Олег Гуцуляк: На захист рицарів-маврів (і дещо про Святий Грааль)

Фейрефіс-мавр і традиція Святого Грааля

Один з головних рицарів епосу про Грааль, Персеваль (Парцифаль, Perlesvaus, від франц. par ce val “цією долиною”) під час сутички знайомиться зі своїм братом-лісорубом Фейрефісом (ст.-франц. vaire fiz – «пістрявий син»), мавританським рицарем–язичником, який прийняв христинство з іменем Давид.

Фламандська поема "Moraien" XIV ст. розповідає про те, як лицарі Ланселот та Вельвейн, шукаючи Парцифаля, зустрічають дивного рицаря-мавра, який є зведеним братом Парцифаля від кохання його батька Гамурета з чарівною негритянкою, принцесою  Белаканою, коли він служив королю маврів Баруку у "Вавілоні" (Гпамурет носив герб у вигляді якоря: фр. ancre, англ. anchor, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. "якорь",  і в один ряд з якими може бути співставлений родовий для Парцифаля топонім Анжу*; деякі геральдистибачать у гербі Рюриковичів саме якір). 

Гамурет (Gahmuret, Gahmuret der Anschevin), у свою чергу, був сином анжуйського короля Гандіна (Gandin d'Anjou) та його дружини Шойзе (Schoysiane).

Запомни: сын твой – внук Гандина,
В нем кровь анжуйская течет **,
Потомок он Фата-Морганы,
Что, расставляя в сердце раны,
На подвиг рыцарей влечет.

[Средневековый роман и повесть / вступ. ст. и примеч. А.Д. Михайлова. – М.: Худож.лит-ра, 1974. – С. 285].

Столицею королівства Гандіна було місто Беапероль. Він належав до того «вищого світу» старої аристократії, який був стабільним, зрозумілим і чітко структурованим. У Гандіна було двоє синів. Старший, Галоєс (Galoes), успадкував королівство після смерті батька, а молодший, Гамурет, змушений був вирушити у світ як «лицар-удачі». Гамурет загинув саме тому, що не зміг остаточно обрати один світ, назавжди залишившись мандрівником між християнським Заходом та мусульманським Сходом. Його син Персеваль (Парцифаль) згодом продовжить цей шлях, ставши «амфібією» між світом земного лицарства та сакральним світом Грааля. Цікаво, що Гамурет назвав свого сина на честь батька Гандіном, намагаючись зберегти «людську сутність» та пам'ять роду, перебуваючи в океані небезпек.

Батько Гамурета, Гандін, носив на своєму щиті Пантеру (у середньовічному розумінні це була міфічна істота, часто різнокольорова і така, що видихає полум'я або аромат). Пантера в бестіаріях того часу часто символізувала Христа або високу духовність. Це був старий герб дому Анжу в літературній традиції. Коли Гамурет залишає батьківський дім і стає «лицарем-амфібією», подорожуючи між Сходом і Заходом, він змінює герб на Якоря (або кілька якорів), бо був мандрівником і шукачем пригод у «нижньому світі» (Схід, битви, найманство). Коли Парцифаль, "Червоний Рицар" (Ither von Gaheviez),  нарешті стає хранителем Грааля, його символіка змінюється на сакральну. Хоча в текстах опис гербів може різнитися, традиція часто приписує йому: Голуба: Символ Святого Духа, який щороку приносить просфору до Грааля. Грааль: Як чаша або сяючий камінь (lapsit exillis).

Найвідомішим предком Гандіна (його батьком) є Мазадан (Mazadan, фр. masse / massue “дубина, палиця, кий”, “булава”). Саме з нього починається велич анжуйського роду в цій літературній версії. Мазадан — це фігура, яка стоїть на межі між людським світом і світом надприродним. За легендою, він був настільки прекрасним і доблесним, що в нього закохалася фея (або лісова німфа) на ім'я Терделашуозе (Terdelaschuoze, terre choisie “обрана земля”). Мазадан був взятий феєю у її магічне королівство (своєрідний «вищий світ» поза часом), але його нащадки повернулися в земну реальність, зберігши частину цієї магічної енергії. Від цього союзу народилися Лазалілс (Lazaheliez, le sillon “борозна”, “нива, поля"), батько Гандіна та інших предків Артурівських героїв (Тітуреля, titiller “лоскотати”, пор. дв.-рус. “щекотать” ~ слов. Щек, брат Кия, Хорива і Либеді), батька Фрімутеля (фр. frimas “паморозь” = англ. Hoarfrost ~ Хорив). 

