Акт передбачав безоплатне (!!!) надання земель польським військовим на Східних Кресах - Східній Галичині, Поділлі та Волині -  особливо тим добровольцям, які служили на фронті, та інвалідам (ст. 2). Інші вояки та інваліди могли купувати землю за плату (ст. 3). Однак площа ділянки, що надавалася одному польському військовослужбовцю, не могла перевищувати 45 (!!!) га (ст. 5). Військові поселенці-Osadnicy wojskowi мали сплачувати податок тільки через 5 років після початку користування.

З огляду на те, що Східна Галичина та Поділля були густонаселені, то землі польським воякам-осадникам почали роздавати головним чином на Волині. Українське населення Волині це сприймало вороже, бо на їхніх землях почали масово заселятися польські військові з родинами, які сприймалися як вороги та окупанти. Адже регулярне Польське Військо воювало проти Української Галицької Армії та військ Західноукраїнської і Української Народної республік, де було багато українських вояків, що народилися на Волині. 

Зважаючи на те, що у 1920-х - 1930-х роках Волинь була повністю під окупаційною (хоча й визнаною міжнародними  угодами) владою Польщі, то виступи місцевого сільського люду проти іноземців не мали спочатку масового характеру й відразу придушувалися польською жандармерією. 

Однак, коли розпочалася Друга Світова війна і у 1941 роках на Волинь прийшли німецькі війська, ситуація тут докорінно змінилася, бо Польща втратила свої владні інститути і жандармерію на Волині.  Але польський уряд знаходився в еміграції у Лондоні звідки намагався керувати діями підпільної Армії Крайової.

Натомість у 1942 році на Волині виникає Українська Повстанська Армія, яка стала на захист українських селян, що потерпали від місцевої влади, яка вже була німецько-польською у багатьох випадках. 

Отже через два десятиліття після ухвалення Варшавським сеймом "Акту про надання землі воякам Війська Польського" 1920 року на українській Волині спалахнуло національно-визвольне повстання 1943 року проти такого несправедливого закону у результаті якого у збройній боротьбі загинуло, за різними підрахунками, від 10 до 15 тисяч польських військових осадників та членів їхніх родин, яких сучасна польська історіографія чомусь трактує тільки як "мирне населення". 

Насправді, це були військові поселення поляків на українській Волині і кожен малий поляк з дитинства вчився військовому ремеслу.

Валерий Шубинский: Поколение восьмидесятников

 Я восьмидесятник горбачевского призыва. 

Восьмидесятники - это люди попутного ветра в спину. Открывались границы, падали перегородки, печаталась вся запрещенная литература. Мы читали Пастернака, Мандельштама, Набокова, Бродского, Солженицына, Соловьева, Флоренского, Розанова, Платонова, Замятина ровно тогда, когда их и нужно читать - с 16 до 20 лет (1985-1989). 

Нам не нужно было прятаться. Мы не интересовались диссидентами. 

Эпоха поднесла свободу на блюдечке. Таково было состояние мира, в котором никто не виноват. 

Моим приятелям все далось легко: физика в Париже, математика в Германии, латынь и компьютеры в Штатах. Они уехали и не уехали, потому что жили на много стран. Один мой приятель говорил: просыпаюсь в самолете и не понимаю где - в Лондоне или в Сингапуре. 

И все думали, что это навсегда. Точно так же, как предыдущие поколения думали, что та несвобода навсегда.

 В общем, каждый реализовал данную свыше свободу согласно здоровью и образованию. Время было нам в помощь. 

Но отсутствие сопротивления и препятствий вызвало в нас нечто, похожее на мышечную недостаточность. Если долго пребывать в невесомости, то она образуется. Мы не сопротивлялись в общем, хотя и боролись в частности каждый за свое. И в результате своей судьбы мы не можем быть бойцами за всеобщее. Нам дано конкретное ощущение красоты и многоцветности мира, а также понимание своего места в мире, что уже немало. 

Но не дано способности чувствовать всеобщее как свое. И, будучи частью всеобщего, бороться за лучшее. Свобода внутри нас естественна, мы впитали ее с молоком сформировавшего нас участка истории. Именно поэтому мы не можем представить себе мир без свободы и являемся в мире, начавшем хотеть несвободы, инерцией свободного развития. Мы просто не умеем иначе.

 Мы дети всей Земли и всей мировой культуры. 

Наша инерция свободы идет на благо следующим поколениям.  Но она не обладает способностью трансформировать несвободную личность в свободную, потому что инерция неактивна.

Владимир Емельянов: Процессы, происходившие в СССР, были только частным случаем конкретных фаз космопланетарного цикла истории / The processes that took place in the USSR were only a special case of specific phases of the cosmoplanetary cycle of history

Итак, я посмотрел на ютубе дискуссию Дмитрия Травина и Валерия Шубинского о 60-тниках и 70тниках. Спасибо, очень интересно. Имею сказать следующее.

Давайте укрупним масштаб до планетарного. Не надо думать, что 60тники это дети 20 съезда КПСС. Нет, подобные процессы проходили по всему миру. Примерно с 1956 года по 1966 год человечество испытало два искушения - эмансипацией личности и стремлением к запредельному. 

Рушится колониальная система. Появляются новые государства. Неосимволизм, ностратическая и машинная лингвистика, космос, поиски термоядерной энергии, трансплантология, подъем интереса к буддизму, рок-музыка, мечты о справедливом обществе нового типа - то, что объединило всех людей того времени, независимо от годов рождения. Королев 1907 года, Ефремов 1908, Гагарин 1934, Колмогоров 1903, Демихов 1916, Хомский 1927, Иванов 1929, Данелия 1930, Хуциев 1925. Одни в эту эпоху получили возможность результата, другие - нового для себя направления. Но всех объединяло неистовство выхода в безусловный гуманизм. Для кино здесь наиболее типичен физик Гусев. И ровно то же было в США и Западной Европе, в Индии и Японии, в странах Африки. Во Франции бушует экзистенциализм, в Африке  возникает новая философия - негритюд.

И вот после 1966 года этот энтузиазм иссякает. Термояд "не ловится", дальше орбиты после Луны не летается, а лучше обустройства космоса оказывается обустройство отдельной квартиры. На смену дерзости покорителей приходит интерес к религии, потому что вавилонская башенка опять не состоялась: языки и цели оказались разделены. И это проблема всего человечества, а совсем не фрустрация от Праги-68, на которой акцентирует внимание Травин.

Вот здесь заканчивается коллективное "эй, ухнем!" И начинается переселение народов: из коммуналок в новостройки, из коллективных мечтаний о социальном рае для всех в желание успешной личной жизни, из нового гуманизма в новый религиозный фундаментализм, из официальной печати в самиздатское и магнитофонное подполье. В кино - это Женя Лукашин. И эта тенденция во всем мире сохраняется до 1980 года, когда начинаются массовые апокалиптические предчувствия и возникает постоянный невроз на тему ядерной войны.

Здесь следует сказать о Тарковском, которого оба докладчика запихнули в 60тники. Андрей Тарковский, как и Илья Авербах, совсем не был советским человеком. Эти два аристократа питались соками своего первородства от старой России. Они не были даже интеллигентами. Тарковский и Авербах выражали подпольное состояние дворянской России, высокой России как Китежа, чудом уцелевшего в мясорубке и ставшего Зоной, где исполняются желанья. Они ведут зрителя в Беловодье идеальной Руси-России, но не мужицкой, не купеческой, а священной. Их фильмы спасают зрителя 70х от фрустрации вследствие неудач, приключившихся в 60е, и указывают путь в эпоху, которая пока не наступила.

Можно ли сопоставлять Балабанова с Тарковским? По одному фильму да, а в целом - нет. Балабанов при всем таланте социально-мифологического высказывания лишен метафизики, слишком хтоничен, чтобы нарисовать новую модель мира. Для сравнения больше подошел бы Звягинцев.

Итак, я думаю, что нужно укрупнить масштаб. Процессы, происходившие в СССР, были только частным случаем конкретных фаз космопланетарного цикла истории. Смена фаз затрагивала людей всех поколений. И было бы неверно думать, что она могла происходить по манию генсеков или партийных собраний

Владимир Видеманн: Три фактора опоры на собственные силы

Главное противоречие современной геополитики - стремление к военно-технической монополии при желании заработать по законам свободного рынка. Логика тотальной войны требует одних действий, тотального рынка - других. Производители стремятся к падению цен на энергоносители за счет увеличения их добычи. Но это ведет к ускорению тенденции исчерпания ископаемых ресурсов, отсюда - к ограничению наращивания стратегического преимущества за счет развития мощностей микроэлектроники. Это же касается растущего дефицита редких металлов. 