Саме родові Фрімутеля ангели передали під охорону Чашу Святого Причастя на Тайній Вечері - Грааль*** (латин. sang real “істинна кров” > sangreal > Saint graal / sankgreal), була передана ангелами під охорону Мазадану та його роду. Від Фрімутеля Грааль переходить під оберігання до його сина - короля-рибалки Анфортаса (Anfortas), який для товариства охоронців обирає символом голуба, а назву — templeise. Проте останнє означає аж ніяк не тамплієрів (історичний орден рицарів Храму Гробу Господнього), а походить від латинського templum "заповітне (рос. "сокровенное") місце, простір, храм". Імена обраних у товариство таємничим чином виникають на самому Граалі, ці охоронці, незалежно від статі і віку, прибувають з різних країн і можуть посилатися з певними місіями у різні кінці світу (як от Лоенгрін та пресвітер Іоанн). 

Дочка короля  Фрімутеля та сестра короля-рибалки Анфортаса, найліпша з двадцяти п’яти “граальських дів”,  Герцелойда («скорботна серцем»), від Гамурета Анжуйського, сина Гандіна, й народжує сина Персеваля (Парцифаля).

Саме Анфортаса Парцифаль зустрічає в замку Грааля. Головна помилка Парцифаля була в тому, що він не поставив запитання: «Дядьку, що вас мучить?» ("Ôhêre, waz wirret dier?"). Символізм запитання - це акт емпатії. Парцифаль мав поєднати свою «людську сутність» (співчуття) з «системою» (етикетом) Грааля. Коли Парцифаль повертається через роки, пройшовши крізь «цифровий океан» помилок, сумнівів і битв, він ставить просте запитання. Анфортас миттєво зцілюється, тобто застигла, агонізуюча енергія старого світу знову починає текти.

Сином Парцифаля (Персеваля) був «рицар з лебедем» Лоенгрін (віршована повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем», бл. 1280; анонімна поема «Лоенгрін», бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса). Лоенгрін (фр. loin gris “далеко сірий”, ірл. liath "сірий, сивий", пор. зі сканд. Аскольд "Сіроголовий") рятує від наклепу «душу християнської Європи» — Ельзу Брабантську, стає її чоловіком і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur “Гора Спаса”, Munsalvatsche, по-німецьки Wildenburg) (повість Конрада Вюрцбургського «Рицар з лебедем»; анонімна поема «Лоенгрін», 1290 р.).

Інша  діва–охоронниця чаші Святий Грааль і яка пов’язана з Єдинорогом,  Репанс де Шуа (Шой; Repance de  Schoye) – “Та, що не знає гніву”. Вона - сестра Анфортаса і Герцелойди (матері Парцифаля). Від мавра-рицаря Фейрефіца, зведеного брата Персеваля, свого племінника, вона стала матір’ю могутнього володаря Сходу - “царя–священика” - пресвітера Іоанна (світське його ім'я теж Давид):

Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.
Мы знаем где истоки.

Або:

... Но всесилье
Репанс отныне обрела ...
Страною Индия была,
Где Фейрефиц достойно правил...
Господь бездетными их не оставил.
Репанс младенца родила,
Его Иоанном назвала,
(Он людям из восточных стран
Известен как «монах Иоанн».
От монаха Иоанна пошли
Все христиане-короли,
Что правят на Востоке...
Мы знаем где истоки... 
(переклад Л. Гінзбурга)

 Західна традиція власне так визначає цього східного правителя: «Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem» («Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від сходу сонця до земного раю”). 

Флуар-мавр

У іншому рицарському епосі, “Флуар і Бланшефлор” (написаний в 1147-1149 рр. для прославлення шлюбу французького короля Людовіка Молодого та Альєнори Аквітанської ****, які прийняли участь у Хрестовому поході; епос сучасний романам Кретьєна де Труа та Васа про Грааль) розповідається. що Флуар, лицар – мавр, син еміра, очолює оборону Вавилона від Йонаса Гандрійського (так називає епос "пресвітера Іоанна"). Флуар (Floire "Квітка") є коханим полонянки його батька, християнської герцогині з Іспанії Бланшефлор д’Ольнуа (Blanchefleur "Біла квітка"), і  обом їм неминуче загрожувала б страта, якби не подвиг Флуара.  Але інтрига полягає ще й в тому, що Флуар і Бланшефлор виявляються батьками ... угорської принцеси Берти (Bertha Broadfoot), матері імператора Карла Великого. 

Зігфрід-мавр

У германському рицарському епосі «Кудрун», в якому розповідається про одруження принцеси Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом, знаменитий рицар-драконоборець Зігфрід - лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку (його вбиця Хаген Ірландський є дідом самої Гудрун).  

Медор-мавр

В іспанському рицарському епосі Аріосто  "Несамовитий Роланд", в якій рицар Руджьєр (Рожер) рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикута на морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея). Руджьєр осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець чарівний перстень, котрий її захищає і робить невидимою. Але далі Анджеліка стає коханою і дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого і викидає перстень Руджьєра: справжня «невидимість» та безпека приходять до неї лише тоді, коли вона з’єднується з живою енергією мавра.

Без взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який  через ревнощі стає шаленим ("Фуріосо") і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру Родомонтом.

Чому Анджеліка обирає Медора-мавра? Роджер і Роланд пропонують їй порятунок і статус (Верхній світ). Медор пропонує їй вразливість. Вона лікує його рани — це акт прямого контакту з життям, без посередництва обладунків та етикету. Медор-мавр здатен приймати турботу (лікування травами) і дарувати щирість. Вони виживає там, де гинуть титани. Вони не намагаються підкорити світ, а інтегруються в нього. Його кохання з Анджелікою — це союз «Нижнього світу» (мавр) і «Екзотичного Сходу» (Катай), що стоїть поза європейським лицарським кодом. Це повернення до «людської сутності»: серед магії, монстрів і шалених героїв вони обирають просту, але справжню енергію буття.

***

У середньовічних казках і пізніших народних оповіданнях лицар-мавр часто поставав як «шляхетний дикун». Він володів колосальною силою та честю («верхній світ»), але був абсолютно позбавлений селянської хитрості та цинізму («нижній світ» повсякденного виживання).

Наївність як відкритість: Мавр сприймав світ буквально. Якщо йому казали, що дерево може говорити, він вірив, бо в його магічному Сході можливо все.

Контраст світів: Селяни уособлюють прагматичний, приземлений хаос. Вони знають, як працює «бруд» реальності. Лицар-мавр для них — це чужорідний елемент, який має високі ідеали, але не має імунітету до обману. Коли селяни ошукують такого лицаря, вони фактично тестують його адаптивність: лицар-мавр приходить із «чистою програмою» (кодом честі), а селяни діють як «віруси» або «соціальні інженери», які зламують цей код через його надмірну відкритість.

Проте в багатьох таких казках відбувається трансформація образу лицаря-мавра - від посміховиська до мудреця: мавр зрештою перемагає саме завдяки своїй щирості. Коли хитрість селян заводить їх у глухий кут, виявляється, що прямий і чесний шлях лицаря-мавра був єдино вірним у довгостроковій перспективі. Тут бачимо вміння мудреця поєднувати щирість серця (лицарство) із гостротою розуму (здатністю розпізнати хитрощі селян). Саме тому нащадки таких «маврів» (як Карл Великий) ставали такими могутніми — вони успадковували шляхетність батька, але навчалися хитрості та стійкості від середовища, в якому їм доводилося виживати.

***

Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна пам’ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.