В современных условиях глобальные экономические связи подобны "квантовому запутыванию" - все связаны со всеми. Допустить полностью свободный рынок - значит лишиться политической монополии. Отказаться от политической монополии - значит проиграть на свободном рынке. 

Может показаться, что комплексным решением этого противоречия мог бы стать глобальный переход к коммунизму, как он описан его классиками. Но коммунизм - это игрушка только для исторических народов. А что делать с неисторическими, общественная мораль которых противоречит коммунистическим идеалам? Давить их силой нельзя, способствовать медленной эволюции - так они, скорее, сами затопчут ждунов. Такие тенденции. Израиль - зеркало глобального морального конфликта, и даже - антропологического. 

Помимо коммунистического решения проблемы остается еще технократическое. Оно в деталях пока не прописано, системе нужно задать четкие характеристики ожидаемых результатов. А сделать это могут лишь мастера глобального программирования, которые, скорее, встанут на сторону политической монополии, чем свободного рынка. Альянс Трампа и Маска - из этой серии. Хотя Трамп, по ментальности, торгаш, а не политик.  Другой знаковый альянс - Путин и Вайно. Здесь торгашом является Вайно, до Маска он, конечно, не дотягивает. Да и из Путина силовик так себе, что бы там ни пели. 

Про Китай ничего сказать не могу. К этой теме надо приглядеться. Понятны лишь общие тенденции. 

Следует отметить, что современное глобальное противостояние - это не только соревнование политических и экономических моделей управления, но также конкуренция антропологических программ в самом широком смысле слова. Здесь у каждой матрицы свои плюсы и минусы. Но на нынешнем этапе противостояния все замыкается на технологическое лидерство, обеспечить которое может более полный и централизованный контроль над тремя базисными факторами: ресурсами, технологиями, мозгами.

Юрій Сиротюк: Ефект геополітичного доміно путіна

У 2015 році скориставшись оперативною паузою в Україні підписавши Мінськ-2 і заморозивши війну (Путіну потрібно було перетравити окуповані території і підготувати війська до повномасштабної конвенційної війни з Україною), Путін перекинув війська в Сирію і з регіонального розбишаки замахнувся на геополітичного гравця. 

Путін підняв свій геополітичний статус, зробивши Сирію опорним пунктом розповзання на Близькому Сході та Африці. Ще пізніше він посилив градус, демонстративно походивши ногами по доктрині Монро, влізши у Венесуельські справи.

У військовому плані Сирія стала хорошим полігоном підготовки до конвенційної війни. 

Поки в Україні безнаказанно вибухали військові склади, а влада боролася з цинічними бандерами-добровольцями, Путін провів бойове злагодження всіх родів військ з застосуванням усього асортименту озброєння включно з ракетним наземного, повітряного та морського базування, прогнав через Сирію весь офіцерський склад, аж до командирів бригад. 

Зрештою Путін розпочав свою гібридну світову війну проти демократичних країн, постійно демонструючи своє бажання поділу світу на трьох і отримання свого шматка зони недоторканних виключних геополітичних інтересів.

Коли Україна зіскочила зі смертельної інʼєкції мінських угод - аналога Іловайська - тільки тепер дипломатичного, Путін виходячи зі своїх невірних оцінок здатності до опору української нації за мовчазної згоди світової спільноти, перевів війну з гібридної до широкомасштабної, постійно демонструючи, що Україну він захопить без огляду на втрати і наслідки.

І ось в кінці третього року війни геополітична перенапруга далася взнаки. 

Сирія - ключ до підняття геополітичного статусу впала практично ж так миттєво як Афганістан. 

Тепер росія може втратити не лише перевалочні морську базу і аеродроми в ключовому регіоні але й реноме надійної опори для будь-якого союзника.

Отож, російські щупальця просування в Африці можуть бути обрубані, як і дефіляда в Лівії. 

І сил та засобів зупинити це падіння в Росії не має.

Ба більше, росія може втратити позиції і регіонального гравця. 

Тобто не може, а має.

Игорь Эйдман: Уйгурский сценарий под видом финского

Стала модной тема «финского сценария» для Украины. Об этом много говорят, в том числе и  некоторые украинские спикеры. Идея в том, чтобы закончить войну с Россией как Финляндия - с СССР, то есть «обменять территории на мир и дальше счастливо жить и развиваться». Красиво звучит: откупиться от Путина и жить как в Финляндии. Только это опасная утопия, никакие территориальные уступки его не удовлетворят. Надо абсолютно не понимать логику Путина, чтобы на это рассчитывать. Он просто вначале возьмет то, что ему уступят, а потом придет за остальным. Будет вариант не Финляндии, а Чехии. Вначале Гитлер захватил Судеты. Это привело к отставке  Бенеша. А потом новый, слабый президент Гаха поддался немецкому шантажу и сдал немцам всю Чехию, став главой образованного на ее месте протектората. 

Российские власти рассчитывают реализовать именно такой, чешский сценарий, продавая его через своих местных агентов влияния украинцам в качестве финского. Кремль будет пытаться вначале добиться согласия на аннексию части территории, а в случае успеха возьмет всю Украину, в результате этого предательства деморализованную и потерявшую волю к сопротивлению (как было с Чехией в конце 30-х).

Кстати, концепция «финского сценария» основана на фальсификации истории. Финнов спасла не уступка территорий, а готовность французов и британцев вступить на их стороне в войну. Сталин только из-за этого остановил агрессию. 2 марта 1940 года Даладье объявил о готовности отправить в Финляндию для войны против СССР 50 тыс. французских солдат и 100 бомбардировщиков, а правительство Великобритании согласилось послать туда 50 английских боевых самолетов с экипажами. А уже через десять дней СССР, опасаясь войны с англо-французской коалицией, заключил мир с Финляндией. Более того, Сталин и дальше не собирался отстать от финнов. Сразу после разгрома Франции нацистами он начал готовить новый поход против Финляндии, который не состоялся только из-за нападения Германии на СССР. Так что уступка территории не избавила от угрозы полного захвата страны и при «финском сценарии», тем более не спасает она сейчас.

От Путина откупиться не удастся. Его цель уничтожить Украину, а украинцев превратить в подобие уйгуров в Китае - бесправных жертв культурного геноцида и перманентного террора. Путина можно только бить и побеждать. Украинцы это неоднократно делали и будут делать.

Що таке гендерна рівність?

Гендер — це соціально-психологічні характеристики особистості, які визначають людину як жінку або чоловіка. Вони обумовлені культурою, традиціями, соціальними очікуваннями та нормами.

 Гендерні ролі змінюються з часом і відмінні у різних культурах. Йдеться про догляд і навчання дітей, ведення домашнього господарства, навчання й ведення навчальної діяльності, ремонтування, видобування вугілля, пілотування літаків або керування авто, керування підприємствами і державами тощо.

Гендерна рівність передбачає, що жінки та чоловіки можуть бути рівними саме у гендерних ролях.

 В Україні курс на досягнення гендерної рівності визначено законодавчо. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» був прийнятий у 2005 році й набув чинності 1 січня 2006 року. В ньому гендерна рівність визначена як «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства».

У 2024 році Україна займає 63 місце серед 146 країн світу в Індексі глобального гендерного розриву. Найбільше «просідає» показник участі жінок у прийнятті політичних рішень. Найкраща ситуація — у доступі до освіти.

Детальніше — за посиланням: https://bit.ly/4fexAwO

Тарас Чухліб: Україна на карті Європи 1613 року

Оце на зображеннях бачимо робочий кабінет видатного картографа світу Герарда Меркатора 1613 року в німецькому місті Дуйсбурзі, що на річці Рейн. 

У ньому він зображений за своїм робочим столом разом зі своїм знаменитим учнем Юдокосом Гондіусом. 

Але цікаві навіть не глобуси на столі, а цікавезна кольорова кабінетна карта на стіні.

На цій настінній мапі бачимо виокремлене зображення нашої України (!!!) жовтим кольором на карті тогочасної Європи.

Мабуть, тогочасні картографи щось знали...

Даний малюнок розміщений на початку Географічного Атласу Світу Меркатора видання 1613 року. 

Цей світовий географічний атлас видали вже вдячні сини Герарда Меркатора, бо він помер ще у 1594 році.

Тарас Чухліб: Є офіційний міжнародний договір XVII ст. між Польщею та Московією про визнання українського народу як такого!

ЗА МІЖНАРОДНИМ ДОГОВОРОМ 1667 РОКУ МІЖ ВАРШАВОЮ ТА МОСКВОЮ БУЛО ВИЗНАНО ІСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Усі знають про січневе Андрусівське перемир'я 1667 року між Московщиною та Польщею про поділ козацької України. 