--------

Примітки:

* Анжу, Angeoy/Angers > Anjou; тепер – департамент Мен-і-Луара, яка славна своєю Долиною Луари, le Val de Loire; пор. з версією тлумачення імені Персеваль як “Проникаючий долиною”. Саме в Анжу  виявив поет-провансалець Кіот сліди почутого ним у Толедо (Іспанія) переказу про Грааль, а від нього перейняв переказ автор епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва країни – Anschaue, натяк на нім. Anschauen “дивитися”; типологічно пор. зі слов’янським  Смотрич). З Анжу походить знаменитий рицар-сармат (язиг), який став канцлером корони Франції та єпископом Парижа в 867-879 та 883-889 рр. - Гоццелін д’Анжу (Gauzlinus, Gozlinus) і прославився організацією оборони Парижа від норманнів.

** Тобто з династії Плантагенетів-Анжу (Plantagenet-Anju/Angevin), яка правила в Англії та Нормандії  саме в часі Хрестових походів (1154–1399 рр.). Вона була  боковою гілкою династії Гогенштауфенів (Hohenstaufen), які в італійській традиції виступають як Гібеллінги (Ghibellines), від назви бурга Вайблінген, родового володіння графів Штауфенів у Швабії з 1079 р. Батько першого руського короля Данила Галицького, самодержець-автократор Русі Роман Мстиславович, князь Галицько-Волинський, підтримав Гогенштауфенів-Гіббелінгів (на Русі в рицарських перекладних повістях - нащадки "Бови-королевича") і в 1205 р. виступив проти союзника їх ворогів Гвельфів — краківського князя Лешко, але загинув (Гвельфи Guelphs/Welfs) - це баварські та карінтійські герцоги Вельфи (від імені Вельфа І, тестя імператора Людовіка/Луїса І, сина Карла Великого; однією з її германських ліній є Брюнсвіксько-Люнебургзька династія, відома як Гановерська). У англійських казках гвельфи і гібеллінги перетворилися на єльфів та гоблінів. 

*** Свого часу Рене Анжуйський (1408–1481 рр.; він же — граф де Бар, Провансу, П’ємонту, де Гіз, герцог Калабрійський, Лотаринзький, король Угорщини, Неаполя  і Сицилії, Арагона, Валенсії, Майорки і Сардинії, король Ієрусалиму, його підданою була Жанна д’Арк, яку підтримувала мати Рене Іоланда, сприяє Христофору Колумбу, любить романи про короля Артура та рицарів Круглого Столу, його власний астролог–каббаліст Жан де Сен-Ремі, дід Нострадамуса) оголосив, що набутий ним у власність у Марселі кубок з червоного порфиру є саме тим, який був на весіллі в Кані Галілейській, коли Христос явив своє перше чудо. Він належав до т.зв. “кубків Ядвіги”, за ім’ям дружини герцога Сілезії (1173 – 1243), який володів таким кубком. Вони відомі в Польщі (Краків, Вроцлав, Ниса), Голландії (Амстердам), Бельгії (Намюр), Німеччині (Мінден, Гольберштадт, Ассенбург, Гота, Кобург, Нюрнберг та один у Тюрингії). У російській археологічній традиції вони відомі як новогрудські кубки (з Чорної Русі), і вважаються  імпортованими з Єгипту у часі хрестового походу 1147 – 1149 рр.  На стінках кубків зображені лев, грифон і дерево життя.  Власне священне дерево виступає як символ родючості і пов’язане з образом володаря, царя, якого  якоюсь мірою вважали умовою родючості землі (пор. зі сталим мотивом “Безплідної землі” Саррасу у зв’язку з відсутністю  роду королів Грааля) [Михайлов Б.Д. Об одном сюжете петроглифов Каменной Mогилы  //  Советская археология. – М., 1987. — № 2. – С. 250 – 253]. Зацікавлених також відсилаємо до чудового зводу даних про галло-римські чаші й тарелі  Ж. Шене [Chenet G. L’industrie ceramique Gallo—Belge et Gallo—Romaine en Argonne // Revue des etudes anciennes. – 1938. – N 3. – P.251 — 286]. Рицар-тамплієр Фульк Анжуйський  в 1131 р. одружився на легендарній Мелузині (Мелізанді), напівдіві-напіамфібії, племінниці Годфруа Бульонського, короля Ієрусалиму. 

**** Альєнор була королевою двох найбільших королівств (Франції та Англії). Вона принесла культуру трубадурів (енергію життя) у суворий світ феодалізму.