Однак, лише фахівці-історики знають, що в грудні того ж року між Москвою та Варшавою було укладено додатковий військово-політичний договір про "УСПОКОЄННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ" - читайте на першому зображенні в передостанньому реченн!

Напівтаємний Московський договір 1667 року, оригінал якого нам вдалося віднайти в одному з сучасних архівів Польщі,  мав чітку спрямованість проти османської Туреччини. 

Звернімося до тексту цього, на жаль, малознаного в українській та світовій історіографії договору, який доповнював положення відомого Андрусівського перемир’я.

Вже на початку першої статті Московського договору 1667 року декларувалася його основна мета

«проти Бусурманського  наступу НА УКРАЇНУ, яка під владою Його Королівської Милості і Речі Посполитої перебуває, так і в утриманні Його Царської Величності у результаті цьогочасних Пактів (Андрусівського перемир’я) залишається». 

За цим договором, польський король пробачав всілякі провинності й відступництво «усім козакам по обидві сторони Дніпра» і разом з московським царем закликав 

«щоб КОЗАКИ УКРАЇНЦІ, які противляться, за об’явою обох Великих Государів, чи кого-небудь з них, ту ласку і добродійство вдячно прийнявши, від Бусурман відлучилися, і більше з ними не мали жодного порозуміння, але краще до Королівської Милості посли свої на Сейм з послушенством прислали. А якщо при Бусурманах, знехтувавши цьогочасним милосердям і жалуванням обох Великих Государів наших, залишилися, і до послушенства Королю  і Речі Посполитої повернутися не захотіли: тоді обидва Великі наші Государі примусити їх до того послушенства і відлучення від Бусурман мають».

Ось так Москва разом з Польщею хотіли разом упокорити непокірний український народ, який хотів був збудувати власну державу в 17 столітті! Адже окремою статтею Московського договору 1667 року передбачалося, що московський цар надасть війська на допомогу королю Польщі проти гетьмана Дорошенка, і навпаки король у разі потреби допоможе цареві Московщини польськими військами.

І цього в підручниках, енциклопедіях та вікіпедіях ви не прочитаєте...

А дивіться у чому прикол! Не тільки сучасні росіяни, але й багато сучасних поляків-науковців та політиків доказують неісторичність України та нашого Українського народу...   А тут бац! Є офіційний міжнародний договір між ними ж про визнання нашого народу як такого!

Хто є юристом, то той знає, що у разі потреби сучасні дипломати використовують під час переговорів тексти історичних міжнародних договорів і посилаються на міжнародні історичні прецеденти...

доктор наук, сержант резерву ЗСУ Тарас Чухліб

Олена Кудренко: Орєшніком по лобєшніку

 Попри те, що ми зараз сидимо без світла після чергової російської ракетної атаки, а мій ранок почався о шостій з гучних вибухів - не порадіти за росіян було би за гріх. 

1. "Орєшнік" - це насправді російський рубль у вільному своєму падінні. Теж летить з великої висоти дуже глибоко вниз. І це якраз в той момент, коли рассія встаєт с колєн, їй ось так орєшніком, щоб вставати було веселіше - закономірно. 

2. Російським вчителям стали видавати сертифікати на надгробок (Свердловщина) - з медициною, виходить, вже зовсім погано. Нехай одразу помирають. 

3. Ремонтувати нафтопроводи росіянам немає за що. "Транснєфть" заявила про неможливість капітального їх ремонту та очікує зупинку реалізації масштабних проектів. 

4. Критично немає грошей на "ЖКХ". "Ізнос сумасшедший" - кажуть їх чиновники. Міста та регіони підійшли до межі, за якою буде зовсім погано. 

5. Росіянкам відмовляють в абортах навіть якщо майбутня дитина вже має ризики народитися хворою, з патологіями. Або народжуй інвалідів, яких, звісно, держава утримувати не допоможе, або... Так, народжуй будь-яких. На фронті згодяться. 

"Я прямо спросіла: с этім заболєванієм рєбєнку потрєбуєтся, возможно, пожізнєнный уход? Врач сказала, да. Но показаній к прєрыванію бєрємєнності я вам нє дам..." 

Бідолашна побігла в приватну клініку, але й приватні бояться робити аборти. Відмазки щодо того, що центр закривається, що лікар захворіла... Поперлася в Красноярський край, де поки що є хвірточка, щоб зробити. Але зрозуміло ж, що скоро всі виходи перекриють.  

Кирилл Серебренитский: Совершается яростная, нарастающая колонизация прошлого

... В ХХ веке всё рухнуло: они не смогли удержать Южную Америку, Африку, Азию и Океанию, - уползли назад, домой, ободранные и униженные, - но так ничего и не поняли; не справившись с чужими континентами, они точно так же, то с нахраписто зубастым пиратским рёготом, то с угрюмо насупленным тартюфьим миссионерским изуверством, - ринулись на собственную историю, на прошлое. 

То, что существует некая современность, которая неизмеримо выше всего досовременного, донынешнего, то, что в прошлые столетия люди были грубее, страшнее, грязнее, темнее и свирепее, чем живущие сейчас - это заявление совершенно недоказуемое. К тому же рекомая современность и по природе своей косноязычна и глупословна, ( --- меркнет, хиреет и мертвеет Логос, - именно это вот, пожалуй, и высвечивается как единственная отчётливая необратимость, в своём роде ---),  и всё, заявляемое от имени современности - прежде всего невнятно, сбивчиво, - не отчётливыми дискурсами, а, скорее, гнусавыми воплями, кривляниями и жестами. 

Но само это слово, - "современность", - превратилось в непрерывно атакующую силу, - которая по отношению к прошлому действует даже не так,  как в былые времена французы в Африке, британцы в Индии, голландцы в Индонезии, испанцы в Америке, - а, скорее, проносится по прошлому, как гунны Атиллы, - наслаждаясь уничтожением ради уничтожения.   

Их пьянит и обезумливает то, что История, - в отличие от давних аборигенов, с их отравленными стрелами и внезапно вылетающими из чащи дротиками, - кажется совершенно беззащитной.  Им кажется, - они ведь такие болваны, - что с бестелесными призраками Истории можно проделывать абсолютно всё, что угодно, в отличие от живых упругих и опасных тел. XIX век, XVIII, XIV, IX, VI, - им мнится, что уж тут-то их власть безгранична; в своих исторических конструктах они, - снисходя, как им чудится, в эти тёмные бездны с высот своего божественного Третьего Тысячелетия, - немедленно переделывают прошлое под свои вкусы, правила и законы. Так же, как столетия два-три назад они вламывались в параллельные мироустройства, крушили всё, чего не понимали, и насильно втискивали свои дары: ром, парламентаризм, сифилис и латиницу. 

... Но: на самом деле призраки Прошедшего намного опаснее живых, - именно тем, что они невидимы, неощутимы, непонятны. Их безмолвные ночные внезапные нападения намного страшнее, и неощутимый яд их стрел - разрушительнее. 

Яростная, нарастающая колонизация прошлого, -  прежде всего, безусловное свидетельство того, что гносеологический прогресс - это то ли враньё, то ли искренний бред, и что во главе глобальных процессов орудуют тупоумные дикари, которые, по крайней мере, ничем не лучше тех, кого они почитают дикарями.

Маріанна Кияновська: Дискурсивно архаїзація в Росії зараз тотальна

Скажу кілька слів - як літератор - про крихкість Росії. Як я бачу сюжет як такий.

Я свого часу цікавилася мостобудівництвом. Мені здавалося, що міст як конструкція має багато властивостей, які треба знати, щоби розуміти природу життя. Так от, з мостами є так, що навіть маленька тріщина в ключовому місці конструкції може виявитися абсолютно руйнівною.

Найслабшою ланкою росії є її  суспільство. Яке - загалом кажучи - втратило базові навички критичного мислення. Воно їх і майже не мало, попри всі зусилля радянського ерзац-просвітництва, але завдяки цілеспрямованій роботі російської пропаганди, завдяки тисячам інформаційних спецоперацій, завдяки специфічно орієнтованій (не просто "начальник всегда прав", а "путин всегда прав", тобто пересічній людині взагалі нема сенсу мислити) новітній російській соціальній інженерії, навички критичного мислення в усіх сферах, крім побутової, зруйновані. 

Ця людська маса практично не має емпатії, не оперує поняттями відповідальності чи "соціальної совісті", але ця людська маса може стихійно відреагувати на тригер, особливо якщо на конкретний тригер не натренована її нечутливість. Тому була така різка і, на перший погляд, неадекватна реакція Кремля на шамана Габишева -- бо різноманітними ток-шоу, серіалами і т. д. у царині, де співіснують сотні тисяч  ворожок, "магів", "чудотворців", відьм  і т. д. в російського населення в цілому "прокачана" не те що не байдужість до "надприродного", до езотерики і т. д., а повна включеність. І якщо дивитися на російську медіа-картинку загалом, оперуючи великими числами, то стане очевидним, що після походу Габишева цього контенту поменшало в рази. Роль Распутіна в кривавих подіях на території росії нами не осмислена, як і прямий зв'язок між його вбивством у ніч з 16 на 17 грудня 1916 р. - і тим, що відбувалося на території росії впродовж кількох наступних десятиліть. 

Я думаю, що головні тригери, які можуть подіяти з максимальним охопленням тих мас, які сприймаються як російське  населення (до речі, Глєб Павловський постійно підкреслював, що російське населення, як і російська влада -- архаїчно перенапружені), лежать якраз в зоні архаїчного, міфологічного мислення, архетипів і логіки міфу. І ці тригери практично неможливо прорахувати, бо дискурсивно архаїзація в росії зараз тотальна. Це велика клаптикова ковдра, і невідомо, де не витримає тканина чи нитка. 

Навіть під час пандемії Кремль надзвичайно обережно поводився зі своїм населенням. Але зараз настав такий момент, коли окремі "архіпелаги" міфологічного мислення почали конфліктувати з "океаном" (свідомо трансльованими Кремлем через медіа наративами) міфологічного мислення, і "материками" міфологічного мислення (шаманізм, окультисти, крупні секти  і т. д.). Цим, зокрема, я пояснюю війну, яку оголосив Кремль, наприклад, свідкам Єгови. 

Я думаю, що суспільство (чи множина -- суспільства) росії  поволі наближається до точки експлозії, і все зараз буде дуже сильно прискорюватися. Збунтований Пригожин зміг  так близько підійти до москви тільки тому, що він в очах населення був міфологізованою  фігурою. Тому з ним розправилися так, як розправилися. Так, а не інакше. Дивлячись на те, як російське військове командування знищило кілька власних населених пунктів у Курській області, я розумію, що путін припускав, що знищення Пригоджина в момент його тріумфу могло би стати тригером. Путін міг би вдарити по Пригожину, який рухався на москву, ракетою, але не зробив цього, бо Пригожин у той момент був "чутливим" для росіян, більше того, він на свій спосіб ов'єднував дуже різних росіян -- "еліти", в'язнів, армію, незадоволену Шойгу, і т. д. 

 Нам треба постаратися знайти живі зони чутливості такого типу в росіян -- і працювати з ними, треба постаратися вирахувати їхні тригери в царині архаїчного та ірраціонального. Росіяни (в силу інтенсивності власної пропаганди) нечутливі до контрпропаганди, але вони чутливі до всього, що лежить у царині міфу і міфологізованого.

28 ноября 2024 г. в возрасте 93 лет умер Юрий Яковлевич Барабаш

 28 ноября 2024 г. в возрасте 93 лет умер Юрий Яковлевич Барабаш, литературовед, доктор филологических наук (1969), профессор (1971), главный научный сотрудник отдела литератур народов России и СНГ ИМЛИ РАН.

В 1977—1983 годах он работал первым заместителем министра культуры СССР. В 1983—1985 годах — главный редактор газеты «Советская культура». Член Союза писателей СССР (1957).

Автор более 35 книг, нескольких сот публикаций в коллективных научных трудах, литературных периодических изданиях на русском и украинском языках. Среди его монографий: "Чистое золото правды. О некоторых особенностях эстетики и поэтики Александра Довженко" (1963), "О народности. Литературно-критические очерки" (1970), "Вопросы эстетики и поэтики" (1973), "Алгебра и гармония. О методологии литературоведческого анализа" (1977), "«Знаю человека...» Григорий Сковорода: поэзия, философия, жизнь" (1989), "Гоголь. Загадка «прощальной повести». («Выбранные места из переписки с друзьями». Опыт непредвзятого прочтения)" (1993), "Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков" (1995), "«Если я забуду тебя, Иерусалим…». Гоголь и Шевченко. Сравнительно-типологические опыты" (2003) и др.

Лауреат Государственной премии РСФСР им. А.М. Горького за монографию «Вопросы эстетики и поэтики» (1976), Международной премии фонда О. и Т. Антоновичей (США) за работы о Сковороде и Гоголе (1999), Международной премии им. Г. Сковороды (2011).